Мистецтво першої половини XIX ст.

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 8Следующая ⇒

Художня культура України XIX – початку XX ст.

План

1. Вступ

2. Мистецтво першої половини XIX ст.

3. Образотворче мистецтво:

а) архітектура;

б) скульптура;

в) живопис;

3. Творчість Т. Г. Шевченка

Напрям розвитку українського мистецтва в XIX столітті зумовлений тими змінами, які відбулися в ньому ще наприкінці попереднього, XVIII століття. Вони були викликані далеко не кращими обставинами в житті українського народу. Кінцева ліквідація української автономії, знищення Запорозької Січі призвели до занепаду самобутньої національної української культури. Периферійне становище України, відсутність власних навчальних художніх закладів, які б відповідали вимогам часу, спричинили відтік талановитої української молоді на північ, до Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Деякі з митців назавжди залишилися в Росії й працювали на російську культуру. Усім відомі імена живописців Антона Лосенка, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, творчість яких стала надбанням російського мистецтва.

В останній третині XVIII ст. в Україні набув поширення стиль класицизм, який не мав тут власного національного підгрунття. У Східну Україну цей стиль прийшов з Росії, де головним джерелом його розповсюдження була Санкт-Петербурзька Академія мистецтв. В Західній Україні, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, його принципи насаджувала Віденська Академія. Класицизм спирався на художні принципи античної культури. На зміну бурхливому й динамічному бароко він приніс класицистичну врівноваженість, гармонійність, простоту. Головним принципом архітектури було застосування ордерної системи на тлі простих й чітких геометричних форм. В живописі та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані та героїзовані зображення людини згідно з давньогрецькими та давньоримськими зразками.

В умовах бездержавності Україна перетворювалася на культурну провінцію імперій, до складу яких входили її території. Це стало додатковим поштовхом до зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтованого вияву на грунті нових соціокультурних процесів.

У XIX ст. виникла мережа освітніх закладів – університетів, ліцеїв, гімназій, що стали осередками науки і культури. На соціальну арену вийшла національно свідома інтелігенція, вихована на просвітницьких ідеалах М. Костомарова і П. Куліша, Т. Шевченка і М. Гоголя. Прогресивні українці – вихідці з дворянського середовища – цікавилися вітчизняною історією, народною культурою.

Велике значення для консолідації української нації мали література, музика, театр – провідні галузі вітчизняної художньої культури XIX ст. Герої творів «батька української професійної літератури» І. Котляревського заговорили зі сторінок книжок і театральної сцени про життя простих людей рідною мовою. Публікація «Енеїди», і «Наталки Полтавки» привернула увагу до живого українського слова не лише літераторів, а й широких кіл громадськості.

Нова епоха потребувала нового типу митця – громадського діяча з передовими ідеалами демократизму і народності. Вищим взірцем такого митця-громадянина став видатний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко. Глибоко національні постаті Великого Кобзаря, а також Івана Франка, Лесі Українки та інших поетів-патріотів сприяли активізації демократичних тенденцій у мистецтві.

Важливу роль у культурно-просвітницькому русі другої половини XIX ст. відіграла багатогранна діяльність фундатора вітчизняної музики Миколи Лисенка – композитора, фольклориста, диригента, піаніста й педагога. Палкий патріот своєї Батьківщини, він поєднав різнобічні творчі обдаровання з енергією громадського діяча, що мало виняткове значення для піднесення української національної культури.

На західноукраїнських землях мистецтво розвивалося в особливих історичних умовах відродження національно-культурного життя. З останньої чверті XVIII ст. ці землі входили до складу Австрійської імперії, де культура і мова українського народу зневажалися. Під впливом революційно-демократичних перетворень, що охопили Європу, австрійський уряд зробив перші кроки для становлення українського шкільництва, активізувалися процеси національного самоусвідомлення. Культурно-просвітницьку діяльність у цьому краї очолювало духівництво. Осередками просвітництва стали духовні семінарії у Львові та Перемишлі, Коломийська гімназія, ліцей на Буковині.

Будителями національної свідомості були вихованці Львівської семінарії, палкі патріоти Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У 1833 році вони заснували прогресивний гурток «Руська трійця», що мав за мету сприяння розвою української літератури та культури. Музично-драматичні гуртки, співочі товариства створювалися і в інших містах Галичини («Просвіта» імені Тараса Шевченка, «Боян»), діяли театри, наприклад, «Руський народний театр».

Національні художньо-естетичні ідеали втілювали й українські живописці. У період, що розглядається, виникла реалістична художня школа М. Мурашка, історичній темі присвячували свої твори М. Самокиш і Ф. Красицький, жанрова тематика, зокрема українська обрядовість, стала провідною у творчості М. Пимоненка і К. Трутовського, своєрідну живописну енциклопедію українського села створили В. Орловський, П. Шевченко, М. Кузнєцов.

З активізацією художньо-культурного життя високе мистецтво з академій, аристократичних салонів, палаців і поміщицьких маєтків виходить на широкий загал. У Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах відбуваються публічні концерти, театральні виставі, відкриваються спеціальні навчальні заклади. Це сприяло підвищенню професіоналізму митців, зростанню вітчизняних мистецьких кадрів.

Вагомий внесок у розбудову української художньої культури зробили засновники українського професійного театру М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька та інші представники театру корифеїв.

Всесвітньо відомою музою світової вокальної культури стала українська співачка Соломія Крушельницька, яка після дебюту у Львівському театрі (1893) і навчання в Італії з грандіозним успіхом виступала на багатьох оперних сценах світу, зокрема в міланському театрі «Ла Скала», паризькій «Гранд-опера». До програм своїх концертів поряд із шедеврами зарубіжної музики вона включала й українські пісні.

Складна й суперечлива соціокультурна ситуація спричинила зародження нових художніх напрямів. В Українському мистецтві, літературі XIX ст. провідними стали три загальноєвропейські стилі: класицизм, романтизм, реалізм. Усі вони тяжіли до вищих орієнтирів краси, проте йшли до її досягнення різними шляхами.

Класицизм, згідно з просвітницькими ідеалами, спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Саме вони визначили його раціонально-логічну зорієнтованість на гармонію з ознаками пропорційності, чіткого членування частин, симетрії, порядку в усьому. Цей стиль знайшов яскраве втілення в літературі ( трагедії Ж. Расіна, комедії Ж. -Б. Мольєра), музиці (симфонії і сонати Й. Гайдна, В, А, Моцарта), архітектурі (паркові комплекси королівського Версалю, царського Петергофа), живопису (К. Лоррен, Ж. -Л. Давід), скульптурі (Е. -М. Фальконе).

Романтизм – художній напрям, протилежний класицизму, з превалюванням уявного, емоційного, фантастичного; відображує конфлікт між ідеалом і реальністю. Відмовляючись від класичних форм стриманості й суворості, романтизм культивує інтуїтивно-чуттєві поривання людини. Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фольклор. Надмірному практицизму й раціоналізму вони намагалися протиставити емоційно багатий духовний світ людини – особистості яскравої і непересічної, ідеалізували й поетизували природу, історичну минувшину, народний побут і міфологію.

Як літературно-художній напрям романтизм набув поширення в Англії (романи Вальтера Скотта, поезія Джорджа Байрона), Франції (романи А. Дюма і В. Гюго, картини Е. Делакруа, симфонічна музика Г. Берліоза), Німеччини (новели Е. Гофмана, пісні Ф. Шуберта, пейзажі К. Д. Фрідріха), Італії ( творчість скрипаля-віртуоза Н. Паганіні ), Польщі ( поезія А. Міцкевича, музика Ф. Шопена ).

Надзвичайно яскраве звучання цей стиль отримав у музиці, давши потужний імпульс формуванню національних композиторських шкіл, зокрема в Угорщині ( Ф. Ліст), Норвегії ( Е. Гріг ) та ін. країнах. З-поміж різних видів мистецтва, якими захоплювалися романтики, музиці належала пріоритетна роль, адже музика – голос серця – здатна передавати багатство і піднесеність почуттів людини, тобто саме те, що прагнули образно відтворити митці нового покоління. Найхарактернішою ознакою романтичної музики є програмність, часто пов’язана з літературою.

Реалізм – художній напрям, що, на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Він виник як реакція митців на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники напряму намагалися правдиво відображувати реальну дійсність, а не вигадувати далекі від життя образи.

Як класицизм і романтизм, цей художній напрям знайшов втілення в різних галузях мистецтва – літературі (романи й повісті Ч. Діккенса, О. де Бальзака, М. Гоголя, Л. Толстого), живопису ( картини Г. Курбе, І. Рєпіна ), музиці (опери Дж. Верді, М. Мусоргського ), театрі ( актори Є. Дузе, М. Щепкін, співак Ф. Шаляпін).

На зламі XIX – XX ст. під впливом нових європейських мистецьких напрямів у творчості представників пізнього романтизму, символізму, імпресіонізму архітектурного модерну починають домінувати туманні й загадкові алегорії, плинні миттєвості життя, песимістичні настрої тощо. Яскравим виявом цього стала поезія П. Верлена, А. Рембо, Ш. Бодлера, М. Метерлінка, творчість художників-імпресіоністів К. Моне, О. Ренуара, музика Р. Вагнера, К. Дебюссі, О. Скрябіна. Аналогічно оновлюється й палітра вітчизняних бійців. Інноваційні пошуки відбуваються і українській літературі (М. Коцюбинський), архітектурі та живопису (В. Городецький, брати В. і Ф. Кричевські, С. Васильківський), драматичному театрі ( М. Садовський, М. Заньковецька).

Мистецтво першої половини XIX ст.

Розвиток українського мистецтва цього періоду зумовлений змінами, що відбулися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям – класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях мистецтва Давньої Греції та Давнього Риму. Бурхливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. У живопису та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини згідно з давньогрецькими та давньоримськими зразками.

Одночасно з класицизмом і на противагу йому наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. розвивалися такі художні, як сентименталізм і романтизм. Вони виявилися переважно в мистецтві, живопису та графіки, у портретному, пейзажному та побутовому жанрах. Сентименталізм і романтизм мають багато спільного. Однак передусім – це інтерес до духовного світу людини, до її почуттів. Крім цього, романтизмові властиві ще й певна героїка, прагнення до зображення сильних пристрастей, до свободи особистості.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 Следующая ⇒