Tuwim Julian 185 W Wallerstein Emmanuil 48 H

Tuwim Julian 185 W Wallerstein Emmanuil 48 H

Hroh M. 48 Hnatiuk Ola 48 S

Sliwinski Marek 7 ПРО АВТОРА

Максим Віталійович Стріха народився 24 червня 1961 року в Києві. Закінчив радіофізичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 1983 року працює в Інституті фізики напівпровідників НАН України, автор понад 75 праць із теорії напівпровідників. Доктор фізико-математичних наук. Дійсний член Академії наук вищої школи України. З 1995 року завідує також лабораторією Українського центру культурних досліджень. З 1999 року — керівник наукових програм Інституту відкритої політики. З другої половини 1980-х — у громадському житті. У 1988—1989 рр. — один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка. У 1990—1994 роках був депутатом Київської міської ради, заступником голови Постійної комісії з культури та охорони історичного середовища, а в 1993—1995 роках — радником міністра культури України І. Дзюби та в. о. міністра культури М. Яковини. Автор книги віршів «Сонети та октави» (1991), низки статей у книзі «Нариси української популярної культури» (1998), укладач бібліографічного покажчика «Данте й Україна» (2000), упорядник і перекладач книги «Здолавши півшляху життя земного... «Божественна Комедія» Данте та її українське відлуння» (2001), автор посібника «Історія й сьогодення українського поетичного перекладу» (2002), упорядник та перекладач авторської антології англійської поезії «Улюблені англійські вірші та навколо них» (2003) та авторської антології американської поезії «Пісні Нового Світу» (2004), автор монографії «Данте й українська література: досвід рецепції на тлі „запізнілого націєтворення“» (2003). Перекладав українською мовою поетичні та прозові твори Данте, В. Вордсворта, А. Ч. Свінберна, Р. Л. Стівенсона, Ж. М. Ередіа, В. Вітмена, Е. Дікінсон, Р. Кіплінга, Д. Г. Лоуренса, Т. С. Еліота, В. Б. Єйтса, інших класичних та сучасних письменників. Автор багатьох перекладознавчих та літературно-критичних статей. Член Асоціації українських письменників (1997) та Національної спілки письменників України (1994). Лауреат премії журналу «Сучасність» (2005). Стріха, Максим Український художній переклад: між літературою і націє-творенням. — К.: Факт—Наш час, 2006. — 344 с. — (Сер. «Висока полиця»). ISBN 966-359-095-5 (Факт) ISBN 966-8174-11-9 (Наш час) ISBN 966-359-091-0 (серія) Автор книги, відомий науковець і перекладач, прагне подати цілісну історію українського художнього перекладу в часових рамках від княжої доби й до наших днів. При цьому його цікавлять не лише мовні й стилістичні пошуки українських перекладачів. У фокусі його уваги — те місце, яке посідав художній переклад у творенні модерної української культури, національної ідентичності в цілому. Що саме спонукало українських письменників XIX століття братися до перекладацтва, коли для їхніх перекладів ще майже не існувало читачів? Чим був зумовлений вибір тих чи інших текстів для перекладу? Як сприймало ці переклади українське суспільство? Чому, нарешті, український переклад ставав об’єктом особливо жорстоких переслідувань царату, а згодом — комуністичного режиму? На ці запитання автор намагається дати аргументовану відповідь. Разом з тим книга є малою антологією текстів, що ілюструють історичний розвиток українського перекладу (насамперед — поетичного). Все це разом робить її цікавою не лише для фахових філологів та істориків, але й для широкого кола читачів. УДК 821.161.2.03.(091) ББК 83.3 4 Укр г Науково-популярне видання Серія «Висока полиця» СТРІХА Максим УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД: між літературою і націєтворенням Редактор Леонід Фінкельштейн Технічний редактор Оксана Кравцова Коректор Інна Кисельова Макетування обкладинки Ростислава Лужецького Верстка та макетування Дмитра Фінкельштейна Здано до виробництва 21.02.2006. Підписано до друку 07.06.2006. Формат 60x84 1/16. Папір офсетний № 1. Гарнітура «Ньютон». Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,07. Обл.-вид. арк. 11,82. Наклад 3000 прим. Зам. № 6-1053 ТОВ «Видавництво „Факт“» 04080, Україна, Київ-80, а/с 76 Реєстраційне свідоцтво ДК№ 1284 від 19.03.2003 Тел./факс: (044) 287 1886, 287 1882 E-mail: office@fact.kiev.ua Відділ збуту: (044) 463 6887 E-mail: sbyt@fact.kiev.ua www.fact.kiev.ua «Наш час» 01054, м. Київ, вул. Павлівська, 17 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК N° 2086 від 3.02.2005 Тел./факс: (044) 569 1074, E-mail: іаа nash chas@ukr.net Надруковано з готових форм на ЗАТ «Віпол», м. Київ, вул. Волинська, 60 Реєстраційне свідоцтво ДК N° 15 notes

На цю обставину звертає, зокрема, увагу лідер львівської перекла-дознавчої школи Р. Зорівчак: «Наша історія склалася так трагічно, що українська мова йлітература - головні чинники формування нашої нації в часи бездержавності — ніколи не мали сприятливих умов для функціонування. Саме тому перекладна література (...) відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. (...) Художній переклад постає як своєрідна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру» (Див.: Р. Зорівчак, В. Сав-чин. На сторожі отчого слова // У кн.: Микола Лукаш. Бібліогр. покажчик. Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - С. 8). і 2

__перебудови друкували свої твори 3

(до речі, цілком нейтральні політично, але стилістично відмінні від приписів панівного «соцреалізму») як переклади буцімто з арабської (Микола Рябчук), чи то давньоір-ландської (Юрій Винничук). Між іншим, містифікація була настільки вдалою, що и и досі дехто має за щиру монету⁵¹... 4

Ці праці було нещодавно зібрано в книзі: М. Новикова. Міфи та місія. К.: Дух і літера, 2005. - 432 сі 5

що ставила перед собою дослідни 6

ця, торкаючись питань перекладу, визначене загальною метою її праці, а тому вона зосереджується лишень на тих моментах, які демонструють тезу: «там, де починаються переклади й переспіви з західних літератур, відкривається естетичний простір для формування художніх принципів та системи іншого, ненародницького спрямування й відповідно ненародницького дискурсу»²¹. 7

Тому не випадково один з провідних українських перекладо-знавців Роксолана Зорівчак нагадує: «У 1985 році блискучий історик російського художнього перекладу Ю. Левін опублікував монографію „Русские переводчики XIX века и развитие художественного перевода“. У1997році професор Іллінойськогоуніверситету в Урба-ні-Шампейн (США) М. Фрідберг опублікував дуже вартісну книжку, присвячену історії російського художнього перекладу з погляду культурологічного. На такі дослідження давно вже заслуговує український художній переклад»²⁶. 8

Див.: Г. Грабович. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. -С. 24. 9

На цей сюжет у своєму звичайному просвітницько-позитивістсь-кому дусі звертає увагу Сергій Єф-ремов. Див.: С. Єфремов. Історія українського письменства. Видання третє, з одмінами і додатками. К.: Вік, 1917. -С. 38._| 10

го тексту»⁵². У кожному разі, сам 11

перекладач, архімандрит пересоп-ницький Григорій, кваліфікував свою працю як переклад «на мову рускую із язика болгарського». 12

Водночас тут відчувається перекладацька настанова того часу. Перекладач пише: я, звичайно, не перетягаю в свою мову це так, як воно є в чужих мовах. Я вигадую інші способи, які 13

Всі ці сучасні назви держав уживаємо щодо спільнот XIX століття значною мірою умовно, пам'ятаючи про застереження, зроблене Е. Вал-лерстайном у його класичній праці «Чи існує Індія»? (Е. Wallerstein. Does India Exist? // In: E. Wallerstein. Unthinking Social Science. Cambridge, 14

1995. - P. 131-134). Суть застереження зводиться до подальшого: сучасна Індія, безумовно, існує, - з усіма атрибутами держави і (меншою мірою) нації. Проте наскільки коректною є назва праці «Історія Індії XVI століття»? Адже якби французькі завоювання на Індостані не обмежилися кількома прибережними містами (досі об'єднаними в окрему федеральну територію!), а охопили 15

Цікаво відзначити, що ставлення власне російського читацького загалу до не зовсім зрозумілої для нього поеми Котляревського було все ж значно прихильнішим, аніж до цілком зрозумілого тексту Осипова. Ще 16

1839 року «Отечественные записки» писали про це так: «корінні росіяни, які читали «Енеїду» Котляревського, хоч і вполовину розуміли її, одначе дивувалися і чудовій мові її, і дотепності автора, тоді як переробка „Енеїди" на великоруське наріччя Осипова, цілком їм доступна, наводила глибокий сон». (Див.: М. Рильський. Зібрання творів у 20 т. Т. 1 б. К.: Наукова думка, 1987. - С. 302). Ефект цієї популярності «Енеїди» як «останньої і єдиної» (в очах освічених 17

Докладніше про цей сюжет див.: М. Стріха. Данте й українська література. Досвід рецепції на тлі «за-пізнілогонацієтворення». К.: Критика, 2003. - С. 25-27. і 18

«Раз как-то я приезжаю к нему с книжкой „Украинского вестника", в которой были напечатаны Гулаком-Артемовским две оды Горация (гениальная пародия!), и прочитавши оды „До Пархома ", мы от чистого сердца смеялись с Прасковьей Тарасовной. А он отворил дубовый шкаф, вынул оттуда книгу в собачьем переплете и, раскрывая ее, проговорил: „А ну, посмотрим, верно ли оно будет с подлинником". И тут-то я только увидел перед собой латиниста, эллиниста и гебраиста и полнешенек шкаф книг, вмещающих в себе словесность всего древнего мира. А он, прочитавши вслух подлинник, закрыл книгу, поставил ее на свое место и, ходя тихо по комнате, читал про себя: 19

Пархоме, в счастьи не брыкай... - Превосходно! И в точности верно! — проговорил он вслух»._| 20

Див.: А. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). С.-Петербург, Апе-тейя, 2000. - С. 242. 21

--дати перекладам Куліша більшої «європейськості». 22

Іван Пулюй (1845-1918) був водночас світової слави фізиком, професором Віденського університету і Празької Політехніки. З ним пов'язано один із тих моментів, коли Україні фатально не пощастило. Пулюй відкрив Х-промені практично водночас із німцем Рентгеном (і незалежно від нього) і до того ж запропонував дуже близьку до істини корпускулярну модель для пояснення їхньої природи (натомість Рентген дуже довго не розумів, що ж саме він виявив). Лише завдяки тому, що ретельно опрацьована стаття Пу-люя вийшла друком 13 лютого 1896 року, а коротке повідомлення Рентгена - 28 грудня 1895 року, Х-промені називаються у всьому світі «рентгенівськими». Хоча насправді рентгенівський апарат мав би всі підстави називатися «пулюївським». (Див. В. Козирський, О. Рокіцький, В. Шендеровський. Апостол правди і науки // У кн.: Іван Пулюй. Збірник праць. Т. III. Молитовник. Псалтир / За ред. проф. В. Шендеровського. К.: Рада, 1997. — С. 12-13.) 23

украинского языка, каков г. Кулиш, 24

не могло выйти произведения, не на 25

родного по форме. Во всяком случае, 26

Принципам українського гекзаметра присвячено глибоку розвідку Миколи Хомичевського - Бориса Тена, автора «канонічних» на сьогодні перекладів «Іліади» та «Одіссеї» «Нотатки про ритміку гекзаметру» (1967). Див.: Жадань і задумів неспокій. З творчої спадщини Бориса Тена. К.: Рад. письменник, 1988. -С. 92-113. -‘ митрашко, ровесник Шевченка, вихованець, а згодом — бібліотекар Київської Академії (вже перетвореної на духовну) переклав 1859 року гекзаметром класичну приписувану колись Гомеру давньогрецьку поему «Батрахоміомахія». Характерна й українська назва перекладу — «Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот на швидку нитку перештопана» (хоч, безумовно, сьогоднішній перекладач на такий «смачний» новотвір ніколи не наважиться, віддавши перевагу нейтральному «Війна жаб і мишей»; власне, саме так чинили всі пізніші українські перекладачі — С. Руданський, І. Франко, П. Стрільців). Маститі історики української літератури оцінили спробу Ду-митрашка невисоко: Сергій Єфремов мимохідь відвів їй місце серед карикатурних пізніх взірців «котляревщини», а Дмитро Чижевський побачив у ній лише слабку за мовою й віршем полонофобську й русофільську поему (жабам-козакам у їхній війні з мишами-ляхами допомагають раки-москалі)⁴¹. Дивно, що поза увагою останнього 27

раїнка пише: «коли перекладна лі- 28

Див.: С. Павличко. Дискурс мо- тература має видаватися для на-дернізму в українській літературі: Мо- роду (для простого народу), то тоді нографія. К.. Либідь, 1999. С. 44. | _{каталог} творів для перекладання 29

своїми перекладами Самій- |- ленко доводив: українська поезія може бути не лишень патетичною, чи романтичною, а й іскрометно-веселою, чи ядучо-саркастичною (ця річ для багатьох на початку XX століття була ще неочевидною). *** Тоді ж, на межі XIX і XX століть, українська література почала освоювати простір поза античним, романським, чи англо-саксонським світом. Шляхи в мусульманський світ вторував визначний сходознавець, упродовж 1920-х — «неодмінний секретар» (і фактичний керівник) ВУАН Агатангел Кримський. Йому належать перші переклади українською мовою з Хайяма, Фірдоусі (тоді писалося — 30

Як проголошувала директива А. Денікіна від 12 серпня 1919 року, «объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях: земствах, в присутственных местах и в суде по-малорусски. Частные школы, созданные на частные средства, могут вести преподавание на каком-угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждены уроки малорусского народного языка в его классическом образце (тобто без галицьких запозичень. -М. С.). Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати» (цит. за: Сучасність. - 1989.-ч. 12.-С. 34-35). і 31

щодо визначення засад свого перекладацтва неокласики уникали надміру гострих кутів. У примітках до перекладного розділу «Камени» Микола Зеров, нарікаючи на низький рівень поетичної техніки та вбогість словника багатьох сучасних поетів, стверджує: «праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично-обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок мови». Відносно ліберального 1924 року Зеров знаходить й інше виправдання для праці над перекладами з римлян: «римські автори 32

ми літературознавства і художньо 33

го перекладу. Львів: НТШ, 1997. - 34

С. 191-196. і 35

ської поезії. К.: Друкарь, 1920. - 36

Про це оповідає у своїх спогадах Григорій Костюк, якому на початку 1936 року випало перетнутися в київському «тюрподі» (колишній Інститут шляхетних дівчат) із Ананієм Лебедем, який проходив по одній із Зеро-вим справі (Див.: Київські неокласики / Упорядник Віра Агеева. К.: Факт, 2003. - С. 230-236). Пізніше, отримавши доступ до матеріалів справи, С. Білокінь знайшов таку заяву Зерова від 8 травня 1935 року: «Находясь во время допроса 28 апреля (тобто наступного дня по арешті. — М. С.) в крайне подавленном и болезненном состоянии (усталость, две бессонные ночи, острые боли в сердце, одышка), я не владел ни памятью, ни речью, ни даром логической связи мыслей, был рассеян, читал протокольные записи допроса и не понимал читаемого. Поэтому и показания мои носили характер сбивчивого, неверного (до галлюцинатив-ности) и незаконченного припоминания» (Див.: С. Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління вСРСР. К., 1999. — С. 50-51). 37

кіна, Байронову «Поразку Сен-нахеріба», фрагменти з «Пісні про Гайавату» Лонгфелло⁵³, і там він завершив (чи майже завершив) переклад Вергілієвої «Енеї-ди». «Поразка Сеннахеріба» дійшла в листі до дружини, і через це заціліла, як і три «пушкін-ські» переклади «соловецької доби» («Ехо, німфа безсонна», «Поетові» та початок вірша «До Овідія»). «Енеща» натомість на дві третини пропала і сподіватися, що її колись буде віднайдено, очевидно, вже не випадає. 38

М. Зеров. Українське письменство. K.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. - С. 1146. і 39

А. Міцкевич. Пан Тадеуш / Пер. Максима Рильського. Вступне слово Романа Смаль-Стоцького. Варшава: Український науковий інститут, 1934. - XXVI + 260 + XXII с. Очевидно, саме взявши до рук це видання, відомий українофіл, друг Симона Петлюри, публіцист і маляр, у 1920 р. - віце-міністр внутрішніх справ УНР, до 1938 р. - волинський воєвода, в роки війни - підпільник, засуджений пізніше «народною» владою на довічне ув'язнення, Генрік Юзевський промовив до Юзефа Ло-бодовського:« читаючи цю книжку українською, відчуваю гордість за те, що я поляк» (Див. Ю. Лободовський. Сцили й Харибди української поезії // У кн.: Простір свободи. Україна на шпальтах паризької «Культури». К.: Критика, 2005. - С. 339)._| _чить 5_0Да^ _така д_ехаль:_в «Епілозі» 40

И в сердце растрава, И дождик с утра. Откуда бы, право, Такая хандра? О дождик желанный, Твой шорох — предлог Душе безталанной Всплакнуть под шумок. Откуда ж кручина И сердца вдовство? 41

Е. Соловей. «Роботи і дні» поета // У кн.: В. Свідзінський. Твори у двох томах. Т. 1. К.: Критика, 2004.-С. 483. _| 42

брав на себе відповідальність за пе- 43

Р. Зорівчак. Творчість Григорія Р^{ектади М}' ³^еР^ОЙ^ <^{на тай час} У*» 44

Див.: Жадань і задумів неспокій. З творчої спадщини Бориса Тена. К.: Радянський письменник, 1988. -С. 110-111. ля чого писав сам Гомер — хтось візьметься перекладати 45

Схема цензури в 1970-1980-ті виглядала таким чином: коли верстка чергової книжки подавалася з видавництва до «Головліту», редактор книжки повинен був написати на першій сторінці верстки: «Персоналі/'звірено. Небажаних імен та характеристик немає» (при цьому сам рядовий редактор міг бути навіть не ознайомлений у повному обсязі з «заборонними» списками, які зберігалися в сейфах!). Якщо ж «Головліт» викреслював якусь думку, або ім'я, або характеристику, редактор зобов'язаний був подавати це авторові як своє власне рішення, оскільки говорити про саме існування «Головліту» було категорично заборонено. Всі випадки втручання «Головліту» в тексти ним же, «Головлітом», ретельно фіксувалися протягом років, і редактор, який «засвітився» своїм «лібералізмом», у разі, коли його «помилки» повторювалися, під тим чи іншим приводом усувався з видавництва, — і вже не мав шансів влаштуватися на «ідеологічну роботу». 46

У тодішньому органі ЦК КПУ та РМ УРСР «Радянська Україна» 13 березня 1973 року з'явилася стаття «Турист за дорученням», де Г. Кочуро-ві та І. Стешенко було інкриміновано «зв'язки з українськими буржуазними націоналістами за кордоном», зокрема, з родиною Горбачів з ФРН та з Вірою Вовк з Бразилії. Статтю за вказівкою згори було передруковано низкою інших газет, зокрема органом Львівського обкому КПУ «Вільна Україна». З огляду на те, що формальним приводом для арештів 1972 року стало затримання КДБ громадянина Бельгії Я. Добоша, який «зізнався» в тому, що за дорученням націоналістичних центрів контактував з рядом українських інакодумців, такі звинувачення в 1973 році звучали вельми зловісно. Про тогочасний настрій письменника свідчить його лист до М. Новикової від 3 березня 1973 року: «Нічого вимагати від мене розлогих повістей: час наш вочевидь до цього не спонукає, й епістолярна Іліада навряд чи можлива. (...) поки що — звикайте до оповіді обмеженої». (Г. Кочур. Листи до М. Новикової: 1970-1973 рр. // Дух і літера. - 2004. - № 13-14. - С. 146.) | 47

прекрасно почувався у всьому, — 48

Будь не всамотнив тим мою любов. Хоча, безсумнівно, канонічним перекладом Шекспірових сонетів надовго лишиться для нас навіть не блискучий текст Д. Павличка: 49

Назвімо серед них книгу вибраної лірики О. Мандельштама в перекладах поетів-«вісімдесятників» (Ю. Ан-друховича, О. Гриценка, Є. Кононен-ко, І. Малковича, В. Неборака та ін.), поезії Сільвії Плат у перекладі О. За-бужко, також «Листя трави» Волта Вітмена в перекладі автора цього дослідження. Ці книги у видавництві «Дніпро» дійшли до стадії другої верстки, - але світу так і не побачили. Значно пізніше переклади з них було використано в різних книжках видавництва «Факт». 50

Відомості про всі публікації «Всесвіту» упродовж його історії (включаючи й «харківський» період 1925-1934 рр.) зібрано в бібліографічному покажчику: Журнал «Всесвіт» у XX сторіччі (1925-2000). Бібліографічний покажчик змісту. К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2004. -712 с. 51

А за доби політичного піднесення українства (час «визвольних змагань», «українізації» 20-х, перші роки української незалежності) переклад набував і формального суспільного визнання. 52

Про лексичну тканину цього перекладу може насправді дати уявлення відомий уривок Євангелія від Святого Луки: «Сталося паки в един день іже вступил в лодю і ученици его. Ірекл к нім пере-плинімо на іную сторону озера і поплили на водов. А коли плинули того часов бил уснул. І пришла буря і вітри на озеро, аж і волни ся в лодю вливали. Так іже в великом страху били. Тогди приступивши збудили его рекучи учителю учителю загибаєм. А он вставши приказал вітрові і волнам водним і перестали. І борзо ся тихо учинило, і рекл ім гдє єсть віра ваша. А оні устрашившися дивовалися і мовили един ко другому. А кто ж то єсть іж і вітром і воді приказує 53

У другій половині 1937 року листування з обома в’язнями урвалося. По війні родині Зерова видали довідку, начебто поет

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒