Магія світу відьмака 17 страница

— Геть звідси, бо я тебе поріжу.

Цірі почула скреготіння кинджалу в металевих піхвах.

— Я не жартую, — повторила Містле, невиразно стаючи в темряві над ними. — Пішов до хлопців. Давай.

Кейлі всівся, вилаявся під ніс. Без слова встав і швидко відійшов.

Цірі відчула сльози, що стікали по щоках, швидко, все швидше, що, наче рухливі хробачки, заповзали у волосся біля вух. Містле лягла поряд, дбайливо прикрила хутром. Але не поправила задертої сорочки. Залишила так, як була. Цірі знову затрусилася.

— Тихо, Фалько. Уже все добре.

Містле була теплою, пахла живицею та димом. Долоня її була меншою за долоню Кейлі, делікатнішою, м’якішою. Приємнішою. Але дотик її напружив Цірі знову, знову скував усе тіло переляком й острахом, стиснув щелепи й перехопив горлянку. Містле притислася до неї, притуляючись турботливо й шепочучи заспокійливо, але в той самий час її маленька долоня безупинно повзла, наче теплий слимачок, спокійний, упевнений, рішучий, свідомий щодо шляху й мети. Цірі відчула, як залізні лещата страху й переляку розтискаються, звільняють хватку, відчула, як вона виборсується з їхнього утиску й падає униз, униз, глибоко, усе глибше, у тепленьке й мокре болото зречення дій і безсилої покірності. Гидотно й принизливо приємної покірності.

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало, наче щітка. Містле замуркотіла крізь сон. Цірі витерла зі щоки сльозу.

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.

Спочатку Кейлі хотів добити Рефа. Але Кейлі не бажав залишатися сам. А Рефові, як і Кейлі, було шістнадцять.

Разом вони зализували рани. Разом убили й пограбували митаря, разом пили пиво в корчмі, а пізніше, їдучи через село на трофейних конях, розкидали навколо решту пограбованих грошей, регочучи при цьому, що аж черево тріскалося.

Разом утікали від погоні ніссірів і нільфгардських патрулів.

Ґіселер дезертирував з армії. Скоріше за все, була то армія володаря з Песо, який уклав союз із повстанцями з Еббінґу. Скоріше за все. Ґіселер не дуже знав, куди саме забрали його вербувальники. Був тоді п’яним у шток. Коли протверезів і отримав на муштрі перших батогів від сержанта, здимів. Спочатку бродив на самоті, але коли нільфгардці розгромили конфедерацію повстанців, у лісах аж зароїлося від інших дезертирів й утікачів. Утікачі швиденько згуртувалися у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.

Банда грабувала й палила села, нападала на конвої і транспорти, танула в диких утечах від ескадронів нільфгардської кінноти. Під час однієї з втеч банда напоролася у гущавині на лісових ельфів і знайшла невидиму погибель, що сичала сірим пір’ям стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґіселера й пришпилила його до дерева. Тією, хто вранці витягнула стрілу й перев’язала рану, була Ениеведдіен.

Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи прирекли Ениеведдіен на баніцію[18], за які провини прирекли її на смерть — бо для вільної ельфійки смертельним вироком ставала самотність на вузькому пасі нейтральної землі, що відділяла Вільний Старший Люд від людей. Самотня ельфійка мусить загинути. Якщо не знайде товариша.

Ениеведдіен товариша знайшла. Її ім’я, що у вільному перекладі означало «Дитя вогню», було для Ґіселера занадто складним і занадто поетичним. Називав він її Іскрою.

Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.

У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.

Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.

Усі вони зустрілися на святкуванні Ламмаса, Свята Жнив, в одному з сіл в Ґесо. Війна й злидні ще не заволоділи повною мірою краєм над Верхнім Вельдом — селяни традиційно, із гучними розвагами й танцями, святкували початок Місяця Серпа.

Не шукали себе занадто довго у веселому натовпі. Надто багато їх вирізняло. Надто багато мали вони спільного. Поєднувала їх любов до крикливого, кольорового, примхливого одягу, до награбованих блискіток, гарних коней, мечів, яких вони не відчіплювали навіть під час танцю. Відрізняли їх зухвалість і гординя, упевненість у собі, насмішкувата задерикуватість і різкість.

І погорда.

Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.

І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.

Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.

Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.

Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.

Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.

Префекти призначили чималу нагороду — і спочатку знайшлися такі, хто зазіхнув на нільфгардське золото. Але ночами хати донощиків огортало полум’я, а ті, хто втік від пожежі, умирали від лискучих клинків примарних вершників, що з’являлися з диму. Щури атакували пощурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щури любили вбивати.

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.

— То була дівчина? — запитав він. — Як виглядала?

— Як усі вони. Вимальована та намазана, наче ельфійка, барвна, наче папуга, одягнена в блискітки, в оксамит і парчу, у капелюшку із перами…

— Світловолоса?

— Може, пане. Коли я її зобачив, налетів конем, думав — хоча б одну засічу за товаришів, кров’ю за кров відплачу… Справа на неї зайшов, щоб управніше рубати… Як вона те вчинила — не знаю. Але я схибив. Начебто з’яву чи мару якусь тяв… Не знаю, як та дияволиця це зробила… Я й закрився, але ж вона через блок мене дістала. Просто в морду… Пане, я під Содденом був, під Альдерсбергом був. А нині від дівки мальованої — пам’ятка на морді на все життя…

— Утішайся, що ти живий, — буркнув префект, дивлячись на свого гостя. — І втішайся, що тебе, посіченого, на переправі знайшли. Тепер будеш героєм. Якби ти без бійки втік, якби без пам’ятки на морді доповідав мені про втрату коней і вантажу, швиденько б на мотузці п’яткою у п’ятку бив би! Ну, кроком руш. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся до гостя.

— Самі бачте, вельможний пане коронере, що непроста тут служба, що немає спокою, що повні руки справ. Ви там, у столиці, вважаєте, що в Провінціях байдики б’ють, пиво жлуктять, дівок мацають і хабарі тягнуть. Про те, аби людей чи грошви трохи більше прислати, — ніхто й не думає, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, усіх на ноги постав, від світанку до сутінків у справах літай… А тут голова розривається від власних клопотів. Таких банд, як Щури, гуляє тут п’ять чи шість. Правда, Щури — найгірші, але ані дня немає…

— Досить, досить, — видув губи Стефан Скеллен. — Знаю, чому має служити оте ваше бідкання, пане префекте. Але бідкаєтеся ви дарма. Від наказів, що віддані, ніхто вас не звільнить, на це не розраховуйте. Щури чи не Щури, банди чи не банди, а маєте й далі проводити пошуки. Усіма доступними засобами, поки наказ не скасують. Це — розпорядження імператора.

— Шукаємо три тижні, — скривився префект. — Зрештою, не дуже знаючи, кого чи що ми шукаємо: з’яву, Духа чи голку в копиці сіна. А який результат? Тільки кілька людей у мене щезли без вісті, напевне через бунтівників чи бригантів якихось. Ще вам раз скажу, пане коронере, якщо досі не знайшли ми тієї вашої дівчини, то вже й не знайдемо. Якщо навіть і була тут така, у чому я сумніваюся. Хіба що…

Префект обірвав себе, задумався, дивлячись на коронера спідлоба.

— Та дівка… Та сьома, яка зі Щурами їздить…

Пугач легковажно відмахнувся, намагаючись, аби його жест і вираз обличчя виглядали переконливо.

— Ні, пане префекте. Не видивляйтеся занадто простих рішень. Виряджена крутихвістка чи інша яка бандитка в оксамиті — це напевне не та дівчина, про яку нам ідеться. Це напевне не вона. Продовжуйте пошуки. Це наказ.

Префект набурмосився, глянув у вікно.

— А із цією бандою, — додав удавано байдужим голосом коронер імператора Емгира, Стефан Скеллен, прозваний Пугачем, — із тими Щурами, чи як їх там… Наведіть лад із ними, пане префекте. У Провінції має запанувати порядок. Беріться до роботи. Схопити й повісити, без хороводів і церемоній. Усіх.

— Легко сказати, — пробурмотів префект. — Але зроблю, що в моїх силах, запевніть імператора. Я усе ж думаю, що ту сьому дівчину зі Щурів варто було б узяти для певності живою…

— Ні, — урвав Пугач, намагаючись, щоб голос його не зрадив. — Жодних винятків, повісити усіх. Усю сімку. Ми не хочемо більше про них чути. Ми не хочемо більше чути про них і слова.

Кінець другого тому

Магія світу відьмака

Магія у циклі відіграє роль однієї з підвалин світу відьмака. І справа тут не стільки в загальному вигляді магічної системи, якою користуються тутешні чарівники, — справа в самому місці, яке магія займає у Королівствах Півночі. Висока значимість її — як й інтегрованість у систему суспільних відносин — потребує того, щоб ми зафіксували низку мікросюжетів, кожен із яких є важливим для розуміння законів та закономірностей, за якими живе світ відьмака Ґеральта.

Натурфілософія магії. Магія у світі відьмака цілком органічна. Джерелом її є не людина-чарівник чи якась третя потойбічна сила (як, наприклад, у християнській концепції чародійства). Магія тут — частина природи.

Чародій виступає не стільки генератором магічної сили, скільки маніпулятором. Його стандартні дії стосовно магічної енергії: виявити її джерело, встановити канал «перекачування» енергії, використати магію для реалізації своїх планів. Взаємодії між магом та магічною енергією можуть бути щонайменше трьох різновидів: (1) накопичення (щоб не сказати акумулювання) певного запасу її всередині свого організму (це дозволяє магам чарувати в будь-який момент); (2) використання магічної сили, яка є в розпорядженні іншої магічної істоти (у цьому разі «свій» запас магії не витрачається; до того ж здатність до акумуляції магії чарівними істотами — скажімо, усіма чотирма різновидами геніїв: д’ао, д’жінні, іфритами й марудами — незрівнянно вищі, аніж в істот нашого світу); (3) третій шлях — і він найризикованіший — перетворення себе магом не на акумулятор, а на свого роду канал із постійною підкачкою магічною енергією. У цьому останньому випадку маг може створювати дивовижні речі (як Цірі в шостому розділі цієї книжки), але організм його — фізіологічно чи психічно — швидко виходить з ладу.

Магія не є здобутком виключно людської цивілізації: із текстів, що входять у цикл, нам відомо, що людські маги в перші роки свого перебування на нових землях, куди вони потрапили на останньому етапі Кон’юнкції Сфер, активно вчаться у магів ельфійських. Ми також мали можливість спостерігати за магічним умінням трансформації Борха Три Галки, дракона Віллентретенмерта й за проявами магії у єдинорогів.

Магія не є ресурсом і прерогативою виключно сапієнтних, розумних мешканців світу відьмака: нам відомі приклади використання її магічними істотами, повної розумності яких немає остаточного підтвердження (усілякі примари й привиди, Дике Полювання, наприклад напіврозумні хижаки, як брукса, — чи такі, що використовують магію інстинктивно: кікімора, вій тощо).

Короткий виклад, так би мовити, «магічної космології» ми можемо знайти в оповіданні «Останнє бажання» (ОБ): «Чародії… черпають свою міць із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, або Первістків, які популярно звуться стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожен із цих елементів має свій власний Вимір, що на жаргоні чаклунів зветься Площиною. Існують Площина Води, Площина Вогню і так далі. Виміри ті, для нас недоступні, заселені істотами, званими геніями».

Разом із тим, у часи, що передували Кон’юнкції Сфер, можливості маніпулювання людей тією енергією були набагато більшими, а зараз ми користуємося лише залишковими резервуарами або нетривкими каналами передачі Сили: «Вона {магія} є за дверима, які Кон’юнкція Сфер перед нами зачинила. Звідти, з-за зачинених дверей, магія якось простягала до нас руку. За нами» (КЕ).

Утім, ці Чотири Елементи не просто замкнені у своїх Площинах: вони присутні як матеріальні об’єкти і в нашій безпосередній реальності, у матеріальному світі. Можна, мабуть, сказати, що вони поєднуються з однойменними частками навколишнього середовища: за словами Йеннефер, «земля, по якій ми ступаємо. Вогонь, який не гасне в її середині. Вода, з якої вийшло будь-яке життя і без якої життя неможливе. Повітря, яким ми дихаємо. Досить простягнути руку, аби над ними запанувати, змусити піддатися. Магія є всюди. Вона в повітрі, у воді, у землі й вогні» (КЕ).

Сутність же ставлення до магії у людському світі викладено тією ж Йеннефер у «Крові Ельфів» (КЕ), і зводиться це до наступних максим: «Пам’ятай.… Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом. Усе залежить від того, хто магією користується, як і з якою метою».

І це зручна позиція для продовження розмови про магію.

Магія як покликання та професія. Звернімо увагу, що магія — у площині людського її сприйняття — фіксується не тільки як природний первень, але і як сфера активної позиції суб’єкта: як Мистецтво й Наука.

Обидва ці варіанти, в принципі, дають, відповідно до нашого повсякденного досвіду, досить чіткий образ того, що допомагає перетворювати людину на мага. По-перше, це відповідний склад розуму. По-друге — чіткі й продумані технології накопичення знань й умінь, система навчання та передавання специфічного досвіду від вчителя до учня.

До другого моменту ми ще повернемося, поки ж — щодо першого пункту.

На сторінках циклу раз у раз іде розмова про сутність магії — але й про те, що це значить «бути чарівником». І раз у раз з’являється момент розірваності між двома станами: упевненістю, що магом може стати лише обраний, що для цього треба мати фізіологічні й психологічні властивості — і розумінням, що бути Джерелом недостатньо, аби стати хоча б пересічним магом.

«Магія… з точки зору декого є мистецтвом. Мистецтвом величним, елітарним, таким, що може творити речі чарівні й незвичні. Магія — це талант, даний небагатьом обраним» (КЕ). Це — перша опорна точка у сприйнятті чарівника як активного суб’єкта процесу взаємодії із магією.

Шлях до магії непростий. Ми точно знаємо, що лише кілька персон стали чарівниками у зрілому віці (хоча саме вони й уважалися пізніше найсильнішими магами; утім, є підозри, що вони вже були магами на момент висадки перших поселенців у гирлі Яруги). Ми точно знаємо, що відсоток тих, хто розпочали магічне навчання (у тому числі — й у магів-ельфів) — досить невелике, а кількість тих, хто пройшов його до кінця, — ще менше. Але ми знаємо, що за п’ятсот років експансії поселенців-людей більшість невеличких містечок мали — або, принаймні, могли мати — чарівників, які працювали на місцеву чи центральну владу.

Стратегія взаємодії чарівників із дитиною-Джерелом — незмінна: зафіксувати її присутність, узяти під контроль, за можливості схилити до прийняття нею своєї долі — долі навченого чарівника. Змінилася тактика такої взаємодії — але не стратегія. «Ви вже не забираєте обдарованих дітей у батьків і опікунів. Ви спостерігаєте за такими дітьми, щоб пізніше, у слушний момент, захопити їх магією, схилити…» (КЕ).

Але є й інший бік магії: у того, хто їй навчається, змінюється уся система світосприйняття, оскільки магія — це не тільки покликання: це ще й професія. Недаремно тут з’являються слова «наука» й «поступ». («Аби опанувати її, не досить таланту й уроджених здібностей. Необхідні роки пильного навчання і важкої праці, необхідні витривалість і внутрішня дисципліна. Так отримана магія є знанням, є пізнанням, чиї межі постійно розширюються світлими й живими розумами, через досвід, експеримент, практику. Так здобута магія — це поступ») (КЕ).

Не буде великою помилкою сказати, що магія у світі відьмака займає те саме місце, яке у нашому світі займає наука, — найраціональніший спосіб пізнання світу.

Тож магія — раціональна?

В усякому разі, раціональними залишаються інтенції та справи чародіїв. Бо — що таке раціональність з точки зору практично орієнтованої теорії, наукового підходу до світу? По-перше, це необхідність вибудовувати теорії, за допомогою яких — універсальним чином — будуть пояснені факти та системи навколишнього світу (у тому числі й факти приховані або на перший погляд не пов’язані між собою), узагальнення отриманих результатів, систематизація даних. По-друге, це експериментальний шлях примноження знання за принципами повторюваності результату. По-третє, це об’єктивність процесу отримання знання. Нарешті, це опертя на логіку як найсприятливішу систему організації дослідницького досвіду, розробка специфічної мови, яка використовується для фіксації експериментів та трансляції отриманого результату.

Маги мають власну мову для опису своєї діяльності й навколишнього світу. І мова ця, як і її терміносистема («представники вимираючих видів», «механізми спадковості», «генетика», «експерименти» тощо), — занадто вже нагадують звичний для нас науковий дискурс. І це — не просто так.

Магія — на рівні її реалізації — поєднує контроль над Силою і специфічні практики, які цю Силу реалізують у формі кінцевого результату.

Магія — це положення руки, чітко відміряні жести й рухи. Це — специфічні формули.

Нарешті, це характерне інтонування цих формул при вимовлянні, поєднане із жестом та рухом рукою.

Ми пам’ятаємо, що, аби нейтралізувати чарівницю, її треба зробити максимально нерухомою («Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса, обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути» (ММ)). Але й тоді для накладення чар вистачить і того, щоб вірно промовити формулу, — жест можна виконати й ногою, як воно було із Йеннефер у «Межі можливого». Тож для володіння магією потрібно мати добру пам’ять, мовні навички й меткий розум.

Маги проводять досліди експериментального характеру. («Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя… Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом “кристал, метал, камінь”» (КЕ)).

Маги вибудовують специфічний опис світу. («Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака.… Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів чи мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища» (КЛ)). Й опис той навряд чи відповідний до світогляду інших соціальних груп, у тамтешньому світі активних.

Але у будь-якій науці йдеться про тяглість, нерозривність традиції не тільки виробництва, але й трансляції специфічних форм знання. Для науки важливе існування систем освіти та можливість виховання наступних поколінь своїх працівників.

Системи навчання: виліпити мага. Опис магічних університетів для сучасного читача давно став жанровим штампом. Цим нікого не здивуєш. Утім, університети у світі Ґеральта мають свою специфіку — і чималу при тому.

По-перше, тут існує дві системи освіти, вибудувані зі знайомих нам елементів, — і магічний із них лише один. Університетів у Королівствах Півночі є щонайменше три. Перший з них — світський і класичний, науковий. Це університет в Оксенфурті. Він має знайомі риси навчального закладу часів модерної Європи: поділений на факультети, факультети рознесено територіально, студенти вчаться встановлений строк і, здається, за більш-менш усталеними програмами. Утім, у ньому є і рудименти суто середньовічних закладів освіти: наукові диспути на філософські теми можуть закінчитися тут загальною бійкою, університет усе ще користується правом екстрадиції, а жаки-студенти горою стоять за власні свободи.

Навчання в Оксенфурті не знає станового чи територіального розподілу, але не знає і гендерної дискримінації: дівчина-студентка тут дивина менша, аніж студент-нелюдина (із романів нам відомо навіть про заворушення при спробах університетського істеблішменту обмежити нелюдам доступ до навчання — або хоча б увести щось на кшталт їхньої сегрегації).

Ці вчені й цей університет — досить дистанційовані від магіків, хоча утворюють таку собі «паралельну» систему виробництва наукового знання (причому досить скептичного стосовно магічних реалій та істот: досить згадати розмови бакалавра Ліна Пітта з «Крові Ельфів»).

Іншою системою, що випускає не просто вчених, а вчених-магів, є магічні академії. Їх у Королівствах Півночі — дві; окрема для дівчат, Аретуза на острові Танедд у Реданії, та для хлопців — у місті Бан Ард, другому за розміром у Кедвені.

Отож, по-друге, у магічних школах своєрідні системи набору студентів. Так, тут можуть навчатися — щонайменше на початкових курсах, — і не Джерела, а діти поважних родин Королівств Півночі (як от в Аретузі). Водночас, досить специфічні правила вступу існують і для Джерел. З одного боку, нам відомо, що навчання тут платне («— Скільки коштує річна оплата у школі в Аретузі?… — Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь близько двохсот» (ЧП)). Сума для зарахування у школу Аретузи — чимала: наприклад, двісті п’ятдесят крон є майже критичною сумою для Ґеральта (при оплаті послуг Кодрінгера й Фенна). З іншого — настільки ж твердо нам відомо, що маги повинні повідомляти Раду й Капітул про будь-яку знайдену дитину-Джерело, щоб мати можливість узяти їх під свою опіку, коли це буде доречно.

(Це останнє є, здається, необхідною умовою: дитина-Джерело, яка без опіки та контролю мага ризикує своїм життям: «Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія» (КЕ)).

Цьому є, здається, єдине розумне тлумачення: досить часто за майбутніх магів доводиться сплачувати не родині, а, так би мовити, магам-менторам, тим, хто приводить дітей-Джерел у стіни магічних академій. Частково це могло б пояснювати й перебування магів та магічок, які закінчили навчання, на позиціях асистентів, по суті — підмайстрів. Так, наприклад, Істредд пригадує про ці свої роки: «Аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами.… мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці» (КЛ).

Ця ситуація певним чином пояснюється і специфічним контингентом майбутніх чародійок: «Чародійками ставали виключно доньки із нульовими шансами знайти чоловіка. На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили» (ОБ). У цих умовах ситуація, коли батьки за дівчину, за яку вони не можуть отримати зиск — у вигляді зв’язків чи соціального становища її майбутнього чоловіка, — ще й приплачують, здається нам неможливою (бо сума навчання неймовірна для пересічного міщанина — рік навчання в Аретузі коштує, як дві найдорожчі машини для облоги фортець: мангонелі — чи як п’ятнадцять баліст).

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 16 17 181920 21 Следующая ⇒