Контакты

Случайная статья

Ернест Хемінгуей. Книга перша. Розділ I. Книга друга. Розділ XIII. Книга третя.. Розділ XXV. Книга четверта. Розділ XXXIII

⇐ ПредыдущаяСтр 16 из 17Следующая ⇒

Книга четверта

Розділ XXXIII

Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене.

— Може, чарочку граппи?

— Ні, дякую.

— Моїм коштом, — сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. — Що там на фронті?

— Не знаю.

— Вони п'яні, — сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні. — Скажіть мені, що там на фронті?

— Знати не знаю, що там на фронті.

— Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда.

— Іде великий відступ.

— Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець?

— Навряд.

Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки.

— Якщо у вас щось негаразд, — сказав він, — я можу дати вам притулок.

— У мене все гаразд.

— А якщо негаразд, можете перебути в мене.

— Де саме?

— Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд.

— I багато тепер таких?

— Та це в кого що. Ви південноамериканець?

— Ні.

— По-іспанському говорите?

Трохи.

Він витер прилавок.

— Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого.

— Мені не треба виїжджати.

— Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина.

— Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися.

Він похитав головою.

— Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд.

— У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати. — Я поклав на прилавок десять лір за каву. — Випийте зі мною чарочку граппи.

— Та ні, не треба цього.

— А все ж випийте.

Він налив у дві чарки.

— Не забудьте, — сказав він. — Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре.

— Я вірю.

— Вірите?

— Так.

Він споважнів.

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть по місту в цьому френчі.

— Чому?

— На рукавах добре видно, де спорото зірочки. Матерія темніша.

Я нічого не сказав.

— Якщо ви не маєте паперів, я можу дістати вам папери.

— Які?

— Відпускні.

— Мені не потрібні папери. Я маю свої.

— Гаразд, — сказав він. — Але якщо потрібні, я можу дістати все, що хочете.

— Скільки коштують такі папери?

— Та як які. Ціна помірна.

— Поки що мені нічого не потрібно.

Він знизав плечима.

— У мене все гаразд, — сказав я.

Коли я виходив, він сказав:

— Не забудьте, я вам друг.

— Не забуду.

— Ми ще побачимось, — сказав він.

— Авжеж, — відказав я.

Я пішов містом, обминаючи вокзал, де напевне була військова поліція, і на краю невеличкого парку спинив екіпаж. Я дав візникові адресу госпіталю. Приїхавши туди, я зайшов у комірчину швейцара. Його дружина обняла мене. Він потиснув мені руку.

— Ви повернулися. Ви живий.

— Еге ж.

— Ви снідали?

— Снідав.

— Ну, як ви, лейтенанте? Як ви? — розпитувала жінка.

— Все добре.

— Може, поснідаєте з нами?

— Ні, дякую. А скажіть, міс Барклі тепер у госпіталі?

— Міс Барклі?

— Медсестра, англійка.

— Його дівчина, — сказала жінка. Вона поплескала мене по руці й усміхнулась.

— Ні, — сказав швейцар. — Вона поїхала звідси.

У мене впало серце.

— Ви певні? Я кажу про високу біляву молоду англійку.

Атож. Вона поїхала в Стрезу.

— Коли вона поїхала?

— Два дні тому, з другою англійкою.

— Гаразд, — сказав я. — Я хочу попросити вас ось про що. Не кажіть нікому, що ви мене бачили. Це для мене дуже важливо.

— Я не скажу нікому, — пообіцяв швейцар.

Я хотів дати йому десять лір. Він відштовхнув папірця.

— Обіцяю вам, що нікому не скажу. А грошей мені не треба.

— Чи не могли б ми щось для вас зробити, синьйоре лейтенанте? — спитала жінка.

— Тільки оце, — відказав я.

— Ми мовчатимем, — сказав швейцар. — А як вам буде ще щось потрібно, дасте мені знати.

— Гаразд, — сказав я. — До побачення. Ще зустрінемось.

Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.

Я сів в екіпаж і сказав візникові адресу Сіммонса, одного з моїх знайомих, що навчався співу.

Сіммонс мешкав у другому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я приїхав до нього, він ще лежав у ліжку й був геть сонний.

— Ви страшенно рано прокидаєтесь, Генрі, — сказав він.

— Я приїхав першим ранішнім поїздом.

— Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі.

Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці — рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив.

— Кепські мої справи, Сіме, — сказав я.

— Мої теж, — сказав він. — У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете?

— Ні, — відказав я. — Як дістати дозвіл на в'їзд до Швейцарії?

— Вам? Італійці вас нікуди не випустять.

— Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони?

— Вони вас інтернують.

— Я знаю. А що це означає практично?

— Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція?

— Поки що нема нічого певного.

— Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці.

— Яка прикрість.

— Еге ж, справжнє фіаско. I добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко»,

— Хотілося б послухати.

— Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу?

— Ще не знаю.

— Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті?

— З фронтом я, мабуть, розпрощався.

— От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти?

— Та ви ж так обтяжені справами.

— Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас.

— Ми з вами майже однакові на зріст, Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі.

— А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому?

— Я вчився на архітектора.

— Там не місце вчитись. I не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба купувати ніякої одежі.

— Я б усе-таки краще купив, Сіме.

— Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете.

— Є. Я зберіг свій давній паспорт.

— Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію31.

— Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу.

То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б

залюбки поїхав з вами. А от таки поїду.

— Ви навчилися б там витинати по-тірольському.

— Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно.

— Закладаюся, що вмієте.

Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету.

— Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте. — Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. — Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть.

Я визирнув у вікно.

— Я зійду вниз і відпущу екіпаж.

— А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. — Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику.

Я спустився вниз і заплатив візникові.

Розділ XXXIV

У цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надіти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропах тютюном, і коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу.

Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, — власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, — й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий „Grand-Hotel”, „Isles Borromees" 32 та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до „Isles Borromees”. На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.

Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли низькі хмари, але якби світило сонце, краєвид був би прекрасний. Я сказав, що до мене має приїхати дружина. В номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale33, з атласним покривалом. Готель був розкішний. Я поминув довгий коридор, спустився широкими сходами і зайшов у бар. Бармен був мій знайомий, і я сидів на високому табуреті і їв присолений мигдаль та смажену картопляну соломку. Мартіні був холодний і чистий на смак.

— Що ви тут робите в borghese? 34 — спитав бармен, поставивши переді мною ще один мартіні.

— Я у відпустці. Одужую після поранення.

— Тут нікого вже нема. Не знаю, чому досі не закривають готелю.

— Як риболовля?

— Та витяг днями кілька красунь. У цю пору тут ловляться понад берегом справжні красуні.

— Ви одержали тютюн, що я вам послав?

— Так. Хіба ви не одержали моєї листівки?

Я засміявся. Я так і не зміг дістати того тютюну. Йому потрібен був американський люльковий тютюн, але мої родичі більше не присилали його чи, може, його десь затримували. Так чи так, але я його не одержував.

— Я вам десь роздобуду, — пообіцяв я. — А скажіть, ви не бачили в місті двох дівчат англійок? Вони приїхали сюди позавчора.

— В нашому готелі їх немає.

— Вони сестри-жалібниці.

— Двох таких я бачив, — сказав він. — Стривайте, я зараз дізнаюся, де вони оселились.

— Одна з них моя дружина. Я приїхав зустрітися з нею.

— А друга моя.

— Я кажу серйозно.

— Пробачте мені цей дурний жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.

Він пішов і довгенько не повертався. Я їв маслини, присолений мигдаль та картопляну соломку й роздивлявся на себе, вдягненого у цивільне, в дзеркалі за стойкою. Нарешті повернувся бармен.

— Вони в маленькому готелі біля станції, — сказав він.

— А якісь бутерброди у вас є?

— Зараз подзвоню, щоб принесли. Розумієте, ми тут нічого не держимо, бо пожильців нема.

— Так-таки нікого немає?

— Та ні, трохи є, але дуже мало.

Принесли бутерброди, і я з'їв три та випив ще два мартіні. Я ніколи не куштував холоднішого й чистішого на смак напою. П'ючи його, я знову відчув себе цивілізованою людиною. Надто багато поглинув я червоного вина, хліба, сиру, поганої кави та граппи. А тепер от сидів на високому табуреті, з приємністю споглядав червоне дерево, бронзу, дзеркала і ні про що не думав. Бармен спитав про щось.

— Не треба говорити про війну, — сказав я.

Війна була десь дуже далеко. А може, взагалі не було ніякої війни. Тут війни не було. Аж тепер я усвідомив, що для мене вона скінчилася. Проте відчуття, що вона справді скінчилася, не мав. Я почував себе мов хлопчисько, що не пішов до школи й думає собі, який там тепер урок.

Коли я прийшов до них у готель, Кетрін і Елен Фергюсон саме вечеряли. Стоячи у холі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа до мене спиною, і я бачив лише її коси, краєчок щоки, її гарну шию та плечі. Фергюсон щось говорила. Коли я зайшов, вона замовкла.

— О боже! — мовила вона.

— Здрастуйте, — сказав я.

— Ой, це ти! — вигукнула Кетрін. Обличчя її засвітилося радістю. Здавалось, вона така щаслива, що аж не вірить собі.

Я поцілував її. Кетрін почервоніла, і я підсів до столу.

— Ну й чудеса, — сказала Фергюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?

— Ні.

Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям.

— З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? — запитала Фергюсон.

— Я доскочив до кабінету міністрів.

— Ви доскочили до якоїсь біди.

— Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше.

— Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище.

Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом.

— Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова.

— Терпіти його не можу, — сказала Фергюсон. — Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців.

— От шотландці — то люди страшенно моральні, — сказала Кетрін.

— Я не про те. Я про його італійську безсовісність.

— Хіба я безсовісний, Фергі?

— Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою.

— На мені ж немає вже італійської форми.

— Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися.

Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене.

— Ми обоє вшиємось, — сказала вона.

— Ви що одне, те й друге, — сказала Фергюсон. — Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він.

— Не треба, Фергі, — сказала Кетрін і поплескала її по руці, — Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любимо одне одного.

— Заберіть свою руку, — сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло. — Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але ви вже хтозна на якому місяці, і гадаєте, що все воно жарти, і аж сяєте з утіхи, бо повернувся ваш спокусник. Ви не маєте ні крихти сорому. — I вона заплакала.

Кетрін підійшла і обняла її рукою за плечі. Я дивився на неї, поки вона стояла, втішаючи Фергюсон, і не міг добачити, щоб її стан хоч трохи змінився.

— Мені-то байдуже, — хлипала Фергюсон. — Але все це просто жах.

— Ну, ну, Фергі, — заспокоювала її Кетрін. — Я матиму сором. Не плачте, Фергі. Не треба плакати, люба Фергі.

— Я не плачу, — хлипала Фергюсон. — Я не плачу. Але як подумаю, в яку жахливу історію ви попали... — Вона зиркнула на мене. — А вас я ненавиджу, — сказала вона. — I вона не заборонить мені ненавидіти вас. Ви ниций, безсовісний американець-італієць. — її ніс та очі почервоніли від сліз.

Кетрін усміхнулася до мене.

— Ану не всміхайтесь до нього, коли обіймаєте мене.

— Ви нерозважливі, Фергі.

— Я знаю, — хлипнула Фергюсон. — Не слухайте мене ні ви, ні ви. Я така рознервована. Я нерозважлива, сама знаю. Я дуже хочу, щоб ви обоє були щасливі.

— А ми і є щасливі, — сказала Кетрін. — Ви така добра, Фергі.

Фергюсон знову заплакала.

— Я не хочу, щоб ви були щасливі отак, як тепер. Чому ви не одружитесь? А може, ви вже маєте дружину?

— Ні, — відказав я.

Кетрін засміялась.

— Нема чого сміятися, — сказала Фергюсон. — Скільки їх таких, що вже мають дружин.

— Якщо це вас потішить, Фергі, — сказала Кетрін, — ми одружимось.

— Не для того, щоб потішити мене. Вам самим годилося б хотіти цього.

— Ми просто не мали часу.

— Еге ж, я знаю. Ви робили дітей. — Я подумав, що вона знову заплаче, але вона замість того розсердилась. — Зараз ви, звісно, підете з ним?

— Так, — відказала Кетрін. — Якщо він захоче.

— А як же я?

— Ви що, боїтеся залишитись тут сама?

— Так, боюся.

— Тоді я залишуся з вами.

— Ні, йдіть собі з ним. Зараз же йдіть звідси. Мені набридло на вас дивитися.

— Ось тільки доїмо вечерю.

— Ні. Йдіть зараз же.

— Фергі, будьте розважливі.

— Я кажу, забирайтеся звідси. Обоє забирайтеся.

— Ходімо, — сказав я. Мені вже набридла Фергі.

— Ви ж самі хочете піти. Ось бачите, навіть вечеряти залишаєте мене в самоті. Я завжди так хотіла поїхати на італійські озера, і ось що з того вийшло. Ох, ох... — заплакала вона, тоді поглянула на Кетрін і враз умовкла.

— Ми будемо з вами до кінця вечері, — сказала Кетрін. — А якщо ви захочете, я залишуся й потім. Я не покину вас саму, Фергі.

— Ні, ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона втерла очі. — Я така нерозважлива. Не слухайте мене...

Дівчину, що подавала на стіл, дуже засмутили всі ті сльози. Тож тепер, принісши нову страву, вона видимо зраділа, що настрій за столом поліпшився.

Та ніч у готелі, в нашій кімнаті наприкінці довгого порожнього коридора, де тільки наші черевики під дверима, і м'який килим на підлозі кімнати, і дощ за вікнами, а в кімнаті світло, затишно і так хороше, а потім світло вимкнено, і збудливе відчуття гладеньких простирал та зручного ліжка, відчуття, що ми повернулися додому і вже не самотні, і пробудження серед ночі, коли бачиш, що й друге поруч і нікуди не зникло; а все інше таке далеке й нереальне. Стомившись, ми засинали, а коли прокидалось одне, прокидалося й друге, і жодне не залишалося в самотині. Часом чоловікові хочеться самотини, і жінці теж хочеться самотини, і коли вони люблять, то ображаються одне на одного за це бажання; але можу сказати щиро: ми такого не зазнавали ніколи. Ми могли почувати себе в самотині, коли були разом, — у самотині щодо всіх інших людей. Таке мені випало спізнати оце тільки раз у житті. Я завжди почував себе самотнім з жінками, хоч скільки їх у мене було, а така самотність найстрашніша. Але з Кетрін ми ніколи не знали такої самотності й ніщо нас не страхало, коли ми були разом. Я знаю, що вночі усе не так, як удень, що вночі все інакше, що отих нічних почувань удень не пояснити, бо їх тоді просто не існує, та для людини, яку вже опанувала самотність, ніч — то часом найстрашніша пора. Але з Кетрін ніч майже нічим не різнилася від дня, хіба що була навіть кращою порою. Коли люди привносять стільки мужності в цей світ, світ доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих — йому однаково. А коли ти ні з тих, ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб'є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху.

Пригадую, як прокинувся вранці. Кетрін ще спала, а крізь вікно лилося сонячне світло. Дощу мов і не було, і я встав з ліжка й підійшов до вікна. Внизу були сади, вже голі, але прекрасні своїми чіткими лініями, рінисті доріжки, дерева, кам'яний парапет на березі озера й саме озеро, освітлене сонцем, а ген за ним гори. Я стояв біля вікна, озираючи краєвид, а коли обернувся, то побачив, що Кетрін уже не спить і дивиться на мене.

— Доброго ранку, любий, — сказала вона. — Як гарно надворі, правда ж?

— Як ти себе почуваєш?

— Чудово. Так хороше було вночі.

— Їсти хочеш?

Так, вона хотіла їсти, і я теж, і ми поснідали в ліжку, а у вікно світило листопадове сонце, і піднос із сніданком стояв у мене на колінах.

— Ти не хочеш почитати газету? В госпіталі ти завжди читав.

— Ні, — відказав я. — Тепер не хочу.

— Так було погано, що не хочеш про те й читати?

— Не хочу й читати.

— От коли б я побувала там з тобою, то знала б теж, що воно таке.

— Я розповім тобі, якщо все те коли-небудь прийде до ладу в моїй голові.

— А тебе не заарештують, якщо зупинять не в формі?

— Можливо, що й розстріляють.

— Тоді ми нізащо тут не залишимось. Ми виїдемо за кордон.

— Я вже й сам про це думав.

— Ми виїдемо. Любий, тобі не можна так ризикувати. Скажи мені, як ти потрапив з Местре до Мілана?

— Приїхав поїздом. Тоді я ще був у формі.

— I ніщо тобі не загрожувало?

— Не дуже. Я мав старий військовий літер. А в Местре тільки проставив у ньому число.

— Любий, тут тебе можуть щохвилини заарештувати. Я цього не допущу. Просто нерозумно отак чинити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?

— Не треба думати про таке. Я стомився про це думати.

— Що ти робитимеш, якщо вони прийдуть по тебе?

— Постріляю їх.

— Ось бачиш, який ти нерозумний. Я нікуди не пущу тебе з готелю, поки ми ще тут.

— А де ми ще можемо бути?

— Не треба так, прошу тебе, любий. Ми поїдемо, куди ти захочеш. Ти тільки вибери таке місце, щоб нам негайно туди виїхати.

— На тому кінці озера вже Швейцарія, ми можемо податися туди.

— Оце буде чудово.

Надворі знову хмарилось, і озеро потемніло.

— Шкода, що нам увесь час доводиться жити, мов якимсь злочинцям, — сказав я.

— Любий, не кажи такого. Не так уже давно ти живеш, мов злочинець. Та й взагалі ніякі ми з тобою не злочинці. I житимем собі прекрасно.

— Я сам почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.

— Любий, я дуже прошу тебе, будь розважливішим. Ніяке то не дезертирство. То ж усьогона-всього італійська армія.

Я засміявся.

— Ти в мене просто чудо. А тепер ляжмо знову. В ліжку мені одразу легшає на душі.

Трохи згодом Кетрін спитала:

— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, любий?

— Ні, — відказав я. — Коли я з тобою — ні.

— Дурненький ти мій хлопчина, — сказала вона. — Але я тебе догляну. А правда ж, добре, любий, що в мене не буває ранком нападів нудоти?

— Чудово.

— Ти ще не оцінив, яка в тебе золота дружина. Та мені однаково. Ось я завезу тебе кудись, де ніхто тебе не заарештує, і ми житимем там собі на втіху.

— То їдьмо туди зараз же.

— Поїдемо, любий. Я поїду куди і коли ти захочеш.

— А доти не будемо ні про що думати.

— Гаразд.

Розділ XXXV

Кетрін пішла берегом озера до маленького готелю навідати Фергюсон, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів в одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Відступ не спинився на Тальяменто. Армія відступала далі, до П'яве. Я пригадав собі цю річку. Залізниця перетинала її біля Сан-Дона, по дорозі на фронт. У тому місці річка була глибока, тиха й дуже вузька. Нижче за водою тяглися москітні мочарі та канали. Було в тій околиці кілька гарних вілл. Колись, ще перед війною, мандруючи до Кортіна д'Ампеццо, я кілька годин їхав берегом П'яве серед гір. Там, у верхів'ях, вона скидалася на гірський струмок, де водиться форель, — бистра, з довгими смугами обмілин та заводями під навислими скелями. За Кадоре дорога повертала вбік від річки. I тепер я міркував собі, як солдати спускатимуться звідти вниз. Прийшов бармен.

— Граф Греффі запитував про вас, — сказав він.

— Хто?

— Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу.

— Він тут?

— Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд.

— Де він тепер?

— Пішов на прогулянку.

— Як він?

— Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.

— А з більярдом у нього як іде?

— Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати.

Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав.

— Чого ж ви не сказали мені, що він тут?

— Просто забув.

— А хто ще тут є?

— Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік.

— Якесь діло зараз маєте?

— Ніякого.

— То їдьмо порибалимо.

— На годину можна.

— Ходім. Беріть снасть.

Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й врядигоди злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні.

Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті.

— Може, підем вип'ємо?

— Гаразд.

Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту.

— Стомилися гребти?

— Ні.

— Назад погребу я, — сказав він.

— Я люблю гребти.

— Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться.

— Ну гаразд.

— Скажіть, як там на війні?

— Гірше нікуди.

— Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі.

— Може, ще доведеться.

— Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду.

— А як же?

— Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли?

— Не знаю. Дурний був.

— Ще вермуту?

— Можна.

Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич.

— Велика, як на вагу?

— Та чимала.

— Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла.

— Найкраще перепускати через ногу, — сказав я. — Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує.

Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю.

— Мені треба в бар, — сказав бармен. — Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail35.

— Гаразд.

Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком.

— Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він, — я дам вам ключ.

— Дякую.

Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати.

Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами.

— Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін.

— Та ні, — сказав я.

— Що з тобою, любий?

— Не знаю.

— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.

— Твоя правда.

— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.

— Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав я. — А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти.

— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?

— Я їздив з барменом рибалити.

— Розважився трохи?

— Еге ж.

— Ти не думай про мене, коли мене немає.

— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.

— Отелло не при ділі, — підкусила вона.

— Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.

— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.

— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.

— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.

— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.

— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.

— Я буду привітний до неї.

— Я знаю. Ти ж добрий.

— А потім вона піде?

— Так. Я її виряджу.

— А ми повернемося сюди.

— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.

Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.

Уже перед вечором до нас хтось постукав.

— Хто там?

— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.

Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.

— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін.

— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.

За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.

— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку.

Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.

— Я не хочу нікуди йти.

— I я не хочу, щоб ти йшов.

— То й не піду.

— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.

— I ми повечеряємо тут, у себе.

— Іди й скоріш вертайся.

Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.

— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.

— Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням.

— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?

— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?

— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.

— Не можу цьому повірити.

— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити поіталійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.

— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.

— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.

— По-американському.

— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.

Я тепер майже не бачу американців.

Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до

співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?

— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?

— Ви багато грали останнім часом?

— Зовсім не грав.

— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?

— Ви надто високої думки про мене.

— П'ятнадцять.

— Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене.

— Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші.

— Згоден.

— Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко.

Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.

— Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, — сказав він. Тоді обернувся до мене. — Це нас трохи підбадьорить.

Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак.

— Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість.

Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу.

— А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. — Він зачекав, поки я сяду перший.

— Про що завгодно, тільки не про війну, — сказав я.

— Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом?

— Нічого, — відказав я. — Боюся, що я надто темний.

— Ні. Але читати потрібно.

— А що написано за час війни?

— Ну, скажімо, „Le Feu" 36 одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь»37.

— Ні, не бачить.

— Що ви кажете?

— Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі.

— То ви все-таки читали?

— Так, але нічого путящого.

— Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа.

— Я не знаю, що таке душа.

— Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant? 38

— Уночі.

Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями.

— Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, — мовив він. — На превеликий мій жаль.

— А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова.

— Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. — Він усміхнувся. — Та майже так воно і є.

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи.

— Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним.

— Вас ніяк не назвеш старим.

— Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає.

— Ви ж таки мудрий.

— Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші.

— А може, в тому й мудрість.

— То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе?

— Кохання до жінки.

Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте?

Так.

— I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження.

Ми обидва надпили з келихів.

— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я.

— Думаю, що це безглуздя.

— А хто в ній переможе?

— Італійці.

— Чому?

— Вони молодша нація.

— Хіба молодші нації завжди перемагають?

— Якийсь час вони мають таку здатність.

— А потім що?

— Потім вони старішають.

— А ще казали, що ви не мудрий.

— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.

— Як на мене, це дуже мудро сказано.

— Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське?

— Майже.

— Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися.

— Мабуть, досить уже.

— Ви справді більше не хочете?

— Так.

Він підвівся.

— Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові.

— Дякую. А ви живіть вічно.

— Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло, — Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною.

— Можливо, що я стану побожний, — сказав я. — Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас.

— Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став.

— Ще надто рано.

— А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття.

— До мене воно приходить тільки вночі.

— Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж, — Він ступив до більярдного стола. — Дякую за те, що пограли зі мною.

— Для мене це чимала втіха.

— Піднімемось нагору разом.

Розділ XXXVI

Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх.

— Можна поговорити з вами, лейтенанте?

— Що сталося?

— Справа дуже серйозна.

Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу.

— Заходьте, — сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни. — Що сталось, Еміліо? У вас якась біда?

— Ні. У вас, лейтенанте.

— Он як?

— Уранці вас можуть заарештувати.

Он як?

Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні.

— Зрозуміло.

Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав.

— За що мене збираються заарештувати?

— За щось там, пов'язане з війною.

— Ви не знаєте, що саме?

— Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх.

Я з хвилину подумав.

— Коли вони мають прийти по мене?

— Уранці. О котрій годині, не знаю.

— Що ви мені порадите?

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу.

— Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер.

— Я не хочу, щоб мене заарештовували.

— Тоді їдьте до Швейцарії.

— Як?

— Моїм човном.

— Надворі буря, — сказав я.

— Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно.

— Коли нам їхати?

— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.

— А як бути з речами?

— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.

— Де ви будете?

Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.

Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.

— Що сталося, любий?

— Усе гаразд, Кет, — сказав я, — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?

— А ти хочеш?

— Ні, — відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко.

— То в чому ж річ?

— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.

— З головою у бармена гаразд?

— Так.

— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній?

— Еге ж.

— Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся.

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого.

— Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти?

— Я вже спакувала майже все, — сказала вона. — Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній?

— Чшш... Він чекає, щоб забрати вниз наші речі.

— Добрий він чоловік.

— Він мій давній приятель, — сказав я. — Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну.

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив — тільки темряву та дощ, — але вітер трохи вщух.

— Я готова, любий, — мовила Кетрін.

— Гаразд. — Я підійшов до дверей ванної. — Ось валізи, Еміліо.

Бармен узяв дві наші валізи.

Ви дуже добрі, так допомагаєте нам, — сказала Кетрін.

Пусте, пані, — відказав бармен. — Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, — мовив він до мене, — я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку.

— Гарна ніч для прогулянки, — сказала Кетрін.

— Ніч погана, то правда.

— Добре, що я маю парасольку, — сказала Кетрін.

Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас.

— Невже ви хочете вийти надвір, сер? — спитав він.

— Так, — відказав я. — Хочемо побачити бурю на озері.

— Ви не маєте парасоля, сер?

— Ні, — сказав я. — Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто.

— Я принесу вам парасоля, сер. — Він пішов і повернувся з величезним парасолем. — Він трохи величенький, сер. — Я дав йому десять лір. — О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую, — сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього. — Не ходіть довго під дощем, — сказав він. — Ви намокнете, сер і леді. — Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно.

— Ми скоро повернемось, — сказав я.

Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен.

— Валізи уже в човні, — сказав він.

— Я хочу заплатити вам за човен, — сказав я.

— У вас багато грошей?

— Не дуже.

— То надішлете потім. Хай це вас не турбує.

— Скільки?

— Скільки захочете.

Ні, ви мені скажіть.

Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки

вам добутися туди.

— Гаразд.

— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина.

Я сховав усе те в свою валізу.

— Дозвольте, я заплачу вам хоч за це.

— Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші.

— Коньяк добрий, — сказав він. — Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен.

Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ.

— Ви знаєте, куди їхати?

— На північ.

— А як?

— Повз Луїно.

— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара.

— Котра тепер година? — спитала Кетрін.

— Ще тільки одинадцята, — сказав я.

— Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку.

— То так далеко?

— Тридцять п'ять кілометрів.

— Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас.

— Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом.

— Вітер може повернути.

— Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду.

Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер.

Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все.

— Ну гаразд.

— Сподіваюсь, ви не потонете.

— I то добре.

— Пливіть за вітром.

— Гаразд. — Я ступив у човен.

— Гроші за номер ви залишили?

— Так. У конверті на столі.

— Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте.

— Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні.

— Як потонете, не будете вдячні.

— Що він каже? — спитала Кетрін.

— Бажає нам щасливої дороги.

— I вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Велике вам спасибі.

— Ви готові?

— Так.

Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром.

Розділ XXXVII

Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки врядигоди налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді виймав з води, нахилявся вперед, занурював і знову тягнув, намагаючись гребти якомога плавкіш. Я не виносив весел плиском, бо ми йшли за вітром. Хоч я й знав, що однаково намуляю на руках пухирі, проте хотів уникнути їх якнайдовше. Човен був легкий і добре слухався весел. Я гнав його все далі по темній воді. Годі було щось побачити в темряві, але, як я сподівався, ми невдовзі мали поминути Палланцу.

Палланци ми так і не побачили. Ідучи за вітром, ми проминули в темряві мис, що закриває Палланцу з озера, і не побачили світла, А коли врешті побачили якесь світло, набагато далі й над самим берегом, то була вже Інтра. Але довгий час ми взагалі не бачили ні світла, ні берега, хоч без упину посувалися вперед по хвилях. Часом хвиля піднімала човен, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі неспокійне, але я все гріб та гріб, аж поки раптом ми мало не зачепилися за скелястий мис, що стримів обіч нас, і хвилі, вдаряючи об нього, злітали високо вгору, а тоді відкочувались назад. Я натиснув на праве весло, і, водночас гальмуючи лівим, повернув човен від берега; той мис одразу зник з очей, і ми попливли далі озером.

— Ми вже біля другого берега, — мовив я до Кетрін.

— А чому ж ми не бачили Палланци?

— Ми проминули її в темряві.

— Стомився, любий?

— Ні, все гаразд.

— Я можу трохи погребти замість тебе.

— Не треба, я не стомився.

— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін. — Прийде вранці до готелю, а нас немає.

— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.

— А ще далеко?

— Десь кілометрів за тридцять.

Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. I весь час я веслував.

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.

Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін, — і ми попливли б з ним, як з вітрилом.

Ти вмієш стернувати?

— Мабуть, зумію.

— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків'ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.

— Ого, як ми помчали, — сказала Кетрін.

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.

— Ти чого? — Я забрав у неї весло.

— Ти був такий кумедний з тим парасолем.

— Ще б пак.

— Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля... — Вона зайшлася сміхом.

— Буду знов гребти.

— Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали.

— Треба держати човна поперек хвилі.

— Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий.

Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед. Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м’яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело.

— Добренний коньяк, — сказав я.

Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро.

— Тобі не холодно, Кет?

Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли.

Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги.

Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою.

— Дай мені черпак, будь ласка, — сказав я. — Я хочу пити.

— Він страшенно брудний.

— Пусте. Я його обполосну.

Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло.

— Дякую, — сказав я і віддав Кетрін бляшанку.

— Прошу ще, коли ваша ласка, — відказала вона. — Води тут доволі.

— Ти не хочеш трохи перекусити?

— Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді.

— Гаразд.

Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера. Озеро було тепер набагато вужче. Знову вийшов місяць, і якщо guardia di finanza39 спостерігала з берега, то могла помітити, як наш човен темніє на воді.

— Як ти себе почуваєш, Кет? — спитав я.

— Дуже добре. Де ми тепер?

— Та, мабуть, ще миль із вісім залишилось, не більше.

— Це ж тобі ще гребти та гребти, бідолашному. Ти там ще живий?

— Еге ж. Зі мною все гаразд. Трохи руки намуляв, ото й тільки.

Ми неухильно посувалися вперед. Гірське пасмо на правому березі переривалось положистим схилом, що спускався до низького берега, де, як я розважив, мало лежати Каннобіо. Я вже довго не наближався до берега, бо в тих місцях була найбільша небезпека наскочити на варту. На другому березі ген попереду видніла висока баняста гора. Я стомився. Гребти залишалося зовсім небагато, одначе коли підупав на силі, то й така віддаль для тебе неабищо. Я знав, що треба поминути ту гору й пропливти ще принаймні п'ять миль на північ, доки ми будемо в швейцарських водах. Місяць був уже при самому заході, та, перше ніж він зайшов, небо знов затягли хмари і стало дуже темно. Я так само держався оддалік від берега й то гріб, то перепочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.

Дай я трохи погребу, — сказала Кетрін.

Навряд чи тобі можна. — Дурниці. Мені буде корисно. А то я зовсім тут затерпну.

— Мабуть, не варто, Кет.

— Дурниці. Трохи повеслувати в помірному темпі тільки на користь вагітній жінці.

— Ну гаразд, повеслуй трохи в помірному темпі. Я перейду на корму, а потім ти сядеш на своє місце. Тільки держись за борти, коли переходитимеш.

Я сидів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як Кетрін гребе. Вона гребла дуже вправно, але весла були задовгі й погано корились їй. Я відчинив валізу і з'їв два бутерброди, а тоді ковтнув коньяку. Від цього мені враз полегшало, і я знову припав до пляшки.

— Коли стомишся, скажеш, — мовив я. I додав згодом: — Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт.

— Якби таке сталося, — мовила Кетрін між двома гребками, — нам було б куди простіше жити.

Я ще раз припав до пляшки.

— Як тобі гребеться?

— Добре.

— Скажеш, коли змінити.

— Добре.

Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла.

— Не треба. В мене прекрасно виходить.

— Іди назад на корму. Я добре відпочив.

Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і незабаром я знов повернувся до уривчастих коротких гребків, відчуваючи в роті легкий гіркуватий присмак жовчі від того, що надто сильно налягав на весла після коньяку.

— Дай мені, будь ласка, трохи води, — попросив я.

— Ну, це найлегше, — сказала Кетрін.

Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому.

Що там таке? — мовила Кетрін.

Я придержав весла й прислухався. Десь на озері стугонів мотор. Стугін наближався, а тоді ми побачили під дощем недалеко за нашою кормою моторний човен. На кормі були четверо з guardia di finanza, в низько насунутих капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів та карабінами за плечима. В таку ранню пору всі вони мали сонний вигляд. Я помітив на їхніх капелюхах та комірах плащів жовті нашивки. Човен простугонів далі й зник з очей під дощем.

Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині.

— Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет, — сказав я.

— Справді?

— Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо.

— Або швейцарський флот.

— Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот.

— Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення.

Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас.

— Помахай йому, — сказав я Кетрін.

Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком.

— Мабуть, ми давно переїхали кордон, — сказав я.

— Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону.

— Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго.

— А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті.

— Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон.

То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем.

— То, може, пристанемо й поснідаєм?

— Гаразд.

Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін.

— Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття.

— А валізи?

— Хай полежать у човні.

Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії.

— Яка мила країна, — сказала вона.

— Чудова, правда ж?

— Ходімо снідати!

— Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами!

— У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї?

— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.

— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.

— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.

— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!

Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.

— Булочок з варенням і кави, — сказала Кетрін.

— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.

— Тоді хліба.

Я можу підсмажити вам грінки.

От і добре.

А мені ще яєчню.

— Скільки яєць для пана?

— Троє.

— Кажи четверо, любий.

— Четверо яєць.

Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.

— Як тут гарно, любий, правда ж?

— Чудово, — сказав я.

— Ну й нехай нема булочок, — сказала Кетрін. — Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.

— Мабуть, нас скоро заарештують.

— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.

— Ти маєш паспорт?

— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.

— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.

— А ось і кава, — сказала вона.

Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат.

— Це ваш човен?

— Так.

— Звідки ви приїхали?

— З того кінця озера.

Тоді прошу вас піти зі мною.

А наші валізи?

Валізи можете взяти.

Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і повійськовому суворий.

— Якої ви національності?

— Американець і англійка.

— Покажіть ваші паспорти.

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх.

— Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном?

— Я спортсмен, — відказав я. — Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати.

— З якою метою ви приїхали?

— Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.

— Тут не місце для зимового спорту.

— Ми знаємо. Ми хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.

— Що ви робили в Італії?

— Я вивчав архітектуру. Моя кузина вивчала мистецтво.

— Чому ви поїхали звідти?

— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Під час війни вивчати архітектуру не випадає.

— Зачекайте, будь ласка, тут, — сказав лейтенант. Він забрав наші паспорти й пішов кудись у глиб будинку.

— Любий, ти просто чудо, — сказала Кетрін. — Отак і прав своєї. Ти хочеш займатися зимовим спортом.

— Ти щось тямиш у мистецтві?

— Рубенс, — сказала Кетрін.

— Дебелі тілеса, — сказав я.

— Тіціан, — сказала Кетрін.

Тіціанівське волосся, — сказав я. — А як щодо Мантеньї?

Про важких не питай, — сказала Кетрін. — А втім, знаю — страсті господні.

Еге ж, страсті господні, — підтвердив я. — Багато дір від цвяхів.

— Ось бачиш, яка в тебе золота дружина, — сказала Кетрін. — Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками.

— Онде він іде, — сказав я.

З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами.

— Мені доведеться відпровадити вас до Локарно, — сказав він. — Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.

— Гаразд, — сказав я. — А як же човен?

— Човен конфісковано. Що в цих валізах?

Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком.

— Чи не зволите випити зі мною? — спитав я.

— Ні, дякую. — Він випростався. — Скільки грошей ви маєте при собі?

— Дві з половиною тисячі лір.

Це справило на нього добре враження.

— А ваша кузина?

У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо.

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, — сказав він, — то Венген — саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік.

— От і добре, — мовив я. — Ви скажете мені назву?

— Зараз напишу на картці. — Він дуже чемно подав мені картку. — Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл.

Він віддав наші паспорти солдатові, і, взявши валізи, ми рушили в містечко наймати екіпаж.

— Гей! — гукнув лейтенант солдата. Тоді заговорив до нього якоюсь німецькою говіркою. Солдат почепив гвинтівку за плечі й забрав у мене валізи.

— Чудова країна, — мовив я до Кетрін.

— I така ділова.

— Ми дуже вам вдячні, — сказав я лейтенантові. Він помахав нам рукою.

— Service40 — сказав він.

Ми рушили за своїм вартовим до містечка.

До Локарно ми доїхали в екіпажі, солдат сидів на передку разом з візником. У Локарно з нами повелися добре. Нас допитали, одначе були дуже чемні, бо ми мали паспорти й гроші. Навряд чи вони повірили хоч одному моєму слову, і я думав собі, яка то дурна комедія, але все діялось достоту, як у суді. Ніхто не вимагав розумних доказів — досить було вигадати якусь формальну зачіпку й наполягати на ній без будь-яких дальших пояснень. Зате ми мали паспорти й збиралися витрачати гроші. Отож нам дали тимчасові візи. Ті візи в будьяку хвилину могли скасувати. Скрізь, куди б не поїхали, ми мали реєструватись у поліції.

Чи можемо ми їхати куди захочемо? Так. А куди б ми хотіли поїхати?

— Куди ти хочеш поїхати, Кет?

— У Монтре.

— Дуже гарне місто, — сказав один з урядовців. — Я думаю, вам там сподобається.

— Локарно теж дуже гарне місто, — сказав другий. — Я певен, що вам тут сподобається. Локарно — прекрасне місто.

— Нам хотілося б поїхати туди, де можна займатись зимовим спортом.

— Монтре не місце для зимового спорту.

— Прошу пробачення, — сказав перший урядовець. — Я сам із Монтре. Побіля залізниці Монтре — Берн є чимало місць, де займаються зимовим спортом. Ви не можете цього заперечувати.

— А я й не заперечую. Я кажу тільки, що Монтре не місце для зимового спорту.

— А я не згоден, — сказав перший урядовець. — Я не згоден з цим твердженням.

— А я наполягаю на цьому твердженні.

— А я не згоден з цим твердженням. Я сам катався на люжі по вулицях Монтре. I то не раз, а багато разів. Катання на люжі — це, безумовно, зимовий спорт.

Другий урядовець обернувсь до мене.

— Хіба ви розумієте під зимовим спортом катання на люжі, пане? Повірте мені, в Локарно вам буде добре, як ніде. Тут здоровий клімат, мальовничі краєвиди. Вам тут неодмінно сподобається.

— Пан сам висловив бажання поїхати в Монтре.

— А що таке люж? — спитав я.

— Ви чуєте, він навіть не знає, що таке люж!

То був неабиякий здобуток для другого урядовця. Він аж засяяв з утіхи.

— Люж, — сказав перший урядовець, — це те саме, що й тобоган.

— Пробачте, але я не згоден, — похитав головою другий урядовець. — Я знов не можу з вами погодитись. Тобоган і люж — зовсім різні речі. Тобоган — це канадський винахід, його роблять з пласких рейок. А люж — звичайні собі санчата на гнутих полозках. Точність щось та важить.

— А чи не могли б ми кататись на тобогані? — спитав я.

— Авжеж, можна й на тобогані, — сказав перший урядовець. — Навіть дуже добре. У Монтре продаються прекрасні канадські тобогани. Брати Окси торгують тобоганами. Вони мають власний довіз.

Другий урядовець відвернувся.

— Щоб кататися на тобогані, — сказав він, — потрібна спеціальна доріжка. Ви не зможете кататися на тобогані по вулицях Монтре. Де ви надумали тут спинитись?

— Ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаго. Екіпаж стоїть на вулиці.

— Ви не прогадаєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший урядовець. — Там чудовий клімат. I зовсім поруч місця, де можна займатися зимовим спортом.

— Якщо вас справді цікавить зимовий спорт, — сказав другий урядовець, — то їдьте в Енгадін чи в Мюррен. Я рішуче не можу погодитися з порадою, яку вам оце дають, — їхати задля зимового спорту в Монтре.

— У Лез-Авані, що трохи вище від Монтре, можна прекрасно займатися будь-яким зимовим спортом. — Поборник Монтре люто зиркнув на свого колегу.

— Панове, — сказав я, — на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре.

— Вітаю вас. — Перший урядовець потис мені руку.

— Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно, — сказав другий урядовець. — У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції.

— З поліцією ніяких ускладнень не виникне, — запевнив мене перший урядовець. — Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди.

— Щиро дякуємо вам обом, — сказав я. — Ваші поради для нас дуже цінні.

— До побачення, — сказала Кетрін. — Щиро дякуємо вам обом.

Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.

— О боже, любий, — сказала Кетрін. — Невже не можна було втекти звідти раніш?

Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки.

— Ти забув про варту, — сказала Кетрін.

Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.

— Я ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю.

— Чого це ти вирішила обрати Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш туди?

— Це перша назва, що спала мені на думку, — відказала вона. — Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах.

— Ти хочеш спати?

— Та я, здається, вже сплю.

— Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч.

— Мені було хороше, — сказала Кетрін. — Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила.

— Ти вже віриш, що ми у Швейцарії?

— Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда.

— Я теж.

— Але ж це правда, любий? I я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал?

— Сподіваюсь, що ні.

— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.

— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я.

— Покажи мені свої руки.

Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.

— Бракує тільки діри між ребрами, — сказав я.

— Не гніви бога.

Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.

— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін.

— Не доторкайся, — сказав я. — Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?

— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?

— Туди, — сказав я, — Усе гаразд, Кет.

— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний.

— Я таки зовсім п'яний, — сказав я. — Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.

— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.

— Мені й так добре, — сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.

— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав.

— А все ж таки ми тут.

— Так, ми справді тут.

Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 13 14 151617 Следующая ⇒

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.