Книга третя. 3 страница

Дощ тепер ішов не такий рясний, і я подумав, що скоро може проясніти. Я пройшов ще трохи вперед узбіччям шосе, коли побачив обсаджений кущами вузький путівець, що вів на північ між двох ланів, і, розваживши, що нам краще звернути на нього, мерщій подався назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло та Аймо.

— Якщо та дорога нікуди нас не приведе, ми зможемо повернутись назад на шосе, — сказав я.

— А як бути з цими? — спитав Бонелло. Його два сержанти сиділи поруч нього в кабіні. Вони були неголені, проте й тієї вранішньої години мали цілком військовий вигляд.

— Стануть у пригоді, як доведеться штовхати, — відповів я. Тоді перейшов до Аймо і сказав йому, що ми спробуємо проїхати полями.

— А мої незаймані сестрички? — спитав Аймо. Обидві дівчини спали.

Користі з них мало, — сказав я. — Було б вам узяти когось, хто міг би підштовхнути

машину.

— То, може, хай пересядуть у кузов, — сказав Аймо. — Там ще є місце.

— Гаразд, коли вони вам так уже потрібні, — відказав я — I візьміть когось із широкими плечима, щоб допомагав штовхати.

— Берсальєрів, — усміхнувсь Аймо. — В них плечі найширші. Їх добирають до міри. Як ви себе почуваєте, лейтенанте?

— Чудово. А ви як?

— Теж чудово. Тільки дуже голодний.

— Щось же там буде при тій дорозі, то спинимось і під'їмо.

— Як нога, лейтенанте?

— Чудово, — сказав я.

Стоячи на приступці й дивлячись уперед, я побачив, як Піані звернув з шосе й поїхав путівцем, і машина його замигтіла між голим віттям живоплоту. За ним повернув Бонелло, а потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, І звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, Де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках.

— Занесіть назад, — сказав я.

Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.

— А де ваш товариш? — спитав я.

— Пішов до вбиральні. — Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут.

— Як щодо сніданку, лейтенанте? — спитав Бонелло. — Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере.

— Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе?

— Авжеж.

— Гаразд. Будемо снідати.

Піані й Бонелло подались до будинку.

Ходім, — мовив Аймо до дівчат і простягнув руку, щоб допомогти їм злізти.

Старша сестра похитала головою. Вони не хотіли йти в покинутий будинок. Тільки провели нас очима.

— Морока з ними, — сказав Аймо.

Ми зайшли до будинку разом. Усередині було просторо, темно і пахло пусткою. Бонелло й Піані ми знайшли в кухні.

— Їства тут не густо, — сказав Піані. — Все підчистили.

Бонелло стояв біля масивного кухонного столу й краяв ножем великий білий сир.

— А сир де взяли?

— У льоху. Піані знайшов там ще вино та яблука.

— От вам і сніданок.

Піані витяг дерев'яну затичку з великого обплетеного лозою бутля. Тоді нахилив його і налив по вінця мідний кухлик.

— Пахне добре, — сказав він. — Пошукай якогось посуду, Барто.

Зайшли обидва сержанти.

— Сідайте до сиру, сержанти, — сказав Бонелло.

— Треба їхати, — обізвавсь один сержант, жуючи сир і запиваючи вином.

— Поїдемо, не турбуйтеся, — сказав Бонело.

— Військом рухає черево, — сказав я.

— Що? — перепитав сержант.

— Треба попоїсти.

— Еге. Але час не жде.

— Мабуть, ці бісові душі вже наїлися, — сказав Піані.

Сержанти блимнули на нього. Вони ненавиділи всіх нас гуртом.

— Ви знаєте дорогу? — спитав один.

— Ні, — відказав я.

Вони перезирнулись

— Краще б зараз же й вирушати, — сказав перший.

Зараз і вирушаємо. — Я допив вино. Воно добре смакувало після сиру та яблук. — Сир

заберіть, — сказав я і вийшов.

Бонелло вийшов за мною, несучи той величезний бутель з вином.

— Ні, завеликий, — сказав я.

Він скрушно подивився на бутель.

— Мабуть, що так. Ану дайте фляги. — Він поналивав фляги, і трохи вина пролилося на кам'яні плити подвір'я. Потім узяв бутель і поставив під самими дверима. — Австріяки знайдуть його, не висаджуючи дверей, — сказав він.

— Ну, в дорогу, — мовив я. — Ми з Піані поїдемо спереду.

Обидва сапери вже сиділи поряд з Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми рушили далі вузьким путівцем. Я оглянувся на дві машини, що їхали слідом за ними, і на будинок. То була добренна, міцна кам'яниця, і залізна огорожка навкруг колодязя була дуже гарна. Попереду нас стелилася вузька розгрузла дорога, обсаджена високим живоплотом. Позаду, тримаючись близько до нас, ішли ще дві наші машини.

Розділ XXIX

Опівдні ми застрягли на грузькій дорозі, десь, як ми обчислили, кілометрів за десять від Удіне. Дощ припинився ще раніше, і ми тричі вже чули, як наближалися літаки, бачили, як вони пролітали над нами, проводили їх очима ген ліворуч, а тоді до нас долинали вибухи бомб з боку шосе. Ми вже кілька годин кружляли заплутаними путівцями, не раз потрапляли на такі, що заводили нас у глухий кут, тоді повертали назад і знаходили інші, але весь час повільно наближались до Удіне. Аж ось машина Аймо, подаючи назад, щоб виїхати з глухого кута, загрузла в м'якому грунті узбіччя, і колеса, буксуючи, вгрузали дедалі глибше, аж поки машина сіла на дифер. Тепер треба було підкопати спереду під колесами, намостити галуззя, щоб бралися ланцюги, а потім штовхати ззаду, доки вона знов виїде на дорогу. Ми повиходили й стояли на дорозі коло машини. Обидва сержанти теж підійшли й заглянули під колеса. А тоді, не кажучи й слова, повернулися й попростували геть дорогою. Я рушив за ними.

— Ану верніться, — сказав я, — і наламайте галуззя.

— Нам треба йти, — відказав один.

— Беріться до діла, — сказав я. — Наламайте галуззя.

— Нам треба йти, — повторив той самий. Другий мовчав. Вони квапились піти. Жоден не дивився на мене.

— Я наказую вам вернутись і наламати галуззя, — сказав я.

Перший сержант обернувся.

— Нам треба йти далі. Вас тут от-от відріжуть. Ви не маєте права наказувати нам. Ви не наш начальник.

— Я наказую вам наламати галуззя, — знову сказав я. Вони повернулись і рушили геть.

— Спиніться, — звелів я. Вони простували далі грузькою дорогою, обсадженою живоплотом. — Я наказую вам спинитись! — гукнув я.

Вони наддали ходи. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Я схибив, а вони обидва кинулись навтіки. Я пальнув ще тричі й таки поклав одного. Другий шаснув за живопліт і зник з очей. Я вистрілив по ньому крізь живопліт, коли він побіг полем. Пістолет глухо клацнув, і я заклав новий магазин. Тоді побачив, що другий сержант відбіг надто далеко і стріляти марно. Він був уже ген у полі й біг, пригнувши голову. Я взявся заправляти порожній магазин. Підійшов Бонелло.

— Дайте я доб'ю його, — сказав він.

Я дав йому пістолет, і він пішов туди, де поперек дороги лежав долілиць сержант-сапер. Бонелло нахилився, приставив пістолет до сержантової голови й натиснув спуск. Пістолет не вистрілив.

— Треба звести курок, — сказав я.

Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відтягнув на узбіччя, і тепер той лежав під самим живоплотом. Бонелло повернувся й віддав мені пістолет.

— Сучий син, — сказав він і подивився на мертвого сержанта. — Ви бачили, лейтенанте, як я його порішив?

— Треба швидше наламати галуззя, — сказав я. — А другого я так-таки й не поцілив?

— Мабуть, що ні, — мовив Аймо, — Він був надто далеко, з пістолета не поцілити.

— Паскуда смердюча, — сказав Піані.

Ми всі ламали пруття й гілля. Машину розвантажили. Бонелло підкопував спереду під колесами. Коли все було готове, Аймо запустив мотор і ввімкнув зчеплення. Колеса забуксували, розкидаючи геть пруття й грязюку. Бонелло і я штовхали ззаду, аж поки в нас затріщали суглоби. Машина не зрушувала з місця.

— Ану розгойдайте її, Барто, — сказав я.

Він дав задній хід, тоді знов передній. Колеса тільки ще глибше загрузли. Врешті машина знову сіла на дифер, і колеса вільно закрутились у пробуксованих виямках. Я випростався.

— Спробуємо взяти на трос, — сказав я.

— Навряд чи щось вийде, лейтенанте. Тут не можна тягти по прямій.

— Треба спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушиш.

Машини Піані й Бонелло могли посуватися тільки прямо вперед вузькою дорогою. Ми зв'язали обидві машини тросом і потягли. Та колеса, ставши навскоси, тільки ще дужче загрузали в колії.

— Нічого не буде! — гукнув я. — Облиште.

Піані й Бонелло вилізли з машин і повернулися назад. Виліз і Аймо. Дівчата сиділи на придорожній кам'яній огорожі ярдів за сорок від нас.

— То що ви скажете, лейтенанте? — запитав Бонелло.

— Треба підкопати ще й знову спробувати з галуззям, — відказав я.

Я подивився на дорогу. Винен був я. Це я завів їх сюди. Сонце майже вийшло з-за хмар і освітлювало тіло сержанта, що лежало під живоплотом.

— Підмостимо під колеса його френч і плащ, — сказав я.

Бонелло пішов по френч і плащ. Я ламав гілля, а Аймо та Піані копали спереду й між коліс. Я надпоров плащ, роздер його надвоє і поклав у грязюку під колеса, а тоді настромляв зверху галуззя, щоб шини не буксували. Ми наготувалися штовхати, і Аймо заліз у кабіну й запустив мотор. Колеса крутилися на місці, а ми штовхали й штовхали. Та все намарне.

— К такій матері цю машину, — сказав я. — Є у вас там щось таке, що треба забрати з собою, Барто?

Аймо заліз у кабіну до Бонелло; в руках у нього був сир, дві пляшки вина та його плащ. Бонелло, сидячи за кермом, обшукував кишені сержантового френча.

— Та викиньте ви той френч, — сказав я. — А як же сестрички, Барто?

— Можна посадовити їх у кузов, — сказав Піані. — Думаю, ми не далеко заїдемо.

Я відчинив задні дверцята машини.

— Ану, — сказав я, — залазьте.

Обидві залізли в кузов і сіли в кутку. Здавалося, вони й не чули пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав на узбіччі в брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я сів у кабіну до Піані, і ми рушили. Ми хотіли спробувати проїхати навпростець полем. Коли путівець урвався, я виліз і пішов уперед. Якби нам пощастило переїхати поле, по той бік ми напевне вибралися б на дорогу. Та переїхати нам не пощастило. Земля була надто м'яка й розгрузла. Коли машини остаточно й безповоротно засіли в грязюці по самі осі, ми покинули їх серед поля й рушили на Удіне пішки.

Коли ми вийшли на дорогу, що вела назад до шосе, я показав на неї дівчатам.

— Ідіть туди, — мовив я. — Там люди. — Вони дивились на мене. Я дістав гамана й дав кожній по десять лір. — Ідіть туди, — показав я. — Там друзі! Родичі!

Вони нічого не зрозуміли, але міцно позатискали гроші в руці й рушили дорогою. Ідучи, вони раз по раз оглядались, неначе боялися, що я заберу гроші назад. Я дивився, як вони простують дорогою, щільно позапинавшись хустками, й боязко озираються на нас. Усі троє водіїв реготали.

— А скільки дасте мені, лейтенанте, щоб і я туди пішов? — спитав Бонелло.

— Як їх і захоплять, то нехай краще в юрбі, аніж самих, — сказав я.

— Дайте мені дві сотні лір, і я вам подибаю назад хоч до Австрії, — сказав Бонелло.

— Ну й заберуть там у тебе ті дві сотні, — сказав Піані.

— А може, війна скінчиться, — озвавсь Аймо.

Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся.

— Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, — сказав він.

— Оце б нам тепер велосипеди, — сказав Бонелло.

— В Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо.

— Раніш їздили.

— Добра річ велосипед, — сказав Аймо. — Просто-таки чудова річ.

— Нам би тепер велосипеди, — повторив Бонелло. — Ходити пішки я не мастак.

— Стріляють? — спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли.

— Не знаю, — мовив Аймо. Він теж прислухався.

— Начебто стріляють, — сказав я.

— Найперше ми побачимо кінноту, — сказав Піані.

— Здається, в них немає кінноти.

— Дай боже, щоб не було, — сказав Бонелло. — Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота.

— А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте, — сказав Піані.

Ми йшли чимдуж.

— То я його вбив, — заперечив Бонелло. — Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта.

— Убив курку на сідалі, — сказав Піані. — Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його.

— Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта.

— А що ти скажеш на сповіді? — запитав Аймо.

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».

Всі троє засміялися.

— Він у нас анархіст, — сказав Піані. — До церкви не ходить.

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло.

— Ви справді анархіст? — запитав я.

— Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли.

— Ви ніколи там не були?

— Ні.

— Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що.

— А ви всі там соціалісти?

— Геть усі.

— А містечко гарне?

— Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили.

— Як же ви стали соціалістами?

— Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами.

— Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста.

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.

Розділ XXX

Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.

— Дуже гарний міст, — сказав Аймо.

То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле.

— Треба швидше перейти, поки його не висадили, — сказав я.

— Нема кому висаджувати, — сказав Аймо. — Всі ушилися.

— А може, він замінований, — сказав Бонелло. — Ідіть ви перший, лейтенанте.

— Послухайте цього анархіста, — сказав Аймо. — Ви пошліть його самого вперед.

— Я сам піду, — сказав я. — Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини.

— Бачиш, — мовив Піані до Бонелло. — Оце голова. А твоя голова де, анархісте?

— Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, — відказав Бонелло.

— Добре відрубав, га, лейтенанте? — сказав Аймо.

— Добре, — погодивсь я.

Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип.

— Підем по одному, — сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною.

— Машину бачили? — спитав я.

— Ні. Ми стежили за вами.

— Тим мостом проїхала німецька штабна машина.

— Штабна машина?

— Еге ж.

— Милий боже!

Підійшли й решта двоє, і ми всі причаїлися в грязюці за насипом, визираючи понад рейками на той міст, на ряд дерев, рівчак та дорогу.

— Ви думаєте, нас відрізано, лейтенанте?

— Не знаю. Я знаю тільки, що тією дорогою проїхала німецька штабна машина.

— А ви гаразд себе почуваєте, лейтенанте? У голові не каламутиться?

— Не блазнюйте, Бонелло.

— А може, вип'ємо? — спитав Піані. — Коли вже нас відрізано, то цілком можна й випити. — Він відчепив від пояса свою флягу й витяг затичку.

— Гляньте! Гляньте! — вигукнув Аймо і показав на дорогу.

Ми побачили, як над кам'яним парапетом мосту посуваються німецькі каски. Нахилені вперед, вони немовби пливли понад мостом, і це видавалося майже надприродним. Коли вони поминули міст, ми побачили й самих солдатів. То був підрозділ самокатників. Я розгледів обличчя двох передніх. Вони були червонощокі, вгодовані. Низько насунуті каски закривали лоб і скроні. Карабіни були почеплені на рамах велосипедів. На поясах руків'ями донизу висіли гранати. Каски й сірі мундири солдатів були мокрі, і вони їхали поволі, видивляючись уперед і по боках. Спереду їхало двоє, далі четверо вряд, тоді ще, двоє, тоді одразу ж десяток, потім ще десяток і нарешті останній один, що замикав колону. Вони не говорили між собою, та ми однаково й не почули б їх за шумом води. Ще хвилина — і вони зникли з очей на дорозі за мостом.

— Милий боже! — мовив Аймо.

— То німці, — сказав Піані. — То не австріяки.

— Чому нема кому спинити їх? — сказав я. — Чому не висаджено міст? Чому на цьому насипу нема кулеметів?

— А це ви нам скажіть, лейтенанте, — озвався Бонелло.

Я не тямив себе з люті.

— Уся ця клята війна — чистісіньке божевілля. Там висаджують малий місток. А тут, де головне шосе, залишають міст цілий. Де військо? Чому ніхто навіть не пробує зупинити їх?

— От ви й скажіть нам, лейтенанте, — знов промовив Бонелло.

Я замовк. Усе те не обходило мене. Єдине, що я мав зробити, — це добитися до Порденоне з трьома санітарними машинами. Я на це не спромігся. Тепер мені лишалось тільки добутися до Порденоне без машин. Та схоже на те, що я не добудусь і до Удіне. Ет, хай йому чорт, не добудусь, то й не треба. Головне — не втрачати спокою і уникнути кулі чи полону.

— Ви, здається, відтикали флягу? — спитав я Піані. Він подав її мені. Я відпив чималий ковток. — Можна рушати далі, — мовив я. — Одначе поспішати нема куди. Чи не хочете попоїсти?

— Тут не місце розсідатися, — сказав Бонелло.

— Гаразд. Тоді ходім.

— Підемо з цього боку попід насипом, щоб не помітили?

— Краще зійти на насип. Вони можуть вийти і на цей міст. Нам ні до чого, щоб вони зненацька наскочили на нас згори.

Ми пішли залізничною колією. Обабіч нас простяглася мокра рівнина. А попереду за рівниною був пагорб і на ньому Удіне. На вершині пагорба, оточений міськими дахами, височів старий замок. Нам видно було дзвіницю та вежу з дзигарями. У полях довкола росло багато шовковиць. Ідучи далі, ми натрапили на одне місце, де колію було зруйновано. Навіть шпали викопано й скинуто під насип.

— Вниз, вниз! — раптом гукнув Аймо.

Ми скотилися вниз під насип. По шосе їхала ще одна група самокатників. Я виглянув з-за насипу й побачив, що вони поїхали далі.

— Вони помітили нас, але не спинилися, — сказав Аимо.

— Переб'ють нас там нагорі, лейтенанте, — сказав Бонелло.

— Ми їм не потрібні, — відказав я. — Вони мають якусь іншу мету. Буде куди небезпечніше, якщо вони застукають нас зненацька.

— Я б радніше пішов тут, де не видно, — сказав Бонелло.

— Гаразд, ідіть. А ми підемо колією.

— Ви думаєте, ми проберемося до своїх? — спитав Аймо.

— Авжеж. Їх тут ще не дуже багато. Поночі пройдемо.

— А що то за штабна машина їхала?

— Біс її знає, — відказав я.

Ми простували далі колією. Бонелло набридло місити грязюку під насипом, і він теж піднявся до нас. Тепер залізниця відійшла на південь від шосе, і ми вже не бачили, що там діється. Невеликий місток через канал був висаджений, але ми перебралися на той бік по рештках підпори. Десь попереду чути було постріли.

За каналом ми знову вийшли на колію. Вона вела навпростець до міста через поля. Попереду видніла ще одна залізнична колія. На північ від нас було шосе, де ми бачили самокатників, на південь відходила вузька польова дорога, густо обсаджена деревами. Я розважив, що нам краще повернути на південь, обминаючи в такий спосіб місто, і рушити польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Пробираючись обхідними путівцями за Удіне, ми могли б весь час триматись оддалік від основного шляху відступу. Я знав, що там, на рівнині, багато таких доріг.

Я почав спускатися з насипу.

— Ходімо, — сказав я.

Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня.

Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу.

— Назад! — гукнув я.

Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули.

— Треба, щоб голова була вище, — сказав я.

Піані пересунув його. Тепер він лежав на слизькому укосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навскоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер. Піані забрав руку в нього з-під голови, обтер йому обличчя клаптем марлі з перев'язного пакета і так полишив.

— Падлюки! — мовив він.

— То не німці, — сказав я. — Німців там бути не може.

— Італійці, — промовив Піані, наче вилаявся. — Italiani!

Бонелло мовчав. Він сидів поруч з Аймр, не дивлячись на нього. Піані підняв кашкет Аймо, що скотився з насипу, і поклав йому на обличчя. Потім дістав свою флягу.

— Хочеш ковтнути? — Піані простяг флягу до Бонелло.

— Ні, — відказав Бонелло. Тоді обернувся до мене. — Таке могло щохвилини статися й з нами там на насипу.

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поткнулись на поле.

Бонелло похитав головою.

— Аймо вбитий, — мовив він. — Чия тепер черга, лейтенанте? Куди ми рушимо тепер?

— То стріляли італійці, — сказав я. — Німців там нема.

— Коли б то були німці, вони, напевне, поклали б нас усіх, — сказав Бонелло.

— Для нас італійці небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар'єргард завжди боїться власної тіні. Німці хоч знають, чого їм треба.

— Ви все добре розважили, лейтенанте, — сказав Бонелло.

— Куди ми рушимо тепер? — спитав Піані.

— Краще б нам залягти десь, доки посутеніє. Якщо пощастить пробратися на південь, усе буде гаразд.

— Їм вигідно перебити нас усіх, аби ніхто не сказав, що вони помилилися перше, — мовив Бонелло. — Я не хочу давати їм такої нагоди.

— Ми знайдемо, де переховатись якнайближче до Удіне, а коли посутеніє, будемо пробиратися далі.

— Тоді ходім, — сказав Бонелло.

Ми рушили вниз північним схилом насипу. Я озирнувся. Аймо лежав на слизькому укосі головою догори. Він лежав зовсім невеличкий, руки випростані вздовж тіла, ноги в обмотках та брудних черевиках зведені докупи, обличчя прикрите кашкетом. Вигляд він мав геть мертвий. Дощ не вщухав. Я завжди почував до Аймо таку ж приязнь, як і до всіх, кого знав. У кишені в мене лежали його папери, і я мав написати його сім'ї. Попереду за полем було видно селянську садибу. Довкола росли дерева, і до будинку тулилися надвірні будівлі. Врівень з горішнім поверхом тягся відкритий перехід на підпорах.

— Краще нам іти поодинці, — сказав я. — Я піду перший. — I попростував до садиби. Туди вела польова стежка.

Ідучи через поле, я цілком припускав, що нас можуть зустріти постріли з-за дерев у садибі чи з самого будинку. Я простував туди й дуже виразно все бачив. Перехід на горішньому поверсі вів до сінника, і між підпор застрягло сіно. Двір був вимощений кам'яними плитами, з дерев капотіло. Посеред двору стояла велика порожня одноколка, і голоблі її стриміли догори, в дощ. Я пройшов через двір і став під захистком переходу. Двері до будинку були відчинені, і я зайшов. Слідом за мною зайшли Бонелло та Піані. В будинку було темно. Я подався до кухні. У відкритій кухонній печі був попіл. Над ним висіли казанки, але всі порожні. Я розглянувся довкола, та ніякого харчу не побачив.

— Найкраще буде залягти нагорі, в сіннику, — сказав я. — Як гадаєте, Піані, чи зможете ви знайти тут щось попоїсти? Якщо знайдете, несіть нагору.

— Піду пошукаю, — відказав Бонелло.

— Гаразд, — мовив я. — А я піду подивлюсь що там у сіннику.

Я знайшов кам'яні східці, що вели нагору з хліва. У хліві стояв сухий дух, такий приємний, коли надворі дощ. Худоби там не було: певно, забрали з собою, полишаючи господу. Сінник був наполовину повен сіна. У покрівлі двоє віконець: одне забите дошками, друге, вузьке, дахове, з північного боку. До хліва спускався дерев'яний жолоб, яким скидали сіно худобі. А ще був закладений навхрест дошками отвір наниз — під нього під'їжджали хури з сіном, і крізь той отвір накидали його в сінник. Я чув, як у покрівлю тарабанить дощ, і вдихав пахощі сіна, а коли спустився з сінника — охайний дух сухого гною в хліві. Ми могли одірвати дошку й дивитися крізь південне віконце вниз на подвір'я. Друге віконце виходило в поле на північ. Ми могли крізь будь-котре з них вилізти на дах і зіскочити додолу або ж з'їхати жолобом, якщо не можна буде спуститися східцями. Та й сам сінник був великий, і, почувши, що хтось іде, ми могли просто заритися в сіно. Сховок начебто цілком надійний. Я був певен, що ми пробралися б на південь, коли б вони не почали стріляти. Ні, там не могли бути німці. Вони йшли з півночі, дорогою від Чівідале. Не могли вони прорватися з півдня. А втім, італійці ще небезпечніші. Вони переполохані й тільки-но когось побачать, як починають стріляти. Минулої ночі під час відступу ми чули, ніби до армії, що відходила на півночі, пролізло чимало німців в італійській формі. Я цьому не вірив. На війні таких чуток не переслухаєш. I завжди це робить тільки ворог. Ви ніколи не почуєте, щоб хтось перевдягся в німецьку форму й пішов сіяти безладдя в їхніх лавах. Може, воно й трапляється, одначе повірити цьому важко. Не вірив я, що й німці вдаються до такого. Ніяк не міг збагнути, навіщо воно потрібне. Просто ні до чого було їм розладнувати наш відступ. Його розладнували численність війська та нестача доріг. Які вже там німці, коли й так ніхто не знав що до чого. А проте нас таки могли постріляти, як перевдягнених німців. Онде застрелили ж Аймо. Я лежав на сіні, вдихав його приємні пахощі, і немовби й не було всіх тих літ, що минули дотепер. Тоді ми теж лежали отак на сіні, й розмовляли, й стріляли з духової рушниці в горобців, коли вони сідали на край трикутного отвору, прорізаного в стіні сінника під самим дахом. Тепер того сінника вже нема, а одного року повирубувано й ялицеві гаї, і там лишилися тільки голі пеньки, засохле гілля та ріденький підлісок. Назад вороття немає. А що, як не йти вперед? Ніколи не повернешся в Мілан. А як і повернешся в Мілан, то що? Я прислухався до стрілянини, що долинала з півночі, від Удіне. Чути було цокотіння кулеметів. Гарматних пострілів не було. То вже про щось свідчило. Мабуть, таки є там якісь частини понад шосе. Я глянув крізь отвір униз і побачив у присмерку Піані, що стояв при в'їзді під сінник. В руках у нього була довга ковбаса, якийсь глечик, а під пахвою дві пляшки вина.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 131415 16 17 Следующая ⇒