Книга друга 5 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 17Следующая ⇒

— Я знаю цей вірш, — сказала Кетрін. — Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком.

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві.

— Де ти думаєш родити?

— Не знаю. По змозі в найкращому місці.

— Як ти все влаштуєш?

— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.

— Скоро вже йти.

— Я знаю. Як хочеш, ходім уже.

— Ні.

— Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився.

— Не буду. Ти часто писатимеш мені?

— Щодня. Ваші листи читають?

— Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить.

— Я писатиму туманно-туманно.

— Тільки не надто туманно.

— Ні, туманно, але не дуже.

— Мабуть, треба нам збиратися.

— Добре, любий.

— Так не хочеться залишати нашу милу домівку.

— Мені теж.

— Але час іти.

— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.

— Колись житимем.

— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.

— Може, я одразу ж і повернусь.

— Може, тобі трішечки зачепить ногу.

— Або вухо.

— Ні, вуха нехай зостануться цілі.

— А ноги?

— Ноги тобі вже однаково поранило.

— Треба йти, люба. Справді треба.

— Гаразд. Іди ти перший.

Розділ XXIV

Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити.

Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно.

— Як ти себе почуваєш, Кет?

— Спати хочеться.

— А я якийсь наче спорожнілий і голодний.

— Ти маєш щось попоїсти на дорогу?

— Еге ж, у речовій сумці.

Я побачив, що під'їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь понурив голову під дощем, а офіціант вийшов, розгорнув парасольку і подавсь до готелю. Ми зустріли його біля дверей і разом з ним пішли під парасолькою через мокрий тротуар до екіпажа. В рівчаку струміла вода.

— Ваш пакунок на сидінні, — сказав офіціант. Він держав парасольку, поки ми сіли в екіпаж, і я дав йому на чай. — Дуже дякую. Щасливої дороги, — сказав він.

Візник смикнув за віжки, і кінь рушив з місця. Офіціант повернув назад і пішов під парасолькою до готелю. Ми проїхали вулицею, повернули ліворуч, а тоді об'їхали площу з правого боку й спинилися перед вокзалом. При вході, під ліхтарем, куди не сягав дощ, стояли два карабінери. Їхні головні убори лисніли в світлі ліхтаря. Проти ясного сяйва вокзалу дощ був чистий і прозорий. З-під склепінчастого піддашшя вокзальних дверей, зіщулившись під дощем, вийшов носій.

— Ні, — сказав я. — Дякую, не треба.

Він подавсь назад під захисток склепіння. Я обернувся до Кетрін. Обличчя її було затінене верхом екіпажа.

— Мабуть, тут і попрощаємось.

— Мені не йти з тобою?

— Ні. До побачення, Кет.

— Скажи йому, будь ласка, адресу госпіталю.

— Гаразд.

Я сказав візникові, куди їхати. Він кивнув головою.

— До побачення, — мовив я. — Бережи себе й малу Кетрін.

— До побачення, любий.

— До побачення, — сказав я.

Я ступнув у дощ, і екіпаж рушив. Кетрін перехилилася через поруччя, і я побачив її лице, освітлене ліхтарями. Вона усміхалась і махала рукою. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала мені назад. Я озирнувся, але там були тільки оті двоє карабінерів та склепінчасте піддашшя. I аж тоді збагнув: вона хоче, щоб я сховався від дощу. Я зайшов під склепіння, й став, і дивився, як екіпаж повернув за ріг. Тоді пройшов через вокзал до поїзда.

Швейцар стояв на платформі, дожидаючи мене. Я пішов за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у коридорі й заглянув у двері переповненого купе, де в кутку біля вікна сидів кулеметник. Мій рюкзак і сумки лежали на багажній полиці в нього над головою. Багато людей стояло в коридорі, і, коли ми зайшли, всі пасажири в купе звели очі на нас. У поїзді не вистачало місць, і всі почували неприязнь один до одного. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я обернувся. То був дуже високий на зріст капітан артилерії, з довгим червоним шрамом на щоці. Він увесь цей час стежив за нами з коридора крізь скляні двері, а тоді зайшов досередини.

— Я вас слухаю, — сказав я і повернувся до нього лицем. Він був вищий за мене зростом, його затінене козирком обличчя дуже худе, а шрам на щоці свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.

— Негоже так чинити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце.

— А я послав.

Він проковтнув слину, і я побачив, як здвигнулось його адамове яблуко. Кулеметник стояв, заступаючи місце. З-за дверей на нас дивились інші пасажири. Ніхто в купе не озвавсь ані словом.

— Ви не мали права. Я прийшов за дві години перед вами.

— Чого ж ви хочете?

— Сісти.

— Я теж.

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе проти мене. Судити їх за це я не міг. Правда була на його боці. Але я теж хотів сидіти. Усі так само мовчали.

«Хай тобі чорт», — подумав я.

— Сідайте, синьйоре капітане, — мовив я.

Кулеметник відступив з дороги, і високий капітан сів.

Тоді подивився на мене. Обличчя його мало ображений вигляд. Зате він сидів.

— Візьміть мої речі, — сказав я кулеметникові.

Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що годі й сподіватися десь сісти. Я дав швейцарові й кулеметникові по десять лір. Вони вийшли з вагона й рушили вздовж поїзда, заглядаючи в усі вікна, та місця ніде не було.

— Може, хтось вийде у Брешії, — сказав швейцар.

— Де там, у Брешії ще підсядуть, — сказав кулеметник.

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були засмучені. Поїзд рушив. Усі, хто не мав місця, стояли в коридорі. Я дивився, як віддаляються вогні вокзалу й під'їзних колій. Надворі так само йшов дощ, і невдовзі шибки затекли, і вже нічого не стало видно. Згодом я ліг спати на підлозі в коридорі, засунувши перед тим гаман з грішми та документами під сорочку і пояс, так що він зсунувся у холошу бриджів. Я проспав цілу ніч і прокидався лише в Брешії та Вероні, де у вагон набивалися нові пасажири, але одразу ж засинав знову. Одну дорожню сумку я підмостив під голову, а другу обхопив руками, рюкзак теж був при мені, і якби хто захотів пройти, не наступивши на мене, то ще міг би якось перелізти. Так само на підлозі спали люди по всьому коридору. Решта стояли, тримаючись за віконні поруччя або ж прихилившися спиною до дверей купе. Той поїзд завжди був переповнений.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒