Книга третя. 2 страница

Чи не знаю я, куди його тепер пошлють? Не знаю, сказав я, але кілька наших машин тепер у Капоретто. О, туди він залюбки поїхав би. То приємне містечко, і гори тамтешні йому подобаються. Він був славний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що коли й було де справжнє пекло, то це на Сан-Габрієле і за Ломом, де так погано скінчилась наша атака. Сказав, що в гаях на схилах хребта Тернова, позаду й вище від нас, у австрійців багато артилерії і вони щоночі запекло обстрілюють дороги. Особливо дошкуляє йому батарея морських гармат. Їх легко розпізнати з того, як низько летить снаряд. Чуєш постріл — і майже в ту саму мить пронизливе виття. Стріляють звичайно одразу дві гармати, одна за одною, і від вибуху розлітаються величезні осколки. Він показав мені гладенький металевий уламок із щербатими краями, понад фут завдовжки. З вигляду метал скидався на бабіт.

— Навряд чи з них багато пуття, — сказав Джіно. — Але мене вони страхають. Звук такий, наче воно летить просто на тебе. Спершу — бабах, потім одразу оте виття, а тоді вибух. Що з того, як і не поранить, коли лякаєшся на смерть?

Він сказав, що позиції навпроти нас займають тепер хорвати, є і мадяри. Наші частини й досі стоять так, як наступали. Дротяних загороджень однаково що нема і відступати теж нема куди, якщо австрійці раптом ударять. Добрі оборонні позиції були б на невисоких узгір'ях, тут-таки на плато, але ніхто не подбав, щоб підготувати їх до оборони. Ну, а взагалі, як мені сподобалась Баїнзіцца?

Я сподівався побачити рівнішу місцевість, більш схожу на плато. Мені й на думку не спадало, що вона вся така горбиста.

— Alto piano, — сказав Джіно, — але не piano27.

Ми знову спустилися в льох під будинком, де він оселився. Я сказав, що як на мене, то легше й вигідніше вдержувати окремий гірський гребінь, якщо він сплощений і трохи запалий досередини, аніж пасмо невеликих узгір'їв. Наступати схилом гори анітрохи не важче, ніж на рівнині, доводив я.

— А це вже яка гора, — заперечив він. — Візьміть ви Сан-Габрієле.

— Гаразд, — сказав я. — Але де було найскрутніше? На вершині, де рівно. До вершини добулися досить легко.

— Не дуже-то й легко.

— Хай так, — сказав я, — але там були особливі умови, бо то, власне, вже не так гора, як фортеця. Австріяки укріплювали її протягом років.

Думка моя була така: з тактичного погляду в маневреній війні просто недоцільно займати оборону по гірських пасмах, бо їх надто легко обминути. Потрібна якнайбільша свобода маневру, а на горі не поманевруєш. Та й стріляти з вершини незручно: завжди будуть перельоти. А при обході з флангів найкращі сили залишаться на високих вершинах. Одне слово, не мав я віри до війни в горах. I не раз про все те міркував, сказав я. Ми захопили одну гору, вони захоплять другу, а як дійде до справжнього діла, всім доведеться злазити вниз.

— А що ж діяти, як маєш гірський кордон? — спитав він.

Я сказав, що цього питання ще не обміркував, і ми обидва засміялися.

— Але, — додав я, — за давніх часів австрійців завжди били в чотирикутнику під Вероною. Давали їм спуститися на рівнину і там їх били.

— Воно-то так, — сказав Джіно. — Але ж били французи. На чужій землі розв'язувати воєнні проблеми завжди легше.

— Авжеж, — погодився я, — на своїй землі не можна йти за чистою наукою.

— Росіяни пішли, щоб заманити в пастку Наполеона.

— Так, але ж у них величезна країна. А спробуйте в Італії відступити, щоб зловити в пастку Наполеона, то враз опинитесь у Бріндізі.

— Препогане місто, — сказав Джіно. — Ви там були?

— Тільки проїздом.

— Я патріот, — сказав Джіно, — але не можу я любити ні Бріндізі, ні Таранто.

— А Баїнзіццу любите? — спитав я.

— Це священна земля, — відказав він. — Та я волів би, щоб на ній краще родила картопля. Ви знаєте, коли ми прийшли сюди, то побачили картопляні поля, що їх насаджали австріяки.

— Тут справді скрутно з харчами?

— Щодо мене, то я ані разу не наївся досхочу. Але мені й попоїсти дай та дай. Голодувати, правда, не доводилось, одначе годують так собі. На передовій харч добрий, а от у другому ешелоні гірше. Десь щось негаразд. Харчів має бути вдосталь.

— Гендлярі сплавляють їх наліво.

— Еге ж. Передовим батальйонам дають усе, що можна, а тим, хто трохи далі, перепадає обмаль. Уже під'їли всю австріяцьку картоплю й каштани по гаях. Годувати треба б краще. Нам усім тут попоїсти тільки дай. Я певен, що харчів є вдосталь. Дуже погано, коли солдати недоїдають. Ви помічали, які думки це породжує?

— Еге ж, — відказав я. — Перемоги цим не здобудеш, а от поразки зазнати можна.

— Про поразку не будемо говорити. I так скрізь тільки й розмов що про поразку. Те, що сталося цього літа, не може минути марно.

Я нічого не відповів. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва» та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чікагських бойнях, ото хіба що м'ясо не пускали на продаж, а закопували в землю. Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність. Та що деякі номери й деякі дати, і тільки їх, разом з назвами місць, ти ще міг вимовити, вклавши в них певне значення. А пустопорожні слова, як ото «честь», «слава», «доблесть» чи ще «святиня», звучали просто неподобно поряд із цілком предметними назвами сіл, номерами доріг, назвами річок, номерами полків і датами. Джіно був патріот і часом говорив такі речі, що роз'єднували нас, та загалом він був добрий хлопець, і я розумів його патріотизм. Він народився патріотом. Разом з Педуцці він сів у машину, і вони вирушили назад до Горіції.

Цілий день не вщухала буря. Вітер гнав донизу потоки дощу, і скрізь стояли калюжі та болото. Тиньк на зруйнованих будинках намок і потемнів. Лише надвечір дощ припинився, і з поста номер два я побачив голу й мокру осінню землю, і темні хмари над вершинами пагорбів, і солом'яні мати на дорозі, промоклі так, що з них аж текло. Сонце визирало вже при самому захoді й освітило голі гаї на гірському хребті. У тих гаях було багато австрійських гармат, але стріляло всього декілька. Я спостерігав, як над зруйнованим селянським обійстям поблизу передової зненацька виникали круглі хмарки диму від вибухів шрапнельних снарядів: клубочисті хмарки з жовто-білим спалахом усередині. Спершу був спалах, потім лунав тріск, а потім димова куля розпливалась і рідшала на вітрі. Серед руїн і на дорозі біля розваленого будинку, де містився наш пост, було повно шрапнельних кульок, але пост того дня не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали дорогою, замаскованою мокрими матами, і крізь шпари між ними просвічувало останнє проміння призахідного сонця. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбом, сонце вже сіло. Ми проїхали далі відкритою дорогою, а коли поминули поворот, за яким вона знов заходила під прямокутне склепіння солом'яного тунелю, знову пішов дощ.

Уночі вітер розбурхався ще дужче, а над ранок, о третій годині, під заливним дощем почався артилерійський обстріл, і хорвати посунули через гірські луки й невеликі гайки на наші позиції. Вони билися в темряві, під дощем, і контратака знавіснілих зі страху солдатів з другої лінії траншей відкинула їх назад. По всій передовій серед зливи безнастанно гупали снаряди, злітали в повітря ракети, тріскотіли кулемети й гвинтівки. Вони більш не йшли, і стрілянина трохи стихла, і між поривами вітру та дощу ми почули гарматний гук десь ген на півночі. На пост прибували поранені: кого несли на ношах, хто плентав сам, кого тягли на плечах через поле товариші. Вони були змоклі до рубця й усі страшенно перелякані. Ми завантажили дві машини тяжкопораненими, що їх виносили з підвалу, де був пост, і коли я зачинив дверцята другої машини й узяв їх на засувку, то відчув на обличчі вже не дощ, а сніг. Він повалив важкий, лапатий, разом з дощем.

Коли розвидніло, вітер ще бурхав, але сніг припинився. Він розтанув одразу ж, як упав на мокру землю, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але теж марна. Ми цілий день чекали нового нападу, проте нічого не діялось аж до заходу сонця. Обстріл почався на південь від нас, з довгого порослого лісом гребеня, де були зосереджені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, та його все не було. Сутеніло. З поля позад села били наші гармати, і втішно було чути, як снаряди пролітають над нами.

Ми дізналися, що атака на півдні теж була марна. Тієї ночі вони більш не атакували, зате, як нас повідомлено, прорвали лінію фронту на півночі. Уночі нам було наказано готуватися до відступу. Мені сказав про це капітан, що командував постом. Його так повідомили з штабу бригади. А трохи згодом він прийшов від телефону й сказав, що то була неправдива звістка. Бригада дістала наказ будь-що вдержати лінію оборони на Баїнзіцці. Я спитав про північний прорив, і він відповів, що, як йому передано з штабу, австрійці прорвалися крізь позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямі Капоретто. Цілий день на півночі точилися запеклі бої.

— Якщо ті негідники їх пропустять, нам капець, — сказав він.

— То німці наступають, — сказав один з лікарів.

Саме слово «німці» страхало всіх. Ми не хотіли й чути про німців.

— Там п'ятнадцять німецьких дивізій, — провадив лікар. — Вони прорвали фронт, і ми будемо відрізані.

— У штабі бригади кажуть, що цей рубіж неодмінно треба вдержати. Кажуть, вони прорвалися неглибоко, і ми повинні держати фронт, що проходить через гори від МонтеМаджоре.

— Звідки їм це відомо?

— Із штабу дивізії.

— Звістка про те, що треба готуватися до відступу, теж надійшла з дивізії.

— Ми підпорядковані армійському корпусові, — сказав я. — Але тут я підлягаю вам. Отже, якщо ви скажете мені їхати, я поїду. Та спершу з'ясуйте, чи є такий наказ.

— Є наказ залишатися тут. Ви маєте вивозити поранених на евакуаційний пункт.

— Іноді ми возимо їх і з евакопунктів до польових госпіталів, — сказав я. — I ще дозвольте запитати: я ніколи не бачив відступу, то як тоді евакуювати всіх поранених?

— Всіх не евакуюють. Забирають стільки, скільки можна забрати, а решту залишають.

— Що я маю вивозити своїми машинами?

— Госпітальне обладнання.

— Гаразд, — сказав я.

Другої ночі розпочався відступ. Нас повідомили, що німці й австрійці прорвалися на півночі і йдуть гірськими долинами на Чівідале та Удіне. Відступали без поспіху, змоклі, мовчазні й похмурі. Уночі, повільно просуваючись захряслими дорогами, ми поминали колони солдатів, що брели під дощем, гармати, криті підводи, вервечки нав'ючених мулів, ваговози, — і все те йшло від фронту. Безладдя було ще більше, ніж у наступі.

Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог.

У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили дівчат із солдатського борделю, що вантажились на машину. Дівчат було семеро, всі в пальтах і капелюшках, з невеличкими валізками у руках. Дві з них плакали. Ще одна всміхнулася до нас, висунула язик і поплескала по губах. Губи в неї були повні, пухкі, очі карі.

Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину.

— Нам би поїхати разом з ними, — сказав Бонелло. — Ото була б веселенька подорож.

— В нас і так буде веселенька подорож, — відказав я.

— Чортзна-яка буде подорож.

— Отож я й кажу, — мовив я.

Ми в'їхали на алею перед нашою віллою.

— Я б залюбки навідав тих лялечок на новому місці й побавився б з котроюсь.

— Ви гадаєте, вони отаборяться десь недалеко?

— Авжеж. Ту їхню «матусю» знає вся Друга армія.

Ми спинилися коло вілли.

— Її звуть «мати ігуменя», — провадив Бонелло. — Дівчатка всі нові, але її тут кожен знає. Мабуть, їх привезли перед самим відступом.

— Вони своє надолужать.

— Певно, що надолужать. Ото врізати б котрусь на дурничку. Що не кажіть, а луплять з нас у тому домі дай боже. Держава просто ошукує нас.

— Відведіть машину до гаража, нехай її оглянуть механіки, — сказав я. — Замініть мастило, перевірте дифер. Тоді заправте бак і можете трохи поспати.

— Слухаюсь, синьйоре лейтенанте.

Вілла стояла порожня. Рінальді виїхав з госпіталем. Майор вивіз госпітальну обслугу штабною машиною. На вікні була записка для мене: я мав повантажити на машини майно, складене у вестибюлі, і їхати в Порденоне. Механіки вже виїхали. Я повернувся до гаража. Поки я ходив, над'їхали й ті дві машини, і водії вилізли з кабін. Знову сіявся дощ.

— Так страшенно хочу спати, аж тричі засинав, поки їхав від Плави, — сказав Піані. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Замінимо мастило, змастимо й заправимо машини, а тоді підженем їх до входу й повантажимо той мотлох що полишено на нас.

— I зараз же в дорогу?

— Ні, три години поспимо.

— Оце добре, побий мене бог, — сказав Бонелло. — А то б я заснув за кермом.

— Як ваша машина, Аймо? — спитав я.

— Усе гаразд.

— Дайте мені шкірянку, я поможу вам замінити мастило.

— Не треба, лейтенанте, — сказав Аймо. — Скільки там того діла. Ви йдіть спаковуйте свої речі.

— Мої речі всі спаковані, — сказав я. — Тоді я піду повитягаю надвір оте манаття. А ви, як упораєтесь із машинами, одразу під'їжджайте туди.

Вони підігнали машини до входу, і ми взялися складати в них госпітальне майно, що залишилось у вестибюлі. Коли все було повантажене, водії поставили машини рядком на під'їзній алеї під дощем. Ми зайшли до вілли.

— Розтопіть у кухні й просушіть одяг, — сказав я.

— Начхати мені на одяг, — сказав Піані. — Я хочу спати.

— Я спатиму на майоровому ліжку, — сказав Бонелло. — Там, де хропів старий шкарбан.

— А мені байдуже де, аби спати, — сказав Піані.

— Ось є двоє ліжок. — Я відчинив двері до кімнати.

— Я ніколи не знав, що тут таке, — сказав Бонелло.

— Це ж кімната старої мармизи, — сказав Піані.

— Отут і лягайте ви двоє, — сказав я. — Я вас підніму.

— Якщо ви заспите, лейтенанте, нас піднімуть австріяки, — сказав Бонелло.

— Не засплю, — відказав я. — А де Аймо?

— Подавсь до кухні.

— Ну, лягайте, — сказав я.

— Оце я зараз засну! — сказав Піані, — А то цілий день куняв сидячи. Просто очі самі злипались, наче хто на лоба тиснув.

— Скинь черевики, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старої мармизи.

— Чхав я на ту мармизу. — Піані вклався на ліжко, простягши ноги в брудних черевиках і підмостивши руку під голову.

Я пішов до кухні. Аймо вже розтопив у плиті й поставив на вогонь казанок з водою.

— Приготую спагетті, — сказав він. — Коли прокинемось, захочеться їсти.

— Ви що, не хочете спати, Бартоломео?

— Та не дуже. Коли закипить, я ляжу. Вогонь сам загасне.

— Краще б вам поспати, — сказав я. — А підживитись можна сиром та консервами.

— Ні, краще так, — заперечив він. — Тим двом анархістам не завадить попоїсти гарячого. А ви йдіть лягайте, лейтенанте.

— У майоровій кімнаті є ліжко.

— От і лягайте там.

— Ні, я піду в свою колишню кімнату. Хочете випити, Бартоломео?

— Перед дорогою, лейтенанте. А зараз воно мені ні до чого.

— Якщо прокинетесь через три години, а я ще спатиму, збудіть мене, гаразд?

— Я не маю годинника, лейтенанте.

— Годинник на стіні в майоровій кімнаті.

— Гаразд,

Я пройшов через їдальню та вестибюль і піднявся мармуровими сходами до кімнати, де жив разом з Рінальді. Надворі не вщухав дощ. Я підійшов до вікна і виглянув. Уже сутеніло. Наші три машини стояли рядком під деревами. З дерев капотіло. Було холодно, і краплі повисали на галуззі. Я відійшов від вікна, ліг на ліжко Рінальді й віддався сну.

Перед тим як вирушити, ми зібрались у кухні попоїсти. Аймо поставив на стіл миску спагетті з накришеною цибулею та м'ясними консервами. Ми сіли до столу й випили дві пляшки вина, що залишились у підвалі вілли. Надворі було темно і все йшов дощ. Піані сидів за столом зовсім сонний.

— Як на мене, то відступати краще, ніж наступати, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п'ємо барбера.

— Тепер п'ємо. А завтра, може, питимем воду з калюжі, — сказав Аймо.

— Завтра ми будемо в Удіне. Ми питимем шампанське. Це ж там окопалися всі лежні. Прокинься, Піані! Завтра ми будемо в Удіне і питимем шампанське!

— Я не сплю, — озвався Піані. Він наклав собі на тарілку спагетті з м'ясом. — Ти що, не міг знайти томатної підливи, Барто?

— Та нема ніде, — відказав Аймо.

— В Удіне ми хлебтатимем шампанське, — сказав Бонелло, наливаючи собі в склянку прозорого червоного барбера.

— Гляди, щоб нам не нахлебтатися г...., ще не доїхавши до Удіне, — сказав Піані.

— Ви наїлися, лейтенанте? — спитав Аймо.

— Добряче наївся. Подайте мені пляшку, Бартоломео.

— Я ще наготував по пляшці на кожного з собою, — сказав Аймо.

— Ви зовсім не спали?

— Мені багато не треба. Поспав трохи.

— Завтра ми спатимем на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він був у чудовому гуморі.

— Гляди, щоб не спати нам завтра у г...., — сказав Піані.

— Я спатиму з королевою, — не вгавав Бонелло. Він глянув на мене: чи сподобався мені його жарт.

— З г..... ти спатимеш, — сонно буркнув Піані.

— Це державна зрада, лейтенанте, — сказав Бонелло. — Правда ж, це державна зрада?

— Ну годі вже, — сказав я. — Не стільки того вина, скільки галасу.

Надворі періщив дощ. Я поглянув на годинник. Було вже пів на десяту,

— Час рушати, — сказав я і встав.

— З ким ви поїдете, лейтенанте? — запитав Бонелло.

— З Аймо. За нами поїдете ви. Тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.

— Боюся, щоб не заснути, — сказав Піані.

— Гаразд. Я поїду з вами. За нами Бонелло. За ним Аймо.

— Оце буде найкраще, — сказав Піані. — Бо я зовсім сонний.

— Я сяду за кермо, а ви трохи поспите.

— Ні. Коли я знаю, що є кому мене збудити, я можу вести машину.

— Я збуджу вас. Погасіть світло, Барто.

— Та нехай собі світить, — сказав Бонелло. — Нам сюди вже не повернутись.

— Там у мене в кімнаті невелика скринька, — сказав я. — Ви допоможете мені знести її вниз, Піані?

— Ми самі знесем, — відказав Піані. — Ходімо, Альдо.

Він і Бонелло вийшли у вестибюль. Я чув, як вони піднімаються сходами.

— Гарне тут було місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більш не буде. Куди ми відступаємо, лейтенанте?

— Кажуть, за Тальяменто. Госпіталь і наш загін мають розташуватись у Порденоне.

— Це місто краще, ніж Порденоне.

— Не знаю, я там не був, — сказав я. — Тільки проїжджав колись.

— Паршивеньке містечко, — сказав Аймо.

Розділ XXVIII

Коли ми від'їжджали з міста, воно було безлюдне в темряві під дощем, тільки головною вулицею ішли колони солдатів і гармат. Було там і чимало ваговозів та підвід — вони їхали іншими вулицями й потім вливалися в загальний потік на шосе. Поминувши чинбарні, ми теж виїхали на шосе, де солдати, ваговози, підводи й гармати поволі сунули одною широкою колоною. Ми помалу, але безупинно просувалися вперед під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт навантаженого доверху ваговоза, вкритого мокрим брезентом. Раптом ваговоз спинився. Спинилась уся колона. Потім рушила знов, і ми посунулись трохи далі, а тоді знову спинилися. Я виліз з кабіни й пройшов уперед між ваговозів та підвід, під мокрими мордами коней. Захрясло десь далі попереду. Я збочив з дороги, перейшов кладкою через рівчак і подався в поле по той бік рівчака. Віддаляючись від колони, я бачив її між деревами, застряглу під дощем. Так я пройшов щось із милю.

Колона стояла на місці, хоч за нерухомими машинами та підводами було видно, як проходить уперед піхота. Я повернувся до своїх машин. Таке могло тягтися до самого Удіне. Піані спав, похилившись на кермо. Я заліз на сидіння поруч нього й теж заснув. Десь через кілька годин я почув, як заскреготіло зчеплення на ваговозі перед нами. Я збудив Піані, й ми поїхали далі, то посуваючись уперед на кілька ярдів, то знову спиняючись. Дощ усе не вщухав.

Серед ночі колона знов застрягла й не рушала з місця. Я виліз і пішов назад побачити Аймо та Бонелло. У машині Бонелло на сидінні поруч нього сиділи два сержанти-сапери. Коли я підійшов, вони враз нашорошились.

— Їх залишили при якомусь там мості, — сказав Бонелло. — Тепер вони не можуть знайти свою частину, то я й підібрав їх.

— Якщо дозволить пан лейтенант.

— Дозволяю, — сказав я.

— Наш лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він підбере кого хочете.

Один із сержантів усміхнувся. Другий спитав Бонелло, з якої Америки я італієць — з Північної чи з Південної.

— Він не італієць. Він північноамериканський англієць.

Сержанти чемно вислухали його пояснення, але не повірили. Я залишив їх і пішов до Аймо. Разом з ним у кабіні було двоє дівчат, а сам він сидів, відхилившись у куток, і курив.

— Барто, Барто, — мовив я.

Він засміявся.

— Поговоріть з ними, лейтенанте. Я їх не розумію. Слухай! — Він поклав руку на стегно одній з дівчат і приязно стиснув його. Дівчина щільно запнулася хусткою і відштовхнула його руку. — Слухай! — повторив він. — Скажи-но лейтенантові, як тебе звуть і що ти тут робиш.

Дівчина люто зиркнула на мене. Друга не підводила очей. Та, що подивилася на мене, промовила щось незнайомою мені говіркою, І я не второпав ні слова. Вона була пухкенька, смуглява, років шістнадцяти на вигляд.

— Sorella? 28 — спитав я і показав на другу дівчину.

Вона кивнула головою і усміхнулась.

— Ну гаразд, — сказав я і поплескав її по коліну. I відчув, як від мого дотику вона враз уся напружилась і подалася назад. Її сестра так і не підводила очей. З вигляду вона була десь на рік молодша.

Аймо знову поклав руку на стегно старшій дівчині, і вона знов відштовхнула її. Він засміявся.

— Добра людина. — I показав на себе. — Добра людина, — показав на мене. — Ти не бійся.

Дівчина люто глипнула на нього. Вони були наче двійко диких пташок.

— Чого ж вона поїхала зі мною, як я їй не до вподоби? — спитав Аймо. — Вони залізли в машину, тільки-но я їм кивнув. — Він обернувся до дівчини. — Не бійся. Вас не будуть... — Він ужив брутального слова. — Нема де... — Я помітив, що вона зрозуміла це слово, але нічого більше. Її очі з жахом дивилися на нього. Вона щільніше запнула хустку. — У машині повно вантажу, — провадив Аймо. — Вас не будуть... Нема де...

Щоразу як він вимовляв це слово, дівчина вся аж напружувалась. А тоді, отак напружено сидячи й не спускаючи з нього очей, заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи й по пухких щоках потекли сльози. Сестра, не підводячи очей, узяла її за руку, і вони сиділи так і далі. Старша, що перед тим була така люта, уже плакала вголос.

— Мабуть, я налякав її, — сказав Аймо. — Я не хотів її лякати, — Він дістав свій мішок і відрізав два шматки сиру. — На ось. Тільки не плач.

Старша дівчина похитала головою і плакала далі, а молодша взяла сир і почала їсти. Трохи згодом вона дала сестрі другий шматок сиру, і тепер їли обидві. Старша все помалу хлипала.

— Скоро заспокоїться, — мовив Аймо. I раптом у нього сяйнула думка. — Незаймана? — запитав він ту, що сиділа поруч нього. Вона жваво закивала головою. — I ця незаймана? — показав на її сестру. Обидві закивали, і старша промовила щось своєю говіркою.

— Ну гаразд, — сказав Бартоломео. — Гаразд.

Дівчата ніби трохи повеселішали.

Я залишив їх у кабіні з Аймо, що сидів, так само відхилившись у куток, і повернувся до машини Піані. Колона машин і підвід не зрушувала з місця, але піхота безупинно сунула обіч неї. Дощ усе періщив, і я подумав, що оці затримки в русі колони часом можуть спричиняти намоклі проводи запалювання в машинах. Та ймовірніше те, що коні чи люди просто засинають під час руху. А втім, таке трапляється і в містах, де ніхто не спить на вулиці. У нашій колоні змішалися кінні запряги й автомашини. Вони тільки заважають одні одним. А селянські підводи й поготів. Гарні ті двоє дівчаток в кабіні у Барто. Там, де відступає військо, нема чого робити незайманим дівчатам. А вони таки справді незаймані. I, мабуть, дуже побожні. Якби не війна, ми б усі тепер напевне спали по своїх ліжках. Тихо голову схилuть... спатоньки до ліжка. Надається стіл і ліжко. Тверде, як стіл, ліжко. I Кетрін тепер десь у ліжку, між двох простирал: одне під нею, друге зверху. Цікаво, на якому боці вона спить? А може, й не спить. Може, лежить і думає про мене. Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре. I вітер здійнявсь, тільки не дощичка навіяв, а дощиська. Дощило цілу ніч. Ти ж знав, що задощить, коли здійметься вітер. От і маєш. Щоб знов кохану обійнять і в ліжку буть із нею. Кохану Кетрін обійнять. Щоб моя люба, кохана Кетрін дощем на мене спала. Неси її до мене, вітре. Ось і нас закружляло вітром. Усіх закружляло вітром, і дощ нічого не спинить.

«Добраніч, Кетрін, — мовив я вголос. — Спи спокійно. Тобі незручно, люба? То ляж на другий бік. Ось я зараз принесу холодної води. Скоро вже ранок, і тобі полегшає. Шкода, що тобі так незручно через нього. Спробуй заснути».

«Я ж спала весь час, — озвалася вона. — А ти говорив уві сні. Тобі недобре? »

«Ти справді тут? »

«Ну звісно, тут. I нікуди не піду. Між нами все залишається, як було».

«Ти така гарна й мила. Ти не покинеш мене серед ночі, правда ж? »

«Ну звісно, що не покину. Я завжди тут. I прийду, коли ти тільки захочеш мене».

— А, розтуди твою... — сказав Піані. — Здається, знову рушили.

— Я задрімав, — сказав я. Тоді поглянув на годинник. Була третя година ночі. Я сягнув рукою за сидіння, щоб дістати пляшку барбера.

— Ви говорили вві сні, — сказав Піані.

— Мені снився сон англійською мовою, — сказав я. Дощ трохи ущух, і ми помалу посувалися вперед. Та перед світанком спинилися знову, і, коли розвидніло, ми стояли на невеликому узвишші, і я побачив дорогу відступу, що простяглася далеко вперед, усе на ній завмерло, окрім піхоти, що помалу промикувалася крізь тисняву. Ми рушили знов, та тепер, побачивши завидна те просування, я зрозумів: якщо ми хочемо колись добутися до Удіне, нам треба збочити з шосе і їхати навпростець полями.

Уночі з навколишніх путівців до колони прибилося багато селян, і тепер там було повно возів, навантажених усіляким хатнім майном: з-поміж матраців стриміли дзеркала, до полудрабків були прив'язані кури та качки. На одному возі, що їхав попереду нас, мокла під дощем швацька машинка. Люди рятували своє найкоштовніше добро. На деяких возах сиділи жінки, понапинавши на себе від дощу якісь лахи, інші йшли поруч возів, мало не впритул до них. Були тепер у колоні й собаки, що брели дорогою, тулячись під возами. Дорога була слизька, рівчаки обабіч неї повні води, а поле за рядом придорожніх дерев навіть з вигляду надто мокре й розгрузле, щоб проїхати ним навпростець. Я виліз із машини і пройшов трохи, шукаючи місця, звідки б нагледіти попереду якийсь путівець, щоб звернути на нього і їхати далі. Я знав, що там є чимало бічних доріг, але боявся натрапити на таку, яка нікуди б нас не вивела. Пам'ятати їх усі я не міг, бо ми завжди поминали їх швидко, їдучи машиною по шосе, а вони були всі подібні. Але розумів: нам треба будь-що знайти правильну дорогу, а то ми так і застрягнемо. Ніхто не знав, де тепер австрійці і як там узагалі, одначе я був певен, що коли перестане дощ і на колону налетять літаки, то буде по всьому. Досить того, щоб кілька машин лишилося без водіїв або щоб убило кілька коней, — і всякому рухові на шосе кінець.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒