Книга друга 2 страница

— Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні?

— Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони?

— У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку.

— За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса.

— Коли, ви вважаєте, можна оперувати?

— Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці.

Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.

Розділ XVI

Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники.

— Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе.

— А як би я заліз у те крісло?

— Якось примостили б.

— Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі, — Я визирнув у відчинені балконні двері.

— А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні.

— По-моєму, він чудова людина.

— Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий.

Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.

— Не можна. Так хороше було вночі, правда ж?

— А ти не зможеш чергувати й цю ніч?

— Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене.

— Ще й як.

— Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде.

— Буде добре.

— Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш.

— Тоді йди до мене зараз.

— Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе.

— Ти просто не любиш мене, а то прийшла б.

— Дурненький ти. — Вона поцілувала мене. — Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура.

— А в тебе все миле.

— Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою.

— Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура.

— У наших дітей буде, напевне, препогана температура.

— А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні?

— Та небагато. Але речі досить неприємні.

— Як на мене, краще б хтось інший.

— А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати.

— Навіть Фергюсон?

— А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там?

— Уокер?

— Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри.

— Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий.

— Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих.

— Тоді і я поїду з тобою.

— Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо.

— А що буде потім?

— Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно.

— Я видужаю, — сказав я. — Валентіні поставить мене на ноги.

— З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі.

— Про що ж мені думати?

— Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину.

— Не хочу.

— Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження.

— А може, я й не говоритиму.

— Та звичайно. Багато людей мовчать.

— От і я мовчатиму.

— Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися.

— Ані словечком не прохоплюся.

— Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка?

— Ти, ти.

— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.

— Але вночі ти чергуватимеш.

— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.

— Постривай, побачиш.

— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?

— Нікого я не кохав.

— Навіть і мене?

— Тебе — так.

— А насправді скількох?

— Ні одної.

— А з багатьма... як це кажуть?.. ну, сходився.

— Ні з одною.

— Ти кажеш неправду.

— Еге.

— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?

— Я ніколи не знався з жодною.

— Так, правильно. А дуже звабні?

— Сном-духом не відаю.

— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує?

— Не знаю.

— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.

— Так. Коли він цього хоче.

— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.

— Каже, коли хоче.

— Але ти ніколи не казав? Правда?

— Не казав.

— Справді ні? Скажи мені правду.

— Ні, — збрехав я.

— Ти не міг такого казати, — мовила вона. — Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.

Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.

— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає?

— Не завжди.

— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. — Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?

— Авжеж.

— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?

— Іди знов до мене.

— Гаразд, іду.

— Люба моя, люба, люба, — сказав я.

— Ось бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш.

— Ти в мене така хороша.

— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.

— Ти дуже хороша.

— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.

— Ти просто чудо.

— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?

— Ні.

— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.

Розділ XVII

Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:

— Ну, як вам тепер?

— Краще, — сказав я.

— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.

— Довго тривала операція?

— Дві з половиною години.

— Я не молов якихось дурниць?

— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо

Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько.

Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії, — у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка — з малярією і жовтяницею; і третій — дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю.

Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі.

— Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? — запитав я її одного разу.

— Ви ніколи не одружитесь.

— Неодмінно одружимось.

— Ні.

— Чому ні?

— Пересваритеся ще перед тим.

— Ми ніколи не сваримося.

— Ще маєте час.

— Ми не посваримося.

— Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується.

Я взяв її за руку.

— Не чіпайте мене, — сказала вона. — Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас.

— Та не втягну я її в біду.

— Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом.

— Нам чудово разом.

— Тож не сваріться і не втягніть її в біду.

— Не втягну.

— Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть.

— Хороша ви дівчина, Фергі.

— Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога?

— Добре.

— А голова? — Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги.

— Голова мене ніколи не турбує.

— З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує?

— Ні.

— Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз.

— Ось візьміть, — сказав я.

— Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється.

— Гаразд, спробую.

— Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує. Ви могли б дати їй трохи перепочити.

— Гаразд.

— Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду.

— Щоб вона та не помітила.

— Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати.

— Та я б з охотою.

— Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це.

— Умовлю.

— Не вірю я вам. — Вона взяла записку і пішла.

Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж.

— Що сталося?

— Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють?

Міс Гейдж подивилась на мене.

— Я ваш друг, — сказала вона. — Вам ні до чого так розмовляти зі мною.

— Що ви хочете цим сказати?

— Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли?

— Вип'єте трохи вермуту?

— Вип'ю. Але потім одразу піду. — Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.

— Ви беріть склянку, — сказав я, — а я питиму просто з шийки.

— За ваше здоров'я, — мовила міс Гейдж.

— А що там Ван Кемпен казала про мене — ніби я допізна сплю?

— Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом.

— Ну й біс із нею.

— Вона не лиха, — сказала міс Гейдж. — Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались.

— Я знаю.

— Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього.

— Ви страшенно мила.

— Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога?

— Чудово.

— Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко.

— Ви на диво мила.

— Дуже свербить?

— Ні. Все добре.

— Зараз я поправлю торбинки з піском. — Вона нахилилась. — Я вам друг.

— Я знаю.

— Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь.

Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.

Розділ XVIII

Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, — нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.

— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він.

— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано.

— Покуштуйте, пані, коли хочете, — сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.

— Я покуштую і того, Жорже.

— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.

— А може, і є, — сказала Кетрін. — От буде чудово, якщо таки є.

— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад.

Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір.

— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він. — Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг.

Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами, — манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні, — а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.

У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:

— Точнісінько як клавіші в рояля.

А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:

— Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.

— Таке шорстке?

— Ні, любий. Я просто пожартувала.

То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.

Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:

— Любий, але ж мене відішлють звідси.

— А може, й не відішлють.

— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.

— Я приїду у відпустку.

— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.

— Я ж хотів цього тільки задля тебе.

— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. I не відмежовуй мене від себе.

— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.

— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?

— Ти премила дружина.

— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.

— Не хочу про це чути.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.

— Мені не байдуже.

— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.

— Я не ревную, але не хочу про це чути.

— Бідолашний ти мій. А от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.

— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.

— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.

— Ти ж дала мені святого Антонія.

— То просто на щастя. I мені його хтось дав.

— Отже, тебе ніщо не тривожить?

Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.

Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.

— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?

— Але ти не покинеш мене задля когось іншого?

— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.

— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.

— I що з ним сталося?

— Його вбито.

— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.

— Мене скоро пошлють назад на фронт.

— Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи — що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними?

— Так, і ляжеш до мене.

— Гаразд. Тільки спершу піду провідаю хворих.

Розділ XIX

Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен надавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалося на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними в бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова Столітня війна. Я поклав газету назад на поличку і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й попростував по Віа Мандзоні. Перед Гранд-Отелем я побачив старого Маєрса та його дружину, що виходила з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Жінка мала високий бюст і була в чорній атласній сукні. Він був присадкуватий, старий, із сивими вусами, а до того ж плоскостопий, і через те мусив ходити з ціпком.

— Здрастуйте, здрастуйте! — Вона подала мені руку.

— Моє шанування, — сказав Маєрс.

— Як минули перегони?

— Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла.

— А вам як повелося? — запитав я Маєрса.

— Непогано. Теж виграв раз.

— Я ніколи не знаю, як йому ведеться, — мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже.

— Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним. — Вам теж слід би вибратись туди. — Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим.

— Та я б залюбки, — сказав я.

— Я днями навідаю вас у госпіталі, — мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята.

— Усі будуть раді побачити вас.

— Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят.

— Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я.

— Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок.

До побачення, — мовив я. — Всі будуть страшенно раді.

До побачення, — відказав Маєрс. — Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось.

Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віцеконсул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒