Розділ ХLI

⇐ ПредыдущаяСтр 39 из 39

Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.

— Тобі негаразд, Кет?

— У мене якісь напади болю, любий.

— Рівномірні?

— Та ні, не дуже.

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві, — сказала Кетрін. — Здається, це таки воно.

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.

— Як часто настають напади? — запитав він.

— Як часто воно настає, Кет?

— По-моєму, десь кожну чверть години. ,

— Тоді везіть її до лікарні, — сказав лікар. — Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.

Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.

— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.

— Ти в мене славна хоробра дівчинка.

— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.

Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.

— До лікарні, — сказав я.

Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.

Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі.

— Я проведу вас до вашої палати, — сказала жінка.

Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку.

— Оце буде ваша палата, — сказала жінка. — Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка.

— Я маю свою, — сказала Кетрін.

— Вам краще надягти цю, — сказала жінка.

Я вийшов і сів на стільці в коридорі.

— Тепер можете зайти, — сказала мені жінка, відчинивши двері.

Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене.

— У мене вже справжні перейми, — сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником.

— Ого, як схопило, — сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя.

— А де лікар? — запитав я сестру.

— Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, — сказала сестра. — Вийдіть, будь ласка.

Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін.

— Можете зайти, — сказала сестра.

Я зайшов.

— Привіт, любий, — сказала Кетрін,

— Ну як?

— Тепер уже часто. — Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. — Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро?

— Гаразд, якщо це вам помагає.

— Ти йди, любий, — сказала Кетрін. — Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.

— Перші пологи здебільшого тривалі, — сказала сестра.

— Прошу тебе, йди поснідай, — сказала Кетрін. — У мене все добре, правда.

— Я ще трохи побуду, — сказав я.

Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.

— Іди, іди, любий, — сказала вона. — Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут. — Обличчя їй знову викривив біль. — О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.

— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати, — сказала сестра.

— Тоді я піду. До побачення, мила.

— До побачення, — сказала Кетрін. — Поснідай там як слід і за мене.

— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру.

— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено.

Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош[43]. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.

— Чого це ви так раненько? — спитав старий.

— Привіз дружину до лікарні, має родити.

— Он воно що. Ну, хай щастить.

— Налийте мені ще склянку вина.

Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.

— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро, — сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.

У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.

— Де мадам Генрі?

— Одну жінку щойно взяли до родильної.

— Де це?

— Я вас проведу.

Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.

— Я дам вам халат, і ви зможете зайти, — сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди.

Я зайшов до кімнати.

— Привіт, любий, — обізвалася Кетрін напруженим голосом. — Щось я небагато встигла.

— Ви пан Генрі? — спитав лікар.

— Так. Ну, як вона, докторе?

— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.

— Ось зараз треба, — сказала Кетрін.

Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.

— Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? — Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився.

Лікар усміхнувся.

— Ой, знову треба, — сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. — Оце добре схопило, — сказала вона. — Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай.

— Я буду тут, — сказав я.

Ми приїхали до лікарні десь перед ранком, годині о третій. Опівдні Кетрін усе ще була в родильній. Перейми знов послабли. Вона мала стомлений і змарнілий вигляд, але духом не занепадала.

— Нема з мене пуття, любий, — сказала вона. — Така досада. Я ж думала, що народжу легко. А воно... ой, знову... — Вона схопила маску й притулила її до обличчя. Лікар повернув диск і стежив за нею. За хвилину все минуло. — Ні, цей раз не дуже, — сказала вона. Тоді всміхнулася. — Мені так подобається наркоз. Просто чудо.

— Ми візьмемо трохи з собою додому, — сказав я.

— Ось зараз буде, — швидко мовила Кетрін. Лікар повернув диск і поглянув на годинник.

— Як часто тепер? — спитав я.

— Приблизно через хвилину.

— Ви ще не снідали?

— Зараз піду перекушу, — сказав він.

— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе, — сказала Кетрін. — Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?

— Коли хочете, можна, — відказав лікар. — Повертайте до цифри два.

— Зрозуміло, — сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора.

— Зараз треба, — мовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя.

Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла.

— Це ти сам пустив, любий? — спитала Кетрін. Вона погладила мене по руці.

— Авжеж.

— Який же ти славний. — Вона трохи сп'яніла від наркозу.

— Я снідатиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар. — Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене.

Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася.

— Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні?

— Ну аякже.

— Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай...

О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком[44]. Я сів за столик.

— Попоїсти щось є? — запитав офіціанта.

— Година підобідку вже скінчилась.

— Хіба ви не маєте чогось на замовлення?

— Можу подати choucroute[45].

— Несіть choucroute і кухоль пива.

— Великий чи малий?

— Великий світлого.

Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала.

Доївши choucroute, я знову подався до лікарні. Тепер на вулиці було чисто. Сміттєві відра зникли. День був хмарний, але вряди-годи крізь хмари прозирало сонце. Я піднявся ліфтом нагору, вийшов і рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я надягнув його і зашпилив ззаду на шиї. Тоді поглянув у дзеркало й побачив самого себе в подобі якогось бородатого лікаря-самозванця. Я пішов у кінець коридора до родильної. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не озивався, отож я натиснув клямку і зайшов. Лікар сидів біля Кетрін. Сестра робила щось у другому кінці кімнати.

— А осьде й ваш чоловік, — сказав лікар.

— Ой любий, у мене такий чудовий доктор, — сказала Кетрін дивним голосом. — Він розповідав мені таку чудову історію, а коли вже так боліло, що несила терпіти, робив, щоб я нічого не відчувала. Він просто золото. Ви золото, докторе.

— Ти сп'яніла від наркозу, — сказав я.

— Я знаю, — відказала Кетрін. — Але не треба про це говорити. — А тоді: — Ой, дайте. Дайте.

Вона схопила маску й задихала глибоко й уривчасто, так що в масці аж хлипало. Тоді зітхнула з полегкістю, і лікар простяг ліву руку й зняв з неї маску.

— Цього разу схопило не на жарт, — сказала Кетрін.

Голос її звучав дивно. — Тепер я не помру, любий. Я вже перейшла ту межу, де могла померти. Ти радий?

— Тільки не повертайся більш на ту межу.

— Ні, ні. Та я вже й не боюся. Я не помру, любий.

— Ви не вчините такої дурниці, — сказав лікар. — Ви ж не хочете померти й залишити свого чоловіка напризволяще.

— Ну звісно, що ні. Я не помру. Я не хочу померти. Просто безглуздо було б померти. Ось зараз буде. Дайте.

Трохи згодом лікар сказав:

— Пане Генрі, вийдіть, будь ласка, на кілька хвилин, поки я зроблю огляд.

— Він хоче побачити, як мої успіхи, — сказала Кетрін. — А потім ти повернешся, любий. Правда ж, докторе?

— Авжеж, — відповів лікар. — Я пошлю сказати, коли буде можна.

Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, де Кетрін мала лежати після пологів. Там я сів на стілець і розглянувся навколо. У кишені в мене була газета, яку я купив, коли ходив їсти, і я взявся читати. Надворі почало сутеніти, і я ввімкнув світло. Та невдовзі облишив газету, вимкнув світло й став дивитись, як надворі заходить вечір. Я подумав: дивно, чому це лікар досі не присилає по мене. А може, вважає за краще, щоб мене там не було. Мабуть, він просто хотів, щоб я на якийсь час пішов звідти. Я поглянув на годинник. Якщо він не пришле нікого ще десять хвилин, я піду туди сам.

Бідолашна моя люба Кетрін. Ось яка розплата за те, що ми спали разом. Ось вона, та пастка. Ось що мають люди за те, що кохають одне одного. Ще хвалити бога, що є наркоз. А як мучились раніш, коли ще не було знеболювання? Як почалось — і так ото наче між жорна. Кетрін хоч добре почувала себе, поки ходила вагітна. Зовсім непогано. Її, здається, навіть не нудило. I ніщо їй особливо не дошкуляло, аж до останнього дня. А от наприкінці її таки спіймано. Від цього нікуди не втечеш. Не втечеш, хай йому чорт! I те саме було б, хоч би ми й сто разів одружилися. А що, як вона помре? Ні, вона не помре. Від пологів тепер не помирають. Це так усі чоловіки собі думають. Ну, а все-таки що, як вона помре? Вона не помре. Просто їй тепер тяжко. Перші пологи майже завжди тривалі. Їй просто тяжко. Потім ми казатимем, як було тяжко, а Кетрін казатиме, що не так уже й тяжко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але все-таки що, як помре? Не може вона померти, кажу тобі. Не будь дурнем. Просто їй тяжко. Просто їй самою природою призначені ці муки. Просто в неї перші пологи, а вони здебільшого бувають тривалі. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б то вона мала померти? З якої речі? Просто має народитися дитина, супутний плід наших ночей у Мілані. Вона завдає чимало турбот, а потім народжується, і ти доглядаєш її і, можливо, починаєш любити. Але що, як вона помре? Вона не помре. А що, як усе-таки помре? Не помре. З нею все гаразд. А що, як усе-таки помре? Не може вона померти. А що, як усе-таки помре? Що тоді, га? Що, як вона помре?

До палати зайшов лікар.

— Ну, як там посувається, докторе?

— Не посувається.

— Як це розуміти?

— А отак, як є. Я оглянув її... — Він детально розповів про наслідки огляду. — Потім зачекав, щоб побачити, як піде далі. Та не йде ніяк.

— Що ж ви порадите?

— Тут може бути дві ради. Або накладати щипці, що загрожує розривами і взагалі небезпечне, навіть поза тим, що може зашкодити дитині, або ж зробити кесарів розтин.

— А яка небезпека кесаревого розтину? Що, як вона помре?

— Не більша, ніж за звичайних пологів.

— Ви самі його зробите?

— Так. З годину піде на те, щоб приготувати все до операції і зібрати потрібних людей. Може, трохи менше.

— Яка ваша думка?

— Я радив би кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй розтин.

— Які можуть бути наслідки?

— Ніяких. Тільки шрам.

— А інфекція?

— Тут небезпека інфекції менша, ніж із щипцями.

— А що, як просто чекати й нічого не робити?

— Кінець кінцем щось робити доведеться. Пані Генрі вже й так дуже знесиліла. Чим скоріш зробити операцію, тим безпечніш для неї.

— То робіть якомога скоріш, — сказав я.

— Піду дам розпорядження.

Я зайшов до родильної. Кетрін лежала на столі, огрядна під простиралом, дуже бліда й стомлена.

— Ти сказав йому робити? — спитала вона.

— Так.

— От і чудово. Тепер за годину все минеться. А то я вже не можу, любий. Просто духу пускаюся. Дай, дай, будь ласка. Ні, не помагає. Ой, не помагає!

— Дихай глибше.

— Я дихаю. Ой, не помагає більше. Не помагає!

— Дайте інший балон, — сказав я сестрі.

— Це новий балон.

— Я дуже дурна, любий, — сказала Кетрін. — Але воно більш не помагає. — Вона заплакала. — Ой, я так хотіла народити цю дитину й не завдавати нікому турбот, а тепер от уже геть знемоглась і просто пускаюся духу, а воно нічого не помагає. Ой любий, зовсім не помагає. Нехай би я краще померла, аби тільки все це скінчилось. Ой любий, прошу тебе, визволи мене від мук. Ось зараз буде. Ой, ой, ой! — Вона, схлипуючи, дихала під маскою. — Не помагає. Не помагає. Не помагає. Ти не зважай на мене, любий. Не плач, прошу тебе. Не зважай на мене. Я просто геть знемоглася. Бідолашний ти мій. Я так люблю тебе, і знов візьму себе в руки. Ось зараз візьму себе в руки. Невже мені не можуть чогось дати? Якби мені щось дали!

— Зараз тобі поможе. Я викручу до кінця.

— Ось зараз дай.

Я повернув диск до кінця, і коли вона задихала важко й глибоко, її рука на масці розслабла. Я спинив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася десь ген здалека.

— Було чудово, любий. Ой, ти такий добрий до мене.

— Наберися духу, бо не можна весь час так робити. Це може вбити тебе.

— Нема вже в мене духу, любий. Я геть зломлена. Мене зломили. Тепер я знаю, що це таке.

— З усіма таке буває.

— Але ж це жах. Полишають тебе отак мучитись, аж поки геть зломлять.

— За годину все минеться.

— Як добре. Любий, я не помру, правда ж?

— Ні. Я обіцяю тобі, що не помреш.

— Бо я не хочу померти й залишити тебе самого. Але я так стомилась, і мені здається, що я помру.

— Дурниці. Всім так здається.

— Часом я навіть певна, що помру.

— Ти не помреш. Ти не можеш померти.

— А що, як помру?

— Я тобі не дозволю.

— Ой, дай швидше. Дай, дай! — I трохи згодом: — Ні, я не помру. Я сама собі не дозволю померти.

— Звісно, що ні.

— Ти весь час будеш зі мною?

— Але не дивитимусь.

— Гаразд, просто будь близько.

— Авжеж. Я весь час буду близько.

— Ти такий добрий до мене. Ану дай, дай. Дай ще. Не помагає!

Я повернув диск до трійки, потім до четвірки. Мені хотілося, щоб швидше прийшов лікар. Я боявся цифр за двійкою.

Нарешті прийшов ще один лікар та дві сестри, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатами, і ми рушили. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитись біля стіни, щоб дати їм місце; потім нагору, двері відчинено, і з ліфта, і на гумових шинах у кінець коридора до операційної. Я не впізнав лікаря в масці та білій шапочці. Був там і другий лікар та кілька сестер.

— Нехай дадуть мені щось, — сказала Кетрін. — Нехай дадуть мені щось. Ой докторе, прошу вас, дайте мені щось таке, щоб помогло!

Один з лікарів наклав їй на обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив ясно освітлений невеличкий амфітеатр операційної.

— Ви можете зайти в другі двері й сісти там нагорі, — сказала мені сестра.

На галерейці за бар'єром стояли лави, і звідти видно було операційний стіл та лампи над ним. Я подивився на Кетрін. Обличчя її закривала маска, і тепер вона лежала тихо. Сестри викотили ноші вперед. Я повернувся й пішов коридором. До виходу на галерею поспішали дві сестри.

— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин.

Друга засміялася:

— Ми вчасно прийшли. От пощастило, правда? — Вони зайшли в двері до галереї.

Пройшла ще одна сестра. Вона теж поспішала.

— Заходьте туди. Заходьте, — сказала вона.

— Ні, я побуду тут.

Вона швидко зникла за дверима. Я походжав по коридору. Зайти я боявся. Я виглянув у вікно. Надворі було вже темно, але в світлі з вікна я побачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати в кінці коридора й обдивився наклейки на пляшках у скляній шафі. Потім вийшов і став у порожньому коридорі, втупивши очі в двері операційної.

Вийшов незнайомий мені лікар і з ним сестра. Він тримав обома руками щось схоже на щойно облупленого кроля і швидко попростував з ним коридором, а тоді зайшов у якісь двері. Я підійшов до тих дверей і побачив, як вони роблять щось новонародженому немовляті. Лікар підняв його і показав мені. Він держав його за ніжки й поплескував.

— З ним усе гаразд?

— Справжній богатир. На добрих п'ять кілограмів потягне.

Я нічого до нього не відчував. Неначе він не мав до мене ніякого відношення. У мене не було батьківського почуття.

— Невже ви не пишаєтеся сином? — запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд.

— Ні, — відказав я. — Він мало не вбив свою матір.

— Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика?

— Ні, — сказав я.

Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв.

Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов, — дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар.

— Ну, як вона?

— Усе гаразд. Ви дивилися? — Він мав стомлений вигляд.

— Я бачив, як ви зашивали. З вигляду розріз дуже довгий.

— Ви так гадаєте?

— Еге ж. А шрам потім згладиться?

— Аякже.

Трохи згодом викотили ноші на коліщатах і дуже швидко повезли їх коридором до ліфта. Я пішов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її завезли в палату й поклали на ліжко. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті вже чекала сестра. Я підвівся й став обіч ліжка. В палаті було темно. Кетрін простягла руку.

— Привіт, любий, — сказала вона. Голос її був дуже кволий і стомлений.

— Привіт, серденько.

— То що там за дитина?

— Чш-ш... не розмовляйте, — сказала сестра.

— Хлопчик. Він довгий, товстий і темний.

— З ним усе гаразд?

— Так, — сказав я. — Гарний хлопчина.

Я помітив, що сестра якось дивно поглянула на мене.

— Я така зморена, — сказала Кетрін. — Та й болить усе страшенно. Ну, а як ти, любий?

— Усе чудово. Не розмовляй.

— Ти був такий добрий до мене. Ой любий, як у мене страшенно все болить. А на кого він схожий?

— Він схожий на облупленого кроля із зморшкуватим старечим личком.

— Вам доведеться вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не можна розмовляти.

— Я буду за дверима.

— Ти йди попоїж.

— Ні. Я буду за дверима. — Я поцілував Кетрін. Вона була дуже бліда, квола і зморена, — Можна вас на кілька слів? — обернувся я до сестри.

Вона вийшла зі мною в коридор. Я одвів її далі від дверей.

— Що з дитиною? — спитав я.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Вона була нежива.

— Вона була мертва?

— Не могли нічого зробити, щоб вона почала дихати. Пуповина затяглась навколо шиї чи щось там таке.

— Отже, вона мертва.

— Так. Дуже прикро. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знаєте.

— Ні, — сказав я. — Ну, йдіть уже до мадам.

Я сів на стілець перед столиком, над яким висіли на защіпках рапортички сестер, і поглянув за вікно. Та не побачив там нічого, крім темряви й скісного дощу в смузі світла з вікна. То ось воно як. Хлопчик був мертвий. Отож-бо лікар і мав такий стомлений вигляд. Але навіщо ж вони робили з ним оте все там у кімнаті? Мабуть, сподівалися, що він оживе й почне дихати. Я не вірив у бога, одначе волів би, щоб його охрестили. Та що, як він ні разу й не дихнув? А так воно й є. Він і не жив зовсім. Ото тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там брикає. Але останній тиждень уже не відчував. Може, він усі ті дні вже був задушенний. Бідолашне маля. О чорт, краще б мене самого отак задушило. Ні, не краще. А проте, хоч не було б усіх цих смертей, які треба пережити. Тепер і Кетрін помре. Ось що тобі судилось на цьому світі. Ти помираєш. Помираєш і навіть не знаєш, до чого воно все. Просто не встигаєш дізнатися. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і досить тобі хоч раз схибити, як тебе вбивають. Або вбивають просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж насилають на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вбивають. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють.

Колись у лісовому таборі я поклав зверху на багаття трухляву колоду, повну мурашні. Коли вона зайнялася, мурахи повилазили назовні й спершу посунули до середини, де був огонь, та потім повернули й усі кинулись до краю колоди. Геть обліпивши його, вони почали падати в багаття. Деякі вибиралися звідти, обпалені й сплющені, і повзли геть, самі не знаючи куди. Але решта так само сунула до вогню, а тоді повертала назад, і юрмилася на холодному кінці колоди, і рано чи пізно падала у вогонь. Пригадую, я подумав тоді, що то неначе кінець світу й що мені трапилась чудова нагода стати месією — досить тільки забрати колоду з багаття й кинути геть, щоб мурашня змогла злізти на землю. Та замість того я лише виплеснув на колоду воду з бляшаного кухля, щоб, налити туди віскі, а тоді вже розвести його водою. Мабуть, та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.

Отже, я сидів у коридорі й чекав, коли мені скажуть, як там Кетрін. Але сестра все не виходила, і трохи згодом я підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і зазирнув до палати. Спершу я нічого не бачив, бо в коридорі яскраво світила лампа, а в палаті було темно. Потім побачив сестру, що сиділа коло ліжка, і голову Кетрін на подушці, і всю її, таку пласку під простиралом. Сестра приклала палець до уст, тоді встала і підійшла до дверей.

— Як вона? — спитав я.

— Усе гаразд, — відказала сестра. — Ви підіть повечеряйте, а тоді, як хочете, приходьте знов.

Я пішов коридором, спустився сходами, вийшов з лікарні й темною вулицею під дощем рушив до кав'ярні. Усередині було ясно освітлено, і за столиками сиділо багато людей. Я не бачив жодного вільного місця, і тоді до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюх і показав мені на вільний стілець проти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і спитав офіціанта, яка в них plat du jour[46].

— Печеня з телятини, але її вже немає.

— Що ж можна попоїсти?

— Є яєчня з шинкою, яєчня з сиром, choucroute.

— Choucroute я вже сьогодні їв, — сказав я.

— Ваша правда, — сказав він. — Ваша правда. Ви сьогодні вже їли choucroute. — То був чоловік середніх літ з ріденьким волоссям, старанно начесаним на лисину. Він мав добре обличчя. — Що ж ви візьмете? Яєчню з шинкою чи яєчню з сиром?

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пива.

— Великий кухоль світлого?

— Еге ж, — сказав я.

— Я пам'ятаю, — сказав він. — Удень ви теж брали великий світлого.

Я їв яєчню з шинкою і пив пиво. Яєчню подали в круглій мисочці — унизу шинка, а зверху яєчня. Вона була дуже гаряча, і за першим разом мені довелося запити її пивом, щоб охолодити рот. Я не наївся і замовив офіціантові ще одну порцію. А тим часом випив кілька кухлів пива. Я ні про що не думав, а читав газету в руках чоловіка напроти мене. Там писали про прорив німців на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік помітив, що я читаю зворотний бік його газети, він перегорнув її. Я хотів був попрохати газету в офіціанта, але ніяк не міг зосередитись. У кав'ярні було жарко й задушно. Багато людей за столиками знали одне одного. На кількох столиках грали в карти. Офіціанти сновигали між буфетом і столиками, розносячи напої. Зайшли двоє чоловіків і не мали де сісти. Вони стали проти мого столика. Я замовив ще кухоль пива. Іти я ще не збирався. Повертатись до лікарні було зарано. Я намагався ні про що не думати й бути зовсім спокійним. Ті двоє постояли трохи, але ніхто не вставав, і вони пішли собі. Я випив ще кухоль пива. На столику переді мною був уже чималий стосик блюдечок. Чоловік напроти мене зняв окуляри й сховав їх у футляр, тоді згорнув газету, засунув її в кишеню і тепер сидів з чаркою лікеру в руці й роздивлявся по кав'ярні. Раптом я відчув, що мені треба йти. Я підкликав офіціанта, розплатився, надягнув пальто й капелюха і вийшов за двері. Тоді рушив під дощем до лікарні.

У коридорі нагорі я зустрів сестру.

— Я щойно дзвонила вам до готелю, — сказала вона. У мене впало серце.

— Що сталося?

— У мадам Генрі була кровотеча.

— Мені можна зайти?

— Поки що ні. У неї лікар.

— Це небезпечно?

— Це дуже небезпечно.

Сестра зайшла до палати й причинила за собою двері. Я сів за дверима в коридорі. В душі моїй була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона має померти, й благав бога, щоб вона не померла. Не дай їй померти, боже. Прошу тебе, не дай їй померти. Я зроблю для тебе все, тільки б вона не померла. О боже, боже, боже, заклинаю тебе, не дай їй померти. Милий боже, не дай їй померти. Боже, боже, боже, не дай їй померти. Благаю тебе, зроби так, щоб вона не померла. Ти взяв дитину, але не дай померти їй. Нехай уже так, але не дай померти їй. Прошу тебе, милий боже, не дай їй померти.

Сестра прочинила двері й кивнула мені пальцем. Я рушив за нею до палати. Коли я зайшов, Кетрін не звела очей. Я став біля ліжка. З другого боку стояв лікар. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схиливсь над ліжком і заплакав.

— Бідолашний ти мій, — дуже тихо мовила Кетрін. Обличчя в неї було аж сіре.

— Усе гаразд, — сказав я. — Ти скоро одужаєш.

— Я скоро помру, — сказала вона, тоді помовчала й додала: — Я не хочу.

Я взяв її за руку.

— Не доторкайся до мене, — сказала вона. Я пустив її руку. Вона усміхнулась. — Бідолашний ти мій. Доторкайся скільки хочеш.

— Ти одужаєш, Кет. Я знаю, ти одужаєш.

— Я хотіла написати тобі листа про всяк випадок, але не встигла.

— Може, ти хочеш, щоб до тебе прийшов священик чи ще хто?

— Тільки ти, — сказала вона. Потім, трохи помовчавши: — Я не боюся. Я просто не хочу.

— Вам не можна так багато говорити, — сказав лікар.

— Гаразд, — сказала Кетрін.

— Може, ти чогось хочеш, Кет? Може, треба щось зробити?

Кетрін усміхнулась.

— Ні. — Потім, трохи згодом: — Ти не робитимеш з іншою дівчиною отого нашого, не казатимеш їй тих самих слів, правда ж?

— Ніколи.

— Але дівчата в тебе нехай будуть.

— Не треба мені їх.

— Ви забагато говорите, — сказав лікар. — Панові Генрі доведеться вийти. А потім він знову повернеться. Ви не помрете. Викиньте з голови ці дурниці.

— Гаразд, — сказала Кетрін. — Я буду приходити до тебе вночі. — Вона вже насилу говорила.

— Прошу вас, вийдіть, — сказав лікар. — Їй не можна говорити.

Кетрін підморгнула мені, обличчя її було сіре.

— Я буду тут за дверима, — сказав я.

— Не журися, любий, — сказала Кетрін. — Я анітрохи не боюся. Це просто лихий жарт.

— Ти моя славна хоробра дівчинка.

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав довго. Нарешті з палати вийшла сестра і підійшла до мене.

— На жаль, мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї.

— Вона померла?

— Ні, але вона непритомна.

Як видно, що кровотечі виникали одна за одною. Їх не можна було спинити. Я зайшов до кімнати й пробув біля Кетрін до останньої хвилини. Весь той час вона була непритомна і помирала недовго.

За дверима в коридорі я заговорив до лікаря:

— Чи я можу сьогодні ще щось зробити?

— Ні. Нічого не треба. Ви дозволите мені провести вас до готелю?

— Ні, дякую. Я ще трохи побуду тут.

— Я знаю, нічого не скажеш. Не можу навіть добрати слів...

— Так, — мовив я. — Нічого не скажеш.

— На добраніч, — мовив він. — Може б, я все-таки провів вас до готелю?

— Ні, дякую.

— То було єдине, що ми могли зробити, — мовив він. — Операція показала...

— Я не хочу про це розмовляти, — сказав я.

— Усе-таки я хотів би провести вас до готелю.

— Ні, дякую.

Він пішов коридором. Я підійшов до дверей палати.

— Зараз сюди не можна, — сказала одна з сестер.

— Можна, — сказав я.

— Ще не можна.

— Ви йдіть собі, — сказав я. — I друга нехай іде.

Та коли я вирядив їх, і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а тоді й з лікарні і рушив під дощем о готелю.

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib. ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора

[1] Молодший лейтенант... лейтенант... капітан... майор... підполковник... (іт. ).

[2] Ciao — Чао — італійське фамільярне вітання.

[3] Італійський апельсиновий лікер.

[4] Signor tenente — Пане лейтенанте (іт. ).

[5] Граппа — Виноградна горілка.

[6] Abbastanza bene — Непогано (іт. ).

[7] Pas encore — Ще ні (фр. ).

[8] A rivederci, tenente. — A rivederla. — До побачення, лейтенанте. — До побачення (іт. ).

[9] ДДС — Добровільна допоміжна служба.

[10] Smistimento — Евакуаційний пункт (іт. ).

[11] Zona di Guerra — Воєнна зона (іт. ).

[12] Capri bianca — Капрійське біле (вино) (іт. ).

[13] Берсальєри — Солдати добірного стрілецького корпусу.

[14] Evviva l’esercito — Хай живе військо (іт. ).

[15] Mamma mia! Oh, mamma mia! — Матінко моя! Ой матінко! (іт. ).

[16] Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria... — Спаси тебе боже, (свята діво) Маріє (іт). — початкові слова католицької молитви.

[17] Portaferiti — Санітари (іт. ).

[18]& #199; a va bien? — & #199; a va — Усе добре? — Усе (фр. ).

[19] Coup de main — Удар (фр. ).

[20] Gran Sasso D’Italia — Велика скеля Італії — гора Корно, найвища вершина Центральних Апеннін (іт. ).

[21] Signorino — Паничу (іт. ).

[22] Ospedale Maggiore — Головний госпіталь (іт. ).

[23] Capitano Varini — Tenente Enry — Капітан Варіні — лейтенант Енрі (іт. ).

[24] «Corriere della Sera» — «Вечірній кур'ер» — міланська газета (іт. ).

[25] Rinaldo Purissimo — Rinaldo Sporchissimo — Рінальдо Найчистіший — Рінальдо Найбрудніший (іт. ).

[26] Dolce — Солодке (іт. ).

[27] Alto piano... але не piano — Плоскогір'я (дослівно: висока рівнина), але не рівнина (іт. ).

[28] Sorella — Сестра (іт. ).

[29] Viva la Pace! — Хай живе мир! (іт. ).

[30] Andiamo a casa! — Розходьмося по домівках! (іт. ).

[31] Гельвеція — Стародавня назва Швейцарії.

[32] „Grand-H& #244; tel”, „Isles Borrom& #233; es" — «Гранд-отель», «Борромейські острови» (фр. ).

[33] Letto matrimoniale — Подружнє ложе (іт. ).

[34] Borghese — Цивільний одяг (іт. ).

[35] L’heure du cocktail — Година коктейлів (фр. ).

[36] Le Feu — Вогонь (фр. ).

[37] " Містер Брітлінг бачить усе наскрізь" — Роман англійського письменника Герберта Уеллса.

[38] Croyant — Віруючий (фр. ).

[39] Guardia di finanza — Митна варта (іт. ).

[40] Service — До ваших послуг (фр. ).

[41] «Гойль» — Посібник з картярських ігор, названий за ім'ям автора.

[42] Gl& #252; hwein — Глінтвейн (нім. ).

[43] Бріош — Здобна булочка.

[44] Марк (marc) — Горілка з виноградних чи яблучних вичавок.

[45] Choucroute — Тушкована квашена капуста з сосисками чи м'ясом (фр. ).

[46] Plat du jour — Цілоденна страва (фр. ).

⇐ Предыдущая 30 31 32 33 34 35 36 37 3839