![]()
|
|||||||
Розділ XXXIX
На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги. У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Gl& #252; hwein[42], і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць. То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками. — У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах? — То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути. — Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни? — Є, за Дан-де-Жаманом. — А цікаво було побачити лисицю. — Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше. — То, мабуть, дуже приємно. — Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж? — Незручно було б одягатися. — Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би. — Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий? — Не хочу. — Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася. Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай. — А вона не стане між нами? Я кажу про малу. — Ні. Ми їй не дамо. — Як у нас із грішми? — Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова. — А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії. — Можливо. Треба буде щось їм написати. — Ти ще не написав? — Ні. Але чек їм надіслано. — Хвалити бога, що я не твоя родичка. — Я пошлю їм телеграму. — Ти що, зовсім їх не любиш? — Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось. — Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б. — Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила. — Я відпочила. Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний. — Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна. — Так мені краще, ніж без бороди? — По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене. Я промовчав. — Ти ж не будеш заперечувати, правда? — Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде. — Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся. — Чорт забирай, — сказав я, — я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене? — Еге ж. Хочу тебе занапастити.
|
|||||||
|