|
|||
Розділ XXXVI
Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх. — Можна поговорити з вами, лейтенанте? — Що сталося? — Справа дуже серйозна. Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу. — Заходьте, — сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни. — Що сталось, Еміліо? У вас якась біда? — Ні. У вас, лейтенанте. — Он як? — Уранці вас можуть заарештувати. — Он як? — Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні. — Зрозуміло. Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав. — За що мене збираються заарештувати? — За щось там, пов'язане з війною. — Ви не знаєте, що саме? — Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх. Я з хвилину подумав. — Коли вони мають прийти по мене? — Уранці. О котрій годині, не знаю. — Що ви мені порадите? Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу. — Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер. — Я не хочу, щоб мене заарештовували. — Тоді їдьте до Швейцарії. — Як? — Моїм човном. — Надворі буря, — сказав я. — Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно. — Коли нам їхати? — Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці. — А як бути з речами? — Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам. — Де ви будете? — Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі. Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала. — Що сталося, любий? — Усе гаразд, Кет, — сказав я, — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії? — А ти хочеш? — Ні, — відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко. — То в чому ж річ? — Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати. — З головою у бармена гаразд? — Так. — Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній? — Еге ж. — Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся. Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого. — Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти? — Я вже спакувала майже все, — сказала вона. — Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній? — Чшш... Він чекає, щоб забрати вниз наші речі. — Добрий він чоловік. — Він мій давній приятель, — сказав я. — Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну. Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив — тільки темряву та дощ, — але вітер трохи вщух. — Я готова, любий, — мовила Кетрін. — Гаразд. — Я підійшов до дверей ванної. — Ось валізи, Еміліо. Бармен узяв дві наші валізи. — Ви дуже добрі, так допомагаєте нам, — сказала Кетрін. — Пусте, пані, — відказав бармен. — Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, — мовив він до мене, — я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку. — Гарна ніч для прогулянки, — сказала Кетрін. — Ніч погана, то правда. — Добре, що я маю парасольку, — сказала Кетрін. Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас. — Невже ви хочете вийти надвір, сер? — спитав він. — Так, — відказав я. — Хочемо побачити бурю на озері. — Ви не маєте парасоля, сер? — Ні, — сказав я. — Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто. — Я принесу вам парасоля, сер. — Він пішов і повернувся з величезним парасолем. — Він трохи величенький, сер. — Я дав йому десять лір. — О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую, — сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього. — Не ходіть довго під дощем, — сказав він. — Ви намокнете, сер і леді. — Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно. — Ми скоро повернемось, — сказав я. Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен. — Валізи уже в човні, — сказав він. — Я хочу заплатити вам за човен, — сказав я. — У вас багато грошей? — Не дуже. — То надішлете потім. Хай це вас не турбує. — Скільки? — Скільки захочете. — Ні, ви мені скажіть. — Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки вам добутися туди. — Гаразд. — Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина. Я сховав усе те в свою валізу. — Дозвольте, я заплачу вам хоч за це. — Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші. — Коньяк добрий, — сказав він. — Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен. Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ. — Ви знаєте, куди їхати? — На північ. — А як? — Повз Луїно. — Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара. — Котра тепер година? — спитала Кетрін. — Ще тільки одинадцята, — сказав я. — Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку. — То так далеко? — Тридцять п'ять кілометрів. — Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас. — Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом. — Вітер може повернути. — Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду. — Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер. — Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все. — Ну гаразд. — Сподіваюсь, ви не потонете. — I то добре. — Пливіть за вітром. — Гаразд. — Я ступив у човен. — Гроші за номер ви залишили? — Так. У конверті на столі. — Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте. — Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні. — Як потонете, не будете вдячні. — Що він каже? — спитала Кетрін. — Бажає нам щасливої дороги. — I вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Велике вам спасибі. — Ви готові? — Так. Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром.
|
|||
|