![]()
|
|||||||
Розділ XXXV
Кетрін пішла берегом озера до маленького готелю навідати Фергюсон, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів в одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Відступ не спинився на Тальяменто. Армія відступала далі, до П'яве. Я пригадав собі цю річку. Залізниця перетинала її біля Сан-Дона, по дорозі на фронт. У тому місці річка була глибока, тиха й дуже вузька. Нижче за водою тяглися москітні мочарі та канали. Було в тій околиці кілька гарних вілл. Колись, ще перед війною, мандруючи до Кортіна д'Ампеццо, я кілька годин їхав берегом П'яве серед гір. Там, у верхів'ях, вона скидалася на гірський струмок, де водиться форель, — бистра, з довгими смугами обмілин та заводями під навислими скелями. За Кадоре дорога повертала вбік від річки. I тепер я міркував собі, як солдати спускатимуться звідти вниз. Прийшов бармен. — Граф Греффі запитував про вас, — сказав він. — Хто? — Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу. — Він тут? — Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд. — Де він тепер? — Пішов на прогулянку. — Як він? — Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським. — А з більярдом у нього як іде? — Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати. Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав. — Чого ж ви не сказали мені, що він тут? — Просто забув. — А хто ще тут є? — Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік. — Якесь діло зараз маєте? — Ніякого. — То їдьмо порибалимо. — На годину можна. — Ходім. Беріть снасть. Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й вряди-годи злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні. Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті. — Може, підем вип'ємо? — Гаразд. Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту. — Стомилися гребти? — Ні. — Назад погребу я, — сказав він. — Я люблю гребти. — Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться. — Ну гаразд. — Скажіть, як там на війні? — Гірше нікуди. — Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі. — Може, ще доведеться. — Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду. — А як же? — Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли? — Не знаю. Дурний був. — Ще вермуту? — Можна. Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич. — Велика, як на вагу? — Та чимала. — Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла. — Найкраще перепускати через ногу, — сказав я. — Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує. Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю. — Мені треба в бар, — сказав бармен. — Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail[35]. — Гаразд. Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком. — Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він, — я дам вам ключ. — Дякую. Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати. Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами. — Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін. — Та ні, — сказав я. — Що з тобою, любий? — Не знаю. — А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла. — Твоя правда. — Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається. — Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав я. — А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти. — Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти? — Я їздив з барменом рибалити. — Розважився трохи? — Еге ж. — Ти не думай про мене, коли мене немає. — На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло. — Отелло не при ділі, — підкусила вона. — Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує. — Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон. — Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене. — Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого. — Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми. — Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш. — Я буду привітний до неї. — Я знаю. Ти ж добрий. — А потім вона піде? — Так. Я її виряджу. — А ми повернемося сюди. — Авжеж. Нічого іншого я й не хочу. Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду. Уже перед вечором до нас хтось постукав. — Хто там? — Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд. Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його. — Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін. — Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині. За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я. — Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку. Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку. — Я не хочу нікуди йти. — I я не хочу, щоб ти йшов. — То й не піду. — Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся. — I ми повечеряємо тут, у себе. — Іди й скоріш вертайся. Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку. — Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною. — Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням. — Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали? — Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте? — О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості. — Не можу цьому повірити. — Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю. — Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився. — О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському. — По-американському. — Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова. — Я тепер майже не бачу американців. — Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені? — Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте? — Ви багато грали останнім часом? — Зовсім не грав. — Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні? — Ви надто високої думки про мене. — П'ятнадцять. — Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене. — Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші. — Згоден. — Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко. Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена. — Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, — сказав він. Тоді обернувся до мене. — Це нас трохи підбадьорить. Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак. — Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість. Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу. — А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. — Він зачекав, поки я сяду перший. — Про що завгодно, тільки не про війну, — сказав я. — Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом? — Нічого, — відказав я. — Боюся, що я надто темний. — Ні. Але читати потрібно. — А що написано за час війни? — Ну, скажімо, «Le Feu»[36] одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь»[37]. — Ні, не бачить. — Що ви кажете? — Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі. — То ви все-таки читали? — Так, але нічого путящого. — Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа. — Я не знаю, що таке душа. — Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant? [38] — Уночі. Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями. — Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, — мовив він. — На превеликий мій жаль. — А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова. — Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. — Він усміхнувся. — Та майже так воно і є. Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи. — Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним. — Вас ніяк не назвеш старим. — Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає. — Ви ж таки мудрий. — Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші. — А може, в тому й мудрість. — То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе? — Кохання до жінки. — Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте? — Так. — I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження. Ми обидва надпили з келихів. — Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я. — Думаю, що це безглуздя. — А хто в ній переможе? — Італійці. — Чому? — Вони молодша нація. — Хіба молодші нації завжди перемагають? — Якийсь час вони мають таку здатність. — А потім що? — Потім вони старішають. — А ще казали, що ви не мудрий. — Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм. — Як на мене, це дуже мудро сказано. — Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське? — Майже. — Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися. — Мабуть, досить уже. — Ви справді більше не хочете? — Так. Він підвівся. — Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові. — Дякую. А ви живіть вічно. — Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло, — Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною. — Можливо, що я стану побожний, — сказав я. — Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас. — Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став. — Ще надто рано. — А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття. — До мене воно приходить тільки вночі. — Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття. — Ви так вважаєте? — Авжеж, — Він ступив до більярдного стола. — Дякую за те, що пограли зі мною. — Для мене це чимала втіха. — Піднімемось нагору разом.
|
|||||||
|