|
|||
Книга четверта. Розділ XXXIIIКнига четверта
Розділ XXXIII
Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене. — Може, чарочку граппи? — Ні, дякую. — Моїм коштом, — сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. — Що там на фронті? — Не знаю. — Вони п'яні, — сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні. — Скажіть мені, що там на фронті? — Знати не знаю, що там на фронті. — Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда. — Іде великий відступ. — Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець? — Навряд. Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки. — Якщо у вас щось негаразд, — сказав він, — я можу дати вам притулок. — У мене все гаразд. — А якщо негаразд, можете перебути в мене. — Де саме? — Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд. — I багато тепер таких? — Та це в кого що. Ви південноамериканець? — Ні. — По-іспанському говорите? — Трохи. Він витер прилавок. — Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого. — Мені не треба виїжджати. — Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина. — Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися. Він похитав головою. — Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд. — У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати. — Я поклав на прилавок десять лір за каву. — Випийте зі мною чарочку граппи. — Та ні, не треба цього. — А все ж випийте. Він налив у дві чарки. — Не забудьте, — сказав він. — Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре. — Я вірю. — Вірите? — Так. Він споважнів. — Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть по місту в цьому френчі. — Чому? — На рукавах добре видно, де спорото зірочки. Матерія темніша. Я нічого не сказав. — Якщо ви не маєте паперів, я можу дістати вам папери. — Які? — Відпускні. — Мені не потрібні папери. Я маю свої. — Гаразд, — сказав він. — Але якщо потрібні, я можу дістати все, що хочете. — Скільки коштують такі папери? — Та як які. Ціна помірна. — Поки що мені нічого не потрібно. Він знизав плечима. — У мене все гаразд, — сказав я. Коли я виходив, він сказав: — Не забудьте, я вам друг. — Не забуду. — Ми ще побачимось, — сказав він. — Авжеж, — відказав я. Я пішов містом, обминаючи вокзал, де напевне була військова поліція, і на краю невеличкого парку спинив екіпаж. Я дав візникові адресу госпіталю. Приїхавши туди, я зайшов у комірчину швейцара. Його дружина обняла мене. Він потиснув мені руку. — Ви повернулися. Ви живий. — Еге ж. — Ви снідали? — Снідав. — Ну, як ви, лейтенанте? Як ви? — розпитувала жінка. — Все добре. — Може, поснідаєте з нами? — Ні, дякую. А скажіть, міс Барклі тепер у госпіталі? — Міс Барклі? — Медсестра, англійка. — Його дівчина, — сказала жінка. Вона поплескала мене по руці й усміхнулась. — Ні, — сказав швейцар. — Вона поїхала звідси. У мене впало серце. — Ви певні? Я кажу про високу біляву молоду англійку. — Атож. Вона поїхала в Стрезу. — Коли вона поїхала? — Два дні тому, з другою англійкою. — Гаразд, — сказав я. — Я хочу попросити вас ось про що. Не кажіть нікому, що ви мене бачили. Це для мене дуже важливо. — Я не скажу нікому, — пообіцяв швейцар. Я хотів дати йому десять лір. Він відштовхнув папірця. — Обіцяю вам, що нікому не скажу. А грошей мені не треба. — Чи не могли б ми щось для вас зробити, синьйоре лейтенанте? — спитала жінка. — Тільки оце, — відказав я. — Ми мовчатимем, — сказав швейцар. — А як вам буде ще щось потрібно, дасте мені знати. — Гаразд, — сказав я. — До побачення. Ще зустрінемось. Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід. Я сів в екіпаж і сказав візникові адресу Сіммонса, одного з моїх знайомих, що навчався співу. Сіммонс мешкав у другому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я приїхав до нього, він ще лежав у ліжку й був геть сонний. — Ви страшенно рано прокидаєтесь, Генрі, — сказав він. — Я приїхав першим ранішнім поїздом. — Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі. Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці — рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив. — Кепські мої справи, Сіме, — сказав я. — Мої теж, — сказав він. — У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете? — Ні, — відказав я. — Як дістати дозвіл на в'їзд до Швейцарії? — Вам? Італійці вас нікуди не випустять. — Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони? — Вони вас інтернують. — Я знаю. А що це означає практично? — Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція? — Поки що нема нічого певного. — Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці. — Яка прикрість. — Еге ж, справжнє фіаско. I добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко», — Хотілося б послухати. — Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу? — Ще не знаю. — Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті? — З фронтом я, мабуть, розпрощався. — От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти? — Та ви ж так обтяжені справами. — Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас. — Ми з вами майже однакові на зріст, Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі. — А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому? — Я вчився на архітектора. — Там не місце вчитись. I не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба купувати ніякої одежі. — Я б усе-таки краще купив, Сіме. — Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете. — Є. Я зберіг свій давній паспорт. — Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію[31]. — Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу. — То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду. — Ви навчилися б там витинати по-тірольському. — Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно. — Закладаюся, що вмієте. Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету. — Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте. — Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. — Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть. Я визирнув у вікно. — Я зійду вниз і відпущу екіпаж. — А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. — Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику. Я спустився вниз і заплатив візникові.
|
|||
|