|
|||
Розділ XL
Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, — а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу. — Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста? — А ти як думаєш? — спитала Кетрін. — Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін? — Десь із місяць. Може, трохи більше. — Ми могли б тим часом пожити в Монтре. — А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там. — Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто. — Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано. — То коли поїдемо? — Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш. — Побачимо, як покаже себе погода. Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста. — Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген. — Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода. — Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я. — Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям. — Гаразд, якщо у вас знайдеться місце. — Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро. — Я попереджу вас листом, — сказав я. Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками. — Хороші вони люди, — сказала Кетрін. — I так добре ставилися до нас. У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан. Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті. — Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона. — Чим? — Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне. — То можна купити. — Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати. — Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою. — Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей. — А от я набув. Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі. — Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач. — Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко. — Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа. — На що? — На нашу домівку. — То почепи державні прапори. — Ой, заткни рота. — Ану скажи ще раз. — Заткни рота. — Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити. — А я й не хочу. — Тоді йди до мене на ліжко. — Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном. — Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила. — Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину. — Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша. — Але я знову потоншаю, любий. — Ти й тепер тоненька. — Це тобі так здається, бо ти випив. — Одне віскі з содовою, тільки й того. — Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю? — Добре було б. — I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома. — I пограємось, — додав я. — Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі. — Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина. У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової. — Дякую, — сказав я. — Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду. — Чи накажете подати суп? — Ти їстимеш суп, Кет? — Так, будь ласка. — Принесіть один суп. — Дякую, сер. Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя. — Про що ти думаєш, любий? — Про віскі. — А що саме? — Яка це чудова річ. Кетрін скривила обличчя. — Хай так, — сказала вона. Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими. Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила. Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.
|
|||
|