Annotation 30 страница

Людина + звірина натура = західна людина… Не слід і казати, що ця звірина натура не простежується на обличчях китайців, адже вони або від природи її не мали, або ж вона вже стерлася з їхніх облич. Якщо вона стерлася, то чи поступово витравлювалась остаточно, так що залишилась тільки людська натура, чи тільки поступово приборкувалась? Коли дикі корови чи дикі свині стають свійськими, коли вовк перетворюється на собаку, їхня дика природа зникає, однак це подобається тільки скотарям, само по собі це недобре. Однак людина — це людина, і було б добре, якби вона не мала в собі інших речей. Утім, це неможливо. І я думаю, що краще б вона мала трохи звіриної натури відповідно до наступної формули, однак це вже нецікаво: людина + свійськість = певна раса. Пу Сюнь. «Прості оповідання. Нарис про обличчя китайців»
Коли пікнік завершився, Бао Шуньґуй щось стиха сказав раднику Сюю, й обидва джипи поїхали на північний схід. Чень Чжень поспішив зауважити: — Ми ж не туди їдемо! Повертатись тією самою дорогою, що ми приїхали, набагато краще. Бао Шуньґуй сказав: — Вертатись до Комітету бригади потрібно 140 кілометрів, такий довгий шлях не можна їхати порожніми. А радник Сюй додав: — Нам не слід їхати повз ті три місця, де щойно лунали постріли, а слід зробити гак, щоб, можливо, знову наштовхнутись на вовків. Навіть якщо ми не побачимо вовків, а тільки лисиць — теж непогано. Слід примножувати наші здобутки постійними битвами й підтримувати славну традицію здобувати трофеї. Джип невдовзі заїхав на широке зимове пасовище, й перед очима Ченя відкрився безмежний ковиловий степ. Ковил — це чудовий зимовий корм для худоби, він вищий за кормові трави інших сезонів, а його листя може сягати двох чи завдовжки, при цьому рідкі стебла разом із віхтями виростають заввишки більше метра. Узимку зазвичай навіть великий сніг не вкриває їх повністю, а якщо трапляються великі снігопади, стебла й віхті ковилу все одно можуть виступати над шаром снігу ледь не наполовину й залишаються гарним кормом для худоби. Крім того, тварини можуть підривати сніг копитами вздовж стебел ковилу й таким чином діставатися листя, укритого снігом. Зима в Орхонському степу триває аж сім місяців, і те, чи зможе худоба всієї бригади нагуляти лій і перезимувати, повністю залежить від цього великого зимового пасовища. Повіяв осінній вітер і ковил захвилювався, по ньому побігли повільні хвилі від кордону й прямо до джипа, поглинувши усі чотири його колеса. Дві маленькі машини були схожі на два швидких човна, що розрізають хвилі в морі трави, упіймавши вітер. Чень Чжень із полегшенням зітхнув: на пасовищі із такою щільною травою шукати вовка навіть із телескопом — тільки дарма витрачати сили. Ченя знову охопила вдячність до степових вовків і конопасів. Ця прекрасна рівнина, яка на перший погляд виглядає абсолютно природною й первісною, насправді була збережена ціною щорічних поту й крові вовків і конопасів. У її красі, природності й первісності містилась величезна праця вовків і людей. Щоразу, коли скотарі приганяють на зимове пасовище худобу після того, як випаде сніг, вони відчувають вдячність до вовчих зграй. У такі миті скотарі часто починають співати протяжні степові пісні, схожі на довгі й тремтливі вовчі завивання, від чого в Ченя на душі робиться легко й приємно. Джипи мчали дорогою, а стрільці, хоча вже й дещо п’яні, все одно, піднявши підзорні труби, ретельно вишукували вовчі шкури й вовче м’ясо. Чень Чжень усе ще був занурений у свої думки. Він ніколи раніше не милувався, ще й на такій швидкості, первісною красою зимового пасовища до приходу на нього людей і худоби. У цю мить на неозорих просторах пасовища не кучерявилось жодного димку, не було жодного коня, корови чи вівці. І хоча це зимове пасовище, яке відновлювало свої сили вже близько півроку, стояло щільно-зеленим, воно тепер виглядало набагато більш неживим, ніж навесні під час окоту. На весняному пасовищі завжди багато кам’яних і земляних загорож, складів і високих приступок — тобто скрізь видніються сліди людської діяльності. На зимовому ж пасовищі не потрібно копати криниці й робити до них приступки, оскільки люди й худоба можуть споживати сніг; крім того, до зими ягнята й телята вже виростають, тому для них не потрібно будувати загорожі, а достатньо тієї «стіни» зі з’єднаних рухомими поручнями возів, укритих повстю та розставлених півколом, як захист від вітру. Тож якщо оглядати це пасовище на початку осені, перед очима не буде ні людей, ні худоби, ні людських будівель, а лише ковил, що здіймається і спадає хвилями. Якби раптом на цьому пасовищі з’явився Григорій Мелехов^[169] у своїй козацькій смушці, Чень Чжень не сумнівався б, що це за ними двома простягається чарівний до нестями донський степ. Коли Чень ходив до середньої школи, він двічі чи тричі перечитував «Тихий Дон», а також дивився фільм. Згодом, коли потрібно було виїхати з Пекіна до Орхона, він узяв із собою «Тихий Дон» та інші романи про степ. «Тихий Дон» був також одним із найважливіших рушіїв Ченевого рішення їхати в степ. Чень прагнув побачити донський степ завдяки таким волелюбним людям, як Григорій, Наталія та Аксинія. А закоханість Ченя в монгольский степ походила з його любові до свободи та до степових вовків і степовиків, які ладні були за свободу віддати життя. Звідки ж у степу була така потужна сила тяжіння, що він змушував його, мов чутливу голку компасу, завжди з тремтінням указувати в своєму напрямку? Чень Чжень часто відчував якесь тремтіння й ніби крики про порятунок, що йшли з самого серця степу, і в глибині душі в нього виникав резонанс із душею степу, який був значно глибшим, ніж це буває між матір’ю та сином. Духовне тяжіння, яке виникало в нього до цієї найдавнішої матері-родоначальниці повз зв’язок із матір’ю, бабусею, прабабусею й т. ін., викликало в нього якісь найпервісніші почуття, що йшли з такої глибини серця, про яку він раніше й не здогадувався. Дивлячись на пустельний і безмовний степ, Чень Чжень ніби занурився в духовну мандрівку уві сні й побачив предків людства з доісторичних часів. Дарвін повідомив людству: «Пряма постава й праця створили людину». Однак людиноподібні мавпи розпрямилися в лісі чи в степу? Це — вже наступне питання, яке стосується «праземлі людства». Чень Чжень спілкувався з дикими степовими тваринами більше двох років і вважав, що людиноподібні мавпи не могли виробити пряму поставу в лісі, оскільки там передні кінцівки для мавп набагато важливіші й розвиненіші. У лісі для того, щоб подивитись удалечінь і, тим більше, щоб уникнути хижаків, необхідно залізти якомога вище. Однак щоб це зробити, необхідно мати передні кінцівки з розвинутими долонями. Також і для того, щоб збирати плоди. Більше того, швидко пересуватись у лісі мавпи можуть здебільшого завдяки «ходінню» на передніх лапах. Оскільки ж передні кінцівки в мавп виконують такі важливі функції, значить, їхні задні кінцівки не можуть бути дуже розвиненими, а можуть лише виконувати роль допоміжного органа для передніх кінцівок, вони не зможуть виконувати таке важке завдання, як самостійне пересування. Тож у лісі мавпи не могли, та й не мали для цього потреби, розпрямлятися. Згодом через те, що тварини плодились і в лісі ставало тісно, а кількість їжі поступово зменшувалась, таке жорстоке оточення змусило частину мавп вийти з лісу й податись у степ, а нове степове оточення почало змінювати функції їхніх передніх і задніх кінцівок. По-перше, в небезпечних умовах у степу, де скрізь ховаються дикі звірі, але ніяк сховатися від них на висоті, мавпи, якщо вони хотіли вгледіти ворога чи здобич звіддалік у траві, повинні були розпрямлятися; по-друге, в степу немає гілок, за які можна триматись передніми кінцівками й «швидко пересуватись», тож колишні функції цих кінцівок утратили свою актуальність, а степ змусив мавп поступово зміцнювати задні кінцівки, і за сотні тисяч років постійного використання останніх хребет і кістки ніг людиноподібних мавп потроху витягувались вертикально, через що їхні груди й задні кінцівки розпрямились. У процесі такого випрямлення людиноподібні мавпи здобули ноги в людському розумінні цього слова й таким чином вивільнили «руки», які тепер наводять жах на решту тварин. Це сприяло прогресу ще страшніших розумових здібностей, адже завдяки їм людиноподібні мавпи перемогли всіх диких тварин і стали їхніми повелителями, зрештою, еволюціонувавши в людину. Однак первісна людина з кам'яною сокирою та смолоскипом у руках, розпрямившись, відразу ж прибрала войовничої пози. Кам’яна сокира — це насамперед зброя для боротьби з дикими тваринами, і тільки після цього — виробничий інструмент для здобуття їжі. Однак саме боротьба викликала її до існування, а потім — праці. Не лише пряма хода й праця створили людину, але й ті незчисленні війни, що сприяли прямій ході. А ті мавпи, які відмовились прямо ходити, а продовжували бігати на чотирьох лапах, зрештою, відсіялись, оскільки не змогли «обігнати» тигрів, барсів, левів та вовків. Багаторічні спостереження, міркування й інтуїція підказували Ченю: мавпи почали прямо ходити в степу. А степові вовки були одним з найважливіших чинників, який змусив мавп розпрямитись. Тому жорстокий і прекрасний степ — це не тільки прабатьківщина китайської нації, а й прабатьківщина та колиска всього людства. Степ — це вихідний пункт, з якого люди, розпрямившись, «пішли» по всій землі. А великий степ — це найстарша праматір людства. Чень відчував, що кожна травинка й кожна порошинка в степу випромінюють якусь сиву ніжність, що міцно огортає його. Водночас він відчував і якусь глибоку пригніченість, що надовго оселилась у його грудях через розуміння того, що натовп селян, які випалюють рослинність під посіви й піднімають цілину, чим руйнують степ, є найбільш дурними й жорстокими злочинцями.
Джипи швидко мчали на схід уздовж давнього шляху з притоптаною травою. Цей давній шлях був уже міцно утрамбованим, однак під час переїздів скотарів і переміщень на нові пасовища на ньому залишалося досить багато екскрементів худоби, і бур’янець на цьому шляху був хоча й низьким, але дебелим і надзвичайно зеленим. Тож якщо подивитись у далечінь, давній шлях здавався низьким зеленим рівчаком, що простягався в глибину степу. Раптом Чень помітив неподалік у траві праворуч попереду три чорні цятки і зрозумів, що це — велика лисиця, яка стоїть на задніх лапах, притиснувши до грудей передні, й звіддалік уважно дивиться на джипи, а над травою видніється верхня половина її тіла. Жовтогаряче післяобіднє проміння падає на голову, шию й груди лисиці, тож сніжно-біле хутро на її шиї та верхня частина грудей забарвились у слабкий жовтий колір і майже змішались зі слабко-жовтим кольором колосків ковилу. Однак три чорні цятки вище шиї були надзвичайно помітні — це два чорних вуха лисиці й ніс. Щоразу, коли Чень ходив полювати на лисиць із Батьком Біліґом, особливо взимку на снігу, старий завжди звертав його увагу та такі «чорні цятки», адже досвідчені мисливці ціляться й стріляють у нижню частину цих «цяток». Маскування й сміливість хитрих степових лисиць не могли ошукати степових мисливців, однак першокласні стрільці з очима, як у орла, зовсім не бачили їх. Чень Чжень не видав ані звуку, він більше не хотів бачити крові, тим більше що хитрі красуні лисиці — також майстри ловити степових гризунів. Джипи поступово наближались до «трьох чорних цяток», і ці «цятки» поступово присіли й зникли в глибокій траві. Коли вони проїхали ще один відтинок шляху, із заростей трави піднявся заєць і також почав уважно розглядати джипи. Його тіло виднілося крізь рідкі стебла трави, однак колір хутра на грудях також зливався з кольором колосків, проте його видавали довгі вуха. Чень тихо сказав: — Гей, подивіться, попереду є жирний заєць, він — велике лихо для степу. Не хочете його підстрелити? Бао Шуньґуй дещо розчаровано сказав: — Поки що не будемо, от коли винищимо вовків, тоді візьмемося за зайців. Заєць ще трохи піднявся вгору, стоячи на задніх лапах. Він зовсім не боявся машин і зник у траві, втягнувши шию, тільки після того як джипи під’їхали на відстань десяти метрів від нього. Запах трави густішав, а ковилове море хвилювалося. Стрільці нарешті теж зрозуміли, що на зимовому пасовищі вони вже не зможуть знайти собі об’єктів для полювання, тож джипам залишилось тільки повернути на південь і виїхати з ковилового степу, щоб опинитись на осінньому пасовищі, скрізь усіяному невисокими пагорбками. Кормова трава тут була низькою, однак скотарі століттями влаштовували на цьому місці осіннє пасовище — здебільшого через те, що трава, яка росла на пагорбках, була дуже колосистою й мала багато зерна, а до осені колоски й зерно дикої пшениці, люцерни та стручки бобових рослин саме достигали й важніли, переповнені жирами й білками. Коли вівці приходили на це пасовище, вони задирали голови, аби зручно було обдирати колоски, й починали хрумкати насіння, ніби їли спеціальний корм із чорних бобів і пшениці. Орхонські вівці за осінь могли набрати курдюк на три пальці жиру завтовшки, а все завдяки цьому цінному насінню. Однак у приходьків, які не розуміли цієї первісної науки й технології, вівці набирали недостатньо жиру й дуже часто не доживали до кінця зими, а якщо й перезимовували, то навесні в овечок не було молока й тому масово помирали ягнята. Завдяки дворічному навчанню в Старого Біліґа, Чень уже майже став спеціалістом. Він нахилився, простягнув руку й видрав жмутик колосків, а потім потер зерно в долонях. Воно вже ось-ось мало дозріти, а бригада мала готуватись переїжджати на осіннє пасовище. Кормова трава тут була ледь не вполовину нижчою від попереднього степу, тож горизонт розширився, і машини додали швидкості. Бао Шуньґуй раптом помітив на шляху декілька свіжих вовчих кавалочків, тож стрільці знову оживились, а Чень відразу ж затурбувався, адже вони вже від’їхали на шістдесят-сімдесят лі від місця, де лунали постріли, тож якщо тут є вовки, вони не встигнуть підготуватись до зустрічі з двома майже безшумними машинами, що приїхали з північного боку, де зазвичай немає людей. Щойно джип виїхав на верхівку одного положистого схилу, як раптом троє людей у машині стиха загукали: «Вовки! Вовки! » Чень Чжень протер очі й побачив, як за триста метрів попереду і збоку по ходу машини раптом вискочив величезний вовк, розміром, мабуть, із леопарда. В Орхонському степу якщо вовк великий, то він високий на зріст, має люту силу й велику швидкість. Такі вовки часто промишляють самотужки, поза межами зграї, і здається, що вони живуть і харчуються самі по собі, хоча насправді вони виконують роль «спецназу» в зграї й шукають для своїх родичів «великі можливості». Схоже було, що цей великий вовк саме задрімав і був очевидно чимало наляканий гудінням моторів, тож чимдуж помчав до найближчого гірського яру, зарослого густою травою. Старина Лю натиснув на газ і збуджено загукав: — Думаєш втекти, коли так близько?! І джип, просвистівши, відрізав вовку шлях до відступу, вовк швидко розвернувся й скажено помчав до верхівки пагорбка, що був попереду, набравши при цьому, мабуть, швидкість дзерена, однак відразу ж був зупинений машиною радника Баатара. Джипи мчали на вовка з двох сторін, мов затискаючи його в лещата. Вовк біг із максимальною швидкістю, на яку був здатен, однак педаль газу в джипах ще не була втоплена до кінця. Обидва першокласних стрільці раптом почали церемонно поступатись один одному правом пострілу. Радник Сюй голосно сказав: — Стріляй ти, ти на вигіднішій позиції! А радник Баатар відповів: — Все-таки краще ти стріляй, ти — влучніший! Бао Шуньґуй замахав руками й голосно закричав: — Не стріляйте! Ніхто не стріляйте! Сьогодні ми здобудемо велику вовчу шкуру без жодної кулевої дірки. Я хочу оббілувати його живцем, адже тоді шкура добре розтягується, хутро залишається живим і блискучим, і така шкура коштує найдорожче. — Правильно! — майже одночасно голосно вигукнули обидва стрільці й обидва водії. Старина Лю ще й підняв угору великий палець, показуючи, який Бао Шуньґуй молодець: — Ось подивитесь, я заганяю цього вовка так, що він сам ноги простягне! Ван додав: — А я його заганяю, що в нього кров ротом піде. Положисті схили і пагорбки з низькою травою — найкраще поле дії для джипа. До того ж і відстань до вовка в них була зовсім незначною. Тож коли машини затисли вовка, тому не залишилося жодної можливості втекти. Вовка вже так загнали, що його паща вкрилась білою піною, і напружена та небезпечна війна на джипах із вовками раптом перетворилась на легку розвагу. Від самого приїзду в степ Чень Чжень ніколи не помічав, що людина має над вовками таку разючу перевагу. У цей момент монгольський степовий вовк, предки якого панували в степу десятки тисяч років, виглядав жалюгідніше за якогось зайця. Ченю раптом майнула думка: «Хто відсталий, того б’ють, а хто прогресивний, той б’є». Невже ж природа, створена Тенґером, дійсно така безжальна? Джипи, керовані двома висококласними водіями, спокійно ганялися за вовком — коли той додавав швидкості, і вони додавали, коли той уповільнював свій біг, і вони стишували ходу, але при цьому вони сигналили, різкими звуками змушуючи вовка бігти швидше. Відстань між машинами й вовком трималась у межах п’яти-шести десятків метрів. Хоча великий вовк і може розвинути велику швидкість, однак його велике тіло потребує більше енергії, тож після двадцяти лі такої гонитви вовк уже важко дихав, вивергав білу піну, максимально розкривав пащу, як тільки міг, однак усе одно йому було ніяк дихати. Чень Чжень ніколи так довго не ганявся за вовком, дивлячись із машини, як той біжить. Ще ніколи степового вовка ворог не заганяв до такого стану, що тому не залишалося навіть ковтка повітря, щоб дихати. Чень навіть на якусь мить заплющив очі, не витримуючи більше дивитись на це, і не міг потім змусити себе розплющити їх. Як же він сподівався в цю мить, що вовк зможе бігти ще і ще швидше або зможе піднятись у небо чи заритись у землю, як то розповідається в легенді про вовка, який уміє літати і може просто зі степу піднятись у небесний простір і зникнути в ньому, прорізаючи хмари, або ж зможе заритись у одну з виритих ним глибоких вовчих нір. Однак цей великий вовк не міг ані злетіти в небо, ані знайти собі нору. Степові легенди про вовків, всі до одної, знітились перед лицем прогресивних досягнень науки й техніки. Однак цей справжній, а не легендарний, вовк продовжував бігати, викладаючись з усіх сил і змагаючись зі смертю, зібравши всю свою вовчу волю і впертість. Здавалося, що варто тільки ворогу відстати, як він, вовк, так і буде бігати далі з такою ж швидкістю. Чень Чжень справді сподівався, що перед машинами раптом виникне великий рівчак, яр, коров’ячий скелет — він був згоден на все, навіть якщо при цьому і його самого викинуло б з машини… Стрільці в обох машинах були зворушені тим, що зустріли такого великого й зухвалого красеня-вовка, й від цього почервоніли ще більше, ніж від щойно випитого вина. Бао Шуньґуй закричав: — Цей вовк більший за будь-якого з тих, що ми підстрелили! З однієї його шкури можна зробити ковдру, навіть валяти не потрібно. Радник Сюй сказав: — Тоді цю шкуру ми не будемо продавати, а подаруємо її командирові полку. — Правильно! — додав радник Баатар. — Подаруємо командирові полку, щоб він знав, які тут водяться величезні вовки і яке від них велике лихо. Старина Лю, ляснувши по керму, сказав: — Великі монгольські степи такі багаті, що тут ледь не молочні ріки течуть. За рік ми зможемо тут облаштуватись краще, ніж у місті, й заживемо багато. У ту мить Чень Чжень так стис кулаки, що його долоні аж спітніли; йому справді хотілося дати добрячого запотиличника цьому Лю. Однак перед його очами раптом промайнув Вовчик і його серце захопили теплі родинні почуття, ніби вдома на нього чекала голодна дитинка. Його руки безсило опустились, і він тільки відчув, що все його тіло і розум просто заціпеніли. Два джипи врешті загнали вовка на рівний протяжний схил. Тут не було яру, не було гострого піку, не було рівчаків, — тобто нічого з того, чим міг би скористатись вовк для втечі. Обидва джипи одночасно засигналили, лякаючи небо й землю так, що різало в вухах. Вовка вже так загнали, що в нього заніміли кінцівки і він ледь не випускав дух. Бідний велетень, нарешті, не міг уже швидко бігти, його швидкість вочевидь знизилась, і він уже навіть не міг випльовувати білу піну. Тож як би не натискали обидва водії на свої сигнали, вони вже не могли налякати вовка так, щоб той біг швидше. Бао Шуньґуй вихопив у радника Сюя рушницю й націлився на вовка. Бах! Бах! — пролунали два постріли. Кулі ледь не підпалили вовчого хутра і їхній свист, якого найбільше бояться вовки, пробудив-таки у велетня залишки його страху. Вовк скажено рвонув і промчав з півлі, майже зриваючи свої легені. Раптом він зупинився і зібравши останні крихти сил, розвернувся і сів, прибравши своєї останньої пози. Обидва джипи загальмували за три-чотири метри від звіра. Бао Шуньґуй, схопивши рушницю, вистрибнув з машини, постояв кілька секунд і дивлячись, що вовк не ворушиться, набрався сміливості, причепив багнет та, взявши рушницю горизонтально, повільно пішов до вовка. По тілу велетня пішли судоми, його погляд розсіявся, а зіниці розширились. Бао Шуньґуй наблизився до вовка, той, на подив, так і не рухався. Він устромив дуло рушниці разом із багнетом у горло вовка, той все одно не рухався. Бао Шуньґуй розреготався: — Ми його так заганяли, що він просто здурів, — і, договоривши це, він простягнув долоню і погладив велетня по голові, ніби гладив собаку. Він, мабуть, був першою в монгольському степу людиною, яка за десятки тисяч років наважилась у дикому полі погладити по голові живого вовка, який при цьому спокійно сидів. Велетень усе ще ніяк не реагував на це, однак коли Бао Шуньґуй спробував пригладити його вуха, він з гуркотом упав, мов тисячолітня кам’яна тварина.
Чень Чжень повернувся додому, почуваючись злочинцем. Він навіть не наважувався переступити поріг юрти. Він трохи посумнівався, однак, зрештою, все ж вирішив увійти. Чжан Цзіюань саме розповідав Яну Ке та Ґао Цзяньчжуну про битву на винищення вовків і чим далі він розповідав, тим більше сердився: — Тепер уся дивізія, від вищих чинів до нижчих, розохотилась убивати вовків і знімати з них шкури. Стрільці й народні ополченці на вантажівках і в малих автомобілях разом пішли на цю битву, причому їм постачають бензин і патрони скільки потрібно. Навіть полкові лікарі вийшли на поле бою. Вони роздобули в Пекіні гіпертоксичну отруту, що не має ні кольору, ні смаку, і за допомогою шприца впорскують цю отруту в кістковий мозок мертвих баранів, а потім кидають їх у степу. Так уже отруїлося чимало вовків. Однак ще гірше робить бригада робітників-ремонтників доріг, які приїхали сюди разом із виробничо-будівельним корпусом. Вони використовують будь-яку зброю в ході битви й навіть винайшли спосіб підривати вовків: ховають детонатор у кістку з ноги барана й обмазують усе це овечим лоєм, а потім кладуть у місцях, де з’являються вовчі зграї. Щойно вовк укусить таку «кістку», так йому і знесе вибухом півголови. Ці будівельники скрізь розкидають таку вибухівку в баранячих кістках, навіть уже попідривали чимало собак місцевих скотарів. Степові вовки були втягнуті у вир народної війни, коли скрізь співається: «Діди й онуки вийшли воювати і не полишать поля бою, поки не винищать усіх шакалів і вовків». Я чув, що скотарі вже подали скаргу до військового округу… Ґао Цзяньчжун сказав: — А робітники нашої бригади в останні дні також розохотились і за один раз убили п'ятьох-шістьох вовків. Ці люди, які зі скотарів перетворились на селян, мають ще кращі навички вбивства вовків. За дві пляшки горілки я вивідав у них, як вони це роблять. Ці також ставлять капкани, але вони набагато хитріші, ніж тутешні скотарі. Місцеві мисливці завжди ставлять капкан поряд із мертвим бараном, і за довгий час вовки вже визначили певну закономірність. Коли вони бачать мертвого барана в степу, то стають надзвичайно обережними й не наважуються відразу ж торкатися його, а направляють туди спочатку ватажка, який має найбільш гострий нюх. Коли цей ватажок винюхає капкан, вони його спочатку відриють, а потім уже приступають до харчування. Однак ці заробітчани відкинули такий спосіб і спеціально почали ставити капкани в місцях, де багато вовків, але поряд немає ні мертвих баранів, ні кісток, а тільки рівна земля. І здогадайтеся, що вони використовують як приманку? Ні за що не здогадаєтесь… Вони вимочують кінський кізяк у розтопленому овечому лої, а потім виловлюють його й висушують, згодом розминають цей кізяк, який уже добре просяк запахом овечого лою, і розсипають його в місцях, де встановлені капкани, кількома рядками, причому кожний рядок веде до капкана. Це і є їхня приманка. Коли вовки йдуть повз таке місце, вони чують запах овечого лою, однак, оскільки поряд немає ні мертвого барана, ні м’яса з кістками, вовки втрачають пильність і починають нюхати все наліво й направо. Та поки вони так рознюхуються — потрапляють у пастку. От і скажіть, чи такий спосіб не лихий? Це називається «зловити курку, й жмені рису для цього не використавши». Голова Ван каже, що саме у такий спосіб вони позбулись вовчого лиха в себе на батьківщині… Чень не міг цього слухати. Він прочинив двері й пішов до вовчого кола, стиха кличучи Вовчика. Вовчик також скучив за ним, не бачивши його цілий день, тож уже стояв на краю свого кола в радісному очікуванні й, розмахуючи хвостом, дивився, як він наближається до кола. Чень присів і міцно обійняв малого, притиснувшись обличчям до його голови, а потім довго сидів так, не бажаючи його відпускати. Осінні ночі в степу морозні, а тужливі й протяжні завивання степових вовків на широкому новому пасовищі залишились уже дуже далеко… Ченю не варто було турбуватись про те, що вовчиці прийдуть віднімати в нього Вовчика, однак у цю мить він насправді дуже хотів, щоб вони його забрали й повели на північний бік кордону… Почулись чиїсь кроки й зупинились поряд із Ченем. Голос Яна Ке промовив: — Я чув, як Лхамжав розповідав, що він бачив, як білий вовк-ватажок повів свою зграю на той бік прикордонного шосе, і бригадний маленький ГАЗ так і не зміг їх наздогнати. Я думаю, що цей білий вовчий князь уже більше не повернеться до Орхону. Усю наступну ніч Чень Чжень крутився з боку на бік, але так і не заснув. 33

Що стосується християнського світу, то три століття — з XIII по XV — були періодом занепаду. То була епоха монголів. Кочове життя, що прийшло з Середньої Азії, домінувало у відомому тоді світі. На піку тієї епохи в Китаї, Індії, Персії, Єгипті, в Північній Африці, на Балканському півострові, в Угорщині й Росії панували монголи або споріднені з ними турки, які походять від тюрків, а також їхні традиції. Герберт Дж. Веллс. «Нарис історії світу»
Ведмедя можна водити на повідку, тигра можна водити на повідку, лева можна водити на повідку, слона теж можна водити на повідку, але монгольського степового вовка не можна водити на повідку. Вовчик ладен був умерти, але відмовлявся йти на прив'язі за возом під час переїзду. Корови й вівці усієї бригади вийшли на шлях ще вдосвіта, а колона возів великим потоком уже перевалила за гірський кряж на заході — розділившись на загони, бригада переїжджала на своє осіннє пасовище. Однак шість навантажених возів з юрти молодої інтелігенції з другого загону ще навіть не вирушили, хоча Старий Біліґ і Ґасмаа двічі надсилали людей, щоб прискорити хлопців. Чжан Цзіюань останніми днями спеціально повернувся додому, щоб допомогти з переїздом. Однак ані він, ані Чень Чжень не могли нічого вдіяти проти впертості Вовчика. Чень ніяк не очікував, що, успішно здолавши різноманітні труднощі за півроку виховання вовченяти, він раптом зазнає затримки через нього під час переїзду. Коли вони їхали сюди з літнього пасовища, Вовчик був іще зовсім малим, його тоді тільки-тільки відучили від молока, і він мав лише 30 см завдовжки, тож під час того переїзду його посадили в дерев'яний ящик для сухих коров’ячих кізяків і так привезли. Однак за решту весняного сезону й ціле наступне літо він так від’ївся, що до початку осені перетворився на справжнього вовка середнього розміру, а в родині не було ні залізного ящика, ні великої клітки, достатніх за розмірами для того, щоб його туди посадити. Та навіть якби й були, Чень не зміг би змусити його туди залізти. До того ж на возі не було вільного місця, щоб перевозити в ньому Вовчика: віз молодих інтелігентів і так був невеликим, а ще й валіза з книжками Ченя та Яна зайняла більшу його половину. Усі шість возів були перевантажені, а під час довгої дороги це могло спричинити клопіт — віз міг або перевернутися, або зламатися. Дні переїзду на нове пасовище в степу залежать від погоди — щоб не потрапити під дощ, переїзд усієї бригади раптом був оголошений достроково, і Чень Чжень не встиг усього підготувати. Чжан Цзіюань так розхвилювався, що аж спітнів, і весь час бурчав: — А що ти раніше робив? Давно слід було привчити Вовчика ходити на повідку. Чень Чжень дуже неласкаво відповів йому на це: — Думаєш, я не привчав? Але коли він був малий, його ще можна було втримати, а згодом хто б його втримав? Ціле літо він тягав мене на повідку, а не я його. Він жодного разу не дозволив повести його на повідку, а якщо я наполягав, він кусався. Вовк — це тобі не собака, ти можеш його вбити, але він тебе не послухає. Вовк також не тигр і не лев, от ти бачив коли-небудь вовка в цирку? Навіть найкращі дресирувальники не можуть приборкати вовка! Можеш запросити ту радянську «принцесу цирку», але і в неї нічого не вийде. Ти більше за мене бачив вовків. Невже сам не знаєш їхньої вдачі? Чжан Цзіюань, зціпивши зуби, сказав: — Ще раз спробую потягнути його на повідку, але якщо він і цього разу не піде, то з мене досить. Він узяв аркан і підійшов до Вовчика, ставши перед ним, узяв з рук Ченя залізне кільце й почав тягнути вовченя. Вовчик відразу ж ошкірив на нього зуби й загарчав, центр ваги його тіла перемістився назад, а всі чотири лапи вперлися в землю, шия випрямилась, мов він ковтнув палицю, і з усього його лютого вигляду було очевидно, що він не поступиться ні на крок. Чжан Цзіюань потягнув за повідок з усіх сил, мов перетягував канат, проте так і не зрушив Вовчика з місця. Не довго думаючи, він повернувся й закинув залізний ланцюг собі на плече, потягнувши його всім тілом, мов батрак на Янцзи. Цього разу Вовчика було зрушено й чотири його лапи проробили в піску два рівчаки, просунувши вперед дві маленькі купки землі. Вовчик неймовірно розсердився через те, що його протягнули на повідку, його центр ваги раптом перемістився наперед, і він приготувався вкусити. Однак щойно він послабив натяжку, як Чжан Цзіюань втратив опору і впав, через що далі протягнув Вовчика, аж той перекинувся, таким чином людина й вовк виявились сплутаними в одне ціле, а паща Вовчика опинилась усього за якихось десять сантиметрів від горла Чжана. Чень перелякався й кинувся вперед, щоб обійняти малого, й міцно затис його шию в своїх руках. Вовчик, хоч і затиснутий в обіймах Ченя, продовжував шкірити зуби й розмахувати лапами в напрямку Чжана, ніби будь-що хотів кинутись уперед і все ж таки його вкусити. Обличчя в хлопців то біліли, то чорніли. Вони важко дихали. Чжан Цзіюань сказав: — Ну й клопіт цього разу! Нинішній переїзд забере два-три дні. Якби це був один день, ми могли б Вовчика спочатку залишити тут, а на другий день пригнати сюди порожнього воза й знайти спосіб перевезти малого. Однак нам знадобиться на дорогу туди-сюди чотири-п’ять днів. За цей час сторожі на складах вовни або ті волоцюги-заробітчани, які не їдуть звідси, можуть запросто вбити залишене тут без нагляду вовченя. Або ж його вб’ють мисливці на вовків з виробничо-будівельного корпусу. Тож я гадаю, ми будь-що повинні забрати Вовчика із собою зараз. Може, спробуємо потягти його возом? — Возом? — перепитав Чень. — Я пробував кілька днів тому — не допомагає, тільки ледь не задушив його. Оце я тепер знаю, що таке норовливість і що називається «краще вмерти, ніж жити на колінах». Вовк краще задушиться, але не стане сумирним. Тож у мене немає більше жодного способу. — Однак я все ж хочу побачити це на власні очі, — сказав Чжан Цзіюань. — Цього разу прив’яжи поряд із ним маленьку сучку, щоб вона подала йому приклад. — І це я пробував, — похитав головою Чень. — Усе марно. Чжан Цзіюань не вірив. — Все одно спробуємо ще раз! — сказав він і притягнув навантаженого доверху воза, після чого взяв мотузку і один її кінець зав’язав на шиї в маленької сучки, а другий — прив’язав до поперечки ззаду на возі. Чжан Цзіюань протягнув воза навколо Вовчика; цуценя кумедно йшло за возом, не затягуючи шкіряної мотузки. Тягнучи воза, Чжан Цзіюань тихо й довірливо промовляв до Вовчика: — Ми їдемо до дуже гарного місця, ось так, за возиком, подивись гарненько, як це робиться, це — дуже просто й легко, ти ж набагато розумніший за собаку, як же ти не можеш навчитися по дорозі ходити? Давай, давай, учися… Вовчик, не розуміючи, дивився на цуценя, високо підвівши голову й з презирливим виглядом. Чень Чжень криками й приманками потягнув його йти за цуценям. Вовчик вимушено зробив кілька кроків, і насправді знову виходило, що це він тягне Ченя, коли йде. Вовчик пішов за цуценям тому, що йому воно подобалась, а не тому, що він насправді хотів іти. Коли вони зробили ще одне коло, Чень зачепив залізний ланцюг за перекладину на возі, сподіваючись, що Вовчик нарешті вирушить за ним у дорогу. Однак щойно кінець ланцюга приєднався до воза, Вовчик миттю розлютився й почав рватися з нього, причому іще з більшою силою, ніж раніше робив це, прив’язаним до дерев’яного пакола, аж важкий віз зарипів. Дивлячись на спорожніле пасовище перед собою, де вже не було жодної юрти і жодного барана, Чень Чжень рознервувався до пухирців у кутиках губів. Якщо зараз не вирушити, то вони потім до темряви не встигнуть доїхати до тимчасової стоянки. А якщо вони тут загубляться серед безлічі доріжок, по яких рухаються різні загони, то як зможуть розмістити на ніч отару Яна Ке й череду Ґао Цзяньчжуна? І де вони вдвох шукатимуть їжу? А ще більш небезпечним є те, що на вечір люди потомляться, а як тоді чергувати без собак? А якщо з отарою щось станеться, і потім з’ясується, що це — через затримку з виходом через вовка, то Ченю буде винесено догану, а Вовчик постане перед дулами рушниць. Чень Чжень дуже розлютився й сказав: — Залишити його тут — він помре, потягти його за собою — він теж помре, тож нехай рятується. Рушаймо! А його потягнемо за возом! Ти йди кермуй возом, а мені дай свого коня, я їхатиму поряд і наглядатиму за Вовчиком. Чжан Цзіюань важко зітхнув і сказав: — Схоже на те, що в умовах скотарського життя дійсно неможливо утримувати вовка. Чень Чжень поставив воза, до якого були прив’язані Вовчик і цуценя, у самий кінець. Потім узяв за мотузку вола, упряженого в цей віз, і прив’язав його до поперечки позаду п’ятого воза, після чого вигукнув: «Рушаймо! » Чжан Цзіюань не наважився керувати першим возом, тому просто тягнув упряженого в нього вола, повільно йдучи. Вози зрушили один за одним. Коли посунувся останній віз, цуценя відразу ж пішло за ним, однак Вовчик не ворушився, навіть коли триметровий залізний ланцюг натягнувся, ставши прямим. Усі шість волів для цього переїзду були спеціально відібрані Ґао Цзяньчжуном як найбільш дебелі й швидкі. До переїзду, згідно з правилами степу, їх три дні мало годували, але давали багато пити, адже коли їхні великі животи висять порожніми, їм краще натужуватись і тягти віз. Шестеро волів пішли розгонистими кроками і впертість вовка вже не могла протистояти впертості вола, тож Вовчик навіть не встиг приготуватись упертися лапами в землю, як його смикнуло возом і він просто перекинувся. Вовчик і злякався, і розсердився, тож почав, як міг, борсатися, безладно шкребучи лапами по землі, то припадаючи до землі й перекидаючись, то раптом підскакуючи й пробігаючи декілька кроків, після чого швидко робив «рух спротиву», упираючись лапами в землю. Коли вози виїхали на дорогу, вони пішли швидше, Вовчик із прямою шиєю, похитуючись, упирався більше десятка метрів, поки знову не перекинувся, протягнутий возом. Мотузка тягнула Вовчика, мов мертвого собаку, і на стерні залишався шар вовчої вовни. Коли Вовчик перекидався, його шия ззаду робилась безсилою й усі зусилля зосереджувались на такому вразливому для нього горлі. Шкіряний ошийник затягувався на ньому все міцніше, так що малий уже висолопив язика й закотив очі. Вовчик відкрив пащу, щосили хапаючи повітря й безладно б’ючи лапами, тож Чень так злякався, що вже ладен був гукати, аби зупинили воза. Однак саме в цей момент Вовчик раптом якось оскаженіло вигнув тіло дугою, так, що його задні лапи нарешті торкнулися землі, і якимсь дивом підстрибнув та притьмом перевернувся і підвівся. Боячись, що ланцюг знову натягнеться, Вовчик поспішив пробігти декілька кроків уперед. Чень помітив, що цього разу він зробив на два кроки більше, ніж минулого, було очевидно, що він намагається таким чином виграти час, щоб ефективніше підготуватись до «руху спротиву». Тож ухопивши момент, поки ланцюг ще не натягнувся остаточно, Вовчик усім тілом сильно подався назад, і його центр ваги виявився на 1, 5 см далі, ніж минулого разу. Коли ж ланцюг натягнувся, Вовчика, на подив, цього разу не перекинуло, він, усе ще з рівною шиєю, намертво вперся в землю, а його лапи, мов граблі, загребли цілу купку осінньої трави. Коли трави накопичилось більше, вона почала перешкоджати йому просуватись уперед, тож, зрештою, Вовчика знову перекинуло. Він знову поспішив пробігти два кроки й знову впертися лапами в землю. Цуценя збоку співчутливо дивилося на Вовчика, форкаючи при цьому й протягуючи йому лапу, ніби хотіло сказати, що, мовляв, швидше роби, як я, інакше задушишся. Однак Вовчик навіть уваги на цуценя не звертав, тим більше презирливо ставився до ідеї бути заодно із собакою, тож продовжував опиратися у свій спосіб. Коли його перекидало, він вигинав тіло дугою, діставав лапами до землі, підводився й біг декілька кроків уперед, набирав відповідної пози й випрямляв шию, на якій міцно затягувалась петля; потім його все-таки перекидало і він усіма силами намагався відновити стійке положення… Чень Чжень помітив, що Вовчик не те, щоб не вмів бігти та йти за возом чи не міг навчитись у цуценяти пристосувати свою ходу до руху воза, а він швидше ладен був терпіти біль у боротьбі зі смертоносною петлею, однак не хотів іти на повідку, як собака. Коритись повідку і противитись — це є дві абсолютно протилежні сутності, що утворюють межу між вовками й собаками, між вовками й левами, тиграми, ведмедями та слонами, вовками й більшою частиною людей. І в степу немає жодного вовка, який би переступив цю межу й підкорився людині. Жодним чином не підкорятись і жодним чином не дозволяти водити себе на повідку — це основний критерій буття монгольського степового вовка. І навіть Вовчик, який не навчався в зграї, все одно був таким. Вовчик продовжував опиратись, і на його лапах, які терлись об жорстку, мов наждак, піщану поверхню, виступила кров. Серце Ченя стиснув шалений біль. Степовий вовк тисячами років як тотем стверджував дух степових націй і з ним була пов’язана потужна духовна сила, якої людина соромилась і яку шанувала. Небагато знайдеться людей, які б так само, як і степові вовки, жили незламно, згідно зі своєю волею, і навіть не боялись заплатити своїм життям у протистоянні із зовнішніми силами, яким майже не можна протистояти. Через це Чень Чжень відчував, що все ще дуже поверхово знає степових вовків. Тривалий час він вважав, що природа вовка — їсти і вбивати. Проте це не так, це людина так по-своєму розуміє вовка. Ні їжа, ні вбивство не є самі по собі метою степового вовка, він робить це заради своїх священних свободи, незалежності й гідності. Вони настільки священні, що всі степовики, які насправді обожнюють вовків, бажають, щоб після смерті їхні тіла відвозили на містичні місця поховань просто неба, сподіваючись, що їхні душі зможуть так само вільно літати, як і душі вовків… Коли впертого Вовчика так протягло возом чотири-п’ять лі, хутро на його шиї стерлося наполовину, а на шкірі виступила кров, товсті подушечки його лап також були стерті до крові твердим піском, що вкривав дорогу. Коли Вовчика в черговий раз перекинуло, його сили вичерпались і він уже не міг повернутись і піднятись, ніби приречений на смерть вовк, якого тягне на аркані за швидким конем мисливець — він уже не борсався, а тільки глибоко дихав. Відразу ж із пащі Вовчика раптом бризнули червоні краплини й пішла червона пара — ошийник таки розтер малому горло. Чень Чжень дуже злякався й закричав, щоб зупинили воза, а сам швидко зіскочив з коня й, узявши на руки завмерлого в судомі Вовчика, пройшов уперед приблизно з метр та послабив ланцюг. Вовчик почав швидко дихати, добираючи кисню, а кров з його пащі бризнула прямо Ченю на долоні. На руках у Ченя також залишилися сліди крові з Вовчикової шиї. Вовчик уже ледь дихав і постійно розбризкував з пащі кров, від болю він хотів пошкрябати руку Ченя своїми закривавленими лапами, однак його пазурі давно вже стерлись, а подушечки лап були роздерті до живого м’яса. У Ченя на очі навернулись сльози й закапали прямо на вовчу кров. Підбіг Чжан Цзіюань і, побачивши всього зраненого Вовчика, злякався й витріщив на нього очі. Він почав крутитися навколо малого, не знаючи, що вдіяти, й казав: — Чому ж цей шибеник такий упертий? Він же сам собі заподіює смерть! Що ж нам тепер робити? Чень Чжень, міцно обіймаючи Вовчика, був так схвильований, що не знав, як краще вчинити. Вовчик тремтів від болю і це змушувало серце Ченя також тремтіти й боліти. Чжан Цзіюань зітер з чола піт, потім подумав і сказав: — Якщо, маючи півроку, він відмовляється йти туди, куди йому кажуть, то що буде, коли він стане дорослим, а нам доведеться на осінньому пасовищі переїжджати щомісяця? Як ми будемо його за собою тягати? Я гадаю… Я гадаю…. Краще ми його тут… Відпустимо та й по всьому. Нехай сам викручується… Чень Чжень із зеленим обличчям закричав на нього: — Не ти виростив його власноруч, тож ти й не розумієш! Сам викручується? Хіба це не означає залишити його на смерть? Я маю залишити його! Я неодмінно маю виростити з нього великого вовка! Він має жити далі! Договоривши, Чень раптом із рішучим виглядом підстрибнув і побіг до воза, на якому були звалені різні речі й стояли ящики з сухим коров'ячим кізяком. Важко дихаючи, він відв'язав його від вола й перетяг у самий кінець вервечки возів, рішуче розв'язав мотузку й рвучко скинув плетений кошик, через що на землю посипались сухі кізяки, що займали піввоза. Він уже твердо вирішив, що з кошика для кізяків можна зробити «клітку для в'язня», тимчасову клітку, і в ній насильно перевезти Вовчика. Чжан Цзіюань, який не встиг цьому перешкодити, від злості закричав: — Ти здурів! Як ти будеш гріти воду й готувати їжу під час такого далекого переїзду без цих кізяків? А якщо дорогою піде дощ, то ніхто з нас чотирьох нічого приготувати не зможе. Та й на новому місці нам потрібні будуть ці кізяки хоча б на перші дні. Якщо ти, ти… ти… наважишся викинути тут кізяки, то скотарі висварять тебе! А Ґао Цзяньчжун неодмінно розсердиться на тебе! Чень Чжень швидко звільнив і знову завантажив віз, говорячи крізь зуби: — Коли ми сьогодні станемо на ніч, я піду до Ґасмаа й позичу кізяків, а коли приїдемо на нове пасовище, я відразу ж піду збирати кізяки, так що без їжі ви не залишитесь, не переживай! Вовчик, щойно він трохи оклигав, побувавши на межі смерті, незважаючи на біль в усіх чотирьох лапах, уперто став на піску, і хоча його лапи аж тремтіли від болю, а з пащі все ще капала кров, він все одно знову випрямив шию і вперся лапами в землю, підготувавшись до моменту, коли віз раптом зрушить з місця. Він також витріщив очі, і всім своїм виглядом свідчив, що буде боротись до смерті, навіть якщо возом йому зітре всі лапи аж до кісток, це все одно його не зупинить. У Ченя защеміло серце, він присів біля Вовчика, обійняв його, а потім поклав рівненько боком на землю, адже йому було шкода Вовчикових лап, коли той торкався ними землі. Потім він поспішив відкрити віз-валізу, знайшов там юньнаньські ліки та помазав ними подушечки лап Вовчика і його шию на загривку. Оскільки у Вовчика з пащі все ще капала кров, Чень також вийняв два шматки готової телятини, схожі на веретено й лискучі, й також обмазав їх юньнаньськими ліками. Щойно вони потрапили до Вовчика, той їх цілком проковтнув. Чень Чжень дуже сподівався, що ці ліки зупинять кров з рани на горлі. Чень Чжень знову закріпив на возі плетений кошик, поскладав туди речі, старими кухонними й дерев’яними дошками відгородивши більшу половину воза під «клітку для в’язня», потім підстелив туди нову овечу шкуру, а з великого шмату повсті змайстрував своєрідний дах. Коли все було готово, клітка могла прийняти Вовчика. Однак як туди посадити його? Перед Ченем постала нова проблема. Вовчик уже дізнався, що за лихо цей віз, тож тепер не наважувався до нього наближатись, а натомість максимально натягував свій ланцюг, щоб триматись подалі від нього. Чень відв’язав ланцюг від воза й засукав рукава, приготувавшись на руках перенести Вовчика до клітки. Однак варто було йому зробити тільки крок у бік воза, як Вовчик почав скажено гарчати й борсатись. Чень вирішив швидко пробігти цю відстань і закинути малого в клітку, однак навіть не чекаючи, поки він так учинить, Вовчик розкрив свою пащу й, опустивши голову, з усієї сили вкусив Ченя за руку, не розтискаючи зубів. Чень голосно зойкнув і так злякався, що в нього по всьому тілу виступив піт. Вовчик відпустив руку Ченя тільки після того, як його поставили на землю. Чень від болю вимушений був помахати рукою. Коли він опустив голову й подивився на рану, то виявилось, що кров там не виступила, однак виступили чотири криваві пухирі, як це буває, коли падаєш на футбольному полі і тобі на ногу наступає хтось у кросівках із шипами. Чжан Цзіюань побілів від страху й сказав: — Добре, що ми відкусили тоді лещатами йому гострі кінчики іклів, інакше він би зараз прокусив тобі руку. Як на мене, то полишимо вже його, інакше, коли він остаточно виросте, то навіть своїми тупими іклами прокусить твою руку. Чень Чжень сердито відповів йому: — Забудь про ту справу з лещатами, якби я не відкусив йому тоді кінчики іклів, то, мабуть, давно б уже відпустив його в степ. Але тепер він став вовком-інвалідом, його ікла тепер навіть не можуть прокусити мою руку, якщо ми випустимо його в степ, як же він зможе вижити? Оскільки я зробив його інвалідом, то повинен тепер утримувати його до старості й до смерті. Тепер, коли сюди прийшов виробничо-будівельний загін і збирається будувати тут постійне поселення, я збудую для нього кам’яний загін там, де ми оселимось, і тоді вже не потрібен буде залізний ланцюг… — Гаразд, гаразд, — сказав Чжан Цзіюань, — якщо й далі тебе стримувати, ти всі свої сили на суперечку зі мною витратиш. Краще думай, як нам швидше їхати далі. Однак… Як же нам його посадити на воза? Оскільки ти вже поранений, я спробую. — Краще я його понесу, — сказав Чень, — тебе Вовчик не визнає, тож коли кусатиме, не буде церемонитись. Хто знає, може, він тепер підніме голову й відкусить тобі ніс. Давай так: ти стій збоку з повстю й чекай, поки я закину Вовчика, в клітку, а тоді швидше накривай її. Чжан Цзіюань розкричався: — Тобі що, жити набридло? Якщо ти знову візьмеш його на руки, він тебе до смерті закусає! Вовк — це така істота, яка не дуже з людьми родичається, якщо зробити щось не так, він справді тобі перегризе горло! Чень Чжень подумав і сказав: — Нехай і вкусить, все одно я маю його понести, однак цього разу доведеться пожертвувати одним дощовиком! Він побіг до воза-шафи і витяг звідти свій військовий дощовик, пошитий у два шари — із зеленого брезенту з одного боку й чорної прорезиненої тканини — з іншого. Потім він знову дав Вовчику два шматки м’яса, щоб приспати його пильність. Чень зосередився, стримав свої руки, які злегка тремтіли, і скориставшись моментом, коли Вовчик, нахиливши голову, їв м’ясо, швидко розкрив дощовик і накрив ним Вовчика, а потім так само швидко закрутив його. У наступні декілька секунд, поки Вовчик розгубився в повній темряві й не знав, що йому слід кусати, Чень Чжень, мов ніс у руках вибухівку, побіг із Вовчиком, який скажено пручався, закручений у дощовик, до воза і вкинув вовченя прямо в дощовику в клітку. Чжан Цзіюань також кинувся вперед і накрив клітку повстю. Коли Вовчик нарешті вибрався з чорного дощовика, він уже був в’язнем у клітці. Хлопці міцно прив’язали повсть мотузками з кінського волосу до воза. Чень Чжень нарешті глибоко видихнув. Усе його тіло за цей час укрилося холодним потом, і він безсило сів на землю. Однак коли Вовчик зробив коло в клітці, Чень Чжень швидко підскочив, готуючись заспокоювати його, коли він почне скажено рвати повсть і, не шкодуючи життя, кидатись на клітку. Вози вже збиралися вирушати, однак Ченю все ще здавалося, що така тоненька, сплетена з вербових гілок клітка жодним чином не стримає цього сильного й скаженого звіра. Тож Чень поспішив задобрити Вовчика, вкинувши йому в клітку декілька великих шматків м’яса, а також почавши лагідним голосом заспокоювати його й прикликавши усіх великих і малих собак у кінець вервечки возів, щоб вони супроводжували Вовчика. Чжан Цзіюань усівся на першому возі, постукав по голові вола, й вони швидко вирушили далі. Чень Чжень також знайшов на одному з возів товсту дерев’яну палицю, готуючись у потрібну мить стукати по стінах клітки, випереджаючи лютий спротив Вовчика. Він їхав верхи майже впритул до воза, не наважуючись відступити ані на півкроку, боячись, що Вовчик навмисне якось зможе відволікти його, а коли він віддалиться, вчинить потужний бунт, пошматує зубами стіни клітки й вискочить з неї. Хіба ж міг Вовчик змиритися з кліткою, якщо він навіть залізного ланцюга не визнавав? Тож Чень дуже обережно слідував позаду Вовчика. Однак наступні події виявились для Ченя цілком неочікуваними: коли вози поїхали, Вовчик зовсім не бешкетував у клітці, а поводився якось зовсім дивно, і в його очах з’явився вираз жаху, якого Чень Чжень у нього ніколи раніше не спостерігав. Вовчик так злякався, що не наважувався навіть лягти, він опустив голову, вигнув спину, підібгав хвоста і так, тремтячи, стояв на возі, дивлячись назад, на Ченя. Чень дуже пильно дивився на нього крізь шпарини між вербовими гілками, з яких було сплетено клітку, й бачив, що той з надзвичайним жахом стоїть на возі, що постійно хитається, і його страх посилюється, від страху він починає знічуватись у кульку, схожу на їжака. Вовчик не їв і не пив, не волав і не бешкетував, не рвався й не кусався, а, ніби в’язень, якому стало млосно від хитавиці, раптом утратив усі сили до спротиву. Чень Чжень був глибоко вражений, він їхав упритул до воза, міцно тримаючи в руках дерев’яну палицю, і так вони переїхали через кряж. Крізь шпарину в задній стінці клітки він бачив, що Вовчик продовжує нерухомо стояти з очима, повними жаху, трохи присадкувато й підібгавши хвоста, і дивиться на Ченя дуже жалісно, якимось напруженим і відстороненим поглядом, якого Чень ніколи в нього не бачив. М’язи Вовчика давно стомились, і в нього не було сил, до того ж його лапи були поранені, а з пащі все ще капала кров. Голова й погляд Вовчика все ще виглядали тверезими, однак при цьому він ніяк не наважувався лягти й відпочити. Здавалося, вовк має якийсь природний страх до відриву від поверхні степу й до повільної хитавиці воза. За півроку Чень так і не знайшов пояснення, хоча довго думав над тим, жодному з випадків незвичної й загадкової поведінки Вовчика. Телята щодуху наздоганяли череду, і вози швидко й упевнено рухались уперед. А Чень, поки їхав верхи, мав час поміркувати, тож знову занурився в свої думки: чому це Вовчик, який щойно чинив такий лютий спротив, раптом так швидко змінився, ставши боязким і слабким? Це зовсім не відповідає характеру степового вовка. Невже в світі й справді не існує ідеальних героїв, а кожен з них має своє вразливе місце? Навіть степові вовки, яких Чень вважав найбільш прогресивними й ідеальними, мають недоліки в своєму характері? Від цих думок у Ченя почала боліти голова, йому постійно здавалося, що Вовчик — це якась людина або якась інакша річ. Поки він дивився на нього й так міркував, йому раптом майнула думка про героя грецьких міфів Антея: невже степові вовки мають такий самий недолік, як і Антей — якщо його відірвати від його матері землі-Геї, що народила й виростила його, то його тіло втрачатиме силу? Його ворог Геркулес помітив цей недолік і знайшов вихід у тому, що підняв Антея в повітря й так задушив його. Чи не так і степові вовки — якщо їх відірвати від поверхні степу, від цієї матері, яка народила й вигодувала їх, їхні дивовижні сили зникають, і вони стають безпомічними? Невже степові вовки так сильно залежать і так глибоко прив’язані до своєї матері-степу? Невже саме вона дає їм силу й мужність? Ченю майнула ще одна думка: чи не має своїм джерелом вовків ця міфічна історія про героя Антея та його матір Гею-землю? Дуже ймовірним видається ось що: греки-арійці, в жилах яких текла кров кочовиків, на ранніх етапах свого кочового життя також виховували вовченят. І коли їм доводилось перевозити їх, вони помітили цей недолік сірих, який так дивує людей і змушує їх глибоко замислитись. Отримавши з тієї ситуації підказку, вони й створили свій величний міф. А ідея, закладена в міфі про Антея й Гею, вплинула на дух і віру багатьох людей як на заході, так і на сході, навіть у заключній частині «Історії ВКП(б)»^[170] наводиться ця історія як завершення до всієї книжки і як попередження більшовикам усього світу не відриватись від своєї матері — народу, інакше навіть ця потужна партія також буде задушена ворогами в повітрі. Чень давно міцно зберігав у пам’яті ту настанову в вигляді цього міфу, що містилася на останніх двох сторінках «Історії ВКП(б)». Однак Чень навіть не міг подумати, що в монгольському степу він зможе зустріти джерело й прототип цього величного міфу. Хоча грецькі міфи виникли більше, ніж дві тисячі років тому, однак степові вовки до сих пір зберегли свій характер і свої недоліки. Степовий вовк — ця реліктова тварина, має надзвичайно велику цінність для розвідок у глибину духовних витоків і розвитку прогресивних націй людства. Чень також згадав герб Риму й зображених на ньому величну вовчицю й двох вигодуваних нею людських дітей — братів, яким згодом судилося заснувати Рим… Тож духовний вплив вовків на людей як на заході, так і на сході — безмежний. До наших днів ідеї, що несе в собі вовчий дух, продовжують указувати шлях прогресивним націям. Однак реальних вовків тепер безжально вбиває натовп невігласів… Рана на руці Ченя знову почала нити, однак при цьому він не тільки зовсім не звинувачував Вовчика, а навпаки, був дуже вдячний йому за постійні підказки. Він будь-що мав виростити з Вовчика справжнього великого вовка, і той неодмінно мав залишити своїх нащадків. Від своїх глибоких і далеких думок Чень Чжень вимушений був повернутися до реальності — а реальною перед ним постала наступна проблема: що робити далі, коли доведеться постійно переїжджати на осінньому та на зимовому пасовищах? Особливо коли Вовчик остаточно виросте, хто тоді наважиться переносити його на руках на віз? До того ж він уже не поміститься на возі, та вони й не зможуть завжди виділяти цілий віз для того, щоб возити вовка. Узимку їм окремо потрібен буде віз, щоб складати на нього м’ясо, тож їм просто не вистачить возів. А без кізяків, припасених на переїзд, як вони зможуть гріти воду й готувати їжу? Не будуть же вони постійно позичати їх в Ґасмаа? У Ченя всю дорогу на душі було неспокійно, в голові безладно тіснилися різні думки. Коли вони з’їхали схилом униз, шестеро їхніх телят почули череду, тож швидко побігли великими кроками навздогін за іншими вервечками возів, що виднілись удалині, мов низки сезамового насіння.
Коли вервечка возів під’їхала до виїзду з нового літнього пасовища, назустріч їм виїхала, здіймаючи клуби піску й куряви, вантажівка марки ГАЗ. Не чекаючи, поки вози поступляться йому, ГАЗ з’їхав одним боком у кювет і так по краю дороги поїхав собі далі. Коли вантажівка порівнялась із возами, Чень помітив у ній двох озброєних військових, кількох службовців із Комітету пасовища та одного вдягненого в монгольський плащ скотаря. Коли останній помахав йому рукою, Чень упізнав у ньому Доржа. Побачивши цього першокласного мисливця на вовків на відомому через зв’язок із полюванням ГАЗі, Чень відчув сильну тривогу. Поїхавши до першого воза, він спитав у Чжана Цзіюаня: — А що, Дорж знову почав возити людей на полювання на вовків? Однак Чжан Цзіюань сказав: — Там же скрізь гори, а посередині — озеро й річка, вантажівка там не проїде, як же вони можуть їхати туди полювати на вовків? Напевне, вони їдуть на склади допомогти з переїздом. Коли вони під’їхали до моріжка, з боку возів одного із загонів з’явився вершник на швидкому коні. Коли він трохи наблизився, хлопці впізнали в ньому Старого Біліґа. Старий, захеканий, але із залізним обличчям, запитав: — Ви щойно бачили Доржа на тій машині, що проїхала? Хлопці відповіли, що бачили. Тоді Старий сказав до Ченя: — Ти поїдеш зі мною на місце старого табору. — А до Чжана Цзіюаня додав: — Ти поки що один поганяй воза, ми незабаром повернемося. Чень стиха сказав до Чжана: — Частіше обертайся й дивись на Вовчика, дивись на останній віз. Якщо Вовчик почне бешкетувати й щось на возі зламає, не чіпай нічого, зачекай, поки я повернуся. Договоривши, він поспішив за Старим по дорозі, яку вони щойно проїхали. Старий сказав: — Дорж точно повів тих людей полювати на вовків. Останнім часом його вміння вбивати вовків знайшло широке застосування. До того ж він гарно говорить китайською, тож став радником із питань полювання на вовків у виробничо-будівельному корпусі, а свою череду передав пасти молодшому брату, й тепер цілими днями роз'їжджає зі стрільцями в малих та великих машинах, полюючи на вовків. Він заприязнився з великими й малими чиновниками, а декілька днів тому возив на полювання керівників дивізії, і їм удалося підстрелити кількох вовків. Тож Дорж тепер став героєм полювання на вовків у цілій дивізії. Чень Чжень запитав: — Однак там же самі гори та річка, як же вони полюватимуть? Я не розумію. — Один з конопасів приїхав, щоб повідомити мені, що Дорж повіз людей на місце старого табору. Я відразу ж здогадався, що він збирається робити. — А що він збирається робити? — На місці старого табору розкидає отруту й поставить капкани, — сказав Старий. — Старі, скалічені чи хворі вовки в Орхонському степу — бідолахи, вони самі не можуть здобувати собі їжу, а тільки підбирають маслаки в об'їдках великої зграї і з того живуть. Зазвичай вони ходять шукати й об'їдки людей та собак, і наїдаються з того, коли голодні. Щоразу, коли люди й худоба переїжджають, ці бідолахи біжать до місця колишнього табору й у купах сміття та попелу шукають щось їстівне. Вони викопують побиті цвіллю овечі шкури, смердючі маслаки, черепи й хребці овець, залишки їжі чи відцідженого молока, навіть закопаних у землю мертвих собак, хворих овець або корів чи телят, і їдять усе це. Старі скотарі в Орхоні знають це, адже іноді під час переїзду люди забувають на місці табору якісь речі, а коли повертаються туди, щоб розшукати їх, то часто помічають там сліди діяльності вовків. Скотарі вірять ламам, вони добрі й жаліють тих старих чи хворих вовків, які приходять до місць старих таборів шукати їжу, тож тільки одиниці з них можуть розсипати там отруту чи ставити пастки. А деякі старі люди під час переїзду навіть можуть навмисне залишати цим вовкам трохи якоїсь їжі. Старий зітхнув і додав: — Однак з тих пір, як сюди набігло приходьків, з часом вони також знайшли свій спосіб. У родині Доржа, починаючи від його батька, полюбляють під час переїзду залишити вовкам мертвого барана з отрутою всередині, й поставити капкан. А через пару днів повертаються туди, щоб добити й оббілувати вовків. Гадаєш, чому його родина продає більше всіх вовчих шкур? Того що вони не вірять ламам, не поважають вовків, і вдаються до будь-яких лихих витівок, навіть стали майстрами з убивства старих і скалічених вовків. От ти скажи, хіба вовки лихіші за людей?.. Старий був сповнений суму, його вуса тремтіли, коли він казав далі: — Скільки ж вовків вони загубили останнім часом! Полювання також були успішними, тож вовки розбіглися хто куди й не наважуються більше показуватись, аби знайти собі їжу. У такому випадку, я думаю, коли бригада поїхала, навіть здорові вовки прибіжать до колишнього табору чимось похарчуватись. Дорж — ще більший злодій, ніж вовки… Якщо й далі так буде, орхонці більше не зможуть потрапити до Тенґера, а Орхону взагалі настане кінець. Ченю нічим було розрадити Старого, який переживав, що належав до останнього покоління скотарів. Ніхто не може стримати злоякісного розростання землеробського населення, ніхто не в змозі перешкодити їм грабувати степ. Тож Чень Чжень не знав, як заспокоїти Старого Батька, й тільки сказав: — Ось побачите, сьогодні я заразом поперекидаю всі капкани, які вони понаставляли! Вони проминули хребет і поїхали до найближчого місця колишнього табору. Неподалік від нього вони справді побачили сліди автомобільних колес. Машина ж, яка їхала швидко, вже була по той бік схилу. Старий і Чень ще трохи наблизились до місця колишнього табору, однак не наважились необачно просуватись далі, побоюючись, щоб їхні коні не втрапили у який-небудь капкан і не зламали собі ноги. Тож вони спішились і Старий роздивився трохи, а потім, указуючи на купку золи, сказав: — Дорж уміє ставити капкани! Подивись на цю золу — на перший погляд здається, що це вітер її розмів, а насправді це людина її розсипала. Під цією золою й криється капкан, а поряд ще й спеціально покладені дві ратиці худих баранів. Адже якби тут поклали два шматки баранини, то вовки могли б засумніватись, а от ратицям худих баранів місце якраз на купі сміття, тож вовки легко попадуться. Гадаю, що коли він ставив капкан, то спочатку обваляв свої руки в золі, щоб повністю перебити таким чином людський запах. Тільки старі вовки із надзвичайно гострим нюхом можуть його визначити. Однак, коли вовк старішає, його ніс теж старішає, тож і він уже не зможе розрізнити такий запах… Чень від злості остовпів і не міг вимовити ані слова. А Старий далі вказав на півтуші хворого барана, що лежала поряд із купою коров'ячих кізяків, і сказав: — Поглянь, ця туша має бути отруйною! Я чув, що вони з Пекіна привезли високоякісної отрути, яку місцеві вовки не можуть почуяти, однак коли її з'їдять, то відразу ж і напевне помирають. — Я відтягну цю тушу до старого колодязя і вкину туди, — запропонував Чень. — Чи ти один їх усіх перетягнеш, коли тут так багато старих таборів? — запитав Старий. Вони знову сіли на коней і по черзі оглянули ще чотири-п'ять таборів, але помітили, що Дорж ставив капкани далеко не в кожному з них. Десь було тільки покладено отруту, десь установлено капкан, десь він удався до обох засобів, а десь не вдіяв нічого. Тож було незрозуміло, чи ситуація така сама по собі, чи штучно влаштована людиною; чи все підлаштоване, чи справжнє. При цьому пастки влаштовувались обов'язково через табір, і встановлювались у сусідніх таборах, тільки якщо їх розділяв схил, — тож якщо в одному з таборів вовк потрапить у капкан чи отруїться, це не відлякне вовків від інших таборів, і вони все одно підуть в інші пастки. Вони також помітили, що Дорж більше підкладав отрути, а менше ставив капканів, при цьому в останньому випадку більше використовував колишні рівчаки для золи, а не витрачав сили на викопування нових. Завдяки дивовижній спритності Доржа усе місце колишнього табору було облаштоване капканами за півдня. Просуватись далі вперед уже було неможливо, інакше Дорж та його супутники могли їх помітити. Старий Біліґ повернув коня назад і поїхав, говорячи ніби сам до себе: — Урятувати вовків можна тільки так. Коли вони під'їхали до одного з обладнаних пастками місць колишнього табору, Старий спішився й дуже обережно підійшов до половини гнилої баранячої ноги, вийняв із-за пазухи маленьку торбинку з овечої шкіри, розкрив її й витрусив на баранячу ногу трохи сіро-білої кристалічної речовини. Чень Чжень відразу ж зрозумів наміри Старого: це була низькоякісна отрута для тварин, яку продавали в місцевому кооперативі постачання та збуту, вона мала незначну силу дії, однак сильний запах, тож нею могли отруїтись тільки зовсім дурні вовки й лиси, а нормальні вовки неодмінно мали її почути. Таким чином, погана отрута перекрила запах гарної отрути й усі зусилля Доржа було зведено нанівець. Чень подумав про себе, що Старий — ще лихіший за Доржа, й поміркувавши трохи, запитав його: — А що робити, якщо вітер рознесе запах цієї отрути? — Не рознесе, — відповів Старий. — А навіть якщо й рознесе, то людина цей запах не відчує, а вовки й так про нього дізнаються. Старий знайшов іще декілька місць, де було встановлено капкани. Він сказав Ченю підібрати декілька овечих маслаків і з силою кинути їх у капкан, щоб перевернути його. Це був один із засобів, яким хитрі старі вовки протистояли капканам. Вони поїхали до іншого місця колишнього табору й там учинили так само. Повернули назад вони тільки тоді, коли в Старого закінчилась його низькоякісна отрута. Чень Чжень запитав: — Батьку, а що, як вони, повертаючись до загону, помітять, що капкани перекинуто? — Вони неодмінно зроблять гак, аби постріляти вовків, їм буде не до цього, — відповів Старий. — А якщо вони через декілька днів прийдуть перевірити капкани й помітять, що хтось їх викрив? — знову запитав Чень. — Це ж дії, які йдуть усупереч руху на винищення вовків, і тоді вже вам не пощастить. — Навіть ще більше моє нещастя — ніщо порівняно з нещастям орхонських вовків, — сказав Старий. — А якщо не буде вовків, то щури й зайці усе перериють тут і степу настане кінець, але тоді і їм не пощастить, тоді вже ніхто не втече від нещастя… Я таким чином, вважайте, врятував декількох вовків, навіть хоча б одного. Тікайте швидше, орхонські вовки! Тікайте на той край… А якщо Дорж та його люди справді прийдуть до мене поквитатись, буде тільки ще краще, адже в мене всередині давно вже кипить гнів і ніяк не знайде собі виходу… Коли вони виїхали на верхівку хребта, то високо в небі побачили самотнього дикого гусака, який жалібно кликав своїх товаришів, самотньо кружляючи по небу. Старий зупинив коня, підняв голову й подивився на небо, а потім сказав, зітхнувши: — Навіть гусак не збере собі зграї, щоб летіти на південь — вони з’їли усіх його товаришів! Старий обернувся й довго дивився на нове пасовище, яке він освоював власноруч. В очах його бриніли сльози. Ченю згадався той чарівний краєвид, який він бачив, коли вперше приїхав сюди зі Старим. Минув тільки один літній сезон, а чарівне нове пасовище з лебединим озером перетворилось на кладовище для лебедів, гусей, диких качок і степових вовків. Він сказав: — Батьку, ми ж робимо добру справу, але чому ми схожі на злодіїв? Батьку, мені просто хочеться плакати… — Тож поплач, — сказав Старий, — тобі стане легше! Мені теж хочеться плакати. Вовки вже забрали до себе одного по одному старих монголів, і тільки мене, як навмисне, лишили тут, ніби забули про мене… Старий подивився вгору на Тенґера й по його обличчю потекли сльози. Ї-ї… Ї… Ї… — ніби це плакав старезний вовк. Сльози Ченя полились рікою і разом зі слізьми Старого закапали на землю древнього Орхонського степу…
Вовчик, терплячи біль, простояв у своїй клітці-тюрмі рівно два дні. Надвечір другого дня вози Ченя Чженя та Чжана Цзіюаня зупинились, нарешті, на рівному схилі, густо вкритому осінніми травами. Їхні сусіди — родина Ґомбо саме встановлювали юрти. Череда Ґао Цзяньчжуна вже прибула на визначене для неї пасовище, тож Ґао чекав на хлопців у вибраному Старим Біліґом місці для встановлення юрти. Отара Яна Ке також уже наближалась до нового табору. Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун утрьох дуже швидко звели юрту. Ґасмаа доручила Баяру відвезти їм на возі два кошики сухого кізяка, тож троє хлопців, які ледве-ледве волочились два дні й одну ніч, тепер змогли розпалити вогонь, нагріти чаю та приготувати собі їжу. Ян Ке встиг приїхати ще до вечері. Несподіванкою було те, що він притягнув вуздечкою підібрану на дорозі велику гнилу голоблю від воза, якої було достатньо для двох разів приготування їжі, тож Ґао Цзяньчжун, який два дні ходив із кам’яним обличчям через те, що Чень Чжень викинув ті цілих піввоза кізяків, нарешті трохи заспокоївся. Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ян Ке підійшли до воза-тюрми. Щойно вони зняли товсту повсть, якою була накрита клітка, як помітили, що з одного її боку Вовчик своїми навіть затупленими пазурями та зубами утворив дірку розміром із футбольний м’яч, а з інших двох боків на плетених з вербової лози стінках скрізь видно було сліди його пазурів та зубів, старий же військовий плащ був увесь укритий шаром вербової трухи. Серце Ченя зайшлося від страху: напевно, це Вовчик учинив учора вночі, коли вози зупинились на відпочинок. Якби вони помітили цю дірку трохи пізніше, то він, можливо, уже б виліз через неї й утік. Однак залізний ланцюг, на якому він був прив'язаний до поперечки на возі, став би причиною того, що Вовчик або ж задушився, або ж його розчавило колесами воза. Придивившись ретельніше, Чень Чжень помітив, що на шарі згризеної трухи є чимало плям крові, тому він поспішив із Чжаном Цзіюанем зняти з воза плетений намет. Вовчик миттю зіскочив на траву, тож Чень Чжень поспішив відв'язати інший кінець залізного ланцюга й відігнати Вовчика на бік юрти. Ян Ке швидко викопав ямку й закріпив у ній дерев'яний кілок, на який накинув залізне кільце й закріпив його залізною ж скобою. Вовчик, який удосталь натерпівся страху за цю поїздку, після того, як зістрибнув на землю, ніби все ще відчував, що йому паморочиться в голові, й дуже довго не міг твердо встояти на ногах, тож дуже кумедно влігся на бік на траву, яка, нарешті, більше нікуди не рухалась, а його стерті до крові лапи тепер не торкались ні до чого твердого. Вовчик так стомився, що майже не міг підвести голови. Чень Чжень обома руками обійняв Вовчика за потилицю, а потім двома великими пальцями потягнув його з обох боків угору за щоки, відкривши таким чином його пащу. Він звернув увагу на те, що рана на шиї Вовчика вже не так сильно кровоточить, але корінь того поганого зуба увесь просякнутий кров'ю. Тоді він міцно затиснув голову Вовчика обома руками й попросив Яна Ке витерти малому зуби. Ян Ке, стиснувши в пальцях чорний зуб, похитав його й сказав: — Зуб рухається, схоже, що він згнив. Почувши це, Чень відчув біль, ще сильніший, ніж якби йому вирвали його власний гарний зуб. За останні два дні Вовчик постійно чинив спротив тому, щоб його водили на повідку чи возили у возі-тюрмі, не шкодуючи при цьому ані власної крові, ані долі, тож на його тілі в багатьох місцях утворились рани, однак при цьому він усе одно не жалів своїх зубів! Коли Чень відпустив Вовчика, той почав невпинно облизувати свій хворий зуб, причому було видно, що йому дуже боляче. Ян Ке у цей час дуже обережно помазав ліками усі чотири лапи малого. Після вечері Чень Чжень зібрав залишки локші, м’яса та бульйону, змішавши їх для Вовчика у великій мисці у рідку кашу, й відніс її малому, коли вона вичахла. Оскільки Вовчик дуже зголоднів, то миттю виїв усе до дна. Однак Чень відчував, що малий ковтає їжу вже не так вільно, як раніше, вона часто йшла горлом назад, крім того, він постійно облизував той свій зуб, з якого йшла кров. З’ївши все, Вовчик раптом почав сильно кашляти, виплюнувши врешті з горла рештки їжі з кров’ю. У Ченя стало важко на серці: у Вовчика не тільки пошкодились зуби, але його горло й шлунок також сильно поранені. Однак який же ветеринар візьметься лікувати вовка? Ян Ке сказав Ченю: — Я тепер розумію, що вовки усі як один сильні й ні перед ким не схиляються не тому, що у вовчих зграях немає «зрадників» і слабаків, а тому що в жорстких степових умовах усі негідні особини відразу ж відсіюються. Чень Чжень сказав із болем у голосі: — Шкода цього вовченяти, за свої упертість і непокірливість він заплатив занадто високу ціну. Що стосується людини, то в три роки можна побачити, якою вона буде в зрілості, а в сім років — якою буде в старості, для вовка ж усе це можна з’ясувати в три і в сім місяців. На ранок другого дня, коли Чень, як зазвичай, підмітав і прибирав у вовчому колі, він раптом помітив, що раніше сіро-білий вовчий послід раптом набув чорного кольору. Злякавшись, Чень поспішив знову розкрити пащу Вовчика й оглянути її та помітив, що рана в горлі все ще кровоточить. Він відразу ж попросив Яна Ке потримати Вовчика, розкривши йому пащу, а сам узяв паличками маленький шматочок повсті, умочив його в юньнаньські «білі ліки», потім просунув його в горло Вовчику й помазав рану, однак до найглибшого місця рани він так і не зміг дотягнутись. Хлопці почали вигадувати різні засоби й згадувати «народні методи», які могли б згодитись для порятунку Вовчика, картаючи себе за те, що не додумались раніше самі вчитись на ветеринарів. На четвертий день послід Вовчика поступово почав світлішати, а він сам знову став веселішим. Тільки тоді хлопці видихнули з полегшенням. 34

Протягом тривалого періоду всі цивілізації зароджувались і розвивались шляхом, що задавала монархія, тобто абсолютна монархія. Ми можемо побачити, що майже кожен монарх і кожна династія проходили певний процес — віддавши всі сили процвітанню, вони йшли до розкоші, ліні й занепаду і, зрештою, підкорялись більш життєздатній династії, яка приходила з пустелі або степу. Усі кочовики, яких ми можемо бачити, — чи то нордійці, чи семіти, чи монголи, однакові: за своєю внутрішньою сутністю порівняно з осідлими народами вони більш радісні й мають більш тверду волю. Герберт Дж. Веллс. «Нарис історії людства»
Старого Біліґа більш не запрошували до Комітету на виробничі збори, Чень Чжень часто бачив його вдома без діла, він сидів у своїй юрті й мовчки щось виготовляв зі шкір. Після сезону дощів, які йшли влітку і восени, вуздечки, віжки, вудила та пута в усіх конопасів, чередників та чабанів розкисли від дощової води й утратили багато кислоти, а тепер на сонці вони висихали, ставали твердими, тріскались і їхня міцність суттєво знижувалась. Тож почастішали випадки, коли коні перегризали вуздечки чи розривали пута й тікали до табуна. А в Старого Біліґа тепер з’явився час зайнятися кожум’яцькою роботою для своїх домашніх, для конопасів загону й молодих інтелігентів. Тож Чень Чжень, Ян Ке та Ґао Цзяньчжун часто використовували свій вільний час на те, щоб піти до юрти Старого й повчитись кожум’яцтва. За пару десятків днів вони навчились виготовляти непогані вуздечки й батоги. А Ян Ке зробив навіть кінські пута, що вважалося найскладнішою роботою. Широка юрта Старого перетворилась на кожум’яцький цех: тут скрізь були наскладовані якісь вироби ручної роботи зі свіжооббілованої коров’ячої шкіри й розносився запах глауберової солі. Однак усі вироби тут ще чекали на останню процедуру — нанесення на шкіру байбачого лою. Байбачий лій — це найбільш високосортний особливий тваринний лій у степу. На монгольській високогірній рівнині зими надзвичайно холодні, й овечий лій, вершкове масло та дизельне паливо стають твердими, тільки байбачий лій протягом усього періоду залишається рідким, навіть у 30-градусний мороз його можна вилити з пляшки. Байбачий лій є специфічним продуктом степу, великою цінністю для скотарів, яку потрібно мати в кожній родині. Під час заметілей у найбільш холодну пору року конопаси й чабани наносять на обличчя шар такого лою й тоді в них не відмерзають носи, а шкіра обличчя не стає мертвотно-білою від обмерзання. Посмажений на байбачому лої монгольський «хмиз» має яскравий жовтий колір й надзвичайно приємний смак. Такий «хмиз» найчастіше з’являється тільки на весільних бенкетах або подається до чаю при зустрічі дорогих гостей. Байбачий лій також має властивість лікувати опіки не гірше, ніж барсучий жир. Байбачий лій та байбача шкура також є одним з основних джерел прибутку від підсобного господарства для скотарів. Щороку восени, коли байбаче хутро — найтовстіше й коли ці тварини накопичують найбільше лою, скотарі неодмінно йдуть у гори полювати на них. М’ясо впольованих байбаків вони з’їдають самі, а шкуру й лій відносять на закупівельний пункт або до кооперативу постачання і збуту, де обмінюють їх на брикети чаю, шовкові чи атласні тканини, батарейки, чоботи, цукерки та інші корисні в побуті речі. Одна велика шкурка байбака коштує чотири юаня, а один цзінь байбачого лою — трохи більше одного юаня. Байбача шкурка є високосортним матеріалом для виготовлення жіночих шуб, тож повністю йде на експорт і конвертується у валюту. Великий байбак має також шар жиру завтовшки в палець, тож з нього можна отримати до кілограму лою. Таким чином, убивши одного великого байбака, окрім м’яса, можна ще й заробити п’ять-шість юанів грошей. А якщо за цілу осінь убити сотню байбаків, то можна отримати прибуток у п’ятсот-шістсот юанів — це навіть більше за однорічний прибуток чабана, встановлений за трудові одиниці. Мешканці Орхонського степу — напівскотарі-напівмисливці. Хоча основним їхнім заняттям вважається скотарство, однак основні доходи більшості з родин пов'язані з мисливством. Адже тільки полювання на байбаків дає змогу заробити більше, ніж випасання овець, а якщо додати ще полювання на вовків, лисиць, корсаків, дзеренів тощо, то прибуток ще збільшиться. Тож рівень заможності життя тодішніх орхонських скотарів перевищував рівень заможності родин пекінських кадровиків середнього рангу, й майже кожна орхонська родина мала такі грошові запаси, яким би дуже здивувалась міська родина. Однак прибутки скотарів від мисливства були нестабільними. Дикі тварини в степу, як і плодові дерева на внутрішніх китайських землях, один рік можуть розплодитись у великій кількості, а на інший рік — зазнати «неврожаю», що зумовлене такими чинниками, як погода, стан кормів, випадки природних лих тощо. Тож орхонські скотарі добре розуміють необхідність обмежувати масштаби мисливства й ніколи не встановлюють жорстких планових показників, які щороку потрібно збільшувати більше, ніж на сто відсотків. Якщо диких тварин багато — на них полюють більше, якщо небагато — полюють менше, завдяки цьому, полюючи сотні й тисячі років, вони майже щороку мають змогу полювати. Уполювавши байбака, його шкуру скотарі здебільшого продають, а от з лоєм шкодують розлучатись. Байбачий лій має широке застосування й дуже швидко витрачається, здебільшого його використовують саме для обробки шкіряних виробів. Змазаний лоєм, такий виріб набуває темно-коричневого кольору й за мить стає гарним та гнучким. Якщо в сезон дощів частіше змазувати кінську збрую байбачим лоєм, то вона не так легко буде знесолюватись і це продовжить час її використання та зменшить кількість різних інцидентів. Байбачий лій застосовують у великих кількостях і в широких сферах, тому в запасах скотарської родини він найчастіше закінчується раніше, ніж починається новий сезон полювання на байбаків. Старий, дивлячись на завалений шкіряними виробами килим, сказав Ченю: — У нас залишилось лише півпляшки байбачого лою, а я вже скучив за байбачим м’ясом, яке в цей сезон — найсмачніше. Колись навіть князі в цей час уже не їли баранини… Тож завтра я візьму тебе на полювання за байбаками. — Почекаєте, поки я розтоплю байбачий жир, — сказала Ґасмаа, — й тоді я вас пригощу чаєм із «хмизом» на байбачому лої. — Ой як добре! — відповів Чень. — Цього року мені теж доведеться запастися трохи байбачим лоєм, щоб не ходити постійно до тебе харчуватись. Ґасмаа розсміялась: — Після того, як ти взяв на виховання вовка, ти про мене вже й забув! От хоча б за останній місяць — скільки разів ти приходив до нас пити чай? — Але ж ти — бригадир, і мій вовк створює тобі чимало клопоту, тож я й боявся приходити до вас, — сказав Чень Чжень. — Але ж якби я тебе не прикривала, конопаси з інших бригад давно б уже вбили твоє вовченя. — А що ти їм казала? — запитав Чень. Ґасмаа знову розсміялась: — Я казала, що китайці загалом ненавидять вовків і їдять їхнє м’ясо, а тільки Чень Чжень і Ян Ке люблять вовків. І що ви няньчитесь із тим вовченям, ніби з власною дитиною. Тож потрібно почекати, поки ви з’ясуєте все з вовчими справами, і тоді станете подібними до нас, монголів. Чень Чжень був глибоко зворушений і казав, що навіть не знає, як їй віддячити. Ґасмаа голосно розсміялась: — Як подякувати? Влаштуйте для мене вечерю в «ресторані». Я хочу скуштувати вашу ханьську страву «сліпці»… з баранини й барабулі (млинці з начинкою з баранини й цибулі). Чень Чжень, почувши це, дуже зрадів. Ґасмаа підморгнула йому й, тихо вказуючи на насупленого Старого Біліґа, сказала: — Твій Старий Батько також полюбляє ваших ханьських «сліпців». Чень Чжень нарешті голосно виявив свою радість і поспішив сказати: — Чжан Цзіюань купив багато цибулі в Комітеті пасовища і в нас іще залишилось цілих півв’язки. Сьогодні ввечері я принесу все сюди до вас і нагодую Старого Батька, Стару Матір та всю вашу родину. На обличчі Старого Біліґа з’явилась, нарешті, ледь помітна посмішка, й він сказав: — Тільки баранини не принось, ми тут щойно зарізали барана. Млинці з начинкою, які готує Ґао Цзяньчжун, смачніші навіть за ті, що подають в головному ресторані аймаку. Бери з собою також Яна Ке та Ґао Цзяньчжуна — вип’ємо разом. Увечері Ґао Цзяньчжун навчив Ґасмаа замішувати начинку й заліплювати її в млинці, а також розкочувати тісто на млинці та смажити їх. Усі разом наїлись, напились і наспівались удосталь. Під час веселої розмови Старий раптом поставив свою піалу й запитав: — У військовому корпусі кажуть, що для того, аби зменшити захворюваність серед скотарів та полегшити їм роботу, пов’язану з випасом худоби, надалі скотарі повинні жити осідло. А ви що скажете про осідле життя? Ви ж, ханьці, дуже любите збудувати житло й осісти на одному місці? — Однак і ми не знаємо, чи можна змінити тисячоліттями налагоджене кочове життя на осідле скотарство, — сказав Ян Ке. — Я думаю, що не можна. Трав’яний покрив у степу дуже тонкий і легко витоптується. Коли люди й худоба з одного табору потопчуться по ньому один-два місяці, їм уже необхідно переїжджати на нове місце. Якщо ж осісти на одному місці, то земля навколо на декілька лі менше, ніж за рік буде витоптана й перетвориться на самий пісок, а в майбутньому, коли поселення ростимуть одне поряд з іншим, уся ця місцевість перетвориться на пустелю. До того ж де, зрештою, обрати місце для поселення? Це не так уже й легко зробити. Старий закивав головою й сказав: — Улаштовувати постійні поселення в монгольському степу — це справді дурниця. Люди із землеробських районів не розуміють степ, і якщо самі полюбляють жити осідло, то хочуть й інших змусити так жити. Хто ж не знає, що осідле життя дуже комфортне? Однак у монгольському степу скотарі з покоління в покоління ніколи не облаштовували постійних осель, бо це Тенґер установив таке правило. От візьмемо, наприклад, пасовища. Розподілені по сезонах, кожне з них має своє застосування. Наприклад, на весняному пасовищі, де приймають окот в овець, трава завжди дуже гарна, але низька, тож якщо якась родина там осяде, а взимку піде сильний сніг і вкриє повністю цю траву, то чи виживе їхня худоба? Під зимові ж пасовища обирають луки, де трава виросла високою й можна не боятись, що її вкриє снігом. Та якщо якась родина осяде там і їхня худоба їстиме траву в цьому місці з весни до осені, то коли настане зима, хіба там залишиться десь висока трава? Літні ж пасовища неодмінно повинні бути поряд із водою, інакше худоба помре від спраги. Однак усі такі місця — глибоко в горах, якщо там осісти, то взимку доведеться зазнати такого холоду, від якого вся худоба померзне. Осінні пасовища влаштовують там, де колосиста трава, однак якщо там осяде якась родина, то її худоба за весну й літо вигризе всю траву й на осінь вона ніяк не заколоситься. Кожне сезонне пасовище має безліч недоліків і тільки одну перевагу, тож кочове скотарство тому й кочове, щоб можна було уникнути недоліків сезонних пасовищ і скористатись їхніми перевагами. А якщо осісти в одному місці, то всі недоліки відразу ж тут і з’являться, що навіть і тієї єдиної переваги, яка властива кожному пасовищу, буде непомітно, як же тоді пасти худобу? Чень Чжень, Ян Ке та Ґао Цзяньчжун закивали головами на знак згоди. Чень Чжень ще подумав, що осідле життя має тільки одну перевагу — воно вигідне для утримування вовка, однак не наважився висловити свою думку вголос. Хоча Старий Біліґ випив чимало горілки й з’їв аж чотири млинці з начинкою з баранини й цибулі, однак його настрій, здавалось, тільки ще погіршився.
На другий день уранці Чень Чжень та Ян Ке знайшли собі заміни й пішли зі Старим у гори полювати на байбаків. За сідлом Старого був прив’язаний лантушок з кількома десятками капканів. Капкан для байбака надзвичайно простий: береться дерев’яний кілок завдовжки більше півчи, зверху до нього прикручується залізний тросик, скручений з восьми тонких залізних дротиків, і потім з цього тросика утворюється петля. Щоб установити такий капкан, потрібно вбити дерев’яний кілок поряд із байбачою норою таким чином, щоб петлею накрити вхід до нори. Однак петля повинна бути на два пальці вище землі й не торкатись її, тільки тоді капкан затисне шию або стегна байбака, коли той вилізе з нори. Чень Чжень і раніше ставив капкани на байбака, однак вони рідко попадались у його пастки і то, здебільшого, були маленькі байбаки. Тож йому хотілось цього разу підглянути в Старого якісь секрети. Два коні мчали на північний схід. Стебла трави на осінньому пасовищі, які були вищі за один чи, вже пожовкли зверху на половину, однак їхня нижня частина й листки знизу все ще залишались зеленими. У такий час байбаки часто виходять з нір, поспішаючи накопичити свій останній шар жиру. Вони готуються спати сім місяців, тож без достатніх запасів жиру просто не зможуть дожити до наступної весни. Тож у такий час байбаки — найжирніші. Чень Чжень запитав: — Минулого разу я ставив на байбака капкани, позичені у вас, однак чому ж мені не вдалось нікого вполювати? Старий Біліґ захихотів і сказав: — Адже я ще не навчив тебе секретів того, як слід ставити капкани. Майстерність мисливців Орхонського степу не можна передавати чужакам, адже вони зможуть тоді винищити всіх диких тварин. Проте, дитино, твій Старий Батько вже постарішав, тож передасть секрети встановлення капканів тобі. Усі заїжджі тут ставлять негнучкі капкани, а дорослі байбаки — хитрі, вони вміють зіщулитись і вилізти з такого капкана. А мій капкан — гнучкий, якщо хоча б злегка до нього торкнутись, то його петля стискається, і щільно охоплює якщо не шию, то зад, тож байбак уже ніяк не втече. Коли ставиш капкан, слід спочатку затягнути тугіше його петлю, а потім розширити її, і тоді, коли відпустиш руку, ти побачиш, що петля знову стиснеться. — Як же його зафіксувати? — запитав Чень. — На дроті слід скрутити маленький завиток, а потім натягнути петлю й злегка зачепити її за цей завиток. Петлю не слід ослабляти, адже коли повіє вітер, то капкан спрацює порожнім, вийде, що його тільки дарма ставили. Однак не слід також і занадто натягувати петлю, адже тоді капкан, навпаки, не спрацює і байбак теж не впіймається. Петля не повинна ні ослаблюватись, ні натягуватись, вона повинна бути рухомою, тільки тоді капкан закріпиться, а байбак, коли пролізе в нього наполовину, так чи інакше зачепить залізний дріт, і тоді петля миттю зіскочить із завитка й стиснеться. У такий спосіб на десять поставлених капканів можна вполювати шість-сім байбаків. Чень Чжень ляснув себе по чолі й вигукнув: — Неперевершено! Просто неперевершено! Не дивно, що в розставлені мною капкани не попався жоден байбак — виявляється, я не зробив їх гнучкими, тож байбаки вільно могли вилазити з них. — Зачекай трохи, — сказав Старий, — подивишся, як я робитиму. Це нелегко зробити належним чином, ще потрібно звернути увагу на розмір нори й на розмір байбачих лап, визначивши його по відбитках біля нори. Є й ще більш важливі секрети, яких я навчу тебе, коли будемо ставити капкан, коли все буде готове, ти сам їх зрозумієш. Однак усі ці секрети повинен знати тільки ти, не слід передавати їх іншим. — Обіцяю, — сказав Чень. Старий додав: — Дитино, мусиш запам’ятати ще одне: полюючи на байбаків, слід убивати лише дорослих самців і тільки тих самок, у яких немає байбачат, а якщо в капкан упіймається самка, що має байбачат, або маленьке байбача, їх слід відпускати. Ми, монголи, полюємо на байбаків уже сотні років, але до сих пір маємо байбачатину, щоб їсти, маємо шкурки байбаків, щоб продати, і маємо байбачий лій — це все тому, що жоден степовий монгол не наважується порушити закони предків. Байбаки руйнують степ, однак, з іншого боку, від них є багато користі для монголів. З давніх давен бідні скотарі в степу виживали в зимові холоди саме завдяки байбачому м’ясу. Де ж вам, ханьцям, знати, скільки бідних монголів урятували байбаки. Два коні мчали крізь густу осінню траву. Кінські копита здіймали в повітря безліч рожевих, помаранчевих, білих та блакитних метеликів, а також зелених, жовтих та різнобарвних осінніх комах, зокрема й сарану. Над ними двома кружляли три-чотири ластівки й пронизливо співали, пурхаючи в повітрі, то торкаючись у падінні крупа коня, то злітаючи знову в небо, насолоджуючись можливістю побенкетувати комахами, яких здійняли в повітря для них коні й люди. Два коні промчали відстань у декілька десятків лі, ластівки також супроводжували їх усю цю відстань, а коли вони наїлись і полетіли собі, їхнє місце зайняла нова зграйка птахів, які пурхали навколо них і супроводжували своєю піснею. Старий Біліґ, указуючи руків’ям батога на декілька пагорбків попереду, сказав: — Це і є «великі байбачі гори» Орхонського степу, тут багато байбаків, вони великі й жирні, а також мають добре хутро, тож тутешні місця — великий скарб для нашої бригади. На півдні й півночі є ще дві «маленькі байбачі гори», там теж чимало цих звірят. Через декілька днів усі сюди прийдуть, адже цього року байбаків легко буде піймати. — Чому? — поцікавився Чень. — Тому що вовків поменшало, — зітхаючи, зі збляклим поглядом відповів Старий. — От байбаки й потрапляють легко в капкани. Восени вовки накопичують жир, харчуючись жирними байбаками, адже вовки без жиру також не перезимують. Причому вовки теж полюють на великих байбаків, а не на маленьких, тому й вони щороку мають можливість попоїсти байбачатини. У степу тільки монгольські скотарі та монгольські вовки розуміються на степових законах, які встановив Тенґер.
Вони поступово наближались до «великої байбачої гори». Раптом вони помітили, що там з боку урвища напнуті два брезентових намети, над якими піднімаються струмки диму, а поряд стоять вантажівка та віз із дерев’яними відрами для води. Усе це було схоже на намети тимчасових робітників. От біда! Вони знову виявились першими! Вираз обличчя Старого Біліґа різко змінився — він так розсердився, що в його очах справді ледь не палав вогонь. Він помчав у напрямку наметів. Два коня ще не наблизились до наметів, а вершники вже відчули запах байбачатини й байбачого лою. Перед наметами вони відразу ж спішились і побачили, що на влаштованій там кабиці стоїть великий казан, наполовину заповнений коричневим байбачим лоєм, що саме кипить і булькає великими бульбашками, і в ньому крутяться декілька цілих тушок байбаків, з яких зняли лій і залишили саме м’ясо, яке вже обсмажилось у лої до жовтого кольору й хрумкої скоринки. Один молодий заробітчанин щойно виловив просмаженого байбака й збирався вкинути в казан іншого, оббілованого, випатраного й уже без лою. Голова Ван і ще один заробітчанин сиділи біля старої дерев’яної скрині, на якій були розставлені миска з соєвим соусом, блюдце з сіллю й перцем і тарілка із зеленою цибулею. Вони пили вино просто з горла пляшки й жували смажену байбачатину. Їм було дуже весело. Поряд із казаном стояла велика залізна миска для вмивання, заповнена оббілованими тушками байбаків, більшість з яких були розміром лише з долоню — тобто ще байбачата. На траві лежали декілька стулок дверей і більше десятка виплетених з вербових прутиків матів, розміром з обідній стіл, на яких були розстелені великі й малі байбачі шкурки — не менше сотні-двох. Чень Чжень із Старим Біліґом увійшли в намет і побачили там декілька стосів у половину зросту людини заввишки вже висушених байбачих шкур, кількістю приблизно більше сотні. У центрі намету стояла велика бензинова каністра висотою більше метра, вже наполовину наповнена байбачим лоєм, а поряд на землі ще була розставлена «маленька тара» — заповнені лоєм чайники й відра. Старий кинувся з намету надвір, підійшов до залізної миски для вмивання й відсунув руків’ям батога кількох байбачат, що лежали зверху, та помітив, що внизу під ними є ще декілька самок із зовсім тонким шаром лою. Зі злості Старий сильно ляснув батогом по мисці й закричав на начальника Вана: — Хто це дозволив тобі вбивати самок і байбачат? Це ж власність усієї бригади! Орхонські скотарі з покоління в покоління витрачали стільки зусиль, щоб зберегти байбаків, а ви, такі сміливці, без згоди всієї бригади наважились убити стількох тварин! Начальник Ван, уже добряче п’яний, продовжуючи їсти м’ясо й пити, не поспішаючи, сказав: — Я б не наважився вбивати байбаків на ваших землях, але ж хіба це — ваші землі? Навіть ваша бригада увійшла до військового корпусу. Тож повідомлю вам, що це керівництво корпусу направило нас полювати на байбаків. Радник Сунь сказав, що байбаки руйнують пасовища, а також є основним харчем для вовків, щоб пережити зиму, тож якщо винищити байбаків, вовки ж і не перезимують? От керівництво корпусу й видало наказ про те, що війна на винищення вовків повинна включати й винищення байбаків заразом. Лікар з лікарні при дивізії сказав, що байбаки можуть поширювати чуму, а якщо тепер, коли в цих місцях з’явилось так багато людей, тут виникне епідемія, то хто відповідатиме? Може, ти? Старий Біліґ довго мовчав, стримуючись, але, зрештою, вигукнув: — Навіть якщо керівництво корпусу видало наказ, все одно — так не можна! Якщо ви винищите всіх байбаків, то як тоді скотарі будуть займатись кожум’яцтвом? А якщо збруя порветься, кінь злякається й людина травмується, хто відповідатиме? Ви шкодите виробництву! Начальнику Вану вино вдарило в голову, тож він сказав: — Якщо начальство сказало нам усіх винищити, значить, зрозуміло, що є відповідальні за це! А якщо ви такі розумні, то йдіть шукайте начальство і йому кажіть усе це, який сенс базікати про це тут перед нами, простими робітниками? — І кинувши погляд на лантух, причеплений до сідла Старого, начальник Ван продовжив: — Ви ж, я бачу, теж прийшли полювати на байбаків? Якщо вам дозволено, то чому нам не дозволено? Дикі тварини — це ж не ваша домашня худоба, хто їх уполював, тому вони й належать! Від гніву в Старого аж вуса тремтіли, він сказав: — Ось зачекай, я поїду назад і покличу конопасів, усі ці шкури й лій слід відвезти на бригаду! — Усе це байбаче м’ясо й лій замовила їдальня керівництва корпусу, і завтра це все потрібно їм відвезти. Якщо ж ти маєш намір покликати людей і все це відняти — клич собі, але потім з тебе за це спитають. А ці шкурки також заздалегідь були замовлені високими чиновниками, і голова Бао особисто збирається відвезти їм цей товар. У Старого опустились руки, він аж задихався від гніву й не міг говорити. Чень Чжень холодно сказав: — Я бачу, ви маєте чималі здібності — одним разом убили так багато байбаків! І великі тут є, й малі, навіть ще сліпі — але подивимось, на кого ви будете полювати наступного року! Начальник Ван відповів: — Хіба ж ви не називаєте нас «сліпим потоком мігрантів»? Ми не турбуємось про наступний рік — де є їжа, ми туди й «перетікаємо», проживемо один рік — і то добре. От ви так турбуєтеся про байбаків, а хто потурбується про бідних мігрантів? Чень Чжень знав, що з цими шахраями нема про що розмовляти. Йому тільки хотілось дізнатись, у який хитрий спосіб їм удалось убити так багато байбаків — невже вони теж уміють ставити гнучкі капкани? Тож, змінивши інтонацію, він запитав: — А ви у який спосіб ловили байбаків, що наловили так багато? — Хочеш у нас повчитися? — самовдоволено запитав начальник Ван. — Але пізно! На цій горі вже майже не залишилося байбачих гнізд. Ми позавчора відправили до Комітету дивізії цілу вантажівку байбачого м’яса й лою… Хочеш знати, як ми їх уполювали? Піднімись на гору й подивись, і то швидше, а то незабаром уже не побачиш. Чень Чжень підтримав Старого, щоб той сів на коня, і вони вдвох поїхали прямо до верхівки гори. Біля маленького пагорбка, розташованого найдалі на північний схід, вони побачили чотирьох-п’ятьох людей, які саме щось робили, нахилившись до землі. Старий і Чень помчали до них, і Старий закричав: — Зупиніться! Зупиніться! Заробітчани припинили свою роботу, підвелись і подивились на вершників. Коли вони спішились, то Чень Чжень аж заціпенів від жаху, побачивши, що коїться в нього перед очима. На самій верхівці пагорбка збоку було п’ять-шість байбачих нір, кинувши оком на які, він відразу ж зрозумів, що це пов’язані ходами нори, в яких байбаки влаштовують гніздо. Однак ходи до всіх чотирьох нір, окрім входу до головної й однієї допоміжної нори, були щільно закриті сумішшю землі й каміння. Найбільший жах у Ченя викликало те, що заробітчанин, який був тут головою, тримав у руках маленького байбака, завдовжки трохи більше одного чи, і звірятко саме пручалось із останніх сил, намагаючись вирватись. До короткого хвостика цього байбака було прив’язано низку петард і окрему мотузку, на іншому кінці якої кріпилась згорнута в кульку стара повсть розміром з кулак, зверху повсть була притрушена змеленим на порошок червоним перцем і щойно облита дизеліном, запах якого різко бив у ніс. Один із заробітчан поряд тримав у руках коробку сірників. Ще трохи, і вони б закинули байбака назад у нору та підпалили його «хвіст», підірвавши таким чином нору й викуривши з неї байбаків. Старий Біліґ швидко, в два кроки, підбіг до нори й наступив однією ногою просто всередину, а потім присів поряд із норою й почав голосно дорікати заробітчанам, змушуючи їх облишити всі ті речі, які вони тримали в руках. Кілька заробітчан, які ціле літо провели під керівництвом Старого Біліґа, не наважились його ослухатись, тож поспішили розв’язати мотузки. Чень Чжень ще ніколи не бачив у степу такої жадібної й жорстокої, тотальної форми полювання, ще більш жорстокої, ніж осушування водойм для того, щоб упіймати рибу. Коли б маленький байбак затяг у нору низку петард, перець та облиту дизеліном повсть, він приніс би лихо ще одному гнізду байбаків. Байбачі нори — найбільш глибокі, уривчасті й складні за своєю внутрішньою структурою житла диких тварин, причому вони облаштовані так, щоб уберегтись від диму: якщо людина надумає пустити всередину нори дим, байбак відразу ж закупорить вхід до нори у вузькому місці й перекриє диму шлях. Однак ці мисливці-заробітчани з напівхліборобських-напівскотарських районів удалися до більших хитрощів і заскочили байбаків зненацька. Адже відпущене на волю байбача з переляку побіжить, незважаючи ні на що, до дна нори, де скупчились усі байбаки, й притягне туди петарди та дим підпаленого перцю. Байбаки в норі уже не встигнуть закупорити хід і будуть переможені відразу в своєму осерді. Один за одним вибухи петард і їдкий перцевий дим викурять з нори всіх байбаків, а на виході на них чекатимуть палки й лантухи. Такий лихий трюк дуже легко організувати — варто лише спочатку впіймати капканом маленьке байбача для «приманки». Таким чином за якихось кілька днів ці люди зруйнували цілу «байбачу гору», яка творилась тисячами років, і майже знищили байбаків як вид. Старий Біліґ гнівно вдарив руків’ям батога об землю, аж із-під руків’я в різні боки розлетілись камінці. Його очі ледь не випадали з орбіт, коли він гнівно стукав і кричав: — Ану відрізайте петарду! Знімайте мотузку з перцем! І відпустіть байбача назад у нору! Заробітчани, хоч і гаючи час, розв’язали мотузку, однак маленького байбака не відпускали. У цей час приспів на легкому возі, запряженому конем, начальник Ван. Схоже, він уже протверезів, і коли зістрибував із воза, на його обличчі була посмішка. Він спочатку запопадливо взявся тицяти Старому сигарети, а потім, обернувшись, почав сварити своїх спільників. Підійшовши до заробітчанина, який тримав у руках байбака, він схопив звірятко за шкірку, й ножем перерізав прив’язану до його хвоста мотузку, а потім підійшов до Старого й сказав: — Вставайте, будь ласка, ось я його відпускаю. Старий поволі підвівся й, обтрусивши з тіла порох, сказав: — Цього — відпускай, але надалі й не думай більше віднімати в нашої бригади основну роботу. Начальник Ван сказав, запопадливо посміхаючись: — Ну що ви, хіба ж я можу? Я й цього разу тільки виконував наказ. Якщо не винищити всіх байбаків, то не зможемо перекрити вовкам шлях до відступу, а це теж означає позбавити народ від лиха. Однак ви теж правду кажете — якщо не буде байбачого лою, то кінська збруя розсохнеться й це легко призведе до різних аварій, тож краще залишимо скотарям трохи байбаків… Маленького байбака поставили на приступку перед норою, і щойно начальник Ван відняв свою руку, як звірятко миттю гулькнуло в нору. Начальник Ван, зітхнувши, сказав: — Насправді дістати ціле гніздо байбаків також нелегко. Сьогодні ми ледь-ледь упіймали одного байбака, адже за останні дні часто підпалювали петарди, тож так розлякали байбаків, що вони не наважуються тепер з нори показуватись. Однак Старий непохитно сказав: — Цю справу ще не завершено! Маєш зразу ж доправити на бригаду все, що ти вполював! Інакше, якщо про це дізнаються Лхамжав та інші конопаси, вони розтрощать ваші намети й вантажівки! — Ми зараз усе тут приберемо й поїдемо, — сказав начальник Ван, — адже треба ще доповісти про все начальнику Бао. Старий подивився на годинника й почав хвилюватись за «малу байбачу гору» на півночі, тож сказав до начальника Вана: — Я зараз поїду за людьми, але незабаром повернуся. Вони з Ченем сіли на своїх коней і поїхали в напрямку прикордонного шоссе. Щойно вони проминули два пагорбки, як раптом почули здалеку позад себе декілька вибухів петард, а потім усе заспокоїлось. Старий сказав: — Біда! Нас знову надурили. Вони розвернули коней і поїхали назад. Діставшись верхівки пагорбка, вони побачили, як начальник Ван, обмотавши мокрим рушником нижню половину обличчя, віддає накази іншим убивати байбаків, а перед норою вже вся земля устелена мертвими тваринами. З нори виходить їдкий перцевий дим, а заробітчани вбивають палками кількох останніх байбаків, які щойно вилізли з нори. Старий Біліґ сильно закашлявся від їдкого диму, тож Ченю довелось відвести його на підвітряний бік і постійно бити по спині. Люди з обмотаними мокрими рушниками обличчями, мов злодії, швидко повкидали в лантухи більше десятка малих і великих байбаків, закинули лантух на воза й швидко помчали вниз. — Не розумію, як їм удалося так швидко впіймати капканом ще одного байбака? — запитав Чень Чжень. — Можливо, щойно вони впіймали двох — іншого ховали в лантусі, тож ми й не помітили. Крім того, вони могли довгою жердиною просунути хлопавку до дна нори й таким чином теж підірвати байбаків. От злодії! Розбійники! Ще лихіші, ніж були колись у степу конокради-розбійники! Старий підвівся, спираючись на руків’я батога, й розплакався, дивлячись на стару байбачу нору, мешканці якої були винищені всі до одного. Він забубонів собі під ніс: — Який гріх! Я пам’ятаю цю нору. Дитиною я ставив тут із батьком капкан. Навіть важко сказати, скільки поколінь нашої родини полювали на байбаків біля цієї нори, однак байбаки в цьому гнізді ніколи не виводились, щороку тут стояв веселий писк великих і малих байбаків. Байбаки плодились тут з року в рік щонайменше декілька сотень років… Хто б міг подумати, що за час, достатній лише щоб викурити дві трубки, ця столітня нора повністю буде спустошена?.. Чень Чжень із сумом сказав: — Не сердьтеся, краще ходімо назад і подумаємо, як цьому зарадити. Однак Старий все ще про щось переживав і раптом сказав: — Чому ж тут не видно Доржа? Гадаю, він повів своїх людей на північ до «малої байбачої гори». У них є автомобіль, вони їздять швидко й завжди виявляються першими за нас. Ходімо швидше! Два коні помчали на північ. Вони проминули декілька положистих схилів і побачили велике гірське пасмо, що стояло вже на території Зовнішньої Монголії. Кордон проходив якраз по підніжжю цього пасма. Вказуючи на сіро-зелений пагорбок удалині, Старий сказав: — Раніше туди можна було ходити полювати на байбаків, однак нині ситуація напружена й цього не дозволяють. Комарів тепер небагато, тож вовки неодмінно побігли туди ловити байбаків. Однак про що вовки згадають, до того й Дорж додумається. — Однак невже КПП дозволить їм? — запитав Чень. — Там так багато гір, що з КПП їх нелегко буде помітити, а навіть якщо й помітять, то через військову машину можуть лише попередити їх. Поки вони так їхали, їхні коні почали самі по собі зменшувати швидкість, час від часу опускаючи голови, щоб насмикати собі повен рот свіжої трави. Чень Чжень помітив, що трава в зубах коня набагато зеленіша за кормові трави на їхньому моріжку, й уся товста, тож виглядає як найбільш якісний корм на всьому пасовищі, ще й колоситься на повну силу. Опустивши голову нижче й придивившись, він помітив у трав’яних хащах купки свіжої трави, які були схожі на гнізда сорок. Однак він знав, що це — заготовлений степовими гризунами на зиму харч, кожна така купка саме сушиться біля входу до нори гризуна, а після того, як вона висохне, гризун по травинці перенесе її до нори. У цей час осіння трава на пасовищах уже пожовкла до половини, однак трава, яку назбирали собі гризуни, була вся зеленою, отже, ці купки гризуни наскладали собі кілька днів тому, коли трава ще не пожовкла. Природно, що коні, побачивши таку запашну й розкішну траву, не поспішали бігти далі. Старий натягнув віжки й повільно під’їхав до місця найбільш щільного скупчення трав’яних купок, говорячи: — Відпочиньмо трохи й дозволимо коням відібрати в щурів трохи гарної травички. І хто б міг подумати, що не встигнуть вовки полишити ці місця, як щури перевернуть тут усе догори дном — адже цього року таких от трав’яних купок у декілька разів більше, ніж було минулого року. Вони спішились і зняли з коней вуздечки, даючи їм змогу попоїсти вволю зеленої трави. Тварини із задоволенням устромили свої морди глибше в купки трави, скидаючи верхній, вже трохи підсушений шар зелені й спеціально вибираючи собі ще соковиту, зелену травичку. Було схоже, ніби їм тут накрили стіл на найвищому рівні — по їхніх губах тік зелений сік, вони форкали й їли траву купку за купкою, тож скрізь розносився сильний запах свіжої трави. Старий також, копнувши, розворушив одну з купок і поряд з нею відкрилась нора, розміром із отвір чайної чашки. З нори саме висунув голову щур і, побачивши, що хтось ворушить його зимові запаси, вистрибнув назовні й укусив Старого за носок його їздових чобіт, після чого знову гулькнув у нору, де запищав від хвилювання. Згодом позаду них почувся такий звук, ніби кінь намагається скинути сідло. Обернувшись, вони побачили, що один щур, завдовжки більше чи, раптом вистрибнувши з нори, від злості вкусив за ніс коня, який саме їв траву, зануривши в неї голову. З носа в коня пішла кров, а людей і коней при цьому оточував щурячий писк. Старий розлютився й висварився: — Світ і дійсно змінився, якщо щури вже наважуються кусати коней! Якщо й далі так убиватимуть вовків, то щури незабаром людей почнуть їсти! Чень Чжень швидко, в декілька кроків зупинив коня і зв’язав мотузкою його передні ноги. Кінь продовжив, опустивши голову, їсти траву, однак тепер остерігався щурів — він спочатку копитом підривав щурячу нору, щоб вона обвалилась, а потім затоптував її, й тільки після цього поспішав їсти траву. Старий, перегорнувши не одну купку трави, сказав: — На сім-вісім кроків — одна купка трави, тож щури нахапали собі найкращого корму на пасовищі! Навіть сіньцзянські племінні барани на парувальному пункті не їдять такої гарної трави! А щури ще гірші за косарку: та косить усе підряд — і гарну траву, й погану, а щури підбирають тільки гарну. А якщо цієї зими в щурячих норах буде багато трави, то мало щурів замерзнуть чи подохнуть з голоду, а наступного року в їхніх самок буде багато молока й великий послід, тож вони знову крастимуть траву й вириватимуть зі своїх нір пісок, тоді вже наступного року тут усе буде перерите. Ось бачиш — як тільки в степу зменшується кількість вовків, щури перестають потайки чинити свої справи й перетворюються на могутніх злодіїв… Дивлячись на численні трав’яні купки поблизу й удалині, Чень Чжень відчув сум і жах. Щороку восени в Орхонському степу відбувається війна людей і худоби з гризунами. Якими б хитрими не були гризуни, однак вони теж мають свої слабкі місця. Коли вони восени риють глибокі нори й широко заготовляють собі харчові запаси, щоб перезимувати, вони так чи інакше повинні попередньо наскладувати траву купками й висушити її на сонці, бо якщо траву затягти в нору сирою, вона там загниє й не збережеться. Однак щороку восени цей колективний захід злодійкуватих гризунів з висушування трави, без сумніву, дорівнює самовикриттю й надає людям та худобі чудову можливість знищувати гризунів. Щойно скотарі виявляють, що на якомусь пасовищі масово з’являються трав’яні купки, вони відразу ж доповідають про це, й виробничі загони відразу ж мобілізують усі отари, череди й навіть табуни, щоб ті поспішили поїдати трав’яні купки. У цей час трава на пасовищі вже починає жовтіти, а трав’яні купки гризунів залишаються зеленими й запашними, до того ж мають і насіння, багате на олію, тож коли худоба прибуває на місце, вона просто-таки кидається на ці купки й за декілька днів може начисто виїсти всю щурячу траву, перш ніж та встигне висохнути. Таким чином, гризуни — найбільше лихо для пасовища — залишаються на зиму без зерна й без трави, тому гинуть від холоду й голоду. Це — давній, але ефективний спосіб монгольських скотарів викорінювати «щуряче лихо» в степу. Однак знищуючи восени гризунів, люди й худоба повинні ще узгоджувати свої дії з вовчими зграями, адже останні відповідають за полювання на гризунів і стримують таким чином їхнє поширення в степу. Зазвичай восени гризуни — найтовстіші, тож це — золотий сезон для вовків, коли вони можуть попоїсти щурятини. Щур потрапляє в дуже незручне становище з необхідності тягти до нори траву, адже його легко може впіймати вовк, а трав’яні купки до того ж вказують вовкові, де щурів найбільше й де вони найбільші. Тож осінь завжди — сезон великих збитків для щурів. Однак ще більш важливим є те, що вовки не дозволяють щурам вільно виходити з нір і тягати собі траву в ключовий для її заготівлі сезон. Це призводить до того, що степові щури масово гинуть з голоду, оскільки їм не вистачає харчів перезимувати. І от саме коли вовки не дають щурам розгорнути збір трави, приходять люди й худоба, які відповідають за знищення трав’яних купок. Таким чином, протягом тисяч років вовки, люди й худоба за мовчазною згодою ефективно стримували щуряче лихо. Трав’яні купки, які назбирують щури, продовжують час жовтіння кормових трав, а це дає змогу худобі довше днів на десять їсти зелену й гарну траву, тобто худоба на десять днів більше нагулює осінній лій, тож осіння війна людей, вовків і худоби зі щурами дуже легко дає дивовижний ефект. Що ж стосується зимових пасовищ, які розташовані так далеко, що люди й худоба туди не можуть дістатись, то там щурів винищують здебільшого вовки, не даючи гризунам змоги заготувати собі зернові запаси. Хіба ж може людина з хліборобських районів, яка вперше потрапляє в степ, зрозуміти глибоку сутність цієї війни, що стосується долі степу? Обидва коні набили травою свої животи менше, ніж за півгодини. Однак перед такими обширами й масштабами трав’яних купок, сил солдатів зі стада бригади було, очевидно, недостатньо. У бойовій ситуації, якої він ніколи раніше не бачив, Старий, подумавши довго, сказав: — Перегнати сюди табуни? Це теж не вийде, адже тут — пасовище для корів і овець, тож якщо сюди прийдуть коні — це буде повним порушенням старих правил. На таку кількість трав’яних купок навіть якщо пригнати сінний прес, і то він їх усі не збере. Схоже, що на степ дійсно чекає лихо… — І його причиною є людина, — люто сказав Чень Чжень. Вони сіли на коней і стурбовано поїхали далі на північ. На шляху їм увесь час траплялись трав’яні купки, які то щільно, то розріджено тяглись у бік прикордонного шосе.
Коли вони були вже неподалік Малої байбачої гори, раптом з гір долинуло «Бах! Бах! », однак звук не був схожий ні на постріли з рушниці, ні на вибухи хлопавок. Коли ці звуки відлунали, запала тиша. Старий безнадійно зітхнув і сказав: — У будівельному корпусі вони знайшли правильну людину полювати на вовків — Доржа: де вовки — там і він. Навіть останній прихисток вовків — і той він не пропустив. Вони погнали коней, а з ущелини їм назустріч виїхав джип. Тоді вони зупинили коней і джип зупинився перед ними. У машині сиділи два першокласних стрільці й Дорж. Радник Сюй власноруч кермував машиною, Дорж сидів на задньому сидінні, у нього біля ніг лежав великий закривавлений лантух, а багажник автомобіля був заповнений ущерть, навіть не зачинявся. Увагу Старого відразу ж привернула рушниця з довгим дулом, яку тримав у руках радник Баатар. Чень Чжень з першого погляду визначив, що це — дрібнокаліберна спортивна рушниця. Старий ніколи раніше не бачив такої дивної зброї, тож пильно розглядав її. Обидва радники, побачивши Старого, поспішили привітатись: — Сайн байна уу! Сайн байна уу! (Вітаємо! Вітаємо! ) А радник Баатар сказав: — Ви також їдете полювати на байбаків? Не їдьте, я подарую вам пару. — Чому це нам не їхати? — кинув пильний погляд на нього Старий. — А тому що всі байбаки, які були поза норами, стали нашою здобиччю, а ті, які були в норах, не наважуються виходити, — відповів радник Баатар. — Що це в тебе за дивовижа в руках? Чому це в неї така довга цівка? — запитав Старий. — Це — дробовик, призначений спеціально для того, щоб стріляти диких качок. Стріляє патронами завбільшки як кінчик палички, якраз підходить для полювання на байбаків, адже дуло в нього маленьке й куля не псує шкурку. Ось поглянь… Старий узяв у руки рушницю, ретельно оглянув її, тримаючи в обох руках, також подивився й на патрони. Для того щоб продемонструвати Старому всі переваги таких рушниць, радник Баатар вийшов з машини, узяв зброю в руки й, роздивившись на всі боки, помітив на гірському схилі на віддалі більше 20 метрів великого щура, який стояв біля купки трави поряд із своєю норою й голосно пищав. Радник Баатар злегка прицілився й вистрелив — «бах! », і щуру знесло голову, а його тіло там і впало біля нори. Старий усім тілом затремтів. Радник Сюй засміявся: — Вовки всі побігли до Зовнішньої Монголії. Сьогодні Дорж возив нас півдня, але ми й одного не зустріли. Добре, що взяли цей дробовик — хоч байбаків чимало настріляли. Тутешні байбаки — просто дурні: людина підходить до нори на десять кроків, а вони й не думають ховатись усередину, чекають кулі. Дорж, хизуючись, сказав: — Обидва шановні стрільці з 50 метрів можуть влучити в голову байбака. Ми по дорозі скількох бачили, стількох і вбили — набагато швидше, ніж ставити капкани. Радник Баатар сказав: — Коли будемо проїжджати повз вашу родину сьогодні, я залишу Вам двох великих байбаків, тож ви поки що повертайтеся. Поки Старий ще перебував під враженням від нової міцної зброї, джип уже помчав далі. Старий же завмер із таким виглядом, мов усе ще залишався на звичному для нього осінньому пасовищі. Можливо, він усе ще згадував ту легку й зручну рушницю із довгою цівкою. За якийсь короткий місяць у степу з’явились так багато жахливих нових людей, нової зброї, нових справ і нових засобів, що Старий був зовсім ошелешений. Коли курява за джипом розсіялась, Старий повернувся і, не говорячи ні слова, злегка торкнув вуздечку на своєму коні, сів верхи й поїхав додому, покладаючись на коня. Чень Чжень повільно їхав за ним збоку й думав про те, що кажуть, ніби останнім імператорам династій завжди було скрутно, однак, мабуть, останнім старим кочовикам ще скрутніше. Занепад тисячолітнього первісного степу набагато складніше прийняти, ніж зникнення столітніх імператорських династій. Маленька куля розміром із кінчик палички раптом ніби продірявила тіло Старого й випустила з нього всю кров, тож він на певний час зіщулився вполовину, а по його знурених і поборонованих зморшками щоках потекли мутні сльози й закапали на килим біло-блакитних диких хризантем. Чень Чжень не знав, чим може допомогти Старому і як розрадити його душевний біль. Проїхавши певний час мовчки, він забурмотів: — Батьку, цього року осіння трава виросла такою гарною… Орхонський степ такий красивий… Почекаємо наступного року, можливо… — Наступного року? — відсторонено перепитав Старий. — Хто знає, можливо, наступного року стануться ще якісь дивні події… Раніше навіть сліпі старці могли бачити красу степу… А тепер степ уже не красивий. Було б добре, якби я осліп, тоді б я не бачив, на що його зруйнували… Старий похитувався в сідлі й дав волю коню просуватись уперед важкими великими кроками. Він заплющив очі й по-старечому кректав, здіймаючи за собою запах свіжої трави й хризантем. Ченю здавалося, що слова його пісні були схожі на коротку й чарівну дитячу пісеньку: Жайворонок заспівав — весна прийшла.
Байбак запищав — орхідея розцвіла.
Журавель закурликав — дощик пройшов.
Вовченя завило — місяць зійшов.

Старий наспівував її знову й знову, однак тональність пісеньки все знижувалась, а слова ставали дедалі заплутанішими. Це було схоже на маленьку річку, яка тече здаля, петляє тисячами кілець по неозорому степу й зникає на вологих луках. Чень подумав, що цю дитячу пісеньку, можливо, співали діти цюанів, жунів, гунів, сянбійців, турків, киданів, а також нащадків Чингісхана монголів. Однак чи в майбутньому діти степу розумітимуть цю пісню? Тоді вони, можливо, запитають: що таке жайворонок? байбак? сірий бусол? дикий вовк? дикий гусак? орхідея? хризантема? Над безмежним жовтим степом прямо вгору з трави здійнялися кілька жайворонків і, махаючи крильми, зависли в повітрі, дзвінко співаючи… 35

Янь-ді мав родове прізвище Цзян… А родове прізвище Цзян було однією з гілок племені цян, що входило в групу племен західних жунів. З тих пір, як цей рід перекочував із заходу в центральну частину країни…^[171] Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І Західні цяни… Для них загинути на війні було щастям, а померти від хвороби — невдачею. Вони витримували холод нарівні з дикими тваринами й птаством, навіть вагітні жінки не ховались від вітру й снігу. Вони мали твердий характер і шалену сміливість, відповідно до клімату західних земель, що перебувають під знаком металу. ^[172] «Історія Пізньої Хань. Родовід західних цянів»
Перший сніг на початку цьогорічної зими дуже швидко перетворився на вологу в повітрі, у степу стало холодно й свіжо. Коли скотарі виїхали з нового літнього пасовища, галасливий табір залишився в минулому — тепер окремі загони були розташовані за десятки лі один від одного, навіть собачого гавкоту не було чутно. Дикий степ, буйно зарослий зимовою травою, увесь пожовк і справляв враження такого запустіння, ніби тут була високогірна пустеля без жодної травинки. І тільки небо над степом залишалось усе таким же глибоким і синім, як було восени. Це високе небо з поодинокими хмарами на ньому було чистим, мов озеро, а степові орли літали в ньому так високо, що здавалися ще меншими за цяточки іржі на поверхні дзеркала. Вони вже не могли впіймати ні байбака, ні щура, оскільки ті зарились у свої нори на зиму, тож орлам залишалось тільки злітати під самі хмари, щоб збільшити коло огляду й розшукувати звідти зайців. Однак монгольські зайці, які вміють змінювати колір, поховались у високій зимовій траві так, що навіть лисицям було важко їх помітити. Старий Біліґ колись сказав, що щороку взимку гине від голоду багато степових орлів. На постачальному пункті військового корпусу Чень Чжень купив оберемок товстого сталевого дроту й полагодив плетений корпус воза, який Вовчик розідрав своїми зубами й пазурями. Потім він ще витратив цілий день на те, щоб із внутрішнього боку корпусу, щільно до його стінок, сплести ще й сталеву сітку, а також — сітчастий дах. Дріт був доволі товстим, не набагато відрізняючись від палички для їжі, його можна було перекусити тільки обома руками, з силою стиснувши лещата. Чень розраховував, що навіть якщо Вовчик зламає ще одне ікло, він не зможе прокусити своєї нової клітки. Крім того, перевагою товстого сталевого дроту було те, що його відразу ж можна було залатати там, де його пошкодять. Узимку сніг укривав більшу половину пасовищ, тож кількість трави, до якої могла дістатись худоба, суттєво зменшувалась. Тому взимку скотарі змушені були переїжджати раз на місяць: коли корови й вівці виїдали траву на одному з пасовищ так, що воно ставало білим, слід було їхати на інше пасовище й переганяти худобу до жовтої засніженої рівнини, а траву, яка залишалась на старому пасовищі під снігом, лишати на з’їдання табунам, адже коні могли вирити її з-під снігу своїми великими копитами. Узимку скотарі щоразу переїжджають на недалеку відстань, головне — виїхати за межі пасовища, на якому вівці виїли траву. Зазвичай шлях на нове пасовище триває не більше півдня. Тож як би не пручався Вовчик, але він ніяк не зміг би перегризти клітку за такий час. Чень Чжень зітхнув із полегшенням, адже він нарешті вигадав спосіб, як перевозити Вовчика під час переїздів узимку. Скотарство дійсно може «вичавити» з людини мудрість, тож Чень Чжень і Ян Ке вигадали, як заманити Вовчика в клітку: спочатку вони накривали Вовчика кліткою на землі, потім піднімали голоблю воза й підставляли задній край його кузова під одну зі сторін клітки й просували її разом із Вовчиком нагору по дну кузова, потім вирівнювали віз і міцно прив’язували до нього клітку. І Вовчика можна було безпечно завантажити на віз, при цьому він не міг поранити ні людей, ні себе. А коли вони приїжджали на нове місце стоянки й вивантажували його, описана вище процедура повторювалась у зворотному порядку. Хлопці сподівались, що зможуть дотримувати цього способу, аж поки не влаштуються на постійне поселення, а тоді збудують для нього кам’яний загін і раз і назавжди розв’яжуть проблему взаємної охорони. Потім можна буде пустити до нього ту маленьку сучку, з якою вони від початку жили разом і були нерозлучними компаньйонами, щоб через деякий час отримати «плід» їхніх почуттів — виводок за виводком цуценят-вівчарок, які стануть справжніми нащадками диких степових вовків. Чень Чжень і Ян Ке часто сиділи поряд із Вовчиком і розмовляли, погладжуючи його голову. У такий час Вовчик міг витягнути свою шию й покласти голову на ноги котрогось із хлопців, настовбурчити свої вуха й з цікавістю дослухатись до їхньої розмови. А коли він стомлювався слухати, то починав крутити головою й тертися об їхні ноги. Або піднімав морду до неба чи закидав назад голову, вимагаючи від них, щоб вони почухали йому за вушками чи за щічками. Так, мріючи про їхнє й Вовчика майбутнє, Ян Ке обійняв малого, повільно розправив йому хутро й сказав: — Якщо згодом у Вовчика будуть свої цуценята, то він уже не зможе втекти, адже вовки найбільше з усіх тварин піклуються про свою родину, усі самці у вовків — зразкові «чоловіки», не гультяї. Тож якщо дикі вовки не прийдуть «зваблювати» його, ми навіть зможемо не прив’язувати його більше на ланцюг, а дозволимо йому вільно бавитись у степу, і він буде сам повертатись до свого «лігва». Чень Чжень, похитавши головою, сказав: — Якщо так, то Вовчик уже не буде справжнім вовком. Я не хотів би залишати його тут назавжди… Я весь час мріяв мати справжнього друга серед диких вовків. Уяви, що я поїду верхи на північний захід до високого схилу біля прикордонного шосе й гукну в глибину гір до дороги: «Вовчику! Вовчику! Їсти! », і він, випромінюючи радість, побіжить до мене, ведучи за собою всю свою родину, цілий рід справжніх степових вовків, і на їхніх шиях не буде ланцюгів, а їхні ікла будуть гострими. Вони будуть здорові й веселі, будуть качатись зі мною разом по степу, лизати мене в підборіддя, брати в зуби мою руку й кусати мене, але не сильно… Однак з тих пір, як у Вовчика не стало гострих ікол, ця моя мрія перетворилася на сон… Чень Чжень злегка зітхнув і сказав: — Я дійсно ніяк не можу заспокоїтись. Останніми днями я знову почав мріяти ось про що: ніби я став зубним лікарем і поставив Вовчику чотири нових гострих сталевих ікла, а навесні наступного року, після того як Вовчик виріс на справжнього вовка, потайки узяв його до прикордонного шосе і випустив його у великі гори, що в Зовнішній Монголії, адже там є вовча зграя, ватажок якої, його батько Білий князь, напевне, проклав своїми зубами криваву дорогу до нового місця проживання. Розумний Вовчик неодмінно зможе знайти свого батька-ватажка. Щойно він наблизиться, Білий князь почує в ньому запах крові свого роду й прийме назад нашого Вовчика. Причому Вовчик, у якого тепер є зброя у вигляді чотирьох сталевих ікол, певно, зможе стати грозою всього степу. І хто знає, може, за декілька років Білий князь поступиться своїм місцем нашому Вовчику. Адже наш Вовчик неодмінно є найкращим представником виду орхонських вовків, він має вперту вдачу й найвищу мудрість, тож йому на роду написано бути представником наступного покоління вовчих князів. Якщо Вовчик зможе відвоювати питомі монгольські землі, то вовки будуть жити на широких просторах, де майже немає людей, адже населення там становить всього 2 млн осіб, і де справжній рай для поклоніння вовку-тотему. Там немає селян, які ненавидять і винищують вовків, тож ті обширні степові землі є справжнім місцем, де наш Вовчик може виявити свій героїзм… На мені справді лежить жахлива провина за те, що зруйнував такі блискучі й видатні перспективи Вовчикового життєвого шляху. Ян Ке з дурнуватим виглядом дивився на далекі гори з північного боку кордону, і його погляд поступово згасав. Зітхнувши, він сказав: — Твоя перша мрія ще могла б здійснитися, якби ти потрапив у степ на десять років раніше, але твоя остання мрія, схоже, не здійсниться. Адже звідки ти привезеш дорогоцінне стоматологічне обладнання? Навіть у лікарні хошуна такого немає! Старі скотарі, щоб уставити собі зуби, вимушені їхати за 800 лі до лікарні аймаку. У тебе стане сміливості понести вовка в лікарню аймаку? Не потрібно далі мріяти, інакше ти перетворишся на тітоньку Сянлінь, ^[173] тільки з монгольського степу, а причиною твоїх теревенів завжди будуть вовки, однак твоя позиція буде завжди на їхньому боці… Ех, давай краще дивитись в обличчя реальності. А повернувшись до реальності, Чень Чжень і Ян Ке найбільше переймались ранами Вовчика: його стерті чотири лапи вже загоїлись, однак чорний зіпсований зуб хитався все сильніше, а десна біля його кореня червоніла й напухала. Вовчик уже не наважувався так, як раніше, відчайдушно розривати їжу, а коли він за своєю жадобою забував про зубний біль та скажено кидався шматувати їжу, зуб нагадував про себе таким болем, що малий змушений був розкривати пащу й хапати ротом прохолодне повітря, а також постійно облизувати хворий зуб, аж поки біль трохи минеться, тільки після цього він наважувався знову повільно кусати їжу іншим боком щелепи. Але Ченя ще більше турбувала рана Вовчика в середині горла — вона ніяк не загоювалась. Він постійно намазував на його їжу юньнаньські ліки й змушував Вовчика їх ковтати, тож рана припинила кровоточити, однак малому все ще важко було ковтати їжу і він часто кашляв. Чень Чжень не наважувався запрошувати ветеринара, тож йому залишалось тільки позичити декілька книжок з ветеринарії й самотужки потроху в усьому розбиратись.
Корови й вівці, м’ясо яких було харчем на зиму, були вже забиті, а м’ясо їх — заморожене. Усі четверо мешканців Ченевої юрти згідно з кочовими правилами отримали на весь зимовий сезон кожний по шість великих баранів, усього 24, і одну на всіх велику корову. Встановлена для молодої інтелігенції кількість зерна не зменшилась — по 30 цзінів щомісяця на людину. Кількість м’яса для скотарів була такою ж, але зерна їм видавали лише по 19 цзінів. Таким чином, м’яса в Ченевій юрті було достатньо, щоб наїлись усі її мешканці — люди, собаки й вовк. Крім того, взимку в отарах час від часу гинуть від морозу чи хвороб вівці, люди таке м’ясо не їдять, тож його можна все згодовувати собакам чи вовкові. Тепер Чень міг не хвилюватись за те, як прогодувати Вовчика. Більшу частину замороженого м’яса вони з Ґао Цзяньчжуном зберігали на складі їхнього загону. Склад — це три земляних будиночки, зведені на весняному пасовищі загону, повз які пролягав шлях до Комітету корпусу. У юрті залишався тільки один віз м’яса, а коли його з’їдали, то їхали до складу по нове. Узимку в степу дні короткі, тож вівці могли пастися лише шість-сім годин — трохи більше половини часу, який у них був улітку. Таким чином, за винятком тих днів, коли випадала завірюха, чабанам і чередникам узимку жилося вільно й добре. Чень Чжень планував у компанії Вовчика почитати книжок та впорядкувати свої записи. Він із насолодою очікував від малого нових яскравих вистав, тепер уже — на снігу. Він був переконаний, що вовча впертість, мудрість і таємничість були бурхливим джерелом походження степових п’єс. Вовчик просто не міг у цьому розчарувати його, фаната вовчих вистав. Протягом довгої й холодної зими ті дикі вовки, які втекли за кордон, повинні були мати справу з набагато жорстокішим середовищем, однак його Вовчик мешкав поряд зі стоянкою кочовиків, де йому вволю постачалось м’яса. Вовчик уже злиняв і відростив собі довге зимове хутро, тож здавалось, ніби він раптом знову виріс і тепер уже зовсім став схожим на великого вовка. Коли Чень занурював свою долоню в товсте й щільне його хутро, він не бачив своїх пальців, а також міг відчути жар його тіла, мов від маленької пічки, так йому було навіть тепліше, ніж у рукавичках. Вовчик ніяк не хотів переходити на прізвисько «Вовк», і коли його так називали, він удавав, що не чує, однак варто було покликати його «Вовчиком», як він підбігав із роззявленою від радості пащею й починав тертись об ваші ноги чи коліна. Маленька сучка часто забігала до вовчого кола, щоб погратись із Вовчиком, а Вовчик уже більше не кусав до болі свою «наречену» з дитинства. Навпаки, він часто піднімався на неї й тренував «необхідні рухи» — ніжно, але водночас і брутально. Ян Ке у таких випадках хихотів і казав: — Схоже, наступного року є надія… Третій великий снігопад нарешті припинився. Орхонський степ у сонячному світлі мінився білим і жовтим кольорами, і якщо дивитись на нього з висоти зросту, то він здавався засніженою біло-жовтою рівниною, а якщо присісти й подивитись на нього знизу, то — золотим пасовищем. Загін скотарів, яким керувала Ґасмаа, ставав схожим на первісне степове плем’я, яке поступово пересувалось у глиб широкої й безлюдної рівнини. Ченю знову випадало переїжджати разом із Вовчиком — їхати до іншого загубленого в степу зимового пасовища, де ніхто сторонній не міг їх потурбувати.
Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун узяли по лопаті, якими зазвичай розчищають сніг, і накидали повний віз сухих коров’ячих кізяків, а також завантажили ще два вози розбірними штахетами для огорожі овечого загону та повстю, яка на них накидалась, і спочатку погнали ці вози до місця нової стоянки, щоб попередньо облаштуватись там і викопати основу для овечого загону. На місці вони вдвох витратили ледь не цілий день, поки накидали сніг на чотири великі купи, розкопавши майданчики під овечий загін, коров’ячий загін, вовче коло і свою юрту. Потім розвантажили вози. По обіді, коли вони гнали три порожніх вози додому, Чень Чжень у душі радів, адже таким чином звільнився віз для перевезення Вовчика. На другий день уранці хлопці втрьох розібрали юрту, завантажили всі речі на вози й прив’язали їх, а насамкінець успішно зачинили Вовчика в клітці й підсунули її на воза та міцно прив’язали. Розлючений Вовчик кинувся було кусати залізний дріт, але в нього так заболіли зуби, що він швидко припинив це. Коли віз рушив, Вовчик знову злякано опустив голову, увібрав шию й напівприсів на задню частину тіла, підібгавши хвіст і так нерухомо простояв на возі всю дорогу до нового місця стоянки. Влаштувавши Вовчика, Чень Чжень гарненько нагодував його — відварив йому цілий овечий курдюк, щоб у його тілі накопичилось трохи більше жиру, що був необхідний, аби перезимувати. Чень Чжень навіть порізав на смужки овечий хвіст, щоб Вовчику було легше його ковтати. Прив’язаний на ланцюг Вовчик уперто дотримував двох принципів вовчої природи: по-перше, не дозволяти наближатись до своєї їжі нікому — ані людині, ані тварині; по-друге, не дозволяти вести себе на повідку під час прогулянки й в іншому випадку опиратись до смерті. Чень Чжень з усією можливою повагою ставився до цих двох принципів. Узимку, коли все навколо було скуте кригою й заметене снігом, прагнення Вовчика до їжі й поціновування її були набагато більшими, ніж в інші сезони. Щоразу, коли йому приносили їжу, Вовчик шкірив зуби й гарчав, ніби випускаючи з очей «отруйні голки», неодмінно змушував Ченя відступити аж на крок за вовче коло, й тільки після цього, трохи заспокоївшись, повертався до своєї їжі, але й тоді, як справжній дикий вовк, час від часу загрозливо гарчав на Ченя. Хоча Вовчика й поранили, однак він був, як і раніше, сильним, адже протистояв утраті крові з рани додатковою кількістю їжі. Ікла Вовчика та його рана на горлі все-таки дещо вплинули на його вовчий характер. Тож овечий курдюк, який раніше міг бути з’їдений за два-три ковтки, тепер опинявся в шлунку Вовчика аж за сім-вісім ковтків. У глибині душі Ченя постійно ховалася тривога, чи загоїться остаточно Вовчикова рана. Зимовий степ біля кордону, куди рідко ступає нога людини, випромінював набагато важчий сум, ніж то було глибокої осені. Верхівки кожної травинки, що гойдались на вітрі, виступаючи над поверхнею снігу, виглядали жухлими й неживими. Короткий зелений сезон минув, і ті перелітні птахи, яким удалось уціліти під дулами рушниць, уже відлетіли, а вовчі зграї, які раніше так відважно здіймали ґвалт і дивним чином з’являлись нізвідки та зникали в нікуди, подались кудись, звідки так і не повернулись, тож тепер тихий і одноманітний степ ще більш видавався позбавленим життя. Серце Ченя раз по раз охоплювала безмежна туга, він думав про те, як же, зрештою, вдалося Су У в свій час пережити ті довгі місяці на Бейхайській рівнині. ^[174] Він не знав, чи не збожеволів би тут, чи не втратив би розум і не заціпенів би, якби не було Вовчика й книжок, привезених з Пекіна. Ян Ке колись казав, що його батько в молоді роки, коли вчився в Англії, помітив, що поміж європейців, які мешкають ближче до Північного полюса, достатньо високий коефіцієнт самогубств. А з безмежними снігами та довгою зимовою темрявою на Російській рівнині^[175] та в Сибіру пов’язане поширення протягом багатьох століть «слов’янської меланхолії». Однак чому ж монгольські степовики, яких так мало, зберігають здоровий дух протягом тисяч років життя на монгольській рівнині серед засніжених пасовищ із їхніми довгими чорними ночами? Вони, напевне, з покоління в покоління набували здорові душу й тіло завдяки напруженій, хвилюючій та жорстокій боротьбі з вовками в степу. Степові вовки в матеріальному світі були напівворогами степовиків, але в духовному світі — обожнюваними вчителями. Якщо їх раптом знищити, то навіть вранішнє сонце не забарвить степ, а спокій, схожий на мертву воду, принесе тільки ще страшніших духовних ворогів — сум, пригнічення, занепад та безмежну нудьгу. Дух же степових народів, тисячоліттями сповнений доблесті, остаточно зникне. Після того, як зникли вовки, споживання горілки в Орхонському степу, схоже, збільшилось удвічі… Чень Чжень почав себе вмовляти: колись Су У, напевне, спираючись на боротьбу з лютими монгольськими вовками бейхайського степу, переміг сумні й одинокі місяці. Він цілими днями жив в оточенні вовчих зграй, тож ніяк не міг сумувати, і йому ніяк не дозволено було занепадати духом. Крім того, та монгольська дівчина-чабан, яку князь гунів підібрав для Су У, мала бути такою ж сміливою й відважною, як Ґасмаа, чудовою степовою дівчиною. А дитина, яка народилась у цього подружжя протягом їхнього скрутного життя, — це був Баяр, який наважувався лазити у вовчі нори. І ця тепла та міцна родина неодмінно надавала Су У духовну підтримку. На жаль, згодом китайські посли в степ урятували тільки подружжя Су У, а той Баяр так і залишився назавжди в монгольському степу. Чень Чжень дедалі більше переконувався, навіть категорично стверджував, що саме степові вовки й вовчий дух, врешті-решт, створили великого Су У, який не зганьбив своєї місії ханьського посла. Якщо таким був тільки один Су У, то що можна сказати про всю степову націю? Вовк-тотем — душа степу, джерело свободи й незламності степової нації. Безбарвні ж місяці молодої інтелігенції, на щастя для Ченя, оживив Вовчик, який увесь час перебував поряд із ним. Вовчик продовжував рости й ставав дедалі більшим, а його ланцюг усе відчутніше видавався коротким. Дуже чутливий до обману Вовчик, як тільки починав відчувати, що залізний ланцюг «утрачає відповідність» із його довгим тілом, починав скажено протестувати, мов якийсь вибуховий за характером в'язень, що зазнав жорстокого ставлення: він починав з усіх сил смикати ланцюг та пакіл, вимагаючи подовжити йому «прив'язь». Не досягаючи мети, він не припиняв своїх дій, навіть хоча б і задушився. Рана на горлі Вовчика ще не загоїлась, тож Чень знову вимушений був доточити до його ланцюга нову ланку завдовжки 20 см. Однак він також вимушений був визнати: Вовчику, який виріс уже на здорового вовка, навіть щойно збільшений ланцюг видавався коротким. Проте робити його іще більшим він не наважувався, адже чим довшим буде ланцюг, тим більшою буде й відстань для розбігу в Вовчика, а відтак зміцниться й сила, з якою він натягуватиме ланцюг. Чень переживав, що одного дня Вовчику таки вдасться перетерти й перервати ланцюг. Вовчик, який почав удаватись до «тюремної боротьби», надзвичайно цінував кожний сантиметр залізного ланцюга, який йому вдалося вибороти в ледь не смертельній боротьбі. Щойно ланцюг хоча б трохи подовжувався, він починав скажено бігати по своєму колу, шалено радіючи кожному сантиметру нововибореної свободи. Коли Вовчикові лапи торкались нової засніженої території поза зарослим пожовклою травою вовчим колом, він почувався так, ніби відвоював собі нову територію й шаленів навіть більше, ніж якби вполював жирного жеребця. Він навіть не чекав, поки Чень Чжень допоможе йому розчистити сніг із розширеного кола, а відразу ж починав бігати в новому колі з такою швидкістю, мов був рулеткою. Фу-фу-фу, фу-фу-фу, коло, ще коло — ніби з десяток вовків, які вервечкою наздоганяють один одного, або ж ніби газонокосарка чи млин, залізний ланцюг скажено волочиться по землі, пожовкла трава виривається й розлітається навколо друзками. Вовчик крутиться, мов скажений, ніби якесь чортеня з жовтого вітру, здіймаючи з рівної землі клуби жовтого піску, жовтої трави й жовтих вовків, ніби йде смерч. У Ченя, який стояв поряд і спостерігав за цим, серце заходилось від страху — він боявся, що під час бігу по колу на такій високій швидкості, Вовчика викине потужною відцентровою силою, мов молот при метанні, і він побіжить у глибокі гори та втече за кордон. Щоразу, коли Чень Чжень сідав поряд із вовчим колом, сум у його серці відразу ж розсіювався, і його серце ніби заповнювала якась потужна дикість, а в його жили починала вливатися гаряча вовча кров, при цьому життєві сили в його тілі починали рости. Якийсь «моторчик» Ченевого настрою заводився від швидкості Вовчикового обертання й починав сам із гуркотом обертатись, від чого Чень почувався сповненим енергії й сил. Чень Чжень знову почав веселитись, спостерігаючи за Вовчиковими виставами. Однак за деякий час він помітив, що Вовчик не тільки виражає таким чином свою бурхливу радість, але й нібито має якісь інші наміри, адже він продовжував бігати щодуху, навіть коли його радість минала. Чень відчував, що Вовчик, схоже, інстинктивно тренує свою швидкість, загартовуючи вміння тікати з ув’язнення, при цьому його сила, з якою він намагався зірватись із ланцюга, тепер була набагато більшою, ніж восени та влітку. Вовчик, який усе міцнішав та дозрівав, нетерпляче дивився в безмежний і вільний степ, і ця свобода, що лежала прямо в нього перед очима, цілком у межах досяжності для його пазурів, так збуджувала й приваблювала його, що він не витримував більше ярма на своїй шиї. Чень Чжень дуже добре розумів настрій і прагнення Вовчика, адже для вовка й вільної від природи тварини, яка понад усе любить волю, перебувати серед вільного степу й мати змогу тільки дивитись на свободу, що лежить ось тут, на відстані витягнутої руки, але не мати змоги отримати її — це, можливо, найжорстокіша кара в світі. Однак Чень вимушений був наполягати, щоб Вовчик і далі терпів її, адже якщо він утече з цього вовчого кола на порозі довгої й суворої зими в засніженому степу, де навіть дорослим вовкам важко вижити. Ця дорога для нього буде смертельною. Вовчик невпинно смикав ланцюг, чим уповільнював процес заживлення рани на горлі. Коли Чень дивився на Вовчика, його серце часто стискалось і боліло. Однак він міг тільки збільшити кількість разів перевірки залізного ланцюга, ошийника та пакола, щоб той не вислизнув нишком з-під його нагляду і не втік з «в’язниці» нібито до свободи, але насправді — до смертельно небезпечного місця. Вовчик з напівприкритою пащею продовжував невтомно бігати, іноді навіть якось насмішкувато скошуючи на Ченя очі: в них то з’являлись, то зникали іскорки, мов з-під якогось кресала. У такі моменти Чень у душі раптом відчував безмежне тепло й зворушення. Зіштовхнувшись тепер із дикою натурою Вовчика і його життєрадісністю, він присоромлено запитував себе: невже його власні життєві сили вже вичерпались? невже його волі і його мрії на цьому настав кінець? Він помітив, що Вовчикові бурхливі життєві сили наразі дуже швидко висушують мокре поліно його життєвих сил, що тліло в нього всередині. Ну що ж, нехай тоді Вовчик уволю вихлюпує свої почуття, горить на своє задоволення. І він дозволяв Вовчику бігати досхочу. Вовчик ще пробіг скажено декілька кіл і почав накульгувати, раптом він рвучко загальмував, зупинився й почав хапати ротом повітря, потім двічі похитнувся й, гепнувшись, розтягнувся на землі. Чень Чжень, не знаючи, що трапилось, швидко забіг у вовче коло з наміром підняти Вовчика. Тут він помітив, що очі малого очевидно спрямовані на нього, але його погляд — розсіяний, він не може сфокусуватись на його очах. Вовчик із зусиллям підвівся сам, однак знову двічі похитнувся й важко впав на землю, ніби п’яний вовк. Чень Чжень аж скрикнув від радості, що все обійшлося, він зрозумів, що Вовчику, вочевидь, запаморочилось у голові від обертання на такій високій швидкості. Вовки ніколи не бігають так скажено по траєкторії, по якій ходять, скажімо, віслюки, коли тягнуть жорно. Та навіть у віслючка після намотування кіл із жорном затуманюється погляд, а що вже говорити про вовка?! Чень Чжень уперше бачив вовка, якому запаморочилось у голові, очевидно, перед очами йому все крутилося й було так важко, що хотілося тут же відкрити пащу й виблювати. Чень Чжень поспішив принести Вовчику півмиски теплої води, Вовчик, похитуючись, підвівся, але, нахиляючи голову, вдарився переніссям у край миски. Нелегко йому далося міцно стати на ноги, тільки тоді він більш-менш нормально опустив голову й попив води. Після цього він ліг на землю на бік, розставивши чотири лапи, й довго відсапувався, аж поки знову підвівся. Як не дивно, але, тільки-но відновивши сили, він знову почав скажено крутитись, мов кулька в рулетці. У Ченя на мить затерпло серце і раптом напало потужне почуття відповідальности. У цьому безлюдному місці вигнання тільки завдяки компанії Вовчика, який постійно заряджав його енергією, мов «моторчик життя» у вовчому колі, у Ченя стає сил пережити цей зимовий сезон, якому, здається, не видно кінця. Він на все життя зобов’язаний цій плідній, але зарослій колючками землі, яка сповнена зіткненнями характерів і доль двох націй. Однак невже його шана до вовків і схиляння перед ними, його дослідження й старання подолати незнання й упередження ханьців відносно вовків можуть здійснитись і реалізуватись тільки за умови ув’язнення й утримання під арештом Вовчика, ціною втрати Вовчиком радості й волі. Ченя охопили глибокі сумніви з приводу своєї поведінки й тривога. Настав час читати книжку, однак Чень уповільнив свої кроки в сумнівах, він відчував, що захворів на «залежність» від Вовчика і в душевному плані, і в плані почуттів. Він полишив малого, тричі обертаючись на кожний крок, адже не знав, що ще може для нього зробити. Характер Вовчика, зрештою, визначив його долю. Чень Чжень завжди вважав, що те, що він утратив Вовчика тієї холодної зими, було задумано Тенґером. Це було довічне покарання, яке наслав на його совість Тенґер, щоб він до кінця життя почувався «злочинцем совісті», якому ніколи не буде пробачення. Та ніч, коли рана Вовчика раптом загострилась, була темною, без вітру, без місяця, без зірок і без собачого виття. Давній Орхонський степ був таким тихим, мов якась закам’яніла рослина. У ньому не було жодного подиху життя. Після опівночі Чень раптом прокинувся від скаженого брязкоту залізного ланцюга. Через потужній страх у голові в нього було надзвичайно ясно, а слух надзвичайно загострився. Напруживши слух, він почув у проміжках між брязкотом ланцюга слабкий звук вовчого виття, який лунав з великих гір на кордоні. Виття було протяжним, мов звуки флейти, але безсилим і сумним, схвильованим і пригніченим. Можливо, бідолашну вовчу зграю, яку вигнали з її рідного двору й країни, атакували «військові підрозділи» ще більш лихих «закордонних» вовків, і від неї залишилися лише білий князь та декілька поранених найхитріших вовків, які повернулись до безлюдного місця на південь від кордону, між прикордонним шосе та протипожежною смугою вздовж прикордонних стовпів. Однак вони не могли остаточно повернутись на свою закривавлену батьківщину. Тож ватажок зграї саме стурбовано вив, ніби наполегливо розшукував і намагався зібрати своїх розпорошених і переможених воїнів, готуючись іще раз повести їх в атаку, в бій не на життя, а на смерть. Чень уже більше місяця не чув виття вільних орхонських вовків. Однак тепер цей слабкий, тремтливий і схвильований звук містив усю інформацію про те, що турбувало Ченя. Він думав, що батько Біліґ зараз напевне плаче, адже це сумне виття набагато більше розчаровує, ніж його цілковита відсутність. Більша частина найбільш лихих, відважних та мудрих вовків Орхонського степу, які стояли на чолі зграї, були винищені мисливцями-професіоналами в першу чергу. Після того, як великий сніг укрив Орхонський степ, джипи припинили тут їздити, однак ті мисливці особливого розряду, які вийшли з воїнів-кіннотників, давно вже пересіли на швидких коней і продовжували добивати рештки вовків. Вовки Орхонського степу, здавалось, уже не мали сил іклами прокладати собі ще одну криваву дорогу до життя і відвойовувати собі нову територію, яка б належала їм. Подія, якої найдужче боявся Чень, нарешті сталася. Вовче виття, якого так давно не було чути, раптом розбудило всі Вовчикові надії, хвилювання, а також відчуття протесту й прагнення в бій. Він був схожий на степового князя-сироту, замкненого у в’язницю, який почув заклик свого старого батька, з яким вони давно розлучились, а також почув це сумне прохання про допомогу. Його миттю охопили буйство й шал, він так розхвилювався, що хотів гарматним ядром полетіти туди, звідки долинало те виття, а також хотів видати у відповідь таке ж гучне виття, немовби гуркіт гармати. Однак горло Вовчика було поранене, і в нього не виходило видати у відповідь батькові-ватажку та іншим членам зграї звук, хоч трохи схожий на вовче виття. Через це він розхвилювався до сказу й почав щодуху рватись із ланцюга, стрибаючи й смикаючи ланцюг та кілок, не боячись навіть зламати при цьому шию, аби тільки розірвати залізний ланцюг, розірвати ошийник і вирвати пакіл. Чень тілом відчував, як потужно труситься замерзла земля, а з боку вовчого кола долітають розлючені звуки. Він міг уявити, як Вовчик саме розганяється. Ще ривок! І знову кров горлом! Вовчик смикав ланцюг дедалі сильніше й шаленіше. Чень так злякався, що скинув ковдру, притьмом натягнув шкіряні штани й куртку та кинувся з юрти. У світлі електричного ліхтарика він побачив на снігу плями крові — у Вовчика дійсно з пащі бризкала кров, але він продовжував смикати ланцюг, тож ошийник так стиснув йому шию, що випав його закривавлений язик; ланцюг був натягнутий тятивою, що ось-ось порветься. На грудях Вовчика застигли доріжки крові. Над вовчим колом кружляли криваві бульбашки й піднімався запах крові, там тхнуло смертю. Чень Чжень, не думаючи більше ні про що, кинувся до Вовчика, намагаючись обійняти його за шию, однак щойно він простягнув руку, як Вовчик клацнув зубами й відірвав шмат рукава від Ченевого халата. Ян Ке також прибіг, мов божевільний, однак ніхто з них двох не міг наблизитись до Вовчика, адже так довго стримуваний шал робив його тепер схожим на якогось монстра з налитими кров’ю очима, а також, більш безпосередньо, він був схожий на вовка, який жорстоко вбиває себе. У паніці хлопці схопили великий шмат грубої та брудної повсті, якою накривали коров’ячі кізяки, й накинули її на Вовчика, намертво притиснувши його до землі. Вовчик у цій кривавій битві остаточно оскаженів, він кусав землю, кусав повсть, кусав усі речі, що були в межах його досяжності, а також з усіх сил крутив головою, намагаючись звільнитись від ланцюга. Чень Чжень відчував, що й сам скоро втратить розум, однак він мусив стримати свій характер і раз по раз лагідно кликати Вовчика на ім’я… Чень не знав, скільки минуло часу, поки Вовчик, нарешті, затих і поступово ослаб. Хлопці почувалися так, ніби щойно голіруч провели бій із диким вовком. Вони так стомились, що сіли на землю й відсапувались на повні груди, видихаючи в морозне повітря пар. Поступово розвиднювалось. Хлопці підняли повсть і побачили важкі наслідки Вовчикового скаженого протесту, боротьби за волю та прагнення до батька: його хворий зуб криво стирчав з пащі — очевидно, його корінь зламався тоді, коли кусав брудну повсть, з десни в нього невпинно йшла кров і, цілком можливо, в рану потрапили мікроби з брудної повсті. Вовчик був знесилений, з його горла йшла кров, навіть сильніше, ніж той раз, коли вони переїжджали. Очевидно було, що відкрились усі його старі рани, й ще до них додались нові. Вовчик із застиглими й налитими кров’ю очима ковтав у живіт кров із горла; на куртках хлопців, на повсті, у вовчому колі — скрізь були сліди крові, здавалось, що її навіть більше, ніж коли ріжуть жеребця. Уся кров уже загусла й взялася кіркою на морозі. Чень так злякався, що в нього підкосились ноги й тремтячим голосом, затинаючись, він промовив: — Кінець, цього разу вже по всьому… Ян Ке сказав: — З Вовчика витікло більше половини крові, якщо так усе полишити, то кров витече вся… Хлопці заметушились, однак не розуміли, як зупинити Вовчикові кровотечу. Тож Чень Чжень поспіхом сів на коня й поїхав запросити Старого Біліґа. Старий, побачивши всього закривавленого Ченя, теж злякався й поспішив за ним. Побачивши, що Вовчик усе ще стікає кров’ю, він поспішив запитати: — У вас є якісь ліки для зупинки крові? Чень похапцем витяг усі пляшечки з «білими» юньнаньськими ліками — всього чотири. Тоді Старий увійшов до юрти і вийняв із миски з м’ясом уже зварені овечі легені й поклав їх у гарячу воду з чайника, щоб розморозити й розм’якшити їх. Потім він обрізав усі дихальні трубки та інші тверді речі, а також відділив праву та ліву легені, після чого обмазав їх юньнаньськими ліками й поніс їх до Вовчикового кола, щоб Чень погодував Вовчика. Щойно Чень заніс миску з їжею до вовчого кола, як Вовчик відразу ж схопив у зуби одну легеню й проковтнув її. Овеча легеня, пройшовши по стравоходу, увібрала кров і розбухла, тож Вовчик ледь нею не вдавився. Обмазана юньнаньськими ліками овеча легеня на короткий час застрягла в нього в горлі, після чого з певними труднощами пройшла по горлу вниз. Розбухла, вона затисла кров’яні судини, а ліки таким чином потрапили на рану в стравоході. Тільки коли Вовчик із силою проковтнув обидві легені, кров у його пащі почала поступово зменшуватись. Старий похитав головою: — Він не виживе — утратив багато крові, та ще й рана в нього на такому життєво важливому місці, як горло, тож хоча цього разу все припинилось, однак чи зможеш ти припинити це ще раз, коли він наступного разу почує вовче виття? Бідолаха цей вовк, я ж казав тобі, що не слід утримувати вовка, але ти не послухав. Мені так важко дивитись на це, ніби хтось мені ріже горло… Хіба так повинен жити вовк? Ще гірше за собаку, гірше за монгольських рабів у давнину. Монгольські вовки помруть, але не будуть так жити… Чень Чжень почав жалісно просити: — Батьку, я його буду до смерті доглядати, тільки подивіться, чи можна його ще врятувати? Навчіть мене ваших засобів лікувати хвороби… Старий із розширеними від подиву очима запитав: — Ти хочеш і далі його утримувати? Швидше вбий його, поки він ще схожий на вовка і має ще трохи вовчої злості, щоб він помер у бою, як справжній дикий вовк! А не так безславно, як хворий собака! Допоможи його душі! У Ченя затремтіли обидві руки, адже він ніколи не думав про те, щоб власними руками вбити Вовчика — він же ж виростив його з таким ризиком і труднощами! З усіх сил стримуючи сльози, він ще раз почав прохати: — Батьку, послухайте мене, хіба ж я зможу підняти на таке руку… Якщо буде хоч крихітка надії, я все одно хочу врятувати його… Обличчя Старого відразу спохмурніло, він сердито прокашлявся, потім смачно плюнув на сніг і прокричав: — Ви, ханьці, ніколи не зрозумієте монгольських вовків! Сказавши це, Старий сердито сів на коня, люто стьобнув його батогом і, не обертаючись, помчав до своєї юрти. Душу Ченя пронизав такий гострий біль, ніби це його душу так люто стьобнули батогом. Обидва хлопці стояли, ніби їх прибили паколом до засніженої землі, ніби вони втратили свої душі. Ян Ке копнув сніг носком чобота й, понуривши голову, сказав: — Батько ще ніколи так на нас не сердився… Вовчик уже не цуценя, він виріс і може з нами боротись за свою свободу, адже вовки — справжні представники тих істот, які «без свободи воліють умерти». Тож так, як зараз, Вовчик, либонь, не житиме. Гадаю, нам краще послухатись Батька й виявити пошану до Вовчика, останній раз як до справжнього вовка. Сльози Ченя замерзли на його щоках вервечкою крижаних намистинок. Він зітхнув і сказав: — Думаєш, я не розумію, що мав на увазі Батько? Однак, зважаючи на свої почуття, хіба я зможу підняти руку? Я навіть свого сина, якщо він буде в мене в майбутньому, не любитиму так безтямно, як Вовчика… Мені потрібно ще подумати… Вовчик, який втратив багато крові, похитуючись, підвівся й пішов до краю вовчого кола, де лапою вирив декілька великих грудок снігу з-поза меж кола й розкрив пащу з наміром їх проковтнути. Чень Чжень поспішив обійняти його й запитав у Яна: — Вовчик, напевне, хоче снігом зупинити біль, чи можна дозволити йому це? — Я думаю, що він хоче пити, — сказав Ян Ке. — Адже хіба можна не відчувати спрагу, коли втратив так багато крові? Я думаю, що зараз слід дати йому можливість робити, що хоче, нехай сам вирішує свою долю. Чень розтиснув руки і Вовчик відразу ж почав у всю пащу ковтати грудки снігу. Зовсім ослабленого Вовчика мучили ще й біль та холод, тож він усім тілом страшенно тремтів, ніби в давнину степовий раб, якого на покарання кинули на мороз без куртки. Насамкінець Вовчик уже не міг стояти, тож ліг на землю, мов його розбив параліч, і з великим зусиллям скрутився калачиком, закривши хвостом ніс і морду. Він усе ще тремтів — з кожним ковтком морозного повітря його тіло стискалось, мов у конвульсіях, а під час видиху тремтіння трохи спадало, і так ці напади тремтіння продовжувались у ритмі його дихання, яке довго не могло припинитись остаточно. У Ченя починало терпнути серце, адже він ще ніколи не бачив Вовчика таким безсилим і безпомічним. Він пішов і знайшов якесь товсте повстяне покривало й підстелив її під Вовчика, при цьому він невиразно відчував, як Вовчикова душа по краплині відділяється від його тіла, тож він уже не був схожим на те вовченя, якого Чень колись виховував. В обід Чень зварив Вовчику цілу каструлю каші з м’ясом і жирним овечим курдюком, потім домішав у неї кілька грудок снігу, щоб трохи остудити, й приніс Вовчику. Вовчик зібрав усі свої сили, щоб набути колишнього вигляду голодного вовка, який жадібно їсть, однак у нього це вже не виходило. Він їв із тривалими зупинками, під час їжі стікав кров’ю й кашляв. З його рани в глибині горла продовжувала йти кров, тож горщик каші, який зазвичай зникав за один раз, тепер розтягнувся на два дні й три харчування. Протягом цих двох днів Чень Чжень та Ян Ке день і ніч по черзі дуже уважно стерегли Вовчика й доглядали за ним. Однак Вовчик раз за разом їв дедалі менше, а в останній присіст майже нічого не проковтнув, окрім власної крові. Тоді Чень Чжень поспішив сісти на коня, прихопив із собою три пляшки степової горілки й запросив ветеринара з бригади. Той побачивши, що скрізь на землі кров, сказав: — Не витрачайте зусиль. Якби це був собака, а не вовк, то він би давно вже здох. Ветеринар не дав їм навіть однієї пігулки, скочив на коня й помчав до інших юрт.
Ранком третього дня Чень Чжень, щойно вийшовши з юрти, побачив, що Вовчик сам сповз із повсті й лежить на землі, закинувши голову, та швидко дихає. Коли вони з Яном Ке підбігли подивитись, у них обох трусились від страху руки й ноги. Шия Вовчика так набрякла, що мала ось-ось луснути, здавлена ошийником, тож він міг вдихнути хоча б півковтка повітря, тільки закинувши назад голову. Чень Чжень поспішив ослабити Вовчику ошийник на дві дірки, і той почав дихати на повні груди, але ніяк не міг відсапатись, проте, доклавши всіх зусиль, підвівся. Хлопці розкрили йому пащу й побачили, що половина його десни й усе горло сильно набрякли, причому шкіра на набряку почала вже гноїтись. Чень розчаровано сів на землю. Вовчик, борсаючись, випрямив дві передні лапи й вимушено сів на землі прямо перед ним, напіввідкривши пащу й наполовину висунувши язик, з якого капала слина наполовину з кров’ю, і почав дивитись на Ченя так, мов на старого вовка, мов хотів йому щось сказати, однак не міг видати ані звуку, бо йому заважало швидке дихання. По обличчю Ченя покотились рясні сльози, він обійняв Вовчика за шию і в останній раз міцно притиснувся до нього чолом і носом. Вовчик ледь-ледь утримався, й обидві його передні лапи, на які припадала його вага, різко затремтіли. Чень Чжень рвучко підвівся, побіг до юрти й нишком схопив бур, потім обернувся й, сховавши бур позаду себе, швидкими кроками побіг до Вовчика. Той все ще сидів, швидко дихаючи, а його передні лапи тремтіли ще дужче, здавалось, що він ось-ось упаде. Чень Чжень швидко зайшов Вовчику за спину, підняв бур і з усіх сил опустив його Вовчику на голову. Той без жодного звуку м’яко впав на землю, як справжній степовий монгольський вовк — не зламавшись до останньої хвилини… У ту мить Чень Чжень відчув, що його душу теж вибило ударом з тіла, він майже знову почув її дзвінкі удари об тім’я. Однак цього разу душа, яка вилетіла, більше не поверталась. Чень застиг у вовчому колі, мов обледеніла колона… Прибігли всі їхні собаки, не розуміючи, що відбувається. Побачивши вже мертвого Вовчика, підійшли до нього й почали обнюхувати, однак, налякані, розбіглись. Тільки Ерлан сердито й люто гарчав без упину на обох господарів. Ян Ке, стримуючи сльози, промовив: — Решту теж слід зробити, як казав Батько Біліґ. Я оббілую його на опудало, а ти йди до юрти відпочинь. Чень Чжень, мов задерев’янілий, відповів: — Ми разом витягли з лігва цих вовченят, тож давай тепер і разом білувати, відправимо його до Тенґера. Хлопці, стримуючи тремтіння рук, обережно оббілували вовка, причому хутро залишалось так само щільним і блискучим, однак на тілі в нього був лише тоненький шар лою. Ян Ке розтягнув шкуру на даху юрти, а Чень приніс чистий лантух, поклав у нього рештки Вовчика й прив’язав до сідла. Хлопці сіли на коней і поїхали в гори. Там вони знайшли одну верхівку, на якій було декілька великих каменів, білих від посліду орлів, стерли з них рукавами сніг і обережно та рівно поклали там тіло Вовчика. Місце поховання, яке вони обрали нашвидкуруч, було холодним і дуже тихим, а Вовчик без свого «бойового плаща» виглядав зовсім інакше, Чень Чжень тепер зовсім не впізнавав свого Вовчика, тільки відчував, що він абсолютно схожий на всіх великих степових вовків, які загинули на полі бою і яких люди оббілували. На подив, Чень Чжень і Ян Ке перед цим оббілованим тілом свого улюбленця не зронили ані сльозинки. У монгольському степу майже кожен вовк приходить у шубі, а відходить — голим, залишаючи людям сміливість, відвагу й мудрість, а також — чарівний степ. Вовчик цієї миті не тільки скинув свій «бойовий плащ», але й звільнився від ланцюга. Нарешті, він був таким самим, як інші степові вовки — члени його зграї і всі ті, хто загинув у бою. Він тепер опинився перед широким степом без пут і ярма, остаточно вільним. Відтоді Вовчик офіційно повернувся до зграї, повернувся в ряди степових воїнів, тож Тенґер у жодному разі не зможе відмовити Вовчиковій душі. Хлопці, не змовляючись, підвели голови й подивились на небо — там над ними вже кружляли два тетерев’ятники. Потім вони опустили голови й подивились на Вовчика — його тіло змерзлося й затверділо на тонкий шар. Хлопці сіли на коней і поспішили вниз. Коли вони під’їхали до луки й підняли вгору голови, ті птахи вже, кружляючи, спустились майже до самих каменів на верхівці гори. Вовчик ще не змерзся остаточно, тож він дуже швидко потрапить на небо, степові орли віднесуть його до Тенґера. Коли вони повернулися додому, то побачили, що Ґао Цзяньчжун, вибрав палицю з березового стовбура завдовжки шість-сім метрів і поставив її перед дверима до юрти та притрусив вовче опудало жовтою сухою травою. Чень Чжень протягнув крізь ніздрі Вовчика й зав’язав там один кінець тонкої шкіряної мотузки, а інший кінець — зав’язав на верхівці березового стовбура. Усі втрьох хлопці дуже шанобливо встромили прямий стовбур у великий сніговий намет перед юртою. Лютий північно-західний вітер піднімав довге хутро Вовчикового опудала аж вертикально до неба, розчісуючи охайно його «бойовий плащ», ніби обладунки для урочистого бенкету на небі. Над Вовчиком плив білий дим, що піднімався з димоходу в юрті, і здавалось, що Вовчик стрибає між хмарами, вільно й радісно перекидається й танцює на стовпчику диму. Тепер на його шиї більше ніколи не буде ані залізного ланцюга, ані ярма, а під його ногами — ніколи не буде маленького клаптика тюремної землі. Чень Чжень і Ян Ке довго дивились, позакидавши голови, на Вовчика в небі, дивились на Тенґера. Чень про себе бурмотів: — Вовчику, Вовчику, Тенґер розкаже тобі всю правду. Тоді прийди до мене уві сні і вкуси мене, люто-люто вкуси мене… Затуманеним поглядом Чень стежив за зворушливими й пустотливими рухами Вовчика — то була його зовнішня оболонка, яку він залишив цьому світові. Здавалось, що всередині тієї прекрасної й войовничої оболонки все ще перебуває вільна й незламна душа Вовчика. Раптом довга оболонка Вовчикового тіла і його довгий настовбурчений угору хвіст вигнулись декілька разів, мов пустотливий дракон, і Чень у душі злякався — адже він ніби дійсно побачив дракона з головою вовка, що летів по небу крізь хмари й сніг. Потім довга оболонка почала підніматись і опускатись у повітрі, мов дельфін стрибав по воді, пришвидшуючи свої рухи… Свистів вітер, навколо в повітрі метушились сніжинки, а Вовчик, мов золотий дракон у небі, стрибав по хмарах, загнуздуючи сніг і вітер, радісно кружляючи в небі у польоті до Тенґера, у польоті до Сиріуса, у польоті до вільного космічного простору, у польоті до місця, де збираються душі всіх давніх монгольських степових вовків, які за тисячі років загинули в бою… У ту мить Чень Чжень вірив, що бачить того вовка-тотема, який насправді належить його особистому внутрішньому світу. Післямова

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 29 303132 33 34 Следующая ⇒