Annotation 1 страница

Цзян Жун (справжнє ім'я — Лу Цзямінь; нар 1946 р. ) — китайський письменник, що за свої політичні погляди був ув'язнений і навіть дивом уникнув смерті. Його дебютний роман «Вовк-тотем» (2004), написаний на основі власного досвіду автора, отримав літературну премію Man Asian Literary Prize (2007) і став бестселером. Роман виходить друком мільйонними накладами і перекладений багатьма мовами світу. Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків... Цзян Жун1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435Післямова

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179

Цзян Жун
Вовк-тотем

Присвячую незрівнянним степовим вовкам і кочовикам Присвячую колись чарівному монгольському степу 1

«Плем’я цюаньжунів»^[1] вважало своїми предками двох білих собак, собака був їхнім тотемом. Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І Чжоуський^[2] князь Му-ван скарав цюаньжунів і повернувся, отримавши чотирьох білих вовків і чотирьох білих оленів. ^[3] «Історія династії Хань. Історія гунів»
Коли Чень Чжень у своєму сніговому заметі налаштував око підзорної труби на великого вовка, він побачив два ока — ніби блискучі металеві конуси. Аж волосся на тілі Чень Чженя стало сторчма, мов голки в дикобраза, ледь не піднімаючи сорочку над тілом. Старий Біліґ був поруч, але Чень Чжень уже навіть не відчував свого подиху, хоча холодний піт, по волосинках, що стали сторчма, просочувався назовні. Попри те, що Чень Чжень прожив тут уже два роки, він усе ще боявся великих вовків монгольського степу та їхніх зграй. Тут — глибоко в горах і далеко від табору, опинившись перед такою великою зграєю вовків, він відчував, як навіть подих його тремтить. Ні Чень Чжень, ні Старий Біліґ не мали цього разу з собою ані рушниці, ані довгого ножа, ані запряжки, навіть якоїсь залізяки, як от стремено, в них не було. Вони мали лише два аркани на випадок, якщо вовки учують людський дух — тоді їм обом можна було заздалегідь провести обряд поховання просто неба. ^[4] Чень Чжень насмілився зробити півковтка повітря, і лише після цього повернув трохи голову вбік, щоб подивитися на Старого. Біліґ саме спостерігав в іншу підзорну трубу загінний ланцюг, що його утворила вовча зграя. Стишивши голос, він сказав: — І на що ти здався, такий боязкий? Як вівця, не інакше. Ви, ханьці, ^[5] аж до кісток боїтеся вовків. Тільки ханець у степу завжди буде битий. Зауваживши, що Чень Чжень не видає жодного звуку, він нахилив голову вбік і прошепотів: — Однак цього разу не розгубись, поворушися хоч трохи, це тобі не іграшки. Чень Чжень трохи нахилив голову і схопив у жменю сніг, який склеївся в його долоні в крижану грудку. На схилі гори, навскоси від них, сторожко скубла траву велика отара дзеренів, ^[6] однак вони ніби ще не помітили вовків. А один кінець вовчого загінного кільця вже наближався до снігового замету, де зачаїлися двоє чоловіків, і Чень Чжень не насмілювався поворухнутися, відчуваючи, що вже майже перетворився на крижану статую. Це був уже другий випадок, коли Чень Чжень зустрічав у степу вовків. При згадці про першу зустріч він знову затремтів усім тілом. Він був певен, що жодний ханець не втримав би в цій ситуації репутацію сміливця. Коли два роки тому Чень Чжень прибув з Пекіна на це віддалене пасовище до виробничої бригади, ^[7] був кінець листопада, і Орхонський степ уже був укритий сліпучо-білим снігом. Окрема юрта для молодої інтелігенції ще не була облаштована, тому Ченя поселили до Старого Біліґа і йому випало стати чабаном. Одного дня, через місяць після приїзду, він поїхав зі Старим за 80 км від пасовища до Комітету пасовища отримати свої документи про навчання й купити заодно якісь побутові речі. Уже перед поверненням Старого як члена революційного комітету скотарських господарств раптово затримали на збори, а документи, згідно з директивою Комітету пасовища, слід було негайно доправити голові бригади, тому Ченю нічого не лишалося, як самому верхи повертатися додому. Перед від’їздом Старий віддав йому свого вороного коня, який був швидким і добре знав дорогу додому, а також попередив його в жодному разі не з’їжджати з торованого машинами шляху, вздовж якого через кожні 20–30 км є монгольські юрти, тоді все буде гаразд. Щойно Чень Чжень сів у сідло, як відчув під собою силу першокласного монгольського скакуна, і в нього виникло бажання помчати верхи. Коли дорога завела його на гребінь гори, і він побачив верхівки гір Цаґаан уул, ^[8] що «отаборилися» на віддалі, він умить забув про попередження Старого й свавільно з’їхав із торованого машинами шляху, що ним слід було робити гак у понад 20 лі, ^[9] та поїхав до головної бригади навпростець, ближчим шляхом. Ставало дедалі холодніше. Десь на півдорозі почало здаватися, ніби навіть сонце так змерзло, що аж труситься з легеньким шелестінням і сідає за горизонт зіщулившись. У повітря від укритої снігом землі піднімався холод, тож його шкіряний плащ став цупким на морозі. Коли Чень Чжень махав рукою, згинав її чи нахилявся, плащ рипів. Піт на тілі коня перетворився на шар білої паморозі, а ноги коня грузли в снігу, тому він уповільнив ходу. Навколо була дика місцевість без жодних ознак людського житла. Пагорбки минали один по одному. Вороний біг собі підтюпцем, не виказуючи жодних ознак утоми. Він ішов рівно, не підстрибуючи, щоб вершникові було зручно, тож Чень Чжень відпустив вудила, дозволивши коню самому розраховувати силу, швидкість і напрямок. На якусь мить, правда, його пройняло тремтіння від незрозумілої тривоги — він раптом злякався, що кінь заблукає, що погода переміниться й повалить сніг, що він замерзне на смерть у цій сніговій пустелі… А от кого забув злякатися — так це вовків! Вони під’їжджали до роззявини гірської ущелини, коли вуха вороного, що він ними тріпотів усю дорогу, дослухаючись до звуків зусібіч, раптом завмерли просто в напрямку роззявини. Кінь почав закидати голову, форкати, збився з кроку. Оскільки Чень Чжень тоді вперше їхав сам-один такою далекою дорогою по засніженому степу, він і гадки не мав про небезпеку, що чигала попереду. Вороний схвильовано роздував ніздрі, закочував очі, і, зрештою, зробив спробу змінити напрямок, щоб поїхати в об’їзд. Однак Чень Чжень ніяк не розумів намірів коня, тому натягнув вудила і все-таки спрямував його підтюпцем у попередньому напрямку. Та кінь біг дедалі безладніше — то переходив на крок, то знову біг, то підстрибував, до того ж із такою силою бив копитами, ніби збирався наступної миті помчати щодуху. Чень Чжень знав, що взимку слід берегти сили коня, тому намертво затягнув вудила, не дозволяючи тварині зірватися з місця. Вороний, побачивши, що жодне з попереджень не діє, повернув голову і почав скажено гризти піми^[10] Ченя, та коли той раптом прочитав приховану небезпеку в наляканих очах коня, було вже пізно, оскільки вороний тремтячи в'їхав у схожу на отвір труби роззявину похмурої гірської ущелини. Коли Чень Чжень рвучко повернув голову, щоб подивитись углиб ущелини, він ледь не впав з коня від страху. На засніженому схилі, не далі, ніж за 40 метрів від нього, у світлі вечірньої заграви йому раптом явилася велика зграя лютих монгольських вовків, їхнє хутро сяяло золотом. Вони всі чи прямо, чи скоса дивилися на нього, встромлюючи в нього свої гострі конусовидні погляди, аж він від того почувався їжаком. Найближче до нього якраз були кілька величезних вовків, розміром з леопарда. У порівнянні з вовками, яких він бачив у Пекінському зоопарку, ці були вдвічі грубші, наполовину вищі й уполовину довші. Якоїсь миті більше десятка великих вовків, котрі сиділи на снігу, раптом одночасно підвелися, і їхні хвости — від першого до останнього — настовбурчилися, ніби шаблі, готові бути вийнятими з піхов. Усім своїм виглядом вони засвідчували, що зайняли командну висоту й готові кинутися на ворога. У зграї вовків вирізнявся білий вовк-ватажок, оточений іншими вовками. Його шия, груди й живіт були сіро-білими, тому він випромінював біло-золоте світло, що різало очі, а разом з ним і страшний авторитет лиходія. У зграї було не менше, ніж 30–40 вовків. Згодом, коли Чень Чжень докладно розповідав ситуацію Біліґу, Старий вказівним пальцем змахнув із чола холодний піт і сказав, що, напевне, у вовків була саме нарада з приводу атаки на табун коней, які паслися тоді по той бік гір, і вовк-ватажок саме віддавав накази своїм підлеглим. Ще пощастило, що вони були неголодними, адже вовки з блискучим хутром — це не голодні вовки. А в той момент Чень Чжень справді вже втратив будь-які відчуття. Останнє, що залишилося в його пам'яті, — ніби з голови випорснув легкий, але надзвичайно страшний звук, схожий на чистий передзвін срібних монет високої проби. Це мав бути звук ударів його душі об тім’я. Чень Чжень відчував, що його життя перервалося на кількадесят секунд, і на цей час він став бездушною тілесною оболонкою, яку залишила душа, нерухомим шматком м’яса. Ще довго після тієї зустрічі з вовками Чень Чжень у душі відчуватиме безмежну вдячність Старому Біліґу і його вороному коневі, адже він не випав із сідла тому, що їхав не на звичайному коні, а на відомому мисливці, який виріс і загартувався в боях із вовками. І ось, коли все мало скінчитися і їхнє життя трималося на волосині, вороний раптом зробився надзвичайно спокійним. Удаючи, ніби він зовсім не бачить вовчої зграї, або, принаймні, не збирається заважати їм проводити збори, кінь потихеньку просувався собі вперед кроком звичайного перехожого. Він зібрав усю свою відвагу й чітко контролював копита — не хитався, не мчав, а максимально стабільно ніс у сідлі свого тимчасового господаря, ніби акробат у цирку несе на голові піраміду зі склянок і тарілок. Він чуйно добирав ходу й обережно контролював поставу Ченя — щоб вісь його хребта була вертикальною, а центр тяжіння не зміщувався, інакше той втратив би рівновагу і впав просто вовкам у зуби. Можливо, ця грандіозна сміливість і мудрість вороного повернула назад душу Ченя. А можливо, Чень Чжень раптом заручився духовною підтримкою Тенґера (Неба), який повернув його душі віру й сили. Коли душа його, що кількадесят секунд літала в морозному повітрі, знову повернулася до тілесної оболонки, він відчув, що вже дивним чином воскрес і при цьому напрочуд тверезий. Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від здобичі, вони здолають за кілька секунд, не докладаючи особливих зусиль. Відстань між вершником і вовками скорочувалась, і Чень Чжень чудово розумів, що в жодному разі не можна виявляти ані крихти страху, слід бути як Чжуґе Лян^[11] з його тактикою «окозамилювання противника»: робити такий вигляд, ніби вони — це сміливий авангард, за яким іде могутня кавалерія. Тільки так можна було дотиснути жорстоких і недовірливих степних убивць — монгольських вовків. Він відчув, як вовк-ватажок витягує шию, щоб здалеку оглянути схил гори за його спиною, і довгі вуха всіх вовків зграї, ніби радари, повертаються в напрямку погляду ватажка. Усі лиходії тихо чекали його наказу. Однак те, що цей самотній неозброєний вершник так самовпевнено наважився під’їхати аж до зграї вовків, змусило ватажка й великих вовків повірити йому. Вечірня заграва поступово зникала. Кінь і вершник ще трохи наблизилися до вовчої зграї. Ці декілька десятків кроків були, можна сказати, найнебезпечнішим і найдовшим шляхом у житті Ченя. Коли вороний зробив ці кілька кроків, Чень Чжень раптом усвідомив, що один з вовків попрямував до засніженого схилу за його спиною, і зрозумів, що то — розвідник, спрямований ватажком перевірити, чи справді за ними є «підкріплення». Чень Чжень відчув, що його душа, яка щойно зажевріла в тілі, ладна знову залишити його. Кроки вороного теж ніби стали не такими впевненими. Ноги людини і тіло коня одночасно затремтіли, від чого швидко виник страшний резонанс, який тільки підсилив їхній спільний страх. Вуха вороного притислися до тіла, і він напружено зосередився на тому розвідникові. Коли вовчий посланець з’ясує справжній стан справ, кінь і вершник саме наблизяться до зграї впритул. Чень Чжень уже бачив себе в пащі величезного вовка, між двома щелепами гострих вовчих зубів, що ось-ось із клацанням зімкнуться. Вороний почав злегка присідати, щоб зібратися на силі для останнього ривка. Однак коли кінь із ношею — ривок безуспішний. Чень Чжень раптом, як степові скотарі у критичні моменти, подумки почав закликати Тенґера: «О, Передвічне Небо, Тенґере, простягни мені свою руку, допоможи мені! » Він також стиха покликав Старого Біліґа. «Біліґ» монгольською означає «мудрий», тож він сподівався, що Старий зможе чимшвидше передати йому мудрість степовиків. Однак в Орхонському степу було тихо і не чути жодної відповіді. Він розчаровано підвів голову, щоб востаннє поглянути на прекрасного, крижано-блакитного Тенґера. І раптом на нього, ніби й дійсно з неба, зійшли слова Старого й загули в його барабанних перетинках, ніби удар грому: вовки найбільше бояться трьох речей — рушниці, аркана й залізного приладдя. Рушниці й аркана в нього не було. А залізне приладдя? Його ступні аж нагрілися — є! Ноги встромлені у величезні сталеві стремена! І його ноги аж затремтіли від скаженої радості. Вони з Біліґом помінялися кіньми, але не сідлами. Не дивно, що свого часу Старий дібрав йому такі великі стремена, ніби знав наперед, що настане день, коли вони йому стануть у нагоді. Однак тоді Старий казав, що коли починаєш учитися їздити верхи, маленькі стремена не даватимуть упевненості: якщо кінь почне брикатися, нога може легко вислизнути й будеш розчавлений копитами. А в цих стремен отвір був широкий, а «підошва» — кругла, тож порівняно зі звичайними мілкими й квадратними залізними стременами вони здавалися вдвічі більшими і вчетверо важчими. Поки зграя чекала на розвідника, вершник під'їхав до них упритул. Чень Чжень миттю вийняв ноги зі стремен, нахилився і потягнув стремена вгору — кожною рукою по одному. Від цього руху тепер залежало його життя! Він напружив усі сили, рвучко повернувся і загорлав просто до найбільш щільної частини зграї, після чого підняв важелезні стремена на рівень грудей і почав люто стукати ними одне об одне. «Дзень, дзень…» Від ударів стремен виходив такий звук, ніби молотком б'ють у рейку, — такий чистий і високий, що аж закладало вуха. Він різонув вовчу зграю, ніби гострий меч. Для вовків цей неприродний залізний звук був страшніший за гуркіт грому і навіть страшніший за брязкіт капкана, що його найбільше боїться степовий вовк. Уже перший звук, який видав Чень Чжень, так налякав вовків, що вони разом затремтіли. Він ударив ще кілька разів, і зграя, за наказом ватажка, почала відступ у повному складі. Притиснувши вуха, втягнувши шиї, вони вмить зникли в горах, ніби жовтий вітер. Навіть той розвідник облишив своє завдання й швидко приєднався до своїх. Чень Чжень не міг повірити своїм очам: такі страшні й величезні монгольські вовки раптом відступили, злякавшись двох стремен! Він у ту ж мить розхоробрився: то скажено бив у стремена, то розмахував руками, жестикулюючи, як степові кочовики, коли закликають один одного, і кричав назад себе: «Хурдан! Хурдан! (Швидше! Швидше! ) Вовки — тут! І їх багато! » Можливо, монгольські вовки розуміють монгольську мову і мисливську мову жестів. Так чи інакше, але зграя була так налякана загінною тактикою цього сумнівного для них мисливця, що швидко відступила. При цьому вовки відходили організовано, навіть під час втечі вони дотримували того бойового порядку, який здавна склався в усіх степових вовків: молоді самці — в авангарді, ватажок — попереду, великі вовки — прикривають відступ. Зовсім не так безладно, як розбігаються птаство й інша звірина. Чень Чжень аж завмер, дивлячись на це. Не встиг він оком зморгнути, як від вовчої зграї не залишилося й сліду. Тільки сніг і туман вкривали ущелину. Денне світло вже згасло. Не встиг Чень Чжень ще як слід прилаштувати стремена назад, як вороний вилетів з ущелини кулею, і скажено помчав до бригади найближчою відомою йому дорогою. Морозний вітер задував за комір і в рукави, тож холодний піт на тілі Ченя майже перетворився на крижинки. Врятований з вовчої пащі Чень Чжень почав з тих пір, як і степовики, шанувати Передвічне Небо Тенґера. А щодо монгольських степових вовків у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу. Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців. Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя: — Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння. Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій… Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону^[12] охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя. Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу. Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)! Тієї ночі він прокинувся від переривчастих звуків голосу Ґасмаа, яка кликала його, та скаженого рику собак. Коли він похапцем натягнув піми й шкіряний плащ, узяв ліхтарик і аркан та вибіг з юрти, його ноги сильно тремтіли. У світлі ліхтарика, що проходило крізь безладний рій сніжинок, він несподівано побачив, що Ґасмаа саме тягне за хвіст величезного вовка. Цей вовк у довжину — від хвоста до голови — був на зріст дорослої людини, а вона хотіла витягнути його зі щільного натовпу овець! Вовк з усіх сил намагався повернути голову, щоб укусити її, однак перелякані на смерть дурні й жирні вівці, які боялися що вовка, що вітру, уперто купчилися поближче до загорожі, унаслідок чого сніг між їхніми тілами перетворювався на пару і посилювався різкий овечий запах. Вони затисли вовка спереду так, що той не міг і поворухнутися. Він міг лише, вчепившись пазурями в землю, рватися вперед і безладно кусати всіх, хто потрапить йому під зуби. Вовк з усіх сил намагався вирватися від Ґасмаа, вискочити з натовпу овець, щоб розвернутися й кинутися на жінку. Чень Чжень підбіг хитаючись, однак не знав, з чого йому починати. Дві великі собаки позаду Ґасмаа також нервували, бо не могли пробратися крізь отару, вони тільки скажено гарчали й гавкали, щоб принаймні таким чином тиснути на вовка. Інші п’ять-шість лютих собак Біліґової родини з усіма сусідськими собаками саме вовтузилися з вовками на східному боці загону. Там стояв собачий гавкіт, рик і виття. Чень Чжень хотів наблизитися до Ґасмаа, щоб допомогти їй, однак його ноги трусилися й не переступали. Його гаряче прагнення торкнутися живого вовка власноруч ураз ущухло, ніби заледеніло від страху. Ґасмаа ж, яка подумала, що Чень Чжень справді поспішає їй на допомогу, схвильовано закричала: — Не підходь! He підходь! Вовк може вкусити! Швидше розжени овець, щоб собаки могли підбігти. Ґасмаа сильно відхилилася назад, з усіх сил тягнучи вовка за хвіст, аж на обличчі в неї проступив піт. Вона обома руками перегнула вовчий хвіст так, що вовк від болю почав хапати морозне повітря своєю закривавленою пащею і, не втримавшись, повернувся, щоб розірвати людину на шматки. Зрозумівши, що вперед ходу немає, вовк раптом рвучко відступив назад, повернув половину тулуба й кинувся на Ґасмаа. «Кх» — почувся звук, і половина поли її шкіряного плаща залишилася у вовка в зубах. У вузеньких монгольських очах Ґасмаа спалахнула іскра ненависті й промайнув погляд розлюченої пантери. Вона вчепилася у вовка мертвою хваткою, потім рвучко відстрибнула на крок назад, вирівнявши таким чином вовче тіло, і з усіх сил потягла вовка в бік собак. Чень Чжень запанікував: однією рукою він високо тримав ліхтарик, спрямувавши його на Ґасмаа й вовка, оскільки боявся, що вона не зможе вчасно побачити рух хижака і той її вкусить, другою рукою він розмахував арканом, б’ючи ним по головах найближчих баранів. В отарі зчинився безлад — боячись, що в темряві є вовк, вівці кинулися до місця, освітленого ліхтариком, і Чень Чжень уже не міг їх нікуди зрушити. Він помітив, що в Ґасмаа незабаром забракне сил тягти вовка, бо він уже протяг її на кілька кроків уперед. — Мамо! Мамо! — почувся переляканий дитячий голос. Це дев’ятирічний син Ґасмаа Баяр вибіг з юрти, однак, побачивши побоїще, він змінив інтонацію. Він миттю кинувся до матері, проскочив по спинах баранів і, опинившись поруч, також схопився за вовчий хвіст. Ґасмаа закричала: — Хапай його за ногу! Хапай його за ногу! Баяр миттю вчепився обома руками в задню ногу вовка і з усіх сил потягнув за неї, послабивши йому силу ривка вперед. Таким чином, мати й син удвох майже зупинили хижака. А собача зграя на сході загону продовжувала битву. Вовки, очевидно, вдалися до підступу — перетягли на себе основні сили собак, щоб прикрити атаку чи відступ вовків, які забігли в загін. Тож лінія оборони на заході загону тільки завдяки впертості Ґасмаа і Баяра не дозволила цьому великому вовку вигнати частину овець через західну стіну повстяної загорожі. Старий Біліґ також підбіг до отари. Він то лякав овець, то кричав у західний бік до собак: — Бар! Бар! «Бар» монгольською означає «тигр». Так звали найбільшого і найвідчайдушнішого собаку з його зграї, який походив від тибетської вівчарки. Хоча довжиною тіла він і поступався звичайним вовкам, по висоті й ширині грудей перевершував їх. Почувши голос господаря, Бар миттю залишив бійню і примчав до Старого. Коли він різко зупинився, відсапуючись, з його пащі пішов запах вовчої крові. Старий вихопив з рук Ченя ліхтар і спрямував стовп світла просто в середину отари на вовка. Бар мотнув головою, ніби сердитий охоронець, який утратив свою роботу, і, скаженіючи від люті, рвучко застрибнув на овечі спини, а потім, скочуючись по овечих головах, кинувся до вовка. Старий крикнув до Ченя: — Жени отару на вовка! Потрібно його затиснути! Не дати втекти! Потім він потягнув Ченя за руку, і вони вдвох погнали овець щільними рядками в бік вовка і Ґасмаа. Розлючений Бар, вивергаючи з пащі пару і кров, нарешті дістався Ґасмаа, однак тіло вовка все ще було затиснуте вівцями, що й не дихали від страху. Справжній мисливський пес монгольських степів знає правила: він не кусатиме вовка за спину чи за тіло, щоб не пошкодити його шкуру. Тож не знаходячи місця, за яке вкусити, Бар безладно гарчав і гавкав від хвилювання. Однак, побачивши Бара поряд, Ґасмаа раптом повернулася боком, підняла ногу і перекинула через коліно довжелезний вовчий хвіст, який міцно тримала обома руками. Потім вона голосно крикнула, збираючи всю силу в руки і «кхх» — все-таки переломила вовчий хвіст, ніби дерев'яну палицю. Вовк захрипів від болю і на мить розслабив лапи, що дало змогу матері й синові витягти його з купи овець. Тіло вовка здригалося в корчах від болю, він обернувся оглянути рану, і тут Бар, скориставшись нагодою, встромив зуби йому в горло. І хоча вовк брикався й шкрябався, дві ноги Бара намертво притислися до його голови і грудей. Зуби пса зімкнулися, і дві цівки крові бризнули з артерій на шиї вовка. Звір бився в агонії ще хвилину чи дві, але потім обм'як і впав на землю, з його зубастої пащі вивалився закривавлений язик. Ґасмаа витерла з обличчя вовчу кров і глибоко зітхнула. Ченю здалося, що її червоне від морозу обличчя ніби нарум’янене вовчою кров’ю, а вона сама — така дика, войовнича і прекрасна, якими були ще доісторичні первісні жінки. Запах крові мертвого вовка рознісся в повітрі, й гавкіт собак у східній частині загону раптом завмер, а вовки по одному відступили й швидко зникли в темряві. А через деякий час з північно-західної частини степу долинуло моторошне виття вовчої зграї — вовки оплакували свого хвацького генерала, який загинув у бою. «Я ні на що не здатний, боязкіший за вівцю! » Ченю було соромно зізнатися: — Я — слабший за степового пса, слабший за жінку, навіть слабший за дев’ятирічну дитину! Ґасмаа, сміючись, захитала головою: — Ні, ні, що ти! Якби ти не прийшов мені на допомогу, вовк би з’їв баранця з тельбухами. Старий Біліґ також засміявся: — Мені ще в житті не траплявся ханьський студент, який би допомагав заганяти овець і світив ліхтариком! Ченю нарешті вдалося торкнутися вовчого тіла — вже мертвого, але ще теплого. Він справді шкодував, що йому забракло щойно хоробрості допомогти Ґасмаа тягти вовка за хвіст, і він втратив таку рідкісну можливість набути досвіду боротьби з вовком голіруч, яка взагалі-то рідко коли випадає ханьцю за життя. Вовки Орхонського степу справді такі великі, що аж лячно — ніби волохата горила, що впала на землю і, здається, лише знепритомніла, але щомиті може з риком підскочити. Чень Чжень погладив Бара по голові, і, набравшись сміливості, присів навпочіпки біля вовчого тіла. Він зміряв його довжину своєю великою п’яддю. Виявилося, що від кінчика носа до кінчика хвоста — дев’ять п’ядей, тобто близько одного метра вісімдесяти сантиметрів. Це навіть на кілька сантиметрів більше за його власний зріст! Чень Чжень ледь не захлинувся холодним повітрям. Старий Біліґ посвітив ліхтариком на отару. Виявилося, що вовк таки відкусив і з’їв жирненькі хвостики трьох-чотирьох овець, тож їх зади були закривавлені, а цівки крові на них уже заледеніли. Старий сказав: — Якщо вважати, що ми обміняли хвости цих овець на такого великого вовка, то ми — не в збитках. Старий із Ченем удвох затягли важке вовче тіло до юрти, щоб сусідські собаки не погризли йому шкуру. Чень Чжень звернув увагу на те, що вовча лапа набагато більша за собачу. Він порівняв її зі своєю долонею — лапа виявилася приблизно такою ж великою, як і його долоня, якщо не враховувати пальців. Тож не дивно, що вовки так стійко тримають рівновагу під час бігу по кам’янистій або засніженій рівнині. Старий сказав: — Завтра я навчу тебе білувати вовка. Ґасмаа винесла з юрти половину великої миски маслаків з обрізками м’яса у винагороду Бару й іншим собакам. Чень Чжень також вийшов за нею. Він обома руками гладив Бара по голові й широкій, як маленький столик на кані, ^[13] спині. Бар з хрускотом розгризав маслаки і при цьому виляв хвостом на знак подяки. Чень Чжень не втримався, щоб не спитати в Ґасмаа: — Ти щойно боялася? — Аякже, боялася! — відповіла вона, сміючись. — Боялася, що вовк розжене овець і я втрачу трудову одиницю. Я ж — голова виробничої групи! Ганьба мені була б, якби я втратила овець. Ґасмаа нахилилася і злегка поплескала Бара по голові, примовляючи: «Сайн (гарний) Бар! Сайн (гарний) Бар! » Пес відразу ж облишив свої маслаки й потягнувся головою до долоні господарки, заліз своїм носом їй у рукав і так радісно завиляв хвостом, що аж здійняв вітер. Чень Чжень відзначив, що голодний і змерзлий Бар все ж вище поцінував моральну винагороду господарки. Ґасмаа сказала: — Чень-чень (Чжень), після Свята весни я подарую тобі гарне цуценя. Утримувати собаку — ціле мистецтво. Ти його вигодуєш, і воно виросте таким, як Бар. Чень Чжень подякував. Увійшовши до юрти, він, усе ще під враженням, сказав: — Ну й злякався я щойно! — Я тільки взяв тебе за руку, як дізнався про це, — сказав Старий. — Чому б це вона тремтіла без упину? А якби потрібно було битися, ти б шаблю втримав? Якщо хочеш залишитися в степу, маєш бути сміливішим за вовка! Якось візьму тебе на полювання. Колись Чингісхан для свого війська спеціально обирав професійних мисливців. Чень Чжень закивав головою: «Я вірю, вірю… Якби Ґасмаа сіла на коня і пішла в битву, то вона б перевершила Хуа Мулань… Це — здавна відома у ханьців жінка-воїн». — Серед вас, ханьців, є трохи таких, як Хуа… Хуа Мула (лань), а серед нас, монголів, таких, як Ґасмаа, — повно, у кожній родині є, — і старий засміявся, хекаючи, мов старий вовк. З тих пір Ченю дедалі більше хотілося наблизитися до вовків, спостерігати за ними, досліджувати їх. Він відчував, що степові вовки мають якийсь містичний зв’язок із людьми степу, тож тільки з’ясувавши все з вовками, можна зрозуміти таємничий монгольський степ і самих монголів. Але вовки монгольського степу були якраз найбільш містичною і невловимою ланкою у цьому ланцюгу. Чень Чжень сподівався збільшити свої безпосередні контакти з вовками, він навіть додумався, що можна роздобути собі вовченя й власноруч виростити справжнього степового вовка, на якого завжди можна подивитись і якого завжди можна помацати. Коли йому спала ця думка, він спочатку аж сам злякався, але що ближче було до Свята весни, то палкішим ставало це його бажання мати вовченя. Старий Біліґ був найвідомішим мисливцем в Орхонському степу. Однак він дуже рідко ходив на полювання. А коли й ходив, то це було полювання на лисиць, але не на вовків. За ці два роки всі переймалися «культурною революцією», тож традиційне для степу напівкочове напівмисливське життя було порушене, ніби сніжна буря налетіла на отару овець і розігнала її. І тільки цієї зими, коли великі отари дзеренів перетнули кордон і прийшли в Орхонський степ, Старий Біліґ нарешті, можна сказати, дотримав слова і привів його з собою у це місце, звідки рукою подати до вовків. Це — дійсно було місце, де Старий випробовував його сміливість і підвищував його мудрість. І хоча Чень Чжень мав тут можливість упритул перетнутися зі степовими вовками, однак це все-таки була ще не справжня битва. Проте він усе ще був надзвичайно вдячний Старому за його замисли й наміри. Чень Чжень відчув, що Старий штовхає його ліктем у бік і вказує на схил. Чень Чжень швидко спрямував туди підзорну трубу й побачив, що велика отара дзеренів усе ще похапцем скубе траву, однак один вовк вибіг за межі загінного кільця й побіг у західному напрямку до гір. У хлопця тьохнуло серце, і він пошепки спитав у Старого: — Вони що, передумали нападати? Отже, ми дарма мерзли тут півдня? Старий сказав: — Вони не можуть відмовитися від такої рідкісної можливості. Напевне, ватажок розцінив, що дзеренів дуже багато й послав цього вовка за підмогою. Така можливість трапляється, може, раз на п’ять-шість років. Схоже, що апетит у вовчої зграї не маленький. Тож і битва має бути великою. Все ж я недарма узяв тебе з собою сьогодні. Почекай ще, у мисливстві можливості вичікуються… 2

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒