Частина 2 1 страница

Частина 2

РЕАЛЬНИЙ СВІТ

— Ну?

Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.

— Не жiночi, — кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.

Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.

— Ну? — знову запитав капiтан.

— Жити буде, — лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.

— А докладнiше?

— Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого? — Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.

— Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.

— Найближчим часом його можна допитати? — поцiкавилася Кiра.

— Допитати… навряд, — похитав головою лiкар.

— А просто поговорити?

— Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.

З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.

Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.

Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.

Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.

Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм — п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся — абонент не може прийняти дзвiнок.

Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.

Так чи iнакше, але Бражник пiдключився до цiєї iсторiї десь пiд дев’яту вечора. Коли випадково почув свiже орiєнтування: за пiдозрою у викраденнi автомобiля розшукується Вiктор Шамрай, працiвник редакцiї газети «Неймовiрнi факти». Втративши свою улюблену машину, Гриша Мартинюк нi в чому крiм крадiжки, недавнього приятеля не звинувачував. Так у заявi i написав, аби швидше шукали.

Для чого Шамраю знадобився транспорт, Григорiй не знав, бо «той подонок» йому не пояснив. Проте капiтан мiлiцiї, оперативник «убивчого» вiддiлу карного розшуку Сергiй Бражник не дарма їв оперський хлiб ось уже скоро двадцять рокiв. Не треба бути професором математики, аби розв’язати подiбну задачку. Ще нiчого не знаючи напевне, але маючи дуже серйознi пiдстави робити висновки, Бражник органiзував запити на всi контрольно-пропускнi пункти у напрямку Овруча та Народичiв. Його цiкавило, чи не зупиняли сьогоднi патрулi приблизно з десятої до дванадцятої ранку синiй «Вольво» номерний знак такий-то. Аби колеги швидше думали, наголосив: машина в розшуку, за кермом мiг сидiти особливо небезпечний злочинець.

Результат пошуку виявився очiкуваним: такий собi старший лейтенант Пузир повiдомив: вранцi повз нього у вказаному напрямку справдi проїжджав чоловiк на синьому «Вольво». Номер машини служака, звiсно, не зафiксував. Зате запам’ятав водiя — той назвався Вiктором Шамраєм. Пузир пояснив свою пам’ять на iмена та прiзвища пересiчних громадян дуже просто: на початку мiсяця цей тип уже проїжджав повз його КПП, i якраз пiд час його, Пузиря, чергової змiни. Назвався чоловiк журналiстом, ще й посвiдчення показав редакцiйне. Газета теж знайома, теща Пузиря її передплачує i регулярно та з цiкавiстю читає.

Старший лейтенант навiть уточнив: не теща передплачує, а вiн, зять, змушений кiлька рокiв зi своєї кишенi викладати грошi на передплату. Ось так теща на зятевi їздить, дай їй, Боже, здоров’я та многая лiт.

Але хрiн з нею, з начитаною тещею Пузиря. Назад повз КПП синiй «Вольво» не повертався.

Можливо, є iншi дороги. Та оперська чуйка пiдказувала Бражнику: сьогоднi жодною з них Вiктор Шамрай на Житомир не повертався.

Їхати в Пiдлiсне просто зараз, проти ночi — а капiтан навiть сумнiвiв не мав, що журналюга подався туди з якогось дива чи переляку — не було жодного сенсу. Розгортати в аномальнiй зонi пошукову операцiю безглуздо хоча б через те, що для цього треба узгоджувати дiї з купою офiцiйних осiб, а головне — зi спецiальним пiдроздiлом МНС: саме мiнiстерству з надзвичайних ситуацiй пiдпорядкованi як пошуковцi, так i зони вiдчуження, в яких треба цi пошуки вести. Справа не зрушиться з мiсця до ранку, тим бiльше, поки немає нiчого надзвичайного в зникненнi людини, яка взяла чужу машину i кудись їхала на нiй по трасi серед бiлого дня. Великою мiрою Бражник мав величезнi сумнiви в тому, що пошукову операцiю взагалi вдасться розпочати протягом найближчих дванадцяти годин.

Лишалось чекати — раптом подiї почнуть випереджати задуми.

Так i сталося: о сьомiй ранку старший лейтенант Пузир повiдомив, що знайшов оголошеного в розшук Вiктора Шамрая. Без машини.

I без свiдомостi.

— Давай ще раз вiд самого початку.

— Слухай, капiтане, ну ти зовсiм уже знущаєшся, чи як? Дiстати мене зовсiм вирiшив, правда?

Пузир не погрожував i навiть не обурювався — вiн канючив. Цей старлей, який роздобув собi на задницю клопоту буквально за якусь годину до офiцiйної здачi своєї змiни на посту i законних двох дiб вiдпочинку пiсля доби чергування, ось уже цiлий ранок сидiв у карному розшуку i товк одне й те саме всiм, у кого виникало бажання поставити йому кiлька питань.

Спочатку на нього насiв оцей капiтан. Потiм вiн кудись зiрвався, його замiнив iнший опер, хоч i рiвний з Пузирем за званням, та все ж таки старший i за вiком, i за статусом: бо де патрульний, а де — працiвник мiського карного розшуку, та ще з вiддiлу розкриття вбивств! Далi в кабiнет зайшов чоловiк у цивiльному, назвався майором, начальником вiддiлу, вигнав з кабiнету старлея i знову почав заводити шарманку. Тодi, не дослухавши, махнув рукою, пiдсунув папiрця, звелiв давати письмовi покази. «Я писав уже…», — бовкнув був Пузир, та майор виявився категоричним: «Ще раз напишеш. Може, згадаєш щось бiльше». А чого бiльше, коли там бiльше нiчого й не було…

I ось тепер капiтан Бражник знову повернувся. Пузир хотiв спати, їсти, хильнути пару чарок горiлки, а ще краще — самогону, мiцного, на травах настояного, що його постiйно пiсля чергування наливає зятевi теща. Правда, бiльшiсть днiв у Пузиря — це сухий закон: теща, яка живе з ними, пильно стежить, аби зять-мiлiцiонер пив не скiльки хоче, а скiльки можна. Краще вдома, зате — в мiру i пiд гарну закуску, нiж десь поза хатою з так званими друзями заливатися по макiвку пiд два бутерброди. Словом, Коля Пузир хотiв вiдпочити так, як вiн звик це робити, i Сергiй Бражник прекрасно його розумiв.

— Нiхто тебе не дiстає, старлею. Поки мене не було, ти тут кiлька разiв одне й те саме говорив. Навiть, он бачу, писав, — капiтан кивнув на списаний аркуш на краю столу. — Тiльки за весь цей час ти навряд чи слово в слово все повторював. Ти ж не вивчив свою iсторiю напам’ять, як вiршик у школi?

— Та я й вiршики в школi не особливо того… — Пузир шморгнув носом, через що видався Бражнику ще бiльш нещасним.

— Я ось про що: повторювати папугою одне й те саме нудно. Значить, ти мiг за цей час згадати щось нове. Якусь дрiбну деталь, котра вилетiла у тебе з голови при першiй нашiй бесiдi. Є таке дiло?

— Не знаю, — Пузир знову шморгнув носом. — Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…

— Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, — Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. — Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.

Почувши про сотку, Пузир пожвавився.

— Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…

— Давай, — заохотив Бражник. — Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?

— Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, — прикинув Пузир. — Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…

— Посцяти, — пiдказав Бражник.

— Ага, посцяти! — охоче пiдтримав Пузир. — Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут — раз! — старший лейтенант рiзко махнув рукою. — Не було — i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.

— Його — це Вiктора Шамрая? — уточнив Бражник.

— Його, його! — закивав Коля. — Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, — вiн показав як саме. — Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…

— Не вiдволiкайся, — перервав його Бражник. — Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.

— Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.

— Гаразд, кажи, як дiяв.

— Нiяк особливо, — Пузир стенув плечима. — Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав — вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…

— Кров була? — перервав Бражник.

— У нього, в Шамрая? Нi, наче…

— «Наче» чи «нi»?

— Нi, — впевнено сказав Пузир. — Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.

— Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?

— Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, — Пузир розвiв руками.

— Так, — Бражник зiтхнув, вкотре за ранок переварюючи почуте i намагаючись знайти в подiях хоч якiсь крихти логiки. — Ти сказав — з того свiту. Чому ти саме так сказав, Коля?

— А як ще? — щиро здивувався той. — Не було — i раптом є! Просто на моїх очах наче з туману вирiс!

— Вранцi Шамрай не говорив тобi, куди їде?

— Чого ж, говорив. I це я теж доповiдав. Вiн цiкавився якоюсь дiвчиною, її, здається, тиждень тому чи щось таке теж недалеко вiд нашого посту на трасi знайшли. То вже не в моє чергування, слава Богу. А то б взагалi заїздили… Думав, пронесе мене… а нi хрiна не пронесло! Хлопцi тодi писали-вiдписувалися…

— Ти по темi кажи, — старший лейтенант Пузир уже почав стомлювати Бражника своїм скиглiнням. — Дiвчину ти, значить, не бачив?

— Не бачив. I нiчого про неї не знаю: нi хто така, нi куди їздила, нi за яким щастям. Шамрай ваш явно перся знову в те Пiдлiсне, яке аномальна зона…

— Значить, все ж таки аномальна зона? — перепитав Бражник.

— Так вiн же сам у своїй газетi писав. Нiхто не заперечив, до речi, — тепер у поглядi Пузиря блиснула хитринка.

Бражник вiдкинувся на спинку стiльця.

Аномальна зона.

За тиждень її жертвами стали двоє людей.

Дiвчина, Тамара Томiлiна, яка, очевидно, мала якiсь психiчнi розлади, пов’язанi з Пiдлiсним, а тому поїхала врештi-решт туди, перепробувавши всi способи позбутися незрозумiлого поки що впливу цiєї загадкової мiсцевостi. Опинившись серед ночi в Пiдлiсному, Тамара зникла i через деякий час так само несподiвано знайшлася. Пам’ять частково втрачено, хоча повної амнезiї нема i поступово провали в пам’ятi зникають.

Потiм — чоловiк, Вiктор Шамрай, нiяк не пов’язаний з Пiдлiсним, хiба що був там напередоднi, намагався дослiдити аномальну зону i, кажуть, переконався — щось неправильне в Пiдлiсному таки є. Незрозумiло, з якого переляку вiн учора знову подався туди, нiкому нiчого не сказавши. Результат: вiн так само зник i так само, як i Тамара, з’явився: нiби виринув з повiтря.

Не було — i раптом є.

Наче вийшов з паралельного свiту.

В обох випадках є свiдки. Хоча, нi водiй-дальнобiйник, нi старший лейтенант Пузир не бачили на власнi очi того, як Тамара i Вiктор переходять iз одного свiту в iнший. Обоє, як не комiчно це звучить, зiбралися вiдправити малу потребу i саме в цей момент перед їхнiми очима з’явились буквально з повiтря люди.

В обох випадках жертви їхали в Пiдлiсне на машинах. Анi Тамариного срiблястого «Пежо», анi синього «Вольво», на якому їхав Шамрай, не знайшли. Машину дiвчини шукали безрезультатно, авто Гришi Мартинюка поки що не розшукували взагалi, не до того. Тiльки Бражник чомусь був переконаний: не знайдуть.

В обох випадках слiдiв фiзичного насильства на тiлах постраждалих майже не було. «Майже» — це невеличка гематома на потилицi Томiлiної i трошки бiльша, хоча не аж така серйозна, на потилицi Шамрая.

Зловивши на собi очiкувальний погляд старшого лейтенанта Колi Пузиря, опер вирiшив: досить з нього, хай додому йде. Обiцяв налити йому сотку з пивом — тож так i зробить. Тим паче, що сотка з пивом Бражнику i самому не завадить.

Було над чим подумати. I стосувалися його думки не лише аномальної зони та її згубного, як з’ясувалося, впливу на людей.

Пiсля армiї Сергiй Бражник попросився в мiлiцiю сам.

Його нiхто не агiтував. Не траплялося в його життi жодної вiкопомної подiї, котра б вплинула на вибiр професiї. На вiдмiну вiд багатьох, хто працював у розшуку до нього, хто прийшов туди з ним i приходив пiсля нього, Бражник жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Йому просто нiколи було замислюватися над такими серйозними фiлософськими категорiями. Просто вiдчував себе на своєму мiсцi i вiд самого початку не чекав вiд оперативно-розшукової роботи якоїсь особливої романтики чи, навпаки, не розглядав її як хлiбне мiсце, котре дозволить спритному професiоналовi колядувати на всi боки, пiдписуючись на рiзнi неофiцiйнi комерцiйнi замовлення.

При цьому Сергiй Бражник не вважав себе чесним ментом. Вiн завжди лишав за собою право порушити закон у тiй допустимiй мiрi, яка дозволить, закривши очi на менш серйознi порушення, швидше розкрити черговий «убой». Але з ним простiше було домовитись наркоману, квартирному злодiю чи проститутцi, анiж бiзнесмену чи полiтику мiсцевого масштабу: тих вiн просто посилав. Якщо вони, звiсно, не були терпилами чи не намагались якимось чином втрутитись в оперативну роботу.

Власне, така риса характеру не в останню чергу посприяла тому, що вже рокiв десять капiтана Бражника в управлiннi вважали вiдмороженим фанатиком, а особливi недоброзичливцi були свято переконанi: якщо його десь не прирiжуть чи не пристрелять, цей капiтан нiколи не буде майором. А якщо й буде, то отримає звання одночасно з виходом на пенсiю.

Якби Сергiй Бражник справдi хоч трошки задумався над цим своїм ставленням до роботи або хоча б спробував взагалi розiбратися в собi, то прийшов би до висновку: подiбну установку — служити, захищати, робити свою роботу i дiяти вiдповiдно до ситуацiї, вiн засвоїв у Афганiстанi. Тодi, 1986 року, в повiтрi витало: Афган — це вже не вiйськова таємниця, не почесне «вiддавання» iнтернацiонального боргу, а вiйна, на фронти якої країна мобiлiзацiю не оголошує. В Демократичну Республiку Афганiстан боєць Радянської Армiї здебiльшого потрапляє за принципом: «На кого Бог пошле». Добровольцi все ж таки знаходились, але насамперед — офiцери, яким служба за кордоном була економiчно вигiдною, та пацани, в чиїх задах грав незрозумiлий навiть їм самим дух романтики. Але саме тодi, у вiсiмдесят шостому, в Афганiстанi йшла не просто вiйна, а вiйна, яку скоро почнуть згортати. Про це поки не говорили вголос, нiхто нiчого солдатським матерям, демократично налаштованим силам та свiтовiй спiльнотi не обiцяв. Однак вiдчувалося: Афганiстан уже до чортикiв набрид i радянським збройним силам, i радянському уряду, який узяв курс на перебудову, демократизацiю i гласнiсть.

Сергiй Бражник не був добровольцем. Бо не був дурнем. Та коли високого, кремезного, i абсолютно здорового, якщо не вважати вирiзаного апендициту, призовника розподiлили в «афганську» команду, вiн сприйняв це як належне, i не почав, за прикладом деяких новобранцiв, ковтати цвяхи та займатися iншим навмисним ушкодженням своїх кiнцiвок та внутрiшнiх органiв.

Потiм, уже на гражданцi, пiсля дембеля, ветеран Афганiстану не мiг пригадати нiчого особливого зi своєї служби. Наряди, бойовi виходи, зачистки кишлакiв, супровiд караванiв, iнодi — сутички з «духами». Правда, тi переважно садили гранатометами та зенiтками iз гiрських засiдок, або вступали в короткi бої десь на околицях кишлакiв чи перевалах. Але мабуть, Бражнику таки пощастило: куля зачепила його лише раз, вирвала шматочок м’яса зi стегна, рана затягнулася за пару тижнiв. Сам вiн теж стрiляв i, як йому здалося, кiлька разiв навiть влучив. Словом, Сергiєвi або щастило, i кулi, призначенi йому, брали на себе iншi солдати, або вiн служив у такiй частинi i такiй мiсцевостi, якi не входили до стратегiчних вiйськових iнтересiв керiвникiв афганської збройної опозицiї.

Так чи iнакше, Бражник поставив собi за мету дослужити — i дослужив. А повернувшись у рiдний Житомир, зовсiм не вважав себе анi героєм вiйни, анi жертвою режиму.

У вiйськкоматi, коли вiн ставав на облiк, пiдiйшов мiлiцейський офiцер, познайомився, запропонував продовжити службу, але вже в мiлiцiї. Як «афганцевi», пообiцяв пiльгову окрему квартиру. Начебто якась постанова вийшла, учасникам бойових дiй нiби належить… Вiдучившись у школi мiлiцiї i попрацювавши, як водиться, патрульним, Сергiй встиг заодно одружитись на шкiльнiй любовi: виявляється, дiвчина дуже серйозно поставилась до своєї обiцянки на проводах дочекатися «свого хлопця» з вiйська. Коли в них народилася перша дитина, молодому оперу дали можливiсть розширити свої житловi умови. Все це вiн устиг зробити в останнi роки iснування Союзу, коли пiльги та пiдписанi начальством рапорти ще щось означали.

Потiм — буднi оперативної роботи i нова країна, яку швидко взяли за кадик новi бандити.

Бражник на початку гарячих дев’яностих iнодi вiдчував себе, наче на вiйнi. Бо так само кулю можна було зловити швидше iз засiдки, нiж у вiдкритому бою. I так само нiхто не скаже тобi спасибi, не прикриє при потребi. Так само твоє виживання — твоя особиста справа. Але очевидно, небажання молодого опера здiйснювати рiзнi подвиги в iм’я невiдомо якої мети та по-селянському спокiйне ставлення до своєї роботи привело до того, що вiн, тодi ще — старший лейтенант Бражник, грозою бритоголових вiдморозкiв з кастетами та автоматами не став, але певний авторитет як у них, так i у колег, все ж таки здобув.

Його не боялись — його поважали. Саме за вмiння бути розважливим там, де цього вимагають обставини, i безбашенним — у ситуацiях, де iнакше не можна.

Минуло рокiв десять вiдтодi, як вляглись останнi органiзованi бандитськi заворушення. Той, кого не застрелили, надовго сiв. Хто вцiлiв i зумiв зiскочити зi швидкого кримiнального поїзда, легалiзував капiтали, котрi вдалося вберегти, i тепер займався або серйозним бiзнесом, або полiтикою на мiсцевому рiвнi. Фiнансуючи партiйнi осередки чи, як варiант, очолюючи їх, а власний бiзнес залишаючи пiд своїм же контролем. Через те функцiї «убивчого» та «розбiйницького» вiддiлiв нарештi помiтно роздiлились. У розпал кримiнальної стрiлянини кожна окремо взята насильницька смерть у восьми випадках з десяти була пов’язана з бандитськими вiйнами, подiлами та перерозподiлами територiй. Тому до розшуку автоматично пiдключались «розбiйницькi»: за кожним з таких трупiв нараховувалось по кiлька нерозкритих збройних нападiв. Обидва вiддiли iнодi заважали один одному, iнодi допомагали, та кожна справа, якщо її серйозно розкрутити, могла завести дуже далеко: географiчне розташування Житомира сприяло тому, що нитки тягнулися i в бiк Києва та росiйського кордону, i на Захiд, до тамтешнiх кордонiв та транспортних шляхiв. Подiбна ситуацiя просто не могла розвиватися без того, аби щонайменше раз на тиждень на когось iз оперiв, задiяних у конкретнiй справi, пробували тиснути. Чи навпаки — зацiкавленi у згортаннi справи шукали з оперативниками чи слiдчими спiльну мову.

Домовитися з Сергiєм Бражником, як показали тi часи, було неможливо навiть теоретично.

Але ось уже скоро як десять рокiв потреба в подiбних домовленостях вiдпала. Бо змiнилися самi часи: «убiйники» дедалi частiше стикалися з жертвами побутових злочинiв, коли один п’яний рубає по головi iншого, не менш п’яного, сокирою для нарубування м’яса, а тодi з переляку починає розчленовувати свою жертву на дрiбнi шматки та розкидати по мiських громадських туалетах, каналiзацiйних люках чи контейнерах для смiття. Або Бражник ганявся за молодим наркоманом, який успiшно забирав у перехожих мобiльнi телефони, та одного разу, коли жертва почала опиратися, з переляку вдарив людину ножем i людина померла, стiкши кров’ю. Словом, цi та подiбнi насильницькi злочини розкривалися досить швидко, часто — по гарячих слiдах, якщо винуватець не встиг прочуматись i зробити ноги з мiста. Тиснути на сищикiв, аби вони на щось закрили очi, в подiбних ситуацiях не було сенсу, та й, по сутi, не було кому.

Траплялись, щоправда, серйознiшi випадки. Та якщо начальник карного розшуку був на нарадi у начальника мiлiцiї i вони розумiли, що, почавши копати глибоко та широко, можна зайти на слизьке, тодi подiбну справу просто не доручали таким вредним типам як капiтан Бражник. Власне, вбивством банкiра Пiддубного вiн та слiдча Кiра Березовська займалися через те, що, проаналiзувавши ситуацiю з усiх бокiв, начальство кожного з них дiйшло висновку: тут — жодної полiтики, чистий кримiнал.

Причому — кримiнал суто мiсцевого масштабу. Серйозним та впливовим людям смерть Григорiя Пiддубного, а тим паче — нагла та навiть загадкова, не вигiдна. Отже, розкручуючи цю iсторiю, тертий сискар та «залiзна ледi» прокуратури, якою вважалася Кiра Антонiвна, не зачеплять особистих iнтересiв нi мiсцевої полiтичної, нi мiсцевої бiзнесової елiти.

З Кiрою Березовською опер Бражник познайомився ще тодi, коли з перемiнним успiхом воював з мiсцевими та зальотними бандитами.

Слiдча прокуратури i оперативник карного розшуку були рiзними людьми, та й життя складалось у кожного по-рiзному. Кiра ще зi школи навчилася реально оцiнювати свою не надто яскраву зовнiшнiсть, яку зовсiм не прикрашали окуляри, прописанi лiкарем у семирiчному вiцi через короткозорiсть. Як наслiдок, дiвчина твердо оцiнювала все, що вiдбувається не лише довкола. В тому числi — свої перспективи швидко вийти замiж i створити власну сiм’ю. Нi, у свої тридцять вiсiм Кiра зовсiм не була незайманою «синьою панчохою». У неї теж траплялись любовнi пригоди, якi вона, до речi, справдi любовними не вважала. Радше вони були сексуальними, вiдбувались за її власної iнiцiативи, i на ранок, коли чергова «пригода», сором’язливо ховаючи очi, незграбно чмокала жiнку в щоку та хутенько забиралася геть, Кiра лишалась не стiльки змученою фiзично, скiльки спустошеною морально.

Для того, аби зрозумiти, що сексуальнi стосунки не приносять їй жодного фiзiологiчного задоволення, тобто усвiдомити власну фригiднiсть, Кiрi Березовськiй вистачило кiлька так званих романтичних пригод i одного вiзиту до платного лiкаря, причому — не мiсцевого, а київського: спецiально їздила за порадою однiєї колеги по роботi. Вiд того, що в усьому iншому вона є абсолютно здоровою жiнкою репродуктивного вiку, котра може народити купу дiтей, Кiрi легше не стало. Вона на власнi очi бачила, як жiнки, котрi теж не вiдзначаються вродою, виходять замiж, часто — по кiлька разiв, i чоловiки, мiж iншим, активно прагнуть їхньої прихильностi. Жiнки народжують дiтей i щасливi, навiть коли життя розпоряджається так, що цих дiтей доводиться здебiльшого пiднiмати самим. Та Кiра не хотiла брати з них приклад.

По-перше, вона вiдчувала, що приречена бути матiр’ю-одиначкою. А з її роботою це не дуже добре для дитини. Значить, вирiшила вона, вiд материнства доведеться вiдмовитись. Адже в такому разi це перетвориться з радощiв, описаних у численних книжках, на муку.

По-друге, вона могла спробувати втримати бiля себе чоловiка та батька своїх дiтей. Вона прекрасно розумiла: сiра миша здатна повернути родинну ситуацiю так, що її красень-чоловiк нiкого, крiм неї, не захоче бачити до кiнця життя. Родинне щастя тримається на жiночiй вродi в останню чергу, ба бiльше — жiноча краса не має жодного значення. Тiльки от у жiнок, не вiдзначених печаткою вроди, все ж було те, чого Кiра жодному нормальному чоловiковi дати не могла: вони отримували задоволення в лiжку i самi були здатнi давати задоволення. Якось краєм вуха вона випадково почула на свою адресу слово «колода», i хоча першою реакцiєю стала образа, потiм, розмисливши, жiнка зрозумiла: правда образлива, та на неї ображається лише дурень. Не вважаючи себе дурною, вона логiчно розсудила: нормальним чоловiкам важко терпiти бiля себе колоду, нехай вона навiть буде сто разiв матiр’ю його дiтей.

А ненормального їй самiй не треба.

Їй хтось обмовився: вiд цього лiкуються. Тiльки Кiра Березовська вирiшила не забивати собi голову дурницями, поставила на особистому життi жирний хрест i з головою поринула в роботу. Крiм служби слiдча прокуратури Кiра Антонiвна Березовська не переймалася в цьому життi нiчим. Отже, зацiкавити її перспективами кар’єрного зростання, грiшми та iншими матерiальними благами виявилося практично неможливо. Квартиру їй свого часу видiлили, однiєї кiмнати їй вистачало з головою, стежити за останнiми модними тенденцiями не було потреби, вона не мала особливих захоплень, а отже — слабких мiсць.

Не дивно, що опер карного розшуку Сергiй Бражник вiдчув до цiєї слiдчої дивний потяг. Нi, як жiнка вона його, звiсно, не приваблювала. Бражник, маючи на оперативному зв’язку, серед iншого контингенту, кiлькох проституток, жодного разу не скористався дурняком, хоча тi часом пропонували, а бiльшiсть колег — не лише парубкiв — без мук сумлiння користувалися службовим становищем, зовсiм не вважаючи «пiстончикiв» зрадою законним дружинам. У цьому сенсi Сергiй виявився старомодним: звик до своєї жiнки i якось не думав про способи урiзноманiтнення подружнього iнтимного життя.

У некрасивiй затятiй слiдчiй опер вiдчув рiдну душу.

Як там, у казцi про Мауглi? Ми з тобою однiєї кровi.

Цей зв’язок згодом побачили не лише опер i слiдча. Спорiдненiсть їхнiх душ вiдчули на вищих рiвнях. Через те, а особливо останнiм часом, їм щораз частiше доводилося працювати в однiй зв’язцi.

Вбивство Пiддубного могли розкрити тiльки такi люди: фанатичнi затятi професiонали.

I першi висновки, зробленi Бражником i не запереченi Березовською, пiдтвердили: насправдi ця справа не є чимось аж надто складним.

Охоче випивши сто грамiв горiлки i запивши це дiло пивцем, Коля Пузир зручнiше вмостився за столиком, пригостився у Бражника цигаркою i закурив, помiтно прагнучи продовжити спiлкування.

Життя вже не здавалося Колi поганим, i ось про нього, про непросте, але таке прекрасне життя, йому закортiло зараз поговорити з Сергiєм. Тiльки в плани Бражника не входило розважати свiдка, вiд якого, до того ж, дуже мало практичної користi. Тому, терпляче дочекавшись, поки той докурить, замовив ще по п’ятдесят i вiдразу попередив — у нього ще справи сьогоднi. Пузир помiтно засмутився, випив, i пiсля короткої паузи нагадав: «Сєрий, навiть у поганiй хатi по три рази наливають». Вiдкупившись вiд нав’язливого старлея, Бражник ледве не силою витягнув його з кафе-бару, розпрощався з ним на вулицi, але перед цим на наполегливе Колине прохання зафiксував в пам’ятi свого мобiльника номер його трубки, пообiцяв дзвонити «коли там що», навiть зробив вигляд, що йде назад до управи. Та щойно Пузир зник за найближчим рогом, повернувся, лаючи себе за дитячу поведiнку, попросив наточити йому в пiвлiтровий пластиковий стакан розливного пива, вмостився за столиком, закурив, i почав поновлювати в пам’ятi основну iнформацiю по справi Пiддубного.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒