Анотація 5 страница

Звiсно, обидвi iсторiї пов’язанi. Не було б убивства, Тамара не зникла б. Не було б убивства, вона не пережила б шоку i її не почали б кликати з паралельного свiту.

Досить.

Вiктор стиснув скронi пучками пальцiв обох рук. Вiн вiдчув, як у нього теж почала болiти голова, i десь там, з глибини найглибшої ями, вiн почув брязкiт ланцюга, гарчання собаки та власний крик.

Досить. Хай менти розбираються. Додому. Досипати.

Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.

Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше — допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.

Не було б цiєї розмови — не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг — гучнiше брязкати.

Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.

Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте — чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.

Так минула i субота.

У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.

Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.

Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.

Вiд аномальної зони.

— Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.

Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю в пiднебiннi, а теплий.

— Зубами мучуся, — пояснив вiн.

— Що таке? — ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.

— Емаль чутлива. Не можу нiчого гарячого. Нi борщу, нi чаю, коротше — нiчого. В армiї пошкодив, таку воду пили… — опер вiдмахнувся.

— Де це така вода, що емаль роз’їдає?

— Демократична Республiка Афганiстан, — пояснив Бражник. — Ще застав… Цiєю весною якраз двадцять рокiв було як повернувся. Повiрите — нi подряпини, хiба раз оглушило мiною. Краще б пiдстрелили кудись, їй-бо, чим оце тепер зубами мучитись. Лiкар сказав: якщо мiняти — то всi зуби. Прикиньте? Всi тридцять два… Ну, нехай двадцять дев’ять, добре…

— Чому двадцять дев’ять?

— Один пацани вибили, коли в ПТУ вчився. Завелися за щось дурне, вже й не згадаю… Два — пiзнiше, вже коли сюди пiшов працювати. Я ж, аби ви знали, з патруля починав. Вписалися в розборку з чорними на базарi десь на початку дев’яностих, кастетом вiд одного i дiстав. Так, добре, це все не має вiдношення…

Бражник торкнувся долонею кухля, переконався — чай ще достатньо не вистиг, дiстав цигарки.

— Можна?

— Уперед, — Шамрай пошукав i знайшов на шафцi стару попiльничку — пам’ять про часи, коли вiн випивав i закурював випите цигаркою.

— Таким чином картину малюємо зi слiв водiя вантажiвки Степана Ковальчука. I виглядає вона поки що так. Вiн — далекобiйник, повертався з Бiлорусiї. Один вантаж скинув там, назад взяв iнший — порожняк ганяти в теперiшнi часи нiкому не вигiдно. На трасi Степан Ковальчук зупинився, аби вiдлити. Його напарник, Сергiй Зайченко, спав: спинятися на нiч i затримувати прихiд вантажу теж у теперiшнi часи економiчно не вигiдно, тому вночi машину вiв Зайченко, а ранком його змiнив Ковальчук. Це я до того, що бiльше свiдкiв несподiваної появи Томiлiної в той час на трасi не було.

Струсивши попiл, Бражник знову торкнувся кухля. Ще не вистиг. Шамрай нiчого не говорив i опер, затягнувшись, продовжив:

— Коротше, водило зайшов у найближчi кущi, зробив свою справу, застебнув штани i повернувся. Дiвчина вже, — капiтан наголосив на останньому словi, — лежала на мокрому i брудному асфальтi просто посеред дороги. Ковальчук, ще раз кажу, навiть у своєму поясненнi написав: громадянка з’явилася невiдомо звiдки, наче з повiтря.

— З паралельного свiту, — промовив Вiктор.

— Ви серйозно?

— Кудись же вона щезла? Значить, звiдкiлясь мусила виринути.

— Слухайте, шановний, ми будемо серйозно з вами зараз говорити, чи…

— А я дуже серйозний. Нiхто не винен, що бiльшiсть людей, особливо таких як ви, досi ще не повiрила в iснування iнших свiтiв, крiм нашого. Згадайте про Бiлий i Чорний Вiгвами хоча б…

— Якi ще в задницю вiгвами? Це там iндiйцi живуть? Де в нас, на хрiн, iндiйцi?

— Все ясно, — зiтхнув Шамрай. — А ще збираєтесь такi справи розкривати. Агент Купер тому i знайшов убивцю Лори Палмер, що повiрив в iснування паралельних свiтiв i сам туди проникнув, ризикнувши життям та здоров’ям.

— Агент хто?

— Пусте, — вiдмахнувся Вiктор. — Забудьте. Колись розкажу[7]. Пийте краще чай, уже, здається, такий, як вам треба.

Бражник черговий раз торкнувся кухля, кивнув, зняв блюдечко, здув чаїнки, сьорбнув, знову кивнув.

— Ага, — повiв вiн далi. — Так от, Ковальчук кинувся до дiвчини. Перевернув її на спину. Вона, за його словами, тут же розплющила очi i запитала дивним голосом, де вона, що з нею i хто вiн такий. Водiй допомiг дiвчинi пiдвестись, пояснив, де вона знаходиться. Заодно переконався: одягнена дiвчина пристойно, зовнi цiлком не ушкоджена, нi синцiв, нi порiзiв. Одяг у порядку. Правда, погляд трохи затуманений. Ну, ще запитала, де її машина. Срiблястий «Пежо-405», старенький, десятирiчний, нормальний. Звернiть увагу: марку свого автомобiля назвала чiтко.

— Що тут дивного? Я теж колись на машинi їздив, хоч i на «Жигулях», але всi її технiчнi характеристики легко мiг сказати, хоч розбуди мене серед ночi.

— Ви — мужчина, Шамрай. А вона — баба. До того ж, як я дiзнався, не автомобiлiстка. В сенсi, не фанатка. Навчилася бублика крутити, марки бензину розрiзняти, а полюбовник презентував не ту тачку, яка їй сподобалась, а ту, яку вважав за потрiбне. Тим не менше, марку машини вона не забула.

— Та що з того, йолки-палки!

— А те! Вона пам’ятає як її звати — назвалася Ковальчуковi. Знає марку своєї машини. Свою домашню адресу в Житомирi. Номер мобiльного телефону банкiра Григорiя Пiддубного. Але зовсiм не пам’ятає, що вiн — мертвий! Вимагала вiд водили подзвонити Пiддубному негайно, аби вiн сам забрав її чи когось прислав! Розумiєте?

— Не зовсiм, — хоча Шамрай збрехав: вiн потроху починав розумiти.

— Тамара свято переконана, що зараз у нас жовтень мiсяць. Причому — або дев’ятнадцяте, або двадцяте число. Про вбивство Пiддубного вона нiчого не знає.

— Отак, значить, — протягнув Шамрай.

— Отак, — Бражник зробив ще один ковток чаю. — Ковальчук, як свiдомий громадянин, здав свою знахiдку в Житомирi в руки першому ж мiлiцейському патрулю. Тепер вона в лiкарнi, обласнiй, пiд наглядом. Її обстежують. До останнього вона вимагала зв’язатися з Пiддубним. Довелося їй нагадати, що його вбито. Тодi з дiвчиною сталася iстерика, їй вкололи кiнську дозу заспокiйливого, до ранку спала. Сьогоднi, коли очуняла, трiшки заспокоїлась. Каже, що нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого?

— Ну як — зовсiм? Кажу ж вам, як її звати i все iнше про себе чудово пам’ятає. Але все, що стосується останнього мiсяця життя, починаючи вiд другої половини жовтня, начисто стерлося з пам’ятi. Принаймнi, — розвiв руками Бражник, — вона так говорить.

— Так, — Шамрай потер пiдборiддя. — Так.

У нього виникло раптове бажання закурити, яке Вiктор швидко пригасив у собi, зосередившись на тому, що почув вiд мiлiцейського капiтана. Потiм запитав:

— Машину знайшли?

— Її? Нє, — хитнув головою Бражник.

— Як вона опинилася серед бiлого дня на трасi?

— Поки що цього нiхто не знає. Тамара ваша…

— Чому моя?

— Добре, нехай не ваша, просто Тамара. Так от, вона, як я вже казав, нiчого не пам’ятає. Принаймнi, говорить так. Але є одна обставина в усiй цiй, гм, мiстицi… Досить реальна обставина, причому — єдина. Я не певен, що маю право вам повiдомляти. Та коли ми однаково вже звертаємося до вас по допомогу…

— По допомогу? Чим я…

— Пiзнiше, — жестом зупинив його опер. — Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування — теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, — опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, — знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться — хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.

Тамара лежала в окремiй палатi.

Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна — важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним — ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону — сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.

— Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, — пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. — Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.

— Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?

— До чого тут аномальна зона? — Березовська не приховувала роздратування. — Знову ви з вашими неймовiрними фактами!

— Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, — терпляче пояснив Шамрай. — Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?

— Ну i до чого все це?

— Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…

— Разом з автомобiлем? — тепер у голосi Березовської звучала iронiя.

— Про машину — потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?

— Говорите як пишете, — погодилась Березовська. — Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.

Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.

Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини — перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.

Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе — живою та неушкодженою. Коли опер, слiдча i журналiст зайшли в палату, дiвчина лежала, пiдклавши пiд спину подушку i гортаючи товстий журнал. Як встиг помiтити — не новий, хоча, як вiдомо, публiкацiї в подiбних журналах не мають термiнiв давностi.

— Як ви, Тамаро? — бадьоро запитала Березовська.

— Сьогоднi краще… Пiсля уколу…

Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм — на сищика, i вже тодi — на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.

— Чудово. Нiчого так i не згадали? — вступив Бражник.

— Поки що нi… Не можу повiрити досi…

— Спокiйно, спокiйно, — жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. — Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?

Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.

Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.

— Доброго дня, Тамаро, — промовив Шамрай.

Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.

— Ви мене теж не пам’ятаєте?

— Може, згадаю… Ми зустрiчалися?

— Ага.

— Давно?

— Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.

— Де?

— Ви приходили до мене на роботу.

— Де ви працюєте?

Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.

— Я працюю в газетi. Ось цiй.

Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.

— Гляньте. Це ви?

Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.

— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?

— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.

— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.

— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…

Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.

— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.

— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.

Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.

— Так. Я згадала…

— Все?! — швидко вигукнув Бражник.

— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…

— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?

— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…

Кiра i Бражник перезирнулись.

— Значить, все ж таки поклик?

— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.

— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?

— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.

Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.

— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.

— Коли?

— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.

— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…

— Куди?

— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…

— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.

— Мабуть… Я ж туди їхала…

— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.

— Нiколи. Що там робити — мертва зона…

— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.

— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…

— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.

— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.

— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.

— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…

Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.

— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте, що сталось того вечора.

Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.

— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.

— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?

Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.

— Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, — вона зробила коротку паузу. — Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, — знову жест у бiк Вiктора, — i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!

Ось тепер дiвчина зiрвалась на iстерику. Впавши спиною на лiжко, вона почала тiпатися всiм тiлом, стискаючи при цьому голову руками. Слiдча кивнула Бражнику, той швидко вийшов з палати i майже вiдразу туди забiгла медсестра зi шприцом наготовi.

— Пiшли, — капiтан не попросив — звелiв Шамраєвi вийти звiдти.

Нiхто нiчого не пояснив.

Вiкторовi коротко подякували i навiть не пiдвезли назад додому. Вiн спитав, що йому робити. Вiдповiдь була: а що йому, власне, робити? Дiвчина його згадала. Отже, не все аж так погано. Тепер шлях поступового повернення пам’ятi вiдомий, слiдство пiде цим шляхом разом з медициною. А вiн, Вiктор Шамрай, по цiй справi навiть не свiдок.

Раз вони так — то й чорт з ними, вирiшив журналiст.

Цю недiлю вiн вважав однiєю з найщасливiших у своєму життi. Iсторiя про аномальну зону в Пiдлiсному дiстала не просто несподiване продовження — у неї було реальне пiдтвердження. Такi випадки рiдко трапляються у практицi не лише Шамрая, а й усiх, хто займався в «Неймовiрних фактах» дослiдженням i висвiтленням того, що пов’язане з паралельним свiтом.

Якось його колега, Костя Дахно, помчав на кордон Житомирської та Рiвненської областей, де мiсцевi рибалки, як вони самi казали, виловили гiгантського сома-мутанта. Крiм того, що рiчкова потвора сягала в довжину два метри дев’яносто три сантиметри, на спинi вона мала якийсь драконячий гребiнець, а на пузi — двi лапки з перетинками. Потвору не просто зловили — її зафiльмували на вiдеокамеру i зняли на фотоплiвку «мильницею» — iншого апарату пiд руками не знайшлося. Добре, хоч камеру вiдшукали. Словом, документальнi пiдтвердження дивовижi були наочними. Та коли Костя Дахно примчав до мiсця пригоди, на нього чекала, як вiн потiм висловився, Жопа Обломiвна. Iз зачиненого сараю сома-мутанта невiдомо хто витягнув, прокопавши пiд стiною прохiд. Плiвка у фотоапаратi виявилася засвiченою. А камеру вкрали у її власника, який на радощах вiд того, що прославиться, напився i заснув у своєму рибальському наметi. Мужики, якi викликали пресу, клялися-божилися, що сом був ОТАКЕННИЙ, та без доказiв то були лише слова.

I ось тепер — стежка у справжнiй паралельний свiт. Яку цiлком реально протоптати, перетворивши на цiлком зручну дорогу.

Є Пiдлiсне, мiсцевiсть з перевiреними та доведеними ознаками геопатогенної зони. Є легенда, згiдно з якою всi, хто так чи iнакше був з нею пов’язаний, можуть за певних обставин зникнути там або частково втратити пам’ять. Або спочатку зникнути, а потiм нiби з-пiд землi виринути з усiма ознаками часткової амнезiї. Прокляте мiсце в його класичному варiантi.

Нарештi, є жива людина, яка на собi вiдчула вплив аномальної зони. Iдеально, аби вона, врештi-решт, щось би згадала зi своєї подорожi паралельними свiтами. Але навiть коли не згадає, то бiльшого, кращої iсторiї, жоден нормальний журналiст i бажати не може.

Менти нехай мудохаються зi своїм.

А вiн, Вiктор Шамрай, готовий отримати свої черговi кiлька хвилин слави.

До речi, якщо цього разу звичайна газетна писанина допомогла Тамарi вiдновити деякi провали в пам’ятi, то цiлком можливо i реально, що наступна публiкацiя знову пiдштовхне процес вiдновлення.

Звiсно, шефовi вистачило i половини наведених Шамраєм аргументiв.

Продовження iсторiї аномальної зони i Тамари Томiлiної газета «Неймовiрнi факти» дала вже в найближчий четвер, двадцять сьомого листопада.

Наступного ранку, у п’ятницю, двадцять восьмого листопада, коли на вулицi вiдчулися першi морози, якими календарна зима повiдомила про своє невiдворотне наближення, Вiктора Шамрая викрали.

Сталося це якось буденно.

Вiктор не збирався виходити з дому, думав провести п’ятницю перед телевiзором. А надто, що зранку накрапав дрiбний похмурий дощик, в нього розболiлася голова, цiлий ранок ходив мов варений, навiть кава не врятувала ситуацiю. Кинувши себе на диван, Шамрай десь годину ганяв телевiзор по каналах, намагаючись втекти вiд повiдомлень про розвиток та поглиблення свiтової економiчної кризи. Але там, де не говорили про кризу, голосно i з надривом закликали купувати пиво, чiпси, горiлку, жiночi прокладки, лiки вiд стресу та робити собi подарунок, поповнюючи рахунки мобiльних телефонiв.

На скронi й далi хтось наче тиснув розпеченим обручем, i Шамрай вирiшив знову випити кави. Не вимикаючи телевiзор, у спортивках та старому светрi, вiн босий прочовгав на кухню, насипав у парову кавоварку потрiбну кiлькiсть кави, налив води, поставив агрегат на газ. Саме в цей момент у дверi подзвонили.

На порозi стояв незнайомець у пальтi, простоволосий, чорне волосся акуратно пiдстрижене i зачесане назад.

— Шамрай Вiктор? Карний розшук.

— Угу, — кивнув Шамрай. — А Бражник чого не прийшов?

— Зайнятий, — коротко вiдповiв незнайомець. — Поговорити треба.

— Та ясно. В мене, правду кажучи, голова розламується…

— Зайти можна?

— Та вже заходьте. Почекайте, каву вимкну.

Вiктор повернувся з намiром iти на кухню.

Сильний удар мiж лопатками збив його з нiг. Та впасти не дали — мiцнi руки пiдхопили, розвернули. Перед очима майнула стеля. Шамрай спробував опиратися ногами, та спробу швидко зупинили — знову вдарили, цього разу — ногою в низ живота. А коли Вiктор скрючився i на мить заплющив очi, на голову накинули щось схоже на мiшок. Вiн почув як прочиняються дверцята лiфта. I чомусь подумав: газ же не вимкнений, хата не зачинена, чорт забирай…

— Дверi! — вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу — в бiк, примусив його замовкнути.

Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар — i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже скоро загуло, i тепер уже не важко було здогадатися: його завантажили у багажник автомобiля.

Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.

До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.

Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.

Сiяв дощик.

Вiктора копнули носаком. Спочатку — в живiт, потiм — ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.

— Харе, — почулося згори.

Бити перестали.

— Пiднiмiть, — наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.

Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.

— По мордi нiхто не додумався лупити? — поцiкавився чорнявий.

— Цiла морда, — пролунало у вiдповiдь.

— Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.

Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.

— Все зрозумiв? — запитав чорнявий.

Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒