Частина 2 3 страница

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав — як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки — спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi — житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй — адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок — розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то — його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок — справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив — таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї — невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.

Свiдки могли помилитися. Едуард був вдома. Хiба мало в Житомирi схожих «бумерiв», за кермом яких сидять п’янi наволочi? До того ж обличчя водiя так нiхто i не бачив. Навiть сьомий свiдок, Вiктор Шамрай, який уперто стояв на своєму i не змiнював свiдчень. Вiн лишився єдиним свiдком, i без нього справа не могла розвалитись остаточно.

— Каламутна iсторiя була, — погодився Бражник. — Противна, аж липка. Там, здається, вже наступної весни, пiсля отiєї революцiї, купа народу у нас вилетiла через корупцiю. В тому числi справу Кострицi пригадали.

— Нашим тут теж перепало, — кивнула Кiра. — Тiльки ж справа тодi все одно розвалилась. Шамрай таки вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Як i решта, переплутав. Помилився. Тiльки знаєш, як i чому це сталося?

— Купили чи залякали?

— Одного ранку, наприкiнцi липня, Вiктора просто на вулицi зупинили i запхали в машину, — Кiра говорила спокiйно, навiть буденно. — Там зав’язали очi, вивезли кудись у село, просто за мiсто, чи приватний сектор, неважливо. Посадили в спецiально пiдготований погрiб. Залишили пiд стелею слабеньку лампочку. Припасували ланцюгом до металевого штиря, вбитого в землю. А навпроти, теж на ланцюгу, посадили здоровенного лютого собаку.

— Нiчого собi…

— Причому, — вела далi Кiра, — собачий ланцюг зробили вiдповiдної довжини. Навiть натягнувши його, пес не мiг дотягнутися до полоненого якихось два метри. Шамрай сидiв у кутку. Вийти з кутка не мiг. Неправильний крок — i собака хапає за ногу, руку, iншу частину тiла. Пес рвався вперед, варто було хлопцевi лише поворухнутися. Вiктор кричав, намагався когось про щось попросити. Марно, з ним навiть не розмовляли. Так його залишили з собакою в майже темному пiдвалi на добу. Голодного. Роздягненого до трусiв. Пiд ранок полонений вже просяк власною сечею та викачався у власних екскрементах. Собацi ж хоч би що: пожвавлювався вiд найменшого руху з боку жертви.

Березовська зробила паузу, перевела подих. Бражник не знав, що треба говорити, хоча бував у бувальцях i чув та бачив не таке.

— На ранок Шамрая витягли на свiже повiтря. Облич своїх мучителiв вiн не бачив, ховали пiд чорними масками. Його обмили крижаною водою зi шлангу, кинули одяг, коли вдягнувся — знову запхали в машину. Там дали випити склянку горiлки, простягнули тверду теку, аркуш паперу i ручку. Нiчого не пояснювали, Шамрай усе зрозумiв. Написав так, як йому ранiше кiлька разiв радили зробити. Тодi його вiдвезли до прокуратури. Бiля прокуратури вже стояла мама, перелякана i заплакана. Разом iз сином, якого алкоголь на деякий час привiв у адекватний стан, вона пройшла до слiдчого. Вiктор вiддав йому заяву. Ось як поставили останню крапку в справi Кострицi. Казали, пiсля того Шамрай дико запив. Мама спочатку рипнулась правди шукати, навiть заяву понесла, мовляв, сина викрали. Та скоро забрала, перспектив не було. Натомiсть син пив по-чорному i вона змушена була везти Вiктора кудись у Київ, витрачатись на дорогих лiкарiв, навiть класти в якусь лiкарню. Так тривало до пiзньої осенi. Знаєш, що цiкаво? На роботу в тi «Неймовiрнi факти» йому вдалося влаштуватися десь пiд час Майдану, коли всiм було взагалi не до роботи, тим бiльше — до рiзної там чортiвнi, про яку ця газета писала i пише, — Кiра знову помовчала. — Але насправдi до нинiшньої iсторiї ця має якесь вiдношення.

— Яке саме?

— Давай думати разом. Для цього i покликала. Той, хто злив менi подробицi тiєї страшної пригоди з Шамраєм, обмовився: Василь Костриця на якомусь етапi просив допомоги у Дениса Ковалевського. I отримав її.

— А конкретнiше?

— Конкретнiше: люди, органiзованi Акулою Деном, пiдключалися на етапi, коли спроба купити свiдка не вдавалась. Є думка, що пiдвал з собакою — його персональне ноу-хау.

— Гм… Але ж Шамрай жодним боком не причетний до вбивства Пiддубного. У них абсолютно рiзнi сфери iнтересiв i кола спiлкувань. Поки що… гм… Поки що спiльного в цих двох iсторiях лише те, що i там, i там Акула Ден фiгурує щонайменше як органiзатор злочинiв. I довести це неможливо. Немає слiв, Кiро Антонiвно, iсторiя показова. Тiльки яке вона має вiдношення до нашого вбивства? I до чого тут взагалi Пiдлiсне з його аномальними зонами?

— Не знаю, — чесно призналася Березовська. — Думала, двi голови складуть одну картинку.

Не було нi плану «А», нi тим бiльше плану «Б».

Бражник вирiшив дiяти за єдиним реальним у подiбнiй ситуацiї планом: не виробляти жодного плану. Тим паче, що, збираючись до аномальної зони, де за переказами можуть траплятися не зовсiм звичнi явища, хай i не мiстичнi, а звичайнi атмосфернi, навряд чи мудро будувати плани. Будь-який з них у будь-який момент може виявитися недiєздатним i кардинально помiнятись.

Сергiй вирiшив дiяти так, як знав та вiдчував. Тому одягнув армiйськi берци, камуфляжнi штани, зелений светр пiд горло, теплу, проте легку плямисту куртку. На голову — чорну плетену шапочку, в народi такi дражнять «пiдорками». В одну кишеню засунув лiхтарик та запаснi батарейки, загорнутi в целофановий пакет. В iншу поклав запасну обойму до пiстолета. Зрозумiло, табельний «Макаров» сьогоднi вiдпочиватиме. Для таких виходiв Бражник, як i бiльшiсть досвiдчених оперiв, тримав у загашнику конфiскований при якомусь обшуку i не зафiксований у протоколi «ТТ». Цей пiстоль був у Бражника вже десь рокiв з п’ять. I пускати його в дiло за цей час доводилося, слава Богу, разiв зо три.

Операцiї, не санкцiонованi начальством, опери провертали частенько. Бо було краще i ефективнiше зробити щось на свiй страх, ризик та розсуд, а вже потiм, вiдштовхуючись вiд результату, вiдписуватись заднiм числом або мовчати, зберiгаючи таємницю. В принципi, серйозним службовим порушенням експедицiя Бражника в Пiдлiсне не була. Але вiн збирався на чужу територiю, до того ж — озброєний, тим бiльше — нiкого не поставивши до вiдома. Навiть якщо в Пiдлiсному вiдбувається щось, що пiдпадає пiд дiю кримiнального кодексу, розбиратись в усiх цих iсторiях повиннi колеги з району, а звiтувати вони мають право насамперед начальству в обласне мiлiцейське управлiння. Вiдповiдно, виявленими фактами до особливих розпоряджень почнуть займатися саме в районному i при потребi — в обласному розшуку. Мiський же, хоч як не крути, лишається в прольотi. Зате якщо Бражник наворожить там зайвого, мiський розшук отримає по шапцi.

Субординацiя в мiлiцiї грає роль, подекуди важливiшу за справу безпосереднього розкриття злочину.

Проте Бражник, як i деякi з його колег, стрiляних оперiв iз величезним стажем, завдяки злiсному та систематичному порушенню правил субординацiї досягали результатiв, за якi їх терпiло начальство, цiнували партнери та вони самi себе поважали. Бiльше того — Сергiй часом готовий був порушити права людини i вдатися до незаконних методiв ведення допиту. Бо вiн цiлком щиро вважав: убивця-наркоман не має право називатися людиною, а отже закон людських прав та свобод на нього не поширюється. I якщо такий убивця не зiзнавався, Бражник мiг зачинити його на добу в квартирi, де вiн зазвичай зустрiчався з агентурою, прикувати для повного щастя наручниками до батареї, заклеїти рот скотчем i за якийсь час, коли того скрутить вiд ломки, просто показати шприц або таблетки, пiдсунувши аркуш для щиросердного зiзнання.

Бандити, з якими вiн воював кiлька рокiв, хоч i довели, що винищити бандитизм у однiй окремо взятiй країнi неможливо, навчили його вiдчувати людей i розбиратися в них. На вiдмiну вiд деяких колег, покази з невинних вiн електрошокером не викресав. Ось, до речi, ще одна причина, чому капiтан Бражник навряд чи скоро стане майором.

Його особистi показники розкриття були середнiми. Iнодi навiть трошки нижчими за середнi. За це Сергiй перiодично отримував обов’язкового ґнотика вiд начальства. Але воно, оте начальство, так само знало: жодне iз зiзнань, отриманих Бражником, не притягнуте за вуха, злочинець — реальний. Зiзнається лише в тому, що скоїв. Чужого на себе не бере, зайвого — теж, та й вiд свого не вiдкараскається. Попався Бражнику — зливай воду. Якщо винен, звичайно.

Словом, капiтана Бражника начальство недолюблювало за надто вже незалежний характер i вперте небажання покращувати цифри звiтностi. Але й поважало: отриманi ним результати вже точно не можуть бути сумнiвними.

Ось одна з причин, чому Сергiй Бражник за майже двадцять рокiв роботи в карному розшуку мiг собi дозволити не повну, та все ж таки певну свободу дiй.

З ранку дрiботiв огидний, зовсiм не грудневий дощик.

Бражник не дуже любив зиму. Останнiм часом у холодну погоду починали крутити суглоби, особливо старалося лiве плече. Краще вже нормальна морозяна й снiжна зима, нiж отi бруднi шмарклi, що вже кiлька рокiв поспiль оптимiсти гордо iменують «європейською зимою», а вченi — яскравим зразком екологiчної катастрофи, яка настала внаслiдок глобального потеплiння.

Розвiзши дiтей по школах, що вiн завжди робив перед роботою, якщо, звiсно, не працював цiлодобово в авральному порядку, Бражник вирулив на вулицю, яка вела просто до виїзду з мiста, i пригальмував бiля бровки тротуару. Витягнув з бардачка карту, вкотре спробував знайти на нiй хоча б приблизний натяк на Пiдлiсне, потiм плюнув i вирiшив рухатись «на удачу». Раз цей колишнiй населений пункт знайшли газетярi вкупi з Шамраєм, йому, мiлiцейському оперу, це також вдасться.

Дощик не вщухав, i капiтан змирився з перспективою тинятися мертвим селом в атмосферi суцiльної незатишної вогкостi. Зливи чи просто сильнi дощi довго не тривають. А ось такi противнi, дрiбнесенькi, особливо в груднi, коли за всiма законами природи вже мусить падати снiг, затягуються на цiлий день.

До мiлiцейського посту перед початком зони вiдчуження Сергiй доїхав досить швидко i без пригод. Та щойно вiн дiстався пропускного пункту, на нього чекала невеличка несподiванка: назустрiч, махаючи смугастою паличкою, сунув печальний Коля Пузир. Побачивши Бражника, старший лейтенант здивувався не менше.

— Тю! Здоров… А ти куди?

— Туди, — Бражник кивнув перед собою. — А ти чого тут? Ти ж через двi доби на третю заступаєш? Змiнився ж позавчора…

— А, — Пузир махнув рукою i сплюнув пiд ноги. — Теща менi те ж саме вчора сказала. Думала, я її в Коростень завезу, до сестри. Сестра у неї в Коростенi, хворiє. Теща їй якоїсь травички сухої намутила, сказали їй — вiд усiх хвороб, крiм СНIДу.

— Так i сказали: крiм СНIДУ?

— Може, i не сказали, — Пузир здвигнув плечима, всiм своїм виглядом показуючи: йому до одного мiсця, вiд чого та травичка лiкує, а вiд чого — нi. — Словом, прокляла вона мене.

— Прокляла?

— Ну, нехай не прокляла… Зятя-мента з машиною, який добу через двi чергує, грiх проклинати. Але попобурчала, зараза… Я, Сєрий, одного нашого пiдмiняю. Так просив, так просив, когось йому кудись теж везти треба. Могорич обiцяв хороший, тiльки я би й без могорича… Знаєш, — Пузир дещо iнтимно нахилився до вiкна машини Бражника, — менi останнiм часом чим менше можливостей тещу бачити, тим краще… Я, знаєш, реально погодився, бо з дому хотiлося чухнути. А вона… — що саме зробила вона, Пузир вирiшив не уточнювати, розпачливо махнув рукою, розпрямився. — Так куди тобi?

— А як ти думаєш? У Пiдлiсне, Миколо. Хочу глянути, що то за аномальна зона така, де люди пропадають. Глянути, помацати…

— Ага… Може, не треба? — запитав Пузир.

— Треба, старлею. Ти ж сам знаєш, яка в нас робота. Добре, що ти пiдмiнився, мiж iншим. Покажи заодно ще раз, де ти того хлопця знайшов.

Бражник уже бачив це мiсце. Нiчого особливого. Звичайних два квадратних метри ґрунту. Але все одно вийшов пiд дощик, потягнувся до хрускоту в кiстках, засунув руки в кишенi куртки i пройшов туди, де, якщо вiрити всьому, що пишуть «Неймовiрнi факти», може пролягати невидимий кордон мiж двома свiтами. Не з неба ж упав Шамрай, хрiн його дери…

— Бачиш, нема нiяких чудес, скажи? — занудив з-за спини Пузир.

Бражник роззирнувся довкола.

— Немає. Поїду далi. Пiшли, покажеш на картi хоч приблизно, де воно, те Пiдлiсне чортове.

— А ти, колего, не згадував би тут чорта.

Попередження патрульного прозвучало настiльки несподiвано, що Сергiй аж здригнувся, вiдчувши, як легенький морозець пробiгся холодними мурашками по шкiрi пiд светром. Тепер вiн глянув на Пузиря уважнiше. Той спробував спочатку дивитись йому просто в очi, та дуже швидко вiдвiв погляд.

— Кажи, — коротко звелiв Бражник.

— А нема чого менi казати, — Пузир незграбно затовкся на мiсцi.

— Чому тут не можна згадувати чорта? То була звичайна собi примовка, без жодного прихованого змiсту. Але якщо ти щось знаєш…

— Єдине, що я знаю, — перервав його Пузир, — то це те, що люди в Пiдлiсному часто зникають.

— Що значить: зникають?

— Iде собi людина, а потiм раз — i нема.

— Сам бачив чи нашепотiв хто?

— Я бачив, як людина просто з повiтря намалювалась. Ось тут, де ти зараз стоїш. Може, крокiв на два-три правiше. Перед тим дiвка зникла, аби потiм так само з повiтря випасти. Як п’яний — у прочиненi дверi. Ще чутки ходили, ранiше… Нечисто там, капiтане.

Бражник змiряв Пузиря уважним поглядом, вiд якого старший лейтенант мимоволi втягнув голову в плечi.

— Мiсце, кажеш, погане. I люди там, кажеш, зникають. Але раз там зникають люди, значить, за якимось же чортом вони туди, в Пiдлiсне, ходять? Так чи нi?

— Не знаю, — Пузир для чогось вiдiйшов вiд Бражника на кiлька крокiв назад. — Сам не бачив i їздити в ту зону менi нема для чого. Люди говорять, потiм той… газети пишуть… Та я й сам вiдчуваю: нехорошим звiдти тягне. Тут постоїш добу, потiм, знаєш, стан такий… Ну, нiби вiдгулiв набралося на тиждень, ти їх узяв, два днi побухав, а на третiй день зранку нiчого не хочеться, всi довкола тебе ненавидять, розiрвати готовi. Понятно?

— Зрозумiло, — кивнув Бражник i бажання їхати в Пiдлiсне негайно посилилося в кiлька разiв.

Вiн не мiг пояснити своїх вiдчуттiв так просто, як це зробив ось зараз Коля Пузир. Тiльки його справдi наче щось тягнуло вперед, штовхало в спину, кликало.

— То може той… не їдь вiд грiха? Нехай рiзнi там вченi в очках своїм очком ризикують. Бо я, капiтане, знаєш, така людина: не раджу iншим робити того, чого б сам нiколи не зробив. А я у те Пiдлiсне навiть за премiю в розмiрi мiсячного окладу носа б не впер.

Пузир дивився на Бражника дивним благальним поглядом. Такий погляд у бездомних псiв-дворняг, що випрошують у людей на базарах залишки недогризених бiляшiв. Вiн i справдi не хотiв, аби Сергiй їхав шукати Пiдлiсне. Вiн таки чогось боявся. Людський страх Бражник навчився вiдчувати на пiдсвiдомому рiвнi. I причина поки не зрозумiла: боїться Микола Пузир чогось або когось.

— Ти мене так налякав, що я тепер точно поїду, — Бражник не стримався i злегка ляснув старшого лейтенанта по плечу. — Поки видно на дворi, треба ж там понюхати, помацати, подивитись, понишпорити. Коли що, я вiд бабаїв утечу.

Пузир промовчав i, приречено зiтхнувши, пiшов за Бражником, аби показати йому на картi напрямок руху.

Як не старався капiтан вибратись ранiше, до кiнцевої мети своєї подорожi дiстався майже перед полуднем.

До початку раннiх грудневих сутiнкiв лишалось, таким чином, трошки бiльше чотирьох годин. Чи то Пузир з невiдомо якого переляку погано пояснив дорогу, чи справдi в цьому мiсцi вiдбуваються якiсь дивнi речi i хтось крутить подорожнiм, словом, Бражник добру годину плутав якимись стежками i лише дивом не загруз по самi фари, хоча кiлька разiв здавалося, що до цього все йде. Неквапна обережнiсть, з якою Сергiй вiв машину в незнайомiй i давно залишенiй людьми мiсцевостi, таки принесла врештi-решт позитивний результат: вiн не загрузнув на в’їздi в покинуте село i, будучи готовим до пастки на дорозi, подолав небезпечнi метри повiльно, спокiйно заїхавши на головну вулицю Пiдлiсного.

Зупинившись i для чогось витягнувши пiстолет, Бражник вийшов з машини, тримаючи озброєну руку перед собою. Поводивши нею в рiзнi боки, капiтан опустив пiстолет i коротко реготнув, смiючись сам iз себе. Якби на нього зараз хтось дивився збоку, то глядачi помiтили б — опер поводиться, як крутi копи з американських фiльмiв та серiалiв. Зсунувши краї шапочки догори, на середину лоба, вiн роззирнувся довкола.

Село, залишене людьми бiльше двох десяткiв рокiв тому, виглядало пiд нудним дощиком якось особливо сiро та понуро. Перше, що вразило звиклого до мiського життя Сергiя, це якась дивна, неприродна, навiть надприродна тиша. Йому навiть здалося, що тоненькi мокрi крихти незрозумiлим способом стукаються одна об одну, вiд чого складається враження, наче довкола сиплеться зерно. Або нiби легенько торкаються боками бiльярднi кулi з американського бiльярду.

Подiбнi вiдчуття Бражник уже десь переживав.

Перше, що прийшло в голову — радянськi фiльми про окуповану нiмцями Бiлорусiю. Маленькi бiлоруськi села, по яких пройшовся iз зачисткою каральний загiн есесiвцiв. У кiно, та й на фотографiях, бачених Сергiєм у музеях пiд склом та в шкiльних пiдручниках з iсторiї, тi села виглядали мертвими органiзмами i справляли гнiтюче враження.

Мертвi органiзми. Мертвi…

Ось воно, ключове слово. Бражник раптом вiдчув, що вiн прийшов не просто в мiфiчне мертве царство — вiн забрiв на справжнє, реальне кладовище. Свої вiдчуття вiн не мiг до пуття пояснити. Не мiг дати самому собi вiдповiдь, чому, як йому здається, через пiвгодини або максимум за годину, звiдусiль почне ворушиться земля i з-пiд неї полiзуть смердючi воскреслi мертвяки. Точно такi, яких вiн бачив у американських фiльмах-страшилках, що їх можна було колись подивитись в пiдвальчику, обладнаному пiд вiдеосалон, в останнi роки життя радянської влади. На фiльми жахiв про безкiнечнi повернення живих трупiв вважалося чомусь дуже стильним ходити з дiвчиною: в задушливiй темрявi пiдвалу, коли воскреслi гидотнi мерцi хапали за ногу свою чергову жертву, дiвчина скрикувала, сахалася, iнтуїтивно притискалась до свого кавалера, шукаючи захисту. А кавалер, не будучи дурним, користався моментом, тобто смiливо мандрував рукою по дiвочому тiлу.

Мабуть, було у Сергiєвi Бражнику щось неправильне: вiн не боявся фiльмiв жахiв, тому що бачив справжнi трупи, якi нiколи не воскреснуть. Вiн знав: людинi слiд чекати горя вiд живих. Тому смiявся зi щирого переляку шанувальникiв кiношних страшилок i не розумiв причин забобонного страху, який забороняє людям навiть випадково проходити вночi повз цвинтарну огорожу. Не кажучи вже про те, аби пройтися серед ночi через кладовище — це дiйство вважалося ледь не подвигом.

Та попри це, тут, на околицi давно покинутого села, Бражнику стало не по собi. Тепер, вiдчувши себе на кладовищi, вiн почав розумiти, звiдки у бiльшостi людей отой дивний страх перед погостами. Хоч вони дiючi, хоч меморiальнi, хоч давно зачиненi, хоч закинутi. На мiсцi поховання не можна нiчого будувати — чекай тодi бiди. Може десь тут, на територiї Пiдлiсного, хтось колись когось убив i закопав, а люди, не знаючи цього, почали будувати на цьому мiсцi… Цiкаво, скiльки поколiнь прожило в цьому селi до того квiтневого дня, коли усiм його мешканцям оголосили про масове виселення…

Зловивши себе на сторонньому i абсолютно непотрiбному мiркуваннi, Бражник труснув головою, нiби проганяючи рiй думок, i зосередився на своїй першочерговiй задачi. А вона виглядала досить простою. Та для початку — геть вiдчуття, геть передчуття, геть забобони. Треба методично, бажано не затримуючись нiде надто довго, аби встигнути до сутiнкiв, обстежити покинуте село. Пройтися вiд двору до двору, вiд хати до хати. Не так уже їх тут багато. Що треба знайти, Сергiй i сам не знав. Тому вирiшив покластися на внутрiшнiй голос та iнтуїцiю: щось важливе, те, заради чого вiн сюди приперся, повз очi пройти не повинно.

Такий уже виробився в Бражника закон буття.

Не ховаючи пiстолет, вiн озирнувся на машину, для чогось пiдiйшов до неї, зачинив, а тодi повернувся i рушив до найближчої хати з лiвого боку.

Повалений дерев’яний паркан. Порожнiй двiр. Напiвзруйнована будiвля, дах остаточно обвалився. Дверi телiпаються на однiй петлi, бiля ґанку на мокрiй землi — iржавий, нi для чого не придатний, видертий з м’ясом навiсний замок. Видно, мародери паслися свого часу тут довгенько.

Вiдхиливши рукою дверi, пройшов усередину, де вже давно не тхнуло нiчим, крiм стiйкого щурячого запаху. Три кiмнати, коридор, навiть невеличка кухня. Вiрнiше, те, що лишилось вiд цього людського житла. Зрозумiти, хто тут колись жив i чим люди були багатi, було неможливо. Порожньо, волого, огидно.

Вийшовши на повiтря, Бражник коротко перевiв подих, перейшов на протилежний бiк вулицi i таким самим способом обстежив першу хату з лiвого боку.

Бражник не знав, що шукав. Але, наткнувшись через пiвтори години на одну, не досить звичну для цього мертвого царства деталь, вiдчув — знайшов те, що йому в розвiдцi допоможе.

Далi вiн уже дiяв i рухався впевненiше.

Спецiалiста, який мiг дати вичерпну iнформацiю про паралельнi свiти, Кiрi Березовськiй пiдказали в редакцiї «Неймовiрних фактiв».

Подзвонивши зранку по єдиному номеру, вказаному у вихiдних даних газети, слiдча поспiлкувалася з такою собi Катериною Гугою, котра назвалася офiс-менеджером, поспiвчувала нещасному Шамраєвi, який постраждав невiдомо за що i невiдомо вiд кого, з дивною радiстю повiдомила, що жодного начальства зараз у редакцiї немає, але вона сама охоче допоможе прокуратурi чим зумiє. Зумiла — досить швидко збагнула, чого треба Кiрi Антонiвнi, i оперативно вiдшукала данi одного з постiйних експертiв газети, такого собi Ростислава Торбаса.

— Тiльки мобiльного в нього немає, а домашнiй телефон вiн бере рiдко, — знову з дивною радiстю доповiла Катя Гуга.

— Чому?

— Чому не бере трубку чи чому нема мобiльника? — уточнила Катя.

— I те, й iнше. Ви ж з ним якось виходите на зв’язок?

— Торбас не довiряє телефонам. Каже, що мобiльна трубка — провiдник негативної енергiї. Адже зв’язок супутниковий. Супутник розташований ближче до космосу. А у позитивностi енергiї космосу його особисто ще нiхто не переконав.

Катя Гуга на тому боцi дроту говорила дуже спокiйно, наче подiбнi заяви були в порядку речей. Хоча, згадавши, куди саме вона звернулась по допомогу, Березовська погодилася: там або самi на подiбну хвилю настроєнi, або, у що хотiлося вiрити бiльше, звикли вже до всього i сприймають людськi дивацтва як належне.

— Гаразд, а звичайний телефон, стацiонарний?

— Його вiн просто не бере. Не любить дзвiнкiв вiд цiкавих незнайомцiв.

— Добре, та все ж таки, яким способом ваша редакцiя пiдтримує з цим Торбасом контакти?

— Дуже просто. У нього вдома автовiдповiдач. I є кiлька номерiв, якi вiн напам’ять знає i якi вважає для себе безпечними й потрiбними. Мама, колишня дружина, ще хтось, я точно не знаю. Ну, i наша редакцiя. Коли треба набрати номер Торбаса, всi роблять це з приймальнi. Тобто, з того телефону, по якому ми ось зараз з вами говоримо.

— Не їхати ж менi до вас у офiс… Слухайте, Катю, ви не могли б зробити менi… — Кiра запнулася, виправилась, — слiдству… Не могли б ви зробити слiдству послугу?

— Подзвонити йому вiд себе i попередити, аби чекав на вас? — легко здогадалася Катя Гуга. — Без проблем, тiльки в прокуратуру Торбас не приїде. А домашню адресу давати заборонив без попереднього з ним узгодження.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒