Анотація 3 страница

— Зараз ми все перевiримо, Iвановичу. Вперед, вперед! — поквапив Вiктор i рушив першим.

Професор Горбатько був людиною з багатим досвiдом експедицiй — теж вдягнув вiдповiдне взуття, яке сам же iменував позашляховим. На тлi професора i Шамрая фотограф Жора у своїх кросiвках та куцiй шкiрянцi виглядав зеленим салагою. Гриша лишився бiля машини, заявивши, що з нього однiєї аномальної пригоди на сьогоднi досить. Зрозумiвши, що витирати машину зараз — марна справа, вiн забрався в салон, зачинився зсередини i спробував увiмкнути радiо. А пiсля третьої спроби швиденько вилiз з автомобiля i зайцем затрусив за своїми пасажирами.

— Е, народ! Вiтька, блiн! Почекайте!

Трiйця, яка вже порiвнялася з першою хатою, зупинилась. Чоловiки озирнулися. Гриша, дострибавши до них, вигукнув, наче розкриваючи страшну таємницю:

— Тут радiо не бере! Мовчить, зараза!

Шамрай витяг з кишенi мобiльник, глянув на трубку, натиснув кiлька кнопок, клацнув язиком:

— I телефон не працює. I тачка твоя засiла.

Iншi, включно з водiєм, теж перевiрили свої мобiльнi телефони. Жодна трубка не працювала, на кожному дисплеї висвiтлювалося «Немає покриття».

— Треба валити звiдси, — вкотре буркнув водiй. — Або давайте машину випхнемо, бо зараз вона як сяде…

— Чого ти панiкуєш! — його безкiнечне скиглення вкотре починало дратувати Вiктора. — Нас тут четверо дорослих мужикiв. Випхаємо, це в наших спiльних iнтересах. Пiшли краще з нами, бо коли залишишся у салонi — бабай вкраде. Люди ж тут наче зникають…

— «Баба-ай», — передражнив його Гриша. — Дуже смiшно.

Але все ж таки пiшов за iншими.

Четверо чоловiкiв увiйшли в аномальну зону.

Поки нiчого аж такого аномального довкола не було.

Дощ тим часом повiльно припинився, навiть сонечко визирнуло. Не яскраве, яким воно буває в хорошу погоду. Холодне, байдуже до всього, листопадове. I його свiтло лише пiдсилило загальну похмуру картину, яка вiдкрилася людським очам.

Село Пiдлiсне — а це, швидше за все, було таки воно, розмiстилося в невеличкiй низинi i нагадувало такий собi досить широкий острiвець мiж лiсами. Можливо, у кращi часи тут iснувало iнше транспортне сполучення. Навiть точно було: населений пункт виглядав не таким великим, аби мати власну школу, i не занадто малим, щоб тут не могли мешкати люди з дiтьми дошкiльного та шкiльного вiку. Принаймнi, в Радянському Союзi, коли селяни ще не мали можливостi вiльно пересуватися, якийсь зв’язок зi свiтом напевне передбачався. Та й Тома Томiлiна говорила, що мусила народитися в цьому Пiдлiсному.

Отже, як прикинув Шамрай, теоретично ситуацiя могла виглядати так: це село було територiально пiдпорядковане селищнiй радi iншого села, сусiднього. Вiн полiз за картою, розгорнув її, пошукав очима. Правильно, ось воно, село Балашевичi. У своїх недавнiх блуканнях вони його проминали, там навiть перекособочений iржавий покажчик iз написом лишився. Балашевичi теж вiдселенi, але вiд них до цього мiсця приблизно кiлометрiв десять. Кружляли вони, звiсно, довше, але ж за два десятки рокiв дороги, якi не використовувалися за призначенням, просто зникли. Балашевичi теж стояли практично мiж областями. Люди не виннi, що вони колись оселилися в Пiдлiсному, яке формально слiд приписати до якоїсь територiї. Якою була тутешня поштова адреса, через двадцять рокiв уже не встановиш.

Замислено почухавши перенiсся, Шамрай запхав карту в кишеню. На неї надiї тут мало.

Схоже, Пiдлiсне складалося з однiєї, досить довгої, кiлометрiв зо три, вулицi. По рiзнi боки вiд неї стояли колись ошатнi i живi, тепер — напiврозваленi, покинутi, мертвi хати. На даху однiєї Вiктор помiтив нахилену пiд кутом тридцять градусiв стару примiтивну телевiзiйну антену. Побачив її не лише вiн один.

— Тут телевiзор дивилися, — промовив за спиною фотограф Жора. — Значить, цивiлiзацiя таки була. Ось тiльки чому антена на однiй хатi?

— З тiєї самої причини, через яку тут немає жодного скла у вiкнi. I таблички з назвою, — вiдгукнувся Гриша. — По хатах ти теж нiчого путнього не знайдеш. Були часи, коли збирачi металолому по таких ось мiсцях усе на фiг пiдчищали. Антени металевi. Та й дроти електричнi тут зi стовпiв змотали, глянь.

Справдi: стовпи електромереж стирчали вздовж дороги голими тичками.

Вiктор спробував уявити собi, як тут колись жили люди. Як ходили цiєю дорогою, як гуляли весiлля, на вихiдних катаючи сватiв у тачцi ось по цiй самiй дорозi. Як нею ж несли покiйникiв у останню путь. Вiдразу стрельнуло: десь мусить бути i кладовище. Покинутий цвинтар в покинутому глухому селi — улюблене мiсце авторiв страшних iсторiй.

Шкiрою пробiг морозець.

Аби не стояти i не накручувати себе, Шамрай неквапом рушив далi. Професор Горбатько посунув за ним, втягнувши голову в плечi. Жора вже налаштував фотоапарат i тепер клацав, вишукуючи найбiльш похмурi кадри. Вiн уже знав, чим саме треба iлюструвати подiбнi статтi. Гриша просто крутив головою.

— Мужики, тут, здається, i ворони не лiтають, — подiлився вiн ще одним спостереженням.

— Зате машини їздять, — зауважив Горбатько. — Принаймнi, тут були люди. Не знаю, наскiльки давно, але на дорозi слiди вiд колiс. А в цi мiсця випадково не заїдеш, я правильно розумiю?

— Точно, — озвався Гриша. — Я б сюди вдруге не поперся.

— Справдi. Мiсце не дуже приємне, — погодився професор. — I аура тут погана, я вже вiдчуваю. Пояснити не можу, просто вiдчуваю.

Говорячи так, чоловiки пройшли по центральнiй вулицi покинутого села i вийшли до мiсця, яке колись, очевидно, вважалося тутешнiм центром. Воно нагадувало невеличкий майдан у формi неправильного овалу, який перетинала головна i єдина вулиця. Глянувши лiворуч, Гриша не стримався — реготнув. Всi подивилися туди. Водiй смiявся з невеличкого порожнього постаменту, за яким бовванiло одноповерхове примiщення, схоже на контору чи сiльраду.

— Тут Ленiн був, зуб даю! — тiшився Гриша. — А потiм йому ноги приробили. Мабуть, iз мiдi зроблений, ось його i скомунiздили.

— А ти чого прешся, я нiяк не врублюся? — роздратовано запитав Шамрай.

— Бо я в шаленi дев’яностi знаєш скiльки такого гiвна здав ось цими о? — водiй виставив уперед руки. — Чого зириш? Ти малим ще був, на кота «дядько» казав, а в мене, на фiг, жiнка молода, мале на руках, я пiсля армiї, а роботи в Житомирi — во! — тепер вiн скрутив двома руками дулi. — Порихтували ми з зятем старий «рафик», повитягали звiдти всi сидiння, i вперед, за орденами! Пiвтора роки по областi i районах метал збирали. Скидали його на приватнi пункти прийому, далi розумнi люди гнали мiдь, алюмiнiй та iнший брухт через Пiтер у Прибалтику. Зятевi того мало було, вiн вирiшив у цей бiзнес серйозно зайти, сам почав брухт возити.

Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.

— I? — запитав Жора.

— Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз — застрелили, — вiдмахнувся Гриша. — Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.

Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.

— Голова не болить? — дiловито запитав вiн.

— У мене? — водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.

— В мене болить, — озвався Жора. — I на душi якось гидко стало.

— А як болить? — пожвавiшав Горбатько. — Просто чи в скронях стукає?

— Стукає, — повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.

— Менi тут теж паршиво, — озвався Гриша. — Поїхали звiдси бiгом, мужики.

Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.

— Цiкаво, де у них тут танцi були? — промовив Гриша.

— Тобi яка рiзниця? — байдуже кинув Вiктор. — Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.

— А далi машини не заїжджали! — озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. — Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися — i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.

— Навiть треба, — погодився Шамрай. — Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6] не розбираюся.

— Я теж, — невiдомо для чого вставив Жора. — Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.

— Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, — констатував професор Горбатько.

Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi — при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.

Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це на звичайних батарейках. Приладнавши рамку у спецiально зробленi пази, Горбатько покрутив ручку, налаштовуючи прилад на робочий стан, повернувся до гурту:

— Зараз нiхто до мне не пiдходить, ясно?

— Працюйте, Iвановичу, працюйте, — махнув рукою Шамрай.

Пiсля цього професор Горбатько з головою поринув у процес проведення бiолокацiї. Спочатку вiн провiв рукою над рамкою. Потiм — пiд нею. Постояв, похитав головою, тодi почав повiльно, приставними кроками, рухатися вперед, тримаючи прилад з рамкою перед собою. Жора знову налаштував фотоапарат, клацнув. Вiктор прикипiв поглядом до професора.

Зробивши з десяток крокiв уперед, Горбатько завмер. Потiм посунувся ще на кiлька сантиметрiв — i знову зупинився. Тодi позадкував. Почаклував над «пекельною машинкою», повернувся праворуч, повiльно рушив у бiк колишнього сiльмагу. Далi рухався, не зупиняючись, тодi розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i почав «прасувати» протилежний бiк, ближче до порожнього постаменту. Нарештi зупинився, кивком голови запросив Вiктора i Жору пiдiйти ближче.

— Дивiться, — сказав вiн, коли чоловiки наблизилися. — Ви бачили таке?

Тепер вони всi разом точно повторили його маршрут, рухаючись у такт з професором. Спочатку нiчого не вiдбулося, а тодi рамка почала смикатися, ще крок — i вона закрутилася довкола власної вiсi з такою силою, наче на неї хтось спецiально дув. Те ж саме повторилося, коли трiйця посунула до сiльмагу. Аналогiчно — коли трiшки наблизилися до порожнього постаменту.

— Бачили? — очi професора шалено блищали. — Земне випромiнювання в цьому мiсцi дуже сильне. Я б сказав, що ми з вами стоїмо зараз на краю дуже глибокої трiщини в земнiй корi. Ось так вона пролягає! — Горбатько провiв рукою неправильну ламану лiнiю. — По сутi, Вiкторе, все, що знаходиться по краях цього розламу, цiлком може вважатися аномальною зоною. Болить голова, Георгiю?

— Ага, — фотограф знову потер скронi. — Коли чесно — не стiльки болить, скiльки паморочиться. Я наче трiшки п’яненький. Грамiв сто, не бiльше.

— Зi мною все в порядку, — Шамрай знизав плечима. — Не знаю… Неспокiйно якось на душi, це правда. Але тут мало хто спокiйним буде.

— У цього мiсця важка енергетика! — категорично заявив професор. — Не тiльки тут, де ми зараз стоїмо, — вiн для певностi тупнув ногою. — Взагалi, як менi здається, бiльша частина цього населеного колись пункту розташована на перетинi геопатогенних зон. Тут сiтка Хартмана, якщо можна так висловитися, трiшки щiльнiша, нiж будь-де. Словом, кожен iз вас, та i я разом з вами, вiдчуває аномалiї по-своєму.

Бiльше Вiктора Шамрая в колишньому селi Пiдлiсному нiчого не тримало.

— Ця дiвчина, Тома, говорила: тут нiби люди зникають, — обмовився вiн. — Наче щось їх сюди кличе, якiсь потяг… Чи поклик…

— Про потяг чи поклик не скажу, — професор провiв себе долонею по обличчю, для чогось глянув на неї, потiм повернув її до Вiктора: — Бачиш, пiт. Мене тут у пiт кидає… Коротше, про потяг не скажу, не знаю. Але не сумнiваюся жодної секунди: люди, якi тут довго жили i навiть тi, якi тут народилися, страждають на рiзнi патологiчнi хвороби. В когось проблеми зi шлунком, хтось iз серцем мучиться, в когось може бути рак. А може таке статися, що i… — Горбатько покрутив вказiвним пальцем бiля скронi.

— Тобто, — перепитав Шамрай, — на вашу думку, кожен, хто мав хоч якесь вiдношення до Пiдлiсного, рано чи пiзно може з’їхати з глузду?

— Чом би й нi? Я б навiть назвав це мiсце таким собi перетином свiтiв, — серйозно вiдповiв професор. — По сутi, Чорнобиль став для тутешнього народу порятунком. Знаєте чому? Бо в iншому випадку люди жили б тут ще довго, i хто його знає, до чого б дожилися. А так змушенi були евакуюватися з аномальної зони, яка стала в два рази небезпечнiшою для нормального життя. Хоча тут є що вивчати, клондайк для дослiдникiв паралельного свiту.

Горбатько почав пакувати свiй прилад у сумку.

Жора згорнув апаратуру.

Шамрай з почуттям виконаного обов’язку повернувся, аби сказати водiєвi, що вони вже можуть звiдси їхати.

Водiя нiде не було.

На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.

Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.

— Де Гриша? — вичавив iз себе Вiктор i, не дочекавшись вiдповiдi, закричав на всю силу легенiв, несподiвано для себе вiдчувши саме таке бажання — голосно крикнути, хоча щойно не мiг промовити нi слова: — Гриша! Гриша! ГРИША! — Крик пiшов луною. А за мить, яка тягнулася дуже довго, у вiдповiдь почулося:

— Чого б я ото волав?

Водiй виходив з порожньої дверної пройми найближчої до них хати, застiбаючи на ходу штани.

— Ну ти даєш! — видихнув Шамрай з полегшенням.

— Що я даю? — не зрозумiв водiй, обсмикуючи куртку. — Прикрутило посрати, а наче нiчого такого i не їв… Може, ваша аномалiя дiє… До речi, мужики, люди тут таки були. Причому, не дуже давно. Я там, — вiн кивнув у бiк хати, — в кутку газету бачив. Пожмакану. Мiсцеву, житомирську, ще заголовком догори її кинули: про парламентську кризу пишуть. А поруч двi порожнi пляшки з-пiд горiлки валяються. «Житомирська на бруньках». Мiсцевого розливу, я навiть знаю, де таку продають.

— Сюди що, на джипi бухати приїжджають? — поцiкавився Жора. — Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…

— Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…

— Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, — констатував фотограф.

— Та нi, там щось iнше…

Шамрай глянув на годинник.

— Погнали назад. Нам ще машину штовхати.

Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.

Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.

Вночi вiн погано спав — уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах — там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.

Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…

Все, досить про це!

Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина — її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.

— Привiт, — Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.

Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.

— Привiт, — вiдповiв вiн. — Я тут ось сьорбаю…

— Хочу чаю, — сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: — Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.

Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:

— Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима — не мої пори року. I голова чогось розламується.

Вiктор хотiв запитати, коли вона встигла змерзнути, адже щойно вийшла з машини, де напевне працює пiчка. Та дiвчина нiби передбачила подiбну цiкавiсть:

— Це, мабуть, щось нервове. Тiпає всю останнiм часом. Руки зводить, дрижаки ловлю… Бр-р-р! — вона мерзлякувато повела плечима й вiдразу помiняла тему: — Так ви були в Пiдлiсному? Не обдурила я вас?

Шамрай вiдпив з чашки. Напiй майже охолов. Тим часом Тамара за знайомою йому вже звичкою закурила.

— Їздили ми туди, — вiдповiв вiн.

— I як вам видовище?

— Ви про все прочитаєте на наступному тижнi в нашiй газетi. Якщо двома словами — там справдi щось схоже на аномальну зону. В кожному разi, прилади показали наявнiсть таких аномалiй у центрi села.

Принесли чай. Тамара поклала цигарку на край попiльнички, обхопила гарячу чашку долонями, на мить примружила очi. Потiм розплющила їх знову, глянула на Вiктора, схиливши голову набiк.

— Ви говорите речi, яких я собi не можу уявити. В тому чортовому Пiдлiсному батьки мене зробили. Але там я жодного разу не була. I не знаю, де там центр, а де — околиця.

— З того, що я знаю про мiсця з поганою енергетикою, можу вам сказати: вiдомi випадки, коли ця енергетика продовжувала негативно впливати на людей навiть пiсля того, як вони залишали такi мiсця. Це як зараза, розумiєте? Або, якщо хочете, своєрiдний фатум…

— Прокляття, ви хотiли сказати, — розвинула думку Тамара.

— Нiчого я такого не говорив. Проклятi мiсця — це з фiльмiв жахiв.

— Вони бувають, — впевнено вела своє Тамара. — I ви тiльки що непрямо це пiдтвердили. Село Пiдлiсне, моя батькiвщина, на якiй я нiколи не була, — типове прокляте мiсце. До того часу, поки там жили люди, воно живилося їхньою енергiєю. Тепер воно вимагає, аби люди повернулися. Пiдлiсне вимагає жертв, розумiєте?

Шамрай мiг поклястися: у даний момент Тома Томiлiна була при здоровому глуздi. Можливо, для когось це не причина i не аргумент, але — вона водить машину. Психiчно неврiвноваженим прав не видають. Та водночас вона говорила речi, якi не вкладаються в головi.

— Значить так, — дiловито промовив Вiктор. — Я справдi вчора їздив у Пiдлiсне i на собi вiдчув: щось там не те, енергетика не найкраща. Але, якщо дивитися на речi рацiонально, щось подiбне вiдчувається в будь-якiй мiсцевостi, де давно не живуть люди. Зайдiть навiть у напiврозвалений будинок на будь-якiй мiськiй околицi, скажiмо — десь на Корбутiвцi. Такий завжди знайдеться. I нехай довкола їздять машини, а буквально навпроти через дорогу блищить вогниками зал гральних автоматiв чи сучасний супермаркет: та споруда здасться вам мiсцем, де зупинився час i оселилися привиди. Дякую вам за наводку — тепер ми знаємо, де знаходиться ще одна аномальна зона. Справдi, я досi вiдчуваю себе якось незатишно…

— О! — перебила його дiвчина. — Все, далi нiчого не треба говорити. Все iнше — похiдне. Якщо туди бiльше не їздити, у вас це, напевне, пройде. Бо ви з тим бiсовим Пiдлiсним жодним боком не зв’язанi! А я ж казала вам: сама знаю людей, якi зникали в тiй аномальнiй зонi!

— Зовсiм зникали? — уточнив Шамрай. — Ви тодi нiчого конкретнiшого так i не розказали…

— Дехто зовсiм… — Тамара стенула плечима, вiдпила чаю, затягнулася цигаркою. — Ясно, їх я сама не бачила: вони ж щезли. Це я чула вiд людей, чиї знайомi на якийсь час зникали, а потiм невiдомо звiдки з’являлися. Кожен з тих бiдолах пiсля того втрачав шматок пам’ятi. Знаєте, як казали у тому кiно: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю.

— Ви можете назвати менi хоча б одну таку людину?

— Для чого? — Тамара знову стенула плечима. — Однаково ви нiкого не знайдете. Їх швиденько вивезли якнайдалi. Я, коли чесно, до цих казок так само з гумором ставилася, як оце ви…

— Чого це я з гумором? Зовсiм нiчого смiшного… — Шамрай спробував виправдатися.

— Я ж бачу, — знову перервала його Томiлiна. — Я ще тодi, коли вперше до вас прийшла, все побачила. Ви дивилися на мене, як на iдiотку. Хоча в Пiдлiсне поїхали — це ваша робота, ваш хлiб. Переконалися, що там не все чисто, енергетика погана. Значить, наполовину я таки була права. Правильно?

Поки що докази були залiзними. Не прийняти їх Вiктор не мiг: справдi, все саме так i вiдбувалося. Вiн мовчки кивнув.

— Бачите? — тепер у очах дiвчини блиснули переможнi вогники. — Тепер ви навряд чи категорично заперечите, що я, чи такi як я, можуть вiдчувати на собi залишки впливу тiєї поганої енергетики. У кожного це проявляється по-рiзному. Скажу тiльки за себе, Бог з ними, з iншими.

Томiлiна вiдсунула чашку, нахилилася до Шамрая, буквально влiгшись грудьми на поверхню столу. Їхнi обличчя опинилися майже поруч. Тепер вона стишила голос до шепоту, який видався Вiктору дещо лиховiсним:

— Мене й далi кличе Пiдлiсне, розумiєте? Коли це вiдбувалося з кимось, я смiялась. Взагалi, зовсiм випадково дiзналася про зв’язок з тим, що вiдбувається тут, — Тома провела себе пучкою вказiвного пальця по лобi, — i поганою енергетикою мiсця, де я бiльше восьми мiсяцiв провела в материнськiй утробi.

— Що значить — кличе? — Шамрай теж стишив голос.

— Менi важко це пояснити. Зате завдяки вам я дiзналася — мої вiдчуття можуть бути правдою. Як з цим боротися — поки не знаю.

Тамара випросталася, взяла двома пальцями недокурену цигарку, пiдняла її на рiвень очей, подивилася на спiвбесiдника нiби крiзь неї, обережно поклала в попiльничку.

— Тепер я знаю, що з усiм цим робити i куди далi йти, — промовила вона.

— Ну i? — Шамрай не знав, що ще запитати.

— Є одна баба, живе десь пiд Коростишевом. Поїду до неї, пораджуся. Кажуть, вона таким речам раду дає. Дякую за все, що ви зробили.

Вона пiдвелася, непомiтним рухом витягла гаманець, виклала на стiл купюру.

— Перестаньте, я заплачу, — Вiктор квапливо полiз по грошi.

— Там вистачить. Дякую за все ще раз.

— Та я ж нiчого не зробив!

— Та ж ви навiть не знаєте, що зробили для мене! — в тон йому загадково вiдповiла Тамара Томiлiна. — Ви взяли на себе труд дiзнатися: у моїх страхiв є походження. Все, далi я сама. Успiхiв.

Вона швидко вийшла з кафе. Вiктор провiв поглядом її машину.

Репортаж з аномальної зони вийшов, як i планувалося, за тиждень.

Листопад уже повноцiнно вступив у свої права, вночi навiть почалися легкi заморозки. Вiднедавна Шамрай став чомусь дуже чутливим до змiн погоди, тому в п’ятницю, наступного дня пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», прокинувся з головним болем i закладеним носом. Подзвонив секретарцi, сказав, що сидiтиме сьогоднi вдома, i вкотре за цей рiк зробив зауваження у бiк дзеркала: тобi, мовляв, тридцять рокiв лише, а ти вже справжня руїна.

Щоправда, пiсля подiй, про якi не хотiлося згадувати, Вiктор Шамрай виглядав мiнiмум на п’ять рокiв старшим. Його старила рання сивина, досить щедро заснiживши чорне волосся, особливо — на скронях.

Вiн пив чай з калиною, аж раптом озвався мобiльник. Номер незнайомий. Вiдповiдати не хотiлося, але Вiктор вiдгукнувся за звичкою, яка випередила бажання взагалi вимкнути трубку.

— Слухаю.

— Вiктор Шамрай? — голос теж незнайомий.

— Я. А…

— Ви зараз де знаходитесь? На роботi сказали — ви вдома.

— Правду сказали.

— Будьте вдома, будь ласка. Хвилин за двадцять я за вами заїду.

— А…

Незнайомець дав вiдбiй.

У дверi подзвонили швидше, нiж за двадцять хвилин. Шамрай вiдчинив. На порозi стояв чоловiк рокiв пiд сорок, якось казенно пiдстрижений, його перебитий нiс вiдразу кидався в очi.

— Капiтан Бражник, карний розшук, — вiзитер показав на ходу документи, аби вiдразу зняти всi можливi запитання i одночасно поставити новi. — Я зайду?

Не чекаючи дозволу, капiтан з перебитим носом пройшов у квартиру, акуратно прикрив за собою дверi.

— Ви — Вiктор Шамрай?

— Ну…

— Документи покажiть. Паспорт, якщо не важко.

Вiктор, далi не розумiючи, що вiдбувається i до чого тут карний розшук, пройшов до кiмнати, витягнув з шухляди паспорт, простягнув гостевi. Бражник перегорнув сторiнки, постукав корiнцем документа по долонi, не поспiшаючи повертати.

— Таке дiло… Менi необхiдно допитати вас про вашi стосунки з Томiлiною Тамарою Григорiвною. Знаєте таку?

— Знаю. Не близько. Три рази по телефону спiлкувалися, двiчi зустрiчалися.

— Ага, — Бражник пройшов до кiмнати. Акуратно, навiть пiдкреслено акуратно поклав паспорт на книжкову полицю. Тодi дiстав iз внутрiшньої кишенi складену газету, розгорнув. «Неймовiрнi факти», сторiнка з фотографiєю Томи i його репортажем з аномальної зони. — Ви писали?

— Я. Щось не так?

— Щось не так, — погодився Бражник. — Це вийшло вчора. Вiд учора громадянку Томiлiну Тамару Григорiвну нiхто не бачив.

Шамрай помовчав, переварюючи iнформацiю.

— Я тут до чого?

— Не знаю, — зiзнався Бражник. — Саме це треба з’ясувати. Останнiм часом громадянка Томiлiна майже не виходила з дому. Ви коли бачилися з нею?

— На минулому тижнi… Я i забув уже. Ми ж не близько знайомi, розумiєте? У мене таких знайомих…

— Ви це вже казали, — жестом зупинив його Бражник. — Отже, виглядає на те, що ви — останнiй, з ким вона спiлкувалася особисто. До позавчора з громадянкою Томiлiною був тiльки телефонний зв’язок. Вчора вийшло оце, — вiн показав газету. — Але за нашими даними громадянка Томiлiна кудись зникла ще позавчора пiд вечiр. Вдома її немає. Там, правда, рейвах, видно, кудись бiгом збиралася. Машини на стоянцi немає. Власне, — Бражник кахикнув, — охоронець на стоянцi засвiдчив: Томiлiна близько вiсiмнадцятої години позавчорашнього вечора сiла в машину i кудись поїхала. У неї при собi була невелика дорожня сумка. Вона дуже поспiшала.

— Все це дуже цiкаво, тiльки я тут до чого?

— Кажу ж вам — не знаю. Поки що нiхто нiчого не знає. Вчора шукали її цiлий день. Вранцi сьогоднi оця ваша писанина вийшла. Ви самi кажете, що знайомi з Томiлiною. Може, хоч щось поясните.

— Та якого чорта я повинен щось вам пояснювати?! — не стримався Шамрай. — Вриваєтесь, показуєте газету, в чомусь звинувачуєте…

— Не вривався я до вас, — Бражник тримався спокiйно, навiть якось вiдсторонено. — Ви мене самi впустили. I не звинувачує вас нiхто нi в чому. Поки що…

— Поки що? А в чому мене можна звинуватити?

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒