Анотація 6 страница

— Що треба зрозумiти? — вичавив iз себе Шамрай.

— Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?

— Ага…

— Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке, про що ти сам хочеш забути. Колись тебе вже трiшки повчили, було таке?

Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.

— Було…

— Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?

— Чого вам треба? …

— Навчився, суко, чи нi?!

Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.

— Навчився…

— Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?

— Хто?

— Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?

— Хто, про кого ви? …

— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?

За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.

— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?

— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?

— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…

— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.

— Без пам’ятi… Частково…

— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?

— А що вона мусила сказати?!

— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!

Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.

— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…

— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?

— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…

— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?

— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…

— Згадала тебе?

— Так.

— Що ще згадала? Або кого?

— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…

— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!

Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.

Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.

Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.

— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?

— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.

— Ну, бувай.

Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.

Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.

Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.

Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.

Нехай.

Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.

За кiлька хвилин життя змiнилося.

Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай — перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою — зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.

Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий! » i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.

Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому — Шамрай не запарювався. Вимкнули — добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.

Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.

Далi — провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад — холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв — це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд — i знову темний провал.

Потiм — ранок чи день, за часом не стежив. Його вивертає в сортирi, вiн сидить на пiдлозi в тiй самiй куртцi, блює повз унiтаз i намагається рiвно втримати голову. Тодi пiднiмається, тримаючись за стiнку. В кухнi на столi — пляшка. Почата, повна — без рiзницi.

Гарчання. Ковток. Темрява.

Весь цей час його будив телевiзор, який Вiктор з невiдомих причин уперто не бажав вимикати. Так, опритомнiвши черговий раз на пiдлозi бiля дивану, вiн зрозумiв — передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.

Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.

Чотири роки — довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.

Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше — повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки — порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.

Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що — неважливо. Головне зараз — не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.

Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.

Порахувавши залишок пожмаканих купюр, Вiктор знову зайшов до магазину i на всi грошi купив тiстечок з масляним кремом. Бiльше нiчого їсти не кортiло, шалено тягнуло на солодке. Неквапом повернувшись додому з кульочком тiстечок у правiй руцi, надпитою пляшкою в лiвiй i пачкою цигарок у кишенi вологих брудних спортивок, Шамрай вперше за цi днi старанно зачинив дверi, скинув куртку, жбурнувши її просто на пiдлогу, тодi роздягнувся догола i змусив себе зайти пiд душ. Постоявши пiд теплими струменями води хвилин десять, як був мокрий вибрався з ванни, закутався у халат, бруднi речi зiбрав i запхав у пластмасовий кошик.

Все це, крiм, звичайно, трусiв, вiн найближчим часом вiднесе в пральню.

Засунувши в себе два тiстечка, Шамрай зробив ще один невеличкий ковток горiлки i буквально силою змусив себе лягти на диван. За пiвгодини вiн заснув, та не провалився в морок, як напередоднi, а плавно занурився в неглибокий тривожний сон. Телевiзор далi не вимикав, лише зробив тихiше.

Так, з перервами, провалявся до вечора.

Пiд вечiр у головi прояснiло, не до кiнця, та все ж таки трiшки бiльше, нiж було уранцi.

Нiч пройшла без сну. Вiктор крутився, сходив мокрим смердючим потом, яким просякнув увесь халат, одначе стримався вiд того, аби продовжувати свiй так званий бенкет. Пiд ранок, змучений та знесилений, але вже вiдносно тверезий, вiн знав, що йому треба робити.

Хоча, якби вiн був у iншому душевному та фiзичному станi, вiн би на таке не зважився.

— Погано виглядаєш, старий.

— Дякую, брате, ти вмiєш заспокоїти.

Шамрай i без редакцiйного водiя Гришi знав: вигляд у нього справдi не представницький. Голячи зранку тремтячими руками щетину, яка лишилася з п’ятницi, пiсля того пам’ятного викрадення, вiн порiзався. Порiз вийшов несподiвано глибоким. Вiктор навiть перелякався, що замалим не вiдпанахав собi бритвою шматок пiдборiддя. Зупинити кров довго не вдавалось, i навiть тепер, коли вона вже нiби згорнулась i перестала текти, свiжий рубець на пiдборiддi було помiтно здалеку. Червонi очi, тремтячi руки, легенький шум у головi — все це нагадувало про повернення до алкогольного сьогодення. Проте — лише йому.

Найважливiше: вiд нього не тхнуло перегаром. Майже доба утримання, старанно почищенi зуби, двi чашки кави, причому, одна випита тут же, в офiсному буфетi за двадцять хвилин до розмови з Гришею, двi старанно розжованi м’ятнi жуйки, — все це робилося для того, аби простiше було здiйснити першу i, як тодi здавалося Вiктору, найбiльш складну частину свого плану.

Вiн дуже швидко згадав, що насправдi слiд зробити, аби перестали тремтiти руки та на деякий час прочумалося в головi. Жуйки, кава — то все дурня. Але якщо вже так важко стриматись, то принаймнi треба потерпiти, аж поки не вдасться роздобути колеса.

— Не спав цiлу нiч. Бач, яка погода. Тиск, — Шамрай демонстративно потер скронi пучками пальцiв.

— Ага, дурна погода, — згодився Гриша, хоча всiм своїм виглядом виявляв повну байдужiсть до того, дощ на дворi, снiг чи холодний пiвнiчний вiтер.

— Якi в тебе плани на сьогоднi?

— Запитай у шефа, ага? Понедiлок. Оце привiз його, сидить. До обiду наче нiкуди не збирався i менi нiчого не казав. Ти ж знаєш, як воно буває: зараз не сказав, а тодi як смикне… Кудись їхати треба?

— Треба, — кивнув Вiктор. — Тiльки ти ж сам кажеш, що шеф зi своїм часом не зовсiм визначився. Значить — i з твоїм також. А менi треба одну тему перевiрити — о! — Шамрай черкнув себе ребром долонi по горлу.

— Ну? — так само байдуже запитав водiй Гриша.

— Так я про це й кажу: менi б руля з колесами годин на чотири. Це — максимум, постараюсь швидше впоратися. Могоричова справа, брат, ти ж мене знаєш…

Це правда. Редакцiйний водiй Гриша дуже добре знав Вiтю Шамрая, а точнiше — його вмiння бути вдячним. Справа ось у чому: Гриша мав власного автомобiля, старенького, проте ще бадьорого «Вольво». До того, як влаштуватися на роботу в «Неймовiрнi факти», вiн працював у приватнiй фiрмi таксi. Заробляв пристойно, але туди брали на роботу лише зi своїми машинами. Здавалося б, нiчого особливого, багато хто так практикує i не лише в Житомирi. Але через свою патологiчну любов до чистоти Гриша врештi-решт звiльнився. Бо експлуатувати, а значить — постiйно бруднити своє авто йому в якийсь момент набридло. Своєю чергою, патологiчно охайний водiй набрид i диспетчерам: Гриша запросто мiг вiдмовитись вiд замовлення, якщо на той момент витирав свою машину вiд пороху чи бруду.

Крига скресла, коли однiєї дощової днини Гриша вiдмовився їхати в приватний сектор. Замiсть того, щоб везти пасажира з важкими сумками просто пiд хвiртку, як належить, Гриша висадив його за сто метрiв вiд вказаної адреси. На свою голову розлючений пасажир надто сильно хряснув дверцятами «Вольво». Свiдкiв того, що вiдбулося далi, не було. I нiхто не мiг пiдтвердити слова клiєнта про те, що таксист гнався за ним «з монтiровкою» по багнюцi й калюжах усi тi сто метрiв до хвiртки, чорт би їх побрав. А потiм, не наздогнавши, викинув у багнюку сумки з багажника. Звичайно, Гриша все заперечував, i за його версiєю розвитку подiй пасажир просто вiдмовився платити. Однак скарга надiйшла, хвороблива акуратнiсть водiя вже дiстала власника фiрми, тож Григорiя звiльнили разом з машиною.

Тому, коли наклюнулася робота редакцiйного водiя, Гриша поставив умову: йому видають казенне авто. Проти цього нiхто не заперечував, машину у розпорядження шефа власники газети однаково видiляли, оскiльки редактор не вмiв кермувати. Але коса наштовхнулася на камiнь: службова машина — тiльки для роботи. Тобто водiй повинен був ставити її на стоянку, забирати звiдти i користуватися нею лише в робочий час та для службових потреб.

Зiйшлися ось на чому: Гриша приїжджає на службу власним «Вольво», ставить його на стоянку замiсть казенної «Шкоди», за стоянку не платить. Пiсля роботи все вiдбувається навпаки: «Шкода» — на стоянку, «Вольво» — для повернення додому. Їздити туди-сюди на маршрутках Гриша категорично вiдмовлявся.

Звiсно, казенне авто теж можна забрьохати.

Але потiм його можна помити на комерцiйнiй автомийцi за казеннi ж грошi. Якi Григорiй за будь-якої нагоди намагався не економити, але марнотратство йому пробачали лише тому, що пiдпорядкований йому автомобiль постiйно виглядав, наче лялечка.

Знаючи всi цi нюанси, Вiктор Шамрай, який мав права i до певних подiй — навiть свої «Жигулi», час вiд часу випрошував у Гришi його приватне авто. Звiсно, не за так: кожен раз вiн давав власниковi «Вольво» грошi, чесно оплачуючи прокат. Витрати себе виправдовували: дуже часто незалежнiсть вiд редакцiйної машини давала Шамраю можливiсть знайти i вiдпрацювати якусь тему бiльш оперативно, не узгоджуючи з шефом годин, коли можна брати службову «Шкоду». Зрештою, така оперативнiсть вирiзняла Вiктора серед решти журналiстiв, i це вiдображалося на платнi. Принаймнi, додаткову премiю в довгастих бiлих конвертах Вiктор Шамрай отримував частiше за iнших.

Зрозумiло, це не розголошувалось. Так само лишалася таємною угода мiж Вiктором i Григорiєм. Якби Шамрай брав Гришин «Вольво» напрокат аж надто часто, це, безперечно, так чи iнакше випливло б.

Та по-перше, у деяких колег були свої машини, а по-друге, не так уже часто Вiктор користувався послугами цього «прокату».

Платив вiн за можливiсть покрутити чужого «бублика» вiдносно небагато. Але насправдi Гришi важливою була не сума. Вiн отримував неабияке задоволення вiд самого факту, що його стара добра машина приносить йому прибуток навiть стоячи не в його гаражi, а на стоянцi, за яку вiн до всього ще й нiчого не платить.

Звiсно, головна умова — повернути машину чистою. I не товкти в нiй дiвок. Поки що Шамрай справлявся з цим досить успiшно. До того ж у випадках, якi Вiктор сам вважав особливими, вiн за особисто встановленими правилами лишав у бардачку «Вольво» пляшку хорошого коньяку — особлива премiя. Сам водiй Гриша, коли не за кермом, любив випити. Коньяк шанував, та з причин, про якi Шамрай коли б забажав мiг написати окрему брошуру, нiколи не купував за власнi грошi.

Сьогоднiшнiй випадок Вiктор вважав не просто особливим — надособливим. Щоправда, уточнювати це не збирався. Iнакше не бачити б йому Гришиної машини, як власних вух.

I не дивно, що фраза про могоричову справу стала для власника старенького, проте добротного «Вольво», додатковим стимулом.

— Давай, паняй, — так саме байдуже кивнув Гриша. — Можеш навiть до вечора кататись. Бабло на базу — i щасливої дороги.

Шамрай тицьнув водiєвi наперед приготовану купюру. Замiсть неї отримав ключi. Система працювала бездоганно, партнерськi стосунки були перевiренi часом. Вони довiряли один одному.

Охоронець на стоянцi теж був у курсi справи. Йому досить було сказати один раз, що «Вольво» може iнодi брати Шамрай, i пiсля того вiн лише пiднiмав смугастий шлагбаум. Вируливши на вулицю, Вiктор ледве стримався, аби вiдразу не вдарити по газах. Ковзнув поглядом по годиннику. Ще немає десятої ранку. I хоч Гриша милостиво дозволив користуватися автом до самого вечора, що означало — до кiнця робочого дня, а це, як правило, мiж шостою i сьомою, Вiктор мусив устигнути ще завидна.

По сутi, плану як такого у Шамрая не було.

Якби не надзвичайний стан, яким вiн вважав власний алкогольний зрив i як наслiдок — жахливе похмiлля, вiн, може, дiяв би iнакше.

Та одне знав напевне: нi до капiтана Бражника, нi взагалi в мiлiцiю, вiн би не звернувся за жодних обставин. Мав уже сумний досвiд, про що йому, до речi, в п’ятницю нагадали.

Прокручуючи пiд час безсонної ночi все, що з ним сталося напередоднi, Шамрай зробив один дуже простий висновок: його невiдомi викрадачi мали час для того, аби зiбрати про свою жертву максимум iнформацiї. I, що теж важливо, мали можливiсть отримати цей максимум. Отже, це люди з можливостями. Звiдси виплив наступний висновок: їх цiкавила аномальна зона в Пiдлiсному, зокрема те, що сталося з Томою Томiлiною в нiй. Навiть не так: вони хотiли дiзнатися, що дiвчина побачила там. Або кого вона там побачила.

Покрутившись ще трохи i виповзши на кухню за водою, Вiктор зрозумiв: цiкавiсть невiдомих може мати iнше пояснення. Вони дуже хотiли дiзнатися, чи бачила Тамара там, у Пiдлiсному, щось таке, чого вона не повинна була побачити. Або — чи не зустрiла там випадково когось, кого не повинна була зустрiти за жодних обставин.

Налякана дiвчина мчить у аномальну зону i зникає там. Скоро її знаходять на трасi. Вона перелякана i частково втратила пам’ять. Вона впiзнала Вiктора. Про все це вiн, Шамрай, детально описав у газетi.

Таким чином, за логiкою речей, дiвчина могла поступово вiдновити пам’ять. I згадати все, що сталося з нею останнiми тижнями, в тому числi — в аномальнiй зонi, в Пiдлiсному. Припустимо, розмiрковував Вiктор, загорнувшись з головою у ковдру, його викрадачi могли подумати ось так: Тамара таки згадала все i не стрималася, розказала мiлiцiї. При цьому був вiн, Вiктор Шамрай, який написав у «Неймовiрних фактах» лише частину правди. Решту йому заборонили згадувати менти. Лишається прокачати писарчука, дiзнатися те, як на нього слiд натиснути, натиснути i чекати результатiв.

Вiктор не вважав себе героєм ось уже бiльше чотирьох рокiв. Як казав вiн тодi, навеснi двi тисячi четвертого, весь його героїзм змило водою в унiтазi. Вiн готовий був там же, в лiсi, пiсля першого удару розказати цим жахливим людям усе, чого вони вiд нього вимагали. Якби знав, що говорити.

Тепер, переживши кiлька страшних, наповнених алкоголем днiв, Шамрай, як не дивно було йому в цьому зiзнатися, став смiливiшим. Не набагато, та досить, аби самому прийняти рiшення поїхати в Пiдлiсне i подивитись ще раз, що ж там вiдбувається. Або — може вiдбуватись.

Вiктор не був певен, що при денному свiтлi йому таки вдасться щось побачити. Тамара помчала туди серед ночi. Однак серед ночi йому складнiше знайти колеса, аби пробратись в аномальну зону без зайвих свiдкiв. Тридобове похмiлля додавало куражу, до того ж чекати вечора Шамрай у свiтлi останнiх подiй просто не мiг. Вiн боявся не дочекатися i знову зайти в алкогольне коло. Чи, що теж реально, побоювався: бажання дiяти зникне, страх повернеться, знову гавкатиме собака, знову брязкатиме ланцюг.

Так чи iнакше, вiн вiдчував якесь дивне нездоланне бажання чимшвидше повернутися в Пiдлiсне. Можна навiть сказати: Пiдлiсне кликало його.

Шефу вiддзвонився, доповiв — зайнятий пiдготовкою чергового матерiалу, i не отримав заперечень. Взагалi, пiсля вдалої серiї про аномальну зону робочий графiк Вiктора став максимально вiльним та гнучким, i ось тепер своєю заслуженою свободою вiн користувався повною мiрою.

На виїздi з Житомира Вiктор усе ж таки не стримався. Загальмував бiля найближчого кафе, замовив п’ятдесят грамiв горiлки, випив махом, вiдразу замовив стiльки ж. Не вважаючи себе надто досвiдченим водiєм, Шамрай, однак, розумiв: тремтячими руками кермо крутити бiльш небезпечно, нiж у станi легкого сп’янiння. Запив горiлку розчинною кавою, почекав кiлька хвилин. Все нормально, руки перестали гуляти. Насилу змусив себе зупинитись та повернувся в машину.

Вперед. Не боїмося ми сiрого вовка. Не боїмося аномальної зони.

На знайомому стацiонарному посту чергував знайомий уже старший лейтенант Пузир.

Коли офiцер звичним жестом викинув руку з жезлом, наказуючи зупинитись, Вiктора охопила панiка: ось зараз цей мент унюхає горiлчаний запах, почне старi пiснi про головне, доведеться вiд нього вiдкуповуватись. Та не це трагедiя: у такий спосiб старший лейтенант Пузир його точно запам’ятає i при потребi пiдтвердить: бачив ось цього порушника правил руху в районi аномальної зони. Поки що Шамрай не знав, для чого йому тримати свою поїздку в таємницi. Та нутром вiдчував — так треба.

Коли Вiктор вийшов з машини назустрiч Пузиревi, той упiзнав його, переклав жезл у лiву руку, а праву простягнув для привiтання, наче старому знайомому.

— Здоров. Куди знову?

— Та туди ж, — Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.

— Читав, читав, дiвка там зникла, — Пузир кивнув кудись позад себе.

— Теща розказала? — поцiкавився Шамрай.

— Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?

— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.

— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.

Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.

— Шамрай, значить. Ти писав, значить?

— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.

— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?

— Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…

Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.

— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.

— Чого це так?

— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?

— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?

— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.

— Така строга?

— Не те слово.

Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:

— Чуєш…

— Ну? — Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.

— Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?

— А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали — факт. А що таке?

— Та нiчого. Просто… — казати — не казати? — Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?

— Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше — на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?

— Та ясно.

Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.

Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.

Цього разу Вiктор не блукав.

Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв — можна їхати далi.

Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись зникли й сили. Мов вiдчуваючи це, машина заскочила лiвим переднiм колесом у якусь чергову грузьку мишоловку. Шамрай спробував здати назад, а потiм подолати перешкоду з розгону. Перша частина маневру наче вдалася, та далi вийшло навiть гiрше. «Вольво» засiв у пастцi тепер уже обома переднiми колесами, а це виглядало не в жарт та надовго.

До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!

Аномальна зона, мать її так!

Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒