Анотація 4 страница

— Це справа прокуратури. Ми працюємо зi свiдками, — пауза. — Або з пiдозрюваними.

— Свiдками — чого? — Шамрай уже розпалявся. — Пiдозрюваними — в чому?

— Така справа, — Бражник потер пiдборiддя. — Тамара Томiлiна у нас на пiдписцi.

— На пiдписцi?

— На пiдписцi. Про невиїзд. Вона проходить свiдком по «убойнiй» справi. У неї пiдписка про невиїзд, а вона зникла. Недобре. А тут iще ваша писанина… Поїхали, Вiкторе Максимовичу, там слiдчий чекає.

Бач, по-батьковi запам’ятав, машинально вiдзначив Шамрай.

Все iнше дiйшло до нього пiзнiше.

Слiдчим, до якого Шамрая привiз капiтан Бражник, виявилася втомлена некрасива жiнка в окулярах рокiв пiд сорок.

Звали її Кiра Антонiвна, прiзвище — Березовська. Сам Бражник з її кабiнету не вийшов, примостився в кутку на новенькому стiльцi. Примiщення прокуратури, в якому Вiктор, навiть з огляду на обставини, про якi не хотiлося згадувати, нiколи не бував, зовсiм не вiдповiдало його уявленням про казеннi установи. Тут було навiть по-своєму затишно, всюди ще лишилися слiди свiжого ремонту. Частиною якого, поза сумнiвом, були i новi офiснi меблi.

Без передмов, нiчого не пояснюючи, Березовська пiдсунула до Шамрая чистий аркуш, розказала, що вiн повинен написати, i вони з Бражником терпляче i мовчки чекали, доки Вiктор виконає прохання. Швидко перебiгши написане очима, жiнка простягнула аркуш оперу. Той пiдвiвся зi свого зручного мiсця, взяв папiр, теж прочитав, тiльки бiльш уважно, тодi поклав аркуш перед слiдчою i знову всiвся. Вони розташувалися так, що Березовська дивилася в обличчя Вiктору, а Бражник їв очима його спину.

— Тепер послухайте, що ви написали, — Кiра, яка, навiть виглядаючи не молодшою i не старшою за свої роки, навiть незважаючи на те, що сiра зовнiшнiсть мусила не додавати, а забирати якусь кiлькiсть рокiв, у сприйняттi Шамрая усе ще не дотягувала до Антонiвни, вiдкинулася на спинку свого стiльця. — Значить так: «Я, Шамрай Вiктор Максимович, працюю спецiальним кореспондентом газети «Неймовiрнi факти». Профiль нашого видання — рiзнi незвичайнi явища, в тому числi — паранормальнi. Цi явища всi автори, включно зi мною, намагаються дослiджувати». Поки що правильно?

— Правильно, — пiдтвердив Шамрай.

— Згодна. Вашу газету всi знають. Читаємо далi, — слiдча зiтхнула i почала виразно декламувати: — «П’ятого листопада цього року до мене в редакцiю прийшла громадянка, яка назвалася Тамарою Томiлiною. Ранiше я з нею знайомий не був».

Вiд того, як раптово виринув з-за його спини Бражник, Вiктор здригнувся. Перед його обличчям рука опера тримала фотографiю.

— Ця жiнка приходила до вас?

З фото на мене дивилася усмiхнена Тамара. Знiмали крупним планом на фонi єгипетської пiрамiди. На дiвчинi була бiла футболка.

— Ця, — кивнув Вiктор, опер забрав фотку, знову повернувся на мiсце. Шамрай озирнувся на нього, але слiдча знову почала читати, i Вiктор переключився на неї.

— Тамара запропонувала менi тему для статтi. Вона розказала про вiдселене село Пiдлiсне, яке знаходиться десь на межi Овруцького та Народницького районiв Житомирської областi. За її словами, на територiї цього покинутого пiсля аварiї на Чорнобильськiй АЕС села iснує аномальна зона. Ця зона негативно впливає на всiх, хто так чи iнакше пов’язаний зi згаданим селом. Правильно?

— Правильно.

— Поки що цiлком у дусi вашої газети, — кивнула швидше сама до себе, нiж до Вiктора слiдча. — Ось тут далi ви пишете: «Тамара Томiлiна в розмовi зi мною пояснила, що вона вiдчуває на собi вплив аномальної зони, бо свого часу її мама завагiтнiла нею в Пiдлiсному i негативна енергетика тiєї мiсцевостi передалася дитинi в спадок». Правильно?

Тут Шамрай не став поспiшати з вiдповiддю. Повз увагу Березовської це не проскочило.

— Це ж ви писали, Вiкторе Максимовичу. Власною рукою. Зрозумiли, до чого я веду?

— Нi, — чесно признався той.

— Коли таке написано в вашiй газетi, це сприймається зовсiм iнакше. Так би мовити, в загальному контекстi iнших публiкацiй вашого видання. А коли таке писати в пояснювальнiй записцi слiдчому прокуратури, який веде справу про навмисне вбивство, — погодьтеся, звучить досить дивно. У себе в колективi ви сприймаєте подiбнi iсторiї на «ура». Люди, якi вас читають, теж нiчого пiдозрiлого не бачать. Бо вони хочуть вiрити i вiрять. Але ось це, — Кiра помахала в повiтрi списаним аркушем, — я змушена буду пiдшити до кримiнальної справи. Тому менi треба прийняти рiшення: сприймати написане за чисту монету чи просити вас дати iншi пояснення.

— Якi б налазили на здорову голову, — пiдтакнув зi свого мiсця опер. Шамрай вiдчув, як зволожiли долонi. Нерви. Вiн старанно витер їх об штани.

— Хочете ви цього чи нi, панове, тiльки iнших пояснень у мене нема. Я написав усе як було. I взагалi, тепер ви пояснiть менi: яка кримiнальна справа, яке вбивство, до чого тут Томiлiна i головне — до чого тут я.

— Не поспiшайте, — промовила Березовська. — Давайте читати далi. Значить так: «Перевiряючи слова Тамари Томiлiної, я з групою колег наступного дня, шостого листопада, виїхав на пошуки Пiдлiсного, яке на сучасних картах не вказане. На трасi ми зустрiли працiвникiв мiлiцiї, якi пояснили нам, зрозумiвши, в чому суть справи, як дiстатися до покинутого села. На територiї вiдселеного села Пiдлiсного була проведена бiолокацiя, в результатi чого справдi виявлена наявнiсть у вказаному мiсцi геопатогенних зон»… Зон з поганою енергетикою? — уточнила слiдча.

— Саме так.

— Ну, i останнiй абзац. «Пiсля свого повернення я подзвонив Тамарi Томiлiнiй. Ми зустрiлися в кафе бiля Соборної площi. Я розказав про результати нашого дослiдження i пiдтвердив: те мiсце, про яке вона говорила, справдi можна назвати аномальною зоною. На що Тамара Томiлiна сказала: «Я вiдчуваю, як Пiдлiсне кличе мене». I повiдомила про свiй намiр поїхати лiкуватися до якоїсь народної цiлительки, що мешкає, за її словами, десь пiд Коростишевом Житомирської областi. Пiсля того з Тамарою Томiлiною я не спiлкувався i не зустрiчався. Де вона може перебувати в даний момент, не знаю. Число, пiдпис». Правильно?

— Правильно.

— Тепер скажiть з огляду на те, на що я вже звертала вашу увагу: ви самi вiрите в те, що написали?

— Де? В газетi чи вам?

— Менi, — зiтхнула слiдча. — Бо менi як людинi цiкаво i корисно було б знати, наскiльки ви вiрите в те, про що пишете в своїй газетi.

— Це наша робота, — Шамрай вирiшив обмежитися лаконiчною вiдповiддю. — Головне, аби читачi в це повiрили.

— Ми не вашi читачi, — знову озвався ззаду Бражник.

— Згодна, — кивнула Кiра. — Для вас i для всiх, хто читає «Неймовiрнi факти», зникнення Тамари Томiлiної, яку нiбито кличе якесь прокляте мiсце в якiйсь вiдселенiй мiсцевостi, може вважатися явищем, яке не треба особливо пояснювати. Це дивна логiка речей, дивна логiка запропонованих обставин, та аж нiяк не логiка працiвникiв правоохоронних органiв. Для нас, Вiкторе Максимовичу, зникнення Тамари Томiлiної, в який би паралельний свiт вона не пiрнула, в першу чергу вважається зникненням ключового свiдка у справi навмисного вбивства. Чули про справу Пiддубного?

Банкiра Григорiя Пiддубного вбили мiсяць тому, наприкiнцi жовтня.

Якби Шамрай мав звичку дивитись телевiзiйнi новини або читати газети, словом, якби вiн жив у свiтi реальнiшому за той, якiй вiн описує в своїй газетi, ця iсторiя не пройшла б повз його увагу. Адже не кожен день у Житомирi вбивають бiзнесменiв такого масштабу.

Вбитий лише влiтку вiдзначив своє сорокарiччя, причому гуляв, кажуть, з розмахом. На що Шамрай, коли почув цю деталь вiд Кiри, тут же зауважив: сорок рокiв не святкують, прикмета погана. Ось тепер маєте наочне пiдтвердження. Проте слiдча пропустила його реплiку повз вуха — навряд чи забобони якось пов’язанi з кримiнальною справою.

Отже, Григорiя Пiддубного, сорокарiчного директора Житомирського регiонального вiддiлення банку «Родослав», застрелили з пiстолета марки «Беретта Сигар» — зi зброї, якою в європейських країнах, а вiднедавна i в Українi, озброюються переважно особистi охоронцi. Убивця стрiляв двiчi. Перша куля застрягла в животi, друга пробила голову. В обох випадках стрiляли зблизька, за висновками експертiв, не далi, як з вiдстанi простягнутої руки.

Вбивство сталося на першому поверсi у замiському будинку банкiра. Пiсля розлучення з дружиною мiська квартира залишилася їй та доньцi, будинок перейшов до Пiддубного. Розлучення скандальним не було, з дружиною вiн розiйшовся три роки тому за обопiльною згодою i, за словами тих, хто знав цю родину, жодних претензiй майнового чи особистого характеру колишня жiнка банкiровi не висувала. Навпаки, розлучившись, вони стали бувати в тих мiсцях, де ранiше Пiддубний з’являвся сам. Зустрiчаючись, колишнє подружжя досить мило спiлкувалося. Вони навiть знайомили один одного зi своїми коханками та коханцями.

Власне, про Тамару Томiлiну першою згадала саме колишня дружина вбитого.

Тамара Томiлiна вже бiльше року була коханкою Григорiя Пiддубного.

Як саме вона опинилася в життi банкiра, нi колишня його дружина, нi близькi друзi, нi дiловi партнери толком пояснити не могли. В якийсь момент Пiддубний просто прийшов з нею на якусь дiлову вечерю, представив своєю близькою подругою, а пiсля того їх частенько бачили разом. З цього Шамрай зробив промiжний висновок: вiн, виявляється, зовсiм нiчого не довiдався про молоду жiнку, з якою познайомився. Знав лише, що в неї є срiблястий «Пежо», не новий, але цiлком пристойний автомобiль. Тепер ясно, звiдки в неї така машина. Але чим займалася Тамара крiм того, що була коханкою банкiра, вiн i далi не знав. Не знали цього нi друзi убитого, нi мiлiцiя. Хоча для всiх було цiлком достатньо тiєї обставини, що дiвчина — коханка вiдомого в мiстi бiзнесмена. Цей статус можна при бажаннi назвати професiєю, причому — однiєю з найдавнiших.

Невiдомо було також, хто саме викликав мiлiцiю. Дзвiнок був анонiмним, говорили з автомата на автовокзалi. Черговий мiлiцiонер, який прийняв повiдомлення, пiзнiше пояснював: голос очевидно змiнений, не розбереш, чи жiнка придурюється чоловiком, чи навпаки, мужик — бабою. Але час, коли подзвонили в мiлiцiю, зафiксований точно: двадцять третя година двадцять хвилин. Пiзнiше експерти зробили однозначний висновок — вбивство сталося не пiзнiше десятої години вечора плюс-мiнус п’ятнадцять хвилин.

Вiдштовхуючись вiд цього, слiдство припустило, що мiлiцiю мiг викликати або вбивця, або — i це бiльш ймовiрно — свiдок злочину. Вiд мiсця скоєння злочину, тобто вiд замiського будинку Пiддубного, цiлком реально дiстатись на машинi вночi за сорок хвилин. Припустимо, пояснював тепер уже Бражник, тiло знайшли випадково. I знайшов його той або та, кого банкiр чекав у себе вдома пiсля десятої вечора. Значить, або гiсть розминувся з убивцею буквально на якихось п’ять хвилин, або зiткнувся з ним нiс до носа i насилу втiк, або сам був убивцею. В будь-якому випадку потрiбен час для оцiнки ситуацiї i прийняття рiшення (якщо гiсть — не вбивця), i для завершення в будинку вбитого якихось своїх справ (якщо мiлiцiю все ж таки викликав злочинець). Так чи iнакше, а хвилин двадцять-тридцять можна смiливо списати. Потiм, доїхавши до автовокзалу, цей незнайомий мiг ще хвилин п’ять-десять почекати, вибираючи телефон-автомат якнайдалi вiд стороннiх вух. Отже, за часом усе сходилось.

Проте i Бражник, i Кiра Березовська були схильнi вважати трохи iнакше. Так, за часом усе складалося. Ось тiльки навряд чи мiлiцiю мiг викликати вбивця, хоча такiй варiант розвитку подiй теж слiд передбачити. Одначе i опер, i слiдча зiйшлися в одному: невiдомий, котрий змiненим голосом викликав мiлiцiю, мiг у той час перебувати в будинку. Значить, мiг бачити, як убили банкiра, i головне — хто його вбив. Тодi як убивця свiдка не помiтив або, найiмовiрнiше, не шукав: застрелив Пiддубного, розвернувся i подався геть. У такому разi свiдок, чи хто вiн там, мiг пересидiти якийсь час, тремтячи вiд страху, потiм обережно вибратися зi свого сховку, побачити скоєне i гайнути по мiлiцiю.

Це означає, до всього iншого, що в свiдка було авто. Машина Пiддубного, «Мiцубiсi паджеро», стояла в гаражi. На горе, три тижнi тому не було дощу, i слiди чужих протекторiв бiля будинку не лишилися.

Банкiр Пiддубний зазвичай любив водити машину сам. Лише в окремих випадках його возив спецiально прикрiплений водiй. Як правило, це траплялося пiсля якого-небудь банкету, хоча гулянками Пiддубний не зловживав. Його завжди супроводжували двоє охоронцiв у окремiй машинi, яку шеф вiдпускав, коли невеличкий кортеж пiд’їжджав до будинку i охоронцi перевiряли, чи все в околицях гаразд. За своє життя банкiр Пiддубний чомусь не боявся. Вiрнiше, як говорили тi, хто давно знав убитого, вiн своє вже вiдбоявся у бандитськi дев’яностi, коли всi стрiляли в усiх.

Справдi, жодних заяв вiд Григорiя Пiддубного про загрози своєму життю мiлiцiя не отримувала.

У той день усе було як завжди. Додому Пiддубний повернувся ранiше, нiж звичайно. За словами начальника служби охорони банку, останнiм часом, десь приблизно з пiвроку, шеф їхав ранiше з офiсу додому лише в тих випадках, коли там на нього вже чекала Тамара з вечерею. Пiддубний обмовлявся про заведену недавно традицiю — вечеряти з коханкою при свiчках. Така вечеря нiколи не планувалася наперед. Отже, коли саме шефовi стрельне поїхати на романтичну вечерю зi своєю подругою, не знав нiхто. Навiть вiн сам.

Охоронцi пiдтвердили: на другому поверсi будинку Пiддубного у вiкнах горiло свiтло. Додому банкiр повернувся того фатального вечора за чверть дев’ята. Трохи бiльше нiж за годину його вбили.

Далi починається проста математика. У Тамари Томiлiної є автомобiль. Живе вона, як з’ясував Бражник, в окремiй двокiмнатнiй квартирi, подарованiй, очевидно, коханцем, на Крошнi, в одному зi спальних районiв. Та сам Пiддубний, за отриманою iнформацiєю, майже нiколи не бував там. Коханка волiла сама приїхати до нього, коли, за словами тих, хто добре знав банкiра, у того знаходився час для Тамари. Таким чином, за пiвтори години до вбивства в будинку Григорiя Пiддубного могла бути, швидше за все, Тамара Томiлiна.

Жодної iнформацiї про те, що коханцi сварилися. Навпаки, Пiддубний частенько називав дiвчину своїм безпечним тилом у той час, коли на дiловому фронтi постiйно йде якась колотнеча. Особливо, коли всi кругом почали говорити i писати про економiчну кризу: банкiри напружилися.

Так само жодної iнформацiї про те, що у Тамари Томiлiної була вогнепальна зброя. В самому будинку зброя була. Пiстолет «ТТ» з дарчим написом знайшли там, де хазяїн його тримав — пiд замком, у сейфi, в кабiнетi. Отже, зброї дiвчина не чiпала i взагалi, мабуть, не вмiла нею користуватися.

Вбивця не залишив зброю бiля трупа. Коли вбивають на замовлення, знаряддя вбивства зазвичай залишають — однаково засвiтилося.

Шляхом не надто складних розрахункiв слiдство отримало поки що найбiльш правдоподiбну версiю того, що сталося мiсяць тому. За сталою традицiєю Тамара Томiлiна приїхала до будинку коханця i чекала там на нього. В будинку вони лишилися лише вдвох, доказiв присутностi там ще однiєї особи просто не знайшли. Нiчого не вiщувало бiди, аж несподiвано з’явився хтось, кого не чекали. Звелiвши Тамарi лишатися на другому поверсi, Пiддубний спустився вниз, вiдчинив дверi, впустив нежданого гостя. Розмова вiдбувалася у великiй залi з камiном, куди вели вхiднi дверi. З цiєї зали сходи вели нагору i, якщо визирнути з кiмнати, то можна побачити згори, що вiдбувається в камiннiй залi.

Теоретично Тамара Томiлiна могла стати свiдком убивства свого коханця, вiдомого в Житомирi банкiра Григорiя Пiддубного.

— Ось так, — закiнчила говорити Кiра.

— То й що? — спитав Шамрай. — А вона все заперечує?

— Абсолютно все, — пiдтвердив Бражник. — Того вечора до коханця не збиралась. Сидiла вдома, дивилась фiльм жахiв на DVD, дуже вона таке кiно любить, про рiзних там духiв з привидами. Свiдкiв, ясна рiч, нема.

— Хто ж тодi був у Пiддубного в хатi? Може, вiн забув свiтло вимкнути? Ось охоронцi й побачили це…

— Ви ж самi розумiєте, що мелете дурницi, — втомлено промовила Березовська. — Факт, що коли Томiлiнiй подзвонили, аби повiдомити новину, вона спала вдома. Але про її iснування ми взагалi дiзналися десь пiд ранок, коли опитували його колишню дружину, друзiв та колег. Ранiше мiлiцiя дiвчину просто не шукала.

Бражник котом пройшовся по кабiнету, зупинився бiля стiнки, повернувся. Сперся на неї спиною. Тепер вiн стояв так, аби бачити обох спiврозмовникiв.

— Знову ж таки, теоретично можна припустити, що того вечора в будинку Пiддубного був хтось iнший. Жiнка, швидше за все. Про яку не знала коханка. Тiльки в цьому всьому, аби ви розумiли, є один хитрий момент. Банкiр подарував коханцi квартиру на Крошнi, але при цьому нiчого їй не обiцяв. I зобов’язань перед нею не мав жодних. Тамара на допитах сама це пiдтвердила, та й iншi казали щось подiбне. Якби Пiддубний захотiв помiняти коханку, надто болiсним розставання для нього не було б. Хоча за цей час вiн, кажуть, устиг прив’язатися до Тамари. Проте, повторюся, це зовсiм нiчого не означає. В будинку могла бути iнша жiнка. Але тодi ми припускаємо, що в цiєї iншої жiнки теж є машина. Чи не надто багато збiгiв? Чи ви думаєте, що свiдок убивства ризикуватиме, приїхавши в примiську зону на таксi, а потiм тiкатиме вiд мiсця вбивства на випадковiй попутцi?

— До чого ви ведете? — не витримав Шамрай.

— А до того, що Тамара Томiлiна все ж таки могла бути тим самим свiдком, який бачив, як усе сталося, чому сталося i хто це зробив. Потiм могла викликати мiлiцiю, не бажаючи з якихось причин, аби її якось вирахували та почали розкручувати.

— Попри це ми навiть готовi припустити, що Томiлiна могла якимось чином роздобути зброю i сама стрельнути в коханця, — вставила слiдча.

— Ви серйозно?

— Цiлком. Весь цей час Тамара Томiлiна поводила себе досить дивно. Вона вперто заявляє, що не лише нiчого не бачила, а й у будинку не була того вечора. Коли, ви кажете, вона прийшла до вас зi своїми казками?

— Чому вiдразу — казками…

— Коли? — ледь пiдвищила голос Кiра, блиснувши на Шамрая скельцями своїх окулярiв.

— Там же написано, в поясненнi…

— Коли? — слiдча легенько ляснула долонею по поверхнi столу.

— Тижнiв три тому. П’ятого листопада.

— Пiддубного застрелили двадцять четвертого жовтня. Зникла вона вчора, у четвер, двадцятого листопада. Майже мiсяць пiсля вбивства i фактично в день виходу вашої чудової газети. I те, що вона двiчi зустрiчалася з вами, можна назвати подiєю: адже вона, до вашого вiдома, весь цей час здебiльшого сидiла в своїй квартирi, навiть на допити вiдмовлялась приходити, казала — хворiє. Мусила до неї їздити кiлька разiв. Менi здалося, що Тамара чогось боялась. А вам не здалося?

— Здалося, — охоче пiдтвердив Вiктор. — Вона боялась аномальної зони в Пiдлiсному.

П’ятниця, наступний день пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», вважався в редакцiї неофiцiйним вихiдним.

Можна було, звичайно, приходити в офiс, тинятися по кабiнетах, мозолити очi секретарцi, лазити в Iнтернетi. Та цiєю можливiстю мало хто користувався. Зазвичай офiс щоп’ятницi лишався порожнiм, якщо не рахувати ту ж таки секретарку, або, як вона сама себе називала, офiс-менеджера.

Звали її Катя Гуга. До Житомира вона перебралася з села, звiдкiлясь iз-пiд Коростишева. Катя була далекою родичкою одного з власникiв газети i, таким чином, чи не єдиною працiвницею, хто у випадку розгулу кризи, про яку почали писати в газетах, був застрахований вiд безробiття. В селi, де народилась i до вiсiмнадцяти рокiв жила Катя Гуга, вважалося (i досi, мабуть, вважається), що секретарка — це дiвчина, яка займається сексом зi своїм начальником у його робочому кабiнетi просто на столi. А коли не в кабiнетi i не на столi, байдуже: секретарка займається сексом з начальником, за це отримує зарплату. На кого вчилась секретарка, в даному випадку було без рiзницi. Все одно вона працює не за фахом. Бо секретарка, як вважали в селах пiд Коростишевом, це не фах, а спосiб заробляти на життя, даючи шефовi, коли вiн захоче. Оскiльки Катя Гуга, не маючи жодної освiти в свої двадцять два роки, зарплату секретарки отримувала, а на її малiй батькiвщинi будь-кого, хто працює в мiстi секретаркою, вважали проституткою, тому, влаштувавшись на роботу, вона повiдомила батькам: її взяли офiс-менеджером.

Якщо слово «офiс» в селi пiд Коростишевом iще розумiли завдяки серiалам, принаймнi, знали, як виглядає робоче мiсце, назване офiсом. А от значення буржуйського слова «менеджер», яке теж часто звучало в серiалах, на малiй батькiвщинi Катi Гуги розумiли далеко не всi. Наприклад, для батькiв дiвчини було абсолютно ясно: «менеджер» — це слово, напряму пов’язане з бiзнесом. Прилаштував Катю на роботу родич, який теж займається бiзнесом. Значить, вiн ввiв Катю у свiй бiзнес. Отже, дитина в Житомирi займається чимось, безпосередньо пов’язаним iз бiзнесом.

Цю iсторiю працiвники редакцiї — i Вiктор Шамрай у тому числi — за чотири роки iснування газети i Катi — в приймальнi редактора, чули безлiч раз. До iсторiї постiйно додавалися новi подробицi. Наприклад, за останнiми вiдомостями, батьки Катi остаточно впевнилися, що їхня донька стала житомирським бiзнесменом, i тепер численнi родичi засилають до них ходокiв, просячи прилаштувати в житомирський бiзнес i своїх дiтей. Переважно — доньок.

Тепер Катя Гуга вже просто не мала права зiзнаватися батькам, що працює звичайною секретаркою, та ще й у редакцiї газети, яку читає половина їхнього села. «Скажуть — обдурила, курва, по руках пiшла», — пояснювала дiвчина причину своєї конспiрацiї.

Шамрай не знав, смiятися з цього чи нi. Мабуть, не треба, якось вирiшив вiн. Рiшення прийшло, коли в Житомирi раптом об’явилась його колишня однокласниця. Три роки тому вона виїхала до Португалiї на заробiтки, вiд неї не було нi слуху нi духу, i всi, хто її знав, були свято переконанi: заробiтчанку продали в сексуальне рабство. В газетах про таке багато пишуть, по телевiзору кричать. Та раптом дiвка прибула додому на тиждень. Вона казала потiм: за три роки сумлiнної працi вiдпустку заслужила. А коли запитували, де ж їй пощастило влаштуватися, обмежувалась короткою вiдповiддю: «В телефоннiй компанiї». I гордо промовляла її назву, вiд чого заздрiснi подружки та сусiдки роззявляли роти: нiчого собi! Ось так, пiсля медучилища, попрацювавши так-сяк у лiкарнi, не знаючи до пуття навiть своєї мови, не кажучи вже про португальську, вiдразу влаштуватися в ТАКУ фiрму i зробити за три роки ТАКУ кар’єру, бляха-муха!

Проте Шамрай, проаналiзувавши ситуацiю, припустив хоч i несподiване, але цiлком логiчне: його однокласниця в Португалiї справдi могла працювати в такiй вiдомiй компанiї.

Але хiба — прибиральницею в офiсi.

Чи навiть однiєю з них. Просто слово «прибиральниця» вона якось не ризикувала вимовляти. Нехай, мовляв, усi думають, що вона — чи не помiчник менеджера по роботi з персоналом.

Своєї теорiї Вiктор так i не перевiрив. Запитав, щоправда, якось мимоходом: ким вона там працює, в ТАКIЙ фiрмi. Замiсть вiдповiдi отримав пронизливий пекучий погляд. Все зрозумiв, бiльше до розмови не повертався.

Чому все це пригадалося тепер, пiсля зникнення Томи Томiлiної в аномальнiй зонi, Шамрай не мiг собi пояснити. Щоразу, коли вiн бачив секретарку Катю, iсторiя його однокласницi автоматом зринала з пiдвалин пам’ятi.

З прокуратури Вiктор пiшов на роботу. Ноги самi принесли його туди. Додому пiсля почутого не тягнуло, а пересидiти i переварити отриману iнформацiю десь треба. Вiн зачинився у своєму кабiнетику, пив чай, мандрував корпоративним Iнтернетом, не особливо вчитуючись у тексти, на якi натрапляв, i намагався скласти докупи все, що крутилося в його головi.

Але як не старався, купи думки не трималися.

Шамрай спробував зосередитись i бодай з чогось почати. Запитав у пошукової системи, що вiдомо про Григорiя Пiддубного, отримав цiлу купу посилань, бiльшiсть iз них, як i слiд було очiкувати, пов’язанi з його вбивством. Нiчого бiльше, нiж сказали йому опер i слiдча, Вiктор не дiзнався. Потiм пошуковики видали десятки Тамар, кiлька Томiлiних, навiть знайшлася одна Тамара Томiлiна — директор модельного агентства в Красноярську, яка мала персональний сайт. Але про потрiбну йому дiвчину засоби масової iнформацiї Житомирщини не згадували навiть у зв’язку iз загибеллю банкiра, її коханця.

Нарештi, вимкнувши Iнтернет, а потiм i комп’ютер, Вiктор Шамрай потягнувся, хруснувши суглобами, пiдiйшов до вiкна i подивився на дрiбний дощик, що неквапом сiявся.

Значить так, подумав вiн, малюючи пальцем на вологому склi одиничку, почнемо вiд самого початку. Для нього все почалося з появи Томи Томiлiної. Вона прийшла розказати iсторiю про аномальну зону. Навiть назвала її точнi координати. Бiльше того: вiн особисто перевiрив, що таке мiсце справдi iснує. Чи спостерiгаються там якiсь аномалiї — не факт. Одначе бiльшiсть того, про що йому доводиться писати ось уже чотири роки, — не факт, навiть якщо дуже неймовiрний. Перевiряючи маячню своїх, як їх неформально називали в редакцiї, клiєнтiв, штатнi журналiсти та позаштатнi автори все одно за основу репортажiв брали їхнi слова. Якщо в одному випадку з десяти факт матиме реальне пiдтвердження, ну, наприклад, полтергейст i справдi витягнув з-пiд гiрки чиїхось праних рушникiв у шухлядi стодоларовий папiрець, всi будуть тiльки радi.

Чи можна в iсторiї з аномальною зоною вiрити Тамарi Томiлiнiй на слово? Можна. Точнiше кажучи, бiльшою мiрою «так», нiж «нi». Шамрай сам там був i все бачив. Звiсно, жодного дива на його очах не сталося. Проте атмосфера, яка панувала на покинутому два десятки рокiв тому хуторi Пiдлiсному, не просто гнiтила, а лякала. Там може статися i вiдбуватися все що завгодно.

Розробляючи тему паранормальних явищ та займаючись паралельним свiтом ось уже чотири роки, Вiктор Шамрай iз власного досвiду знав: не все, про що пише їхня газета i їм подiбнi — вiдверта брехня. Отже, Тамара Томiлiна могла говорити правду про свої вiдчуття.

А вiдчувала вона небезпеку. З цього мiсця треба докладнiше.

Вiктор переправив мокру одиницю на двiйку, сперся кулаками на пiдвiконня, провiв поглядом машину, що їхала по похмурiй листопадовiй вулицi.

Так, про небезпеку. Тамара не сказала йому кiлькох важливих для неї речей. Саме «не сказала», бо про брехню тут навряд чи йдеться. Дiвчина не сказала йому, що вона — коханка банкiра. Вiрнiше, була коханкою та утриманкою банкiра, якого вбили за невiдомих обставин у його власному будинку. Причому, в той самий вечiр, коли вона зазвичай приїжджала до нього в гостi. На власнiй машинi.

Та чи повинна була Тома говорити йому все це? Чи мусить звiтувати першому зустрiчному про те, звiдки в неї автомобiль? Навряд. Її особисте життя жодним чином не стосується проблеми, з якою вона прийшла до журналiста. Не стосується загадки аномальної зони.

Ось тут можна сперечатися…

Вiктор переправив двiйку на трiйку, тодi рiзким рухом долонi витер скло, повернувся за стiл, вибив пальцями барабанний дрiб.

Була Тамара Томiлiна в будинку пiд час убивства, чи хтось, хто докладно знав розпорядок дня та звички банкiра, вдало використав свої знання i фактично пiдставив коханку, нехай мiлiцiя розбирається. З прокуратурою разом. Проте беззаперечним лишається факт, що коханця Тамари вбито, а сама дiвчина — налякана, навiть шокована.

За чотири роки у Вiктора була купа можливостей переконатися: шок здатен розбудити в пiдсвiдомостi людини давно i благополучно там захованi страхи. Переляк може призвести до загострення застарiлої психiчної хвороби чи хоча б спричинити розлад нервової системи. Наслiдки кожного з цих процесiв абсолютно непередбачуванi.

Налякана загадковим убивством коханця, а може — справдi коханої людини, Тамара цiлком могла внаслiдок шоку дiстати нервовий розлад. I згадати про аномальну зону на своїй малiй батькiвщинi, де вона навiть нiколи не була. Вiдповiдно, могла вiдчути потяг до того мiсця, поклик зони.

Шамрай не раз чув вiд своїх клiєнтiв правило: хочеш перестати чогось боятися — подивися на те, чого ти боїшся. Бояться незвiданого. Темряви пiд лiжком. Але варто посвiтити пiд лiжко лiхтариком, темрява зникає, а разом з нею — незвiданiсть i страхи. Лишається тiльки сiрий пил, який легко вимести вiником чи засмоктати пилосмоком.

Хто знає, раптом Томi також вiдома ця теорiя. I вона вирiшила переконатися, що не буває нiяких аномальних зон. Подивитись на те Богом забуте i прокляте Пiдлiсне, помацати руками хисткi паркани та облупленi стiни будинкiв-привидiв. Томiлiна сiдає за кермо, їде…

Стоп. Далi — темрява. Адже те, що Тамара поїхала саме в аномальну зону i зникла там, нiхто нiчим не пiдтвердив. Мiлiцiя шукає свiдка, який дав пiдписку про невиїзд i навiть невiдомо, є свiдок свiдком чи нi, бачила Тамара щось, чи в той вечiр її справдi не було в будинку Пiддубного. Вiн, Вiктор Шамрай, вважає i навiть переконаний, що зникнення дiвчини пов’язане з її сильним нервовим розладом та згаданою вже сто разiв аномальною зоною, хай їй грець…

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒