Частина 2 5 страница

Дощик тим часом не припинявся. Навпаки — здається, посилився. Тепер краплi вже не сiялися, а холодними цiвками затiкали за комiр куртки. Мiцнiше прилаштувавши на головi вологу плетену шапочку, Бражник хотiв уже бiти до машини та мчати до того мiсця, де телефон почне працювати. Хоча б до патруля на трасi доїхати, де несе свою занудну службу його новий приятель Коля Пузир. До речi, iдея: вiд цiєї думки Бражник навiть трошки пожвавився. Дорогу назад вiн уже знайде без особливих проблем, плутати не буде. Добереться до мiлiцейського посту, скаже, що i як, нехай хлопцi по рацiї викликають, кого треба. I махом летять сюди. Пiдвал, повний трупiв, знайдений, як не крути, на їхнiй територiї. Ось нехай i допоможуть забезпечити охорону мiсця скоєння злочину.

Та, пройшовши з десяток метрiв, Сергiй зупинився. Озирнувся на страшний будинок, потер перенiсся дулом пiстолета, який далi стискав у руцi.

Нi, не годиться. Роки оперативної роботи мiцно вбили в його голову одне з небагатьох правил, яких все ж слiд дотримуватися, якщо хочеш в перспективi мати хоч трiшки менше дурного клопоту при розслiдуваннi «мокрого». Залишати мiсце пригоди без жодної охорони та нагляду не можна в жодному разi. Тим бiльше — таке мiсце.

Тому, розвернувшись, Сергiй посунув назад, на ходу обертаючи мозковими колiщатками до скреготу й скрипу. З одного боку, тут, у покинутому селi, з купою трупiв у льосi за ту годину-пiвтори, що його, Бражника, реально не буде, навряд чи щось станеться. Зрештою, нiхто не знає про його намiр обстежити Пiдлiсне, крiм Кiри, звичайно. Отже, хто б не облаштував тут трупосховище, вони поки навряд чи пiдозрюють, що їх сховок викрито.

До того ж, викрити сховище трупiв зовсiм не означає зловити вбивць чи тих, хто цi трупи сюди звозить. Сергiй цiлком припускав: це можуть бути рiзнi люди. Але вiн не вiдкидав i такої можливостi: саме протягом цього часу злочинцi могли навiдатися сюди з черговим трупом або просто так, побачити зламаний замок, зрозумiти що до чого, i почати нищити слiди. Звiсно, завантажити у свiй джип чи на чому вони там їздять, усю оту гору мертвих тiл i вивезти їх звiдси вони не зможуть. Та лiквiдувати все, за допомогою чого їх можна викрити, — запросто.

Швидко зайшовши в будинок, Бражник, уже не кривлячись вiд смороду нечистот, пiдхопив розiрваний до половини пакетик з-пiд чiпсiв i, намагаючись з допомогою цього шматочка не затерти слiди на склi, обережно пiдхопив за горлечко першу порожню горiлчану пляшку. Секунду подумавши, вийшов i, вiдiрвавши гнилу дошку вiд ґанку, акуратно вклав речовий доказ у дiрку пiд сходами. Туди ж, у бiльш-менш сухе та безпечне мiсце, перекочували iншi пляшки. За ними — решта твердого смiття, на якому могли лишитися вiдбитки пальцiв, придатнi для iдентифiкацiї.

Коли вiн закiнчив поратися, годинник показував третю дня. Хмарний та непривiтний день почав швидко здаватися в полон сiрим грудневим сутiнкам. Ще трохи — i Пiдлiсне поглинуть туман та темрява.

Не знаючи, чим ще собi зарадити, Бражник знову витягнув мобiльник, зробивши чергову безуспiшну спробу вийти на зв’язок. А тодi, нiби хтось штовхнув його зсередини, пiдняв голову, подивився просто на будинок, що височiв метрах у двадцяти.

Саме височiв: на вiдмiну вiд бiльшостi хат, колишнiй господар цiєї, очевидно заможний дядько, прибудував до горища таку собi мансарду, зробивши дах своєї оселi десь на пiвповерха вищим за дахи довколишнiх хат. До того ж цей дах не стирчав трикутником, а був трошки вигнутим, вiд чого здавався наче бiльш модерним та гоноровим.

Це давало Бражнику можливiсть видертися на дах i спробувати зловити сигнал, тримаючись на самому його гребенi. А раптом вийде? …

Сховавши пiстолет у кишеню, туди, де вже лежав лiхтарик, Сергiй швидко побiг до будинку з високим дахом.

Дверi тут, як i всюди, були зiрваними з петель. Але пройшовши до сiней, Бражник зрозумiв: вiн не помилився, вважаючи колишнього хазяїна цiєї господи заможним та дбайливим. Серед купи зогнилого дерев’яного непотребу на пiдлозi в кутку валялась iржава драбина, саморобна, висока, мiцно та на совiсть зварена з залiзних труб. Провiвши поглядом пряму лiнiю вiд драбини на пiдлозi догори, Сергiй побачив те, що сподiвався побачити: квадратний лаз на горище.

Пiдхопивши драбину, вiн направив її у лаз, прилаштував, поторсав, перевiряючи на мiцнiсть, а тодi обережно полiз.

Щойно вiн вилiз на горище i звiвся на рiвнi ноги, прогнилi дошки в мiсцях, де не лежали перекриття, зрадницьки затрiщали. Зробивши кiлька крокiв, Бражник вiдчув: варто стрибнути i сильно стукнути, як дошки проваляться, наче в американському кiно, i людина полетить униз, калiчачи руки, ноги, а як дуже не пощастить — спину. Поки вiн приставними кроками, наче тонкою весняною кригою, рухався до люка, який вiв на дах, кiлька разiв йому здалося: дошка пiд ногою ось-ось провалиться. Та дiставшись до своєї мети без пригод, Сергiй вiдкинув наполовину протрухле прямокутне вiко, взявся за краї i одним рвучким рухом викинув тiло на дах.

Тут хрускотiв шифер, було мокро i слизько, але дах виявився не занадто крутим. На ньому можна було стояти. Допомагаючи собi руками, Бражник дiстався до пiчної труби, сперся на неї, перевiв подих, а тодi знову розпрямився, тримаючись рукою за металевий штир, на який, очевидно, колись чiпляли антену. Дiставши телефон, спробував тепер викликати сигнал. I ледь не впав вiд несподiваної радостi: працювало!

Опустивши руку на рiвень грудей, Сергiй переконався — тут сигнал зникає. Пiднiс руку, випростав її над головою, поводив по колу, почув знайомий писк: бере. Хоч не всюди, але бере. Якiсть цього сигналу лишається пiд питанням, та хоч якийсь шанс дати про себе знати є.

Знайшовши в телефоннiй книзi номер Березовської, опер викликав дзвiнок i швидко пiдняв руку над головою, намагаючись хоч у такий спосiб почути вiдповiдь. Та щось знову пiкнуло i, подивившись на дисплей, Сергiй зрозумiв: хоч сигнал тут i ловиться, проте до Житомира йому не додзвонитися.

А якщо…

Швидко знайшовши у пам’ятi номер старшого лейтенанта Пузиря, вiн написав коротке повiдомлення: «Негайно сюди. Викликай мiлiцiю. Бражник», потiм пiдготував його до вiдправки, знову пiднiс руку, зловив сигнал i натиснув кнопку, вiдправляючи. Потiм перевiрив — повiдомлення надiслане. Коля хоч i не найрозумнiший з ментiв, та повинен здогадатися: тривога.

Повернувшись обличчям до того мiсця, звiдки вiн заїжджав до Пiдлiсного i де лишив машину, Бражник зрозумiв: справдi — тривога.

З лiсу просто до покинутого села повiльним чорним квадратним жуком рухався автомобiль. Примруживши очi, Сергiй роздивився — джип, точно джип.

Зi свого спостережного пункту вiд бачив, як хижий джип зупинився поруч з його машиною. З середини, з обох бокiв, синхронно вибралися двоє чоловiкiв. Кожен з них щось витягнув iз салону, i ветеран вiйни, колишнiй десантник Бражник нi з чим у свiтi не мiг сплутати автомат Калашникова.

Спереду, з водiйського мiсця, вистрибнув ще один. Бiльше нiхто не показувався i Бражник вирiшив: їх таки троє. Не так уже й багато. Не так уже й погано.

Шофер щось сказав двом iншим, зробивши жест рукою, наче рубав дрова. Один з них скинув автомат. Пролунала коротка черга.

Вiн стрiляв по колесах Сергiєвої машини.

Вони знали, що на їхнiй територiї — небажаний гiсть. I вiдрiзали, точнiше — вiдстрiлювали йому навiть мiнiмальний шлях до вiдступу.

А потiм вони, наче щось вiдчули чи змовилися, дружно повернули голови в його бiк. I побачили самотню постать на даху.

Двоє з автоматами вiдразу розтягнулися в короткий ланцюжок. Водiй не сiв за кермо, зазирнув у салон i теж витягнув звiдти автомат. Тепер вони рухалися в бiк центру, просто до окресленої колись надто багатою уявою Вiктора Шамрая аномальної зони.

Трiйця рухалася ланцюжком. Все це нагадувало початок якогось спортивного змагання. А ще бiльше — полювання.

Дичиною в якому був вiн, Сергiй Бражник.

Для такого випадку у нього теж не було нi плану «А», нi плану «Б».

Тiльки пiстолет «ТТ» з однiєю запасною обоймою. Двi кулi пiшло на замок льоху. Значить, весь його боєзапас — чотирнадцять патронiв проти трьох автоматiв. До кожного «калаша» стрiлець напевне теж мав запасний рiжок.

Але ким би не виявилися цi карателi, вони навряд чи знають: на боцi Бражника — участь у справжнiй вiйнi та вогневi контакти з бандитами в бандитськiй половинi дев’яностих рокiв минулого столiття. Тодi бандити теж вiдстрiлювалися з автоматiв, навiть гранати кидали. А от озброєння ментiв не мiнялось: табельна зброя. Або, якщо хто розумний, конфiскований i нiде не заявлений ствол, але — теж пiстолетний.

Так що, «духи», плавали. Знаємо.

Не завдаючи собi зайвого клопоту, Бражник сiв на слизький шифер i, вiдштовхнувшись вiд труби, ковзнув униз, зникаючи з поля зору ворожих солдатiв. Приземлився на ноги, завалився на бiк, перекотився, ривком перемiстився до стiни.

Глянув на годинник: чверть на четверту. Пузир отримав повiдомлення, вжив якихось заходiв. Скiльки йому на це потрiбно? П’ять хвилин, десять? Давши йому навiть п’ятнадцять, Бражник швидко прикинув далi: нехай у районi дотумкають що до чого, нехай приймуть якесь рiшення. Пузир, якщо не зовсiм iдiот, мусить продублювати сигнал про допомогу ще й у Житомир. Хай там подумають, почухаються. Словом, реально оцiнюючи оперативнiсть як старшого лейтенанта Колi Пузиря, так i решти своїх колег, Сергiй усе ж таки дав їм на все максимум шiстдесят хвилин.

Значить, протриматися треба годину.

А якщо нiкого не буде за годину? Про це краще не думати. Тут хвилина може помiняти ситуацiю. Значить, година. Цю годину бажано не гуляти.

Обережно визирнувши з-за свого укриття, Бражник побачив, як трiйця з автоматами впевнено i вже трошки швидше, нiж кiлька хвилин тому, рухається в його бiк. На ходу вони перебудувалися, тепер рухаючись пiвколом, нiби заганяючи звiра.

Витягши пiстолет, знявши запобiжника i нацiлившись, Сергiй опустив зброю. З такої вiдстанi краще не ризикувати. Хай вони стрiляють першими. В тому, що його не зрiжуть першою ж чергою, Бражник був упевнений.

Може, спробувати потягти час, почавши з ними щось на зразок переговорiв… Цю думку Сергiй вiдразу перекреслив. Дуже важко, майже неможливо i абсолютно безрезультатно вести будь-якi перемовини з тими, хто напакував повен льох трупiв i тепер хоче знищити слiди. Стрiляти, бажано — влучно i по кiнцiвках. Хоча б одного з трьох треба залишити живим.

Про те, що його власне життя пiд дуже великим запитанням, Бражник намагався не думати.

Вiд автоматникiв його поки що прикривали кiлька найближчих хат i стовбури мокрих голих яблунь. Набравши повнi груди повiтря, Сергiй вiдштовхнувся вiд стiни, рвонув, пригинаючись, навскоси до сусiдньої хати. Вiдразу хтось не витримав — сiконув довжелезною чергою, випустивши по рухомiй мiшенi, за прикидками колишнього воїна-iнтернацiоналiста, чи не весь магазин. Кулi чваркнули над головою. На ходу Бражник стрибнув уперед, мов пiрнаючи з берега в воду, м’яко приземлився на землю, перекотився по грязюцi i сперся спиною об стiну хати.

У кут тут же впилися кулi. Тепер стрiляли бiльш грамотно, били короткими чергами. Кулi вiдколювали червонi крихти вiд цегляної стiни, кiлька скалочок сипнуло Бражниковi в очi. Вiн примружився, посунув трохи назад, а тодi сповз на землю, знову визирнув.

Тепер бiйцi роздiлилися. Один, який iшов по центру, взяв трошки лiворуч. Той, який контролював лiвий фланг, взагалi опустив автомат i посунув до хати-трупарнi. На ходу вiн щось витягав з кишенi. Третiй, що сунув з правого боку, пригнувся, явно намагаючись обiйти Сергiя.

Зараз найкращим виходом для Бражника було повернутись i тiкати звiдси, петляючи, мов заєць, вiд хати до хати. Так реально виграти час. Наздогнати втiкача в такому випадку вороги зможуть, лише погнавши його джипом. Але ж до машини треба повертатися, що дасть капiтановi ще бiльший виграш у часi. Проте це — виграш для втечi. Виграш утiкача.

Рятувати свою шкуру, пасуючи перед трьома автоматами, насправдi не соромно. Бiльшiсть людей на мiсцi Сергiя Бражника зробила б саме так. Тiльки тiкати йому не хотiлося з принципу, який вiн сам собi зараз не мiг би пояснити. Вiн лишився охороняти мiсце злочину та берегти речовi докази. Вiн не готувався прийняти бiй. Та якщо для цього доведеться прийняти бiй, вiн покаже цим «духам», як воювали радянськi десантники.

Не дивлячись на те, що вiйну десантники все ж таки програли.

Та це вже iнша iсторiя. Не на часi.

Зараз Сергiя хвилювали не тi двоє, що наступали на нього, а третiй, який уже пiдходив до хати-трупарнi впритул. Не стiльки побачивши, скiльки зрозумiвши, що цей боєць витягнув iз кишенi, Бражник вирiшив бiльше не чекати, не зволiкати, не тягнути час.

Перехопивши пiстолет двома руками, капiтан рвучко вийшов з-за рогу будинку.

Тепер, коли його i супротивникiв роздiляло не бiльше десяти метрiв, Сергiй нарештi змiг роздивитися всю трiйцю. З подивом побачив: двоє з них — зовсiм молодi i навiть, як йому здалося, трошки переляканi тим, що вiдбувається. Не професiйнi бiйцi, хоча, можливо, професiйнi вбивцi. Досвiд показував: у наш час навчитися вбивати можна вже з сiмнадцяти рокiв, чим, до речi, займаються наркомани в спальних районах. Причому вбивати вони в бiльшостi випадкiв не хочуть, потiм зiзнаючись на допитах: якось само собою так вийшло, жертва не хотiла добровiльно вiддавати мобiльник, опиралася…

Один з нападникiв, той, хто обходив з правого боку, не носив шапки. Дощик мочив кучму погано доглянутого рудого волосся.

Чоловiк, котрий рухався по центру, виглядав старшим за iнших i досвiдченiшим. Теж не професiонал, але, на вiдмiну вiд пацанiв, рухається впевнено, готовий розiрвати ворога на шматки. Цей, звiсно, здавався найбiльш небезпечним. Про себе Сергiй назвав його головним.

Проте Бражник, миттю оцiнивши ситуацiю, уже знав його вразливе мiсце — оцi двоє пацанiв, з якими вiн вийшов на полювання.

Сергiй вистрiлив у рудого. Вiн не хотiв бити на ураження, та й у ситуацiї, коли треба рухатися стрiмко, прицiлитись як слiд не було можливостi. Зараз Бражниковi важливiше було показати зуби, тому вiн пальнув, беручи трошки вище рудої голови.

Рудий, щойно над ним пролетiла свинцева бджола, iнстинктивно сахнувся, присiв, ухиляючись вiд кулi. Таким чином, сектор обстрiлу рудий перестав контролювати, i Сергiй виграв у нього кiлька секунд.

Тому миттю нацiлив зброю на вояка, що рухався по центру. Той уже пiдiйшов достатньо близько, аби помiтити цей рух, швидко зрозумiти: перший раз ворог промазав, тепер стрiлятиме влучнiше, i теж кинувся до найближчого укриття. В русi вiн плював вогнем зi свого автомата, нi в що, крiм дерев, не влучаючи. Та Сергiй зовсiм не збирався стрiляти в нього. Принаймнi — тепер.

Не затримуючи дуло на другому противниковi, Бражник перемiстив руку лiворуч, зробив пiвкроку вперед i, намагаючись тепер прицiлитись, послав кулю в того, третього, невисокого хлопчину в кепцi з козирком, повернутим назад. Той саме замахнувся, збираючись кинути в дверну пройму хати-трупарнi якусь довгасту скляну посудину, ймовiрнiше за все — пляшку.

«Коктейль Молотова», не iнакше. Або ще якась самопальна займиста сумiш.

Куля збила бiйця, коли вiн перебував у русi. Здивовано озирнувшись, вiн секунду постояв, потiм поточився i впав, машинально пiдiбгавши пiд себе руку з пляшкою: так вiн збирався пом’якшити собi падiння.

Впавши, пiдстрелений боєць начавив на пляшку масою свого тiла.

Вона розкололась.

Миттю бiйця охопило полум’я. Вiн закричав i живим факелом покотився по мокрiй землi. Дощ хоч i посилився, проте був не досить сильним, аби загасити горючу сумiш. Стрiлець, котрий рухався по центру, завмер, випростався, i якось зачаровано подивився на цю картину.

— ЛЯГАЙ! ЛЯГАЙ! — вiдчайдушно заволав рудий i, забувши про обережнiсть, кинувся до товариша в кепцi, який живим факелом качався в багнi та верещав вiд болю так дзвiнко, що навiть в запалi сутички Сергiєвi трохи заклало вуха. Головний при цьому бив короткими чергами в той бiк, де, за його прикидками, мусив знаходитися зараз Бражник.

Та капiтан уже розпластався в грязюцi й вужем повз до них.

Добiгши нарештi до товариша, рудий боєць, не знаючи як далi дiяти, стовпом завмер над людиною-факелом. Зараз вiд Головного його вiддiляло метрiв чотири, i той, зрозумiвши, якою чудовою мiшенню вiн став, припинив вогонь, ривком подолав цю вiдстань i з усього маху збив рудого з нiг.

Боєць упав так, як стояв — прямо, заоравши носом у багнюку. Тiльки тепер Головний перехопив свiй автомат обома руками й натиснув спуск. Марно: зопалу, на куражi, вiн перестав контролювати пострiли i випустив по Сергiєвi увесь магазин.

Перезарядити автомат Бражник йому не дав. Пiдвiвся з землi, брудний, замурзаний та лютий. Поки супротивники бiгали туди-сюди подвiр’ям, капiтановi вдалося пiдiйти зовсiм близько. Їх роздiляло зараз метрiв зо два.

Розставивши ноги, мiцно впершись у вологу землю, знову пiдтримуючи праву руку лiвою, Сергiй випустив у стрiльця одна за одною три кулi. Цiлився в плече, та куди вцiлiв — не бачив.

Зiгнувши ноги в колiнах i завалившись назад, Головний упав на спину.

Побачивши, що старший вийшов з ладу, рудий вiдстрибнув убiк, наче заєць, а тодi, нагнувши голову, мов спринтер перед забiгом, побiг пiд прикриття будинку-трупарнi. Автомат, який рудий стискав у випростанiй руцi, бив бiйця по ногах.

Схилившись над Головним, капiтан переконався — поранений, бiк залитий кров’ю. Жити буде, не смертельно. Легко висмикнувши з його руки автомат, Бражник жбурнув зброю вбiк i широкими стрибками побiг за останнiм супротивником.

Той саме вибiг на дорогу. Незграбний рух — послизнувся, впав, перекинувся на спину i просто так, лежачи, перехопив автомат, закричав, а тодi, немов пiдбадьорюючи себе, натиснув на спуск. «Калашников» затремтiв у його руках, вiялом розкидаючи довкола свинець. Така слiпа стрiлянина була найбiльш небезпечною: саме вiд таких куль, слiпих та дурних, у афганських кишлаках солдати та сержанти Радянської Армiї, не лише салабони, а й досвiдченi воїни, в один момент могли перетворитися з людей, у яких на гражданцi лишилися батьки та коханi дiвчата, на безiменних «двохсотих» та «трьохсотих», поранених та мертвих.

Бражник знову ластiвкою кинувся на землю, перекотився, спробував обiйти рудого збоку.

Падiння капiтана той, мабуть, розцiнив по-своєму. Як свою маленьку перемогу, не iнакше. Тому сiв, швиденько почав мiняти магазини. Вiд’єднавши використаний, полiз у кишеню за новим. Рiжок нiяк не хотiв витягатися.

А Бражник раптом опинився поруч, зовсiм поруч, просто нависнув над рудою головою. Дуло «ТТ» дивилося бiйцевi просто в лоб.

— Не треба! — вигукнув Сергiй. — Кидай! Лапи вгору! Все! — i до чогось додав: — Мiлiцiя, твою мать!

Рудий, не зводячи з капiтана на диво порожнiх очей, повiльно пiднiс руки догори.

Автомат лежав прикладом на колiнi. Ударом носака Бражник вiдкинув зброю якомога далi. Живий факел далi качався по грязюцi, кричав, якимось дивом йому вдалося трохи загасити полум’я. Тепер вiн просто крутився довкола власної вiсi, гидотно скавулячи.

Бражник уже готовий був наказати полоненому допомогти товаришевi. Та враз щось нове привернуло його увагу. Якийсь рух при в’їздi в Пiдлiсне, бiля джипу.

Його об’їжджав легковик з мiлiцейською сигналкою на даху.

Допомога.

Тримаючи й далi рудого полоненого на стволi, Сергiй помахав рукою.

Побачивши цей жест доброї волi, з машини просигналили у вiдповiдь. Вона наближалась настiльки швидко, наскiльки легковик мiг пересуватися по розхлябанiй мокрiй ґрунтовiй дорозi. Нарештi машина загальмувала, з-за керма вибрався якийсь розхристаний, помiтно наляканий або чимось стривожений старший лейтенант Коля Пузир.

Формений кашкет зачепився за стелю автомобiля, впав з голови на сидiння.

На ходу Пузир тяг з кобури пiстолет.

— Ти чого сам? — запитав Бражник. — Герой? Отримав есемеску, бачу!

— Ага, — коротко i якось не в такт промовив Пузир. Зупинився, переводячи погляд з Бражника на обгорiлого бiйця, з нього — на пiдстреленого Головного, далi — на рудого полоненого i знову — на Бражника. — Що тут у тебе?

— Сам бачиш. Вiйна. До переможного кiнця.

Бражник опустив пiстолет.

— Ага, — повторив Пузир, копнув рудого. — Встати! Встань, я сказав, сука!

Рудий повiльно пiдвiвся, машинально i марно намагаючись витерти руки об бруднi джинси.

— Вперед! Туди iди! — Коля показав стволом на подвiр’я хати-трупарнi, де розiгрувалась основна драма.

Рудий понуро поплентався вперед. Старший лейтенант пiшов за ним, мов справжнiй конвоїр, час вiд часу штовхаючи його стволом мiж лопатками. Бражник замикав невеличку процесiю.

Роздивившись пiдпаленого тепер уже зблизька, капiтан переконався: той бiльше перелякався, нiж справдi обгорiв. До цього часу вiн остаточно вивалявся в багнi, збивши, таким чином, вогонь. I стало видно: на бiйцевi — коричнева шкiряна куртка, штани з чорної шкiри, на руках — шкiрянi рукавички. До своєї ролi вiн готувався серйозно i старанно. Або його готували.

Вогонь все ж встиг полизькати обличчя, i зараз, пiдбадьорюючи себе тихеньким скавчанням, боєць мастив писок товстим шаром вологої грязюки. Головний теж ворушився, стогнучи, та вставати не поспiшав.

— Ага. Так, значить… — промовив Пузир, обвiвши поглядом тепер уже всю картину.

— Пакувати будемо? — запитав Бражник. — Викликав групу?

Пузир мовчав. Мабуть, патрульний у своєму професiйному життi з таким видовищем ще не стикався. Тому намагався обмiзкувати i вирiшити, що ж йому годилося у подiбному випадку робити. Як дiяти, аби у капiтана не виникло жодних сумнiвiв у його, Колi Пузиря, компетентностi та професiйностi.

Сiрi грудневi сутiнки вже майже зовсiм заковтнули Пiдлiсне.

За звичкою Сергiй глянув на годинник, перед цим витерши брудний циферблат. Весь бiй зайняв трiшки бiльше двадцяти хвилин. Повiдомлення Пузиревi вiн переслав трiшки ранiше, хоч i ненабагато. Може, хвилин на п’ять-десять.

Нехай на осмислення iнформацiї та прийняття рiшення — хвилин п’ять…

Калькулятор у Сергiєвiй головi працював швидко.

Вiд появи джипу до появи Пузиря — навiть грубо — хвилин двадцять п’ять. Навiть не пiвгодини, як не намагатися натягнути час. Вiд мiлiцейського посту на трасi сюди, до Пiдлiсного — щонайменше сорок хвилин. Навiть якщо дорогу знаєш. Пузир запевняв: вiн сюди не їздив. Мiсце розташування покинутого села знає, та сам тут нiколи не бував. Потреби особливої нема.

Плюс грязюка…

За двадцять п’ять хвилин на мiлiцейському легковику вiд траси сюди можна хiба долетiти. Якби машина вмiла лiтати. А вона не вмiє лiтати.

Одначе Коля Пузир тут i зараз. Значить, вiн весь час був десь поруч.

За яким чортом? Чому не…

Старший лейтенант Пузир нацiлив пiстолет на рудого, натиснув спуск.

Пострiл.

Бражник встиг пiднести свою зброю майже одночасно з наведеним на нього «Макаровим». Та замiсть пострiлу клацнуло: вiн погано порахував, випустив у бою всю обойму, перезарядити пiстолет не встиг. Та й потреби не було…

Його очi на мить зустрiлися з очима Пузиря.

Пострiл.

Кiру Березовську дуже хвилювала вiдсутнiсть зв’язку з Бражником.

Отримана iнформацiя вiдразу зняла якщо не всi питання по так званiй аномальнiй зонi, то в усякому разi бiльшiсть iз них.

Починаючи з ранку вiвторка, коли його знайшли, Вiктор Шамрай приходив до тями лише один раз i то — на короткий час. Путнє щось сказати не мiг, не розумiв, де вiн i що вiдбувається. Пiсля того лiкарi вирiшили зробити йому iн’єкцiю i поставити крапельницю, аби спробувати хоч трохи привести потерпiлого до тями.

Тодi ж у нього взяли кров на аналiз. Тiло не обстежували як слiд. Чому — Кiра могла пояснювати всiм, кого це цiкавить, дуже довго. Медики та експерти, своєю чергою, готовi пояснювати ще довше. Одначе проблеми цi пояснення однаково не вирiшать: результати аналiзу кровi прийшли лише в четвер. Тобто — сьогоднi зранку, коли Кiра шукала вихiд на спецiалiста з паранормальних явищ.

Аналiз показав: у кровi Шамрая виявлено речовину невiдомого походження. Назва та хiмiчний склад її поки що уточнюються, але достеменно виявлено — речовина мiстить беладонну.

Обстеживши потерпiлого, лiкарi нарештi знайшли на його тiлi два слiди вiд голки. Двiчi йому щось вкололи в лiву руку. Крiм того, знайшли слiд, який зазвичай лишається вiд доторку електрошокером. За висновками лiкарiв, гематома на потилицi таки є результатом удару твердим тупим предметом. Та ця травма належить до категорiї легких i удар здатен хiба збити з нiг, зовсiм не вимикаючи при цьому людську свiдомiсть.

Тодi як електрошок, та ще й на додачу укол з беладонною, цiлком можуть у восьми випадках з десяти викликати амнезiю. Тобто, призвести до втрати свiдомостi i, як наслiдок, повної або часткової втрати пам’ятi.

Можна було, звiсно, довго думати-гадати хто, де i за яких обставин напав на Шамрая. Та сьогоднiшнiй день таки виявився вдалим: близько другої години Вiктор нарештi прийшов до тями. Бiльше того — вiн мiг говорити.

Все, що вiн розповiв, а також усю медичну iнформацiю переказали Березовськiй у той момент, коли вона була у професора Торбаса, який виявився точно не професором, тим паче — не Торбасом, зате справив на Кiру враження повного шизофренiка. Подзвонили їй вчасно: слiдча справдi готувала себе до можливостi заподiяти спецiалiстовi з паралельних свiтiв якусь фiзичну шкоду.

Швиденько попрощавшись iз Торбасом, Кiра поїхала в лiкарню, не перестаючи по дорозi безуспiшно набирати Бражника.

Шамрай таки мiг говорити, хоча й не зовсiм мiцним голосом. Щось пiдказало Березовськiй: треба запитати, чи є в Пiдлiсному стiльникове покриття. Отримавши негативну вiдповiдь, зiтхнула i тут же подзвонила спочатку своєму начальству, а потiм — начальниковi карного розшуку.

I, дублюючи його дзвiнок, — начальниковi мiлiцiї. Потiм — в обласне управлiння, вимагаючи негайно з’єднати її з керiвництвом.

Кавалерiйська атака дала потрiбний результат: до аномальної зони вже в половинi четвертої мчав мiлiцейський спецзагiн.

У мiлiцiї Микола Пузир опинився пiсля армiї.

Служив вiн у бронетанкових вiйськах, спочатку водив БТР, потiм завдяки сприятливим для нього обставинам почав возити командира частини. З вогнепальної зброї стрiляв хiба в тирi, i то — не так часто, як iншi солдати.

Отримавши в мiлiцiї табельну зброю i прослуживши майже шiсть рокiв, старший лейтенант Пузир жодного разу не стрiляв з пiстолета в людину. Навiть дати попереджувальний пострiл вгору нагоди не випадало. Служба його текла буденно, нудно, рiвно, без особливих пригод.

Навiть вписавшись у цю погану iсторiю, Пузир поза службою нiколи не наставляв зброю на людину.

Вистрiлити в рудого його пiдштовхнув кураж: той, як i iншi, впiзнав його i мiг виказати як не зараз, то пiзнiше. Тому рука не здригнулася, куля рознесла рудому голову.

Та коли Пузир наводив пiстолет на капiтана мiлiцiї, опера карного розшуку, половина куражу кудись випарувалася. До того ж, стрельнувши в людину вперше в життi i вбивши її, Коля не вiдчув, як пишуть у книжках i кажуть психологи, смаку кровi та азарту вбивати далi.

Рука здригнулася.

Лише на мить.

Вiд кулi Бражник однаково не встиг би ухилитися, надто близько вiн стояв.

Та замiсть того, аби влучити в груди чи живiт, куля лише сильно зачепила бiк Сергiя. Не втримавшись на ногах, вiн заточився, послизнувся i впав. Побачивши буру пляму на його куртцi, Пузир закричав i, вже не маючи бажання стрiляти, з розгону люто вдарив ногою в самий центр тiєї плями. Потiм скакнув ближче, садонув Бражника по головi.

Опер скрикнув i завмер. Нахилившись, Пузир забрав з його руки пiстолет, вiдкинувши зброю вбiк.

— Добре, — промовив вiн сам до себе, витер мокре вiд поту та дощу обличчя. — Ага. Так.

Бражник враз перестав його цiкавити. Спочатку Пузир нахилився над рудим, аби переконатися, що той раптом не лишився жити. Потiм, переступивши через мертве тiло, пiдiйшов до обгорiлого, шарпонув його за плече, подивився в обличчя, на якому через шар грязюки нiчого не можна було побачити. Далi перевiрив стан Головного. Той тяжко дихав, тримався за рану, теж виглядав зовсiм безпечним.

— Ага, — вкотре мовив Пузир, заховав пiстолет у кобуру, а тодi пiдхопив Головного за ногу i, сiпнувши, поволiк по мокрiй землi ближче до ґанку хати-трупарнi. Той намагався щось сказати, та Коля, здавалося, зовсiм вимкнув слух. Лишивши чоловiка бiля стiни, копнув його ногою, тодi повернувся за обгорiлим. Цього вiн волiк уже за руку i втулив носаком по обличчю, коли той почав матюкатись i белькотiти погрози. Останнiм до гурту Пузир пiдтягнув рудого.

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒