Annotation 7 страница

Поки спускалася вниз, китайські повітряні дзвоники в моїй голові перетворилися на військовий набат і намагалися проломити скроню. У склі картини відобразилося моє обличчя — воно було зібганим і пожовклим, як простирадло в третьорозрядному будинку розпусти. Якщо мсьє сьогодні поставить своє коронне запитання, — про те, як мені спалося, — йому не позаздрять і раки, які десь зимують! Я увійшла до обідньої зали. Як завжди, він сидів у голові довжелезного столу. Мені так хотілося спати, що, здалося, — поки дійшла, здолала кілометрів з п’ять. В одній руці тримала кухоль з вином, під пахвою — листи. Стала за спиною, майстерно (бо вже навчилася) перехилила кришталевий кухоль, і… велика червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині. Рука, як виявилося, добряче тремтіла. Мсьє, як порядна людина, і оком не змигнув. Промокнув серветкою коліна, пересунувся на інший стілець і сказав: — Сьогодні у мене відповідальний день, це знак, аби я не пив. — Бачте, мсьє, я і тут вам догодила… — сказала я. — Сідайте, пані Голко! Ви ледь тримаєтесь на ногах. — Так. Я не сплю вже другу добу! — гордо повідомила я. — То — читаю, то — пишу. І нічого в тому не розумію. Чи не можна мені помінятися місцями з матусею Же-Же? Я б вам зварила борщ… — Так, вигляд у вас нездоровий, — співчутливо похитав головою мсьє. — Але, запевняю вас, скоро матимете чудовий сон і гарний апетит. Він простягнув руку, вказуючи на папірці під моєю пахвою: — Бачу, що ви потрудилися… Я простягнула йому листи. І склала руки на колінах. Не дуже приємно, коли тебе ось так екзаменують. Я долила собі залишки вина і спостерігала, як мсьє поринув у читання. Не була впевнена, що це — саме те, на що він розраховував. Інтелектуальні тортури тривали хвилин сорок. Потім він відірвався від паперів і поглянув на мене. І його обличчя знову попливло перед моїми очима, як тоді, першого разу. Очі, ці маленькі «земні кульки» з паралелями та меридіанами, засяяли молодістю і знову вкрилися туманом. Я відчула заштрик у серці: виявляється, я звикла до нього, не просто звикла — полюбила. Як житиму потім без цих знущально-лагідних очей і вбивчої іронії? Потім я подумала: добре, що в контракті не вказані дати! А ще подумала: власне, що це за настрій, чому він такий, ніби сиджу на зібраних валізах?! Мсьє Паскаль увірвав довгу паузу: — Ну от бачите, хитрунко, а казали, що то — не ваш блокнот… Я очікувала на все, що завгодно — тільки не на цю фразу! Від несподіванки виплеснула на свій шифоновий плащ залишки вина. Знову — кривава пляма… Вже вдруге… Я вихопила з рук мсьє папери і, нічого не кажучи, вискочила з кімнати. Я бігла по сходах, як скажена. І — ніби залишалася на місці, ноги стали ватяними. Чи то кляті сходи розтягувалися переді мною?! Портрети, кабанячі та оленячі голови, роги, рушниці, канделябри, знову — портрети. Одне коло скінчилося, я ледь повзла по другому, і в голові моїй дзеленчали дзвоники. Нарешті дісталася кімнати, порозчахувала шухлядки. Куди я його засунула?! Ага. Ось. Є… Я сіла на ліжко і відхекалась. Розіклала свою писанину. Розгорнула зелений блокнот на середині… Вп’ялась поглядом в одне, потім у друге… Голова розколювалась. Це була вже не голова, а яйце, котре зсередини видовбувало новонароджене курчатко: цок-цок-цок. Зараз розвалиться і з нього вийде монстр-мутант. Я заплакала. Море розмивало рядки — в першому і другому. Однакові рядки! Зі схожим нахилом, із загогулистою «а», із розлогою і незакінченою «о», з кривою крапкою над «і»… Щоби помітити це, не треба бути криміналістом! Я перекотилася на ліжку, і червоні плями від вина на моєму плащі відбилися по всьому простирадлу. Я валялася як випотрошена риба у власній крові. І нічого, зовсім нічого не могла збагнути. Скільки це тривало? Годину? Дві? Я ще раз погортала блокнот… Потім рішуче підвелась, натягла старі джинси, котрі ледь знайшла під жмутком тутешнього ганчір’я. Добре, що не викинула і футболку, в якій приїхала. Я сопіла, як потяг, що набирає швидкість. Я більше не дозволю знущатися з себе! Певно, тут усе ж таки встановлені камери спостереження і це миле шоу транслюється на весь світ. І те, як я стрижу нігті, і… все таке інше. З Іванком… А потім іде реклама: «Зубна паста „орал-бі“ — найкраща у світі! »… Як дотепно! Ненавиджу! Я грюкнула дверима так, що за ними щось упало. Можливо, зісковзнув із закривавленого ліжка той зелений блокнот… Чи риб’ячі кишки із діамантовою обручкою всередині… Ненавиджу!!! 6

Я рвонула двері так, що вони розчахнулися і з обох боків ударились об стіни. І заніміла. Заклякла на порозі у бойовій стійці. Мсьє Паскаль сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу. Він був у смокінгу. У білесенькій сорочці. З чорним метеликом. З лакованою палицею. У чорних лакованих туфлях. Ну, прямо — Роберт де Ніро! І дивився на мене, високо закинувши голову. Поглядом ентомолога. 7

Я зніяковіла. Навіть ноги самі собою підігнулися в глибокому реверансі. Ні, швидше за все — просто заслабли і підгорнулися. Мсьє Паскаль посміхнувся. — Ну? Що я казав! Тон був такий же — іронічний, весело-знущальний — «наш», але я не змогла підіграти, як раніше. — Мсьє… — сказала я, наближаючись на тремтячих ногах. — Мсьє Паскаль, я живу тут майже рік і за все вам красно дякую. Але останнім часом… Я хотіла поставити купу запитань, котрі настукало в моїй голові те кляте курчатко. Але він розсміявся, перебиваючи мене: — Рік? Ви сказали — рік?! — Рік чи півтора, яке це має значення! — Вісім днів, моя люба, вісім днів! Це — лише дев’ятий… І він добігає кінця… Все позаду, пані Голко, все позаду… «Авжеж… — пронеслося в голові. — Авжеж… Цей люб’язний пан хоче сказати, що я здатна трахатися на другий день знайомства, хиляти віскі — на третій, одночасно заводити і втрачати друзів — на четвертий, а вправно писати — на сьомий?!!! Супер! » — Тепер я маю вас відпустити. — Але ж, мсьє, я не зіграла в амулет! — Вам не треба грати. Я вам його просто подарую. На добру згадку. — Тобто ви ось так, просто зараз хочете мене позбутися? — Ні. Але я бачу, що тут ви себе вичерпали. Недаремно ж ви зараз прийшли в дорожньому одязі… — О, мсьє, я просто розлютилася. Вибачте. Я можу одягнути будь-яку з суконь! І матусин фартух зверху! — Це невипадково. Будемо прислухатися до знаків долі, пані Голко… У мене більше не було аргументів. — Якщо так, то поясніть мені все: про блокнот, про дитячі листи, про цей рік, котрий тривав «вісім днів». Ви ж не хочете, аби я померла від цікавості! — Звісно… Звісно… — в задумі пробурмотів він. — Я все-все поясню. Хвилини за три-чотири. А тепер у мене для вас сюрприз. Я впевнений, що він вам сподобається. Мсьє прочинив двері, і увійшов Іванко-Джон. Розгублений і сумний. 8

Далі все понеслося таким галопом, що я лише ковтала повітря роззявленим ротом. Ритм спілкування прискорився настільки, що я почала задихатися. — Маєте три хвилини! — різко сказав мсьє Паскаль. Він не жартував. Ми це добре знали, спостерігаючи, як швидко випаровуються інші гості: раз-два — і стільці порожні! Мсьє відійшов у глиб кімнати. Ми мовчали. — Мсьє Паскаль, — нарешті вимовив Іванко-Джон. — Я вас дуже поважаю, ціную вашу увагу і фантазію, але… це вже переходить усякі межі. — Дві хвилини! — не обертаючись констатував господар. Я стенула плечима: — Не заперечуй… Будь ласка. — Ти вирішила остаточно? — спитав Іванко-Джон. — Так. — Ми можемо жити тут… — почав говорити він. — Я викладатиму в школі… Ти підеш із цього дому (він гнівно засопів у бік господаря)… Ми будемо ходити до лісу, до церкви… Пам’ятаєш… — Одна! — Та хто ви такий, чорт забирай! — закричав Іванко-Джон і хотів ухопити мене за руку. — Які ж ви, люди, егоїсти і егоцентрики, — сказав мсьє, підходячи до нас. — Не розчаровуйте мене, Джоне! Ваш час вичерпано. Прошу покинути приміщення. Дві секунди, що залишилися, вам не потрібні! Все, що ви говорите, — не те. Не те… Він сказав це так упевнено, що Іванко-Джон відступив. Я знаю, він чекав на моє слово. І не почув його. Я просто не могла говорити. Грюкнули двері… За дві секунди я встигла б сказати: «Я люблю тебе». І завтра ми пішли б до нашого лісу… 9

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 78