Annotation 2 страница

Тієї ночі я спала спокійно. Відчула, що ця розкішна кімната — моя, і вже не придивлялася до кутків та дзеркал. Перше, що зробила після того, як повернулася після співбесіди із мсьє, розкидала речі, поміняла місцями вазони та стільці, виклала на стіл увесь свій скарб із косметички і розсунула штори, які висіли занадто охайно. Цим я «помітила» своє місце, як кішка. Те, що я тут затримаюся, зрозуміло. Аби тільки не змусили носити чорну сукню з білим фартушком і накрохмалений очіпок на голові! Ближче до вечора мсьє Паскаль покликав мене знову. — Я майже не виходжу з будинку, — сказав він. — І якщо кудись вирушаю — тільки до найближчої кав’ярні. Вона через дорогу. Але не для того, щоб поїсти. Часом там збираються мої друзі. Або ті, хто має шанс невдовзі ними стати. Сьогодні ви супроводжуватимете мене. Я хочу, щоб ви побачили їх, аби потім, коли вони прийдуть до мене, — не витріщатися. Ну і, звісно ж, спробуєте місцеві напої, роздивитесь. Я ж не маю наміру тримати вас в ув’язненні. Зустрічаємось унизу о шостій. І якщо можна… дуже прошу, змийте цю зелень із голови. Не хотів би, щоб про мене пліткували в місті… Старий пан, як виявляється, боявся пліток. — А що у вас тут одягають у таких випадках? — поцікавилася я. Мені закортіло нарешті якось догодити йому. Мсьє Паскаль стенув плечима: — М…м…м. Я не звертав уваги. Здається, те ж саме, як і деінде… Подивіться у вікно. Я поглянула в шпарину між оксамитовими шторами його кабінету. Там легкою завісою коливався дрібний дощик. О шостій я чекала на нього в передпокої і виглядала досить пристойно. Наважилася вдягнути чорну сукню, що висіла в шафі. Волосся, звісно ж, вимила й уклала в охайний вузол. Іти було недалеко. Справді, через дорогу. Я тримала над мсьє Паскалем велику чорну парасольку, яку мені тицьнула в руки матуся Же-Же, хоча дощу вже не було. Я стільки днів просиділа в цьому будинку, що встигла забути, як виглядає містечко. Згадую лише, що автобус довіз мене до самого дому, а у вікні, немов намальовані, висіли одні й ті самі пасторальні пейзажі — охайні котеджі, стрижені газони, клумби. Нині туман клубочився в кінці довгої вулиці, більше нічого не змінилося: котеджі, клумби. Жодного перехожого. І це зрозуміло, адже що робити на цій іграшковій вулиці, де немає пивної ятки чи грального автомата?! Кав’ярня справді була за якихось десять кроків від будинку мсьє. Не знаю, з чого її збудували — мабуть, усе ж таки з цегли, але ззовні вона була обшита деревом, як справжня сільська забігайлівка або стилізований під просту мисливську хату ресторан. Я люблю дерев’яні споруди, люблю сидіти без скатертини і видряпувати ножем на поверхні столу візерунки. Від металу та пластика мене нудить і в роті з’являється кислий присмак. Отже, ця кав’ярня мені одразу сподобалася. І зсередини — також. Адже вона була такою, як я і уявляла. Довгі відполіровані ліктями столи, важкі стільці на товстелезних ніжках з вирізьбленими сердечками на спинках. Шинквас так само — суцільне потьмяніле дерево. За спиною товстелезної шинкарки — батарея пляшок. Вона приязно кивнула мсьє Паскалю і вказала очима на мене: — Новенька? Мій господар сказав: «Так» і повів мене за найдальший столик біля каміна. — Що вона буде пити? — гукнула до нього шинкарка. Смак самого мсьє вона, певно, знала. — Шардоне-совіньйон-піна колада-абсент-малібу-мартіні-кампарі-кривава мері-дом-періньйон-брют-гавайський ром-чінзано-мартель? … — Мсьє Паскаль ще хвилини зо три перелічував те, з чого належало обрати напій, вартий моєї нової сукні і зачіски. — Будь ласка… — поважно сказала я. — Якщо це, звісно, можливо… Я б випила того вина, назву якого, вибачайте, нині забула… Того самого, що його роблять з винограду, зібраного… в Альпійських горах, коли термометр опускається нижче семи цілих та дев’яти десятих градуса за Цельсієм… Я сказала це і скромно опустила очки долу. — Айс блу!!! — одночасно вигукнули обоє. — Гідний вибір! Поки шинкарка поралася з нашими напоями (мсьє віддав перевагу звичайнісінькому темному пиву! ), я розгледілась. У кав’ярні було порожньо, нічого цікавого. Щоправда, затишно і дуже добре пахло деревиною… — Ще зарано… — сказав мсьє Паскаль, помітивши, що я трохи занудьгувала. Переді мною вже стояла чарочка — скляна, але так само, як і все тут, занурена в маленьку дерев’яну діжечку. Вино було прохолодне і терпке — справжній підморожений виноград. Поки я роздивлялася дивовижну діжечку, крутила її в руках — а це тривало хвилини зо дві, — кав’ярня наповнилася людьми. Таке враження, ніби в порожню сіть потрапила зграя риб! Або… Або повз кав’ярню проходила якась демонстрація і всі разом завалили сюди. Мить — і все довкола загуло, задимілося, зарухалося, звідкись залунала музика. Нормально! Можна жити. Публіка була досить різнобарвна, але така собі… звичайна для маленького містечка. Парочки в джинсах та грубезних светрах, що тулилися одне до одного за окремими столиками, компанії чоловіків, котрі одразу ж виклали на стіл карти чи шахи. В кутку — якийсь патлатий типчик з відкритим ноутбуком, кілька стариганів із розгорнутими вечірніми газетами в руках… Шинкарка снувала між ними, виставляючи на столи карафи та пляшки і невдоволено сопіла в бік одного-єдиного офіціанта, котрий весело перемовлявся з дівчиною біля стійки. Ось із цією публікою мені належить жити і знайомитися ближче, подумала я, адже було зрозуміло, що всі вони тутешні. Я запитально подивилася на мсьє Паскаля. — Я і сам не всіх знаю, — сказав він. — Часом сюди потрапляють зовсім нові люди. Сиджу тут і намагаюся уявити, хто вони. Часом влучаю в «яблучко». А багато хто — мої приятелі. — Ті, хто полюбляє екзотичні страви з вепрів? — не втрималася я від єхидства. — Ну, маю ж я чимось їх дивувати час від часу. А взагалі, вони невибагливі… їм потрібно зовсім небагато. Хіба що — півсвіту в кишені (тут мсьє Паскаль посміхнувся). Ось той (він вказав на чорнявого молодика в картатій сорочці) — ви будете називати його Фед — ходить сюди через нашу шинкарку. Погляньте-но, як він на неї дивиться! І справді чорнявий тип поїдав огрядну пані очима. Її груди і сідниці були настільки самодостатні, що, здавалося, існували окремо від усього іншого, що складало її тіло, і танцювали при кожному порухові запальне фламенко. — …а одружиться з крихітною жіночкою… І прославить її… — задумливо продовжував мсьє Паскаль. — А це (він кивнув у бік молодика за ноутбуком) Джон, по-вашому — Іван. Як бачите, намагається стати письменником. І що ви думаєте?! Стане-таки… — Звідки ви знаєте? — Знаю. Це мій друг. — А той? — Я вказала на хлопця, котрий якраз розв’язував свої старі промоклі кросівки і підсував їх ближче до вогнища. — О… Цей хлопчина — голова! Перекладач Шекспіра. У нього завжди проблеми з одягом… І зі… світом. Я бачила, що мсьє глузує з мене. Особливо це стало зрозуміло, коли з нього, як з останньої сторінки якої-небудь «жовтої» газетки, полізли інші відомості про присутніх. Жінку з коротким темним волоссям, що сиділа в гурті чоловіків, він назвав «першою дружиною Ежена Гренделя», сивого бороданя, — «самогубцею», волоокого красеня з хусткою на шиї — «геніальним малярем, котрий загине на вулиці і буде похований на кладовищі для безпритульних»… Бідолашні мешканці! Вони, мабуть, і гадки не мали, яку долю їм готує мій дивакуватий господар. Мабуть, добре сидіти ось так, у крихітній забігайлівці, маючи навпроти такий палац, і навішувати на людей ярлики, подумала я. А що йому ще робити? Під час нашої розмови багато хто з присутніх кивали мсьє Паскалю, здіймали келихи догори, посилаючи таким чином вітання, і з цікавістю оглядали мене. Я почувалася ніяково у своїй чорній сукні… — Мабуть, щось подібне ви скажете колись і про мене? — запитала я. — М-м-м… Можливо, можливо… — байдуже промимрив мсьє Паскаль. Очевидно, я була йому не цікава, незважаючи на те що він обрав моє резюме з тисячі інших. Я знову занудьгувала. — Зараз буде жива музика, — миттєво відреагував мсьє Паскаль. — Вони приходять о пів на сьому. Справді, за кілька хвилин у кутку, на невеличкому круглому подіумі почали налаштовувати свої інструменти молоді люди у вилинялих футболках. — Вони гарно грають! — пожвавішав мсьє. — Вам сподобається. Мені подобається, коли грає музика. Мені подобається, коли грає музика в дерев’яній кав’ярні. У дерев’яній кав’ярні на околиці незнайомого міста. Незнайомого міста, якому я байдужа і яке байдуже мені. Тоді я заплющую очі й уявляю, що я сиджу в дерев’яній кав’ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене. Міста, в якому співають «Моя дівчинко печальна, моя доле золота…» і йде дощ. Міста, яке я хочу вихаркати з себе — зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою… — Коли я помиратиму…
Коли я помиратиму,
Про що подумаю в останню мить,
Якщо, звісно, це не трапиться раптово?..
Що зарахую до помилок?
А що — до досягнень?
Можливо, те й інше поміняються місцями?
І я зрозумію,
Що все минається і нічого не має значення,
Крім друзів…
Крім друзів,
Котрі стоятимуть і дивитимуться на мене
В останню мить…

Я навіть не помітила, що вони — вже грають. Мені здалося, що це лунають мої думки. — Я ж казав: вам сподобається, — підморгнув мені мсьє Паскаль. — Вони стануть дуже знамениті. Одного вб’ють, коли йому виповниться сорок, у місті Жовтого Князя неподалік великого скверу, другий втратить кохану дружину, а згодом одружиться із жінкою без ноги… Третій… Я кивнула, вже не слухаючи його бурмотіння, не відриваючи очей від круглого подіуму. Власне, туди дивилися всі. Джинсові парочки, цілуючись, повільно рухалися в напівтемряві. Я подумала, що там, звідки я приїхала, вже немає таких простих кав’ярень, де ось так можна потанцювати, замовивши лише склянку пива. — Якби я був молодшим, я б запросив вас до танцю, — сказав мій господар, ніби виправдовуючись. — Ви ж давно не танцювали… — Жінка, яка давно не танцювала,
І чоловік, який давно нікого не запрошував до танцю, —
Зодягнуті у все чорне…
У них застібнуті всі ґудзики,
У них охайні зачіски.
Вони говорять про погоду.
Вчорашню погоду…
І записують на папері цифри, цифри, цифри.
Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять…
Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять…
А музика грає сама для себе:
«Якби ви тільки знали…»

— Якби ви тільки знали, як мені кортить запросити вас до танцю! — Я відірвала погляд від сцени. Той, кого мсьє Паскаль відрекомендував Іваном (Джоном), стояв біля нашого столика. — Ви не заперечуєте, мсьє Паскаль? — Ми тільки-но про це говорили! — посміхнувся той. — І якщо дама не проти… Ну от, я вже стала «дамою», а ще три доби тому рвала судини над вечерею для вас і ваших гостей, подумала я. Серед них, до речі, міг бути і цей… Цікаво, чи знає він, з ким збирається танцювати? Я подала руку, і ми вийшли в коло. — Коли тобі гукають, що ти — ніщо,
Перевір, чи на місці твоє серце…
Перевір, чи є в тебе тютюн у люльці,
Чи пахне на кухні кавою,
Чи спить у твоєму ліжку та,
Для якої варто її варити?
Перевір…
Перевір, чи на місці твоя книга, яку
Ти читав під ранок,
Чи є кому подивитись у твої очі
І нічого не говорити при цьому?
Перевір…
І не відповідай…

Ми дивилися одне одному в очі. Досить серйозно. В кіно після такого погляду зазвичай починається зближення облич і триває повільний поцілунок з «наїздом». Дуже романтично виглядає! Але в глибині кожної з чотирьох зіниць, що нині брали участь у цьому «фільмі», — десь там, усередині, підтекстом проступала… відсторонена спостережливість, яка не мала жодного стосунку до цієї романтики. Я (точніше — той прискіпливий індикатор у глибині зіниці) фіксувала найменшу зморшку в кутиках його вуст, відтінок «триденної щетини» (цікаво, це данина моді «мачизму» чи просто байдужість до своєї зовнішності? ). Він… Впевнена, у нього складалася яка-небудь фраза майбутнього роману. Приблизно така: «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов’янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна. При уважнішому погляді я здогадався, що вона її не носить…» Чи щось подібне… Тому цей тривалий і небезпечний погляд скінчився простіше. — Я тут четвертий день, — сухо повідомила я. — Працюватиму у пана Паскаля. Можливо, навіть пратиму його шкарпетки. І не волію бути об’єктом спостережень. — Ти знаєш, що робити з
Упійманим метеликом?
Поклади його
В товстелезну книгу
Між сто сорок другою
І сто сорок третьою
Сторінками —
Там, де йдеться про
Щось дуже важливе,
Щось дуже важливе,
І на його крилах відіб'ється все,
Що тобі потрібно знати…

Що за халепа! Тут навіть музики знущалися з мене! Чи то мені тільки так здалося? Таке, звісно, буває. Але ж неможливо увесь час так нахабно вціляти в «десятку»! Він нічого не відповів. Чемно поцілував мою руку, відвів назад, вклонився мсьє Паскалю. Знову сів до свого ноутбука, зрідка кидаючи на мене погляд так, ніби вже писав ту фразу. — Ну от, з одним ви познайомилися, — сказав мсьє. — Решту ще побачите. Нам пора. Я лягаю не пізніше десятої. Гадаю, ви отримали задоволення і відпочили? Так, я справді отримала неабияке задоволення. Від музики. Коли ми вже виходили (мсьє Паскаль, прямуючи до дверей, тиснув комусь руки), я ще раз уважно прислухалась. — Коли ти йдеш,
Ідеш у ніч,
Щоб загасити світло і заснути,
Поглянь через плече:
Той, хто погляне вслід, —
Залишить на тобі Свою печать,
Як на листі — в нікуди…

Звісно, я озирнулася. Звісно, Іванко-Джон пропікав очима мою недоречно оголену спину… 6

У цьому містечку всі старі жінки носять чорні панчохи і чорні туфлі із перетинкою, як у школярок. Спідниці — у квіточку чи картаті, на плечах — мережані хустки. Це виглядає трохи по-старомодному, як в італійських чи французьких фільмах середини 30-х років. Жінок похилого віку тут багато. Вони парами ходять до крамниць, зграйками окуповують столики на відкритих верандах біля кондитерських. Вони п’ють каву і поглинають тістечка із збитими вершками. Мужчини, їхні чоловіки, ходять у жилетках з багатьма кишенями і білих сорочках. Вони не відвідують кондитерські, а вечорами збираються біля порога котрогось із будинків, грають у шахи, карти, палять люльки. Молоді значно менше. Якщо трапляється веселий різнобарвний натовп — це туристи. Головним чином вони йдуть у гори, щоби зверху оглянути мальовничий краєвид. А він і справді мальовничий! І місто також. Воно має лише одну довгу вулицю. Обабіч — будинки, що потопають у зелені. Вулиця в сонячному світлі — жовта, будинки — білі, дахи — червоні. Все ніби намальовано «чистим» кольором, без жодних відтінків. А ще й синє небо — з чіткою темною лінією, котра окреслює пагорби, вкриті рясними заростями, і білі верхівки гір… Усе настільки чітко і досконало, як картина, намальована в стилі наївного мистецтва або рукою дитини. От і уявіть, який сюрр додають до колориту зворушливі чорні панчохи і мережані хустки жінок. Коли я вийшла прогулятися, була вражена цими чистими кольорами, які аж різали око. Уперше я вийшла пройтись удень — якраз тоді, коли всі нормальні городяни віддавалися полуденній «фієсті». Над містом висіла незворушна гробова тиша. Я йшла жовтою вулицею і чула кожен свій крок. Навіть спіймала себе на тому, що починаю крастися, мов кішка. Але це було ще гірше: дрібна розпечена галька противно скрипіла під ногами, як целофан. Цей звук відлунював у кінці вулиці, повертався в мою голову і резонував так, що в мене почали боліти зуби, ніби я гризла перламутровий ґудзик. Вікна котеджів прискіпливо стежили за мною, на деяких ледь помітно хилиталися фіранки. Впевнена: за ними стояли цікаві мешканці й оглядали мене з голови до ніг! Я знала: якщо мужньо не здолаю путь — з кінця в кінець, — потім взагалі буде важко висунути носа на вулицю! Мені треба було показатися, засвідчити свою присутність у цьому місті і, бажано, сподобатися йому. Цей перший вихід дещо нагадував пірнання в незнайому воду. А ще мені хотілося привітатися будь з ким. Якщо я привітаюся з кимось одним, міркувала я, моя привітна усмішка розійдеться колами, як вода в озері від укинутого камінця. І це значно полегшить моє життя. Принаймні скажуть, що я привітна і чемна. Але вітатися не було з ким. Мабуть, я підсвідомо обрала не найкращий час для прогулянки. Бо насправді не хотіла нікого бачити і ні з ким вітатися. Нарешті помітила, що з одного будинку вийшла жінка в чорних панчохах, на повідку вона вела вгодованого кота тої породи, якій підрізають вуха. Кіт ліниво вийшов на галявинку й почав качатися в траві. Жінка терпляче чекала і зацікавлено поглядала в мій бік. Я наблизилась. У нас у таких випадках кажуть: «Доброго здоров’я! », але яким чином вітаються в цій місцевості? Ось у чому полягало питання. Я почала згадувати все, що знала, — «Салям! », «Хай-хай! », «Лаб діен! », «Бонджорно! », «Салют! »… «Суслям-паслям! », «Тралі-Валі», «Банзай! »??? Добре, що я не встигла нічого промовити! Жінка просто кивнула мені головою і констатувала: — А ви живете у пана Паскаля! — Так! — кивнула у відповідь я. — У нього гарний будинок, — продовжувала стара. — І сам він — добрий чоловік. Майже все тут (вона обвела поглядом околицю) належить йому… Він започаткував наше місто. Там, на майдані, є навіть пам’ятник нашому благодійнику. Його поставив якийсь заїжджий скульптор, забула його прізвище… Це було так давно… — А-а-а… — сказала я. Адже не хотіла вдаватися до обговорень свого господаря. — Ви не соромтесь. Люди у нас хороші. Самі побачите. Заходьте якось на каву. — Жінка кивнула в бік свого помешкання. — Поговоримо. У нас так мало новин… — Добре. Я подякувала, ще раз поглянула на кота, котрий, мов коза, щипав траву, і пішла далі, в бік круглого майдану. Відверто кажучи, мене зацікавила інформація про пам’ятник. Цікаво, як виглядає мсьє у камені? Діставшись до своєї мети, я ледь утримала сміх! Посеред круглого фонтана, на гладкому пагорбі, який, мабуть, символізував земну кулю, сидів… «Хлопчик, що витягає занозу». Тобто це була досить вправна копія античної статуї першого сторіччя до нашої ери. Еге, подумала я, в цьому місті мешкають самі жартівники! Перехресні струмені води омивали Хлопчика з усіх боків, і в яскравих відблисках здавалося, що він і сам ворушиться, схилившись над своєю стопою. Стояти біля води було приємно, я помила руки, освіжила обличчя. Не помітила, як до мене наблизився старий в жилетці. Він так само кивнув мені першим. — Який гарний фонтан! — вирішила зробити комплімент я. — Дуже вправна копія… — Так, так, — задоволено вимовив старий. — Це пан Паскаль. У дитинстві, звичайно ж… А ви?.. — …працюю у мсьє Паскаля, — поквапилась доповісти я. — От вийшла прогулятися. — О, у нас тут чудово! — сказав старий. — Повітря, природа… Зараз усі відпочивають. Приходьте сюди ввечері, всіх побачите. І вас побачать усі. У нас є кінотеатр, клуб, паб. Усе, що треба, щоби розважатися молодим! Я пообіцяла обов’язково навідатися сюди, щойно спаде спека, і розкланялась зі старим. До кінця вулиці і початку лісу залишався один невеличкий квартал, і я вирішила здолати його, дійти до дерев і трохи піднятися на пагорб. Ліс дмухнув на мене прохолодою. Сосни і листяні дерева одразу ж покотили на мене потужні хвилі свіжості і спокою. Звивиста стежка, що піднімалася в гори, була такою чистою, ніби її щоранку підмітали. А можливо, так воно і було. Адже я вже зрозуміла, що тут живуть самі патріоти. Якби надати їм волю, вони взимку пришивали б листя до дерев. Зверху відкривався дійсно чудовий краєвид! Червоні дахи, золота баня невеличкої церкви, а на протилежному кінці довгої вулиці, яку я пройшла, височіла найбільша будівля — маєток мсьє Паскаля. Мене опанувала неабияка гордість, коли я побачила мансарду з вікнами на всю стіну! Невже там, на скляному столику, лежить мій гребінець? І зубна щітка стирчить із мармурової склянки у ванній кімнаті? Чорт забирай, стара, а ти непогано таки влаштувалася! На міській ратуші забамкав годинник… Я не помітила, скільки часу простояла на пагорбі серед дерев. Тут було так затишно, так тихо. Десь високо-високо вгорі лежав сніг, і це було досить дивно. Наступного разу, вирішила я, піднімусь ще вище, до того снігу. Хоча він добряче набрид мені на батьківщині… Коли я поверталася, місто вже повністю ожило. Ніби зарухалася «жива картинка» в синематографі. Біля кондитерської за столиками сиділи люди, дзеленчали дзвінки велосипедистів, з відчинених вікон линули смачні аромати, в альтанках біля будинків чаювали родини. Всі дивилися на мене і привітно кивали головами. У фонтані зі статуєю «мсьє Паскаля» купалися дітлахи, здіймаючи бризки і веселий галас. Я намагалася відшукати в натовпі городян знайомі обличчя тих, кого бачила в дерев’яній кав’ярні, але ті, мабуть, були «нічними мешканцями» або вдень працювали в столиці, до котрої звідси ходив автобус… Мені було приємно по-хазяйськи відчинити важкі дубові двері свого нового помешкання. Тепер я напевно знала, що городяни поставилися до мене з належною повагою. Ще б пак! Я служу в того, хто започаткував їхнє славне містечко, в самого пана Паскаля. Хоча його кам’яна містифікація, як на мене, красномовно свідчила про звичайнісіньку «манію величі». 7

— Нагулялися? — зустрів мене на сходах мсьє. — Як вам місто? — Дуже гарне. Особливо фонтан! — зіронізувала я. Мсьє Паскаль засміявся: — Це не я вигадав! — Сподіваюсь… Я запитала, чи не потрібно помити підлогу в його помешканні. Відверто кажучи, це запитання пролунало з моїх вуст так, ніби я пропонувала попрасувати йому шнурівки чобіт після дощику в четвер (так, пригадую, жартували у мене на батьківщині). — Це чудово робить матуся Же-Же, — відказав він. — Ви мені ще знадобитесь. Куди квапитись? Минулого разу я не розпитав вас — про вас. Це моя помилка. Тож ходімо пити чай. І ви трохи розкажете мені про себе. Чай матуся Же-Же принесла на таці на балкон, перевитий диким виноградом. У проміжках рясної зелені було видно гірський пейзаж. — Навіщо вам знати про мене, якщо ви такий майстер моделювати долі? — запитала я, пригадуючи, як вправно він розпоряджається майбутнім відвідувачів дерев’яної кав’ярні. — До того ж, у моєму «резюме» все написано. — Зізнаюсь, я читав його не надто уважно. Я взагалі не люблю читати документи і всілякі довідки… А от розмова — зовсім інша річ. Пийте чай і розповідайте. Чай, який запропонувала матуся Же-Же, був яскраво-пурпурового кольору і мав насичений малиновий запах. Після прогулянки мені дуже кортіло випити чогось саме такого — смачного і гарячого. Я ковтнула і одразу розімліла. Мсьє Паскаль запитально дивився на мене. — Якщо ви не бажаєте порпатися в минулому, я поставлю вам запитання, а ви можете починати з будь-чого. Мені байдуже. Отже, що ви згадуєте зі свого минулого, коли залишаєтесь наодинці? Я замислилась… — Червоний пил… — сказала я, і мсьє Паскаль здивовано підвів брови. — Так… — вела далі я, — червоний пил на дорогах мого міста, що летів з металургійного заводу. Коли по ньому бігали хлопці — над дорогою і будинками здіймалася курява, від якої навіть дахи і дерева ставали червоними. Цим пилом дівчата вимальовували на ногах модні гольфи: занурювались у нього по коліна, а потім по червоному тлу пальцем вимальовували загогулисті візерунки… Навіть сама здивувалася тому, що пригадала! Справді, ця безкінечна теракотова курява супроводжувала все моє дитинство. …Повз наш будинок (чомусь це відбувалося вночі) везли на ринок кавуни. А потім всю ніч чулися оплески — «ляп-ляп-ляп» — це їх розвантажували і скидали в залізні сітки. Вся вулиця пахла кавунами. Ми крали кавуни з сітки (розчепити її було не складно! ), і кожен з банди з’їдав по величезному кавуну, розбиваючи його об асфальт і занурюючись у м’якоть по самі вуха. …Букет піонів на підвіконні в день мого народження. Мені було п’ять років, я стояла в довгій нічній сорочці на холодній підлозі і тримала цей букет. Була впевнена, що його принесла фея. …Дощ. Злива. Водяна стіна. Але — тепла. Жодної душі на вулиці. Я йду по коліна у воді, мокра, як сама вода. Я підводжу руки до дощу і кажу: «Брате, забери мене із собою! » З потоків вимальовується напівпрозоре обличчя. Мені ніхто не вірить… …Бійки — «подвір’ям на подвір’я». «Броненосець», зроблений з картонних коробок і оздоблений кришками з-під каструль, що їх ми таємно виносили з дому. Я ніколи не була «санітаркою», як інші дівчата. Завжди — у перших рядах, із кишенями, набитими камінням. Я вміла плюватися на три метри поперед себе, а бігала так, що мене ніхто не міг наздогнати! Бійки були жорстокі — до «першої крові». А потім переможці і переможені обмінювалися «полоненими» і разом йшли до річки відмивати в ній закривавлені носи. Потім пекли картоплю на березі і в темряві розповідали історії «про чорну руку мерця»… Я впевнена, що всі ці байки означали для мсьє приблизно те ж саме, що й «собачі хріни». Вираз його обличчя був для мене не зрозумілим. — Печена картопля — це смачно? — нарешті спитав він. — Найсмачніше з усього, що я їла потім! — запевнила я. — Уявіть: спочатку картоплю треба накрасти! Зазвичай це відбувається пізно ввечері. Хтось стоїть «на шухері», а хтось лізе в сусідський город… Потім розпалюється вогнище і, коли вугілля починає тліти, — туди кладеться картопля. Коли ти вихоплюєш її з попелу — твої руки стають чорними, бо ти перекидаєш її з долоні на долоню. А потім чорними стають і губи, тому що ти не можеш втриматись і їси її просто зі шкіркою. Водночас обов’язково треба гризти огірок — тоді повнота життя відчувається краще! Такий ось рецепт… Згодом до всього цього додається горілка… Цигарки… Секс… Думки про самогубство… Але то вже зовсім інші історії. Вони — не цікаві. Власне, вони схожі одна на одну у багатьох людей. Особливо в тих, хто вчасно скинув з очей «рожеві окуляри»… Він уважно дивиться на мене. Здається, я, як кажуть китайці, втратила своє обличчя! Надто розбалакалася. Це — знову ж таки — від тутешнього хмільного повітря! …Вечоріє, і з гір лине густий запах дерев, що засинають, а з клумб міста — нічних фіалок. Усе це дурманить. Перед очима пливуть чорні і рожеві кола. Чорне з рожевим — дуже красиве поєднання… Треба приборкати свої емоції, адже станеться з тобою те, що з професором Плейшнером, думаю я… — Ось така фігня… — весело закінчую розповідь. — Тепер мені кайфово скрізь. — Не брешіть, пані Голко, — каже мсьє Паскаль. — Ви невиліковно хворі. Вибачте, але кажу так тому, що надто добре вас розумію. У мене є ще одне запитання: чому ви наважилися на такий крок? Передостаннє слово він промовляє з особливим акцентом. Я стенаю плечима. — Власне, у мене була можливість зробити такий самий, тільки в інший бік, — роблю акцент я на останніх словах. — Могла б мати помешкання на березі океану, наприклад… Але це нудно — залежати від чиїхось кредитних карток. Краще мати свою! — Тобто? — Ну… Одного разу у мене була реальна можливість жити пречудово. Один чемний чоловік запропонував мені райське життя — на такому от березі океану. І я майже погодилась. Він був щасливий. — І що? — Очі мсьє Паскаля стали зовсім як у хлопчика. — Ну… Я поставила купу різних умов. Я сказала, що маю забрати із собою собаку. «No problem! » — сказав він. Я сказала, що не проживу без своїх трьох подруг. «No problem! » — сказав він. Я сказала, що не можу залишити без нагляду могили своїх близьких. «No problem! » — сказав він. Тоді я сказала, що хочу забрати дерево, що росте під моїм вікном, і, бажано, тих самих круків, що злітаються до нього, кілька тонн червоного пилу з нашої вулиці, тролейбус за номером 48, вивіску з хлібного магазину, на якій зображено криві бублики… Дерево він обіцяв викопати і пересадити. Круків — зловити й оформити на них необхідні для транспортування довідки. Пил завантажити в спеціальні контейнери. Тролейбус викупити в ДЕПО, вивіску — в директора крамниці. Я втратила терпіння. І до всього переліку додала: церкву, в якій мене хрестили, дорогу, на котрій бабці продають смажене насіння (із цими бабцями), зрештою — ту тривалу зиму, яку я так ненавиджу… Коли він замислився, я зрозуміла, що він зовсім не розуміє гумору! І взагалі — нічого не розуміє. А як жити з людиною, котра увесь час твердить — «No problem! »? Краще придбати папугу чоловічої статі і навчити його матюкатися! — Ну… — вимовив він, майже копіюючи мою інтонацію, і очі його залишалися хлоп’ячими. — Гадаю, пані Голко, ви його просто не любили… Ха! Для такого висновку зовсім не потрібно мати ось таку сивеньку борідку, величезне помешкання і вдавати з себе мецената. Для годиться я слухняно покивала головою. Потім ми мовчали. Здається, з півгодини. Переді мною в тьмяному мареві пропливали чорні й рожеві геометричні фігури. Мсьє Паскаль курив люльку. Десь глибоко внизу, під нами, в суцільній тиші чувся металевий брязкіт. Ніби в підвалі катували ув’язнених. Я пригадала, що на нижньому поверсі розташована кухня. Наближався час вечері, і там, під нами, матуся Же-Же дійсно катувала вже обскубані пташині тушки, щоби зробити «курчаток табака». — Сьогодні у мене будуть гості, — серйозно промовив мсьє після паузи. — Так, кілька приємних людей. Маленьке, майже сімейне party… Сподіваюсь, ви не відмовитесь наливати нам вино? Цікаво, подумала я, як можу відмовитись? Ввічливість мого господаря явно зашкалювала. Якщо він усе життя був таким чемним із обслугою, не сумніваюсь, що всі вони вже придбали собі власні маєтки де-небудь у Йоркширі… 8

…Ніхто, ніхто не зрівняється
із нею!
У будь-якій компанії вона — найвеселіша,
у неї найдотепніші жарти,
всі,
всі,
всі спостерігають, як вона
п'є вино, тримає сигарету,
танцює…
Вона вміє говорити самими очима —
вони такі, що слова — зайві.
Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.
Її спідниця як прапор.
У неї є друзі і
зовсім, зовсім, зовсім
немає ворогів!
Тепер вона знає, скільки людей
прийде до неї!
Не один і не двоє…
Вони прийдуть…
Вони обов'язково прийдуть до неї!
Навіть якщо буде
холодна зима або злива…
Вона сміється. Їй весело.
І ніхто не здогадується, що вона
по-ми-ра-є…

Я підспівую. Голос, що лине з радіо, дуже схожий на голос Патрисії Каас, але це не вона. До вечері лишається година, і я з насолодою поринаю в джакузі, відчуваю приємне вирування бульбашок. Здається, що тебе лоскочуть тисячі легеньких пальчиків. Блакитні кахлі, квітковий запах піни, скляна стіна, крізь яку я бачу верхівки гір… І ця пронизлива музика… Раптом відчуваю дивну річ: таке зі мною вже було! Там, звідки я приїхала. Але ж у мене не було такої дивної ванни! А часом і гарячої води… Що ж тоді?! Я напружую пам’ять. Пригадую, що це був сон або марення: я лежала на дивані у своїй кімнаті під ковдрою в холодній темряві і водночас — ось так ніжилася в такій самій ванній із блакитним кахлем і запахом квітів. Нинішня ситуація в реальності була найбільшою мотрійкою, в яку вкладалась менша: спогад про те, що я сплю у своїй кімнаті, а ця менша приховувала найдрібнішу — марення про це містечко, цю розкішну кімнату і це джакузі. Якби з цього спостереження можна було вивести якусь формулу, подумала я, то виходить, що найдрібніша мотрійка дорівнює найбільшій? А середня — лише ланка між ними? Хоча саме ця середня і є найбільшою реальністю: холодна кімната, важка ковдра, місяць, що світить у вікно, відчуття безвиході, коли не чуєш ніякого «цок-цок» ані в серці, ані зі стіни на кухні… Хто усім цим керує? А раптом… я зараз розплющу очі і побачу холодний місяць за вікном, вкритим інеєм? Від цієї думки мені стало моторошно, і я боляче вщипнула себе за литку. Ні фіга! Блакитні кахлі не зрушились ані на сантиметр, а всюдисущі лоскотливі пальчики стали ще безсоромнішими. Отже, треба вилізати, одягатися і йти прислуговувати за столом. Перед самим моїм виходом матуся Же-Же проінструктувала мене, як розливається вино. В принципі, я про це дещо знала з кіно. Спочатку наливається господарю — зовсім трошки. Той має ковтнути і кивнути головою. І тоді вже наливати усім по повній. Все, як у ресторані. — А якщо він не кивне? — спитала я кухарку і помітила, що це запитання змусило її напружено вирячити очі. Бідолашна думала кілька секунд. — Тоді… — нарешті сказала вона. — Тоді спуститесь до мене — я вам дам іншу пляшку… Хоча навряд чи таке може бути. Всі вина в нашому підвалі — найвищого ґатунку. — А якщо сюди проліз якийсь маніяк і шприцом через корок впустив до пляшок отруту? — не вгавала я. — А хіба таке буває?!! — Звісно. На кожному кроці! Ви що, телевізор не дивитесь?! Мені просто хотілося відтягнути час. Усе ж таки це буде мій перший вихід, можна сказати, посвячення на цій роботі. Не можу сказати, що я не хвилювалась. — Я розповім про ваше застереження мсьє, — серйозно сказала матуся Же-Же. — Хоча в такому випадку вино спочатку доведеться куштувати вам… Які чуйні люди живуть у цьому маєтку, подумала я… І пішла вниз, до зали. 9

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 Следующая ⇒