Annotation 4 страница

— Ця пташка, мабуть, хвора. Не бери її до рук! Часом вони розносять якусь заразу… — зауважив Фед. Маленька сіра пташка тулилася до стіни дерев’яної кав’ярні, майже впиралася в неї дзьобиком і, розчепіривши крила, тремтіла. Її тіло здригалося. — Схожа на п’яничку, що збирається блювати… — посміхнулася Галина. — Або на породіллю, — додав Фед. — Може, вона вирішила знести яйце? Але я не поділяла їхніх веселощів. У цих конвульсивних рухах маленької істоти було щось тривожне. Вона ніби виконувала якийсь самотній акт, котрому неможливо було нічим зарадити. — Пішли вип’ємо чогось, — поквапила нас Галина. — Досить роздивлятися! Пташки як пацюки. Колись я більше боялася горобців, ніж пацюків… — Ідіть, — сказала я. — Я почекаю… Хочу подихати повітрям. Фед відчинив двері, пропустив Галину вперед. Я залишилася стояти. Вечір, як і всі інші вечори, був насичений бульбашками кисню, ніби пляшка з газованою водою. Все, як завжди: довга чиста і майже порожня вулиця, що впирається в схил гори, запах хвої і квітів, вечірній серпанок. Спокій… Друзі, котрі чекають у кав’ярні і знають твої смаки… У мені тане лід, як у пляшці, яку витягли з морозильника. Поки що рівень цієї «повені» не досяг грудей, не розтопив те, що знаходиться вище. Мені ще зимно. Тому я одягаю на ніч вовняні шкарпетки і… стаю занадто сентиментальною. Все ж таки жити з кригою в мізках і серці набагато простіше. Неподобство, коли тебе душать сльози лише від одного погляду на небо чи красиву квітку або бабцю в чорних панчохах… Коли за пару секунд я знову поглянула вниз (краще б цього не робила! ), пташка лежала черевом догори із підібганими ніжками. Повінь усередині мене сколихнулася і одразу ж розтопила ще сантиметрів зо п’ять льоду нижче рівня аорти. Ця пташка не була хворою! Вона помирала. Помирала у мене під ногами, уткнувшись дзьобиком у стіну, — мабуть, для того, щоби останніми зусиллями зберігати рівновагу. Але коли і яким чином вона перевернулася? Помираючи, птахи завжди перевертаються черевом догори. Але мене вразило не тільки це. Акт смерті! Це тремтіння, яке ми сприйняли за якийсь пташиний вірус, безладно розчепірені крила, потуги, схожі на потуги породіллі, відчайдушна напруга маленького тіла. Ось чому я відчула тривогу: під моїми ногами розгорталася висока трагедія, а я не змогла її розпізнати! Якби зрозуміла — взяла б пташку до рук. Вона б відчула тепло і співчуття у свою останню мить. І не перевернулася б на спину, виставивши на оглядини зворушливе жовтеньке черевце (чомусь воно було набагато світлішим за сіре пір’я на спинці і крилах). Я уявила, як наша прекрасна трактирниця вранці підчепить віником на совок це тіло і вкине до смітника. Я повернулася обличчям до деревини і не могла поворухнутися. Якби у мене був дзьоб — так само вперлася б ним у стіну, аби не впасти. А потім відчула на своїх плечах руки Івана-Джона. — Я запізнився? — сказав він, розвертаючи мене до себе. Я похитала головою. — Що трапилось?! Мабуть, моє обличчя було так само добряче підтоплене. — У тебе є хустка? — запитала я. Він витяг із кишені великий картатий носовичок. Не кажучи ані слова, я нахилилася над пташкою, загорнула її і понесла в садок за кав’ярню. Там її поховала. Іванко-Джон допоміг вирити ямку і зовсім цьому не здивувався. …Якщо птахи — душі померлих, котрі часом впурхують у вікна і б’ються об стелі, чи просто прилаштовуються на карнизі перед твоїм вікном і заглядають до кімнати, або сідають тобі на голову посеред майдану, — ким була ця пташка, що сконала під моїми ногами? Чого вона чекала від мене? Що я не змогла зрозуміти? Куди відлетів її останній подих?.. 2

Бувають такі хвилини, коли конче потрібно, щоби хтось сидів поруч і тримав за руку. Наприклад, перед операцією. Коли ти нічого не усвідомлюєш, крім власного тремтіння. Єдине, що в такому випадку відрізняє людину від інших живих істот, — те, що вона здатна умовляти себе: «Все минеться… Все буде гаразд… Все якось владнається і чимось закінчиться…» Але навіть якщо хтось таки тримає тебе за руку, а ти здатен думати саме так і навіть посміхатися, — все одно складається враження, ніби стоїш пикою до стіни. Сам на сам із нею… Сам на сам. Ми зайшли до кав’ярні. Стіл уже був заставлений кухлями з пивом. — Народила чи виблювала? — одразу ж поцікавилася Галина. — Просто померла… — сказала я. — Хто? — запитав Ніколо. — Не відволікайся, — махнула рукою Галина, розвіюючи таким чином дим, випущений з рога. — Ніхто. Продовжуй! — За кілька днів — вечеря і гра у мсьє Паскаля, — прояснив нам ситуацію Фед, — комусь доведеться покинути товариство. А ми з’ясували, що дуже мало знаємо одне про одного. Мене досі непокоїть та маленька сума, з якою вирушила Вероніка. Були б ми добріші — змінили б ситуацію… — Нічого не станеться з нашою красунею, — сказала Галина. — Гадаю, вона вже доїхала автостопом куди треба! — Тому, — вів далі Фед, — ми вирішили краще пізнати одне одного. Можливо, тоді не повторяться халепи. — Отже, ми щось проґавили? — спитав Іванко-Джон, відсуваючи від столика і підсуваючи під мене важкий стілець. — Майже нічого. Він тільки розпочав. Виявляється, наш мовчазний друг — серб! — сказала Галина і з цікавістю вп’ялася в довгоносе обличчя Ніколо. — Сербія звучить як «срібло»… — А як там нині? — безглуздо запитала я, аби не мовчати. — Війна скінчилася? — Яка війна? — не зрозумів Ніколо. — Ну… югославський конфлікт… — невизначено пробурмотіла я. — Югославський? — не зрозумів він. — Так, між Сербією і Хорватією… — Я ще хотіла похизуватися своїми куцими знаннями щодо Косова чи Вукавара. Але судячи з виразу його обличчя, зрозуміла, що мої міркування зовсім недоречні. Ніколо байдуже стенув плечима і вимовив свою коронну фразу: — Я не цікавлюсь сьогоденням, а працюю на майбутнє! Мене це не обходить. Не знаю, про що йдеться… — Не втручайся, — смикнула мене за руку Галина і звернулася до оповідача, якого ми з Джоном перервали своєю появою: — Отже, маленьке село Смілян у Ліці… Що далі? — Так, — продовжував Ніколо. — Це — невеличка австро-угорська провінція… Там мій батько був православним священиком… Він замислився. І вже ніхто з нас не наважився втрутитися зі своїми коментарями. — Скільки себе пам’ятаю — років з восьми, — я завжди перебував у граничному стані між захватом і сумом. Вигляд дивовижної квітки бентежив мене настільки, що я втрачав свідомість від її краси і запаху. А вже наступної миті уявляв її зібганою, вирваною, зів’ялою, мертвою — і страх смерті та болю терзав мене. Тоді я падав на коліна (що цілком зрозуміло для дитини з релігійної родини! ) і казав: «Господи, навіщо все це?! Чому Ти зробив усе найкрасивіше у світі — таким тимчасовим? » Я гостро відчував плинність часу, він проходив крізь мене, як електромагнітні хвилі, але тоді я ще не міг уявити, що вони насправді існують… По ночах мене мучили видіння усіляких потвор, велетнів-людожерів, мешканців мороку. Мені здається, що я ніколи не засинав! Та, гадаю, вони усе ж таки приходили уві сні. Батьки мучились разом зі мною і нічим не могли зарадити або хоча б пояснити мої дивні нахили. Наприклад, згадую, як, побачивши на шиї в матері перли, я заціпенів так, що мене поклали до ванни з гарячою водою. А коли тато приніс з базару персики, зі мною почалася лихоманка. Кілька днів я пролежав з температурою, поки кошик з фруктами не винесли з дитячої… І все минулося. Але більш за все мене вражали блискучі кристали та предмети геометричної форми. Я ходив до комори і годинами дивився на кавалки цукру та солі. Мене шукали, кликали, але я стояв, мов заціпенілий. Звичайно ж, багато читав. Мабуть, років з шести. Спочатку мене приваблювала чотирикутна форма книжок і літери, що на обкладинці були витиснені золотом. А потім мене поглинули самі тексти. Батько хвилювався, що читанням я можу зіпсувати собі очі, і тому одразу віднімав у мене будь-яку книжку. Тоді я пристосувався читати вночі: робив із сала свічку, запалював її під ковдрою, а щілини у дверях та замкову шпарину ретельно затикав ганчір’ям. Споглядання кристалів та читання зробили зі мною дивну річ! Згодом я почав бачити дивовижні видіння: переді мною поставали будь-які предмети побуту в спалахах яскравого світла. Я навіть грався з цим: чітко уявляв картину, що висіла у нас на стіні в їдальні, і одразу ж у тому спалаху, котрий йшов зсередини, — бачив, що вона стає рухомою, живою. Таким чином я поперебирав усі предмети, що знаходилися вдома чи лежали на нашому подвір’ї. І всі вони набували для мене іншого змісту. Звичайнісінька сокира, скажімо, перетворювалася в моїй уяві на багатофазовий мотор… Звичайно ж, я не міг назвати її так, як кажу зараз. Для цього я був занадто малим і не міг знати цих визначень… Але друге було для мене більшою дійсністю, ніж перше. Я був схожий на людину, котра вживає сильний наркотик: мені треба було весь час збільшувати дозу своїх вражень та видінь, постійно розширювати коло свого ненажерливого зору. Але я вже все передивився і нічого нового ані вдома, ані на подвір’ї не знаходив. Тоді я почав фантазувати і пускати уяву навспак: спочатку викликав у мозку той спалах, а вже потім — у ньому — виникали видіння. Спочатку вони були нечіткі, туманні й одразу зникали, коли я намагався зусиллям волі затримати їх. Але з часом вони набували сили та ясності, а потім стали зовсім конкретними… У певні миті я помічав, що повітря довкола мене сповнене довгими язиками полум’я. Одного разу відчув, що це полум’я — в моїй голові. І воно б’ється там, немов маленьке серце… Моя уява ставала дедалі більш захоплюючою і безмежною. Щоночі або навіть вдень, коли я залишався на самоті, — вирушав у дивовижні подорожі, варто лише заплющити очі і викликати в голові цей спалах. Бачив невідомі місцевості, країни та міста, жив у них, зустрічав там людей, заводив знайомства. Разом із ними переживав багато пригод. Вам, можливо, здасться це неприродним, але ці люди були мені так само дорогі, як і моя родина. А всі ці світи затьмарювали моє реальне життя. Як сказав мсьє Паскаль, це була «матеріалізація творчих концепцій»… — Що це означає? — запитала Галина. Вона дивилася на оповідача з неприхованою цікавістю. Я ж сказала — хижачка! Ще пару тижнів тому вона лише випускала в цього дивака дим зі своїх яскраво-пурпурових губів. А тепер сиділа в позі «сексі»: ніжка на ніжку, погладжуючи зап’ястя однієї руки довгими пальцями другої. Але він не звертав на неї належної уваги. Промовив із впевненістю: — Це для вас буде нудним… — Ну хоч у загальних рисах! — закопилила губи Галина. — Наприклад… Завдяки цим дитячим експериментам я можу сконструювати будь-яку ідею у своїй уяві, не торкаючись ні до чого руками. І довести її до досконалості. Так це можна пояснити… А у мене купа ідей, котрі допоможуть людству і прогресу. — Що ж ви тут марнуєте час? — спитав Фед. — «Купа ідей» потребує виходу! Ніколо насупився і відповів запитанням на запитання: — А ви?.. Фед, мені здалося, знітився. — Я? — Він обвів очима товариство, ніби шукаючи в нас підтримки чи підказки. — Я поки що відпочиваю, набираюся нових вражень… Це місто мені порекомендував мій товариш. Немає нічого кращого за свіже повітря, чудовий краєвид і… і приємне спілкування. Це пролунало, як завчений з папірця тост, і ми взялися за келихи. Цокнувшись з усіма, Фед підніс келих ще раз, красномовно поглядаючи на розкішну біляву трактирницю. Я подумала, що саме це, мабуть, і є його «найкраще враження і найкращий відпочинок». Хтось чекає на нього в іншому місті, думала я, пише йому листи, занурюється обличчям у сорочки, розвішені в шафі. Хтось так само подумки піклується і про Іванка-Джона, і про Ніколо, і про дивакуватого перекладача в драних кросівках. А вже за Галиною, певно, побивається пів якогось не відомого мені міста — скажімо, Парижа чи Мадрида. Адже зрозуміло, що вони всі тут ненадовго — так, повітрям подихати. Вони — не я! Хто побивається за мною? Там, на іншому кінці земної кулі, в місті морозу із червоною пилюгою і задушливим тополиним пухом?.. Із цеглиною, що лежить на краю мого даху?!! Правильно назвав мене господар — я голка… — Агов, ти де? — доторкнувся до моєї руки Іванко-Джон. Під столом його нога і стегно були щільно притиснуті до моїх саме цих частин тіла. Було помітно, що він уже хотів злиняти звідси. Я прокинулась. — …Господар може не дивитися у твій бік досить довго… — вів своє Ніколо (я, мабуть, щось пропустила з його попередньої репліки), — п’ять, десять, навіть двадцять років… Але завжди треба знати, а краще — мати впевненість, — що він обов’язково хоч раз кине погляд у той бік, де горить твоя «лампочка», і зупинить на ній свій схвильований погляд. І ти відчуєш полегшення. І далі все у твоєму житті піде як слід… — Ви, виявляється, поет і містифікатор… — посміхнулася Галина. Вона аж пашіла бажанням взяти його під своє крило. — Ні. Я займаюся фізикою ефіру. — Він не звертав на її залицяння жодної уваги. — Це втаємничена наука. Вона ніяк не стосується офіційної. Тому і кажу, що працюю задля майбутнього… — І вас зовсім нічого більше не цікавить? — продовжувала діставати його наша хижачка. — Наприклад, любов… — М-м-м… У мене була одна любовна історія. Але вона не зовсім звичайна, — пробурмотів Ніколо. — Ну, якщо вже цей вечір — ваш, то повідайте нам усе! — зауважив Іванко-Джон. — З дитинства я любив годувати голубів, — почав Ніколо. — Я годував їх тисячами! Це тривало роками. Уявіть собі: хто може запам’ятати всіх голубів, котрі купчаться біля ніг! Але була одна голубка — біла зі світло-сірими плямками на крилах. Вона сильно вирізнялася з-поміж інших. Я міг упізнати її де завгодно, і вона знаходила мене — де завгодно. Скрізь. Було досить того, аби я подумки згадав її, — і вона прилітала. Я… Я полюбив цю пташку так, як чоловік любить жінку… Галина тихо гмикнула в кулачок. Оповідач знітився і замовк. Усі ми з докором подивилися в її бік. Після довгої паузи, під час якої ми з цікавістю дивилися на Ніколо, він змилостивився і продовжував із викликом: — Так! Я любив її! Я не винен, що народився людиною. А вона — лишилася в пташиному пір’ї. Коли вона хворіла — прилітала до мого вікна. Я лікував її. Коли мені було погано — я завжди бачив її на своєму підвіконні. Ця голубка була радістю мого життя. Одного разу, коли я лежав у темряві і, як завжди, вирішував якесь наукове питання, вона впурхнула до кімнати і сіла на мій стіл. Я зрозумів, що вона хоче сказати мені щось дуже важливе, встав і підійшов. Вона дивилася на мене своїми чорними очима-намистинами. І я зрозумів, що вона скоро помре. Птахи живуть менше за людей… Коли я це усвідомив і сформулював словами у своїй голові — з очей моєї голубки вирвався потужний промінь яскравого світла. Це був реальний, сильний, сліпучий промінь, котрий був набагато потужнішим за світло лампочки в моїй лабораторії. Коли ця голубка померла, я втратив сили. Тому я тут… Мені здалося дивним, що цей вечір почався з пташки і закінчується подібною історією. І я знову подумала, що світ влаштований, як мотрійка. Цікаво, що з цього приводу думає Іванко-Джон? Я поглянула на нього. В його очах відобразилося полум’я маленької свічки, що горіла на столі. Воно було яскравим і ніби пливло в синьому-синьому морі цих очей. З

Цікаво, чи боляче гадюці виповзати з власної шкіри? Колись я бачила цей процес у науковій телевізійній програмі. Але тоді я тільки з цікавістю спостерігала, як повільно лущиться гадюча шкіра, як вона тьмяніє, зморщується, а натомість з неї, як з брудної ганчірки, виповзає яскрава зелено-жовта змійка і пірнає в таку ж зелену веселу живу траву. Тепер я подумала: чи боляче це все? Чи боляче вилущуватися з вузького тунелю? З вузького тунелю, який душить тебе з усіх боків. Душить і намагається затримати в собі. Затримати в собі, не дати продихнути. І ти пручаєшся, викручуєшся самотужки. Адже ніхто не допоможе, не витрусить тебе з неї, як із мішка. Хіба що будуть ось такі спостерігачі — по той бік екрана… А водночас ти думаєш про те, що колись це була ТВОЯ шкіра. І ти жила в ній — такій веселій і живій. І тобі зовсім не було страшно і тісно в ній. — Чи боляче гадюці міняти шкіру? — спитала я Іванка-Джона, коли ми йшли лісовою стежкою до тих снігів на верхівці гори, куди я боялася дістатися сама. — Гадаю, що так… — відповів він. — Щось міняти взагалі боляче. Уяви, як вона повзе ще не захищеним черевом по камінню. А потім луска щільнішає. І все налагоджується. Так, я про це не подумала: як вона повзе потім. Мабуть, це також боляче. Певний час… Важкий, мов ртуть, ліс був засипаний сухими сосновими голками, з-під яких виглядали пружні вологі капелюшки грибів. Вони були мов льодяники… Їх кортіло облизати. — Чому я ніколи не пам’ятаю, як ми кохаємося? — спитала я. — Справді? — здивувався він. — Тобі погано зі мною? — Ні. Навпаки. Так добре, що я — літаю. Але потім. Після… Це так дивно, як… Я не знала з чим можна порівняти… Було таке враження, що ми кохаємося увесь час, навіть тоді, коли ось так йдемо лісом і розмовляємо… — Щоби зрозуміти світ, достатньо одного Маркеса… Навіть достатньо одного роману «Сто років самотності». Тобто відчути частину краще, ніж усе життя полювати за цілісністю, якої, до речі, немає… (Нечутно відділяються від нас оболонки. Ось вони, як цигарковий дим, злітають угору, все вище і вище. Тут, у лісі, прохолодно, тому вони опиняються в незнайомій кімнаті, де у важких рамах течуть дзеркала, а в них рояться солодкі сонні бджоли…) — Життя — звичка. Людина в ньому — найнегармонійніша істота. Бо вона рефлексує на кожному кроці і на кожному кроці бреше, бреше. Собі й іншим. Уяви, як було тяжко Галілею доводити натовпу невігласів те, що він знав, що довів математично і на що поклав життя. І… відступити! Але уяви, з яким надривом, з якою енергетикою він вигукнув свої останні слова про те, що «вона обертається»! Але цей короткий відчайдушний вигук мав розголос на багато поколінь уперед. Можливо, більший, ніж томи наукових праць, що були після нього… (…Ось під самою стелею ефемерні тіла розпорошуються на тисячі молекул. Чотири ока, немов метелики, б’ються в дзеркала. Все переплітається у важкій єдності…) — Геній — той, хто за будь-яких обставин здатен почувати себе вільним. Це — свобода від життя, але — протилежна самогубству. (…Чотири руки занурюються у довге волосся… Заплющені очі впурхують у дзеркало, з їхніх яблук випадають чорні зернятка. Атомний гриб, що піднімається від підлоги, рвучко розбиває ртутну поверхню. Роз’єднання блискучих кульок… Повернення в тіло… Повітряна яма… Серце в горлі…) — Коли ти дуже щасливий… Ні, не про те щастя ідеться! Коли ти ДУЖЕ щасливий — запам’ятай! — все у твоєму житті відбувається ВОСТАННЄ. А все, що буде потім, — лише ходіння по колах… — Я знаю… А ти звідки знаєш про це? Я здригаюсь, і він накидає на мої плечі свою куртку. Він думає, що мені холодно. Можливо, мені і справді холодно, бо ми вже забралися досить високо і скоро дійдемо до тих снігів. Відверто кажучи, я не хочу більше дивитися на сніг. Але мені цікаво, що там, на верхівці цієї гори. — Насправді, — кажу я, — Я НІЧОГО тепер не знаю. Це так цікаво. Це — як друге народження, коли ти зовсім новий і зовсім нічого не знаєш про світ. Це таке кайфове відчуття. Все приходить до голови — само по собі. Вона у мене зовсім порожня. І мені часом здасться, що це НІЧОГО набагато важливіше за всю інформацію, яка була в ній раніше. — За цим я і приїхав сюди — звільнитися… — каже він. — Тут дивне повітря! Він повторив фразу, яку я вже чула від мсьє Паскаля. Я засміялась. Він мене зрозумів, бо і сам чув це від нього. — Давай відпочинемо. Він сідає на зів’ялі соснові голки, вмикає маленький транзистор, запалює дві цигарки (я сміюся, сміюсь! ) і одну обережно встромляє в мої губи. Цівки одночасно випущеного диму переплітаються, як ми — годину тому… …Десь… там…
за ледь вловимою зором завісою —
тонкою та шелесткою, як крила янголів, —
Ти
сидиш за столом у колі десяти запалених свічок.
Десь… там…
Вони витягують свої спокусливі язички
і відпускають їх мандрувати
поміж листям салату, відбивними
і склянками з вином…
Десь… там…
Язички повзуть
і виїдають на обрусі
чорні стежки…
Десь… там…
Ти — весь у білому,
Ти — у вінку,
Ти — у колі друзів
Ти — з жінкою, чиє волосся
ллється крізь пальці, мов
китайський шовк…
…О, яка отруйна юність!
Волога і задушлива,
як нескінченні тропіки
з папугами на кожному дереві!
Десь… там…

— Місцева радіостанція, — пояснює він. — Це — наші хлопці. Ті, що грають у кав’ярні… — Мсьє Паскаль напророчив їм велику славу… — Він просто дивак. Без нього це місто давно б заглухло… Я подивилася на годинник. Усе ж таки я не повинна надовго залишати свого господаря. Раптом йому щось знадобиться… Він допоміг мені підвестися. До снігів залишалося кілька крутих стежок. Ми мовчки пішли далі. Наближення до снігу передбачає мовчання — щось є в цій недоторканній білизні. Мовчання і самотність. Тому я відпустила його руку і пішла першою. …Я стояла на пласкому вузькому гребені безіменної гори. Сніг був на диво сухий і приємно скрипів під ногами. Ялини та сосни нагорі відрізнялися від нижнього лісу яскраво-зеленими голками, не такими тьмяними, як унизу. Тиша. Я заплющила очі. «Господи, якщо Ти є…» — подумки сказала я і не знала, про що говорити далі. Я не є набожною людиною, я не знаю, як із Ним розмовляти! Мене цього не вчили. Я є цинік. У мене проколоті в чотирьох місцях вуха і тату на лівому плечі, я не ношу нижньої білизни, я жую ґумку, я палю, я можу запросто промовляти різні брутальності, плюватися крізь зуби. І все таке інше… Але коли ти ось так стоїш на гребені гори, вкритої снігом, у суцільній тиші (яка зовсім не схожа на тишу, адже навіть тишу можна почути! ), серед непорушних дерев, під білим небом, на якому немає жодної хмарини, — ця фраза виникає в тобі сама по собі: «Господи, якщо Ти є…». А що далі?! Я хитнула головою. Я придумала іншу і подумки прибрала з цього речення слово «якщо». Вийшло значно краще. Безіменна гора, небо і дерева довкола набули змісту. І більше нічого не треба говорити. Як просто! 4

У мене власний мідний ключ, котрим я відчиняю двері будинку мсьє Паскаля. Спочатку почувалася злодюжкою, відмикаючи замок. Тепер для мене це — приємний ритуал. Ключ великий і важкий. Хол у передпокої — темний, просторий, з картинами, вигнутими кріслами і великим люстром у дубовій рамці. Я іду на сходи. Часом із кухні визирає матуся Же-Же. «Спить…» — пошепки доповідає вона. Або каже: «Він на тебе чекав, питав, чи скоро будеш…». Або: «Ну як твій? У вас, мабуть, любов? Може, одружишся і залишишся тут назавжди…». Цс останнє мене трохи дратує. Матуся Же-Же вважає, що жінка не повинна бути самотньою, що після двадцяти вона має сховати волосся під хустку і ходити у фартуху. Щоправда, вона вже звикла до моїх сережок, джинсів і тату на плечі. Єдине, що її ще непокоїть, — це моя статура. — Ти надто худенька, — співчутливо каже вона. — Як курчатко… (О, як вона патрає цих ніжних створінь у себе на кухні! Приємно подивитись! ) Треба все їсти з хлібом! А ще я помітила, що ти викидаєш круасани… їх Бертолуччі (це наш пес) потім подвір’ям тягає… Бертолуччі теж не любить круасанів. Я піднімаюсь до своєї кімнати, відчиняю вікно. Вечір пахне пляжем — сухим піском і морською водою. Тепло. Навпроти мого вікна, слава Богу, немає (і не може бути! ) багатоповерхівок. Я цілком задоволена — повітрям, помешканням, Іванком… і собою. Якщо мсьє буде сьогодні добре спати, то я також просплю до ранку. Я надаю впоперек ліжка і дивлюсь на білу стелю, дивлюсь, доки вона не розчиняється — я засинаю. І бачу себе в темному під’їзді перед ліфтом… Червона кнопка виклику світиться в темряві, мов вуглик. Поруч з’являється чиясь постать. І стоїть за плечима. І кашляє. Холодно і темно. Вуглик горить… Гуде ліфт. Гіркий запах від сміттєпровода… Це стара людина — сивий дід з блакитними очима. Вперше за кілька років бачу перед собою не чаклунські очі, які не насилають у хату голубів або синиць, не здушують шию невидимим зашморгом. Зніміть з мене чари, діду! Дайте мені нову шкіру, щільну, як броня! Я не знаю, що не дає мені спати. Не можу сформулювати… Це — листопад водить мене колами свого зодіаку. Це — повернення листів зі штемпелем «Адресат не з’явився». Це — великі розчавлені сливи в осінньому саду. Це — люди, чорноокі, що п’ють з душі потаємне. Це — тваринний нюх, який не заглушити ані тютюном, ані спиртом… Це — стояння біля ліфта з червоним оком. Відверніть від мене це око! Я піду пішки. Я завжди любила ходити пішки. Що мені треба? Була ж якась мрія, вихоплена з вогню? Була, я напевно пам’ятаю! Води? Хліба? Анальгіну?!!! Білих шкарпеток? Діду, зніміть з мене чари — я згадала! Я хочу народити Сина… — Прокинься!! — Мене трусять за плече, а я ще стою біля ліфта. Там, уві сні… — Все добре. Заспокойся! Це — сон. Що тобі наснилося? Я розплющую очі — я їх просто розліплюю, адже вони заклеєні жахом. Оце так! Наді мною стоїть мій дорогий мсьє — у капцях на босу ногу, в смішному нічному ковпаку, в картатім халаті з атласними вилогами. — Пробачте, пробачте… — кажу я. Уявляю, як я репетувала, якщо він почув зі свого поверху! Я підхоплююсь. — Я не хотіла… — Це сон, — знову каже він. — Так, знаю, — кажу я. — Давайте я проведу вас униз. Не турбуйтеся. Це був сон. — Спіть, спіть, пані Голко. Я сам. Він такий смішний у цьому халаті! Іде до дверей, обережно зачиняє їх. Справжній татусьо! Цікаво, чи є в нього діти? Ми про це ніколи не говорили… Чи мав він жінку? Чи любив її і куди вона поділася? Померла? Я не могла розпитувати про це навіть матусю Же-Же. Якось незручно. Мсьє для мене — щось незбагненне. Мені навіть дивно думати, що він голиться чи… Ага, ось я і згадала свої дитячі жахи! Пам’ятаю, як, дивлячись одного разу телевізор, де показували якийсь державний захід, раптом подумала: чи пісяють президенти?! Я довго вирішувала це важливе питання. Воно мене мучило настільки, що на першому ж уроці 1 вересня я підняла руку і поставила його руба вчительці. Я була переконана, що вона дасть негативну відповідь. Вчителька розгубилася і вигнала мене з класу. Так я нічого і не зрозуміла. Вирішила, що це — державна таємниця, про яку не можна казати вголос. Так от, мені важко уявити молодість мого господаря. І те, що він цілував жінку. І купував їй троянди чи знімав перед нею шкарпетки… Не завжди ж він був заможним і самотнім. У нього в кабінеті — купа різних світлин. Навіть на сафарі серед чорношкірих аборигенів! І жодної сімейної світлини. А я?! Вибудовую минуле свого господаря, а сама не можу зібрати докупи свого життя! Все — в ось таких шматках, усе — немов прогнила сіть. Тонке. Крізь дірки свистить вітер. У таку сіть може потрапити лише велика рибина — така, як цей дитячий спогад. А були ж і менші. Ті, що роблять море сяючим і рухомим — цілі косяки всякої дрібноти, яку зазвичай знову викидають у воду. Але ж вона є! Що я розповім своїм нащадкам, коли лежатиму перед ними в шовкових простирадлах та мереживних подушках?!! 5

Сумний вечір. Учора ми розпрощалися з Ніколо. Він витяг свою кульку і, я б сказала, пішов, навіть не озирнувшись. Він був поглинутий думками. Людина «на своїй хвилі». Таких я розумію і обожнюю, хоча на перший погляд вони здаються «несповна розуму», а простіше кажучи — кретинами. Вони блукають у трьох соснах і проливають каву на білу сорочку не тільки собі, але й іншим. Вони завжди мовчать і уникають товариства. А коли з ними розмовляєш, щось мимрять крізь зуби і дивляться спідлоба вовкулакою. Зазвичай вони люблять тварин і утримують, скажімо, п’ятьох собак різної породи і статі, пораються з їхнім потомством, віддають свою жалюгідну вечерю. Домогтися від них усмішки, а тим паче сміху — подвиг з боку співбесідника. Попри все це, вони не зневажають людство, як це здається на перший погляд. Швидше навпаки. Людство у вигляді ближчого оточення ставить їм різні каверзні перепони в житті. Їх питають про запах від тварин, що висить у їхній оселі, або про моду на краватки. Або ще про якусь дурню, на якій вони не розуміються. І тому дратуються. І тому надовго замовкають. Таких треба водити за ручку, бо вони завжди ступають у калюжі. А потім (часом це відбувається після їхнього самотнього відходу) у них під заяложеним матрацом вдячні нащадки знаходять креслення літальних апаратів, листи від мешканців позаземних цивілізацій чи щось подібне. Можливо, картини чи сувої з віршами. І продають їх на аукціоні за божевільні гроші. І зітхають: «Ох, якби ж то все — раніше…» Не розуміючи, що «людині на своїй хвилі» це «раніше» було так само пофіг, як і нині. І навіть «нині» — краще за «раніше», бо тепер її ніхто не турбуватиме безглуздими запитаннями. …Мсьє Паскаль підвівся з-за столу майже одразу, як тільки за Ніколо зачинилися двері. Щоправда, на дорогу він відписав нашому сумовитому генію чималу суму. Мені навіть стало прикро за Вероніку. Мабуть, у глибині мого єства заворушився ген фемінізму. — Більше отримує той, кому нічого не потрібно! — проголосив мсьє свою чергову сентенцію, помітивши здивований порух моїх брів. Ми мовчали. Не знали, що казати вслід людині, яка закохалася в голубку… Можливо, раніше в його зігнуту спину я покрутила б пальцем біля скроні. Спробувала збагнути те, що сказав мій господар, але мало що зрозуміла. А напучування мсьє Паскаля було приблизно таким: — Трансформаторний мотор, трансмісія електричного струму на відстань без дроту, пристрій для індивідуалізації сигналів, планетарна трансмісія. Всесвітня система — Башта Ворденкліф… Будемо сподіватися, що він ще встигне на останній автобус… Добраніч, панове! Ми здивовано перезирнулися.
Наступний вечір видався тихим і сумним. Уявляю, скількох зусиль коштував Галині дзвінок до мене. Спочатку вона поговорила про погоду і нудьгу, яка її вже дістала. А потім, ніби мимоволі, запитала, чи не хочу я чогось випити. Зрозуміло, їй кортіло зустрітися і поговорити. Я накинула плащ і вискочила до кав’ярні… Галина — повна протилежність людям «на своїй хвилі». Вона якраз із тих, хто все життя ловить цю хвилю. Серфінгістка! Вочевидь, сьогодні у неї був особливий настрій… Вона говорила без упину. — Якщо б ти спитала мене, в чому сенс життя, я б уникнула високих слів і відповіла б, що сенсу немає… Можливо, він у тому, щоби все життя шукати його з жорсткою умовою: ніколи не знайти. Адже знайдене втрачає зміст і цінність, як тільки опиняється у твоїх руках! Як… як знайдений на дорозі годинник. Люди метушаться і впевнені, що мають цей «годинник» — у вигляді достатку, родини, затишку чи ще чогось, що можна побачити очима, помацати пальцями чи спробувати на смак. Як вони помиляються! Але якщо відверто, я хочу — о, шалено бажаю! — віднайти цей клятий сенс і міцно тримати його в руках. Я дивилася на неї новими очима. Та, котру я охрестила «хижачкою», сиділа навпроти, нервово розминаючи сигарету тонкими пальцями із червоними кігтиками. Її трохи скошені очі блищали, як у кокаїністки, проте погляд був розгубленим. Я ніколи не воліла зближуватися з нею. Намагаюсь уникати подібних жінок. Боюсь істеричок. Я вибігла до кав’ярні, бо вечір був задушливим, як перед грозою. І нарвалася на цей безупинний монолог жінки, яка мала б жити не тут. Тому спитала: — Що тебе сюди занесло? Вона нарешті припинила м’яти сигарету, з якої висипався майже весь тютюн, і клацнула запальничкою. Відповіла майже так само, як і Іванко-Джон: — Закортіло спокою. А тут… — …гарне повітря? — посміхнулася я. — …і є час подумати, — додала вона, — перед тим, як зробити вибір… Я здивовано поглянула на неї. — Нещодавно там, — вона кивнула кудись угору, — я розсталася зі своїм чоловіком. І трохи розгубилася: чи є сенс в усьому? — Ти ж сама сказала, що його — немає! — Я говорила не про себе. Його немає для таких, як ти. З першого ж погляду зрозуміло, що ти надто самодостатня. Сенс для тебе — у тобі самій. А я маю бути при комусь… — Хіба це не принизливо? — Принизливо?! Ха! Я не якась квочка! Ти мене неправильно зрозуміла. Я маю служити генію. Або… — вона замислилась, — виліпити генія власноруч. У мене це добре виходить. Якби мсьє Паскаль не був таким старим… Хоча, власне, вік генія не має для мене жодного значення. Важливо лише те, що він не схожий на всіх інших. «Ого, вона — справжня хижачка, адже замірялася на самого татуська», — подумала я. — Я досить добре знаю, що таке — кінець… — вела вона далі. — Ти гадаєш, що це смерть?.. Я так не думала, але вирішила промовчати і послухати, що скаже вона, і тому невизначено стенула плечима. — Кінець — це коли за кілька годин перед тобою, як у кіно, проходить усе минуле життя. Проходить, крутиться перед очима, і ти розумієш, що все в ньому було не так! Ось це насправді страшно. Тому що ти все одно продовжуєш жити. Жити, бо надто жива і шалено любиш відчувати будь-які дотики, навіть порізи. Я недаремно казала Вероніці про лайно… Я сама добре знаю, що таке перешивати на себе матусину сукню… Я народилася далеко від цих країв. Родина була бідною. Але з дитинства знала, що моє призначення — стати відомою. Хоча у мене не було, та й зараз немає жодного таланту. Крім одного… Того, за що нас люблять чоловіки. Вона виразно поглянула на мене. Я знову невизначено посміхнулася. Я не уявляла, за що можна любити мене, я над цим ніколи не замислювалась. — Гадаєш, я маю на увазі ліжко? Помиляєшся! Розумієш, самовіддано чоловіки можуть любити лише своїх матусь і всі свої успіхи присвячують їм, хоча й підсвідомо. Я це зрозуміла досить рано і тому намагалася «всиновлювати» кожного, хто траплявся на моєму шляху. Мені це здалося досить нудним. Я так і сказала їй: — Але ж це нудно і нецікаво. — Помиляєшся, люба! Це цікавіше, ніж ти можеш собі уявити. Від матусі залежить дуже багато. Тільки вона може виховати генія або покидька. Це майже божественна місія. Я хотіла перебрати її на себе. Хотіла бути в цьому неперевершеною. Перемогти природу. Я спостерігала, як моя мати труситься над братом, хоча він був здоровенним паруб’ягою. А я вмирала від сухот. Як сказали б нині — туберкульозу. Я думала, що це кінець, і не знала, що — лише початок, котрий приведе мене до виконання місії. Якимось дивом, завдяки позикам у знайомих, мене відправили на лікування в чудове закордонне містечко. Мені було вісімнадцять. Я ще нікуди не їздила сама і нічого не бачила, нічого не знала і не вміла. А тут! Білі сукні… Білі капелюхи… Мережані парасольки, що кидають загадкову тінь на бліді обличчя панянок, приречених на смерть. Шурхіт гравію і дзвін струмка, що б’є зі скелі і виграє мелодію, наповнюючи кухлик із дивною рурочкою для пиття. Бузкові зарості. Нереально яскраве сонце. Тиша. Там, в альтанці, заплетеній виноградом, я і побачила свого Гренделя… Кохання напередодні смерті. Що може бути романтичнішим? Взагалі, для мене кохання завжди асоціюється зі смертю. Він відчував так само. Він був увесь, мов сіть, зітканий з літературних алюзій. Але це була лише основа з величезним простором для власних візій, а міцні перетинки цієї невидимої сіті — канати, сплетені з думок давніх мислителів, лише підтримували його, не давали впасти і підносили душу до небес, немов пружний батут. Але він не вмів керувати тим, що мав. Я це одразу зрозуміла. Деякі жінки вважають, що краще вдавати з себе маленьку дівчинку, але я стала йому найпотрібнішою людиною — я стала йому матір’ю. Хіба могла та, що народила його, нині назвати дорослого чоловіка «пташенятко» чи, скажімо, «мій маленький»? В її устах це б звучало смішно. В моїх — лунало як музика. Ми побралися зимою. Я більше не перешивала матусині сукні. Він оточив мене розкішшю. Він мене обожнював. Він став знаменитим. І я пишалася ним, як своїм досягненням. Поки мені не стало нудно… На нас чекала порожнеча із мовчанкою за вечірнім чаєм. Це був кінець… Але… Вона замовкла, відпила зі склянки вино, від чого її губи стали майже чорними. Місцеве чорничне вино було густим, як мед. — Але ця клята любов подихає досить довго. І — по-різному. Спочатку відчайдушно стрибає, як Гаврош під кулями співає свою останню пісеньку. У ній дуже зворушливі слова. А потім падає на бруківку і — це вже труп. Який усе ж таки треба оплакати і омити, відтягнути вбік, вирити могилку і спробувати жодного разу не прийти до неї із жалюгідним і нікому не потрібним букетиком. Пауза… — Кохання і смерть… — вела вона далі. — Я була занадто живою для того, щоб прийняти друге… Я приїхала сюди, щоби зробити вибір між коханням, що вмирає, і… коханням, яке ще не здійснилося. — Ось як… — Саме так. Але я ще не знаю напевно, чи варто знову починати цю працю… Він набагато молодший за мене і бідний, як церковна миша. Він невпевнений у собі і невротичний, як жінка. Сором’язливий, мов дитина. У нього непогані картини, але це не те, що я хотіла б бачити. Але є щось таке… Фантазія. Мета. Шаленість. Він прагне пригод. Він любить смерть так само, як і я. Він шукає гострих вражень і руки, яка б міцно тримала його на землі. Одного разу ми забралися високо в гори. Ще вище здіймався гребінь із прірвою під ним. Я схопила його за руку і потягла наверх. Ми бігли, задихаючись. Цей нестримний біг був подібний до втечі або ж до любовного акту. Наближаючись до мети — найвищої точки гірського гребеня, він, здається, зрозумів, чого я хочу. Це був захват, подібний до божевілля. Ми не промовили жодного слова, але бігли, знаючи — і водночас — не знаючи, що буде далі. Це було як випробування двох ще не зближених, але дуже споріднених душ. Ти коли-небудь стояла над прірвою? Якщо так, то маєш знати, як вона притягує до себе оманливою можливістю польоту. «Полетіли?! » — сказала я, підводячи його до самого краю. Вниз із гуркотом зірвався камінь. Я побачила те, що хотіла побачити: в його очах не було ані тіні страху! Він дивився на мене шаленими очима й очікував на наказ. Ще мить — і ми б зірвалися вниз, ні про що не шкодуючи… Я відступила, і він слухняно відійшов за мною. Він не зітхнув із полегшенням, його чоло було абсолютно сухим, він не тремтів і не сердився. Якби я захотіла — він стрибнув би першим. Я переконалась у цьому… — А ти справді стрибнула б? — спитала я. — Я?! — Вона розсміялася і стала подібною до кішки — вузькі зелені очі і задоволена довга посмішка. Не вистачало лише висунути язичок, котрим би вона злизала чорне вино зі своїх губів. — Нізащо! Я ж сказала: я надто люблю жити. Це було випробування. Для нього, але не для мене. Тепер він чекає, коли я повернусь. І це теж — випробування. Я не настільки раціонально підходила до життя. З її розповіді мені сподобався лише цей епізод на вершині. Але якби так вчинила я, в цьому не було б ані краплі раціоналізму. Я б не думала, яке враження можу справити подібним безглуздям. Це було б так, як казав Ніколо, — між захватом і сумом. Можливо, захвату було б на йоту більше. Тому я — полетіла б! Напевно, що так… Мені стало неприємно сидіти з нею. — Якби ти покидала нас, — сказала я просто так, аби не мовчати, — я б сказала, що на тебе чекає велике майбутнє. — Сама по собі я нічого не варта… — раптом сумовито мовила вона. — Але це — секрет. Гаразд?.. 6

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 Следующая ⇒