Annotation 5 страница

Після того як я розтерла ногу мсьє Паскаля (долоні мої горіли! ), сіла на балконі, охоплена синім нічним світлом, що текло з гір, мов ріка. Що таке — насолоджуватися життям, раптом подумала я. Мати гроші? Смачно жерти? Пити, спати, вештатися по курортах, фотографуватись на тлі історичних краєвидів — фігня! Як на мене, це — скинути чоботи і стати босоніж на траву після лютої зими, пливти в морі, пірнати і знову пливти, шкірою всотуючи в себе сонце і воду. Підібрати мушлю. У спеку ковтнути з пляшки мінеральної води. Заплющити очі і знову відчувати, як п’єш сонце — всотуєш його ніздрями, шкірою, повіками, кожним суглобом. Читати товсту довгу книгу. Який-небудь англійський роман, написаний гарним розлогим стилем. Жити між захватом і сумом. І бути відвертою і в тому, і в тому. Раптом я чітко почула, як десь дзвонять дзвони, вірніше — китайські підвіски, що ними відганяють злих духів. Дзвін був таким мелодійним і несподіваним, що я заплющила очі. Я знала, що ані в моїй кімнаті, ані взагалі в усьому будинку таких підвісок немає. Не може бути, адже помешкання напаковане лише старовиною (на поверсі мсьє) або модерном (як у мене). А китайські дзвоники, ці металеві трубочки, закріплені на диску, зовсім не вписуються ані в інтер’єр, ані, я б сказала, в концепцію нашого тутешнього життя. Швидше за все, вони звучали в моїй голові. Я поглянула на годинник — він висвітлював цифри: 02. 45. Дивні, дивні речі. Я народилася в засніженій провінції, де сонячні промені схожі на гострі спиці, котрі не гріють, а пронизують, залишаючи тіло вихолодженим. Хто скерував тим, що я сиджу тут — на березі лісу, перетнувши купу кордонів? Який вітер дмухнув на ці китайські підвіски? Мені набридло нічого не знати, ставити лише запитання. Завтра ж я поговорю з мсьє, вирішила я. Якщо він такий фантазер і розумник — я згодна прийняти від нього будь-яку версію. І… участь у грі. Якщо мене до неї візьмуть. Чомусь я була впевнена, що наступного разу розпрощатися доведеться з Галиною. Гравців поменшає. У мене з’явиться шанс дізнатися, на що здатна я… 7

Наступного дня після вечірнього чаювання я вирішила піти в наступ. — Хто ви, мсьє Паскаль? — прямо спитала я свого господаря. Його треба було брати «тепленьким» — ось так перед сном, на веранді, коли він, попрацювавши в кабінеті (не уявляю, чим він там займається! ), сидить переді мною примруживши очі. — Не уподібнюйтесь тим, хто був тут до вас, пані Голко, — трохи роздратовано мовив він. — Дивна річ: люди прагнуть спокою, а коли знаходять його — починають нервувати і ставити непотрібні запитання. Я — не більше того, що ви бачите перед собою. Вас щось у мені непокоїть? Я вирішила збавити оберти. — Все добре, мсьє, — сказала я. — Можливо, мені незвично сидіти без діла, знаючи, що я приїхала сюди працювати. — Хіба у вас було мало справ? — підвів брови він, кивнувши на мої руки. Він мав рацію. До речі, я дуже схожа на свою руку. Це навіть помітив схильний до метафор Іванко-Джон. Моя рука, як я вже казала, досить тонка в зап’ясті: його можна переломити двома пальцями. Звісно, якщо ці пальці належатимуть дужому чоловікові. Це майже «жаб’яча лапка». Але лише в зап’ясті. Вище — чорта зо два впоратися зі мною! М’язи у мене видуваються так, ніби я досягла це довгим тренуванням у спортзалі. «Ти займалася спортом? » — спитав Іванко, завваживши цю несподівану суперечність між зап’ястям і передпліччям. Спорту я не люблю і багато чого в ньому не розумію: витрачати час і сили на те, щоби бути «сильніше, вище, швидше». Заради чого? Він цілував мою руку від початку до кінця і від кінця до початку, а потім зробив висновок, що в цій руці прихована вся моя сутність: очевидна беззахисність і невидима (бо під рукавами) сила. Звідки? Можливо, я тягала важкі кошики?.. — Зі мною, господарю, робляться дивні речі, — сказала я. — Здається, що я забула, чим займалася і як жила. Тільки не кажіть, що це все — через «чудове повітря». Принаймні воно не зашкодило нікому, крім мене. — Вам воно теж не зашкодило, — посміхнувся він. — Звичайні симптоми для втомленого організму. Втома минеться, і все увійде у свою колію. — А ви можете показати мені резюме, за яким мене обрали? — з надією спитала я. — Вам це необхідно? — Необхідно! — наполягла я. — Адже мені треба знати, за що я отримала такий подарунок долі: господаря без шкідливих звичок, тихе містечко, гори і «пречудове повітря»… — І ще дещо, про що ви не здогадуєтеся, — додав він. Мабуть, натякав на мою майбутню участь у грі. — Власне, — сказав він після довгої паузи, — є щось цікавіше, ніж ваше резюме. Воно зроблене за стандартом. Як в усіх. Шоколад і мармелад… Стривайте, вперта дівчинко, я зараз повернусь. Він пішов з веранди, і мені стало ніяково і тривожно. Навіщо я завела цю розмову? Куди він пішов? Раптом мені стало зимно. Зимно, ніби я повернулася назад, а по спині побігли мурашки — так, ніби я відчула, що цеглина, що лежить на краю даху, зсунулася до половини і ось-ось упаде мені на голову. Зимно і тривожно, як у лікарні перед операцією. Я закуталась у плед, що висів на спинці мого стільця, навіть устромила туди носа, щоб надихати теплого повітря. Хоча вечір був як завжди тихий і теплий, непорушний. Я б хотіла, щоби раптом здійнявся вітер, почався дощ, град, стихія, котра 6 не дала змоги продовжувати розмову і врівноважила б стан внутрішній із зовнішнім. Я боялася втратити гармонію! Ось воно. Тут усе було гармонійно — в мені і довкола: в цьому спокійному перебігу днів і млявих подій. У моєму невимушеному спілкуванні із господарем будинку і містечка. І в невагомому романі з Іванком-Джоном… Я зачула, що мсьє Паскаль повертається, і скинула плед. Не хотіла, аби він помітив мій стан. Внутрішнє тремтіння передалося рукам, я поквапилася поставити філіжанку на стіл — у ній дзенькнула срібна ложечка. Якщо б я тримала її в руках, упевнена, брязкіт би стояв, ніби я їду в потязі. Він спокійно сів навпроти і дістав з кишені домашньої куртки нотатник у зеленій обкладинці. — Впізнаєте? — спитав він. — Що це? — Те, що було докладено до вашого резюме! — посміхнувся він. — Я завжди прискіпливо ставлюся до тих, хто сюди потрапляє. І — не ображайтесь, пані Голко, — прошу агентів надіслати якусь особисту річ кандидата. Часом надсилають стрічки для волосся чи — уявіть! — навіть фото на повний зріст у купальнику. У вас знайшлось ось це. Я тупо дивилася на зелений нотатник. Мсьє Паскаль картинно зітхнув. — Що ж мені з вами робити?! Тримайте. І більше — ані пари з вуст. Домовились? Я автоматично хитнула головою і взяла блокнот. Десь знову дзенькнули китайські підвіски… Можливо, цього разу то був дзвін на нашій дзвіниці. Я здригнулася і запитально поглянула на нього. — Я нічого не чую, — відгукнувся мсьє Паскаль. А потім додав: — Пізно. Пора лягати… Я провела мсьє до його спальні, побажала «Добраніч», він хитро подивився на мене: «Добраніч». Мабуть, знав, що я сьогодні не засну… 8

Я кинула нотатник на ковдру. Увімкнула бра. Налила собі чверть склянки «бейлісу», розтягнулась упоперек ліжка. У відсунуту скляну стіну дмухнув нічний вітерець. Злетіла догори і м’яко опустилася біла завіса. Немов пташка крилом змахнула. Моє тремтіння вщухло так само раптово, як і розпочалося. Я — ідіотка! Я гадала, що мсьє винесе щось на кшталт сокири, вкритої плямами крові, — як речовий доказ якого-небудь злочину, скоєного мною «на великій землі». Я погладила рукою поверхню нотатника. Хоч чий би він був — мені варто його прочитати, якщо мсьє Паскаль цього хоче. Я була впевнена, що це його черговий жарт або пастка. Маленька, безпечна пастка для мого безсоння. У те, що ця річ належала мені, я, звісно, не повірила. У мене ніколи не було зеленого блокнота. А якщо і був — як він потрапив до рук мсьє? Чи стали б його агенти обтяжуватись нишпоренням у моїй хаті, а тим паче — викраденням такого непотребу? Я відсьорбнула «бейліс» і навмання розгорнула сторінку. Частина третя
Зелений блокнот

* * *

…Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. Просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд. Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко? » — подумки лаюсь я. (Хоча взагалі я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви». ) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує, перш ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»? Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті… * * *

Чому у людей, котрі стоять у черзі на маршрутку, такі потворні обличчя? Не у всіх, звичайно, але — у більшості. Тупі і потворні. Хлопець колупається в носі, потім підводить його, висолоплює язика. Погляд дебіла. За ним — жінка. Зморщене чоло, злі очі. Далі — дядько «під шофе», хилитається, немов водорость, — чиєсь щастя… Приїде додому, гупне кулаком по столу. Жінка похилого віку впихається досередини. «Сплачуйте проїзд! » — каже водій. «Ще чого! » — противним голосом відповідає вона і ставить кошика на сидіння. «Покажіть пенсійне посвідчення! » — каже водій. «А що, так не видко, що я зара помру? Ось прямо тут, у твоїй клятій машині! — бадьоро відрізає пенсіонерка. — Вези! Не на собі ж везеш! » Половина пасажирів вступається за бабцю, половина — за водія. Починається сварка. Дядько на вулиці в черзі падає на плече жінки з кошиком, вона відштовхує його ліктем — там теж зчиняється ґвалт. Хлопець з дебільним виразом знову колупає ніс, роззявивши рота, спостерігає за сваркою в авто і там, на зупинці. В цілому — всі вони милі люди. Кожен хоче їсти. Але невже вони всі — створіння Божі? З такими-от обличчями?! Мені страшно. Мені насправді страшно. Я шукаю очима хоча б одне невикривлене лице. Я впізнала б його з тисячі! Я б підійшла і запитала: «Тобі боляче бачити все це? — Мені також! » Але скрізь — викривлені дзеркала. Як розбити їх? * * *

Усі починають свій шлях з одної певної точки. Як у дитячій задачі в підручнику: з пункту «А». У кожного цей пункт — свій. У когось — палац, у когось — глухе село. Це не має значення для того, щоби потім потрапити в пункт «Б». Головне — йти. Вірніше — ПРЯМУВАТИ. Адже ця остання точка знаходиться не на землі. А — ТАМ, угорі, або ТАМ — унизу… Так от, щасливі ті, хто здатен йти прямо: з пункту «А» до пункту «Б». Адже хитрість цього шляху полягає в тому, що можна непомітно для себе зробити один-єдиний крок убік. На перший погляд це буде зовсім непомітне, незначне відхилення. Так блукають у лісі, коли права нога робить трохи довший крок, ніж ліва… Небезпека полягає в тому, що за цим невеличким відхиленням від маршруту обов’язково відбудеться друге, третє, п’яте… Це закон блукання у лісі. Так кажуть досвідчені мандрівники. Потім коло замикається. І ти знову приходиш туди, звідки починав. Але доросле немовля — то вже не зворушливо і зовсім не смішно… * * *

Чим більше подорожуєш — тим меншим стає для тебе світ. Він справді малий, при всій своїй безмежності та кордонах. Мабуть, він був таємничим і незбагненним для тих середньовічних людей, які вважали, що на протилежному боці Землі мешкають люди із собачими головами. Це було цікаво і моторошно. Світ приховував у собі загадки. А тепер я розумію, чому Гоген втік на Таїті, до первісних кольорів і жінок з довгим кінським волоссям. Тепер я розумію, чому у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія» один чоловік зачинився в хаті з усією родиною на вісім років. Світ малий. «Який світ малий»… Він може вміститися у твою кишеню, якщо ти не боятимешся бути із ним «на ти». * * *

…За годину я вилітаю на «землю обітовану» — вночі літак приземлиться в Тель-Авіві, звідти маю переїхати до готелю на берег Мертвого моря. В «дьюті-фрі» довго вибираю напій, який смакуватиме мені. Адже мені нині нічого не смакує… «Бейліс» і «Джоні Вокер» відпадають одразу — їх неможливо пити в спеку. Лікер «Моцарт»? Але я не люблю солодкого! Зупиняюся на кампарі. Літр кампарі на шість діб. Літр кампарі, який можна зміксувати з апельсиновим соком і бути цілком задоволеною. Ще кілька років тому я лише чула про цей напій, а тепер беру його лише тому, що «блу айсу» тут немає і бути не може. …Коли я чула цю назву — «Мертве море», уявляла картинку з туристичного буклету: плейбой у вузьких плавках чи красуня в бікіні, що лежать на поверхні, почитують газету або журнал. А ще я чула, що після купання в тій дивній воді все тіло вкривається соляним панциром, ніби стара баржа — молюсками. І що далі?.. * * *

Заспаний портьє ліниво видав ключ. Було близько п'ятої ранку. Я піднялася в номер, розсунула завіси скляної стіни. Внизу виблискувала яскравою бірюзою вода в басейні, за парканом сіріло море. І виглядало звичайним. Як і всі інші моря… Вранці спробую його на смак. Я впала на ліжко і подумала, що там, десь там, далеко і близько від цього місця — від цього імлисто-рожевого вранішнього берега — ходив Ісус, Син Божий. …Море виявилося теплим, як ванна. Одразу все тіло охопило легке поколювання. Не дуже приємне відчуття. Прозоре дно всіяне великими і малими кристалами — ходити по них важко. Перенасичений соляний розчин: триста грамів солі на один літр! І при цьому — ніякого панцира на шкірі. Навпаки, вона стає схожою на атлас, а волосся таке гладке і ллється з-під пальців, немов шовк, кожна волосинка блищить на сонці. Щойно відірвеш ноги від сріблястого дна — одразу перевертаєшся догори чи донизу обличчям, як дохла риба. Плавати неможливо. Пірнати — так само, бо вода вмить роз’їдає очі. Але виходити з цієї олії не хочеться. Море не мертве, якщо в ньому не потонула жодна людина. Йому п’ять мільйонів років. Воно — майже вічне. Над ним, як над каструлею з молоком, вранці здіймається пара. Воно лікує. І жінки заходять до води з поліетиленовими пакетами в руках. Спочатку я не розуміла — для чого? Просто спостерігала, як вони нахиляються, нишпорять по дну, сміються, завалюються навзнак, як великі поплавки. А потім виходять з пакетами, наповненими кристалами. Мабуть, повезуть додому і будуть розчиняти у ванні… * * *

Тут я весь час чекаю на віщий сон. Або на міраж на горизонті пустелі. Ще місяць тому я ридала над фільмом Мела Гібсона «Пристрасті Христові» і думала про бидло… Не дуже добре слово, але що поробиш. Краще сказати — натовп, який може піднести тебе до небес, коли ти ось так — в’їжджаєш на маленькому віслючкові в місто, а поперед тебе летить біла голубка… І який умить зрадить, щойно хтось, у кого шати вишиті золотою ниткою, а на ногах взуття з телячої шкіри, — крикне: «Ату його! » І тоді незворушними у своїй вірі і вірності лишаться лише жінки… * * *

Завтра вирушаю до Єрусалима. …Із здивуванням помітила, що мої срібні прикраси заблищали по-новому, ніби начищені крейдою. Що подіяло? Сіль? Вода? Повітря? Я схильна думати, що це — маленьке диво. Як і те, що я знайшла на березі витончену срібну ложку, щойно купила морозиво у стаканчику і подумала: «Чим його їсти…» Вранці до вікна підлетіла біла голубка… Я стаю сентиментальною. …Старе місто в Єрусалимі. Хтось мешкає тут постійно: з поштових скриньок на вузьких вулицях зворушливо стирчать газети. Як можна тут жити? Що відбувається, коли зійде натовп туристів? Невже хтось може ось так просто вийти ввечері зі свого під'їзду і сісти на сходах перед майданчиком Храму Гробу Господнього? Хоча він і нині майже порожній — зовсім не те, що бачиш по телевізору під час Великоднього паломництва. Розпечені біло-жовті мури, горбата бруківка… Наділа хустку й увійшла до храму. …Я звикла іронізувати майже з усього, що трапляється на очі. Могла б сказати, що все це — бутафорія. І мармурова плита, що виблискує від розлитого по ній мира, і вхід у печерку з Гробом… Можливо, рік чи два тому я б подумки посміхнулася, побачивши, з якою брутальною пристрастю жінки вимочують простирадлами це дорогоцінне миро з мармурової плити. Враження таке, що миють підлогу в шкільному коридорі. Нині я не хочу іронізувати. Я навіть лягаю щокою на цю плиту. І мені зовсім не смішно… * * *

У дворику, де я обідаю, грає єврейська скрипочка і стоїть велетенський вітряк. Від нього здуває попіл із попільниць. Поки не принесли обід, я їм халу із попелом навпіл. Щось у цьому є. В цій пронизливій музиці і цьому смаку хліба навпіл з попелом… Немає нічого сумнішого за давні єврейські мелодії, вони виймають душу: чіпляють її смичком і витягують по ниточці, намотують на деку… Старий скрипаль оглядає публіку, котра галасує та жує, і… починає грати «Падмасковниє вє-чє-ра…». В його капелюх летять шекелі. Дурдом… …Коли я повернусь, мене питатимуть про враження. Я буду щось говорити — можливо, підглядаючи в ці недбалі записи. Я буду говорити і посміхатися, і розповідати щось таке… щось таке… про те, чого «у нас немає»… Але хіба я можу сказати, що світ малий і скрізь однаковий? І що мене більше нічого не дивує… Свої музеї, храми і лабіринти я давно вже побудувала. В собі. * * *

…Самотня і вільна, я вирушаю до Відня. Майже вірш… Звідти — до Вашингтона. На перекладання ізраїльської валізи у мене було пару годин, і знову — таксі до аеропорту. Найсмішніше, що таксист — той самий, що віз мене минулого разу і грайливо питав, чи далеко я зібралася. Тепер він дивиться на мене круглими очима і здивовано мовчить. Чому я увесь час чекаю на чудеса? Мій сусід у літаку питає англійською: «Ви — звідти? ». «Так», — кажу я. «Візьміть, мені вже не потрібно, а вам знадобиться…» — каже він і сором'язливо простягає мені… двісті гривень. Для нього це вже папір. Зізнаюсь, для мене також. Гроші — це взагалі папір… Я взяла. Він подякував. Я теж завжди дякую за те, що у мене щось беруть… Такий парадокс. З Відня пересідаю на літак до Вашингтона. Літаки прямують на зліт по черзі — один за одним. Повзуть, як величезні жуки… Починає накрапати дощ. На ілюмінаторі рясні краплі. Я засинаю до злету. * * *

У неділю — вільний день. Усі зустрічі, чи ліпше сказати — party, почнуться з понеділка. Мої картини добре продаються тут. Попри це я почуваюся незатишно. Вашингтон досить одноманітне місто — скільки не ходи, скрізь одне й те ж: суворі «білдінги», схожі одне на одне, мов яйця. Порожнє. Тільки музейний проспект, Молл, переповнений туристами. Сьогодні День пам'яті полеглих у в'єтнамській війні. На честь цього — щорічний парад байкерів. Вони — огрядні, опасисті, похилого віку — мчать вулицями на мотоциклах без глушників. Позаду кожного примостилися такі ж сиві і огрядні дружини в банданах і шкірянках. Уявляю, які вони були в молодості, коли чекали з війни своїх бойфрендів. Мабуть, виглядали, як подруга Фореста Гампа, — джинси, смугасті футболки, вилинялі сарафани, довге розпущене волосся, пакетик марихуани в кишені… * * *

Я не знаю, про що писати. Почуваюся по-вар'ятськи… Мені весь час здається, що я обманюю людей, вигадую для них реальність, до якої вони не пристосовані. Я збираю враження. Я ВДАЮ, що збираю враження. Насправді мені дуже хочеться вареної картоплі з оселедцем… Міняю літаки двічі на тиждень. Живу в повітрі — три штати позаду. Три штати — і до мого обличчя вже назавжди приклеєна маска з гуїнпленівською посмішкою… * * *

…Записуючи ці рядки, я сиджу на березі Тихого океану в Ля Хойї, районі мільйонерів у Сан-Дієго. Довгі хвилі омивають мої ноги, за скелею бавляться морські котики. Їхні лискучі тіла з-під прозорої синьої води виглядають тривожно і зловісно: дивні створіння, якщо замислитись… На гребенях хвиль гарцюють серфінгісти в такій самій лискучо-чорній шкірі — водонепроникних костюмах. За моєю спиною — квітуче містечко, в'їзд до якого охороняють поліцейські з суворими обличчями. Але мені вони посміхаються приязною «черговою» посмішкою. Я — своя. Більше того, я гість жінки, будинок якої тут вважається найкращим. На подвір'ї — старовинний фонтан, привезений з Італії, в хаті меблі Людовика XVI, мармурові плити — з Каррари, скульптури — з Греції. А господарка — донька мого земляка, котрий потрапив сюди, до Каліфорнії, під час Другої світової. Якби не я, вона б ніколи не дізналася, що її тато працював чоботарем: пані Макдін не знає мови, якою написана «Трудова книжка» її батька, датована 1920 роком. Вона зберігає її як сімейну реліквію. Пані має бізнес — п'ять крамниць модного одягу в Нью-Йорку, ними керує її донька. А тридцятирічний син — люба пізня дитина — ще не «визначився». Пані бідкається, що нині він мандрує Монголією, і просить мене залишити свою адресу. Мовляв, він приїде за тобою, ви одружитесь і будете жити тут, у цьому будинку… Коли вона промовляє цю, як на мене, материнську нісенітницю, дивиться з надією і навіть — улесливо. «На весілля я подарую тобі перстень із найбільшим діамантом у світі! — посміхається пані Олена і поправляє себе: — Він подарує тобі перстень! » І я кажу, що… Власне, це теж несенітниця… Сьогодні пані Олена привезла мене на берег після обіду і лишила на кілька годин — поплавати. Бути весь час зі мною їй важко, пані — 75 років, у неї — рак легенів. Але вона — дивовижно вродлива! Навіть тепер. У моїй спальні висить її портрет у молодості, і я не можу відвести від нього очей. Пані живе з «бойфрендом» Майклом, котрому 60… * * *

Завтра я відлітаю… За три дні жодного разу не наважилась пірнути в ці хвилі. Вони надто потужні, небезпечні для новачків. Жодного разу не почула знаменитої пісні «Готель „Каліфорнія“» — цей «готель» в іншому штаті. Несправедливо. Проте щовечора наспівую пані Макдін та Майклу наші пісні. Усі, які знаю. Майкл позіхає, бо вони розлогі й сумні, пані Олена слухає і дивиться на мене, ворушить губами і часом плаче. В такі хвилини я соромлюсь поглянути їй в очі — на її обличчі, витонченому й аристократичному, виникає щось на кшталт посмертної маски. Обличчя того, хто ВІДХОДИТЬ. Я знаю, що, коли поїду, вона справді відійде. І тому співаю. І тому слухаю її уважно, бо їй більше нема з ким поговорити: «Усі мої чоловіки — сильні і самовпевнені на перший погляд, на другий — виявлялися ліліпутами, — каже пані Макдін. — І мені доводилося вдавати, що я теж — маленька і слабка. Вони обплутували мене сітями і валили на землю. Я падала, ламаючи під собою ліси і будівлі, і лежала тихо, як мишеня. Аж поки мені не набридало відчувати на собі — на всьому своєму нещасному велетенському тілі — їхнє жалюгідне тупцювання. Уяви собі, вони навіть не знімали чобіт! А чоботи в ліліпутів завжди — на високих підборах із металевими набійками…» Мільйонерка… Донька чоботаря… * * *

Я весь час повторюю собі: ти, дурепо, сидиш на березі Тихого океану, тож не будь такою сумною! Це — неподобство. Під шурхіт хвиль я молюсь якимись незрозумілими для людей словами — пташиною мовою. Дивно, за ці півроку я так само молилася на верхівці Буковелі і на Голгофі, на межі двох пустель — Гобі і Сахари, біля водоспаду у Вермонті… «Який світ малий! » * * *

…Завжди прокидаюсь о третій. Дивлюсь за вікно і варю каву, бо в номерах є кавоварки. Увійшло в традицію викидати все, що вдень купила на вечерю: щось воно не те… «Хеллоу-у-у, хау ар ю? » — питають продавщиці. «Велл! » — відповідаю. «Найс мит ю! » — кажу я по десять разів на день. …У Вашингтоні — спека. …У Нью-Йорку — злива. Він увесь блищить. Негр пісяє під колеса червоного лімузина на Бродвеї. Будинок зі свічками — перед ним убили Джона Леннона. Трохи далі живуть Майкл Дуглас, Мія Ферроу, Дастін Гофман. Парк. Нін, дощ… Еклектика. Простір. Чарівний хаос… Ранок. Дощ. П’ята авеню… Чотири години пошуків зворотного шляху: «Медісон авеню», «Лексингтон авеню», 46 стріт, а мені потрібна 72-а… Увесь час йшла в протилежний бік. Дощ. Увесь час — дощ. Повертаюся через парк — він зовсім порожній. Тільки на лавах сплять під коробками бомжі. У кожного з них — своя територія, яку він має прибирати щоранку: якщо живеш у цьому «квадраті», ніхто тебе не чіпатиме, але — маєш прибирати довкола свого картонного будиночка за іншими. Нічний Бродвей. Мережа театрів. Мюзикли. Вебер. «Привид опери»… Ріка на сцені, вогники, що виринають з туману і перетворюються на театральні канделябри.. Та-та-тата-та-та… Місце, де стояли «близнюки», розчищене і підготовлене до нового будівництва. Гарлем. «Чорні блюзи» Летстона X’юза: «Втомився, втомився, втомився.
Втомився я вже зранку…
Мабуть, пора помирати…»

— Що таке американська мрія? — питаю на одній вечірці. — Вона така, якою кожен її уявляє. Залежно від того, хто ти є і чого хочеш… Занадто розпливчасто, як на мене. — Це — мрія про свободу… І… про те, аби кожна родина могла поставити на святковий стіл курку. Це вже ближче до конкретики. — А я мрію виграти в лотерею купу грошей. І — не працювати! Я теж… На шляху в Огайо — містечко Париж. Зупиніть авто, крейзі Бобе (старий водій, «Іван Сусанін», що завозив мене туди, куди не ступала нога людська), я зійду! …Луїсвілль. Цинциннаті. Мене починають дратувати наглухо зачинені вікна готелів. Тільки — кондиціонер. А якщо я хочу ковтнути свіжого повітря?! Скляні стіни. Скляне життя… Порожні вулиці. Чорнобиль. Тихо. Немає дітей, що бавляться на вулиці, — усе винесено за місто. На подвір'я картонних будиночків. Вечеря в родині мистецтвознавця Рона. Тигрові креветки, баранячі реберця, сир у сиропі шовковиці, хрусткі млинці з м'ясом, телячі тефтелі, саморобні чіпси. Купа людей з усієї околиці. «Ми так хвилювалися, — пояснює мачо Рон, — що покликали всіх своїх друзів для підтримання бесіди! » Гарна, жива вечірка. Я дарую окуляри подрузі Рона — Лізі. Безлад. Віскі… Все одно прокидаюсь о п'ятій двадцять сім… Дивлюсь у вікно. Варю каву… * * *

…Кентаккі. Саме КентАккі, а не Кентуккі, як говорять у нас! З Цинциннаті довелося замовити авто, адже до ферми в сусідньому Огайо, на якій призначена «дружня вечірка на пленері», без надійного водія дістатися неможливо. Ми виїхали на мальовничий пагорб, потім спустилися в долину і знову — пагорб. І так кілька разів — американські гірки на лоні природи. Долини і пагорби оточував ліс. — Це — приватні володіння. Зараз доїдемо, — заспокоїв мене шофер і невдовзі вивіз на відкритий майданчик, охайно засіяний рівною — одна в одну — ніби пластиковою, травою. Біленький котедж і поставлені колом такі самі білосніжні столики на зеленому живому килимі — все виглядало, як «маєток Барбі». «О-о! — Хай! — Найс міт… — Хау ар ю… — Вел-вел! » — Дженіфер… — Джейк… — Сьюзен… — Генрі… — Чак… — Елізабет.. — Метью… їх було багато — з усієї околиці. Посеред майданчика зі столиками стояло щось на кшталт мангала: у глибокому мідному чані «дозрівала» кукурудзяна каша, а поруч шкварчала велетенська пательня із тушкованим у духмяних приправах м'ясом. Нарешті я побачила нормальну селянську їжу. Спочатку — святе! — мене нагодували. Я навіть дозволила собі не розмовляти. Поки добиралася на цю «мистецьку ферму», хазяї так само зголодніли. Було чутно лише щебет пташок і дзеленчання келихів та виделок. А потім прошелестіли шини. Ще один гість… * * *

Зі спеки перейшли в затишну майстерню — сюди подали каву. Я відчула, що засинаю. Голоси звучали у вухах якось здалеку. Говорили про Дега. Нещодавно Джейк, господар майстерні, придбав на аукціоні один з варіантів «Юної танцівниці». Зі священним трепетом вніс до кімнати маленьку чорну фігурку дівчинки із округлим животиком і зворушливо поставленими у балетному па ніжками. Спідничка та стрічка у волоссі — з тканини. Дуже схожа на оригінал у вашингтонському Музеї мистецтв. Засперечалися, що таке «кіч», чи є продуктивним сучасний авангард, про національне і космополітичне мистецтво, взаємовпливи культур, про вічну проблему тутешньої інтелігенції — сегрегацію і наслідки ку-клукс-клану і т. ін. Мої очі перетворилися на дві випуклі скляні кулі — зір постійно туманився і вкривався плівкою темряви, в тимчасових яскравих спалахах миготіли роти, що ворушилися навпроти, очі, дим сигарет, темне скло пляшок, сонячні плями на килимі і стінах… Мені нудно. Є кілька речей, про які я давно вже не сперечаюсь, адже вважаю це непродуктивним: мова, політика, релігія. І уникаю розлогих бесід про мистецтво. Нехай вважають, що я — мовчазна дурепа… У цих речах я давно вже визначилась, навіщо ж забруднювати ноосферу непотрібними словами? * * *

Посеред цього напівсну раптом наштовхнулась на очі. Того самого, що запізнився, Джона, здається. Він сидів далеко від мого крісла і весь час мовчав. А вловивши нарешті мій погляд, несподівано ворухнув губами: «Давай втечемо звідси?! » — «Яким чином? » — підвела брови я. — «Просто. Встанемо і підемо. Адже ти любиш епатувати публіку…» — безмовно просигналізував він. — «Ще й як! » — примружилась я. — «Наважуйся, ну! » — «І що далі?! » — «Просто — втечемо! » Вечірка втрачала глузд і стрункість, мабуть, давалося взнаки віскі і бурбон. «Ну, наважилась? » — «Почекай ще…» — «Ти ж цього хочеш! Підводимося? Разом? » Я рішуче поставила склянку на стіл… * * *

…Він відкинув верх авто, і свіжий лісовий дух врізався в наші голови, скуйовдив волосся, витверезив і вмить зігнав денну розімлілість. Вечоріло. Машина застрибала з пагорба в долину і знову на пагорб. Аж дух захопило! Він посміхався посмішкою переможця і крадія. І мовчав. Моє волосся час від часу захльостувало його чоло. Вітер. Вечір. Американські гірки. Чемні розмови лишилися позаду. Там, де і мій солом'яний капелюх… Як хитро він умикнув мене! Звідки здогадався, що це те, що я люблю, те, що мені потрібно? Звідки він знає, що нині треба мовчати? Як добре, що він мовчить! Ось ця дерев'яна табличка із вигорілим і затертим написом «Paris». Якщо він той, яким хоче здаватися, той, за кого себе видає, — він зупиниться. …Він зупинився. Звідки, звідки він знає?!! Єдине живе враження за ці довгі мандри і безсонні ночі в готелях. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 Следующая ⇒