Annotation 3 страница

…З дня на день… Із року в рік… «З дня на день, із року в рік…» — крутилося в моїй голові, поки я йшла сходами вниз. Що я робила з дня на день — із року в рік? Прокидалася під дзеленчання будильника, пізніше — мобільного телефону, запрограмованого на сьому годину ранку. Йшла на кухню, вмикала чайник. Пила каву. Йшла до ванної. Відчиняла шафу (заглядала в неї із синдромом «Боже, мені немає чого вдягнути! »). Одягалася. Сідала перед люстерком. Фарбувала вії. Позіхала. Зачиняла двері. Ішла на маршрутку чи автобус. Стояла в черзі. Під дощем, снігом або сонцем. Рахувала гроші в червоному гаманці… Звичайно, часом щось змінювалося в цьому розпорядку. Але «будильник — чайник — шафа…» лишалися зі мною. Життя горіло, як сірник… …Я погладжувала поліровані дерев’яні бильця сходів і несподівано подумала, що до мене давно ніхто не доторкався… Перед дверима, що вели до обідньої зали (тої самої, в яку я потім входила ранком прислужувати мсьє Паскалю), матуся Же-Же тицьнула мені в руки тацю з вином і розчахнула двері, за якими чувся легенький світський гамір. От саме тоді на мене і накотилося те відчуття — про потрапляння до іншого виміру. У всіх кутках зали палахкотіло тьмяне світло, на його острівцях, немов по груди у воді, стояли кілька чоловік і туркотіли, мов голуби. Я була стороннім предметом, котрий невідомо яким чином опинився серед гарно вбраної юрми. — Ось і вино! — вказуючи на мене, сказав мсьє Паскаль. Так, я була вином. Воно саме прийшло до ваших порожніх келихів. Мені лишалося відкрутити собі голову, нахилитись у реверансі і розлитись по них. Усі почали всідатися за стіл. Людей було небагато. Я спостерігала за ними, поки вони розміщувалися. Звичайно ж, зустрілася поглядом з Іванком-Джоном… «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов'янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна…» Тут була і та худорлява темноволоса жінка. Тільки тепер її волосся старанно укладено дрібними хвилями. Це не надавало їй краси (вона не здалася мені привабливою), але її трохи розкосі очі випромінювали те, що я б назвала хіттю. Губи нафарбовані такою яскравою помадою, немов вона щойно розгризала закривавлену тушку впольованої тварини. Був той хлопчина, котрий сушив біля вогнища в дерев’яній кав’ярні свої кросівки. Він не змінив цього взуття (можливо, просто не мав нічого іншого) і намагався скоріше сісти за стіл, щоби сховати ноги за довгою скатертиною. Був ще один (його я досі не бачила) — нервового вигляду пан років тридцяти п’яти, з гострим носом і пронизливими очима. Він рухався, як маріонетка. Хтось нагорі безтямно смикав його за кінцівки. Був і той, кого мсьє назвав Федом. Вираз його пристрасного смаглявого обличчя красномовно промовляв: «Жінкам без целюліту не наближатися!!! » Була ще одна незнайомка в лискучій сукні, яка щільно облягала фігуру і швидше скидалася на купальник. Я б воліла побачити в цьому середовищі ще й тих музик, але вони, певно, поки що не мали доступу до цього поважного товариства. «Вино» досить вправною ходою пройшлося повз гостей, котрі почали заправляти серветки за свої комірці, і наблизилося до господаря. Все відбулося так, як я і передбачала, тобто — як у кіно. Мсьє Паскаль кивнув головою — і я пішла обходити гостей. Жінки поглядали на мене з не меншою зацікавленістю, ніж чоловіки. — Вона звідти чи звідси? — запитала хижачка. — Звідти, — відповів мсьє Паскаль. — Уявляю, як важко було наважитися на такий крок… — співчутливо зауважила друга жінка. Її голос здався мені знайомим, але я не могла зосереджуватись на цих дрібницях, адже якраз наливала вино в келих Іванка-Джона. Він слідкував за моїми руками і мовчав. У цю мить я згадала, як ковзала пальцями по гладких бильцях. І подумала інакше, ніж тоді, — про те, що я й сама давно ні до кого не доторкалася… Коли вино було розлито, я запитально поглянула на господаря: що далі? Він посміхнувся і вказав очима на вільне місце — там стояла зайва тарілка. — Сідайте з нами. Ви так гарно нагодували нас минулого разу, що маєте повне право приєднатися до нашого товариства. Я завжди був проти експлуатації людини людиною. Я — за рівноправ’я. Звикайте. Добре, що я не одягнула білий фартушок, який пропонувала кухарка, подумала я і чемненько так прилаштувалась на краю стільця поруч із Джоном. Вийняла зі срібного колечка білу накрохмалену серветку. Не люблю, ненавиджу і не розумію: як можна дві години провести за столом, привселюдно їсти і при тому — вести світські розмови! Можливо, ця огида — наслідок давнього випадку, коли мій кавалер, розповідаючи щось смішне (ми сиділи в ресторанчику), видмухнув мені на блузку деякі інгредієнти салату «Мімоза». Після того я з ним не зустрічалася. А їжа смакувала мені тільки тоді, коли я сиділа по-турецькому перед телевізором, поставивши межи ноги тарілку, а поруч — пляшку «Білого нефільтрованого»… Але нічого не вдієш! Справді треба звикати. І ні в якому разі не ялозити пальцями по ніжці бокала. Це, наскільки знаю з правил етикету, непристойно! Дещо про це я знала з дамських журналів. Але в очікуванні на тост чи хоча б якусь команду господаря я полірувала кришталеву поверхню келиха з таким натхненням, що Іванко-Джон не відводив від цього магічного дійства очей. Зараз він скаже те, що я чула безліч разів у різних інтерпретаціях, — щось про мої пальці і зап’ястя. Все це у мене досить тонке, але проворне і чіпке — маючи такі здібності, я б, мабуть, могла бути непоганою дояркою, відмінницею ударної праці. Я впіймала його погляд і усміхнулася. І подумала приблизно таке… Не кажіть, будь ласка, нічого! Достатньо цього погляду. Достатньо погляду, щоби відчути резонанс вібрацій. Відчути резонанс вібрацій, які збігаються, входять одна в одну. Входять і вібрують разом навіть на відстані. Навіть на відстані, коли люди сидять на протилежних кінцях столу. На протилежних кінцях столу, або — берегах океану, або — в різних куточках світу… І навіть тоді, коли один з них перетворюється на дощ… — Дозвольте, я вам щось покладу? — сказав Джон. Я зраділа. І моя тарілка за якусь мить перетворилась на звалище різної смакоти. Що далі? У суцільній тиші всі підняли бокали, випили і почали навертати виделками. Нудьга, подумала я, краще б зараз лежала у себе нагорі і клацала пультом телевізора… Тут була занадто напружена атмосфера. Я помітила, що жінка в лискучій сукні незадоволена моєю присутністю. Мсьє Паскаль нарешті зробив останній ковток і поглянув на мене. — Ось так ми проводимо вечори, пані Голко. (Досить нудно, подумала я. ) — Але щоб якось урізноманітнити спілкування, — вів далі мсьє Паскаль, — ми граємо в гру. У гру, яка називається — «На вихід! ». Це цікава і захоплююча гра. Сподіваюсь, вона вам також сподобається. Потім він звернувся до товариства: — Пані Голка тут уперше, і тому вважаю за необхідне ще раз пояснити правила. Отже, ви, мабуть, помітили, який тут довгий стіл? За ним може вміститися сотня чоловік. На початку гри приблизно так воно і було… Всі нудьгували в нашому маленькому містечку, воно завжди було просякнуте атмосферою очікувань. Досить різних. Хтось мріяв завагітніти. Хтось — виїхати в інші краї, хтось — зробити кар’єру чи зажити світової слави, а хтось і… пограбувати банк. Люди такі дивні. І їм завжди чогось бракує, аби здійснити свої наміри — сміливості, наказу, грошей, віри… І тому багато чого в їхньому житті не відбувається. А це, погодьтеся, досить прикро. Суть нашої гри в тому, що мої шановні гості, збираючись тут із року в рік щотижня, шляхом жеребкування обирають того, хто має залишити наше приємне товариство і саме місто. Щоб утілити всі свої наміри. Суть цих намірів ми визначаємо всі разом. І, до речі, ще жодного разу не помилилися… — Завдяки вам, мсьє Паскалю! — сказала чорнокоса жінка, вставляючи в мундштук довгу сигарету. Мій господар клацнув запальничкою, підніс її до обличчя дами і посміхнувся: — Просто я довше живу на світі… Дечому навчився. Принаймні розбиратися в людських здібностях… Він знову повернувся до мене: — Так от. Там, — він вказав на круглу, схожу на акваріум, вазу, що стояла на мармуровій полиці над каміном, — лежать скляні кульки. Всі вони однакові. Крім однієї — у ній є невеличке вкраплення у вигляді чорної троянди. Готуючись до нової вечері, я замовляю саме таку нову кульку в столичного склодува. Адже той, хто витягне цей жереб, забирає його із собою. На щастя… («Амулет Паскаля…» — прошепотів мені на вухо Іванко-Джон. ) — … і вибуває з гри… Я знизала плечима: — І що далі? Що з ним відбувається? — М…м…м… — замекав старий мсьє. — Те, що ми йому тут побажали. За принципом морфогенного резонансу… («Це теорія доктора Руперта Шелдрейка… — знову прошепотів Іванко-Джон, бачачи мою повну необізнаність. — Тобто те, що ми змоделюємо тут, — повториться і десь там… Морфогенний резонанс — повторення подібних процесів…») Які дотепні і веселі люди, подумала я, інші б на їхньому місці почали рити канал, будувати електростанцію, повертати ріки проти течії чи шукати під парканами своїх котеджів нафту. А ці сидять собі, вечеряють, не шкодять природі, не забруднюють довколишнє середовище… Розважаються, як уміють. — Зрозуміло, — кивнула я головою. — Все зрозуміло. Мене хвилює одне, пане Паскалю: моя роль у цій розвазі. — О, ви будете розносити кульки. От і все. Я підозріло поглянула на нього: — Все? — Поки що так. Але ви можете приєднатися до нас. Звісно, якщо забажаєте… Для мене це означало одне: в будь-який момент я знову можу опинитися на вулиці. Навіть якщо ця купа придурків наворожить мені стати шейхинею Брунею! Якщо в них усіх є гроші, чому б не пофантазувати, чому б не вирватися з цієї глухої місцинки. Але щодо мене — дзуськи! Не така я дурепа. — Дякую, — сказала я, — за запрошення. Я поміркую над цією цікавою пропозицією… Можна взятися за виконання своїх обов’язків? — Так, прошу, — кивнув мсьє Паскаль. — Беріть акваріум. Ви готові, панове? Всі дружно захитали головами, хоча я відчула, що атмосфера стала більш напруженою. Байдуже! Я взяла акваріум з кульками і запитально подивилась на господаря. — Починайте з кінця столу, — сказав він. — Здається, Джоне, ви скаржилися, що засиділись у наших краях… Отже, ви — перший. З акваріумом у руках я попрямувала до свого сусіда. Вигляд у нього був не надто веселий. Він подивився на мене. Я згадала, як ми танцювали… Іванко-Джон відвернувся і запустив руку в акваріум, затис кульку в руці, а потім, так само дивлячись мені в очі, повільно розтулив долоню. Цього разу відвернулася я. — Прозора! — нарешті вигукнув він. Дивно, в його голосі було стільки радості, що мене взяв сумнів щодо палкого бажання кожного з присутніх вирватися звідси. Довгоносий нервовий пан був наступним, він із задоволенням запустив руку в доленосну посудину і з неабияким розчаруванням сповістив товариству те саме: — Прозора… «Перекладач Шекспіра» в старих кросівках чхнув, вибачився, випустив кульку з рук, поліз за нею під стіл. І сповістив звідти: — Прозора. Розкоса хижачка з байдужим виглядом сунула свою лапку в акваріум. — Аналогічно! — сказала вона, затягуючись сигаретою і випускаючи дим майже мені в обличчя. — Якщо нікому не поталанить, почнемо по другому колу! — сказав мсьє Паскаль. Але мені не довелося розпочати це «друге коло», адже за мить жінка в лискучій сукні заплескала в долоні і вигукнула: — Амулет!!! На її долоні лежала кулька з маленькою чорною квіткою всередині… Мені стало надзвичайно цікаво: що далі? — Ну от, Вероніко, — посміхнувся мсьє Паскаль. — Ви і дочекалися свого часу! — Вітаю, Вероніко, — підхопив Іванко-Джон. І всі зарухались, потягнулися цокатися своїми келихами до жінки, ніби вона була іменинницею. Вона сміялася. Потім підвелася з-за столу і проспівала а-капела кілька рядків з пісні. Вона співала, заплющивши очі, я бачила, як вібрують її губи, а гортань переповнюють якісь дивні звуки, котрих, як мені здалося, не існує в природі… Голос був досить сильний, з широким діапазоном. Я навіть не помітила, що із задоволенням відбиваю такти ногою. А вже потім пригадала, звідки знаю цей голос! Це ж він линув з радіо сьогодні вранці: Ніхто, ніхто не зрівняється
із нею!
У будь-якій компанії вона — найвеселіша,
у неї найдотепніші жарти.
Всі,
всі,
всі спостерігають, як вона
п'є вино, тримає сигарету,
танцює…
Вона вміє говорити самими очима —
вони такі, що слова — зайві.
Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.
Її спідниця як прапор!

10

Нарешті співачка розплющила очі. Вони підозріло блищали. Вона кинула серветку на стіл і досить вульгарним жестом обтерла вказівним та середнім пальцями кутики вуст, котрі розкрила так, ніби вимовляла літеру «о». Цей жест зовсім не пасував тому образу, в якому вона перебувала хвилину тому… — Ну, і чого ж мені від вас чекати?! — запитала вона, оглядаючи застілля. А я здивувалася тому, якими різними були ці люди. Якщо це товариство «обраних», якихось «вершків суспільства» місцевого розливу, хіба могли вони бути такою неоднорідною масою? Ця вульгарна красуня в сукні-купальнику, цей гостроносий нервовий пан, душка Фед у простій картатій сорочці, косоока «хижачка-вамп», майбутній літературний геній Іванко-Джон, жебрачок у рваних кросівках… Паноптикум! Що їх об’єднує? Хіба що нудьга маленького міста і неординарна особистість господаря. Або ж мсьє Паскаль — божевільний багатій чи самотній дивак. — Ну? — нетерпляче промовила Вероніка. — Чого чекати від себе, я знаю… — Ваше слово, панове! — поквапив товариство мсьє Паскаль. — Почнемо з кінця. Знову з вас, Джоне. — Гадаю, тут все зрозуміло, — сказав той. — Вероніка хоче співати. Це просто, як «двічі по два». — Так, — скривила губи «хижачка». — Але спочатку вона добряче виваляється в лайні… — Це вже цікавіше, — пожвавішав мсьє. — Поясніть свої спостереження, пані Галино. (О, з неабиякою зловтіхою подумала я, ця розкішна мадам має досить пересічне ім’я! ) Пані Галина знову вп’ялася в довгу сигарету і єхидно примружила очі. — Що тут скажеш — усе написано на обличчі… Дівчинка з бідної родини та з такими нахилами повинна мати ікла… Ці ікла мають відрости. Для цього треба поточити дерево, залізо, перегризти кілька горлянок, пострибати по брудних простирадлах, кинути в натовп свою оболонку… Це — ціна слави, багатства і самотності! Все воно прийде до тебе, Вероніко! — Що скажете ви? — мсьє Паскаль звернувся до нервового довгоносика. Той ніби прокинувся від глибокого сну, стенув плечима. — Я не працюю для тимчасового… Я в цьому не розбираюсь. Але якщо потрібна моя думка… Не змішуйте мак з коноплями, Вероніко. Не займайтеся самодіяльністю, не пишіть книжок, не народжуйте дітей. А ще… не носіть перлів… Він ще бурмотів щось незрозуміле, поки його не перебив Фед: — Не слухай його, Вероніко! Я бачу тебе посеред величезного майдану… Ти отримуєш те, чого варта: енергетику натовпу. Я чудово уявляю тебе в розкішному палаці, який ти придбаєш, коли втомишся від цієї енергетики. Довкола тебе купа людей… Вони розсмикують твоє життя по нитках, кожна з котрих — золота. Про тебе напишуть приблизно таке… — Він замислився і досить артистично удав, що тримає в руках газету: — «…Вона змінює зачіски та вбрання, колір волосся та коханців так часто, що це не вкладається в головах середньостатистичних обивателів. Ніколи не вгадаєш, якою вона з’явиться наступного разу — ангелом чи демоном, жінкою-вамп чи сором’язливою школяркою… Вона шокує. Безсумнівно, вона — гарна, талановита і досягне колосального успіху…» Наприкінці тиради він зробив вигляд, що жмакає газету і кидає до ніг своєї візаві. Та шалено заплескала в долоні: — Браво, браво! Ти — справжній друг! — Але спочатку — лайно, лайно… Повними ложками… Купа лайна! Гімалайські гори відбірного смердючого лайна… — беззлобно пробурмотіла «хижачка» і звернулася до перекладача: — А ви чого мовчите? — Так, так, — схаменувся і заметушився він. — Власне, я, як і пан Ніколо, не дуже розрізняю ноти. Особливо в сучасних інтерпретаціях… Я бачу Вероніку, котра пише книжки для своїх багатьох дітей. Власне, для цього можна не покидати містечко. Вона могла б співати під час наших свят… — Якого біса?! — скрикнула жінка і видала таку високу ноту, що на столі вщент розлетівся келих. — А таке ви бачили?!! Усі засміялись. — А що скажете ви, пане Паскалю? — звернулася Вероніка до господаря. Настала тиша. Я так само затамувала подих. — Усі присутні мають рацію. Ви маєте дослухатися до кожного, — сказав мсьє Паскаль. — Я можу додати лише те, що, покинувши наше місто, ви візьмете псевдонім. Він буде пов’язаний зі святістю… Ви проживете довго. Ваш псевдонім вас врятує. Аби лише ви правильно його вибрали… — А хіба ви мені не підкажете? — Ні. Ви знайдете його самі… І ще. Ви маєте виїхати звідси з однією валізою і тридцятьма п’ятьма доларами в гаманці… Вероніка хитнулася і зронила келих, який тримала в руці, собі на коліна. Мабуть, зі мною стався б такий самий шок. Я поквапилася, як порядна служниця, підскочити зі свого місця, підхопила Вероніку під руку і повела до вбиральні, щоби замити пляму. — Тридцять п’ять доларів… Тридцять п’ять… — бурмотіла вона, поки ми йшли через зал до дверей. — Що можна купити на ці срані тридцять п’ять доларів?.. З виглядом побитого цуцика вона оглянулася на товариство і з надією вимовила: — Минулого разу ви дали серу Генрі десять тисяч! Це — несправедливо… — Генрі давно програв усе це в казино, — спокійно відказав мсьє Паскаль. — Зараз у нього лишилася така ж сума, яку я пропоную вам… А ви маєте вчинити навпаки. Якщо, звісно, чогось варті. Проведіть її, пані Голко, і дайте щось з вашої шафи — здається, у вас однаковий розмір, — я потім компенсую… Поки ми йшли сходами, Вероніка мовчала і тільки розгублено хитала головою, мені довелося весь час підтримувати її. Ще б пак! Принаймні у моєму гаманці перед цією подорожжю була значно більша сума за ту, яку пропонував мсьє Паскаль. Я її чудово розуміла. Ми зайшли до вбиральні. — Не переживайте, — сказала я. — Вам не обов’язково дотримуватися правил цієї дурнуватої гри. Зрештою, залишитесь або позичите гроші у друзів… Вона сахнулася і презирливо поглянула в мій бік, ніби побачила вперше: — Що ти в цьому тямиш?!! Хто ти така? Служниця! Сучка драна! Дешевка! Безперечно, вона погарячкувала… Адже тієї ж миті опинилася в найдальшому кутку вбиральні, а до її фігурно вирізаних країв модерної сукні додалось ще пару незапланованих оборок. Вона ледь підвелася на своїх високих підборах. Ноги в неї були такі довгі, що вона плуталася в них, немов цвіркун. Долонями вона ковзала по слизьких кахлях. Одне слово, її підняття з підлоги мало назву «Перехід Суворова через Альпи». Я підійшла і чемно допомогла їй. Вона підвелася, ніби нічого не відбулося, — свіжа й весела. Я добре знала такий тип жінок. Зазвичай з ними товаришуєш після того, як трохи зіпсуєш зачіску. Вона обірвала край сукні, обтерла ним спітніле обличчя, і ми разом зареготали. — Зрештою, — сказала вона, — мсьє Паскаль ніколи не помиляється… Вона дістала зі своєї маленької сумочки, що бовталася на зап’ясті, целофановий пакетик, клаптики папіросного паперу і елегантний пристрій для скручування цигарок. — Косячок заб’ємо? — миролюбно запитала вона, сідаючи на підвіконня. Я подумала, що це аж ніяк не входить до правил мого існування в цьому домі. Будь-якої хвилини сюди могла завітати матуся Же-Же з чистими рушниками і комплектом білизни, яку я попросила принести. І якщо Вероніка була тут частим гостем, то на відміну від неї я не знала, що дозволяється мені, і про всяк випадок категорично захитала головою. Вона не наполягала. Вправно насипала на папірець зілля, скрутила сигаретку, клацнула запальничкою і, затягуючись, прикрила очі. — «Не змішувати мак із коноплями» — це стосується цього? — посміхнулася я, згадавши напучування того, кого назвали Ніколо. — А! Цей дивак взагалі ні в чому не розбирається, крім своєї фізики, — махнула рукою Вероніка. Я бачила, що вона цілком заспокоїлась. — Те, що сказали про вас гості, — правда? — запитала я. — Що саме? — Ну, що ви з… незаможної родини… — Ой, це все так нецікаво! Правда, правда. У мого батька шестеро дітей, я — старша. Мати померла, коли мені було п’ять років, і я її зовсім не пам’ятаю. Мені набридло таке життя. Якби не мсьє Паскаль, я б тут збожеволіла! А тепер зовсім інша річ — скоро мене тут не буде! Начхати на гроші. Є купа способів їх заробити. Вона красномовно зарухала стегнами. Ми знову разом розсміялися. У вбиральні вже добряче смерділо травою… У двері постукала матуся Же-Же, і я взяла у неї пакунок з одягом. — Ну от, можете переодягатися. Не заважатиму… Ви ще вийдете до гостей? — Ні. Ні… — серйозно сказала Вероніка. — Прощання буде занадто сумним. А я не люблю нічого сумного. Вони про це знають. Чао-чао! Я уважно поглянула на неї. — Чекаєш на пораду? — запитала вона. — Спробуй коли-небудь зіграти… — Вона підкинула на долоні скляну кульку, вхопила її і сунула собі в бюстгальтер. — Хоч зараз! Скажи, що думаєш ти. — Думаю, що у вас надзвичайний голос, — сказала я. — Коли я почула його по радіо, подумала, що так може співати тільки справжня зірка! Вероніка свиснула, вирячила очі і покрутила пальцем біля своєї скроні: — Ти здуріла? У мене не було жодного запису! Це коштує шалених грошей! До того ж, це був експромт, а не пісня… Так, набір слів… До речі, я теж страшенно вперта і тому, напружившись, так-сяк проспівала те, про що йшлося далі: — У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім
немає ворогів!
Тепер вона знає, скільки людей
прийде до неї!
Не один, і не двоє…
Вони прийдуть…
Вони обов’язково прийдуть до неї!
Навіть якщо буде
холодна зима або злива…
Вона сміється. Їй весело.
І ніхто не здогадується, що вона
по-ми-ра-є…

— Маячня! — вигукнула Вероніка. — Але тепер я впевнена: тобі варто зіграти! Ти дівчинка з необмеженою фантазією. Або… Або з великими тарганами в голові. Розумію, чому мсьє Паскаль обрав тебе. Це — в його стилі. Все, до побачення! — До побачення… А що я могла сказати?.. Вероніка вийшла із вбиральні в моїй чорній сукні, котра сиділа на ній чудово. Невже так само вона сидить і на мені, здивовано подумала я…
— Я — диктатор, — говорив мсьє Паскаль, коли я повернулася до застілля. Говорив і посміхався. Коли він так посміхається, його слова здаються цілковитим абсурдом. — Так, я — диктатор за своєю суттю. Якби я не був добре вихованим і чемним, я б силоміць змусив людство бути щасливим! До цього треба привчати, як привчають кошеня ходити до ящика з піском. Спочатку тицяють його носом у купу, яку воно наклало на паркеті, а потім кидають у коробку з теплим м’яким пісочком… Воно відчуває різницю і… Побачивши мене, він увірвав свою проповідь і посунув свій стілець від столу: — Що ж, панове, ми зіграли. Мені вже час лягати, я людина немолода. А ви собі розважайтесь далі. Налийте всім по останній, пані Голко! Я знову взялася обходити публіку і розливати вино. Місце Вероніки залишалось порожнім, але я наповнила і її келих. Здається, всім це сподобалось… Мені було ніяково залишатися в цьому товаристві без старого мсьє, і, коли він підвівся і вийшов, кивнувши всім головою, поквапилася запитати, чи потрібна моя допомога, чи можу я так само залишити їхнє приємне коло. Здається, це всім було байдуже. Крім Іванка-Джона. Він так само зазбирався іти слідом за мною. Ми випили «по останній». Я відчула, що з мене досить… Іванкові довелося взяти мене під лікоть… Таким от чином ми опинилися на вулиці під деревами. — Як сприймати те, що тут відбувається? — запитала я, притуляючись до стовбура. — Просто, — сказав він. — А хіба тут щось відбувається? — Він обвів рукою темний простір подвір’я. — Тут спокій. Це містечко ніби перевалочний пункт… Ніхто з тих, кого ви бачили сьогодні, не збирається поховати себе під цими деревами. І мсьє Паскаль це чудово розуміє. Я поки що викладаю в місцевій школі літературу… — Поки не витягнете свою кульку? — посміхнулася я. — Так, — тихо відповів він. — Хіба можна ставитися до цього серйозно? А якби старий мсьє запропонував вам «російську рулетку», ви б так само погодились? — Не знаю… Я вже ледь трималася на ногах і тому почала повільно з’їжджати вниз по стовбуру. Мені кортіло лягти на охайно підстрижений газон. Іванко-Джон підхопив мене під пахви. Ми цілувались. Так довго, що в якусь мить я помітила на небі тонку рожеву смужку… Не пам’ятаю, як я опинилася у своїй кімнаті. Зовсім не пам’ятаю. Можливо, ми опинилися там разом? Але коли вранці я прискіпливо оглянула своє ліжко, друга подушка виявилася не зім’ятою… 11

…Я брешу, брешу. Чому я увесь час брешу? Передусім — самій собі? Чому я намагаюся виглядати цинічною, саркастичною, чому я дивлюся на світ, ніби знаходжусь «під кайфом»? Власне, так поводились більшість із моїх знайомих. Хоча під спущеними рукавами їхніх сорочок були приховані сліди від порізів. Метафоричних чи справжніх. Не має значення! Я чудово пам’ятаю, що було далі… Мене збила зі шляху цноти і самотності музика. …Він попросився поставити в магнітофон свій улюблений диск. Власне, якби не це — летів би під три чорти (Господи, знову брешу! Відірви мого язика і кинь собакам…)! Так от, я дала на це дозвіл. Він дістав із внутрішньої кишені піджака диск, натиснув на кнопку… Зізнаюсь: та мелодія, про котру говорила, що це моя таємниця, — музика Мішеля Леграна «Шербурзькі парасольки»… Вперше я почула її, коли мені виповнилося сім років. …Він поставив саме її. І я пішла навспак. Туди, де іде дощ і маленька дівчинка мріє про велику чорну парасольку. Про місто зі справжньою тисячолітньою бруківкою, об яку ламають тоненькі високі підбори дівчата в модних «газових» хустках. Де поштар розвозить листи на велосипеді. А на вікні квіткової крамнички висить клітка з папугами-нерозлучниками. Де всі вітаються один з одним. Але замість «Доброго дня» чи «Здрастуйте» — кажуть: «Доброго здоров’я! ». Де в одне ціле змішані сни і реальність — так, що їх не роз’єднати. Я відлітаю… Під цю мелодію я завжди плачу. Навіть якщо мої долоні хвилину тому були стиснуті в кулаки. От він і скористався саме таким моментом… Але — звідки він про це знав? Чому на диску — саме ця мелодія… Ще було дивно те, що вранці друга подушка лишилася не зібганою. Але невідомо чому в мене з’явився гарний настрій. Точніше — не настрій, а якась внутрішня ейфорія. Господи-твоя-воля: я живу в чудовому місці, у власній запакованій по повній програмі кімнаті, у мене дивак-господар і круасани на сніданок, я дихаю лісом і горами, слухаю музику, а вчорашній вечір приніс мені інтригу, котра, здається, нарешті, не замішана на тому, що на батьківщині я називала «любов-кров-морков»… Раптом я зрозуміла, що попереду — гарні дні! До них треба довго йти — трощити кригу, немов криголам. Досить часто я уявляла себе саме таким криголамом. Міркувала про те, яким чином ці витвори людської думки порушують незайманість Антарктичної пустелі, які гвинти знаходяться під їхнім елегантним черевом? Чи потрапляють під них глянсові нерпи, сріблясті косатки та кумедні пінгвіни? Чи плаче металева споруда над своїми випадковими жертвами, чи кляне капітана?.. …Одне слово, я прокинулася щасливою. До речі, чи не найголовніша умова, заради якої варто жити: прокидатися з усмішкою на вустах… До кімнати тихо входить матуся Же-Же, вона несе тацю з великою чашкою кави з молоком і круасанами. (Власне, саме з цього дня вона почала заносити мені сніданок до кімнати. ) — Я вибачаюсь, — каже матуся. — Але це вказівка мсьє Паскаля. Вона ставить тацю на ліжко і підозріло оглядає його другу половину. Мабуть, щось почула вночі… Вона ще не зовсім довіряє мені, не зовсім симпатизує. Я для неї — чужинка. Можливо, вона б воліла бачити на моєму місці свою доньку. — Дякую, — кажу я і, щоб не мовчати, питаю: — Яка погода сьогодні? — У нас завжди гарна погода, — каже матуся Же-Же і не квапиться йти. Адже це нормально, коли дві служниці вступають до спілкування. — Як ви спали? — нарешті продовжує вона вранішню «світську бесіду». — Дякую, — знову кажу я. Власне, я звикла, що тут деякі питання, типу «Як ваші справи», не передбачають докладного звіту. Це трохи дратує. Адже там, у себе, я звикла, що у відповідь можна розпочати довгу історію від дня свого народження. Деякі, зрадівши увазі до своєї персони, навіть повідомляють про консистенцію вранішнього випорожнення. — А ви? — питаю я. — Дякую, — відказує матуся Же-Же. Я бачу, що їй цікаво про щось дізнатися. Я даю їй цю можливість. Швидесенько відсьорбую з філіжанки і кажу: — Ви варите чудову каву! — О, так! — радіє кухарка. — Це за давнім єгипетським рецептом, з кардамоном. Я вас навчу. Пауза. А потім вона наважується на подальшу розмову: — Можна запитати, чому ви вирішили приїхати в таку далечінь? О, звичайно ж, можна, думаю я. І мовчу, здивовано і трохи розгублено поглядаючи на жінку. Я напружуюсь, і філіжанка тремтить у моїх пальцях. Раптом розумію, що не знаю, як відповісти на це цілком слушне запитання. Якби я пливла на океанському лайнері, придбавши путівку на навколосвітній круїз, я б відповіла, що «довго працювала-втомилася-і-вирішила відпочити». Я зловила себе на думці, що зовсім не знаю, ЧОМУ мене сюди принесло! — Ну… Я люблю подорожувати. І збирати нові враження… — не досить певно відповіла я. — О! — сказала матуся Же-Же. — Тут усе так спокійно, що навряд чи вам це вдасться. Єдина розвага — гості нашого господаря. Вони постійно змінюються і бувають такими кумедними. — Як це — змінюються? — Одні від’їжджають, прибувають нові. У кожного свої смаки. Доводиться частіше заглядати в кухарську книгу, адже пам’ять у мене вже не та, що була на початку. — А часто приїжджають нові гості? — запитала я. — Не часто. Приблизно раз чи два на місяць. От місяць тому, наприклад, з’явився мсьє Ніколо. Скільки гризи було через нього, ви не уявляєте. Першого вечора подала йому, як і всім, піалу з водою, аби помити руки після лобстера. Так з ним зробився напад. Ще й який! Виявилося, що він із дитинства не може дивитися на воду. Ви таке бачили?! Я точно такого ніде не бачила. Але вирішила триматися від цього нервового дивака подалі. — Дякую, що попередили. Я зрозуміла, що маю чудову нагоду попліткувати і про всіх інших, кого бачила вчора. — А хто та чорнява пані Галина? — запитала я. На цьому моє опитування і закінчилося. Матуся Же-Же знизала плечима: — То мене не обходить. Це — гості мсьє Паскаля. Ми не маємо права обговорювати їх. Мсьє цього не любить! Вона пішла. …А я замислилась над її запитанням. Напружувала пам’ять — і переді мною поставали лише уривчасті асоціації. Я чудово пригадувала запахи і звуки, які супроводжували мене майже з дитинства, могла в яскравому спалаху «екрана», що виникав у моїй голові, побачити окремі картини — ті, про які я розповідала моєму господарю. Згадала дорогу сюди: вона була суцільним темним тунелем, із нескінченним гулом потяга, ревінням мотора літака, запахом пилу і страхом перед невідомістю. Я летіла по ньому, як відірваний листок, підхоплений вітром. Але… що передувало цьому польоту?! Я підхопилася з ліжка і пройшла до ванної, стала перед люстром. Дивилася на себе так, ніби бачила вперше. Переді мною стояла худорлява астенічна жінка невизначеного віку (про таку я сказала б — «від двадцяти п’яти…») із загостреним обличчям, на якому різко виділялися завеликі очі. Точніше, завеликими їх робили досить помітні блакитнуваті тіні під ними. Про таких можна сказати — «жертва аборту», «кістяк у корсеті» або «глист у запамороченні». Я завжди була досить самокритичною… «Чому ти тут? » — думала я, роздивляючись своє відображення. Очевидно, треба було діяти методом Шерлока Холмса. Якби він побачив таку жінку, сказав би, що вона аж ніяк не спадкоємиця нафтового магната, або голова правління банку, або хоча б — власниця нічного горілчаного кіоску. У кращому випадку — представниця найнижчої верстви так званої «богеми». Наприклад, невдала малярка з невпорядкованим життям. Оце мене лякало найбільше. Адже було б досить банальним уявити, що на заробітки мене погнало нещасливе кохання! Бр-р-р. Тільки не це. Тільки не це… Я помацала біцепси. Незважаючи на те що моя рука довга і худа, це місце було як залізне. Не пригадую, щоб я відвідувала якісь фітнес-центри чи тренажерні зали. Хтось казав — «минулого немає». Зараз ця думка здалася мені слушною. І я заспокоїлася. Це так просто, коли немає минулого. Навіть те, що друга подушка була не зібганою, говорило про те саме. Треба жити одним днем. Ось цим сонцем, що виходить з-за гори, лісом, у котрому співають пташки, ковтком смачної кави. Упродовж тих хвилин, доки ллється з карафи вино в бокал мсьє Паскаля, мого дивакуватого господаря… Частина друга
«Між захватом і сумом»

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 Следующая ⇒