Annotation 1 страница

Ірен Роздобудько — автор, що працює у різноманітних жанрах, і працює дуже успішно. Вона є переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація Слова» (2005), конкурсу «„Книга року“ Бі-бі-сі» (2006), номінації «Відкриття року» на Книжковому ярмарку в Харкові (2006). Нині працює головним редактором журналу «Караван історій. Україна». Член асоціації українських письменників. «Я не знаю, хто він такий — цей мсьє Паскаль. Я намагалась це з’ясувати протягом всього часу, поки писала. Для себе я назвала цей роман „філософською містифікацією“, хоча не впевнена, що так воно і є. Напевно знаю одне: цей текст був підземним струмком, котрий сам проклав собі стежку у темряві. Напевно знаю друге: він сам знайде для себе багато інших стежок. Напевне знаю третє: якщо в житті відбудеться щось незвичайне, на запитання „Чому? “, я відповідатиму: „Так хоче мсьє Паскаль! “» Ірен РоздобудькоЧастина перша12З4567891011Частина друга12З45678Частина третяЧастина четверта12З456789

notes1

Ірен Роздобудько
Амулет Паскаля

Частина перша
Цеглина, що лежить на краю даху

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів. Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена… Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст… Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети. Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи. У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті! ), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець. А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко? Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір. Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи… Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку… Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу! Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути! Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже. Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками. Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна… Усе просто. Голка — це я… На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла. Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?! » Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка! » красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими. Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість! ) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися. Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали! Одного разу, уявивши таке, я розсміялася. Ранок настає для мене приблизно о дев’ятій. Я прямую до ванної, наповнюю джакузі, виливаючи в неї півпляшки піни з лавандою, одягаю навушники і слухаю свою улюблену мелодію Мішеля Леграна. Яку — не скажу. Потім п’ю каву з круасанами. Я ненавиджу круасани! Ненавиджу всілякі булочки і тістечка, якими пропах увесь центр міста. Але круасани — це ритуал. І я його старанно виконую, адже раптом за моєю спиною опиниться та добра жінка, що встає спозаранку, випікає їх для таких нікчем, як я, і змушує свого сина-школяра розвозити їх у плетеному кошику за адресами, вказаними у візитівках. Мені затишно. Я натискаю на пульт плазмового екрана і слідом за диктором старанно повторюю всі слова. З кожним днем незнайомих стає дедалі менше. Втім, мсьє Паскалю дуже подобається мій акцент. Я намагаюсь зберегти його. Тому слухаю не лише Леграна, а ще один диск, котрий привезла із собою: …Моя дівчинко печальна,
моя доле золота.
Я продовжую кричати…
Ніч безмежна і пуста…

Коли мсьє Паскаль попросив перекласти, про що ця пісня, я відповіла, що вона про курву, котра отруїла старого і дуже хворого чоловіка-мільйонера, заволоділа його кредитними картками, а потім, не витримавши докорів сумління, пішла на високу кручу, стрибнула з неї, впала у глибоке море і втопилася, а потім… Мсьє Паскаль похитав головою і сказав, старанно вимовляючи незнайомі слова: «Моя д’ївч’єнко п’єч’яльна… — то є курва? ». О десятій я вдягаюсь. Вірніше — роздягаюсь, тобто знімаю махровий пухнастий халат. На мені лише довга шифонова накидка. Такий собі квадрат з діркою посередині… Відверто кажучи, я б могла ходити по цьому будинку і зовсім гола, але це не входить до планів мсьє Паскаля. На відміну від мене, він людина досить цнотлива. Та й ніяких планів щодо мене у нього немає. І це мені також подобається, адже одразу, коли я зі своєю валізою ввалилася до цього шикарного помешкання на околиці, подумала, що мені тут доведеться пилососити не лише килими… Щільно загорнувши рештки круасанів у туалетний папір, я непомітно кладу їх у пластиковий смітничок і спускаюсь униз. Я зачиняю двері своєї кімнати й опиняюсь у романтичній напівтемряві, серед картин, що розвішані на стіні уздовж відполірованих билець довгих сходів, кожен поворот яких відмічений присутністю лев’ячої чи конячої голови. На портретах — люди в середньовічному вбранні, дехто — у білих чи чорних перуках. Мережані коміри, золоті пряжки. Мерехтливе світло, шурхіт, красномовна тиша… Я розкланююся з кожним портретом, і тіло моє стає невагомим під їхніми поглядами. Я — примара. Ми граємо в гру, хто з нас живіший. Кожен мій крок униз — крок у минуле, кожна сходинка вимірюється роками. Крок — і одразу мінус п’ятдесят! Часом мені здається, що спустившись з останньої, я опинюся в райських кущах і першою започаткую життя на цій піщинці, котра безтямно обертається всередині ліфта! Здолавши сходи, переходжу до холу, крізь який теж маю пропливти, як невидимий човник серед айсбергів старовини — різьбленого комода початку XVI сторіччя, такого ж бюро з канделябром у вигляді грифона, що викльовує печінку в бідолашного Прометея, крісел і стільців, оббитих вицвілими гобеленами ручної роботи. Тут зовсім темно, адже немає вікон. Я розсуваю важкі двері і входжу до так званої їдальні. Вона — велетенська. Увесь її простір займає довгий стіл. Такий довгий, що я не можу привітатися з мсьє Паскалем, котрий як маленький павучок сидить у торці, — він мене все одно не почує! Він довго спостерігає за тим, як я іду, як розвівається моя накидка. Він усміхається. Перед ним — чиста біла тарілка із мізерною купкою якоїсь каші, така велика, що на ній вмістилося б дворічне порося (тобто — майже свиня! ), і порожній кришталевий келих на товстелезній ніжці. Ось із цього келиха і починається моя робота! Якби я звідси написала комусь листа (чого ніколи не робитиму! ) і повідомила, в чому полягає моя «тяжка праця», колишні знайомі вирішили б, що той лист надіслано з місцевої божевільні! Я підпливаю до мсьє Паскаля, обережно беру зі столу карафу з червоним вином і ллю його в келих. Вино таке густе, що ллється довго. Щось знову відбувається з часом! Майже так само, як і тоді, коли я йду сходами. З тою різницею, що в першому випадку — час іде навспак, а в другому — зупиняється. У мене навіть німіє права рука, якою тримаю карафу. Від кришталю, що повільно набуває червоного відтінку, по стінах стрибають іскорки. Я ллю вино сто років. З мене можна ліпити статую, назвавши її «Жінка, що наливає вино». Часом я міркую про те, що варто було б замовити собі саме такий надгробок. Але зробити деяке пояснення, що ця невідома жінка наливала вино лише одному чоловікові у світі — мсьє Паскалю. Коли келих наповнюється, я ставлю карафу на місце і сідаю на сусіднє крісло. Роботу виконано. Я можу покласти лікті на стіл, схрестити ноги. — Як спалося, пані Голко? — каже мсьє Паскаль. І ми усміхаємось одне одному. 2

Здається, це ввічливе запитання — не таке вже просте. Вночі крізь прочинені двері я бачу різні дива. Наприклад, повз них проходять срібні звірі, важко переливаючись, немов ртуть. Серед них — єдиноріг, верблюд, вовк, великий баран, а потім знову — єдиноріг. А одного разу в шпарину тицьнувся мордою білий кінь… Це все — через повітря, стверджує мсьє Паскаль. Тобто тут воно особливе, насичене киснем, і тому в мозку відбуваються різні сприятливі фантазуванню процеси. Можливо, тому і час тут іде якось дивно. Хоча, я знаю, бувають такі дні, місяці чи навіть роки, коли живеш у зупиненому часі. А тому варто знати, що порівняно з іншими часовими вимірами ці дні або роки — лише дрібна мить. І в цю мізерну часточку секунди не треба робити дурниць. Наприклад, ковтати небезпечні пігулки, чи намилювати мотузку, чи бігти до річки, запхавши в кишені пальта по дві цеглини, чи стояти на бильцях балкона, чи вмикати на кухні конфорки. Краще подумати про… розмазані по асфальту мізки, вивалений у зашморзі язик і взагалі про неестетичність пози, яку можеш прийняти зовсім несвідомо. Бр-р-р… Коли подумаєш про таке, одразу почуєш, як годинничок знову починає цокати: цок-цок, цок-цок… Спочатку здається, що це шкребеться миша або під шпалерами чубаряться таргани — це знову наганяє смури і думки про асфальт під вікном. Але коли прислухаєшся — розумієш, що то пішов час… О! Тоді срібні звірі збираються під твоїм вікном, риби спливаються у твою річку, на конфорці в пательні шкварчить відбивна з кров’ю, а на мотузці ніжно шурхотять китайські палички з бамбука… Цок-цок! Час — дивна річ. Якби ми ставилися до нього серйозніше, могли б уникнути безлічі проблем. Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — не було б нічого кращого, як просто лягти на хвилі. Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — ми б не гребли, не розмахували руками, не боялися захлинутися і не гукали про допомогу. А пливли б за течією. І вона обов’язково винесла б туди, куди треба… Наприклад, до цього помешкання… …Так от, мсьє Паскаль каже, що тут, на околиці нашого міста, — дивовижне повітря. З нього можна вихоплювати фантазії. Щоправда, в мене їх завжди було стільки, що я бовтаюся в цьому повітрі, як кристалик солі в перенасиченому розчині. Пам’ятаєте цей дослід з уроків хімії? Мсьє Паскаль про це знає. Він це перевірив досить дивним чином. Коли я — з однією валізою і трьома сережками у вусі — приїхала сюди (звичайно ж, була ладна мити, прати, прибирати), він завів мене до кухні, що розташована на найнижчому поверсі… Сказати, що це — кухня, означає не сказати нічого. Мені здалося, що це спортивний зал. Тільки замість лав і матів за його периметром розташовувалися різні знаряддя для куховарства, включно із вогнищем для запікання туш, а на стінах висіли мідні пательні і каструлі різноманітних конфігурацій і розмірів. Кілька столів посередині: один — для нарізки овочів, другий — для м’яса, третій — для риби, четвертий — для тіста і ще один — для приготування сумішей. Так от, на залізному столі лежали обсмалений вепр, кролик, курка… — За два дні у мене будуть гості, — суворо сказав мсьє Паскаль. — Маєте з цим щось зробити (тоді він ще не дав того прізвища, на яке я нині відгукуюсь із задоволенням). Він покликав чотирьох — одну кухарку і трьох помічників. — Вони робитимуть усе, що скажете! Вечеря влаштовується на честь одного з Людовиків — вам не обов’язково знати, котрого з них, — але все має бути смачно. Ви колись куховарили? Я могла б сказати — ніколи, взяти валізу, розвернутися і піти. О, я запросто могла б це зробити. Я ненавиджу готувати! А точніше — ненавиджу застілля. Вважаю їх безглуздим марнуванням часу, а тости — це взагалі цілковита маячня. Собаки менше брешуть. Але я поглянула на сухорляву фігуру мсьє Паскаля, на його капці, халат і смішний нічний ковпак на голові (я приїхала занадто рано)… У глибині його очей, які на той момент ліпше було б назвати маленькими свердлами, чаїлось щось таке… щось таке… Щось дуже подібне до того, що було в мені. І я сказала, що готувати — то моє захоплення на все життя. Якби він завів мене до зали і запропонував зіграти на органі фугу Баха — я б також не відмовилася! Отже, він задоволено кивнув головою і пішов із кухні, кумедно човгаючи своїми вовняними капцями. Кухарка (пізніше — «матуся Же-Же») та троє помічників дивилися так, немов на мені був скафандр водолаза і риб’яча луска під ним. У їхніх очах так само на всю потужність працювали тисячі буравчиків. А я дивилася на вбиту живність, що мальовничо лежала на столі, немов на полотнах голландських художників. Мене трохи нудило. Що мала робити? Так-сяк нарізати зі стегна вепра відбивні. Стушити кролика. Зварити з курки бульйон. Нехай нажеруться. Чим багаті — тому й раді! Але ж треба знати, яка я вперта. Я оглянула стіни з полицями. Там стояло безліч підписаних слоїків — «базилік», «коріандр» «хміль» і ще купа назв, яких я не знала. В голові виникло мільйон спогадів — щось про маринад, тушкування у вині, запікання в тісті та шпигування прянощами. Я засукала рукави. До біса, думала я, всіх потрую і буду панувати в цьому будинку — принаймні доти, доки сюди завітає поліція. Ось мій рецепт. Вичищеного до стану новонародженого поросятка вепра ми поклали в чан, і я ретельно натерла його всіма прянощами, котрі були в тих слоїках. Потім залили все це бочкою вина, яке за моїм наказом принесли зі сховку. Коли помічники лили його в чан, кухарка вмивалася кривавими слізьми, щось промовляючи про трьохсотрічну витримку та моє вар’ятство. Може, вона казала щось гірше, але я тоді ще погано розуміла місцевий діалект. Далі я вже працювала, як справжній маляр! М’ясо кролика перекрутила в електричній м’ясорубці разом із купою зелені — цибулі, свіжого перцю, помідорів, часнику, коріння селери, кропу. Потім взялася за курку. Згадала, як одна сільська куховарка, яку запросили обслуговувати весілля моєї родички, обережно підрізала шкурку і зняла її з бідолашної курки, немов панчоху. Головне в цій праці — натхнення, казала вона. Моє натхнення мало іншу назву: впертість, тому «панчоха» вийшла пречудова! Що далі? Я почала перевдягати кролика в курку: порожню шкурку обережно наповнила кролячим фаршем. В очах кухарки ніби вимкнулися буравчики: я помітила, що вона спостерігає за всім цим неподобством із неабиякою цікавістю. Коли я зашивала черевце курко-кролика грубими нитками, наді мною з повагою вже схилилися всі четверо і дивилися, як на бога. Одне слово, доба минула в трудах праведних… А я ніколи ще не працювала цілу добу! Навіть не помітила, як настав ранок, як він перетік у день. Мсьє Паскаль жодного разу не зазирнув до нас. Мабуть, гадав, що я втекла. Вдень ми вийняли вепра, який духмянів мов квітковий сад, з чану і поклали на велетенський мідний лист. Я трохи обсмажила тушку курко-кролика і з ніжністю вклала його у вепряче черево. Але там ще залишалося місце. Помічники із запитальною повагою дивилися на мене. Мені вже було байдуже! Я почала скидати в зяючу ненажерливу діру вміст плетених кошиків, що стояли в кутку, — зелені яблука, чищену цибулю, зубці часнику. Я так розійшлася, що, немов щедрий сіяч, всипала туди вишні, грушки, горіхи, чорнослив, зерна гірчиці. Вийшла дика суміш, яку я ще добре перемішала з медом. Запашне ліжечко для гібриду кролика з куркою було готове. Бракувало якогось штриха. Цікаво, яким був останній мазок на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», подумала я. Мабуть, справжнє мистецтво починається тоді, коли ти, закінчивши роботу, починаєш її тихо ненавидіти… Якби я була справжнім кухарем у ресторані своєї країни, тобто — богом для шлунків респектабельної публіки, — я, мабуть, точно потрапила б до в’язниці, бо не втрималася б і колись всипала б до якого-небудь «фондю бланж-манже» пригорщу отрути для пацюків! Адже немає нічого прикрішого, коли твою працю, твій витвір мистецтва зжирають під вульгарні тости, присвячені якомусь «Івану Івановичу». Я мовчки стояла над вепром, усередині якого в курячому тілі було зашифровано кролика, і слухняна паства так само тихо причаїлася за моєю спиною. Вчіться, діти, допоки я з вами, подумала я і зняла з пальця срібну каблучку. — Срібло — дезінфікує! — авторитетно промовила до спостерігачів і вкинула її в черево. — А тепер шийте! Я весь час подумки звертаюся до малярства. І тому в цю мить уявила дивовижне полотно, яке могла б намалювати, — «Ті, що зашивають прихованого кролика у вепра». Ця божевільна страва, до речі, моє підтвердження того, що світ влаштований, як мотрійка, і все досить гармонійно вкладається у все. Отже, закінчивши роботу, ми засунули лист із вепром у піч. Протягом кількох годин мої помічники поливали тушу соком, котрий утворився довкола неї. А я безсило сиділа біля вогнища і думала, чи цього хотіла, збираючись у цю дорогу? Одяг мій забруднився, хоч на мені й був великий фартух з брезенту. Мені не показали ніякої кімнати, де я могла б помитися, розташуватися і відпочити. Мої помічники немов забули про мене і вже метушилися, нарізаючи салати, розливаючи вина по карафах і піднімаючи це все нагору за допомогою спеціального ліфта. Останнім на нього поклали вепра на велетенському блюді. Все це мене вже не обходило. Навіть їсти не хотілося. Куховарка перехрестила вепра, немов рідного сина перед далекою дорогою, і натисла на ґудзик підйомника. Вепр, з якого духмяними цівками випаровувалася його бідолашна душа, повільно, мов цариця Клеопатра при в’їзді до Рима, поплив нагору. Я подумала, що варто було б роздягнутися і сісти на нього верхи. Ото був би справжній сюрприз для гостей мерзенного старигана! Хоча досить з нього і каблучки, об яку він зламає свій останній зуб! Тьху! З

Зо два дні я провела в закуті біля кухні, вирішуючи, що робити далі, допоки кухарка не принесла звістку від мого господаря. Виявляється, мсьє наказав скласти список потрібних мені речей і всього такого іншого — одне слово, всього того, що буде потрібно для подальшого існування в його помешканні. О, яка я була розлючена. Три доби без ванни! Три доби під смердючим простирадлом у кухні на нижньому поверсі! Без капців, без нічної сорочки, у товаристві мішків з чищеною цибулею. Я вже точно вирішила розірвати контракт. І тому рукою, котра не затремтіла жодного разу, вивела на папері щонайменше десять абсурдних пунктів. Відчувала себе так, ніби впорядковую шлюбну угоду. Отже: джакузі і сніданок у ліжко, плазмовий телевізор, ліжко три на чотири (метри, звичайно ж), вікно з краєвидом на гори, шовкову білизну, шампунь фірми Проктер енд Гембл, зубну пасту Лакалут-актив, радіотелефон, сто пар білих шкарпеток з ангори (у мене завжди крижані ноги), набір косметики від Живанші, сукні, нові джинси, два собачих хріни… Про хріни я, звичайно, дописала у «постскриптумі». Наступного ранку, коли я намагалася хоч якось відчистити від кабанячої крові свої єдині джинси, щоби мати пристойний вигляд, коли вийду на вулицю, та сама кухарка, мадам Же-Же (тобто її ім’я, як вона сказала, Женев’єва), увійшла до комори без стуку і запросила мене прямувати за нею. — Мсьє Паскаль просить вибачення за затримку та тимчасові незручності, — сказала вона. — Але стільки пар вовняних шкарпеток та ще певного кольору довелося чекати зі столиці. У нас маленьке місто, і такої кількості в крамниці не знайшлося… — Це непокоїть… Паршиве у вас містечко, якщо в ньому немає шкарпеток… — промимрила я, але все ж таки попленталась за нею — тими сходами, про які я вже розповідала. Власне, мені було байдуже, що на мене там чекає — залізний гак для тортур, «іспанський чобіток» чи оркестр духових інструментів. Але, зізнаюсь, поглядаючи на картини, погладжуючи дерев’яні бильця і вдихаючи запах помешкання, освітленого тьмяним світлом, я шалено бажала, щоби наше повільне сходження тривало безкінечно. Мабуть, я вже тоді відчувала смак часу, розлитого в цьому просторі… Жінка штовхнула двері в кінці коридора і шанобливо кивнула: — Прошу. Розташовуйтеся. Мсьє Паскаль сьогодні дуже зайнятий. Він вас покличе сам. Обід о третій. Вечеря — о сьомій. І, зачиняючи за собою двері, додала: — Мсьє був дуже задоволений вашою стравою. Це буває не часто… Чорт забирай! Хрін! Хрін! Сто мільйонів смажених щурів! Я не могла прийти до тями. За вікном на всю стіну височіли гори. Застелене білою пухнастою ковдрою ліжко нагадувало літовище! У шафі — все, що треба, щоби не ходити в заплямованих джинсах. Я вирішила, що, мабуть, за мною хтось спостерігає у вічко прихованої камери, і тому, зберігаючи суворий вигляд, штовхнула двері вбиральні. Джакузі… Лакалут-актив… Махрові рушники… Купа звабливих слоїків із парфумами. Це точно якесь «реаліті-шоу» за участю дикуна з «третього світу»! Цікаво, скільки цей пан за нього отримає?! Я скрутила дулю у величезне люстро і повернулася до кімнати. Серед усього мотлоху бракувало собачих хрінів. Посередині круглого скляного столика лежала моя срібна каблучка… …Так я опинилася в цьому домі. Так відбулося моє знайомство з мсьє Паскалем… Я знаю, що в моїй розповіді немає того, що можна було б назвати «правдою життя». Але до цього, повірте, ми ще дійдемо. Хоча мені страшенно нудно, коли я чую це формулювання. Правда життя полягає в запахові смаженої цибулі, гречаної каші, вона пензлем маляра-єзуїта намальована на брехливих обличчях політиків, вона лежить у капелюсі вуличного акордеоніста, вона рипить і кашляє у вимерзлих водопровідних трубах, вона ховається під брюками жінок у вигляді заштопаних колготок… Я наїлася її досхочу! Мене нудить від одного спогаду про ці колготки. Так само нудить писати листи своїм колишнім приятелям. Адже я одразу, як неофіт, що потрапив на інший край світу, першого ж вечора написала листа своїй подрузі. Він був приблизно такого змісту: «Доїхала добре. Влаштувалася. Смажила вепра. Бачу у вікні чудові гори. У мене є власне джакузі. І сто пар шкарпеток з ангори… Вони — білі». Потім я зібгала цю писанину. Уявила, що могла б відповісти подруга. Вона б спитала про обсяг робіт, про зарплатню і про те, що означає вираз «смажила вепра», чи не йдеться про секс? А ще вона б зробила приписку про зиму… До речі, там, у моєму місті, зима триває довго-довго, майже безкінечно, і всі говорять лише про погоду. Щоденно, хоч би де ти був — усі говорять про холоди. Учора було значно тепліше, ніж сьогодні! А який прогноз на завтра? Коли це скінчиться? Всі ходять бліді і ховають руки в рукави… Але річ не в цьому. І навіть не в запаху «правди життя» — смаженої цибулі. Річ у тім, що там, у моєму місті, де довго-довго триває зима, я і сама говорила та думала лише про холоди… І завжди вигризала весну зубами. Так люто, ніби їла тверде зелене яблуко! З вами таке бувало? З кимось одним — обов’язково. Я вигризала весну. Я так шалено її бажала, що часом мені здавалося, ніби вона надходила лише завдяки моїм зусиллям. У жахливі морози, що стояли наприкінці січня, я вперто вдягала під шубу коротку спідницю. Вітер і мороз хапали мене за всі заборонені для їхніх довгих щупальців місця. Проте під моєю шкірою розквітали квіти, проступали на ній, як татуювання… З цими квітами, що перли зсередини, я могла б жити де завгодно. Але я не люблю застою. Який сенс консервувати ці квіти в собі? Не можна жити майбутнім, чекати і розраховувати на нього. Адже можеш напланувати на рік уперед, а завтра на голову звалиться цеглина — і прощавайте, Карибські острови! Думка про цю кляту цеглину, що лежить на самому краєчку даху, якраз над моїм під’їздом, не давала мені спокою. Хтось живе на діжці з порохом, хтось — «від зарплати до зарплати», хтось — «від суботи до суботи» (була така розважальна радіопередача), я ж усім єством відчувала цю кляту цеглину, що в будь-який момент може зрушитись. Огидне, огидне відчуття… А ще останнім часом, який передував від’їзду, мені запали рядки, вичитані в романі улюбленого Маркеса «Оповідь того, хто не потонув у відкритому морі»: «Лежачи на своїй койці — верхній, я думав про рідну домівку, про рейс, який мав відбутися, і не міг заснути. Підклавши руки під голову, я дослухався до ледь чутного шелесту моря та спокійного дихання моряків. Піді мною була койка Луїса Ренхіфо, він хропів, ніби дмухав у тромбон. Не знаю, які він бачив сни, але певен, що він не спав би так безтурботно, коли б міг передбачити, що за ВІСІМ ДНІВ лежатиме мертвий на дні моря…» Ось ці ВІСІМ ДНІВ хвилювали мене не менше, ніж уявлення про цеглину, що висить над головою. Якби мені поставили такі умови, думала я, що б мала зробити? Божеволіла від цього запитання. І не могла спати. Так само як вигризала весну, я почала вигризати для себе тунель у цих холодах. А коли побачила цю кімнату — таку, яку і замовляла у своєму безсонні, — злякалася. Я подумала, що люто вгризатися в кригу і лічити дні — у цьому є мета і сенс, а засісти в джакузі з виглядом на гірський пейзаж — початок кінця. Мишоловка… Такий от парадокс. 4

Життя треба сприймати, як кіно. І менше розмірковувати над тим, що буде в наступній серії. Це, до речі, сказав мсьє Паскаль через два дні, коли нарешті покликав мене до себе. — Уяви собі, що десь там, на небі, високо вгорі, звідки бусли приносять на землю душі немовлят, ти стоїш біля каси в довжелезній черзі. Натовп. Галас. «Про що цей фільм? — розпитують одне в одного майбутні глядачі. — Це — комедія, драма чи бойовик? » «Комедія! », «Мелодрама! », «Вестерн! » — лунає у відповідь. Адже кожен прийшов дивитися СВОЄ кіно. Ці відповіді лише заплутують тебе, і ти палаєш нетерпінням скоріше потрапити до кінозалу. Стрибаєш на одній нозі, лічиш години, хвилини та секунди. І нарешті — отримуєш квиток… Заходиш у темний зал. Сліпнеш від темряви і не бачиш тих, хто рипить стільцями поруч, твоя увага прикута до білого екрана. На ньому поки що нічого не відбувається. Просто — темрява. А ти — перший глядач першого фільму в синематографі братів Люм’єр. З тою різницею, що потяг таки з’їде з екрана… …Дві доби я старанно крутила дулі в кожне люстро і в кожний куток стелі, перевдягалася за шафою і накривалася ковдрою з головою, хоча ранком усе одно прокидалася розкрита і гола (я звикла спати, як Мерилін Монро, яка, за її ж словами, на ніч зодягала лише одну краплину парфумів «Шанель»). Телефоном матуся Же-Же запрошувала мене до кухні — поїсти. Я поводилася, немов партизан. Помешкання і харчування мене цілком влаштовували. Я навіть змирилася з тим, що беру участь у цьому шоу. Зрештою, все, що відбувається довкола, — теж шоу. Тільки бери камеру і знімай! Проте тут я відіспалася і, як каже моя подруга, — «відпустила ситуацію». Настільки, що припинила робити непристойні жести, стоячи перед дзеркалом, і час від часу зазирати під ліжко. Саме тоді матуся Же-Же повідомила, що мсьє Паскаль звільнився від своїх термінових справ і готовий розмовляти зі мною. Я мала з’явитися перед ним у всій красі! Що б йому могло сподобатися? Шовкова сукня, що висіла в шафі? Черевики під її колір на високих обцасах? Гладенька охайна зачіска? Мабуть, що так… Я вийняла з аптечки склянку із зеленкою і ретельно змастила нею волосся по всій довжині. Зодягла ті джинси, що в них працювала на кухні, — вони добряче смерділи засохлою кров’ю. Зверху білої футболки натягнула чорну майку. Вийшло досить стильно. Коли матуся Же-Же прийшла за мною, щоб провести до кабінету господаря, її заціпило так, що вона на якусь мить притулилася до дверей і ледь не випала з них до коридора. Ми пішли сходами, потім звернули праворуч, потім — ліворуч. Зі стін цього крила помешкання стирчали оленячі роги, посміхалися кабанячі пики, печально виблискували штучними зіницями ніжні косулі… Матуся Же-Же шанобливо прочинила двері і кивнула мені: «Можна увійти! » Я не дуже сором’язлива людина, хоча пам’ятаю часи, коли в будь-якій ситуації мої щоки вкривалися підступним рум’янцем. Я доводила собі й іншим, що це — особливість шкіри, під якою судини розташовано надто близько, але це було неправдою! Я червоніла тому, що не мала навичок спілкування. Мені завжди здавалося, що люди мають сприймати одне одного на рівні жестів, знаходити однодумців за… стилем одягу, за книжкою, яка лежить у їхній сумці, за короткими, але влучними фразами і навіть за тими стравами, які вони полюбляють їсти. Коли ці ілюзії розвіялися, я почала занадто багато балакати, відчиняти будь-які двері ногою і взагалі поводитися так, щоб більше ніколи не червоніти. Що розкутіша поведінка, то менше звертають увагу, від чого в тебе пашить пика. У зухвалих людей вона завжди червона і всім задоволена. Так от, перед тим як увійти до кабінету мсьє Паскаля, я відчула давно забутий заштрик сором’язливості. Ніби я повернулася на десять років назад у своє минуле, якого терпіти не можу. Але я знала, якою має бути протиотрута цьому заштрику, котрий викликає збудження сумління. Я увійшла до кабінету. Мсьє Паскаль, як я і уявляла, сидів за широким письмовим столом, позаду нього — полиці з книгами до самої стелі, вікна зашторені зеленим оксамитом (дуже гармоніює з моїм волоссям, подумала я). Бракувало «мармурового» дога біля ніг господаря, каміна, ще чогось подібного — можливо, «філософського каменя», котрий стояв би на столі, чи глобуса, оправленого в різьблене коло. Проте на тумбі стояв допотопний репродуктор, а біля нього валялися речі, яким місце в передпокої, — потерті шкіряні рукавички, парасолька, надколота попільниця і телефонна рурка — без самого апарата. Я увійшла до кабінету. Я увійшла до кабінету, маючи всередині гострючий заштрик сумління. Я увійшла до кабінету із заштриком сумління і підступним відчуттям того, що, коли «Бобік» потрапляє в гості до «Барбоса», він завжди має виляти хвостом. А з рота пускати слину. Отже, я увійшла до кабінету, пройшлася, сіла на стілець навпроти столу і сказала: — Привіт, татуську! Я знаю, коли поводишся саме так, потрібен ще один маленький, але дуже суттєвий нюанс: дивитися в очі співрозмовнику. Інакше вся твоя сміливість зійде нанівець. Я подивилася. Власне, за ці кілька днів я забула, як він виглядає. Переді мною сидів чоловік похилого віку, худорлявий, з великими темними очима і масивним носом, його чоло мережили благородні борозни. Він був у м’якій картатій кофтині. Зелена хустка на шиї, біла сорочка. З усього побаченого я б вирізнила лише очі. Цікаві очиська — трохи вирячені, з різнокольоровими вкрапленнями. Таке враження, ніби в зіниці вставлено два маленьких глобуси з паралелями та меридіанами. Отже, дух земної кулі все ж таки витав у цій напівтемряві. Цікаво, чи намальована на ній крапка моєї рідної країни? Раптом мені здалося, що обличчя мсьє Паскаля несподівано… помолодшало. Швидше за все, мій погляд роззосередився, як це буває, коли довго дивишся на світло і обличчя мсьє Паскаля розпливлося перед моїми очима. Воно було гладке, мов яйце. І по ньому попливли інші носи, губи і брови — так, як це буває, коли в міліції складають «фоторобот» на злочинця (колись я брала участь у такому експерименті у своєму місті — тоді один тип попросив мене сховати в хаті макову соломку, а потім з’ясувалося, що він неабиякий мафіозі місцевого масштабу). Це було схоже на прискорену еволюцію в межах однієї особи. — Що з вами? Ви перевтомилися? — почула турботливий голос і розплющила очі. Мсьє Паскаль стояв переді мною зі склянкою вина в руці. — Випийте! Я справді перевтомилася. Спочатку від приготування тої клятої їжі, а ще більше — від очікування. Я ж усе-таки не залізна. Я взяла склянку і ковтнула. Мсьє Паскаль знову всівся на своє місце. — Добре, — сказав він. — Ви красиво п’єте. Цікаво було б подивитися, чи так само красиво ви вмієте наливати… — Ніколи не думала, що можна зауважувати на таких незначних речах… — сказала я. — Авжеж. По тому, як людина їсть, п’є, готує чи розкладає їжу, можна судити про все інше… «Еге… — подумала я. — Наприклад, про те, як вона буде задовольняти такого старигана, як ти…» — Дивлячись, яким чином… — ніби відгукнувся на цю думку господар. — Отже, в таку далечінь їдуть у двох випадках. Коли ви нещасливі там, де народились. Або коли ви надто щасливі, щоби не дозволити собі нових вражень. — Є ще третє: заробити грошенят! — додала я і подумала, що, маючи ТАКИЙ дім, він, звісно, не може уявити ситуацію, через яку зірветься з нього і поїде смажити кабанячий кавалок на інший край світу. — У вас гострий язичок, — сказав мсьє Паскаль. — Я називатиму вас — Голка. Пані Голка. «Звісно, навіщо тобі знати, як мене звуть, — подумала я. — Гадаєш, що за сто пар шкарпеток я готова відгукуватись і на киць-киць? » — Але, якщо вам це не до вподоби… — вів далі мсьє. — Ні. — поквапилася заспокоїти його (я ж зовсім не хотіла повертатися до свого справжнього імені). — Чудово! І дуже влучно. Мені подобається. — Мені також. Тож продовжуємо розмову. Ви приїхали сюди заробити, як кажете, грошенят… Скільки ж ви плануєте їх мати? І на що витратите свій перший мільйон? Я подумала, що це, мабуть, є якийсь тест, що ним завжди перевіряють нових працівників. Одного разу я вже проходила подібне тестування на фірмі, куди намагалася влаштуватися ще там, на «великій землі». Мені сказали, що це буде тест на IQ, але оскільки тоді ще ніхто не знав, що воно таке, довелося відповідати на дурні запитання, на кшталт: «На дереві сидять два ворони. Один дивиться на північ, другий — на південь. „У тебе на дзьобі — пляма! “ — каже один. „А в тебе на крилі пір’я не вистачає“, — каже другий. Запитання: яким чином вони бачать один одного, якщо дивляться в різні сторони світу? » Тому не здивувалася. І потім, хіба не цікаво поміркувати про те, на що відвалити таку суму? Хто ж про це не думав, хоча б раз у житті! — А що 6 ви зробили, коли б дізналися, що до кінця вашого життя лишилося вісім днів? — спитала я. Мені здається, це була досить гідна відповідь, хоча й не люблю відповідати запитанням на запитання. Мсьє Паскаль засміявся. — Не шукайте підступу в моїх словах, пані Голко! — сказав він. — Я розумію, що багато чого в цьому будинку вам здається дивним. Але я — людина стара, самотня, майже маразматична. Мені багато не треба. Так, деякі дрібниці… «Ага…» — подумала я і щойно збиралася змалювати ці «дрібниці» у своїй голові, як мсьє Паскаль порушив мою багату уяву: — Справді дрібниці. Звичайні побутові дрібниці. Про них ми ще поговоримо. — Гаразд. — Я вирішила більше не фантазувати на тему різних збочень. — Але це трохи дивно. Чому ви не обрали для цих, як ви кажете, дрібниць більш гідну кандидатуру, якусь місцеву панянку? — О, насправді у мене був досить великий вибір! — посміхнувся мсьє Паскаль і показав рукою на стоси паперів і тек, які лежали в нього під столом. Їх було так багато, як листів до Діда Мороза в Лапландію, що їх взимку пишуть дітлахи всього світу. На мене зійшов священний трепет: — І з усіх цих кандидатур ви обрали мене?! Чому?!! З вашою вдачею ви могли б найняти випускницю Сорбонни. Або Кембриджа. Або… царицю Савську. Певна: вони так само красиво хиляють вино… І не тільки це. — Можливо, — промимрив мсьє Паскаль. — Але вони… не бачать коридора… Я озирнулася на двері. Вони були зачинені — в них не було видно ніякого коридора. Хіба що я чітко уявила, що за ними, приліпивши вухо до замкової шпарини, стоїть матуся Же-Же. Мій рух роздратував старого мсьє. Він заговорив енергійніше, ніби розтлумачуючи урок, який я давно вивчила і несподівано забула. До того ж він перейшов на «ти». — Знаєте, що таке відчинений вхід?! Що таке коридор? Часом там (він вказав очима на стелю) двері відчиняються саме в той момент, коли ти висловлюєш своє бажання. Ти, звісно, про це і не здогадуєшся. Просто в цю мить промовляєш щось на кшталт: «Господи, я так хочу мати модну парасольку! » Це, гадаю, зрозуміло? (Я покірно кивнула, адже досить часто турбувала небесну царину подібними крамольними дрібницями. ) Звісно, парасолька у тебе з’являється — у той чи в інший спосіб. Але в цьому разі вона з’являється швидше, ніж ти планувала. Але! — Мсьє Паскаль здійняв палець догори. — Якби у ту мить людина знала, що ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, хіба просила б про такі незначні речі?! (Я заперечливо захитала головою. ) Так отож… «Але до чого ж тут я? » — кортіло спитати мені, але мсьє Паскаль вів далі, і мене вже не дивувало, що він ніби читає думки, хоча це було не складно: — Ви? Ви не вдаєтесь до крайнощів. Адже є дві категорії: ті, хто звертається по дрібниці (зазвичай вони кумедні і зовсім безпечні), і ті, хто уважно стежить за тим, коли двері відчиняються… Звісно, їм не випало знати про цю мить, але вони наполегливо, щоденно, щохвилинно вимагають СВОГО. А я не люблю надто наполегливих людей… І фанатиків не поважаю. Він закашлявся і замовк. Потім ми ще трохи поговорили про мої обов’язки. Відверто кажучи, я мало що зрозуміла. Коли я вже стояла на порозі, мсьє Паскаль гукнув до мене: — Ще одну хвилинку, пані Голко. Я забув у вас спитати: а що у вашому списку означає «собачі хріни»?.. Ми цього не знайшли… 5

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 Следующая ⇒