Annotation 6 страница

 …Важкий переліт. Як завжди влітку — відключили гарячу воду. Її не буде до наступного понеділка. Помилася в холодній і — в ліжко… Винесла годинник, щільно завісилася фіранками, стулила повіки… …Здається, я вже ніколи не зможу нормально заснути! Під подушкою десять облаток фенозепама — вони лишилися після бабусі. Я давала їй по одній пігулці. А потім — по дві…  Частина четверта
 Діти
 
 

  1
 

 Годинник показував п’яту ранку… Це був не мій почерк! Вже не кажучи про саму річ — я прискіпливо ставлюся до кольорів, довго вибираю навіть конверт із маркою. Зелений блокнот. Ну, не мій колір, не мій почерк… Я взагалі не люблю писати, а тим паче — вести щоденники! Про це я і сказала мсьє, щойно налила в його келих вина і почула звичайне: — Як спалося, пані Голко? Це мене майже збісило. — Ви знущаєтеся? Вважаєте, що я могла заснути, маючи в руках ваш «речовий доказ»?! Але, мсьє, мушу вас розчарувати… І далі виказала все, що думаю з цього приводу. Ну, так, звісно, мені цікаво тут жити, я просто «балдію і тащусь», мені на рахунок капають чесно зароблені за розливання вина гроші, я набрала три кілограми, чим дуже потішила матусю Же-Же, у мене з’явилися друзі, яких я ціную за те, що можу втратити за черговою вечерею. Це все зрозуміло. МАЙЖЕ зрозуміло. Але цей блокнот… — А що в ньому такого? — цілком серйозно спитав мсьє. Я рота роззявила. А потім мене ніби обухом прибило: звісно, він не міг його прочитати, адже не знає мови! Довелося переповісти у скороченому варіанті. Мсьє відсьорбував вино і слухав. Вийшла така собі історійка вередливої дамочки, котра нудить світом. — Дійсно, — після роздумів промурчав мсьє. — Це не ваша річ. Вони щось наплутали… Прошу мене вибачити. Я втішилась і подякувала Богові, що все з’ясувалося. Не люблю недомовок і загадок. Вдень мсьє засів за написання листів. Це він робив регулярно з дванадцятої до четвертої години з невеличкою перервою на обід, який приносила йому до кабінету матуся Же-Же. Цю священну місію вона не доручала нікому. А вже як мальовничо оформлювала інкрустовану морськими мушлями тацю! Порцеляновий полумисок із супом оточували фігурно нарізані овочі, з крихітних шматочків чорного хліба стирчали шпажки з анчоусами, оливками, сиром. Мсьє зазвичай з’їдав лише суп, а вся краса залишалася матусі Же-Же, котра потім, на кухні, у глибокій задумі ковтала ці шпажки і докірливо хитала головою.
 Але сьогодні матуся ледь ворушилася. Тацю вона вбрала, як наречену перед весіллям, і безсило опустилася на лаву в кухні. — Мабуть, щось із тиском, — повідомила вона. — Я віднесу! — сказала я. — Ой, не знаю, чи сподобається це мсьє… — із сумнівом похитала головою матуся. Хм… Яка різниця, подумала я, хто з’являється перед його ясні очі вранці, а хто — в обід? — Щодо цього є якісь особливі розпорядження мсьє? — спитала я. — Ну… Взагалі, він звик, що це роблю я… У нього купа паперів на столі, і тацю треба ставити так, щоби… Вона пустилася у розлогі пояснення, яким чином і на який бік столу треба ставити тацю з супом. — Чи не треба при цьому насвистувати хорал Баха? — спитала я. — Або виклацувати зубами «Танець із шаблями»? Матуся Же-Же ображено засопіла. — Ніколи не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — пробурмотіла вона. — Гаразд, неси. Тільки дуже обережно і тихо. Мсьє не любить, коли йому заважають у цей час балачками. Я взяла тацю. — Не хвилюйтесь, усе буде за першим розрядом!  2
 

 Дубові двері було зачинено. Довелося перехопити тацю в праву руку, а лівою натиснути на золоту ручку. Матуся Же-Же, мабуть, поставила б тацю на столик з квітами, що стояв біля дверей, але я не стала витрачати часу на цей жест — підштовхнула двері ще й коліном. Таця в моїй руці загрозливо задзеленчала, і матусин натюрморт, викладений з такою любов’ю, брутально порушився. Мсьє підвів голову від паперів і подивився на мене. Я пам’ятала, що треба мовчати, і з гідністю попрямувала до нього. Великий стіл увесь завалено листами, посередині блимає комп’ютер… Цікаво, куди в такому випадку матуся Же-Же прилаштовує цю кляту тацю? Я нерішуче зупинилася, втупилася в поверхню столу, шукаючи вільне місце. Мсьє Паскаль не допоміг мені жодним жестом. Хоча б папери зсунув! Ні фіга! У мене було хвилини зо дві, щоби роздивитися, чим займається господар щодня. Купи листів! Конверти різної форми, кольору, підписані різними почерками і мовами. Багато — ще не розкритих, стоси розгорнутих. В кутку блакитного монітора щохвилини з мелодійним дзвоном з’являється повідомлення про надходження пошти. Дійсно, мій господар був поважною людиною! Я ще повагалася і рішуче зсунула купку листів, що лежали з самого краю. Обережно поставила тацю. Мсьє Паскаль мовчки кивнув мені. Можна було йти — місію виконано. Але мої очі, попри всі намагання зупинити цікавість, стрибали по столу, як зайці під прицілом мисливця. Я це розуміла, але нічого не могла вдіяти! Листи, листи, листи, дзвін монітора… Що в них? Старий мсьє зовсім не був схожий на наркобарона, «хрещеного батька» чи політика. Тоді яку сіть виплітає цей старий павук у своєму глухому маєтку? Мсьє незадоволено поглянув на мене, ніби промовляючи: «Комусь цікавому — ніс відірвали! » Аж раптом задзеленчала його мобілка, за формою схожа на відірвану рурку від старого вуличного таксофону, та сама, що здивувала мене першого дня знайомства. Мсьє довелося підвестися і взяти її з полиці. Він жваво заговорив якоюсь мовою — здається, іспанською, і жестом показав, аби я почекала. Зробив кілька кроків до вікна, ставши до мене спиною. Упевнена, це була перевірка — чи почну я нишпорити по його документах. Звісно, як справжня служниця, я не знехтувала такою можливістю! А як інакше? Втупилася в монітор, скосивши очі. Мені було соромно, але… нехай дарує. Там був перелік якихось запитань. Я не встигла проглянути всі, але те, що побачила, мене розчарувало… «Що ти робиш, коли іде дощ? » «Я переїхав! Ти хоч знаєш мою нову адресу?! » «Чому навесні, коли вмикаються зірки і на Землю дме теплий вітер, а довкола тихо-тихо, мені часом хочеться плакати? » «Як це: на все воля Божа. І на літо, і на мамину хворобу, і на війну??? » «Можна мені не помирати, га? » «Скільки тобі років? » «У нашому сквері ростуть дерева. Коли я спитав, навіщо їх підстригають, мені пояснили: щоби вони краще росли. Отже, якщо я не буду ходити до перукарні, то не буду рости, дорослішати, старіти і — не помру? » «Чому люди закохуються, а потім тихо плачуть? » «Від якої істоти походить кіт? » «Щоби мені простили гріх, треба спочатку його здійснити? » «Чи ходять до школи янголи??? » «Якщо я дав відкусити свій „Снікерс“ — це любов? » «Де мій тато? » «До якого віку я боятимуся блискавки? » «З якої миті людину можна вважати дорослою: коли вона не боїться заштриків чи коли їй подобається Марія? » «Демократія — це коли одні мають усе, а інші — решту? » — Задовольнилися, пані Голко? Він так само стояв до мене спиною. Я не помітила, коли він припинив розмовляти. — Чим, мсьє? — безсоромно запитала я. Адже у нього на спині не було очей, а я завбачливо відступила від столу на два кроки. — Невже ви не скористалися можливістю сунути свій гострий ніс туди, куди не слід? — Звісно, скористалася, мсьє… — скромно відповіла я. Він розсміявся: — От за це я вас і люблю! — Правда, мсьє? — ще скромніше потупилася я. — Принаймні поважаю. Могли б збрехати. — Навіщо? Адже і так зрозуміло, що я згоряю від цікавості знати, чим ви займаєтесь у вільний від мене час. — А мені цікаво знати, чи довго я терпітиму ваше нахабство! Він знову розсміявся. — А тепер скажіть мені, що ви про все це думаєте? — Я нічого не думаю, мсьє, — сказала я. — Зовсім нічого, присягаюся. — У чому? — У тому, що… — я завагалася, — у тому, що про це ніхто не дізнається! Могила! Він вже не сміявся — він реготав, як божевільний. — Я зрозумів. Якби тут були банківські рахунки, це б не здалося вам дивним. А так ви гадаєте, що я просто божевільний. — Я не знаю, що думати, мсьє… Можливо, ви психоаналітик, що працює в інтерактивному режимі з людьми, котрі… не сповна розуму… Він знову весело розсміявся. А потім вмить зігнав посмішку, і його обличчя стало надто серйозним. — Ні. Це — нормальні люди. Більше того, це — діти. І ця категорія людей — найсерйозніша у світі! Багато років я листуюсь із ними. Вони виростають, і я починаю листуватися із їхніми дітьми. Поки не вигадали комп’ютер, доводилося тяжко… Я мовчала. Я дійсно не знала, що думати з цього приводу. Просто мовчала і дивилась на мсьє. Можливо, цьому диваку не дають спокою лаври Діда Мороза на прізвисько Йолопуккі, котрий мешкає в Лапландії і взимку листується з дітьми?.. — Тепер, коли ви це знаєте, — продовжував він, — настав час для вашого чергового завдання. Я не випадково попросив матусю Же-Же надіслати вас сюди… Он воно як, ображено подумала я, тиск матусі — хитрість, аби відправити мене сюди із тацею! А міфічний дзвінок по неіснуючому телефону — викрут старого, аби перевірити, чи зазирну я в монітор! Який підступ! — Який підступ з вашого боку, мсьє! — сказала я. — Невже не можна було діяти прямо? Присягаюся, не з’їм жодного кнедлика з її рук! — Не будьте такі жорстокі, стара цього не витримає! — усміхнувся він. — До того ж нічого страшного не трапилося. Я хотів перевірити, чи зацікавитесь ви моєю роботою. Тобто, чи зацікавилися б ви настільки, щоби допомогти мені розгребти цю купу листів? — Тобто? — не зрозуміла я. — Тобто я хочу, аби ви взяли кілька і написали відповіді. — Від вашого імені, мсьє?!! Моєму здивуванню не було меж. — Так. Я перегляну і, якщо все буде добре, — просто підпишу. — Але ж, мсьє… — намагалася заперечити я, — я ніколи цим не займалася. Я не знаю, як відповідати на подібні запитання. — Але, погодьтеся, ви ближче до дитинства, ніж я, — почав переконувати мсьє Паскаль. — Ви втягнетеся дуже швидко. Єдина умова — не халтурити! — О, мсьє, я згодна смажити вепрів, розливати вино і розносити кульки на вечерях! А ще я можу прати, шити, прасувати і вишивати хрестиком! Але бути секретарем! О! Ми так не домовлялися. — А ми і не домовляємось! — посуворішав стариган. — Поки ви тут — виконуйте. Зрештою, я вам плачу. Він мав рацію. Я прикусила язичка. — Гаразд. Спробую. Але попереджаю — мої епістолярні здібності далекі від ідеалу. — Побачимо. Він відібрав купку папірців і простягнув мені. Я покірно взяла. А що було робити? Учора ввечері я так само взяла той зелений блокнот, сьогодні — листи. — Дорогий господарю, — безнадійним тоном мовила я, вже збираючись зачинити за собою двері, — майте на увазі, якщо завтра ви змусите мене аранжувати під хард-рок сорокову симфонію Моцарта — я точно відмовлюсь! І поквапилася зачинити двері, ледь зачувши його єхидне: «Побачимо! »  З
 

 Я пішла до себе і кинула листи на ліжко. Мені добре думається, коли я ходжу. Вирішила прогулятись містом, зазирнути у вікно школи: підслухаю, що каже дітям Іванко-Джон, а потім ми разом зайдемо чогось випити в дерев’яну кав’ярню. Підсвідомо я просто відтягувала час. Різного читання з мене було досить! А тут ще й треба попрацювати головою, щось відповісти — невідомо кому і навіщо. Я вийшла на вулицю «чорним» ходом, гордо пройшовши повз кухню, де матуся Же-Же, забувши про тиск, щось весело наспівувала собі під ніс. Як завжди в цей час, котрий тут не називали «фієстою», вулиці були тихі і порожні. Я вже до цього звикла, але зараз відчула маленький заштрик роздратування, яке наростало прямо пропорційно з моїм пересуванням до міського фонтана. Напад мізантропії. Мені раптом стало затісно на цих вулицях, посеред цих лялькових котеджів (згадала той щоденник і сама здивувалася: справді «будиночки для Барбі»! ). Я підійшла до школи. Школа — це голосно сказано: одноповерхова будівля з двома класами дітей різного віку. Як я вже помітила — старші діти виїжджали вчитися в коледжі, а молодшим викладали предмети всього кілька вчителів-багатоверстатників, типу Іванка-Джона. Через відчинене вікно я бачила, як він узад-уперед ходить по класу і… переповідає Гомера. На якусь мить усе це здалося мені фантасмагорією: шкільне подвір’я, засипане яблуневим квітом, яскраве світло і темний квадрат прочиненого вікна, довгі, як хвилі океану, рядки «Одіссеї». Я прихилилася до стовбура, і на мене одразу посипалися пелюстки: яблуні відцвітали. Голос затих. Іванко-Джон помітив, як я стою під деревом, навхрест охопивши плечі руками. Можна було подумати, що пішов сніг і мені зимно. Мабуть, він так і подумав, спостерігаючи, як на мене осипаються пелюстки. Його кудлата голова в темряві вікна скидалася на полотно якого-небудь голландського маляра епохи Відродження. Раптом я подумала, що так воно і є, що це — саме портрет, намальована картина, застигла мить, в якій рухомими є тільки ці пелюстки, що осипаються з дерева. А ще я подумала, що завжди так буває: хтось — у вікні, ЗА вікном, а хтось стоїть ПО ТОЙ БІК — під деревом. Це дві різні картини, у двох взаємовиключних кольорових гамах. Іванко-Джон, не відводячи погляду, взяв зі столу смішний мідний дзвоник і захилитав ним над головою: кінець уроку. Десятеро учнів загрюкали партами… — Знаєш, коли я дивилася на тебе із саду, — сказала я, — мені здалося, що на наступній вечері кульку витягнеш саме ти… Не знаю чому, але це було так чітко, так ясно зрозуміло. Так невідворотно. — Я вже ненавиджу ці вечері! Не нагадуй. — А я, здається, їх полюбила. Щось у цьому є: живеш не просто так, а в очікуванні. — В очікуванні чого? — Господи, ти ж сам казав, що збираєшся їхати звідси, стати письменником, здобути всесвітню славу і таке інше. І ми всі дружно тобі це напророкуємо! Буде весело… — Я так не думаю, — сказав він. — Давай зараз не будемо про це говорити. — Не будемо, — погодилась я. — Але ти не повинен відступати. — Не певен. Мені тут подобається… Більше, ніж я б того хотів… Ми зайшли до кав’ярні. — Одне віскі, — кивнув він огрядній білявці. — І… Звісно, він сказав — «блу айс». — За законом парних випадків, — посміхнулася я, пригадуючи зелений блокнот, — десь: невідомо де, хтось: невідомо хто — полюбляє цей самий напій. — Це не дивно. — Звісно… Ми мляво перемовлялися. Ми обоє не любили слів. — Слова — п’явки, які наповзають до рота! — сказав він. — Слова бувають як бульбашки. Але не мильні, а — тугі, гумові, — додала я. — Я часом бачу їх! — сказав він. — Я — теж. Особливо, коли люди говорять аби про що. Тоді я бачу, як вони випускають назовні лише бульбашки. А коли треба відповідати, відчуваю, що з мого рота вилітають такі самі! І все довкола перетворюється на ящик з різнобарвними кульками на дитячому майданчику, що ставлять у супермаркетах. У ньому можна задихнутися. — А ще, коли до мене так говорять, я бачу перед собою лише одне велике обличчя з довгим гострим дзьобом, котрий видобуває мене з мушлі, як смачного молюска. — …і тоді хочеться втекти в астрал через сімку! — Як це? — зацікавлено спитав він. — Не знаю… — Але ж ти це сказала! — Коли? — Щойно! — Часом я кажу щось таке, чого сама не розумію. Не зважай. Є такі словосполучення, котрі не потребують розуміння. Вони просто — звучать. І все. — Тому я читаю дітям Гомера… Я згадала про листи, які всучив мені мсьє Паскаль, і здригнулася. Бути б мені Гомером, я б не переживала, про що писати… — Послухай, — сказала я. — Коли писатимеш свої книжки, не забудь вставити туди нашого старого. Як на мене, це цікавий людський екземпляр. І за сюжетом не треба далеко ходити: молодий вчитель нудьгує у провінційному містечку, знайомиться зі старим відлюдником — господарем маєтку. І починаються чудеса… — Я вже думав про це… І… — він нерішуче помовчав, — і пишу. Вже. Точніше… майже закінчив. — Правда? А як називається? Пауза. Ми випили. — Це не остаточна назва, але поки що — «Гра в Бога»… Ми надовго замовкли. Я впевнена, що ми думали про одне й те саме. Про амулет мсьє Паскаля. Ту кляту кульку, яка чекає на Іванка-Джона рано чи пізно. А швидше за все — зовсім скоро. Якщо не з’являться новачки і мсьє досипле в скляний акваріум жменьку нових кульок… — Ти віриш, що це — чесна гра? — спитала я. — Що все відбувається так, як він говорить? Часом мені здається, що він — просто знущається. — Навіть якщо це так, усе одно тут відбувається багато цікавого. Такого, з чим ти будеш жити потім. Можливо, до кінця днів. Він, цей старий дивак, знає, що робить: моделює майбутнє для тих, хто… втратив минуле. Або себе в цьому минулому. — Ти теж це відчуваєш?! — Я так голосно скрикнула, що на нас обернулися ледь не всі завсідники кав’ярні і закивали головами, миротворчо підводячи свої келихи. — Вони гадають, що ми вже почали сваритися… — посміхнувся він. — Коли ти поїдеш звідси, — додала я, — уявляю, скільки співчутливих поглядів я отримаю. Бр-р-р… — Ти впевнена, що я поїду сам? — Я впевнена в тому, що інакше не може бути. Я це ЗНАЮ. І думаю, що грати треба чесно, якщо погодився. Не треба розчаровувати старигана. До того ж, між нами велика різниця: на відміну від тебе, я тут маю контракт, обов’язки. І… не беру участі в грі. Тобто не знаю свого майбутнього. На відміну від усіх вас. — Невже ти гадаєш, що ця гра в майбутнє серйозна?! Не бери все на віру! Господи, якби тебе тут не було, я б не замислився, наскільки далеко зайшли жарти мсьє Паскаля! Поїдьмо зі мною! Хоч зараз! — Знаєш, краще не допити, ніж перепити… — сказала я. — Тоді спрага, яку ми відчуватимемо віднині скрізь і завжди, не дасть нам забути одне одного… — Ця теорія не для чоловіків… — посміхнувся він. — Але — для тих, хто пише романи, — у відповідь посміхнулась я. — І має пережити ще багато інших пригод… Інших романів… — Хто тебе зробив такою мудрою? Цей старий? — Я зовсім не мудра. Я просто це звідкись знаю… — Я… — почав він, дивлячись так, що я опустила очі, — я… — Бульбашки… — жорстко відмовила я. — Гумові бульбашки! Щільні і порожні!!! І він більше нічого не сказав.  4
 

 До помешкання повернулася пізно. Кляті листи валялися на ліжку. Вони не щезли, не розчинилися в повітрі. Я мала працювати — робити невідомо що і навіщо. А який сенс у тому, що я розливаю вино, розважаюсь балачками з матусею Же-Же і пиячу в дерев’яній кав’ярні?! До речі, раптом подумала я, а скільки це все триватиме?! Розкидала речі, розворушила валізу і на її дні знайшла копію контракту: скільки?! Я точно знала, що термін і дата позначені в кінці! Але їх не було! Лише — печатка і мій підпис. Як я могла так вляпатись — потрапити в пастку? Більше того — в залежність. Саме так. Я відчувала залежність від усього, що оточувало мене. Від цього отруйно-свіжого повітря. Нічного марення. Мальовничих садів. Свого величезного вікна з виглядом на гори. Стрижених газонів. Дзвонів на дзвіниці. Китайських дзвоників у моїй голові. Цибулинного супу матусі Же-Же і її кави. Картин і фотелів. Сходів, що зменшують час і відстань. Дев’яноста пар білих шкарпеток (десять я вже зносила). Своїх солодко-незавершених думок… Усього, що називалось одним іменем. Мсьє Паскаль… Аби тільки він не почув! Я затулила обличчя подушкою і завила, як вовчиця. …Хвилини за три вити стало приємно. А за чотири — погудівши ще два-три такти, я відчула полегшення. Так, мабуть, ревуть діти зі справжньою насолодою. Діти! Я витягла спіднизу один із конвертів. І ще схлипуючи, розпечатала його. І була розчулена круглим дитячим почерком з купою помилок. «Привіт! Вчора я з мамою прокатався на метро. Це така підземна залізниця у великому місті. Ми поїхали в центр купити мені нові штани, бо з тих, синіх, я вже виріс. В метро я дивився телевізор. Телевізор висів під стелею і показував рекламу, а ще — зупинки. Мама сказала, що я — товстий, як американець. Сказала, що товстий і білий. Сказала, що всі американці — товсті і брезклі. Тобто — білі. Я сказав — не всі! Мама сказала — всі, всі! І ти такий, як вони. Я дивився телевізор. Всі поглянули на мене, і я зробив вигляд, що мені байдуже. У мене під пахвами були вологі плями від спеки. Мама сказала, що не треба було одягати нову футболку, бо я сильно пітнію. Як свиня. Всі свині сильно пітніють, сказала мама. Не всі — сказав я. Мама сказала, що я впертий і їй зі мною важко. Моя мама дуже красива. Вона не товста. Вона ходить у джинсах… Тепер вечір, і я думаю: чи не знаєш ти, хто вигадав метро? » Ну і сука ця невідома мамашка в джинсах, розлютилась я. Прикро, що мене там не було, я б їй сказала парочку приємних слів! Взагалі не терплю, коли ображають дітей і тварин. Я цього бачити не можу! Падлюки-дорослі лупцюють своїх малих прямо на вулицях, без упину роблять зауваження — те не роби, туди не ходи, скажи «золоте слово», мовчи, не крутись, йди прямо, йди поруч, не проси, не клянч, не реви… Зараз я б із більшим задоволенням засіла за лист тій матусі! Можливо, це було б непоганим тренажером для мого нинішнього роздратування. А от що написати хлопчику? Адже він не питав — як звести з білого світу рідну матусю. Навіть і гадки про це не мав! Пацан, як справжній пацан, конче хоче з’ясувати, який дідько вигадав підземну дорогу. А який дідько її вигадав? Де мені взяти ці відомості? У містечку не було бібліотеки, а книжкові полиці мсьє Паскаля завантажені якимись старовинними фоліантами. В них хіба що можна знайти алхімічні рецепти виготовлення золота з собачого гівна! Я замислилась… І почала так: «Метро існує в багатьох країнах світу. Для того аби потрапити до нього, треба купувати жетони або одноразові чи багаторазові картки…». Плюнула. Розірвала папірець. Почала знов: «Один з великих винаходів, що вважається досягненням технічної думки…» Викреслила. Подумки вжила ідіоматичний вираз, котрий характеризує інцестичні статеві стосунки. Потім сказала: «Прости, Господи…» і знову взялася за перо: «Метро виникло на початку XX сторіччя…» Ні, мабуть, раніше. І знову зібганий папірець полетів на підлогу. У моєму прочиненому вікні висіла всього одна, але дуже яскрава зірка. Я погризла кінчик ручки. І почала водити нею так, ніби це робила вона, а не я. «Як на Землі з'явився дикобраз? Я завжди думала про це, коли була у твоєму віці, — тому, що в моєму місті зовсім не було метро! І ось що надумала. …В одному прадавньому лісі жив маленький звір — Невідомо-Хто. Він мав таку ніжну і тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося серце — маленька чорна крапка. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева і падав на нього, завдавав неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховався у своїй нірці під жмутком торішнього листя. Він підтягував ноги до черева і лежав тихо-тихо. Тоді йому здавалося, що він захищений і сильний. Але одного разу Невідомо-Хто вирішив: „Так жити неможливо! “ і вийшов з нірки. На межі лісу і поля він побачив зграю Мишей. І зрадів: Миші були дуже схожі на нього. Тільки мали хутряну шубку і були надто спритні. Невідомо-Хто зрадів, що зустрів друзів. Але Миші хором сказали: „Ти не з нашого племені. Ти великий і незграбний. Іди геть! “ Невідомо-Хто повернувся до своєї нірки і зарився носом у листя. Тієї ночі він погано спав, увесь час крутився уві сні, чухав вуха і попискував. А коли настав ранок, із здивуванням помітив, що на ньому виросла… голка. — О, я тепер — єдиноріг! — зрадів Невідомо-Хто і пішов до Єдинорогів. Єдинороги були великі і суворі. Вони забили копитами: — Геть! Ти — не з нашого племені! Краще не потрапляй нам під копита — розтопчемо! І Невідомо-Хто знову сховався в нірку. І знову спав погано… А під ранок поруч із тою голкою з’явилася ще одна… „Тепер я — справжній Олень! “ — подумав Невідомо-Хто і вирушив до Оленів. Але красені-Олені навіть не почули, що до них хтось гукає! Наступної ночі поруч з двома голками виросла третя. Це було дуже схоже на корону. „Я, певно, принц! “ — вирішив Невідомо-Хто і пішов шукати своє королівство. Але його проганяли звідусіль. У звірів був свій цар — Лев, у птахів — Орел, у риб — Кит. І всі сміялися над незграбним шукачем трону. А кожна ніч, під час якої Невідомо-Хто ображено сопів і зітхав, приносила все нові й нові голки. Зрештою, їх стало так багато, що Невідомо-Хто став більшим за самого себе вдвічі. Йому було важко носити на собі своє колюче і гостре вбрання, але тепер уже ніхто не наважувався образити його. Так маленька тварина стала великим Дикобразом. І Миші, і Олені визнали його. Але він уже не міг спати, підгорнувши ніжки під черево. Як раніше…» Я навіть не перечитала. А навіщо? Повністю довірилася ручці. Наступний лист був від дівчинки. Він був маленьким: «Поясни мені, будь ласочка хто головніший — Принцеса чи Королівна? » Я вже не гризла кінчик моєї помічниці — ручки. Вона стала продовженням пальців і вправно заходилася виписувати різні слова: «…Принцеса жила на залізничній станції посеред темного лісу. Звісно, ніхто не знав, що вона — Принцеса. Тільки вона сама. Але якось, коли однолітки вихвалялися обновами, а їй не було чим похвалитися, вона відчайдушно вигукнула: — А я — Принцеса! З того часу всі глузували з неї. Але Принцеса була упевнена, що десь далеко, де закінчується ліс, а вітер припиняє наспівувати свою довгу сумну пісню, — сяють вогні її справжнього помешкання. І там у мармуровому палаці з кам'яними левами біля входу на неї чекає Принц. І тому Принцеса навіть взимку виходила на станцію зустрічати потяги і пильно вдивлялася: чи не їде в одному з них Принц? А цієї зими трапилось ось що… …Потяг виспівував пісню — „Так-такі-тук, тук-такі-так“ і продирався крізь снігові замети. Принц зі щемом вдивлявся у засніжені рівнини, в хащі посріблених інеєм дерев, що пропливали за вікном. Він завжди нудьгував у потягах і не знав, чим себе зайняти. „Життя минає марно, — міркував Принц. — У моєму Королівстві так нудно! Мати плекає своїх пекінесів, батько весь час грає в шахи. А мені нема з ким перекинутись добрим словом! Учитель танців набрид зі своїми стрибками, вчитель музики любить тільки свою флейту, а стара няня вже не розповідає казок перед сном і не приносить у ліжко склянку теплого молока… Батько мріє, аби я одружився, але всі принцеси такі вередливі й негарні! І до того ж у жодної немає косичок! “ Разом з Принцем у купе їхала Старша Фрейліна з донькою та Міністр Фінансів. Фрейліна постійно штовхала доньку ногою і примушувала посміхатися. Її носата донька на ім’я Аделіна увесь час упускала з рук то хусточку, то віяло. Принц нахилявся за ними, аж поки у нього заболів поперек. Міністр Фінансів без угаву говорив про політику і вихвалявся своєю заощадливістю. Принц втомився від цього товариства і вийшов у тамбур. Потяг поволі скидав швидкість. — Станція „Три капелюшки“! — оголосив провідник. — Стоянка три хвилини! „Це ж треба… „Три капелюшки“… — подумав Принц. — Я й не знав, що у наших краях є така станція“. Вікно в тамбурі було вкрите сніговими візерунками, і Принц почав видмухувати в ньому круглу шпаринку, а потім припав до неї оком… І побачив Принцесу! Він одразу ж упізнав її! Так, так, він нізащо не сплутав би її з жодною дівчиною у світі! У неї були такі самі блакитні очі, які він сто разів бачив уві сні, така ж привітна усмішка і такі ж тендітні руки. А головне: з-під картатої теплої хустки виглядали дві немодні косички, перев'язані пурпуровими стрічками. Так, так — це була Принцеса! Вона стояла сама-самісінька посеред снігових заметів і дивилася на потяг. Вітер розвівав її спідницю, тріпав хустку і стрічки на косичках. „Це вона! Як добре, що я вийшов у коридор! — подумав Принц. — Але як холодно! “ Принц побіг до купе за мантією і капелюхом. Поки він одягався, потяг здригнувся один раз, другий. А потім повільно рушив з місця. Принц помчав до тамбура і штовхнув металеві двері. Вони були зачинені. Тоді Принц щодуху побіг по вагонах, часом поглядаючи у вікна. Він бачив, що і вона помітила і також упізнала його. Вона стрепенулася і, гублячи важкі черевики, теж побігла за потягом. Принц перебігав з вагона у вагон, але скрізь двері були міцно зачинені. Нарешті Принц дістався до останнього вагону. Далі бігти не було де! Він припав до вікна і з відчаєм бачив, як Принцеса біжить засніженою рівниною, а пурпурові стрічки злітають з її кіс. Потяг знову виспівував свою нехитру пісеньку. В купе вкладалися спати. Принц піднявся на верхню полицю і заплющив очі. „Нічого, я невдовзі повернуся і заберу її! “ — подумав він, засинаючи. Вранці Принца зустрічала галаслива свита. Його підхопили, закрутили, затисли в обіймах, повели до білого лімузина. — Мені треба… Я повинен… — бурмотів Принц, пручаючись. Але його ніхто не слухав. У королівському палаці на нього чекав бенкет, кілька зустрічей з послами, відвідини п'ятьох красунь, котрі мріяли стати його подругами, та урок танців. „Нічого, поїду завтра! “ — вирішив Принц, сідаючи до лімузина. Увесь день він крутився як вивірка у колесі. Нарешті настала ніч і його лишили в спокої. „Завтра негайно візьму квиток і поїду на ту станцію, — думав Принц. — До речі, як вона називається? Три равлики? Три парасольки? Три ведмеді?.. “ Він заснув, так і не згадавши назви. З тої пори минув час… Щодня на Принца чекали нові бали, зустрічі та прийоми. Щовечора він намагався згадати назву маленької станції. Щоночі йому снився один і той самий сон: фігурка із золотавими косичками посеред засніженої рівнини. Вітер смикає її за хустку, грається пурпуровими стрічками, збиває з ніг. А він, сильний та стрімкий, вибиває двері, зіскакує на повному ходу з потяга, біжить їй назустріч, широко розкинувши руки, і йому зовсім не холодно в тонкій мережаній сорочці…» Порившись в інших листах, ми написали про розмову двох кухлів, про моркву, котра уявила себе дружиною кролика, про вовняну нитку, що полетіла за вітром, про ведмедя, що став кондуктором у тролейбусі, про продавщицю морозива, котра народила поштову скриньку, про… Я навіть пожалкувала, коли побачила, що листів більше немає. Але за вікном уже на повну котушку світило сонце. А мої очі були немов свинцем налиті. Я подумки вставила в них сірники і згребла все написане докупи. Нехай оцінює! Душ. Прозорий балахон. Круасани — в смітнику. Все, як завжди. Пішла.  5
 

 Поки спускалася вниз, китайські повітряні дзвоники в моїй голові перетворилися на військовий набат і намагалися проломити скроню. У склі картини відобразилося моє обличчя — воно було зібганим і пожовклим, як простирадло в третьорозрядному будинку розпусти. Якщо мсьє сьогодні поставить своє коронне запитання, — про те, як мені спалося, — йому не позаздрять і раки, які десь зимують! Я увійшла до обідньої зали. Як завжди, він сидів у голові довжелезного столу. Мені так хотілося спати, що, здалося, — поки дійшла, здолала кілометрів з п’ять. В одній руці тримала кухоль з вином, під пахвою — листи. Стала за спиною, майстерно (бо вже навчилася) перехилила кришталевий кухоль, і… велика червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині. Рука, як виявилося, добряче тремтіла. Мсьє, як порядна людина, і оком не змигнув. Промокнув серветкою коліна, пересунувся на інший стілець і сказав: — Сьогодні у мене відповідальний день, це знак, аби я не пив. — Бачте, мсьє, я і тут вам догодила… — сказала я. — Сідайте, пані Голко! Ви ледь тримаєтесь на ногах. — Так. Я не сплю вже другу добу! — гордо повідомила я. — То — читаю, то — пишу. І нічого в тому не розумію. Чи не можна мені помінятися місцями з матусею Же-Же? Я б вам зварила борщ… — Так, вигляд у вас нездоровий, — співчутливо похитав головою мсьє. — Але, запевняю вас, скоро матимете чудовий сон і гарний апетит. Він простягнув руку, вказуючи на папірці під моєю пахвою: — Бачу, що ви потрудилися… Я простягнула йому листи. І склала руки на колінах. Не дуже приємно, коли тебе ось так екзаменують. Я долила собі залишки вина і спостерігала, як мсьє поринув у читання. Не була впевнена, що це — саме те, на що він розраховував. Інтелектуальні тортури тривали хвилин сорок. Потім він відірвався від паперів і поглянув на мене. І його обличчя знову попливло перед моїми очима, як тоді, першого разу. Очі, ці маленькі «земні кульки» з паралелями та меридіанами, засяяли молодістю і знову вкрилися туманом. Я відчула заштрик у серці: виявляється, я звикла до нього, не просто звикла — полюбила. Як житиму потім без цих знущально-лагідних очей і вбивчої іронії? Потім я подумала: добре, що в контракті не вказані дати! А ще подумала: власне, що це за настрій, чому він такий, ніби сиджу на зібраних валізах?! Мсьє Паскаль увірвав довгу паузу: — Ну от бачите, хитрунко, а казали, що то — не ваш блокнот… Я очікувала на все, що завгодно — тільки не на цю фразу! Від несподіванки виплеснула на свій шифоновий плащ залишки вина. Знову — кривава пляма… Вже вдруге… Я вихопила з рук мсьє папери і, нічого не кажучи, вискочила з кімнати. Я бігла по сходах, як скажена. І — ніби залишалася на місці, ноги стали ватяними. Чи то кляті сходи розтягувалися переді мною?! Портрети, кабанячі та оленячі голови, роги, рушниці, канделябри, знову — портрети. Одне коло скінчилося, я ледь повзла по другому, і в голові моїй дзеленчали дзвоники. Нарешті дісталася кімнати, порозчахувала шухлядки. Куди я його засунула?! Ага. Ось. Є… Я сіла на ліжко і відхекалась. Розіклала свою писанину. Розгорнула зелений блокнот на середині… Вп’ялась поглядом в одне, потім у друге… Голова розколювалась. Це була вже не голова, а яйце, котре зсередини видовбувало новонароджене курчатко: цок-цок-цок. Зараз розвалиться і з нього вийде монстр-мутант. Я заплакала. Море розмивало рядки — в першому і другому. Однакові рядки! Зі схожим нахилом, із загогулистою «а», із розлогою і незакінченою «о», з кривою крапкою над «і»… Щоби помітити це, не треба бути криміналістом! Я перекотилася на ліжку, і червоні плями від вина на моєму плащі відбилися по всьому простирадлу. Я валялася як випотрошена риба у власній крові. І нічого, зовсім нічого не могла збагнути. Скільки це тривало? Годину? Дві? Я ще раз погортала блокнот… Потім рішуче підвелась, натягла старі джинси, котрі ледь знайшла під жмутком тутешнього ганчір’я. Добре, що не викинула і футболку, в якій приїхала. Я сопіла, як потяг, що набирає швидкість. Я більше не дозволю знущатися з себе! Певно, тут усе ж таки встановлені камери спостереження і це миле шоу транслюється на весь світ. І те, як я стрижу нігті, і… все таке інше. З Іванком… А потім іде реклама: «Зубна паста „орал-бі“ — найкраща у світі! »… Як дотепно! Ненавиджу! Я грюкнула дверима так, що за ними щось упало. Можливо, зісковзнув із закривавленого ліжка той зелений блокнот… Чи риб’ячі кишки із діамантовою обручкою всередині… Ненавиджу!!!  6
 

 Я рвонула двері так, що вони розчахнулися і з обох боків ударились об стіни. І заніміла. Заклякла на порозі у бойовій стійці. Мсьє Паскаль сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу. Він був у смокінгу. У білесенькій сорочці. З чорним метеликом. З лакованою палицею. У чорних лакованих туфлях. Ну, прямо — Роберт де Ніро! І дивився на мене, високо закинувши голову. Поглядом ентомолога.  7
 

 Я зніяковіла. Навіть ноги самі собою підігнулися в глибокому реверансі. Ні, швидше за все — просто заслабли і підгорнулися. Мсьє Паскаль посміхнувся. — Ну? Що я казав! Тон був такий же — іронічний, весело-знущальний — «наш», але я не змогла підіграти, як раніше. — Мсьє… — сказала я, наближаючись на тремтячих ногах. — Мсьє Паскаль, я живу тут майже рік і за все вам красно дякую. Але останнім часом… Я хотіла поставити купу запитань, котрі настукало в моїй голові те кляте курчатко. Але він розсміявся, перебиваючи мене: — Рік? Ви сказали — рік?! — Рік чи півтора, яке це має значення! — Вісім днів, моя люба, вісім днів! Це — лише дев’ятий… І він добігає кінця… Все позаду, пані Голко, все позаду… «Авжеж… — пронеслося в голові. — Авжеж… Цей люб’язний пан хоче сказати, що я здатна трахатися на другий день знайомства, хиляти віскі — на третій, одночасно заводити і втрачати друзів — на четвертий, а вправно писати — на сьомий?!!! Супер! » — Тепер я маю вас відпустити. — Але ж, мсьє, я не зіграла в амулет! — Вам не треба грати. Я вам його просто подарую. На добру згадку. — Тобто ви ось так, просто зараз хочете мене позбутися? — Ні. Але я бачу, що тут ви себе вичерпали. Недаремно ж ви зараз прийшли в дорожньому одязі… — О, мсьє, я просто розлютилася. Вибачте. Я можу одягнути будь-яку з суконь! І матусин фартух зверху! — Це невипадково. Будемо прислухатися до знаків долі, пані Голко… У мене більше не було аргументів. — Якщо так, то поясніть мені все: про блокнот, про дитячі листи, про цей рік, котрий тривав «вісім днів». Ви ж не хочете, аби я померла від цікавості! — Звісно… Звісно… — в задумі пробурмотів він. — Я все-все поясню. Хвилини за три-чотири. А тепер у мене для вас сюрприз. Я впевнений, що він вам сподобається. Мсьє прочинив двері, і увійшов Іванко-Джон. Розгублений і сумний.  8
 

 Далі все понеслося таким галопом, що я лише ковтала повітря роззявленим ротом. Ритм спілкування прискорився настільки, що я почала задихатися. — Маєте три хвилини! — різко сказав мсьє Паскаль. Він не жартував. Ми це добре знали, спостерігаючи, як швидко випаровуються інші гості: раз-два — і стільці порожні! Мсьє відійшов у глиб кімнати. Ми мовчали. — Мсьє Паскаль, — нарешті вимовив Іванко-Джон. — Я вас дуже поважаю, ціную вашу увагу і фантазію, але… це вже переходить усякі межі. — Дві хвилини! — не обертаючись констатував господар. Я стенула плечима: — Не заперечуй… Будь ласка. — Ти вирішила остаточно? — спитав Іванко-Джон. — Так. — Ми можемо жити тут… — почав говорити він. — Я викладатиму в школі… Ти підеш із цього дому (він гнівно засопів у бік господаря)… Ми будемо ходити до лісу, до церкви… Пам’ятаєш… — Одна! — Та хто ви такий, чорт забирай! — закричав Іванко-Джон і хотів ухопити мене за руку. — Які ж ви, люди, егоїсти і егоцентрики, — сказав мсьє, підходячи до нас. — Не розчаровуйте мене, Джоне! Ваш час вичерпано. Прошу покинути приміщення. Дві секунди, що залишилися, вам не потрібні! Все, що ви говорите, — не те. Не те… Він сказав це так упевнено, що Іванко-Джон відступив. Я знаю, він чекав на моє слово. І не почув його. Я просто не могла говорити. Грюкнули двері… За дві секунди я встигла б сказати: «Я люблю тебе». І завтра ми пішли б до нашого лісу…  9