Annotation 9 страница

Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі. Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат. — Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте. — Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення. Медсестру це образило. — Ви надто квапитеся, – зронила вона. — Чи є якась надія? — На те, щоб вона не померла? Він кивнув. — Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити? ) – Ви, може, занедужали, га? Він похитав головою. — Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він. Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь. — Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном. Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них. Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу. Лінда дивилася з невиразною і незбагненною усмішкою на вустах. Її бліде, набрезкле обличчя світилося ідіотською радістю. Вона вряди-годи заплющувала повіки, і тоді здавалося, ніби вона дрімає. І враз, легенько здригнувшись, вона знову пробуджувалася – пробуджувалася, щоб бачити акваріумне гасання тенісистів, чути, як виспівує Супер-Вокс-Вурлітцеріана «Стискай мене, котику, й не відпускай», вдихати теплі запахи вербени, що проникали сюди крізь вентилятор над її головою, – прокидалася до цього всього або радше поринала в новий сон, складовою частиною якого й були ці речі, трансформовані й просякнуті сомою в її крові, а тоді знову всміхалася своєю розгубленою й безбарвною посмішкою дитинячої втіхи. — Ну, я мушу йти, – сказала медсестра. – Зараз до мене прибуває ціла партія дітей. А ще й ота палата №3. – Вона показала на стелю. – Пацієнт може відійти з хвилини на хвилину. Ну, будьте як удома. – І вона квапливо рушила геть. Дикун присів біля ліжка. — Ліндо, – прошепотів він, узявши її за руку. Почувши своє ім’я, вона озирнулася. Її імлисті очі прояснилися, коли вона його впізнала. Стиснула йому руку, всміхнулася, її вуста заворушилися, а тоді цілком неочікувано її голова впала на груди. Вона заснула. Він сидів і дивився на неї, намагаючись знайти під складками її обвислої шкіри молоде і світле обличчя, що нахилялося над ним у дитинстві в Малпаїсі, пригадати (і він заплющив очі) її голос, її рухи, усі події їхнього спільного життя. «Треба добре ручки мити... » Який чарівний був її спів! А ці наївні дитячі віршики, такі дивовижні й загадкові! У здорової дитини На сніданок вітаміни. Він відчував, як його повіки стають вологими від сліз, коли він почав пригадувати ці слова і Ліндин голос, який постійно їх повторював. А тоді ще урок читання: Іде кіт через лід, а те кача дрібно скаче; й елементарні інструкції для бета-працівників на складі ембріонів. І ще довгі вечори біля вогню або, якщо влітку, на даху їхньої хижі, коли вона розповідала йому про Інше Місце, за межами Резервації: про це прекрасне пречудове Інше Місце, пам’ять про яке, про цей небесний, райський сад добра і благодаті, він і далі зберігав у чистоті й недоторканності, не забруднивши її зіткненням з реальністю цього справжнього Лондона, з цими реальними цивілізованими чоловіками й жінками. Раптовий вереск пронизливих голосів примусив його розплющити очі й озирнутися, квапливо витираючи сльози. У кімнату нескінченним потоком заходили ідентичні восьмирічні хлопчики-близнята. Вони заходили пара за парою, пара за парою: немовби в якомусь кошмарному сновидінні. Їхні обличчя, або ж їхнє безліч разів відтворене мопсоподібне обличчя – адже воно було однаковісіньке у всіх них – дивилося прямо перед собою, вибалушивши очі й роздуваючи ніздрі. Всі вони були вбрані в одяг кольору хакі. Всі мали широко роззявлені роти. Заходили в палату, про щось поміж собою базікаючи й попискуючи. На якусь мить здалося, що в палаті аж кишіло від них. Вони заповнили всі проходи поміж ліжками, видиралися на них, лазили попід ними, зазирали в телевізори, кривлялися до пацієнтів. Лінда їх здивувала і навіть збентежила. Вони скупчилися біля її ліжка, дивлячись перелякано й дурнувато, мов якісь тваринки, що зіштовхнулися з чимось неочікуваним. — Ой, гляньте, гляньте! – боязко й не надто голосно вигукували вони. – Що з нею таке? Чому вона така товста? Вони ще ніколи в житті не бачили такого обличчя, як у неї, не бачили такого старого обличчя, з обвислою шкірою, не бачили такого тіла, що вже не було струнким і худорлявим. Усі ті шістдесятирічні жіночки, що готувалися помирати, мали зовнішність юних дівчаток. А Лінда, у свої сорок чотири роки, на противагу їм здавалася монстром набрезклої і спотвореної дряхлості. — Яка вона огидна! – зашепотіли вони. – Гляньте на її зуби! Раптом якийсь мопсоподібний близнюк вистромив свою мордочку з-попід ліжка поміж Джоновим стільцем і стіною, а тоді вирячився на спляче Ліндине обличчя. — Я вам кажу... – почав було він; але не закінчив речення, а раптом завищав. Дикун схопив його за шкірку, підняв над стільцем, а тоді, боляче ляснувши по вухах, пожбурив його з вереском геть. Почувши його крики, на поміч прибігла головна медсестра. — Що ви йому зробили? – сердито запитала вона. – Як ви смієте бити дітей! — Ну, то заберіть їх геть від цього ліжка. – Голос Дикунів тремтів від обурення. – Чого сюди приперлися ці смердячі малі негідники? Це просто ганебно! — Ганебно? Про що ви говорите? їх зумовлюють на позитивне сприйняття смерті. І ось що я вам скажу, – суворо попередила його вона, – якщо ви знову втрутитесь у процес їхнього зумовлення, я покличу прибиральників, і вони викинуть вас звідси геть. Дикун зірвався на ноги і підступив на кілька кроків до неї. Його рухи і вираз обличчя були такі загрозливі, що медсестра нажахано відсахнулася від нього. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб опанувати себе, а тоді він мовчки відвернувся від неї і знову сів біля ліжка. Заспокоївшись і з почуттям власної гідності, медсестра вимовила дещо писклявим і невпевненим голосом: — Я вас попередила, тож начувайтеся. – Та все ж таки вона забрала геть занадто допитливих близнят, заохотивши їх долучитися до гри в розстібування блискавок, яку організувала одна з її колеґ в іншому кінці палати. — А тепер біжи й випий своє горнятко кофеїнового розчину, – звеліла вона тій другій медсестрі. Відчувши знову свою зверхність, вона стала значно впевненішою, і її настрій поліпшився. – Анумо, діти! – вигукнула вона. Лінда почала крутитися на ліжку, на якусь мить розплющила очі, роззирнулася довкола помутнілим поглядом, а тоді знову поринула в сон. Сидячи біля неї, Дикун щосили намагався відновити той настрій, який його опанував усього лише декілька хвилин тому. — У здорової дитини, – почав він повторювати ці слова, немовби якесь заклинання, що могло б оживити померле назавжди минуле. Але заклинання не спрацьовувало. Прекрасні спогади вперто не бажали з’являтися; воскрешалися тільки осоружні спомини про заздрощі, гидоту і злидні. Попе, на чиї плечі з порізу скрапує кров; Лінда, що спить, якось потворно скрутившись, і мухи, що позліталися до розлитого на підлозі біля ліжка мескалю; і хлопчаки, що й далі обзивають її гидкими словами, коли вона проходить повз них... Ох, таж ні, ні! Він заплющив очі і струсив головою, намагаючись позбутися цих спогадів. «У здорової дитини... » Він почав думати про ті часи, коли сидів у неї на колінах, а вона співала, пригорнувши його до себе, знову і знову, гойдаючи його, заколисуючи до сну. «У здорової дитини, дитини, дитини... » Супер-Вокс-Вурлітцеріана сягнула вже свого крещендо, немовби аж захлинаючись; і раптом система циркуляції запахів замінила пахощі вербени інтенсивним ароматом пачулі. Лінда ворухнулася й розплющила очі, кілька секунд збентежено дивилася на півфіналістів, а тоді піднесла голову, втягнула ніздрями насичене новими запахами повітря і раптом усміхнулася – усмішкою, сповненою дитинячого захоплення. — Попе, – пробурмотіла вона, знову заплющуючи очі. – Ох, як це мені подобається, як це подобається... – Вона зітхнула і знову занурилася в подушки. — Але ж, Ліндо! – почав мало не благати її Дикун, – невже ти мене не впізнаєш? – Він зробив усе, що міг, витратив стільки зусиль, чому ж вона не дозволяє йому це все забути? Він майже люто стиснув її розм’яклу руку, немовби хотів силою змусити її повернутися з цього сну, сповненого мерзенних утіх, з цих нікчемних і огидних спогадів... назад у теперішній час, назад у реальність; жахливу, страхітливу реальність... і все ж таки величну, істинну, неймовірно цінну саме завдяки неминучості того, чого вони так жахалися. – Невже ти мене не впізнаєш, Ліндо? Він відчув, як у відповідь легенько стиснулася її рука. Його очі наповнилися слізьми. Він нахилився над нею й поцілував. Її вуста ворухнулися. — Попе'! – прошепотіла вона знову, немовби жбурнула йому в обличчя ціле відро екскрементів. У ньому раптом закипіла злість. Пристрасть його скорботи, вдруге зневажена, знайшла собі інший вихід, трансформувавшись у пристрасть люті, що агонізує. — Але ж я Джон! – заволав він. – Я Джон! – І він, сповнений лютого розпачу, схопив її за плече і струсонув. Лінда затріпотіла віями й розплющила очі; вона його побачила і впізнала – «Джоне! » – але перенесла його реальне обличчя, його реальні й несамовиті руки у свій уявний світ, помістивши їх десь там, серед запахів пачулі і співів Супер-Вурлітцера, серед видозмінених спогадів і химерно викривлених почуттів, з яких і складався всесвіт її сновидінь. Вона знала, що це Джон, її син, але уявила його зазіхачем на той ідилічний Малпаїс, де вона якраз проводила свої сома-вакації разом із Попе. Джон був сердитий, бо їй подобався Попе, він трусив нею, бо Попе лежав з нею в ліжку... немовби це було погано, немовби всі цивілізовані люди такого не робили. – «Всі ми належимо одне од... » – Зненацька її голос перетворився на ледь чутне хрипіння. Вона роззявила рота; робила відчайдушні спроби наповнити легені повітрям. Але робила це так, ніби зовсім забула, як треба дихати. Спробувала закричати... але не змогла видобути жодного звуку; і тільки жах, яким наповнилися її вирячені очі, свідчив про її страждання. Вона схопилася руками за горло, а тоді почала хапати ними повітря... повітря, яке вона вже не годна була вдихнути, повітря, яке перестало для неї існувати. Дикун зірвався на ноги й нахилився над нею. — Що сталося, Ліндо? Що сталося? – Його голос був сповнений благання; так, ніби він просив її заспокоїти його. Погляд, звернений до нього, був сповнений невимовного жаху... жаху і, як йому здалося, докору. Вона спробувала підвестися на ліжку, але знову впала на подушки. Її обличчя потворно викривилося, а губи посиніли. Дикун кинувся бігти палатою. — Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше! Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом. — Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала. — Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив. Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва. Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав. Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище! ), то на близнят (бідолашні діти! ), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином. Вона підступила до нього й поторсала за плече. — Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою. — Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро. — Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули. — О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже... — Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера. Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі. Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду. — Вона померла? – запитав він. Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей. — Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним. Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся. РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків. О шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми. Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу. — Чого штовхаєшся? Куди ти прешся? З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу! » Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей... ^[30]» — Роздача соми! – пролунав гучний голос. – Прошу всіх по черзі. І покваптеся. Прочинилися двері, і у вестибюль занесли стіл і стілець. Голос належав молодому жвавому альфі, котрий зайшов сюди, тримаючи в руках великий металевий ящик, подібний на касу для грошей. Близнята втішено забурмотіли в очікуванні свого пайка. Всі забули про Дикуна. Їхня увага була прикута до чорного ящика-каси, який молодик поставив на стіл і почав відмикати. Ось він підняв покришку. — О-о-о! – вигукнули одночасно всі сто шістдесят два присутні близнюки, немовби побачили святковий салют. Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок. — А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися. Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді... Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ... » Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару. Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей! » Міранда сповіщала про можливість дива, про можливість перетворення навіть маячні на щось вишукане і шляхетне. «Який чудесний світ новий! » Це був виклик, наказ. — Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся. Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття! — Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу. Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу. — Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника. До нього підступила жінка з черги в хакі. — Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп! Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього. — О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк. — Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю^[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута. — Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені... — Отрута як для душі, так і для тіла. — Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте... — Ніколи! – заволав Дикун. — Але ж послухайте, колеґо... — Викиньте її геть, цю жахливу отруту. Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла. — Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов... Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі. — Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися? Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю. — Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми... Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку. — Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду. — Хто це дзвонив? – здивувався Бернард. — Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною? Вони побігли вдвох до ліфтів. — Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують^[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми. Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження. — Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд. — Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп. — Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні! Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад. Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку. — Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду! ) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах. Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав: — На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ! Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців. — Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю. Зненацька з апарата синтетичної музики залунав Голос. Голос Розуму, Голос Доброго Самопочуття. Звучала звукова доріжка «Синтетичної промови для боротьби з заворушеннями номер два (середньої сили)». — Друзі, мої любі друзі! – так проникливо мовив з глибин неіснуючого серця цей Голос, з ноткою такого безконечно турботливого докору, що навіть у поліцаїв очі за їхніми протигазами миттєво наповнилися слізьми. – Який у всьому цьому сенс? Хіба ж ви всі не були щасливі й радісні разом? Щасливі й радісні, – повторив Голос. – У мирі і спокої. – Він затремтів, стишився до шепоту і на якусь мить затих. – А я ж так хочу, щоб ви були щасливі, – знову заговорив він душевно і проникливо. – Я так хочу, щоб ви були радісні! Прошу вас, прошу бути радісними і... Не минуло й двох хвилин, як Голос і пари соми почали справляти потрібний ефект. Зі сльозами на очах дельти цілували і пригортали одне одного... це були вельми масштабні обійми, що залучали водночас до півдесятка близнюків. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не ридали. Зі скарбниці доставили нову партію коробочок з піґулками; їх поспіхом роздали, а тоді, заколисувані зворушливою прощальною промовою Голоса, виголошуваною його лагідним і насиченим баритоном, близнята розійшлися, схлипуючи, немовби їхні серця готові були ось-ось розірватися. — Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі... Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк. — Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета. — О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу. Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою. Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей. — Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка. Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би. — Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю. — Ви приятель затриманих, так? — Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання. — Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто. РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера. — Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті. Гельмгольц голосно розреготався. — Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил. Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи. Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна. — Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він. Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи. — Ні. – Він похитав головою. Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття. — Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика. — Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі... — Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос^[33]. Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою. — Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома. — Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено. Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію. — Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше. Контролер знизав плечима. — Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей. — Навіть якщо вони прекрасні? — Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі. Ми хочемо, щоб їм подобалося все нове. — Але ж ці нові речі жахливі й примітивні. Всі ці вистави, де нічого немає, тільки літають гелікоптери, і ви відчуваєте, як цілуються люди. – Він скривив міну. – О, цапи і мавпи! ^[34] – Тільки Отелловими словами він міг адекватно виразити свою зневагу й огиду. — До речі, гарні приручені тварини, – мимохідь зронив Котролер. — Чому не дати людям натомість подивитися «Отелло»? — Я ж казав; бо це старе. Крім того, вони б там нічого не зрозуміли. Так, це була правда. Джон пригадав, як Гельмгольц реготав з «Ромео і Джульєтти». — Ну, а тоді, – сказав він після паузи, – чому б не написати щось нове на рівні «Отелло», щоб усі це могли зрозуміти. — Ми всі хотіли б написати щось таке, – порушив довгу мовчанку Гельмгольц. — І ви ніколи такого не напишете, – сказав Контролер. – Адже, якби це і справді виявилося на рівні «Отелло», ніхто б цього не зрозумів, хоч яким би новим воно було. А якби це було справді щось нове, воно б ніколи не могло бути подібне на «Отелло». — Чому ні? — Так, чому ні? – луною вігукнувся Гельмгольц. Він також зовсім забув про не надто приємні реалії цієї ситуації. Лише позеленілий від тривоги й побоювання Бернард ні на мить цього не забував; але всі решта не звертали на нього уваги. – Чому ні? — Бо наш світ інакший, аніж світ Отелло. Не можна виготовити драндулет без сталі... а трагедію не можна написати без соціальної нестабільності. Ми живемо у стабільному світі. Люди щасливі; вони отримують усе, що забажали, і ніколи не бажають того, чого не можуть отримати. Вони заможні; вони благополучні; вони ніколи не хворіють; не бояться смерті; перебувають у блаженному невіданні про пристрасті і старість; їх не мучать жодні батьки й матері; вони не мають дружин, дітей або коханок, за якими могли б гірко тужити; вони зумовлені так, що просто не здатні поводитися якось інакше, ніж вони поводяться. А на той випадок, якщо щось піде не так, існує сома. Яку ви взяли й викинули з вікна заради свободи, містере Дикун. Свободи! – Він засміявся. – Сподівалися, що дельти знатимуть бодай щось про свободу! А тепер очікуєте, що вони зрозуміють «Отелло»! Мій любий хлопче! Дикун якийсь час мовчав. — І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки. — Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів. — Але ж вони безглузді і нічого не означають. — Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка. — Але ж це... це дурня казка^[35], ідіота. Контролер засміявся. — Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії... — Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати... — Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості. Дикун похитав головою. — Це все мені здається просто жахіттям. — Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає. — Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо! — Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів. — Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло? Мустафа Монд розреготався. — Бо ми не бажаємо, щоб нам перерізали горлянки, – пояснив він. – Ми віримо в щастя і стабільність. А суспільство альф просто змушене було б стати нестабільним і нещасним. Уявіть тільки собі фабрику, весь персонал якої складається з альф... тобто з окремих і непов’язаних між собою індивідуумів доброї спадковості, що зумовлені мати здатність (у певних межах) робити вільний вибір і брати на себе відповідальність. Уявіть собі! – повторив він. Дикун спробував це уявити, хоч і не надто успішно. — Це справжній абсурд. Декантований і зумовлений бути альфою чоловік просто збожеволіє, якщо йому доведеться виконувати роботу напівдебільних епсилонів... збожеволіє або почне трощити все довкола себе. Альфи можуть поводитися цілком цивілізовано... але тільки за умови, що вони виконують роботу, призначену для альф. Тільки від епсилона можна очікувати жертв, які властиві епсилону, з тієї причини, що це для нього аж ніяк не жертви; це просто шлях найменшого опору. Він зумовлений триматися колії, яку для нього проклали. Він тут нічим не ладен собі зарадити; він приречений. Навіть після декантування він і далі залишається в пляшці... в невидимій пляшці зародкових і дитинячих фіксацій. Звичайно, що кожен із нас, – замислено додав Контролер, – проходить свій життєвий шлях у пляшці. Але якщо ми стали альфами, наші пляшки, так би мовити, великі і просторі. Ми б зазнали неймовірних страждань, обмежені тіснішим простором. Не можна наливати замінник шампанського вищих каст у нижчокастові пляшки. Це очевидно в теорії. Але й на практиці це було чітко доведено. Результати кіпрського експерименту були цілком переконливі. — А що це було? – здивувався Дикун. — Мустафа усміхнувся. – Ну, при бажанні це можна назвати експериментом з перепляшкування. Розпочався він року Фордового 473-го. Контролери очистили острів Кіпр від усіх його тогочасних мешканців, заселивши спеціально приготовленою партією з двадцяти двох тисяч колоністів-альф. Їм було надано всі потрібні сільськогосподарські і промислові знаряддя, і їх там залишили самостійно влаштовувати своє життя. Результати чітко підтвердили всі теоретичні передбачення. Землю ніхто не обробляв належним чином; на фабриках постійно страйкували; закони зневажали, накази не виконували; всі, кому було призначено виконувати роботу нижчої категорії, постійно інтригували, прагнучи здобути роботу вищого розряду, а ті, хто займав вищу посаду, також плели інтриґи, роблячи все можливе, щоб не втратити цю посаду. Не минуло й шести років, як там спалахнула справжня громадянська війна. Коли було вбито дев’ятнадцять з двадцяти двох тисяч мешканців, ті, що залишилися живі, одноголосно підтримали петицію до Світових контролерів з проханням знову взяти на себе правління островом. Що ті і зробили. Такий був кінець єдиного суспільства альф, яке існувало на світі. Дикун важко зітхнув. — Оптимальне співвідношення популяції, – вів далі Контролер, – вираховується за моделлю айсберґа: вісім дев’ятих його частин під водою, а одна дев’ята зверху. — І вони там, під водою, щасливі? — Щасливіші, ніж над нею. Щасливіші, скажімо, ніж оцей твій приятель. – Він показав пальцем на Гельмгольца. — Попри всю свою жахливу працю? — Жахливу? Вони так не вважають. Зовсім навпаки, вона їм подобається. Вона легенька і проста, на дитячому рівні. Жодного напруження м’язів і мізків. Сім з половиною годин помірної і невиснажливої роботи, а тоді пайка соми, забави, вільне й необмежене злягання і чуттєвки. Чого їм ще бажати? Звичайно, – додав він, – вони можуть забажати коротший робочий день. І ми, безперечно, могли б піти на такі поступки. В принципі не існує жодних перешкод для того, щоб усі працівники нижчих каст мали три- або чотиригодинний робочий день. Але ж чи стануть вони від цього щасливішими? Ні, не стануть. Такий експеримент також було проведено понад півтора сторіччя тому. В цілій Ірландії було запроваджено чотиригодинний робочий день. І який наслідок? Неспокій, заворушення і значний ріст споживання соми; ось і все. Ці додаткові три з половиною години вільного часу не тільки не стали джерелом щастя, але й спонукали людей заповнювати цей час сома-вакаціями. Бюро винаходів завалене раціоналізаторськими пропозиціями щодо економії робочого часу. Їх там є тисячі. – Мустафа Монд зробив широкий жест рукою. – Ну, і чому ми їх не втілюємо? Заради самих робітників; було б занадто жорстоко обтяжувати їх надмірним дозвіллям. Те ж саме стосується й сільського господарства. Якби ми захотіли, ми могли б синтезувати всю їжу, до щонайменшого шматочка. Але ми цього не робимо. Ми воліємо, щоб третина населення була прив’язана до землі. Заради самих селян, адже для того, щоб видобути їжу з землі, потрібно більше часу, ніж для її синтезування на фабриці. Крім того, ми ще мусимо думати і про стабільність. Нам не потрібні зміни. Кожна зміна – це загроза стабільності. Це ще одна причина, чому ми не поспішаємо впроваджувати нові винаходи. Кожне наукове відкриття несе в собі руйнівний потенціал; навіть до чистої науки треба інколи ставитися як до можливого ворога. Так, навіть до науки. Науки? Дикун насупив брови. Він знав це слово. Але не міг би пояснити, що воно означає. Шекспір і старі люди з пуебло ніколи не згадували про науку, а від Лінди йому дісталися хіба що дуже невиразні натяки: наука допомагає робити вертольоти, змушує тебе глузувати з танців на честь кукурудзи, оберігає від зморщок і втрати зубів. Він відчайдушно намагався вловити суть слів Контролера. — Так, – додав Мустафа Монд, – це ще одна галузь, якою треба пожертвувати заради стабільності. Зі щастям несумісне не лише мистецтво, але й наука теж. Наука небезпечна; її треба тримати в наморднику й надійно прикутою ланцюгами. — Що? – ошелешено вигукнув Гельмгольц. – Але ж ми завжди стверджуємо, що наука понад усе. Це ж гіпнопедичне кліше, аксіома. — Повторюване тричі на тиждень від тринадцяти до сімнадцяти років, – вставив свої п’ять копійок Бернард. — А ще ж ми пропагуємо науку в коледжі... — Так; але яку саме науку? – саркастично запитав Мустафа Монд. – Ви не маєте жодної наукової освіти, тож не вам про це судити. А от я свого часу був дуже добрим фізиком. Занадто добрим... достатньо фаховим для розуміння того, що вся наша наука – це просто кулінарна книга з ортодоксальною теорією кухарства, яку ніхто не має права піддавати сумнівам, і списком рецептів, який не можна поповнювати без спеціального дозволу від шеф-кухаря. Тепер таким шеф-кухарем став я. Але колись я був допитливим юним кухарчуком. Я став експериментувати з рецептами власного виготовлення. Нетрадиційними рецептами, нелегальними. Фактично це й були справжні наукові досліди. – Він замовк. — І що сталося? – запитав Гельмгольц Ватсон. Контролер зітхнув. — Майже те, що має статися і з вами, молоді люди. Мене мали вислати на острів. Згадка про острів викликала в Бернарда бурхливу й неадекватну реакцію. — Вислати мене на острів? – Він аж підстрибнув, тоді перетнув кімнату і став перед Контролером, розмахуючи руками. – Ви не можете вислати мене. Я нічого не зробив. Це були вони. Клянуся, що це були вони. – Він звинувачувально показав на Гельмгольца й Дикуна. – Прошу вас, не відправляйте мене в Ісландію. Я обіцяю робити все, чого від мене вимагатимуть. Дайте мені ще один шанс. Будь ласка, дайте мені шанс. – У нього з очей бризнули сльози. – Я ж кажу вам, це їхня вина, – заридав він. – Тільки не в Ісландію. – Прошу вас, ваша фордичність, благаю... – Охоплений пароксизмом ницості, він упав навколішки перед Контролером. Мустафа Монд спробував поставити його на ноги; але Бернард і далі лежав перед ним ниць; з його вуст виливався неконтрольований потік слів. Урешті-решт Контролер був змушений викликати свого четвертого секретаря. — Приведіть трьох чоловіків, – звелів він, – і занесіть містера Маркса в його спальню. Дайте йому добру дозу пароподібної соми, а тоді покладіть його в ліжко й залиште там. Четвертий секретар пішов і повернувся з трьома близнюками-прислужниками в зелених комбінезонах. Бернарда, який і далі лементував і рюмсав, забрали геть. — Хтось міг би подумати, що йому ріжуть горло, – зронив Контролер, коли зачинилися двері. – А якби він мав бодай дрібку розуму, то збагнув би, що насправді це для нього не покарання, а винагорода. Його посилають на острів. Тобто в таке місце, де він зустріне найцікавіших у цілому світі чоловіків і жінок. Тих людей, які з тієї або іншої причини занадто яскраво виявляли свою індивідуальність, щоб пристосуватися до життя в громаді. Людей, яких не задовольняють ортодоксальні догми, які мислять незалежно й самостійно. Людей, одне слово, які є особистостями. Я майже заздрю вам, містере Ватсон. Гельмгольц засміявся. — Чому ж ви самі тоді не на острові? — Тому що, врешті-решт, я надав перевагу ось цьому, – відповів Контролер. – Переді мною був вибір: бути висланим на острів, де я міг би й далі займатися чистою наукою, або почати співпрацю з Радою Контролерів з перспективою в майбутньому стати одним із них. Я вибрав цей варіант і забув про науку. – Трохи помовчавши, він додав: – Інколи я трохи тужу за наукою. Щастю служити важко... особливо щастю інших людей. Набагато важче, ніж істині, якщо вас не зумовили приймати його беззаперечно. – Він зітхнув, знову на якийсь час замовк, а тоді повів далі жвавішим тоном: – Ну, але обов’язок є обов’язок. Не можна довіряти власним уподобанням. Мене цікавлять пошуки істини, мені подобається займатися наукою. Але істина несе загрозу, а наука небезпечна для суспільства. Небезпечна, хоча й благотворна. Завдяки їй ми досягли найстабільнішої рівноваги в історії людства. Китай порівняно з нами страшенно ненадійний; навіть примітивні матріархати не були такі тривкі, як ми. Завдяки, я повторюю, науці. Але ми не можемо дозволити науці зруйнувати власні досягнення. Ось чому ми так ретельно обмежуємо масштаби її досліджень... і ось чому мене мало не зіслали на острів. Ми не даємо їй можливостей розв’язувати будь-які проблеми, крім найнагальніших. Усі інші наміри ми уважно відстежуємо і знеохочуємо. Цікаво, – додав він після невеличкої паузи, – перечитувати, що писали люди в епоху Нашого Форда з приводу наукового проґресу. Їм, судячи з усього, уявлялося, що цей проґрес триватиме вічно, незважаючи ні на що інше. Знання були найвищим благом, істина становила верховну цінність; усе решта вважалося другорядним і підпорядкованим. Це правда, що навіть тоді ці ідеї починали вже зазнавати змін. Наш Форд доклав чималих зусиль до того, щоб змістити акцент з пошуків істини і краси на досягнення комфорту і щастя. Масова продукція вимагала такої зміни акцентів. Завдяки всенародному щастю колеса невпинно і стабільно крутяться; істина і краса на таке не здатні. Ну, і, звичайно, коли маси дісталися до політичної влади, щастя набрало значно більшої ваги, ніж істина й краса. Але, попри це все, ще й далі не існувало жодних заборон і обмежень для наукових дослідів. Люди й далі вважали істину і красу верховним благом. Аж поки не вибухла Дев’ятирічна війна. А це вже змусило їх заспівати зовсім іншу пісню. Який сенс в істині, красі або знаннях, коли довкола вас розриваються бомби зі спорами сибірки? Саме тоді науку почали вперше контролювати... після Дев’ятирічної війни. Люди буди згодні на те, щоб контролювалися навіть їхні бажання. Все заради спокою. Відтоді ми й почали все контролювати. Істина від цього, звісно, постраждала. Але зате виграло щастя. Ніщо нам не дістається безкоштовно. За щастя треба платити. Ось і ви за нього платите, містере Ватсон... платите, бо вас, як видається, занадто цікавить краса. Мене занадто цікавила істина; я теж за це заплатив. — Але ж ви не відправилися на острів, – зронив Дикун, порушивши довгу мовчанку. Контролер усміхнувся. — Саме так я й заплатив. Обравши служіння щастю. Щастю для інших людей... не для себе. Нам пощастило, – додав він після паузи, – що на світі є стільки островів. Не знаю, що б ми без них робили. Мабуть, садовили б вас усіх у камеру для смертників. До речі, містере Ватсон, чи вам подобається тропічний клімат? Маркізькі острови, скажімо; або Самоа? Чи волієте щось прохолодніше? Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла. — Я б волів якомога гірший клімат, – відповів він. – Коли клімат поганий, то краще пишеться. Скажімо, якщо завиває вітер і бушують шторми... Контролер схвально кивнув. — Мені подобається ваша сила духу, містере Ватсон. Дуже подобається, справді. Хоч офіційно я це і не схвалюю. – Він усміхнувся. – Що ви скажете про Фолклендські острови? — Так, це мені підходить, – відповів Гельмгольц. – А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би піти й подивитися, як там справи у бідолахи Бернарда. РОЗДІЛ 17

— Мистецтво, наука... здається, ви заплатили доволі високу ціну за ваше щастя, – сказав Дикун, коли вони залишилися самі. – Ще щось? — Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте. — Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра. Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав: — Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали. Дикун узяв книгу. — Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки. — І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки. — «Наслідування Христа». — І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том. — «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс. — Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками. — Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога? — З тієї ж причини, що ми не даємо їм «Отелло»: це все застаріле; це все про Бога, який був сотні літ тому. Не про сучасного Бога. — Але ж Бог не міняється. — Міняються люди. — Яка різниця? — Велика різниця, – сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й попрямував до сейфа. – Був колись чоловік, якого звали кардинал Ньюмен, – мовив він. – Кардинал, – заявив він мимохідь, – це щось на подобу архігромадського співця. — «Міланський кардинал – Пандольфом звуся^[36]». Читав про них у Шекспіра. — Звичайно. Отже, як я й казав, був чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. Ага, а ось і книжка. – Він видобув її з сейфа. – А заодно візьму ще й цю. Її написав такий собі Мен де Біран. Він був філософом, якщо ти знаєш, про що йдеться. — Це чоловік, якому й не снилося, скільки є тайн на світі, – миттєво озвався Дикун. — Щось такого. Я зараз прочитаю вам дещо з того, про що йому мріялося і снилося. Але спочатку послухайте, що казав той старий архігромадський співець. – Він розгорнув книжку на позначеній паперовою закладкою сторінці і почав читати: – «Ми належимо самим собі не більше, ніж речі, якими ми володіємо і вважаємо своїми. Ми не створили самих себе і не можемо бути своїми верховними володарями. Ми не владарюємо над собою. Ми власність Бога. І хіба не щастя це усвідомлювати? Хіба нам принесе надто велике щастя або розраду усвідомлення того, що ми належимо тільки собі? Такими думками можуть тішитися юні й заможні. Вони можуть вважати чудовим робити все, як їм забажається... ні від кого не залежати... не перейматися нічим невидимим, обходитися без надокучливих постійних подяк, постійних молитов, постійних звірянь своїх учинків з волею іншого. Та з плином часу вони, як і ми всі, виявлять, що незалежність не призначена для людей... це неприродний стан... він може протривати якийсь час, але ціле своє життя до самої смерті ви так не зможете прожити в мирі й безпеці... » – Мустафа витримав паузу, відклав убік першу книжку, а тоді взяв другу і погортав сторінки. – А тепер, приміром, ось це, – сказав він і знову почав читати своїм глибоким низьким голосом: – «Людина старішає; вона відчуває в собі неминучу слабкість, млявість, дискомфорт, що супроводжують наближення похилого віку; і відчуваючи це все, вона уявляє, що її просто спіткала якась недуга, заколисує свої страхи думкою про те, що ці прикрощі спричинені якоюсь певною обставиною, від якої, як і від будь-якої хвороби, вона сподівається видужати. Марні надії! Ця хвороба називається старістю; і яка ж це жахлива недуга. Кажуть, що звертатися до релігії в старшому віці людей спонукає страх смерті і того, що станеться після неї. Але я на власному досвіді переконався, що незалежно від цих уявних жахів з віком у нас прокидаються релігійні почуття; вони стають дедалі потужнішими, адже коли наші пристрасті вщухають, а наші фантазії й емоції стають поміркованішими і вже не так легко збуджуються, наш розум може уникати зайвих хвилювань, його вже не відволікають зайві видіння, спокуси й розваги, які його так поглинали; натомість з’являється Бог, мов сонце з-за хмари; наша душа відчуває, бачить і звертається до цього джерела безмежного світла; звертається природно й неминуче; адже тепер, коли все, що наповнювало чуттєвий світ життєвою енергією і чарами, починає вислизати від нас, коли це чуттєве буття не підживлюється більше внутрішніми й зовнішніми враженнями, ми відчуваємо потребу спертися на щось тривке і стале, на щось таке, що нас ніколи не ошукає... на щось реальне, вічне й істинне. Так, ми неминуче звертаємося до Бога; адже це релігійне почуття таке чисте за своєю природою і дає таку насолоду душі, яка його переживає, що цим компенсуються всі інші наші втрати». – Мустафа Монд згорнув книжку і відхилився на спинку крісла. – Однією з численних тайн на світі, які навіть не снилися^[37] отим філософам, було ось це, – він змахнув рукою, – тобто ми, сучасний світ. «Незалежним від Бога можна бути тільки тоді, коли ви юні й заможні; незалежність не допоможе вам прожити до самої смерті в мирі й безпеці». Ну, але тепер ми залишаємося юними й заможними до самої смерті. І який з цього висновок? Очевидно, що ми можемо бути незалежними від Бога. «Це релігійне почуття компенсує нам усі інші втрати». Але ми не маємо жодних утрат, які треба компенсувати; релігійне почуття для нас зайве. І для чого нам шукати якісь замінники наших юнацьких жадань, коли ці жадання нас ніколи не зраджують? Навіщо нам замінники розваг, коли ми можемо клеїти дурня й задовольняти всі свої забаганки до самого кінця? Навіщо нам якийсь перепочинок і спокій, якщо наші мізки й тіла тішаться активним життям? Навіщо нам розрада, якщо в нас є сома? Навіщо щось тривке і стале, коли ми маємо стабільність і порядок? — То ви думаєте, що Бога немає? — Ні, я вважаю цілком імовірним, що він є. — Тоді чому?.. Мустафа Монд не дав йому договорити. — Але він проявляє себе різним людям по-різному. У домодерні часи він проявляв себе сутністю, описаною в цих книжках. Тепер... — І як він проявляє себе тепер? – допитувався Дикун. — Ну, він проявляє себе своєю відсутністю; так, немовби його взагалі ніколи не було. — Це ваша провина. — Назвімо це провиною цивілізації. Бог несумісний з машинерією, науковою медициною і загальним щастям. Потрібно робити вибір. Наша цивілізація обрала машинерію, медицину і щастя. Тому я й мушу замикати ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Люди були б приголомшені, якби... Дикун його перервав. — Але ж хіба не природно відчувати присутність Бога? — З таким самим успіхом можна запитати, чи не природно застібати блискавку на штанах, – саркастично зронив Контролер. – Ви нагадуєте мені ще одного з тих старих мудрагелів, якого звали Бредлі. За його визначенням філософія займається пошуками хибних аргументів для пояснення інстинктивної віри. Немовби можна вірити у щось, керуючись інстинктами! Людина в щось вірить, тому що її так зумовили. Пошуки хибних аргументів для пояснення чиєїсь віри в інші хибні аргументи... така ось філософія. Таж люди вірять у Бога, тому що їх зумовили вірити в Бога. — Та все одно, – наполягав на своєму Дикун, – цілком природно повірити в Бога, коли ви на самоті... цілком самотні, вночі, в роздумах про смерть... — Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті. Дикун понуро кивнув головою. У Малпаїсі він страждав через те, що його відсторонили від спільних дій громади пуебло, а в цивілізованому Лондоні йому завдавала страждань неможливість уникнути цих спільних громадських дій, побути хоч трохи самому. — Ви пам’ятаєте оцей уривок з «Короля Ліра»? – запитав нарешті Дикун. – «За грішні втіхи праві небеса турботами тяжкими нас карають. Тебе зачавши в темряві пороку, став темним батько наш», а Едмунд відповідає... пам’ятаєте, він поранений і помирає: «Ти правду кажеш. Так. Обернулось колесо – і я подоланий^[38]». Що ви на це скажете? Хіба ж це не Бог і далі керує всім, карає й винагороджує? — Ну, а хіба це так? – відповів питанням на питання Контролер. – Ви можете скільки завгодно займатися грішними втіхами з якоюсь яловицею, анітрохи не ризикуючи тим, що вам виколе очі коханка вашого сина. «Обернулось колесо – і я подоланий». А де був би Едмунд у наш час? Сидів би собі у пневматичному кріслі, пригорнувши за талію якусь дівчину, смоктав би жуйку зі статевими гормонами і дивився б чуттєвки. Небеса, звичайно, праві. Немає сумніву. Але ж, якщо вже на це пішло, божий звід законів диктують люди, які впорядковують суспільство. Провидіння керується людськими підказками. — Ви впевнені? – засумнівався Дикун. – Ви справді впевнені, що Едмунда в його пневматичному кріслі також не було тяжко покарано, як і того смертельно пораненого, що стікав кров’ю, Едмунда? Небеса завжди праві. Хіба ж не скористалися вони його грішними втіхами як засобом його деградації? — Деґрадації з чого, з якого стану? Він ідеальний громадянин: щасливий і працьовитий споживач товарів. Звичайно, якщо за основу брати якісь відмінні від наших стандарти, можна тоді казати, що він деградував. Але потрібно дотримуватися єдиних постулатів. Не можна грати в електромагнетичний ґольф за правилами центрифужного ґольфика. — Але ж поцінування – річ не самовільна, – процитував Дикун. – Тут важить внутрішня ціна предмета не менш, ніж гідність поцінувача^[39]. — Та годі вже, годі, – запротестував Мустафа Монд, – це вже ви трохи перебільшуєте. — Якщо не забувати про Бога, ви не дозволите собі деградувати завдяки грішним утіхам. Ви матимете підставу для того, щоб терпляче і стійко все зносити, діяти мужньо й відважно. Я бачив це в індіанців. — Я цього не заперечую, – погодився Мустафа Монд. – Але ж ми не індіанці. Для цивілізованої людини не існує жодних потреб терпляче зносити якісь по-справжньому неприємні речі. А щодо відважних дій... борони Форде, щоб будь-якій людини стрілила в голову подібна ідея. Якби люди почали діяти відважно й самостійно, настав би крах усьому нашому суспільному ладу. — А як тоді із самозреченням? Маючи Бога, ви мали б підстави для самозречення. — Але ж промислова цивілізація можлива тільки за відсутності самозречень. Потурання всім своїм бажанням обмежене хіба що вимогами гігієни й економіки. Інакше перестане обертатися колесо. — Ви б мали тоді підстави для доброчесності, стриманості! – вигукнув Дикун, трохи розчервонівшись від цих слів. — Але стриманість породжує пристрасть, доброчесність закінчується неврастенією. А пристрасть і неврастенія ведуть до нестабільності. А це вже кінець всієї цивілізації. Не може існувати міцна цивілізація без потурання грішним утіхам. — Але ж Бог дає підстави для всього шляхетного, високого й героїчного. Якщо мати Бога... — Мій любий юний друже, – сказав Мустафа Монд, – цивілізація не відчуває жодної потреби в шляхетності чи героїзмі. Ці речі є симптомами політичної неефективності. У належно організованому суспільстві, такому, як наше, ніхто навіть не має шансів проявляти свою шляхетність або героїзм. Для того, щоб з’явилася така нагода, мали б виникнути вкрай нестабільні умови. Там, де вибухають війни, де ставлять під сумнів лояльність, де треба опиратися спокусам і здобувати або боронити чиюсь любов... там, очевидно, є певний сенс у шляхетності й героїзмі. Але в наш час немає жодних воєн. Усе робиться для того, щоб ніхто ні в кого забагато не закохувався. Нікому й на думку не спадає ставити під сумнів свою лояльність; усі зумовлені так, що просто не можуть не робити те, до чого зобов’язані. А всі ці ваші обов’язки такі приємні, всі ваші природні імпульси отримують такі широкі можливості для втілення, що для вас просто не існує спокус, яким би ви хотіли опиратися. А якщо будь-коли, через якийсь несприятливий збіг обставин, станеться раптом щось неприємне, що ж, для цього й існує сома, що допоможе вам забутися, відволіктися від реальних фактів і поринути в солодкі вакації. Сома вгамує ваш гнів, примирить вас із ворогами, зробить вас толерантним і довготерпеливим. У минулому ви могли цього досягти лише після великих зусиль і довгих років важкого морального вишколу. Тепер вам достатньо проковтнути дві-три напівграмулькові піґулки, і все. Кожен тепер може бути доброчесним. Ви можете принаймні половину своєї моральності носити з собою у пляшечці. Християнство без сліз – ось що таке сома. — Але ж без сліз не обійтися. Невже ви не пам’ятаєте, що сказав Отелло? «О, коли б по кожній бурі наставав для нас такий блаженний спокій, – хай вітри ревуть отак, щоб розбудити й смерть^[40]». Один старий індіанець розповідав нам історію про дівчину з Матсакі. Юнаки, які хотіли одружитися з нею, повинні були прополоти зранку її город. Здавалося б, нічого тяжкого; але там були зачаровані мухи й комарі. Більшість юнаків просто не витримували їхніх пекучих укусів. А той, хто це витримав, здобув дівчину. — Дуже мило! Але в цивілізованих країнах, – пояснив Контролер, – не треба полоти грядки, щоб отримати дівчину; і вас не покусають жодні мухи й комарі. Ми їх позбулися ще сотні років тому. Спохмурнівши, Дикун кивнув головою. — Ви їх позбулися. Так, це схоже на вас. Позбуватися всього неприємного, замість того щоб пробувати до цього пристосуватися. У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть – і тим спинити їх? ^[41].. Та ви не робите ні того, ні другого. Не коритесь і не стрічаєте опором. Ви просто знищуєте стріли. Занадто легкий вихід. Він раптом замовк, згадавши про матір. У своїй палаті на тридцять сьомому поверсі Лінда вільно линула серед моря співучого світла й пахучих пестощів... відпливала кудись поза час і простір, геть з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, свого зношеного і набрезклого тіла. А Томакін, колишній Директор інкубаційно-зумовлювального центру, Томакін і далі був на вакаціях... очунював від ганьби і приниження там, де не міг чути цих слів, цього глузливого реготу, де не міг бачити цього потворного обличчя, не міг відчувати ці слизькі й розпухлі руки довкола своєї шиї, в чудесному світі... — Але вам потрібно, – наполягав Дикун, – мати для зміни бодай щось зі сльозами. Бо все тут нічого не варте, все надто дешеве. (— Дванадцять з половиною мільйонів доларів, – заперечив Дикунові Генрі Фостер, коли той йому це сказав. – Дванадцять з половиною мільйонів – ось скільки коштує новий зумовлювальний центр. Жодного центика менше. ) — Готовий наражатися на втрати, на примхи долі, на непевність битви, і все за шкаралупу від яйця! ^[42] Хіба це не привабливе? – запитав Дикун, дивлячись на Мустафу Монда. – Навіть не кажучи про Бога... хоч Бог, звичайно, був би тут першопричиною. Хіба не варто ризикувати, жити відчайдушно? — Звичайно, варто, – погодився Контролер. – Чоловіки й жінки повинні вряди-годи стимулювати свої надниркові залози. — Що? – не зрозумів його Дикун. — Це одна з передумов міцного здоров’я. Саме тому ми і впровадили обов’язкові процедури З. Д. П. — З. Д. П.? — Замінника дикої пристрасті. Щомісяця, регулярно. Ми насичуємо організм адреналіном. Це абсолютний фізіологічний еквівалент страху й лютощів. Усі тонізувальні ефекти, що виникають внаслідок вбивства Дездемони або загибелі від рук Отелло, але без жодних незручностей. — Але мені подобаються ці незручності. — А нам ні, – відрізав Контролер. – Ми воліємо, щоб усе відбувалося комфортно. — Але я не хочу цього комфорту. Нехай буде Бог, поезія, небезпека, свобода, доброчесність. І гріх нехай буде. — Тобто, – зронив Мустафа Монд, – ви хочете мати право бути нещасним. — Ну й нехай, – зухвало вигукнув Дикун, – нехай я хочу мати це право. — Вже не кажучи про право ставати старим, потворним і безпомічним; про право хворіти сифілісом і раком; про право помирати з голоду; про право бути вошивим; про право жити в постійному страсі перед тим, що може статися завтра; про право заразитися черевним тифом; про право страждати від нестерпного болю. Запала довга мовчанка. — Я згоден на все це, – сказав нарешті Дикун. Мустафа Монд тільки знизав плечима. — Це теж ваше право, – додав він. РОЗДІЛ 18

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 23 24 252627 Следующая ⇒