Annotation 7 страница

Стрілки всіх чотирьох тисяч електричних годинників у всіх чотирьох тисячах кімнат Блумсбері-центру показували на двадцять сьому хвилину по другій. «Цей працьовитий вулик», як полюбляв його називати Директор, діловито гудів, ніби підтверджуючи ці слова. Всі були заклопотані, скрізь панував упорядкований рух. У мікроскопах можна було бачити, як сперматозоїди, люто вихляючи своїми довжелезними хвостами, проникали головками в яйцеклітини; як запліднені яйцеклітини збільшувалися, ділилися або, якщо були бокановскіфовані, брунькувалися, творячи цілі покоління окремих ембріонів. З кімнати соціального визначення ескалатори спускалися з гуркотом у підвал, і там, у темно-червоному присмерку, вигріваючись на своєму ложі з очеревини і підживлюючись замінником крові й гормонами, зародки поступово зростали або ж, отримавши належну дозу отрути, деградували до стану хирлявого епсилонства. З ледь чутним гудінням і побрязкуванням рухомі стелажі майже непомітно повзли впродовж тижнів і нескінченних рекапітуляційних еонів туди, де в декантувальній кімнаті лунав перший нажаханий і здивований крик щойно розпляшкованих немовлят. Десь там знизу до підвалу доносилося вуркотіння генераторів. Ліфти снували вгору і вниз. На всіх одинадцяти поверхах ясел був час годування. Тисяча вісімсот позначених бирками немовлят одночасно смоктали з тисячі восьмисот пляшечок визначені їм дози пастеризованих зовнішних секрецій. Ще вище, в наступних десяти поверхах спалень, маленькі хлопчики й дівчатка, котрі ще й досі потребували післяобіднього сну, також не байдикували, як і всі інші, самі того не знаючи, бо несвідомо вислуховували гіпнопедичні уроки з гігієни й комунікабельності, класової свідомості й любовного життя малюків. А ще вище були дитячі кімнати, в яких, через непогоду й дощ надворі, дев’ятсот старших за віком дітей розважалися будуванням моделей, ліпленням з глини, розстібуванням блискавок і еротичними забавами. Дз-з, дз-з! Вулик дзижчав завзято й весело. Дівчата життєрадісно співали, нахилившись над пробірками, визначальники щось собі насвистували, а що за чудові жарти лунали над порожніми пляшками в декантувальній кімнаті! Проте обличчя Директора, коли він зайшов у запліднювальну кімнату разом із Генрі Фостером, було серйозне і непроникно суворе. — Нехай це стане наукою для всіх, – сказав він. – Саме в цій кімнаті, бо тут найбільше в цілому Центрі робітників найвищих каст. Я звелів йому зустріти мене тут о пів на третю. — Він дуже добре справляється зі своєю роботою, – з удаваною великодушністю мовив Генрі. — Я знаю. Але тим паче до цього треба поставитися з усією суворістю. Його інтелектуальні досягнення аж ніяк не знімають з нього відповідальності за його моральні якості. Що талановитіша людина, то більша в неї здатність ввести в оману інших. Хай краще постраждає хтось один, перше ніж він розбестить багатьох. Обміркуйте цю справу безпристрасно, містере Фостер, і ви побачите, що не існує мерзеннішого злочину, ніж неортодоксальна поведінка. Вбивство знешкоджує лише якусь одну особу... а, врешті-решт, що таке особа? – Широким жестом він показав на ряди мікроскопів, пробірок, інкубаторів. – Ми легко можемо її відтворити... і в будь-якій кількості. Неортодоксальність загрожує не лише особистості; вона завдає удару цілому суспільству. Так, цілому суспільству, – повторив він. – Ага, а ось і він. Бернард якраз увійшов у кімнату й просувався до них поміж рядами запліднювальників. Під маскою показної самовпевненості приховувалася його нервозність. Він привітався: — Доброго ранку, пане Директоре, – до абсурду гучним голосом, а тоді, виправляючи помилку, сміховинно тихо пискнув: – Ви просили мене прийти й поговорити з вами тут. — Так, містере Маркс, – зловісно мовив Директор. – Я справді запросив вас прийти сюди до мене. Я так розумію, що вчора ви повернулися зі своїх вакацій. — Правильно, – підтвердив Бернард. — Такс-с, – просичав, наче змія, Директор. А тоді зненацька підвищив голос. – Пані й панове, – сповістив він, – пані й панове. Спів дівчат, похилених над пробірками, і посвистування мікроскопістів одразу вщухло. Запала цілковита тиша; всі озирнулися. — Пані й панове, – знову повторив Директор, – вибачте, що я перериваю вашу працю. До цього мене приневолює неприємний обов’язок. Безпека і стабільність суспільства опинилися під загрозою. Цей чоловік, – показав він звинувачувальним жестом на Бернарда, – цей чоловік, який стоїть оце перед вами, цей альфа-плюс, якому стільки було даровано і від якого відповідно стільки очікувалося, цей ваш колега... чи радше, мабуть, уже колишній ваш колега?.. вульгарно взяв і не виправдав покладену на нього довіру. Своїми єретичними поглядами на спорт і на сому, скандальною неортодоксальністю свого сексуального життя, відмовою коритися вченню господа нашого Форда і поводитися належно в години дозвілля він уже змалечку (тут Директор осінив себе знаком «Т») виявив себе ворогом суспільства, руйнівником, пані й панове, порядку і стабільності, бунтівником супроти самої цивілізації. Саме тому я пропоную звільнити його, ганебно звільнити з посади, яку він займав у цьому Центрі; я пропоную негайно перевести його в найнижчу за ранґом філію Центру, а також задля того, щоб це покарання відповідало найвищим інтересам суспільства, відправити його якнайдалі від будь-якого великого населеного пункту. Він матиме найменше нагод спокутувати інших своїм безфордним прикладом в Ісландії. – Директор витримав паузу; тоді, склавши на грудях руки, багатозначно повернувся до Бернарда. – Марксе, – мовив він, – чи є в тебе бодай якась підстава заперечувати проти негайного виконання цього присуду? — Так, є, – дуже голосно відповів Бернард. Директор цього не сподівався, але поблажливо запропонував: — Ну, то наведи її нам. — Звичайно. Мушу тільки когось сюди запросити. Хвилиночку. – Бернард швиденько рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. – Заходь, – звелів він, і в кімнаті з’явилася та, що й мала стати його виправданням. Хтось зойкнув, кімнатою пронеслося здивоване й нажахане бурмотіння; якась дівчина заверещала; вилізши на стільця, щоб добре все побачити, хтось перекинув дві пробірки зі сперматозоїдами. Жирна, обрезкла і дряхла, особливо на тлі цих пружних моложавих тіл і неспотворених облич, у кімнату зайшла Лінда, немов якась химерна і страхітлива потвора, що кокетливо шкірилася своєю беззубою й безбарвною посмішкою і похитувала дебелими стегнами, демонструючи, як їй, мабуть, здавалося, спокусливу чуттєвість. Бернард ішов поруч із нею. — Ось він, – показав він на Директора. — Невже ти думав, що я його не впізнаю? – обурено зронила Лінда, а тоді звернулася до самого Директора: – Звичайно, я тебе знаю; Томакіне, я розпізнала б тебе серед тисячі інших облич. Але ти вже, мабуть, забув про мене. Не пригадуєш? Ти не пригадуєш, Томакіне? Свою Лінду? – Вона стояла й дивилася на нього, схиливши голову вбік і далі всміхаючись, хоч ця посмішка, зустрівшись з виразом огиди на закам’янілому Директоровому обличчі, ставала дедалі менш упевненою, аж поки остаточно не зникла. – Ти не пригадуєш, Томакіне? – повторила вона тремтячим голосом. Її збентежені очі були сповнені болю. Одутле і вкрите плямами обличчя викривилося у гротескну гримасу безмежної скорботи. – Томакіне! – Вона простягла до нього руки. Хтось почав хихикати. — Що означає, – почав говорити Директор, – цей потворний... — Томакіне! – Вона підбігла до нього, волочачи по землі поли свого пончо, обвила руками його за шию і сховала в нього на грудях обличчя. Всі вибухли нестримним реготом. —... цей потворний розіграш, – перейшов на крик Директор, закінчуючи речення. Почервонівши, він намагався визволитися з її обіймів. Вона ж відчайдушно вчепилася в нього. — Але ж я Лінда, я Лінда. – її слова заглушив регіт. – Я ж народила тобі дитину, – заволала вона, перекрикуючи галас. Зненацька запала приголомшлива тиша; всі ніяково ховали очі, не знаючи, куди поглянути. Директор раптово зблід, перестав чинити опір і нажахано дивився на неї, тримаючи руками її зап’ястя. – Так, дитину... я її матір. – Вона з викликом кинула це сороміцьке слово в обурено принишклу юрбу; а тоді несподівано відштовхнула Директора, сповнена сорому й ганьби, затулила обличчя руками й заридала. – Це не моя вина, Томакіне. Бо ж я завжди робила вправи, правда? Правда? Завжди... Навіть не знаю, як... Якби ти знав, який це жах, Томакіне... Та все одно він був моєю розрадою. – Обернувшись до дверей, вона покликала: – Джоне! Джоне! Він одразу ж з’явився, застиг на мить у дверях, роззирнувся, а тоді м’яко перетнув у своїх мокасинах кімнату, впав навколішки перед Директором і чітко вимовив: — Мій батьку! Це слово (а «батько» за своїм значенням було не аж таким огидним відхиленням від моральних норм, пов’язаних з дітородженням, і вважалося скоріше грубим і вульгарним, ніж непристойним, копрологічною радше, ніж порнографічною недоречністю); отже, це комічно грубувате слівце відразу зняло напругу, що ставала вже нестерпною. Юрба вибухла шаленим, майже істеричним реготом, що, здавалося, ніколи не зупиниться. Мій батьку... і це стосувалося Директора! Мій батьку! О, Форде, Форде! Це було вже занадто. Сміх і гиготіння залунали з новою силою, обличчя спотворилися від реготу, а з очей потоком полилися сльози. Ще шість пробірок зі сперматозоїдами впали на землю. Мій батьку! Блідий, з нестямно вибалушеними очима, Директор зацьковано роззирнувся довкола, агонізуючи від такого приниження. Мій батьку! Регіт, що починав було вщухати, вибухнув з новою силою. Директор затулив руками вуха й кинувся геть із кімнати. РОЗДІЛ 11

Після тієї сцени в запліднювальній кімнаті вся вищекастова еліта Лондона горіла бажанням побачити те розкішне створіння, котре впало навколішки перед Директором інкубаційно-зумовлювального центру (хоч це вже був колишній Директор, адже бідолаха відразу ж пішов у відставку, й відтоді його вже ніколи не бачили в центрі), плюхнулося перед ним навколішки і звернулося до нього (важко було повірити, що ця сміхота сталася насправді! ) «мій батьку». Лінда ж, навпаки, не викликала ні в кого жодного інтересу; ні в кого не виникало анінайменшого бажання її бачити. Назвати себе матір’ю – це вже була не сміхота, а гидотна непристойність. Крім того, вона ж не була справжньою дикункою, бо з’явилася на світ із пляшки й була зумовлена, як і всі інші: тож і якихось химерних думок у неї аж ніяк не могло бути. А насамкінець... і це, мабуть, найбільше відштовхувало людей від бажання побачити бідолашну Лінду... вона мала відразливу зовнішність. Дебела; давно вже не першої молодості; з гнилими зубами і плямистим обличчям, а та її фігура (о, Форде! )... на неї просто не можна було дивитися без того, щоб вас не починало нудити, так, по-справжньому нудити. Тому вся еліта була рішуче налаштована на те, щоб Лінда зовсім не потрапляла їм на очі. А Лінда, чесно кажучи, також не палала бажанням бачити їх. Повернення до цивілізації означало для неї повернення до соми, з можливістю лежати безперервно в ліжку, перебуваючи у стані ейфорії, без того, щоб прокидатися з болем голови і нападами блювоти, без того почуття сорому, яке охоплювало її завжди після пейотля, немовби вона вчинила якусь ганебну антисуспільну дію, після якої не годна була глянути людям у вічі. Сома ніколи не викидала таких коників. Вона дарувала справжнє свято, і якщо наступного ранку й відчувалося якесь невдоволення, то тільки порівняно з блаженством самого свята, а не як щось глибоко вкорінене й ганебне. Найкращими ліками від цього було постійне повернення свята. Вона пожадливо вимагала дедалі більших і частіших доз. Доктор Шоу спочатку заперечував; але врешті-решт дозволив їй отримувати бажане. Вона щодня приймала дозу в двадцять грамульок. — Але це її прикінчить за місяць-два, – повідомив доктор Бернардові. – Одного дня станеться параліч її дихального центру. Вона не зможе дихати. Кінець. І це добре. Якби ми мали змогу омолоджувати, була б, звичайно, інша річ. Але ми цього не можемо. Всі здивувалися (адже було так зручно, що Лінда нікому не заважає, перебуваючи постійно на цьому святі соми), коли Джон почав протестувати. — Але ж хіба ви не вкорочуєте їй життя, призначаючи такі великі дози? — У певному сенсі так, – визнав доктор Шоу. – Але, з другого боку, ми їй насправді його продовжуємо. – Юнак вирячив очі, нічого не розуміючи. – Нехай сома вкоротить на кілька років життя, – вів далі доктор. – Але подумай, які безмежні, безмірні позачасові подорожі можна здійснити за її допомогою. Кожне свято соми переносить нас у те, що наші предки називали вічністю. Джон почав розуміти. — В устах моїх, в очах ти бачив вічність^[12], – пробурмотів він. — Що? — Нічого. — Звичайно, – мовив далі доктор Шоу, – не можна дозволяти людям відлітати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але враховуючи те, що в неї жодної серйозної роботи не було... — І все одно, – не погодився Джон, – я не думаю, що так чинити правильно. Доктор знизав плечима: — Ну, якщо ти, звісно, волів би, щоб вона весь час репетувала як божевільна... Врешті-решт Джон був змушений поступитися. Лінда отримала свою сому. Відтоді вона залишалася в ліжку у своїй невеличкій кімнатці на тридцять сьомому поверсі багатоповерхового будинку, в якому була Бернардова квартира, з постійно ввімкненими радіоприймачем і телевізором, з краном, з якого крапала есенція пачулі, з таблетками соми, що лежали на відстані простягнутої руки... там вона залишалася; і водночас її там не було, адже вона весь час перебувала десь удалині, в безмежній далині, на святі; на святі в якомусь іншому світі, де музика з радіоприймача ставала лабіринтом лунких кольорів, ковзким пульсуючим лабіринтом, що вів (неминуче прекрасними зиґзаґами) до сліпучого центру абсолютної певності; де образи з телевізійного ящика, що танцювали, були виконавцями якоїсь неймовірно розкішної співучої чуттєвки, де краплі пачулі були не просто ароматом, а сонцем, мільйонами сексофонів, любовними забавами Попе, але набагато, незрівнянно інтенсивнішими й такими, що їм не було кінця. — Ні, омолоджувати ми не здатні. Але я дуже тішуся, – сказав на завершення доктор Шоу, – що маю змогу побачити на власні очі приклад старечого згасання людської особи. І я дуже вдячний за те, що мене сюди запросили. – Він приязно потис Джонові руку. Бо, зрештою, всіх цікавив саме Джон. А враховуючи те, що Джона можна було побачити тільки за посередництва Бернарда, його вповноваженого опікуна, Бернард уперше у своєму житті опинився в ролі особи, до якої ставилися не просто нормально, а як до вельми важливої персони. Ніхто вже не згадував про алкоголь у його заміннику крові, ніхто не глузував з його зовнішності. Генрі Фостер аж зі шкури пнувся, щоб бути з ним приятелем; Беніто Гувер подарував йому шість пакетів жуйки зі статевими гормонами; помічник визначальника прийшов і почав мало не принижуватися, вимолюючи запрошення на одну з Бернардових вечірок. А якщо вже казати про жіноцтво, то Бернардові досить було лише натякнути на можливість запрошення, і він міг легко отримати кого б тільки забажав. — Бернард запропонував мені зустрітися з Дикуном наступної середи, – переможно повідомила Фанні. — Я дуже тішуся, – зраділа Леніна. – Тепер ти мусиш визнати, що помилялася стосовно Бернарда. Скажи, хіба ж він не солоденький? Фанні кивнула. — Мушу таки сказати, – додала вона, – що була доволі приємно здивована. Головний пляшкувальник, директор визначень, троє асистентів запліднювальників, професор чуттєвок з коледжу емоційної інженерії, декан вестмінстерської громадської співальні, інспектор бокановскіфікації – цей список знаменитих Бернардових гостей був нескінченний. — А я минулого тижня мав шістьох дівчат, – довірився він Гельмгольц Ватсонові. – Одну в понеділок, двох у вівторок, ще двох у п’ятницю й одну в суботу. Якби я мав більше часу або бажання, то їх там ще було з десяток, яких тільки варто було поманити пальцем... Гельмгольц так понуро й несхвально вислухав ці його вихваляння, що Бернард відчув образу. — Ти мені заздриш, – кинув він. Гельмгольц похитав головою. — Мені просто сумно, ось і все, – відповів він. Бернард роздратовано вийшов геть. Ніколи більше, пообіцяв він сам собі, ніколи більше не розмовлятиму з тим Гельм-гольцом. Минали дні. Успіх, немов шампанське, вдарив Бернардові в голову і цілковито примирив його (як і мав би, звісно, діяти будь-який п’янкий напій) зі світом, який досі його аж ніяк не задовольняв. Оскільки його тепер було визнано важливою особою, він зовсім не заперечував проти такого порядку речей. Але, примирившися з ним завдяки своєму успіху, він усе ж таки відмовлявся позбавляти себе такого привілею, як критика цього порядку речей. Адже сам факт цієї критики підносив його у власних очах, робив ще значущішим. Крім того, він щиро вірив у те, що існує достатньо підстав для критики. (Та водночас йому не менш щиро подобалося бути успішним і мати змогу оволодівати всіма найбажанішими дівчатами. ) Перед тими, хто тепер заради Дикуна домагався його уваги, Бернард виставляв напоказ свою в’їдливу неортодоксальність. Його ввічливо вислуховували. Але коли він відвертався, люди похитували головами. — Цей молодик погано закінчить, – казали вони, пророкуючи його крах, до якого й самі мали невдовзі намір докластися. – Він не знайде якогось іншого Дикуна, що вдруге його порятує, – додавали вони. Ну, але тим часом існував цей перший Дикун; отож вони були люб’язні. Бернард відчував свою велич... був Грандіозним та одночасно легким і невагомим, легшим за повітря. — Легшим за повітря, – мовив Бернард, показуючи вгору. Немов якась небесна перлина, високо-високо над ними зринула життєрадісно в небі, осяяному сонячним світлом, повітряна кулька Департаменту прогнозу погоди. — «... згаданому Дикуну, – йшлося в інструкціях для Бернарда, – слід показати цівілізоване життя в усіх його аспектах». Власне тепер йому показували це життя з висоти пташиного польоту, а саме з платформи вежі Чаринґ-Т. Ґідами слугували начальник станції і місцевий метеоролог. Але говорив безперестанку Бернард. Сп’янілий від слави, він поводився так, наче був принаймні Світовим контролером. Легшим за повітря. У небі з’явилася й зайшла на посадку бомбейська «Зелена ракета». З неї висадилися пасажири. З восьми ілюмінаторів визирало восьмеро ідентичних дравідських близнюків-стюардів у хакі. — Дванадцять тисяч п’ятдесят кілометрів за годину, – захоплено повідомив начальник станції. – Що ви на це скажете, пане Дикуне? Джон подумав, що це доволі непогано. — Хоч Арієль, – мовив він, – міг за сорок хвилин оперезати цілу землю^[13]. «Дикуна, – написав Бернард у своєму звіті Мустафі Монду, – на диво мало захоплюють і вражають цивілізаційні винаходи. Частково це, безсумнівно, пояснюється тим фактом, що він уже чув про це від жінки на ім’я Лінда, своєї м... » (Мустафа Монд насупив брови. «Невже цей дурень думає, що мені стане погано, якщо я побачу це слово повністю? ») «А частково його зацікавленістю так званою «душею», як він її називає, яку наполегливо вважає сутністю, незалежною від фізичного середовища, тоді як я намагався підкреслити йому... » Контролер пропустив кілька наступних речень і вже було намірився перегорнути сторінку в пошуках цікавіших і конкретніших деталей, коли йому на очі трапилася низка доволі небуденних фраз, «... хоч мушу визнати, – прочитав він, – що я погоджуюся з Дикуном у тому, що наша цивілізована інфантильність занадто поверхова або, як він висловився, дешева; тож я волів би скористатися цією нагодою, щоб привернути увагу вашої фордичності... » Мустафа Монд, що почав уже було сердитися, раптово розвеселився. Сама думка про те, що ця істота почала так пихато повчати його – його – стосовно суспільного ладу, була направду аж занадто гротескною. Мабуть, цей молодик просто втратив залишки глузду. «Мушу його провчити», – подумав Мустафа; а тоді відкинув назад голову й залився сміхом. Утім він зробить це не відразу, не тієї ж миті. Це була невеличка фабрика, що продукувала освітлення для гелікоптерів, філія корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (адже цей рекомендаційний лист від Контролера справляв на всіх магічне враження) головний технолог і менеджер людського фактора. — Кожен процес, – пояснив менеджер людського фактора, – в міру можливостей здійснює єдина група Бокановського. І дійсно, вісімдесят три майже безносі короткоголові дельти займалися холодним пресуванням. П’ятдесятьма шістьома машинами з чотирма шпинделями маніпулювало п’ятдесят шість орлоподібних рудуватих гамм. Сто сім зумовлених до спекотних умов праці епсилонів-сенеґальців трудилося в ливарні. Тридцять три жіночки-дельти, довгоголові, руденькі, з вузенькими тазами і зростом в один метр шістдесят дев’ять сантиметрів (плюс-мінус 20 міліметрів), нарізали ґвинти. У монтажній кімнаті дві групи гамма-плюсових карликів складали докупи генератори. Два ряди низеньких столів були розташовані один навпроти одного; поміж ними поволі рухався конвеєр з набором окремих деталей; сорок сім білявих голів з одного боку і сорок сім русявих – з другого. Сорок сім кирпатих носів супроти сорока семи гачкуватих; сорок сім скошених підборідь – супроти сорока семи випнутих. Зібрані механізми інспектували вісімнадцятеро ідентичних дівчат з кучерявим каштановим волоссям у зеленій гаммівській уніформі, тоді їх складали в ящики тридцять чотири коротконогі дельта-мінусові чоловіки-лівші, а у вантажівки їх ладували шістдесят три синьоокі, світловолосі й ластаті напівдебіли-епсилони. — Який чудесний світ новий... – Таке враження, що власна пам’ять вирішила зіграти з ним злий жарт, і Дикун тепер увесь час повторював Мірандині слова. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди^[14]. — І мушу вас запевнити, – сказав на завершення менеджер людського фактора, коли вже вони виходили з фабрики, – що в нас майже не виникає якихось непорозумінь з робітниками. Ми завжди знаходимо... Але Дикун раптово покинув своїх компаньйонів і почав несамовито блювати за якимись лавровими кущами, немов тверда земля під його ногами стала гелікоптером, що провалюється в повітряну яму. «Дикун, – написав Бернард, – відмовляється вживати сому і відчуває себе пригніченим через те, що та жінка Лінда, його м...., постійно перебуває у святковій ейфорії. Варто зазначити, що попри старечий вік його м..... та її неймовірно відразливу зовнішність Дикун дуже часто її відвідує і вельми до неї прив’язаний... цікавий приклад того, як раннє зумовлення може змінювати і навіть суперечити природним імпульсам (тут ідеться про імпульсивну огиду до неприємних об’єктів)». Вони приземлилися в Ітоні на даху Верхньої школи. З другого боку шкільного подвір’я сяяли під сонцем всі п’ятдесят два білосніжні поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч од них був коледж, а праворуч – шкільна громадська співальня, що хизувалися своїми залізобетонними і скляними конструкціями. Посеред чотирикутного подвір’я стояла дещо старомодна статуя з хромованої сталі нашого господа Форда. Коли вони зійшли з вертольота, їх зустріли доктор Ґафні, ректор, і міс Кіт, директриса. — Чи багато у вас тут близнюків? – трохи боязко поцікавився Дикун, коли вони вирушили на оглядини коледжу. — Та ні, – відповів ректор. – Ітон призначений винятково для хлопців і дівчат з найвищих каст. Одна яйцеклітина, одна доросла особа. Це, звісно, ускладнює навчальний процес. Але з цим треба миритися, – зітхнув він, – адже їм доведеться брати на себе велику відповідальність і мати справу з надзвичайними ситуаціями. Бернардові тим часом дуже сподобалася міс Кіт. — Можливо, Ви матимете вільний вечір у будь-який понеділок, середу або п’ятницю, – натякнув він їй. Показавши великим пальцем на Дикуна, він додав: – Цікава, знаєте, особа. Дивна. Міс Кіт усміхнулася (і він відзначив її вельми милу усмішку), подякувала і сказала, що з радістю відвідає якусь з його вечірок. Ректор відчинив двері. Після п’яти хвилин у цьому класі для подвійноплюсових альф Джон відчув себе дещо збентеженим. — Що таке елементарна теорія відносності? – пошепки запитав він у Бернарда. Той почав спочатку пояснювати, а тоді схаменувся й запропонував перейти в якийсь інший клас. У коридорі було чути, як з-за дверей до кабінету географії для бета-мінусових пролунав дзвінкий і високий жіночий голос: — Раз, два, три, чотири, – а тоді втомлено й нетерпляче: – Відставити. — Мальтузіанські вправи, – пояснила директриса. – Більшість наших дівчат, звичайно, ялові. Я сама теж яловиця. – Вона всміхнулася Бернардові. – Але в нас є близько восьмиста нестерилізованих осіб, яким потрібні постійні вправи. У бета-мінусовому географічному класі Джон довідався, що «дикунська резервація – це місце, яке через несприятливі кліматичні чи геологічні умови або ж через нестачу природних ресурсів не вартувало цивілізаційних витрат». Клацнув вимикач; кімната стала темною; і ось раптово на екрані вгорі виникло зображення «покутників» з Акоми, що розпростерлися перед Дівою Марією, ремствуючи так, як Джон колись це від них чув, і каючись у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та образом Пуконґа у вигляді орла. Юні ітонці аж покотилися з реготу. Покутники, й далі лементуючи, звелился на ноги, поскидали з себе верхній одяг і почали шмагати себе вузлуватими батогами, удар за ударом. Регіт залунав з подвійною силою, заглушуючи стогін покутників. — Але чому вони так регочуть? – ошелешено й гірко запитав Дикун. — Чому? – перепитав ректор, повертаючи до нього своє усміхнене обличчя. – Чому? Таж тому, що це неймовірно кумедне видовище. У цій кінематографічній напівтемряві Бернард ризикнув зробити те, на що, мабуть, ніколи б не наважився раніше навіть в суцільній пітьмі. Відчуваючи впевненість у своєму новому статусі важливої персони, він обійняв директрису за талію. Вона з готовністю підкорилася цьому його залицянню. Він був уже готовий обмінятися з нею кількома поцілунками або легенько її вщипнути, коли це знову клацнули, відчиняючись, віконниці. — Мабуть, підемо далі, – мовила директриса й попрямувала до дверей. — А це, – оголосив невдовзі ректор, – кімната гіпнопедичного контролю. Сотні апаратів синтетичної музики, по одному на кожну спальню, стояли на поличках уздовж трьох стін кімнати; в шухлядках на четвертій стіні лежали паперові рулони зі звуковими доріжками, де були зафіксовані різноманітні гіпнопедичні уроки. — Вкладаєте рулон ось сюди, – почав пояснювати Бернард, урвавши доктора Ґафні, – натискаєте цей вимикач... — Ні, отой, – роздратовано виправив його ректор. — Хай буде так. Рулон розкручується. Селенові давачі перетворюють світлові імпульси на звукові хвилі, і... — І ось маєте, – договорив за нього доктор Ґафні. — А чи вони читають Шекспіра? – запитав Дикун, коли вони проминали шкільну бібліотеку, прямуючи до біохімічних лабораторій. — Звичайно, ні, – почервоніла директриса. — У нашій бібліотеці, – уточнив доктор Ґафні, – зберігається лише довідкова література. Якщо молодим людям потрібно розважитися, вони йдуть на чуттєвки. Ми не заохочуємо їх віддаватися самотнім утіхам. Трасою за склом проїхало п’ять автобусів, заповнених дівчатами й хлопцями, які або співали, або мовчки горнулися одне до одного. — Повертаються якраз, – почав пояснювати доктор Ґафні, а Бернард тим часом пошепки домовився з директрисою про побачення цього самого вечора, – зі слауського крематорію. Зумовлення стосовно смерті починається з вісімнадцяти місяців. Кожен малюк двічі на тиждень приходить зранку в лікарню для тих, хто помирає. Там вони можуть знайти найкращі іграшки, а в дні смерті їх пригощають шоколадними вершками. Вони привчаються сприймати смерть як щось буденне. — Як будь-який інший фізіологічний процес, – діловито додала директриса. О восьмій в «Савої». Все домовлено. Повертаючись до Лондона, вони зупинилися на фабриці телекорпорації в Брентфорді. — Можеш зачекати тут хвилинку, поки я піду й зателефоную? – запитав Бернард. Дикунові довелося доволі довго його чекати. Якраз верталася з роботи головна денна зміна. Юрби нижчокастових робітників вишиковувалися в чергу біля монорейкової станції... сім або й вісім сотень гамм, дельт і епсилонів, чоловіків і жінок, серед яких можна було розрізнити хіба що десяток-два інакших облич і статур. Кожному з них, окрім квитка, касир видавав невеличку картонну коробочку, як для піґулок. Довжелезна черга-гусінь з чоловіків і жінок поволі просувалася далі. — Що в оцих (йому пригадався «Венеціанський купець»), в оцих скриньках? – поцікавився Дикун, коли нарешті повернувся Бернард. — Денна пайка соми, – доволі нерозбірливо озвався Бернард, бо він якраз розжовував кавальчик жуйки від Беніто Гувера. – Отримують її наприкінці робочого дня. Чотири піґулки по півграма. Шість по суботах. Він лагідно взяв Джона за руку, й вони попрямували до гелікоптера. Леніна, співаючи, забігла в роздягальню. — У тебе такий задоволений вигляд, – відзначила Фанні. — Бо я дуже задоволена, – визнала Леніна, потягнувши за блискавку – шурх! – Півгодини тому зателефонував Бернард. – Шурх, шурх! Вона скинула шорти. – У нього непередбачені справи. – Шурх! – Попросив, чи не могла б я взяти вечором Дикуна на чуттєвки. Мушу летіти. – Вона побігла до ванної кімнати. — Яка щаслива, – мовила впівголоса Фанні, дивлячись услід Леніні. У цих словах не відчувалося заздрощів; доброзичлива Фанні просто констатувала факт. Леніні й справді щастило; щастило поділити разом із Бернардом чималу порцію неймовірної популярності Дикуна, щастило віддзеркалювати своєю непоказною особою цей миттєвий і такий фешенебельний тріумф. Хіба ж не запропонувала їй виступити з лекцією про власний досвід сама генеральна секретарка фордівської асоціації юначок? Хіба ж не запросили її на щорічний обід клубу афродиток? Хіба ж не показали її нещодавно в «Чуттєвковинах», де її могли побачити, почути й помацати незліченні мільйони мешканців планети? Не менш привабливою була й увага, яку їй виказували всілякі поважні персони. Другий секретар постійного Світового контролера запросив її на вечерю й на сніданок. Одні вихідні вона провела з Верховним суддею Форда, а другі – з архігромадським співцем кентерберійським. Президент зовнішніх і внутрішніх секрецій постійно їй телефонував, а з заступником управителя європейського банку вона побувала в Довілі. — Це, звісно, чудово. А все ж таки, – зізналася вона Фанні, – я відчуваю, ніби отримую щось обманним шляхом. Адже всі вони насамперед хочуть довідатися, що відчуваю я, кохаючись із Дикуном. А я мушу казати, що й сама не знаю. – Вона похитала головою. – Більшість чоловіків мені, звичайно, не вірять. Але ж це правда. Я б і сама хотіла дізнатися, – додала вона сумовито й зітхнула. – Він страшенно вродливий; ти ж погоджуєшся? — Але ж хіба ти не подобаєшся йому? – здивувалася Фанні. — Інколи мені здається, що так, а інколи, що ні. Він завжди намагається мене уникати; виходить з кімнати, коли я туди заходжу; не торкається мене; навіть не дивиться на мене. Але часом, коли я несподівано озираюся, то встигаю впіймати його погляд, і тоді... ну, ти ж сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся. Так, Фанні це знала. — Я просто нічого не розумію, – зізналася Леніна. Вона нічого не розуміла, і це не тільки її бентежило, але й засмучувало. — Бо знаєш, Фанні, як він подобається мені. Дедалі більше й більше. Ну, але тепер буде реальна нагода, подумала вона, бризкаючи на себе парфумами після ванни. Пшик, пшик, пшик... реальна нагода. Її піднесений настрій проявився в пісні. Тискай мене, солоденький, Зацілуй до сказу: Доведи мене, мов сома, До глибин екстазу. Потайний орган ароматів награвав дивовижне освіжне «Капричіо трав»... струменисті арпеджіо чебрецю й лаванди, розмарину, базиліку, мирта, тархуну; серії сміливих модуляцій через пікантні ключі до амбри; а тоді неквапливе повертання через сандалове дерево, камфору, кедр і свіжоскошене сіно (з окремими невловимими дисонансними штрихами – запахом пудинґу з нирок або слабесеньким натяком на свинячий послід) до простеньких ароматів, з яких усе й почалося. Фінальний чебрецевий вибух розчинився в повітрі; пролунали оплески; спалахнуло світло. Почав розкручуватися рулон зі звуковою доріжкою в апараті синтетичної музики. Це було тріо для гіперскрипки, супервіолончелі і суроґатного гобоя, що створило атмосферу приємної млості. Тридцять-сорок тактів, а тоді на тлі цього інструментального супроводу почав виводити трелі якийсь нелюдський голос; він був то горловим, то виринав немовби з чола, ставав подібним на флейту, а тоді наповнювався тужливими обертонами, без жодних зусиль переходив від найнижчих нот до самісіньких меж слухового сприйняття, що їх колись виспівав Гаспар Форстер, до майже кажанячого писку на нотах, що були набагато вищі від найвищого «до», якого колись (1770 року, в герцогській опері Парми, на превеликий подив Моцарта), єдина з усіх відомих співачок, пронизливо сягнула Лукреція Аґуярі. Сидячи у своїх пневматичних кабінках, Леніна й Дикун купалися в цих пахощах і звуках. Аж ось настала черга також для їхніх очей і шкіри. Згасло світло; в темряві виникли вогняні літери, що немовби намертво зависли в повітрі. «ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУПЕРСПІВУЧА, СИНТЕТИЧНОМОВНА, КОЛЬОРОВА, СТЕРЕОСКОПІЧНА ЧУТТЄВКА. ПІД СИНХРОНІЗОВАНИЙ АКОМПАНЕМЕНТ ОРГАНУ АРОМАТІВ». — Візьмися за ті металеві ручки на поруччі крісла, – прошепотіла Леніна. – Бо інакше не відчуєш жодного ефекту чуттєвки. Дикун так і зробив. Тим часом вогняні літери вже зникли; десять секунд панувала суцільна темрява; тоді зненацька з’явилися набагато реальніші від реальності, яскраві й незрівнянно могутніші на вигляд від звичайних істот у плоті і крові стереоскопічні образи гігантського негра, який тримав в обіймах золотоволосу й юну, вилицювату бетаплюсову дівчину. Дикун здригнувся. Що за відчуття на вустах! Він підніс руку до рота; лоскотання припинилося; поклав руку назад на металеву ручку; знову відчув лоскіт на губах. З органу ароматів тим часом долинали пахощі мускусу. Суперголубка звукової доріжки ледь чутно проворкувала: «О-о-ох»; а їй у відповідь пролунав неймовірно глибокий африканський бас з усього лише тридцятьма двома вібраціями за секунду: «А-а-ах». «О-о-а-ах! О-о-а-ах! » Стереоскопічні вуста знову злилися, і лицьові ерогенні зони шести тисяч глядачів у «Альгамбрі» наелектризувалися від нестерпно приємного поколювання. «О-о-ох... » Сюжет фільму був украй невибагливий. За кілька хвилин після перших охів і ахів (герої заспівали дуетом, а тоді трохи покохалися на тій славнозвісній ведмежій шкурі, кожну волосинку якої – у цьому помічник визначальника не помилявся – можна було виразно відчути й розрізнити) гелікоптер негра потрапив в аварію і негр розбив собі голову. Гуп! Оце так біль у чолі! Серед публіки почулися різноголосі зойки й вигуки «ай» і «ой». Після цього струсу мозку все негрове зумовлення пішло під три чорти. Він запалав до бета-блондинки винятковою й маніакальною пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Почалися бійки, переслідування, напад на суперника і, врешті-решт, сенсаційне викрадення. Бета-блондинка опинилася всупереч своїй волі на небі, де й ширяла впродовж трьох тижнів, перебуваючи в дикій і антисуспільній ситуації, наодинці з чорним безумцем. Але врешті-решт, після цілої серії пригод і безлічі повітряних акробатичних піруетів, троє вродливих молодих альф зуміли її визволити. Негра відправили в реабілітаційно-зумовлювальний центр для дорослих, і фільм завершився добропорядним хепі-ендом, під час якого бета-блондинка стала коханкою всіх трьох своїх рятівників. Вони перервали свої любощі тільки для того, щоб заспівати синтетичним квартетом під повноцінний супероркестровий акомпанемент і пахощі гарденій з органу ароматів. Тоді ще востаннє з’явилася ведмежа шкура, і серед реву сексофонів прощальний стереоскопічний цілунок розтав у пітьмі, а фінальний електролоскіт завмер на вустах, мов нетля, що помирає, тріпається, тріпається, дедалі слабше, дедалі кволіше, аж поки врешті зовсім-зовсім затихає. Але для Леніни ця нетля так і не померла остаточно. Навіть після того, як спалахнуло світло і вони вже поволі просувалися разом із натовпом до ліфтів, ця примарна нетля ще й далі тріпотіла на її губах, ще й далі знаходила тремкі і звабливі стежки збудження і насолоди на її шкірі. У неї розчервонілися щоки. Вона схопила Дикуна за обм’яклу руку, притиснувши її до себе. Він зиркнув на неї, поблідлий, стражденний, сповнений жаги, якої сам соромився. Він не був її гідний, ні... На якусь мить перетнулися їхні погляди. Які скарби обіцяли її очі! Яким темпераментом вони світилися, якою королівською звабою! Він поспіхом відвернувся й висмикнув з полону свою руку. Сам того не усвідомлюючи, він був нажаханий, що вона перестане бути тією, якої він вважав себе недостойний. — Я не думаю, що вам варто бачити такі речі, – сказав він, поспішаючи звинуватити в будь-якому минулому чи майбутньому відхиленні від досконалості не саму Леніну, а довколишні обставини. — Які такі речі, Джоне? — Такі, як цей жахливий фільм. — Жахливий? – Леніна була щиро здивована. – Мені він здався дуже милим. — Він був ганебний, – обурено вигукнув він, – низькопробний. Вона похитала головою: — Я щось тебе не розумію. – Чому він був такий дивакуватий? Чому аж зі шкіри пнувся, щоб усе зіпсувати? У таксікоптері він майже не дивився на неї. Пов’язаний ніколи не висловленими обітницями, вірний законам, які вже давно втратили силу, він мовчки сидів, дивлячись в інший бік. Інколи ціле його тіло нервово здригалося, немовби чийсь палець зненацька торкав якусь туго нап’яту струну, що ось-ось може обірватися. Таксікоптер приземлився на даху будинку з Леніниною квартирою. «Нарешті», – радісно подумала вона, виходячи з кабіни. Нарешті... хоч він і був щойно таким дивакуватим. Стоячи під ліхтарем, вона зазирнула у своє ручне дзеркальце. Нарешті. Ага, її носик був занадто лискучий. Вона струсила залишки пудри з тампончика. Поки він розраховується з таксистом, вона якраз устигне. Вона припудрила лискучість, розмірковуючи: «Він неймовірно вродливий. Не мусить бути таким сором’язливим, як Бернард. А все ж таки... Будь-який інший чоловік давно б уже це зробив. Ну, але нарешті». Частинка обличчя в малесенькому круглому дзеркальці раптово їй усміхнулася. — На добраніч, – пролунав у неї за спиною здушений голос. Леніна рвучко озирнулася. Він стояв у дверях таксі, не відводячи від неї очей; мабуть, дивився так на неї весь той час, поки вона пудрила свого носика, чекаючи... але чого? чи просто вагаючись, не в змозі наважитися, й постійно думаючи, думаючи... вона навіть уявити не могла собі ці дивовижні думки. – На добраніч, Леніно, – повторив він, зобразивши на обличчі химерну чи то Гримасу, чи спробу усмішки. — Але ж, Джоне... я думала, що ти... тобто хіба ти не?.. Він зачинив двері й нахилився до водія, щось йому кажучи. Таксі злетіло в повітря. Дивлячись у віконечко на підлозі, Дикун міг бачити обличчя Леніни, що дивилося вгору, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Її вуста були розкриті, вона щось гукала. Її постать стрімко віддалялася від нього; далекий квадратик даху немовби провалювався в пітьму. За якихось п’ять хвилин він уже був у своїй кімнаті. Дістав зі схованки свій поточений мишами томик, з релігійним благоговінням перегорнув заплямлені й пожмакані сторінки, а тоді почав читати «Отелло». Він пригадав, що Отелло був подібний на того персонажа з «Трьох тижнів у гелікоптері»... також був чорний. Витираючи очі, Леніна покрокувала дахом до ліфта. Спускаючись на свій двадцять сьомий поверх, вона витягла пляшчинку соми. Однієї грамульки, вирішила вона, їй буде недостатньо; грамулькою її печаль не вгамувати. Але якщо вжити дві грамульки, є ризик, що вона не прокинеться вчасно завтра вранці. Вона пішла на компроміс і витрусила собі на долоню три півграмові таблетки. РОЗДІЛ 12

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 232425 26 27 Следующая ⇒