Annotation 4 страница

Що другого четверга в Бернарда були дні Солідарної служби. Після ранньої вечері в Афродітеумі (куди згідно з Другим параграфом статуту було обрано нещодавно Гельмгольца) він попрощався зі своїм приятелем і, зупинивши на даху таксі, звелів водієві летіти до Фордзонівської громадської співальні. Апарат піднявся на кілька сотень метрів, а тоді розвернувся на схід, і ось уже Бернардовим очам відкрилася величезна і прекрасна будівля співальні. Освітлені прожекторами всі триста двадцять метрів штучного каррарського мармуру виблискували своєю сліпучою білосніжністю понад Ладгейтським пагорбом; з кожного кута платформи для гелікоптерів здіймався, виблискуючи малиновим сяйвом на тлі нічного неба, височенний символ «Т», а з отворів двадцяти чотирьох золотистих сурм гриміла врочиста синтезована музика. — Чорт, я запізнився, – буркнув собі під ніс Бернард, побачивши годинник співальні Біґ-Генрі. І справді, коли він розраховувався з таксистом, Біґ-Генрі почав уже відбивати час. — Форд, – пролунав з усіх золотистих сурм потужний бас. – Форд, Форд, Форд... – Дев’ять разів. Бернард побіг до ліфта. Велика аудиторія для святкувань Дня Форда та інших масових Громадських співів містилася в партері будинку. Над нею розташувалося сім тисяч кімнат, по сотні на кожному поверсі, в яких кожні два тижні відбувалися служби Солідарних груп. Бернард спустився на тридцять третій поверх, квапливо побіг уздовж коридору, якусь мить постояв, вагаючись, перед дверима до кімнати 3210, а тоді, набравшись відваги, відчинив їх і ввійшов досередини. Слава Форду! Він був там не останній. Три стільці з дванадцяти, що стояли довкола круглого столу, були ще не зайняті. Якомога непомітніше він умостився на найближчому з них і наготувався зустрічати з насупленим виглядом тих, що прийдуть ще пізніше. Дівчина ліворуч повернулася до нього й запитала: — В яку гру ти грав сьогодні? Перешкоди чи Електромагнітку? Бернард зиркнув на неї (О, Форде! То була Морґана Ротшильд) і мусив, почервонівши, зізнатися, що не грав у жодну. Морґана ошелешено вирячилася на нього. Запала незручна тиша. Тоді вона демонстративно відвернулася вбік, звернувшися до спортивнішого на вигляд чоловіка, що сидів ліворуч од неї. «Гарний початок Солідарної служби», – подумав із жалюгідним виглядом Бернард, наготувавшись до чергового провалу в намаганні досягти спокути і примирення. Якби ж то він уважніше роздивився навколо, замість того щоб квапливо падати на найближчий стілець! Міг би тоді сісти поміж Фіфі Бредлоу і Джоанною Дізель. А він натомість узяв і сліпо вмостився біля Морґани. Морґани! О, Форде! Оті її чорні бровища... радше одне бровище... бо вони сходяться в неї на переніссі. О, Форде! А праворуч була Клара Детердінґ. Це правда, що Кларині брови не сходилися на переніссі. Але вона була аж занадто пневматична. Тоді як Фіфі і Джоанна були те, що треба. Пухкенькі, біляві, не затовсті... Але між ними всілося оте хамло, Том Кавагучі. Останньою прийшла Сароджіні Енґельс. — Ти запізнилася, – суворо дорікнув їй президент групи. – Щоб більше цього не було. Сароджіні вибачилася і хутенько вмостилася поміж Джимом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Група тепер була в повному складі, її солідарне коло довершене і бездоганне. Чоловік, жінка, чоловік, і так далі кільцем нескінченних видозмін довкола столу. Дванадцятеро душ, готових стати одним цілим, зійтися, злитися, розчинитися своїми дванадцятьма окремішніми ідентичностями в одному великому єстві. Президент підвівся, осінив себе знаком «Т» і, увімкнувши синтетичну музику, випустив на волю під акомпанемент неголосного і невтомного барабанного бою цілий ансамбль інструментів – квазідухових і суперскрипкових, – що почали безперестанку й тужливо повторювати коротку й неймовірно щемливу мелодію першого Солідарного гімну. Знову і знову – і ви вже не вухом сприймали цей пульсуючий ритм, а діафрагмою; передзвін і голосіння цих повторюваних циклічно гармоній проникали вже не в мозок, а прямо в нутрощі, сповнені жаги і співпереживань. Президент знову осінив себе знаком «Т» і сів на місце. Розпочалася служба. Освячені таблетки соми було покладено на центр столу. Любовну чашу соми з полуничним морозивом передавали з рук у руки, і дванадцять уст прикладалися до неї зі словами: «Я п’ю за своє знищення». А тоді під акомпанемент синтетичного оркестру всі заспівали Перший солідарний гімн. О, Форде, нас дванадцять; та нехай Ми як одна ріка всі канемо у Лету; І разом понесемося ми в Рай Твоїм стрімким сліпучим Драндулетом. Дванадцять тужливих строф. А тоді любовна чаша вдруге пішла по колу. «Я п’ю за Велике Єство», – повторювали гості нові слова. Тоді всі випили з чаші. Музика не стихала ні на мить. Лунав бій барабанів. Ридання й протиставлення гармоній ставали просто одержимими, розтоплюючи нутрощі. Всі заспівали Другий солідарний гімн. Прийди, Єство Велике, друже наш, І розчини дванадцять у одному! Ми вмерти хочемо для вищого життя, Щоб повернутися назад додому. І знову дванадцять строф. Вже почала відчуватися дія соми. Очі заіскрилися, щоки розпашілися, внутрішнє світло всесвітньої щедроти проявилося на кожному обличчі щасливими, привітними усмішками. Навіть Бернард почав потроху відтавати. Коли Морґана Ротшильд повернулася й сяйнула до нього усмішкою, він також спробував їй усміхнутися. Але ж те бровище, те чорне здвоєння... на жаль, воно ще й далі там було; він просто не міг ним знехтувати, хоч як намагався. Він ще не аж настільки відтанув. Можливо, якби він сидів між Фіфі і Джоанною... Ось уже втретє пустили по колу любовну чашу. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – проголосила Морґана Ротшильд, бо саме надійшла її черга ініціювати цей круговий обряд. Вона сказала це голосно і збуджено. Тоді випила й передала чашу Бернардові. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – повторив він, щиро намагаючись відчути, що це Пришестя неминуче; але бровище не давало йому спокою, а Пришестя, на його думку, було справою страшенно далекого майбутнього. Він випив і передав чашу Кларі Детердінґ. «Знову буде провал, – промайнула в його голові думка. – Я знав, що так буде». Але він зібрав усі сили в кулак, щоб сяйнути усмішкою. Любовна чаша завершила чергове коло. Президент підніс руку й подав сиґнал; хор заспівав Третій солідарний гімн. Відчуй прихід Великого Єства! Радій і радісно вмирай! Бо я є ти, а ти є я! Бий, барабане, музичко, грай! Один рядок змінював собою другий, а голоси тремтіли від дедалі інтенсивнішого збудження. Відчуття неминучості Пришестя пронизувало повітря електричним струмом. Президент вимкнув музику, і після останньої ноти фінальної строфи запала абсолютна тиша – тиша напруженого очікування, що пульсувало й вібрувало своїм наелектризованим існуванням. Президент простягнув руку; і раптово над їхніми головами пролунав Голос, глибокий і потужний Голос, мелодійніший за будь-який звичайний людський голос, багатший, тепліший, насичений любов’ю, жагою і співчуттям, розкішний, таємничий, надприродний Голос. Дуже поволі, затихаючи і стаючи дедалі басовитішим, він вимовив: «О, Форде, Форде, Форде». Відчуття тепла трепетно поширилося від сонячного сплетіння до найдальших кінчиків тіл усіх слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі їхні нутрощі заворушилися, немовби почали жити своїм окремим життям. «Форде! » – розчинялися вони; «Форде! » – танули й танули. Аж ось раптово тон змінився. — Слухайте! – сповістив сурмою Голос. – Слухайте! – Вони прислухалися. Голос після паузи стишився до шепоту, але цей шепіт був якийсь пронизливіший від найгучнішого крику. – Ступні Великого Єства, – шепотів він, повторюючи слова: – Ступні Великого Єства. – Шепіт став ледь чутний. – Ступні Великого Єства на сходах. – І знову запала тиша; а очікування, що на якусь мить ослабло, знову стало напруженим, і це напруження нагніталося, нагніталося, майже до точки розриву. Ступні Великого Єства – о, вони їх чули, вони їх чули, ступні м’яко спускалися сходами, підходили чимраз ближче і ближче, спускаючись невидимими сходами. Ступні Великого Єства. І раптом напруга сягнула точки розриву. Морґана Ротшильд вирячила очі, роззявила рота, а тоді скочила на ноги. — Я чую його, – заволала вона. – Я чую його. — Він наближається, – крикнула Сароджіні Енґельс. — Так, він наближається, я його чую. – Фіфі Бредлоу і Том Кавагучі одночасно зірвалися зі своїх місць. — О, о, о! – невиразно засвідчила Джоанна. — Він приходить! – зарепетував Джим Бокановський. Президент нахилився й одним доторком запустив несамовитий дзвін тарілок і вереск міді, гарячкове гупання томтомів. — О, він приходить! – заверещала Клара Детердінґ. – Ай! – вискнула вона, немовби їй різали горло. Відчуваючи, що настав час і йому щось учинити, Бернард також зірвався з місця і закричав: — Я його чую. Він приходить. Але це було неправдою. Нічого він не чув, і ніхто до нього не приходив. Ніхто... попри всю цю музику, попри загальну екзальтованість. Але він розмахував руками й вигукував щось разом з усіма; а коли всі інші почали витанцьовувати якусь джиґу, тупаючи й човгаючи ногами, він також затанцював і зачовгав. Вони пішли по колу, кільцеподібною танцювальною процесією, поклавши руки на стегна попереднього танцюриста, накручуючи коло за колом, співаючи в унісон, тупаючи ногами в ритмі музики, відбиваючи цей ритм руками, ляскаючи ними по сідницях того, хто був попереду; дванадцять пар рук, що ляскали, немов одна; дванадцять пар сідниць, що глухо озивалися на це ляскання, немов одна. Дванадцятеро в одному, дванадцятеро в одному. «Я чую Його, я чую, як Він приходить». Музика набирала темпу; дедалі швидше тупотіли ноги, чимраз хутчіш і хутчіш відбивали ритм руки. Аж ось раптово зарокотав гучний синтетичний бас, виспівуючи слова, що проголошували наближення злиття-примирення й остаточної кульмінації солідарності, пришестя дванадцятьох-в-одному або втілення Великого Єства. «Оргія-поргія», – виводив потужно він на тлі томтомів, що й далі вибивали свій гарячковий барабанний дріб: Оргія-поргія, Форд і потіха, Цьомки юначкам, не знатимем лиха. Хлопці й дівчата зіллються в одному, Оргія-поргія краща за сому! — Оргія-поргія, – підхопили танцюристи літургійний рефрен, – Оргія-поргія, Форд і потіха, цьомки юначкам... Вони співали, а світло поволі згасало... згасало і водночас ставало теплішим, насиченішим, червонішим, аж поки вони вже всі витанцьовували в темно-червоному присмерку, притаманному складові ембріонів. «Оргія-поргія... » У цій утробній пітьмі кривавого кольору танцюристи ще якийсь час рухалися по колу, невтомно відбиваючи цей нескінченний ритм. «Оргія-поргія... » Аж ось коло почало розпадатися, розриватися, дробитися на окремі частинки, котрі скуповували диванчики, що оточували – коло в колі – стіл і довколишні стільці. «Оргія-поргія... » Проникливий цей Голос і далі м’яко наспівував і вуркотів; здавалося, що в цих червонавих сутінках якийсь велетенський чорний голуб лагідно ширяв над танцюристами, що лежали тепер там долілиць або горілиць. Вони стояли на даху; Біґ-Генрі щойно відспівав одинадцять разів. Ніч була спокійна й тепла. — Було чудесно, правда? – мовила Фіфі Бредлоу. – Просто чудесно, правда ж? – Вона поглянула на Бернарда з виразом абсолютного захоплення, але захоплення, в якому вже не було місця жодній схвильованості або збудженню... адже якщо ви збуджені, то ви ще не до кінця вдоволені. Вона ж світилася спокійним екстазом досягнутої наповненості, вмиротвореності, не просто пустопорожнім пересиченням і спустошеністю, а врівноваженістю існування, заспокоєною і збалансованою життєвою енергією. Насичений і невичерпний спокій. Адже Солідарна служба не тільки брала, але й давала, вичерпувала, щоб наповнити. Фіфі сягнула повноти і досконалості, вона вже була не просто собою, а чимось значно більшим. – Ну, скажи, хіба ж це не було чудесно? – наполягала вона, дивлячись на Бернарда очима, що світилися надприродним сяйвом. — Так, це було чудесно, – збрехав він, дивлячись убік; вираз її преображенного обличчя був одночасно звинуваченням йому й іронічним нагадуванням про його власну відокремленість. Він відчував не менш жалюгідну ізольованість тепер, як і тоді, коли почалася служба, – навіть ще більшу ізольованість через оцю нічим не заповнену пустку, нічим не погамований голод. Відділений і непримиренний, тоді як усі інші змогли розчинитися у Великому Єстві; самотній навіть у Морґаниних обіймах – фактично ще самотніший, ще безнадійніше одинокий, ніж будь-коли у своєму житті. Виринувши з того темно-червоного присмерку й опинившись у звичному сяйві електроламп, він відчув, як його комплекс неповноцінності сягнув своєю інтенсивністю рівня нестерпного болю, що агонізує. Він був абсолютно жалюгідний і нещасний, причому цілком можливо (у цьому звинувачувало його сяйво її очей), можливо, він сам у цьому був винний. – Просто чудесно, – повторив він; але йому з голови ніяк не зникало те кляте Морґанине бровище. РОЗДІЛ 6

ЧАСТИНА 1

Дивний, дивний, дивний – ось який був вердикт Леніни стосовно Бернарда Маркса. Такий дивний, що впродовж кількох наступних тижнів вона не раз замислювалася над тим, чи не змінити свою думку і замість вакацій у Нью-Мексико полетіти натомість на Північний полюс разом із Беніто Гувером. Біда була лише в тому, що на Північному полюсі для неї не було вже нічого нового, бо вона його відвідала минулого літа з Джорджем Едзелем, і що найгірше, там було досить паскудно. Не було чим зайнятися, а готель виявився безнадійно старомодним – без телевізора у спальнях, без органу ароматів, нічого там не було, крім застарілої синтетичної музики, та ще й на сотню гостей не більше двадцяти п’яти полів для ескалаторного сквошу. Ні, де-де, але на Північному полюсі ноги її більше не буде. А ось в Америці вона досі була тільки раз. Та й то було якесь непорозуміння! Дешевенькі вихідні в Нью-Йорку – з ким то було: з Жан-Жаком Хабібулою чи з Бокановським Джонсом? Вона вже й не пригадувала. Та й яке це, зрештою, мало значення. Її дуже приваблювала перспектива полетіти знову на Захід, та ще й на цілий тиждень. Ба більше, принаймні три дні з цього тижня вони проведуть у Дикунській резервації. Мабуть, не більше півдюжини людей з Центру побувало всередині Дикунської резервації. Бернард, що був альфа-плюсовим психологом, належав до тих небагатьох відомих їй людей, які мали право на отримання дозволу. Для Леніни це була унікальна нагода. Але, з другого боку, Бернардова химерність була також така унікальна, що Леніна починала вагатися, розмірковуючи фактично над тим, чи не ризикнути й полетіти знову на Полюс разом із тим кумедним старим Беніто. Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард... — Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом. — Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий. Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді можна робити на самоті? (Крім, звісно, готування до сну: але ж не можна тільки цим і займатися весь час. ) Справді, ну що можна робити? Майже нічого. Той перший день, який вони провели разом, був дуже дивний. Леніна запропонувала поплавати в заміському клубі «Токі», після чого повечеряти в «Оксфорд Юніоні». Але Бернард подумав, що там буде забагато народу. Ну, то може зіграти раунд електромагнетичного ґольфу в Святого Андрія? І знову ні: на думку Бернарда, електромагнетичний ґольф – це марнування часу. — А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна. Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу. — Вдвох із тобою, Леніно. — Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч. Бернард почервонів і відвернувся. — Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він. — Поговорити? Але про що? Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час. Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії. — Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із самою); і попри всю свою депресію він навідріз відмовився спожити бодай напіграмульку малинового пломбіру, який вона запропонувала. – Волію бути самим собою, – буркнув він. – Пригніченим, але самим собою. А не веселим, але кимось іншим. — Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості. Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку. — Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми. — Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він. Леніна знизала плечима. — Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір. Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами. — Подивися, – звелів він. — Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання. —... всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди... Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм. — Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас. — Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися. — А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно? Але в Леніни з очей бризнули сльози. — Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони... — Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні! » І я теж. А я б до біса волів би таким не бути! Леніна була приголомшена таким блюзнірством. — Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш? — Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення. — Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі. — Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною? — Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі. Він розреготався: — Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма. — Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати. — Тобі не подобається бути зі мною? — Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці. — Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш? — Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого. І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань. Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася. Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено. — Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється. — Тобі вже краще? – наважилася вона запитати. У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди. «Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний». За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися. — Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися? Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо. — Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги. — Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль. «Як м’ясо», – подумав він. Вона трохи збентежено глянула на нього. — Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька? Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса». — Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів? — Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом». Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною. — Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше. — Інакше? А як ще можна було кінчати? — Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він. Леніна була спантеличена. — Не відразу, не першого ж дня. — Але що тоді?.. Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню. —... випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова. Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку. — Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона. — Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію. — Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна. — Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги? — Бернарде! Але Бернарда це не зупинило. — Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання. — Наш Форд любив немовлят. Він навіть не звернув на це уваги. — Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно. — Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна. — Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати. — Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні? — О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою. — А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник. — Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим. ЧАСТИНА 2

Затримавшись на мить біля дверей Директорового кабінету, Бернард набрав повні груди повітря й розправив плечі, наготувавшись зіштовхнутися з неприязню й осудом, що безсумнівно очікували його там. Він постукав і ввійшов. — Прошу завізувати дозвіл, пане Директоре, – сказав він якомога безтурботніше й поклав документ на письмовий стіл. Директор похмуро зиркнув на Бернарда. Але на дозволі вгорі була печатка офісу Світового контролера, а знизу чорнів виразний підпис самого Мустафи Монда. Не було до чого причепитися. Директор не мав вибору. Він поставив свої ініціали – дві маленькі ледь помітні буквочки, що жалюгідно притулилися під Мустафою Мондом, – і вже було збирався повернути дозвіл без жодного коментаря чи побажань щасливої дороги («Хай Форд береже! »), коли раптово придивився до того, що було написано в дозволі. — Резервація в Нью-Мексико? – перепитав він, і тон, яким він це сказав, а також вираз його обличчя, коли він поглянув на Бернарда, були сповнені збентеженого подиву. Не менш здивований Бернард кивнув. Запала мовчанка. Директор відхилився на спинку крісла й насупив брови. — Коли ж це було? – запитав він не так Бернарда, як самого себе. – Мабуть, років зо двадцять тому. Скоріше навіть двадцять п’ять. Я був десь твого віку... – Він зітхнув і похитав головою. Бернард почувався вкрай ніяково. Щоб такий виважений, такий бездоганно правильний чоловік, як Директор, міг припуститися такої грубої помилки! Бернардові хотілося сховати своє обличчя, вибігти геть з кімнати. І не тому, що він сам вважав вартим осуду бажання людей згадувати далеке минуле; це було одне з тих гіпнопедичних упереджень, якого він уже цілком позбувся (принаймні так він сам гадав). Його примусило ніяковіти розуміння того, що Директор на його очах раптово вчинив щось таке, що було заборонене і що той сам ніколи не схвалював. Що його до цього змусило, який внутрішній імпульс? Попри всю незручність ситуації Бернард нашорошив вуха. — Мене привабила така сама думка, що й тебе, – сказав Директор. – Хотів подивитися на дикунів. Отримав дозвіл у Нью-Мексико й поїхав туди під час літньої відпустки. З дівчиною, яку я тоді мав. Вона була бета-мінусова, і здається (він заплющив очі), здається, в неї було жовте волосся. У будь-якому разі вона була пневматична, ох, яка пневматична; це я добре пригадую. Ну, отже ми туди поїхали, дивилися на дикунів, їздили верхи на конях і таке інше. А тоді... це вже був майже останній день моєї відпустки... тоді... ну, вона загубилася. Ми поїхали в ті кляті гори, там було страшенно спекотно і гнітюче, і після обіду ми полягали спати. Принаймні я заснув. А вона в цей час пішла, мабуть, прогулятися, сама. У всякому разі, коли я прокинувся, її там не було. І тут почалася жахлива гроза, такої я ще не бачив. Грім, блискавки, дощ як з відра; коні зірвалися з припон і повтікали геть; а я спіткнувся і впав, намагаючись їх упіймати, й розбив собі коліно, тож ледве міг пересуватися. Але я й далі шукав, кричав і знову шукав. Але її ніде не було видно. Тоді я подумав, що вона, мабуть, сама подалася до нашого притулку. Тож я поповз у долину тим самим шляхом, яким ми туди прийшли. Моє коліно сіпалося від болю, до того ж я загубив десь свою сому. Я повз так багато годин. Лише після опівночі я нарешті дістався притулку. Але її там не було; її там не було, – повторив Директор. Запала тиша. – Ну, – озвався він урешті-решт, – наступного дня ми вирушили на пошуки. Але так і не змогли її знайти. Вона могла впасти в якийсь глибокий яр; або ж на неї міг напасти гірський лев. Фордзна. Але це було жахіття. Мене це страшенно тоді засмутило. Більше, ніж належалось би, мушу зізнатися. Бо, зрештою, з будь-ким міг би статися такий нещасний випадок; та й суспільний організм залишається цілісним попри те, що міняються окремі його компоненти і клітини. – Але ця гіпнопедична розрада була, мабуть, не надто переконлива. Директор похитав головою й додав неголосно: – Мені це й далі інколи сниться. Сниться, як я прокидаюся від тих розкотів грому й бачу, що її немає; як я шукаю й шукаю її намарне під деревами. – Він знову замовк, занурившись у спогади. — Ви, мабуть, пережили жахливий шок, – майже заздрісно припустив Бернард. Почувши його голос, Директор раптом усвідомив, де він перебуває; він кинув винуватий погляд на Бернарда й відвернув очі, густо почервонівши; ще раз зиркнув на нього з підозрою, а тоді сердито буркнув, намагаючися зберегти гідність: — Тільки не подумай, що в мене з цією дівчиною були якісь непристойні стосунки. Жодних емоцій, жодних тривких зв’язків. Це були абсолютно нормальні і здорові взаємини. – Він подав Бернардові дозвіл. – Я справді не знаю, чого примусив тебе вислуховувати цю банальну і нудну історію. – Розлючений сам на себе за те, що вибовкав таку скандальну таємницю, він вилив свою лють на Бернарда. Його погляд став відверто недоброзичливий. – І користуючись цією нагодою, містере Маркс, – гаркнув він, – я мушу сказати, що мене зовсім не тішать повідомлення стосовно вашої поведінки в позаурочні години. Ви можете сказати, що це не моя справа. Але ні. Я мушу дбати про добре ім’я Центру. Мої працівники мають бути поза будь-якими підозрами, особливо ті, що належать до найвищих каст. Альфи не зумовлені несвідомо проявляти інфантильність у своїх емоціях і поведінці. Але це не означає, що вони не мають докладати до цього додаткових зусиль. Вони зобов’язані бути інфантильними, навіть якщо в них немає до цього схильності. Отож, містере Маркс, я даю вам суворе попередження. – Директорів голос тепер аж тремтів від обурення, праведного й неупередженого... адже воно було виразом не його особистого, а загальногромадського несхвалення. – Якщо я бодай ще раз почую про відхилення від належних стандартів інфантильного етикету, я попрошу перевести вас до філії нашого Центру... найвірогідніше в Ісландію. Гарного вам дня. – Він перекрутився у своєму кріслі, взяв ручку і почав щось писати. «Це буде йому уроком», – подумки втішився він. Але тут він помилився. Адже Бернард залишив кабінет з бундючним і переможним виглядом, гримнувши за собою дверима й думаючи про те, як відважно він зміг протистояти звичному порядкові речей; його окриляло п’янке усвідомлення власної значущості й важливості. Навіть думка про залякування й шантаж його зовсім не бентежила, була радше тонізуючою, аніж гнітючою. Він відчував себе достатньо сильним для того, щоб зустріти й подолати будь-які труднощі, навіть пов’язані з загрозою переведення в Ісландію. І ця його впевненість посилювалася переконаністю в тому, що йому насправді зовсім не доведеться щось долати. Нікого не стануть кудись переводити за ось такі дрібнички. Ісландія була звичайною погрозою. Вельми заохочувальною й життєдайною погрозою. Прямуючи коридором, він навіть почав насвистувати. Цього вечора він у доволі героїчних термінах описав свою розмову з Директором ІЗЦ: — Після чого, – сказав він на завершення, – я просто порадив йому залишатися в бездонному минулому й вийшов геть з кімнати. Ось і все. Він очікувально глянув на Гельмгольца Ватсона, сподіваючись отримати винагороду співчуття, підбадьорення, захоплення. Але не почув від нього жодного слова. Гельмгольц сидів собі мовчки, втупившись у підлогу. Йому подобався Бернард; він був йому вдячний за те, що це був єдиний з його знайомих, з яким він міг обговорювати важливі для себе теми. І все ж таки були в Бернардові й такі речі, які він просто ненавидів. Скажімо, оця хвалькуватість, яку постійно змінювало почуття приниження й жалю до самого себе. Або ж ця прикра звичка розмахувати кулаками після бою, демонструючи запізнілу відвагу. Він цих речей просто не зносив – саме тому, що в цілому Бернард йому подобався. Спливали секунди. Гельмгольц і далі не відривав очей від підлоги. І Бернард раптом почервонів і відвернувся. ЧАСТИНА 3

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒