Annotation 1 страница

У своєму шедеврі «Який чудесний світ новий! » Олдос Гакслі представив похмуру сатиричну візію утопічного майбутнього, в якому людей генетично продукують, фармацевтично анестезують і ретельно контролюють для пасивного служіння панівному ладу і «всезагальному благу». Книга, яка захоплювала і жахала не одне покоління читачів, залишається й дотепер на диво актуальною своїми застереженнями і пророцтвами, що збуваються і стають життєвими реаліями сучасного світу.
З англійської переклав Віктор Морозов ОЛДОС ГАКСЛІАВТОРСЬКА ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯРОЗДІЛ 1РОЗДІЛ 2РОЗДІЛ 3РОЗДІЛ 4ЧАСТИНА 1ЧАСТИНА 2РОЗДІЛ 5ЧАСТИНА 1ЧАСТИНА 2РОЗДІЛ 6ЧАСТИНА 1ЧАСТИНА 2ЧАСТИНА 3РОЗДІЛ 7РОЗДІЛ 8РОЗДІЛ 9РОЗДІЛ 10РОЗДІЛ 11РОЗДІЛ 12РОЗДІЛ 13РОЗДІЛ 14РОЗДІЛ 15РОЗДІЛ 16РОЗДІЛ 17РОЗДІЛ 18

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051

ОЛДОС ГАКСЛІ
ЯКИЙ ЧУДЕСНИЙ СВІТ НОВИЙ!

УТОПІЇ ВИЯВИЛИСЯ НАБАГАТО ЗДІЙСНЕННІШИМИ, НІЖ ЦЕ ЗДАВАЛОСЯ РАНІШЕ. І ТЕПЕР ВИНИКАЄ ІНШЕ БОЛЮЧЕ ПИТАННЯ: ЯК УНИКНУТИ ЇХ ОСТАТОЧНОГО ЗДІЙСНЕННЯ?.. УТОПІЇ ЗДІЙСНЕННІ. ЖИТТЯ ПРЯМУЄ ДО УТОПІЙ. І ВІДКРИВАЄТЬСЯ, ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, НОВА ЕПОХА МРІЙ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ТА КУЛЬТУРНОГО ПРОШАРКУ ПРО ТЕ, ЯК УНИКНУТИ УТОПІЙ, ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО НЕУТОПІЧНОГО, МЕНШ «ДОСКОНАЛОГО» І ВІЛЬНІШОГО СУСПІЛЬСТВА.
Микола Бердяєв АВТОРСЬКА ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Всі моралісти погоджуються, що хронічні муки сумління – це вкрай небажана річ. Якщо ви повелися кепсько, покайтеся, загладьте, як тільки можливо, свою провину і зосередьтеся на тому, щоб у майбутньому поводитися краще. У жодному разі не гризіться забагато своїми лиходіяннями. Порпатися у гноївці – не найкращий засіб для очищення. Мистецтво також керується певними моральними принципами, що в багатьох випадках ідентичні або принаймні аналогічні пересічним правилам і нормам етики. Небажано постійно виправдовуватися не тільки за свою погану поведінку, але й за погані мистецькі твори. Недоліки треба вишукувати, визнавати й уникати їх по можливості в майбутньому. Але копирсання в літературних вадах двадцятирічної давнини, спроби поліпшити дефектний твір, довівши його до тієї досконалості, якої йому бракувало спочатку, намагання у зрілому віці спокутувати мистецькі гріхи, що їх вчинила й заповідала вам та інша особа, якою ви були замолоду, – це все, звичайно, марнота і безглуздя. Ось чому це нове видання роману «Який чудесний світ новий! » нічим не відрізняється від попереднього. Його мистецькі вади чималі, але для того, щоб їх виправити, я мав би заново переписати всю книжку – і в процесі цієї роботи, ставши не тільким старшою, але й іншою людиною, я міг би позбавити цю свою оповідь не тільки деяких хиб, але й певних достоїнств, якими вона володіла. А отже, утримавшись від спокуси загрузнути у трясовині мистецького покаяння, я волію залишити все, як є, – і вади, і здобутки твору, зосередившись натомість на чомусь іншому. Варто, однак, згадати принаймні про найсерйозніший дефект цього роману, який полягає ось у чому. Дикун має на вибір лише дві альтернативи: безумне життя в Утопії або примітивне існування в індіанському поселенні, що в багатьох аспектах виявляється набагато людянішим, та все ж таки навряд чи може вважатися по-справжньому нормальним і гідним. Коли я писав цю книжку, ідея про те, що людські істоти наділені свободою волі лише для того, щоб обирати між божевіллям і безумством, здавалася мені кумедною і цілком вірогідною. Однак задля драматичного ефекту я часто дозволяв Дикунові висловлюватися значно розважливіше, ніж на це був би здатний юнак, який виховувався в середовищі адептів релігії, що являла собою суміш культу родючості і дикого обряду спокутування. Навіть його знайомство із Шекспіром не давало насправді підстав для таких раціональних розмірковувань. І врешті-решт, він, звичайно, втрачає-таки свій здоровий глузд; ним знову оволодіває шал укоріненого в ньому покутництва, і все це завершується маніакальним самобичуванням і розпачливим самогубством. Ось таким нещасливим вийшов фінал цієї казочки, на превелику втіху її автора, естета і скептика-пірроніста. Сьогодні я не відчуваю жодного бажання доводити ілюзорність здорового глузду. Якраз навпаки, хоч я й надалі залишаюся, на жаль, переконаним, що в минулому розсудливість була доволі рідкісним явищем, я впевнений, що це не така вже й недосяжна річ, і волів би натрапляти на дедалі більше прикладів здорового глузду. За цю свою впевненість, якою я поділився з читачами останніх моїх книжок, і насамперед за те, що я склав антологію висловлювань розсудливих людей про здоровий глузд і шляхи його досягнення, один поважний академік розкритикував мене, назвавши мої переконання сумним симптомом інтелектуального занепаду в кризову епоху. З цього, мабуть, слід було зробити висновок, що сам цей професор зі своїми колегами являє собою успішний зразок інтелектуального розквіту. Благодійники людства заслуговують на честь і шану. Треба спорудити професорський Пантеон. Зведімо його на руїнах одного зі спустошених міст Європи чи Японії, а над входом до усипальниці я б написав величезними двометровими літерами прості слова: «СВЯЩЕННОЇ ПАМ’ЯТІ СВІТОВИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ. SI MONUMENTUM REOUIRIS CIRCUMSPICE». Але повернімося до теми майбутнього... Якби я мав намір переписати тепер книжку, я запропонував би Дикунові третю альтернативу. Між утопічними і примітивними крайнощами цієї дилеми я б розмістив імовірність здорового глузду – можливість існування якого була вже певною мірою актуалізована у спільноті вигнанців і втікачів з Чудесного нового світу, що перебували в межах Резервації. Економіка цієї спільноти була б децентралізована в дусі Генрі Джорджа, політика втілювала б ідеї кропоткінського кооперативізму. Наука і техніка підпорядковувалися б людині, а не поневолювали б її (як це відбувається тепер, не кажучи вже про Чудесний новий світ). Релігія була б усвідомленим і глибинним пошуком Остаточної Мети людства, прагненням пізнати єдність іманентного Тао чи Логоса, трансцендентального Божества чи Брахмана. А панівною філософією життя був би різновид Вищого Утилітаризму, де принцип Найбільшого Щастя був би вторинний порівняно з принципом Остаточної Мети, – коли в кожній життєвій ситуації насамперед шукали б відповідь на таке питання: «Як ця думка або дія сприятиме чи заважатиме тому, щоб я і якнайбільше інших осіб досягли Осаточної Мети людства? » Виростаючи серед первісних людей, Дикун (у цій гіпотетичній новій версії роману) перенісся б в Утопію лише після того, як мав би нагоду безпосередньо ознайомитися з природою суспільства, яке створили вільні особистості, що співпрацюють між собою і присвячуюють своє життя утвердженню здорового глузду. Видозмінений таким чином «Який чудесний світ новий! » набув би мистецької і (якщо тільки можна вживати такий високий термін стосовно художнього твору) філософської завершеності, чого йому тепер явно бракує. Але «Який чудесний світ новий! » – це книжка про майбутнє, а подібні книжки, попри всі свої мистецькі або філософські якості, можуть нас зацікавити лише тоді, коли нам видається, ніби їхні пророцтва мають імовірну здатність здійснюватися. Дивлячись тепер на ці передбачення з кута зору сучасних історичних подій, за п’ятнадцять років, упродовж яких ми невпинно сповзаємо вниз, наскільки вірогідними виглядають ці прогнози? Що сталося за цей трагічний відтинок такого, що підтверджує або знецінює зроблені 1931 року передрікання? Відразу впадає в очі один явний і очевидний недогляд. Роман «Який чудесний світ новий! » не містить жодних посилань на реакцію ядерного поділу. І це доволі дивно, адже розмови про можливості атомної енергії точилися задовго до написання книжки. Мій добрий приятель, Роберт Ніколс, навіть написав на цю тему успішну п’єсу, і я сам, пригадую, згадав про неї мимохідь у своєму романі, опублікованому наприкінці двадцятих років. Тому, як я вже зазначив, украй дивно, що в сьомому сторіччі ери Нашого Форда ракетоплани й гелікоптери не працюють на атомному пальному. Цей недогляд важко виправдати, але принаймні його можна пояснити. В «Чудесному новому світі» не йдеться про науковий проґрес сам по собі, а про те, як цей проґрес впливає на людські особистості. Тріумфальні досягнення фізики, хімії й техніки сприймаються як належне. Увагу приділено лише тим науковим успіхам і результатам майбутніх досліджень в галузі біології, фізіології і психології, які можуть безпосередньо стосуватися людських істот. Життя може бути радикально змінене лише за допомогою наук, що досліджують життя. А от науки про матерію можуть бути застосовані так, що просто знищать життя або зроблять його неймовірно складним і незручним; проте вони в жодному разі не зможуть модифікувати природні форми і прояви самого життя, якщо їх тільки не використають як інструментарій біологи і психологи. Вивільнення атомної енергії свідчить про величезну революцію в історії людства, але не про остаточну і глибинну революцію (хіба що ми самі рознесемо себе на дрібні шматочки, поклавши тим самим кінець своїй історії). По-справжньому революційна революція може відбутися не в зовнішньому світі, а в людських тілах і душах. Маркіз де Сад, якому довелося жити в революційну епоху, скористався цією теорією революцій для логічного обґрунтування свого вельми своєрідного різновиду безумства. Робесп’єр здійснив найповерховішу революцію – політичну. Бабеф пішов трохи глибше, вдавшись до спроби економічної революції. А от Сад вважав себе апостолом справді революційної революції, що виходила за межі політики й економіки, – революції, що відбулася б з кожним окремим чоловіком, жінкою або дитиною, чиї тіла відтепер ставали б спільною сексуальною власністю, а свідомість була б очищена від усіх природних дотримувань пристойності, всіх з такими великими труднощами засвоєних заборон і стримувань традиційної цивілізації. Звичайно, між ученням Сада і справжньою революційною революцією не існує жодних безпосередніх і очевидних зв’язків. Сад був безумцем, і свідомою чи напівсвідомою метою його революції було створення загального хаосу і деструкції. Нехай тих людей, які керують Чудесним новим світом, і не можна вважати цілком нормальними (в абсолютному, так би мовити, сенсі цього слова), але вони не божевільні, і їхньою метою є соціальна стабільність, а не анархія. І саме заради досягнення стабільності вони і здійснюють науковими засобами остаточну, особистісну, по-справжньому революційну революцію. Але наразі ми перебуваємо на першому етапі того, що можна, мабуть, назвати передостанньою революцією. Її наступним етапом може стати атомна війна, і тут нам уже не потрібно буде займатися жодними прогнозами стосовно майбутнього. Але цілком імовірно, що нам вистачить здорового глузду якщо не для того, щоб узагалі припинити війни, то принаймні для того, щоб поводитися не менш розсудливо, ніж це робили наші предки у XVIII сторіччі. Неймовірні жахіття Тридцятилітньої війни таки навчили дечого людей, і понад сто років європейські політики і генерали свідомо утримувалися від спокуси використовувати свої військові ресурси на всю їхню руйнівну потугу або (в більшості конфліктів) вести боротьбу з ворогом до остаточного його знищення. Вони, звичайно, були аґресорами, що прагли наживи і слави, але вони також були консерваторами, сповненими рішучості за будь-яку ціну зберегти свій світ цілим і недоторканним. Упродовж останніх тридцяти років усіх консерваторів замінили націонал-радикали правого чи лівого спрямування. Останнім державним діячем-консерватором був п’ятий маркіз Лансдаун; і коли він написав листа в «Таймс» з пропозицією завершити Першу світову війну компромісом, яким закінчувалися більшість воєн XVIII сторіччя, редактор цієї колись консервативної газети відмовився цього листа друкувати. Перемогли націонал-радикальні погляди з усім нам відомими наслідками – більшовизмом, фашизмом, інфляцією, занепадом, Гітлером, Другою світовою війною, руйнуванням Європи і мало не всесвітнім голодом. Припускаючи, отже, що ми здатні після Хіросіми винести такий самий урок, який наші предки винесли після Маґдебурґа, ми можемо очікувати попереду період якщо вже не цілковитого миру, то принаймні обмежених і лише частково руйнівних воєн. Можна також припустити, що це буде період приборкання ядерної енергії і використання її в промислових потребах. Цілком очевидно, що результатом цього стане низка безпрецедентно швидких і всеосяжних економічно-соціальних змін. Увесь дотеперішній уклад людського життя буде підірвано, і доведеться вигадувати і створювати новий уклад, що узгоджувався б з антигуманним фактором атомної енергії. Вчені-ядерники, мов ті прокрусти в сучасному вбранні, готуватимуть ложе для цілого людства; якщо ж це ложе не зовсім пасуватиме людству, тим гірше для людства. Доведеться вдаватися до розтягувань або ампутації – і хоч подібні речі відбувалися й раніше, відколи за справу взялася прикладна наука, та відтепер всі ці операції будуть значно радикальніші. Керувати цими вельми болючими розтягуваннями й ампутаціями будуть високоцентралізовані тоталітарні уряди. І це неминуче; адже найближче майбутнє нагадуватиме скоріше за все недавнє минуле, а в цьому минулому швидкі технологічні зміни, що відбувалися в економічних умовах масового виробництва і серед здебільшого незаможного населення, завжди мали тенденцію до творення економічного і соціального безладу. Для того, щоб упоратися з цим безладом, влада централізувалась і посилювався урядовий контроль. Цілком імовірно, що всі світові уряди стануть у тій або іншій мірі тоталітарними ще навіть до приборкання атомної енергії; а те, що вони будуть тоталітарними впродовж цього приборкання і після нього, видається майже безсумнівним. Тільки великомасштабний народний рух до децентралізації й самопомочі може зупинити цю сучасну тенденцію до етатизму. Хоч тепер немає жодних ознак того, що такий рух може виникнути. Немає, звичайно, жодних підстав для того, щоб новий тоталітаризм нагадував старий. Використовувати для урядування кийки й розстрільні команди, штучні голодомори, масові ув’язнення й депортацію – це не тільки антигуманно (ніхто в наш час не переймається особливо гуманністю), але й вельми неефективно, а в епоху передової технології неефективність – це гріх перед Святим Духом. У справді ефективній тоталітарній державі всемогутня еліта політичних босів зі своєю армією управителів контролюватиме підвладне їм населення рабів без жодного примусу, адже раби любитимуть своє рабство. Завданням прищепити їм цю любов наділені в сучасних тоталітарних державах міністерства пропаганди, редактори газет і шкільні вчителі. Але їхня методика ще й далі примітивна й антинаукова. Старі хвастощі єзуїтів про те, що кожна дитина, яку вони виховали, назавжди збереже прищеплені їй релігійні погляди, так і залишилися видаванням бажаного за дійсне. А сучасному педагогові, мабуть, ще важче сформувати у своїх учнів умовні рефлекси, ніж на це були здатні преподобні отці, які дали освіту Вольтерові. Найбільших пропагандистських тріумфів було досягнуто не завдяки якимось діям, а завдяки утриманню від будь-яких дій. Правда – це велика сила, але ще потужнішим з практичного погляду є замовчування правди. Просто не згадуючи певні теми, відгороджуючи маси «залізною завісою» (за словами містера Черчилля) від небажаних, на думку місцевих політичних босів, фактів чи арґументів, тоталітарні пропагандисти вплинули на погляди людей набагато дієвіше від будь-яких найпромовистіших звинувачень чи найпереконливіших логічних спростувань. Але одного замовчування не досить. Для того, щоб уникнути переслідувань, страт та інших симптомів соціального конфлікту, потрібно, щоб позитивні аспекти пропаґанди були такими ж ефективними, що й неґативні. Найважливішими мангеттенськими проектами майбутнього стануть потужні, спонсоровані урядами дослідження того, що політики й залучені науковці назвуть «проблемою щастя» – іншими словами, проблемою прищеплення людям любові до власного рабства. Без гарантій економічного добробуту любов до рабства недосяжна; однак я припускаю, що всемогутня виконавча влада та її менеджери з успіхом розв’яжуть проблему надання цих гарантій. Проте люди дуже швидко звикають до добробуту, сприймаючи його як належне. Досягнення його – це лише поверхова, зовнішня революція. Любов до рабства може бути утверджена не інакше, як внаслідок глибинної, особистісної революції в людських тілах і душах. Для здійснення цієї революції потрібні, крім усього, дальші відкриття й винаходи. — По-перше, набагато досконаліша техніка навіювання – шляхом зумовлювання немовлят і формування в них умовних рефлексів, а згодом за допомогою таких лікувальних препаратів, як скополамін. — По-друге, детально розроблена наука про людські відмінності, що дасть змогу урядовим виконавцям визначати для кожного окремого індивідуума належне йому або їй місце в соціально-економічній ієрархії. (Якщо поставити людину на невідповідне їй місце, вона почне плекати небезпечні думки стосовно соціального ладу, заражаючи інших своїм невдоволенням. ) — По-третє (адже хоч якою б утопічною була дійсність, люди все одно відчуватимуть постійну потребу знаходити від неї забуття), замінник алкоголю та інших наркотиків одночасно менш шкідливий і значно приємніший за джин чи героїн. — І по-четверте (хоч це буде довгостроковий проект, успішне виконання якого потребуватиме не одного покоління тоталітарного контролю), надійна система євгеніки, призначена для стандартизації людського продукту і полегшення тим самим завдання урядових виконавців. У «Чудовому новому світі» цю людську стандартизацію було доведено до фантастичних, хоч і не таких уже й неможливих, крайнощів. Технічно й ідеологічно нам ще доволі далеко до вирощування у пляшках немовлят і створення напівдебільних груп Бокановського. Але хтозна, що може статися до шестисотого року Фордового? Тим часом цілком можливо, що вже за три-чотири покоління ми матимемо еквіваленти соми, гіпнопедії і науково розробленої системи каст – характерних ознак цього щасливішого і стабільнішого світу. Та й сексуальна невибагливість Чудового нового світу – справа не такого вже й далекого майбутнього. В деяких американських містах уже тепер кількість розлучень зрівнялася з кількістю шлюбів. Немає сумніву, що за декілька років можна буде купувати дозвіл на шлюб строком до дванадцяти місяців, як і дозвіл на утримання собаки, без жодних леґальних заборон міняти собак або утримувати їх одночасно декілька. Як компенсація за обмеження політичної і економічної свободи зростатиме свобода сексуальна. І будь-який диктатор (якщо тільки не потребуватиме гарматного м’яса або достатньої кількості родин для колонізації безлюдних або завойованих територій) тільки заохочуватиме таку свободу. В поєднанні зі свободою мріяти й фантазувати під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм сексуальна свобода сприятиме примиренню підлеглих з рабством, на яке вони приречені. Враховуючи це все, ми бачимо, що Утопія виявилася набагато ближчою до нас, ніж це можна було уявити всього лише п’ятнадцять років тому. Тоді я гадав, що це станеться років за шістсот. А от тепер мені здається, що не мине і ста років, як нас поглине це жахіття. І це ще в тому разі, якщо за цей час ми не рознесемо самих себе на дрібні шматочки. Бо справді, якщо ми не підемо шляхом децентралізації і використання прикладної науки не задля якоїсь примарної мети, де люди стають просто засобом її досягнення, а для створення спільноти вільних особистостей, то нам на вибір залишаться тільки дві альтернативи: або якась кількість мілітаризованих і тоталітарних національних держав, породжених страхом перед атомною бомбою, наслідком чого може стати загибель цивілізації (або, якщо військові дії будуть обмежені, увічненням мілітаризму); або ж одна наднаціональна тоталітарна держава, породжена соціальним хаосом, викликаним швидким технічним проґресом загалом і атомною революцією зокрема, яка, завдячуючи потребі в ефективності і стабільності, перетвориться на квітучу тиранію Утопії. Ваші гроші – ваш вибір. РОЗДІЛ 1

Приземкувата сіра будівля, що налічує лише тридцять чотири поверхи. Над головним входом напис: «ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОВІДНИЙ ІНКУБАЦІЙНО-ЗУМОВЛЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» і геральдичний щит із гаслом Світової держави: «СПІЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ». На першому поверсі величезна кімната вікнами на північ. Холодне попри літо за шибками і тропічну спекоту в самій кімнаті, різке й водянисте світло пронизувало вікна, жадібно вишукуючи бодай якийсь манекен із драпіровкою або мертвотно-бліду гусячу шкіру студента, але знаходило тільки скло, нікель і понуре сяйво лабораторної порцеляни. Холоднеча реагувала на холоднечу. Працівники мали на собі білі комбінезони й Гумові рукавиці збляклого трупного кольору. Світло було крижане, мертве, примарне. Тільки від жовтих тубусів мікроскопів могло воно набратися трохи насиченої й живої субстанції, лягаючи на ці гладенькі трубки, наче масло, смужка за солодкавою смужкою, і віддаляючись поступово вглиб довжелезної низки столів із працівниками. — А це, – сказав, прочиняючи двері, Директор, – запліднювальна кімната. Коли Директор інкубаційно-зумовлювального центру зайшов у кімнату, три сотні похилених над інструментами запліднювальників були занурені в майже непорушувану диханням тишу, у відсторонене й зосереджене чи то гудіння, чи то сюрчання самозаглибленої концентрації. Вслід за Директором боязко й вельми невпевнено зайшла група новоприбулих студентів, молоденьких, зелених і недосвідчених. У кожного в руках був записник, куди вони розгублено занотовували кожне слово цієї видатної особи. Прямісінько з перших уст. Це був рідкісний привілей. Директор лондонського ІЗЦ завжди намагався особисто показувати новим студентам усі різноманітні відділи. — Щоб мати загальну ідею, – пояснював він їм. Адже їм треба було отримати бодай якусь загальну ідею, щоб виконувати свою роботу з розумінням справи – хоча для того, щоб бути добрими і щасливими членами суспільства, цього знання мало бути якомога менше. Всі ж бо розуміють, що для чеснот і щастя достатньо освоїти конкретні деталі, а узагальнення – це розумово потрібне зло. Не філософи творять основу суспільства, а майстри випилювання лобзиком або колекціонери марок. — Завтра, – зазвичай додавав він, посміхаючись їм з дещо загрозливою люб’язністю, – ви займетеся серйозною працею. Вам буде не до узагальнень. А тим часом... Тим часом це був привілей. Прямісінько з перших уст у записник. Хлопці шкрябали в блокнотах як божевільні. Високий і кістлявий, але зі стрункою поставою, Директор просувався далі кімнатою. Він мав видовжене підборіддя і великі випнуті зуби, що їх ледве приховували, коли він не розмовляв, його пухкі й вигадливо вигнуті губи. Старий, молодий? Тридцять? П’ятдесят? П’ятдесят п’ять? Важко було визначити. До того ж ні в кого й не виникало подібних запитань; цієї стабільної ери, року Фордового шістсот тридцять другого, вам би й на думку не спало таке питати. — Почну спочатку, – виголосив Директор ІЗЦ, і найревніші студенти занотували цей його намір у записниках: «Почати спочатку». – Ось це, – змахнув він рукою, – інкубатори. – А тоді, відчинивши ізольовані дверцята, він показав їм численні стелажі з пронумерованими пробірками. – Тижневий запас яйцеклітин. Зберігаються, – пояснив він, – при нормальній температурі тіла, тоді як чоловічі гамети, – і він відчинив інші дверцята, – мають зберігатися при температурі 35 Градусів, а не 37. Регулярна температура тіла їх вихолощує. – Перегріті барани не зачинають ягнят. Не відходячи від інкубаторів, він коротко описав їм (тоді як як олівці шурхотіли по сторінках, залишаючи там нерозбірливі закарлючки) сучасний процес запліднення; спочатку, звичайно, розповів про його хірургічне запровадження: –... операція, якій піддаються добровільно задля суспільного добра, не кажучи вже про додатковий бонус, який дорівнює піврічній зарплаті... – тоді змалював техніку збереження і активного розвитку вирізаного хірургічним шляхом яєчника; перейшов до розгляду оптимальної температури, солоності, в’язкості; згадав про рідину, в якій повинні зберігатися відокремлені й дозрілі яєчка; тоді, підвівши своїх підлеглих до робочих столів, показав їм на практиці, як ця рідина видобувається з пробірок; як її краплинка по краплинці розміщають на спеціально розігрітих мікропрепаратах; як усі яєчка, що містяться там, досліджують під мікроскопами в пошуках аномалій, перелічують і кладуть в пористу посудину; як це вмістилище (і він дав їм нагоду простежити за всією операцією) занурюють в теплий бульйон, у якому вільно плавають сперматозоїди, – причому їхня концентрація, зазначив він, має бути не менше сотні тисяч на кубічний сантиметр; і як за десять хвилин цей контейнер видобувають з рідини, щоб знову дослідити його вміст; як у тому разі, якщо будь-які з яєчок залишаються незаплідненими, його занурюють ще раз і, якщо виникне потреба, то ще раз; як усі запліднені яйцеклітини знову кладуть в інкубатори, де й залишають альфи і бети аж до остаточного «пляшкування», тоді як гамми, дельти й епсилони видобувають ще раз після всього лише тридцяти шести годин для проходження так званої «процедури Бокановського». — Процедура Бокановського, – повторив Директор, і студенти підкреслили ці слова у своїх блокнотиках. Одне яйце, один ембріон, одна особа – нормальний процес. Але бокановскіфоване яйце брунькується, ділиться, множиться. Від восьми до дев’яноста шести зародків, і кожен зародок перетвориться на досконало сформований ембріон, а кожен ембріон – на повнокровну дорослу особу. Дев’яносто шість людських осіб замість тільки однієї. Проґрес. — По суті, – зробив висновок Директор ІЗЦ, – бокановскіфікація складається з серії затримок розвитку. Ми зупиняємо нормальне зростання, і, хоч як це парадоксально, яйце у відповідь брунькується. «У відповідь брунькується». Олівці працювали невпинно. Він показав пальцем. На конвеєрній стрічці, що дуже повільно рухалася, стояв заповнений ущерть пробірками стелаж, який саме цієї миті зникав усередині великого металевого ящика, тоді як з другого боку ящика вигулькував інший подібний стелаж. Уся ця машинерія легенько вуркотіла. Директор пояснив їм, що цей процес триває вісім хвилин. Більше восьми хвилин потужного рентгенівського опромінення яєчко не витримує. Деякі з них гинуть; з тих, що залишилися, найменш сприйнятливі діляться навпіл; більшість продукує чотири зародки; деякі – вісім; усіх їх повертають в інкубатори, де зародки починають розвиватися; тоді, за два дні, їх раптово охолоджують; охолоджують і перевіряють. Два, чотири, вісім зародків також починають брунькуватися, після чого їм дають мало не смертельну дозу алкоголю; внаслідок чого вони знову розвиваються й дають паростки... брунька з бруньки, брунька з бруньки... і щойно після цього (дальші зупинки розвитку виявляються зазвичай фатальними) їх залишають у спокої. До цього часу з оригінального яєчка постають від восьми до дев’яноста шести ембріонів... а ви погодитеся, що це просто дивовижне вдосконалення природних процесів. Ідентичні близнюки, але не жалюгідні двійнята чи трійнята, як у старі живородні часи, коли яйце могло інколи випадково розділитися, а десятки, дюжини близнят одразу. — Дюжини, – повторив Директор, розкинувши вбік руки, немовби роздавав щедрі дари. – Дюжини. Але один зі студентів нерозсудливо запитав, яка в цьому перевага. — Мій любий хлопче! – рвучко обернувся до нього Директор. – Невже ти не бачиш? Невже не бачиш? – Він підняв руку вгору з урочистим виразом обличчя. – Процедура Бокановського – це один з найважливіших інструментів суспільної стабільності! «Найважливіший інструмент суспільної стабільності». Стандартизовані чоловіки й жінки; шаблонними партіями. Персонал цілої маленької фабрики походить з одного-єдиного бокановскіфованого яйця. — Дев’яносто шість ідентичних близнюків обслуговують дев’яносто шість ідентичних верстатів! – Його голос аж тремтів від ентузіазму. – Ви нарешті знайшли своє місце. Вперше в історії. – Він процитував планетарне гасло: – Спільність, Ідентичність, Стабільність. – Величні слова. – Всі питання було б розв’язано, якби процес бокановскіфікації міг стати нескінченним. Стандартні гамми, незмінні дельти, шаблонні епсилони. Мільйони ідентичних близнюків. Принцип масової продукції нарешті застосовано в біології. — Але, на жаль, – похитав головою Директор, – ми не можемо зробити цей процес безконечним. Дев’яносто шість – це, здається, межа; сімдесят два – хороший пересічний показник. Продукувати якомога більше партій ідентичних близнюків з одного яєчника за допомогою гамет того самого чоловіка – це був найкращий (на жаль, не ідеальний) результат, якого вони могли досягти. І навіть це було нелегко. — Адже природний процес дозрівання двохсот яєчок триває тридцять років. А перед нами стоїть завдання стабілізувати населення невідкладно, тут і зараз. Видушувати близнят по краплині впродовж чверті сторіччя – яка з цього користь? Очевидно, що жодної користі. Але завдяки технології Подснапу процес дозрівання було неймовірно пришвидшено. Тепер можна було впевнено казати про дозрівання протягом двох років не менше ста п’ятдесяти яєчок. Запліднюй і бокановскіфуй – інакше кажучи, помножуй на сімдесят два – і впродовж двох років отримаєш пересічно майже одинадцять тисяч братів і сестер того самого віку партіями по сто п’ятдесят ідентичних близнюків. — А у виняткових випадках один яєчник може випродукувати понад п’ятнадцять тисяч дорослих індивідуумів. Директор підкликав світловолосого й червонощокого молодика, котрий якраз проходив повз них. — Містере Фостер, – гукнув він. Червонощокий молодик підійшов ближче. – Який був рекордний приплід з одного яєчника, містере Фостер? — Шістнадцять тисяч дванадцять у цьому центрі, – без вагань відповів містер Фостер. Він це випалив блискавично, виблискуючи жвавими синіми очима і вочевидь отримуючи неабияку втіху від цитування цифр. – Шістнадцять тисяч дванадцять; партіями по сто вісімдесят дев’ять ідентичних яєчок. Але в деяких тропічних центрах, – не вмовкав він, – результати, звичайно, ще кращі. У Сінгапурі часто продукують понад шістнадцять тисяч п’ятсот, а в Момбасі вже навіть сягнули відмітки в сімнадцять тисяч. Ну, але ж вони мають над нами значні переваги. Бачили б ви, як реаґує на гіпофіз яєчник негритянки! Це просто дивовижно, якщо ви досі працювали тільки з європейським матеріалом. А все ж, – додав він, усміхнувшись (тут в очах у нього з’явився бойовий блиск, а підборіддя виклично випнулося), – усе ж таки ми спробуємо їх випередити. Я, власне, працюю тепер над розкішним дельта-мінусовим яєчником. Йому тільки вісімнадцять місяців. Він має вже понад дванадцять тисяч сімсот дітей, або декантованих, тобто видобутих з пляшок, або ще в ембріональному стані. І це далеко не кінець. Ми їх випередимо. — Оце мені подобається! – вигукнув Директор, поплескавши містера Фостера по плечу. – Ходіть-но з нами і поділіться з цими хлопцями вашими фаховими знаннями. Містер Фостер скромно усміхнувся: — Із задоволенням. Вони рушили далі. У пляшкувальній кімнаті панувала гармонійна метушня і впорядкована діяльність. Зі складу органів у напівпідвалі малесенькими ліфтами доставляли нагору заздалегідь відповідно нарізані шматки свіжої свинячої очеревини. Шурх, а тоді клац! Відчинялися дверцята ліфтів; пляшкопідкладникові досить було простягти руку, взяти шматок, тоді вставити його всередину й розгладити, і перш ніж пляшка з підкладкою встигала від’їхати геть довжелезною стрічкою, шурх, клац! – і ось уже наступний шматок очеревини вистрибував з глибин, готовий опинитися всередині чергової пляшки, що вирушала вслід за попередньою, стаючи учасницею цієї повільної й нескінченної процесії. Наступними після підкладників були вкладальники. Процесія невпинно рухалася; одне по одному яєчка переносили з пробірок у більші посудини; на підкладці з очеревини спритно робили надріз, куди кидали морулу, заливаючи її соляним розчином... і ось уже пляшка рухалася далі, де її вже чекали позначальники. Спадковість, дата запліднення, членство групи Бокановського – всі ці деталі переносили з пробірки на пляшку. Тепер уже не анонімна, а названа, ідентифікована процесія поволі просувалася далі й далі, аж до отвору в стіні, а тоді неквапом у кімнату соціального визначення. — Вісімдесят вісім кубічних метрів картотеки, – радісно повідомив містер Фостер, коли вони туди зайшли. — Тут міститься вся потрібна інформація, – додав Директор. — Щоранку оновлюється. — І щодня узгоджується. — На основі чого й робляться розрахунки. — Так багато індивідуумів, різної якості, – сказав містер Фостер. — Розподілених у великих кількостях. — Оптимальна норма декантування в будь-яку мить. — Непередбачені втрати відразу компенсуються. — Одразу, – повторив містер Фостер. – Якби ви знали, скільки часу я змусив працювати понаднормово після останнього землетрусу в Японії! – Він добродушно реготнув, похитуючи головою. — Визначальники надсилають свої розрахунки запліднювальникам. — А ті передають їм відповідні ембріони. — І тоді пляшки опиняються тут для їхнього детального напередвизначення. — Після чого їх відправляють на склад ембріонів. — Куди ми зараз і вирушимо. І, прочинивши двері, містер Фостер повів їх сходами вниз у підвал. Температура й далі була тропічна. Внизу їх очікував дедалі густіший присмерк. Двійко дверей і коридор з подвійним поворотом надійно ізолювали підвал від проникнення денного світла. — Ембріони як фотоплівка, – пожартував містер Фостер, відчиняючи поштовхом другі двері. – Витримують тільки червоне світло. І справді, задушливий морок, у якому вони опинилися, набрав темно-червоного відтінку, як це трапляється, коли заплющити очі літнього надвечір’я. Зусібіч нависали безконечні ряди й височенні яруси пляшок, які виблискували, наче рубіни, і серед цих незліченних рубінів пересувалися невиразні червоні примари чоловіків і жінок з пурпуровими очима і обличчями, що мали явні симптоми захворювання вовчаком. У повітрі розносилося легеньке гудіння і брязкіт машинерії. — Ознайом-но їх з цифрами, містере Фостер, – звелів Директор, якому вже набридло весь час говорити. Містера Фостера не треба було просити двічі. Двісті двадцять метрів завдовжки, двісті завширшки, десять заввишки. Він показав угору. Немов курчата на водопої, студенти задерли голови до височенної стелі. Три яруси стелажів: на партері, на першому балконі і на другому. Павутиння сталевих конструкцій балконів зникало й розчинялося навсібіч у темряві. Поруч із ними трійко червоних привидів розвантажували з рухомих сходів великі обплетені бутлі. Ескалатор з кімнати соціального визначення. Кожного бутля треба було ставити на один із п’ятнадцяти стелажів, а кожен такий стелаж, хоч цього й годі було зауважити, містився на конвеєрі, що рухався зі швидкістю у тридцять три і три десяті сантиметра на годину. Двісті шістдесят сім днів по вісім метрів щодня. Всього дві тисячі сто тридцять шість метрів. Одне коло на підвальному партері, друге на першому балконі, півкола на другому, і на двісті шістдесят сьомий ранок денне світло в декантувальній кімнаті. Початок незалежного, так би мовити, існування. — Проте за цей проміжок, – завершив містер Фостер, – ми таки добряче впливаємо на них. Багато чого ми робимо, дуже багато. – Він засміявся тріумфально й багатозначно. — Оце мені справді подобається, – знову повторив Директор. – Пройдімося довкола. А ви їм усе розкажіть, містере Фостер. Містер Фостер так і зробив. Розповів їм про зростання ембріона на ложі з очеревини. Дав їм нагоду продеґустувати соковитий замінник крові, що служив ембріонові поживою. Пояснив, чому його треба стимулювати плацентином і тироксином. Описав екстракт жовтого тіла. Показав їм форсунки, через які екстракт автоматично впорскувася через кожні дванадцять метрів, від нульової до дві тисячі сорокової позначки. Повідомив про поступово чимраз більші дози гіпофізу, що застосовується впродовж останніх дев’яноста шести метрів дистанції. Змалював, як на 112-му метрі у пляшці встановлюється штучна материнська циркуляція крові; ознайомив їх з резервуаром замінника крові, відцентровим насосом, що проганяв цю рідину крізь плаценту, синтетичні легені й фільтр продуктів розпаду. Згадав про малоприємну схильність ембріона до анемії та про потужні дози екстракту кабанячого шлунка і печінки лошачого зародка, якими його, через цю ваду, потрібно стимулювати. Продемонстрував їм простенький механізм, завдяки якому впродовж останніх двох метрів з кожних восьми всі ембріони піддавалися одночасному струшуванню для імітації руху. Натякнув на небезпеку так званої «родової травми» і перелічив запобіжні заходи, щоб мінімізувати наслідки цього загрозливого потрясіння відповідною підготовкою ембріона у пляшці. Розказав, завдяки якому тестові визначають стать десь на ділянці двохсотого метра. З’ясував систему позначення: літера «Т» для чоловічої статі, коло для жіночої і знак запитання, чорний на білому тлі, для тих жінок, яким судилося стати безплідними, або яловицями. — Адже в більшості випадків, – пояснив містер Фостер, – родючість, звісно, тільки створює незручності. Один плодовитий яєчник з тисячі двохсот – цього для наших потреб цілком достатньо. Але ми хочемо мати можливість доброго вибору. Ну, і, звичайно, завжди треба мати величезний запас міцності. Тому ми даємо змогу нормально розвиватися щонайменше тридцяти відсоткам жіночих ембріонів. Інші ж отримують дозу чоловічих статевих гормонів на кожному двадцять четвертому метрі дистанції. Внаслідок цього вони декантуються яловими: структурно цілком нормальними (хіба що, – мусив він визнати, – з незначними тенденціями до росту бороди), але безплідними. Ґарантовано безплідними. Що зрештою переносить нас, – вів далі він, – зі сфери простого раболіпного наслідування природи в значно цікавіший світ людської винахідливості. Він потер руки. Адже вони, звичайно, не вдовольнилися простим вирощуванням ембріонів: на це будь-яка корова здатна. — Ми також визначаємо долю і програмуємо її. Ми декантуємо наших немовлят соціально підготовленими людськими істотами, альфами або епсилонами, майбутніми асенізаторами або майбутніми... – Він хотів було сказати «майбутніми правителями світу», але вчасно себе виправив, сказавши натомість: –... майбутніми директорами інкубаторів. Директор ІЗЦ лише вдячно всміхнувся у відповідь на цей комплімент. Вони минали 320-й метр 11-го стелажа. Молодий бета-мінусовий механік діловито чаклував за допомогою викрутки й гайкового ключа над насосом замінника крові найближчої до нього пляшки. Гудіння електромоторчика ставало дедалі нижчим із кожним поворотом гайки. Ще нижче, ще... Останній поворот, погляд на лічильник обертів – і все, справу зроблено. Він ступив два кроки вздовж стрічки і почав те саме робити з іншим насосом. — Зменшення кількості обертів на хвилину, – пояснив містер Фостер. – Замінник обертається поволіше; а отже, він проходить крізь легені з довшими інтервалами; відповідно ембріон отримує менше кисню. Ніщо так не допомагає втримувати ембріон нижче нормального рівня, ніж брак кисню. – І знову він потер руки. — А навіщо втримувати ембріон нижче нормального рівня? – здивувався якийсь простодушний студентик. — Дурню! – перервав свою довгу мовчанку Директор. – Невже ти не второпав, що ембріон епсилона мусить не тільки мати епсилонову спадковість, але й розвиватися в епсилоновому середовищі? Студентик цього явно не второпав. Він був цілком збенте_ жений. — Що нижча каста, – сказав містер Фостер, – то менший рівень кисню. – Насамперед це впливає на мозок. Тоді на кістяк. Якщо давати сімдесят відсотків кисню, отримаєте карликів. Якщо менш ніж сімдесят – безоких потвор. Від яких жодної користі, – зробив висновок містер Фостер. – Відповідно (його голос став рішучий і впевнений), якби нам пощастило винайти технологію скорочення періоду дозрівання, оце був би тріумф, оце було б досягнення на благо суспільства! Уявіть, скажімо, коня. Вони уявили. Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект. — Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту. Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства! — Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера. Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися негативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано. Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або градацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою. Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри. — Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер. Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла. — Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її. — І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю. У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями. — Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася. Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива. — Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів. — Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку. — І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер. — Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби. — Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично. — Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма. На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися. — Для вдосконалення їхнього відчуття рівноваги, – пояснив містер Фостер. – Робити зовнішній ремонт ракети прямо в повітрі не так просто. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони в нормальному положенні, щоб вони почувалися напівголодними, а тоді подвоюємо потік замінника, коли вони опиняються догори ногами. Вони привчаються асоціювати з цим станом усе приємне; фактично вони насправді бувають щасливими тільки тоді, коли опиняються головою вниз. — А тепер, – вів далі містер Фостер, – я хотів би показати вам деякі зразки дуже цікавого програмування для інтелектуалів альфа-плюс. Маємо якраз велику партію на 5-му стелажі. На першому балконі, – гукнув він двом хлопцям, що почали було спускатися в партер. – Вони десь приблизно на 900-му метрі, – пояснив він. – Немає насправді змоги займатися будь-яким корисним інтелектуальним зумовлюванням, аж поки зародки позбудуться хвостів. Ідіть за мною. Але Директор поглянув на годинник. — Друга п’ятдесят, – повідомив він. – Боюся, що вже немає часу на інтелектуальні ембріони. Мусимо підніматися до ясел, перш ніж діти прокинуться після пополудневого сну. Містер Фостер був розчарований. — Та кинули б хоч одним оком на декантувальну кімнату, – почав благати він. — Ну гаразд. – Директор поблажливо всміхнувся. – Тільки одним оком.

РОЗДІЛ 2

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒