Annotation 8 страница

Бернард мусив кричати крізь замкнені двері; Дикун не хотів їх відчиняти. — Але ж усі вже там і чекають тебе. — Нехай чекають, – донісся з того боку дверей приглушений голос. — Але ж ти, Джоне, чудово знаєш (як важко звучати переконливим, коли потрібно щосили верещати! ), що я їх запросив спеціально для зустрічі з тобою. — Мав би спочатку запитати в мене, чи я хочу зустрічатися з ними. — Але ж ти раніше завжди приходив, Джоне. — Саме тому я й не хочу більше приходити. — Хоча б заради мене, – почав умовляти його Бернард. – Прийдеш заради мене? — Ні. — Ти це серйозно? — Так. — А що ж мені тоді робити? – заволав у відчаї Бернард. — Іди під три чорти! – почув він роздратовану відповідь. — Але ж нині там буде сам архігромадський співець кентерберійський. – Бернард уже мало не плакав. — Ай йяя та^'ква! – лише мовою зуні міг Дикун адекватно виразити своє ставлення до архігромадського співця. – Гані! – зронив він, а тоді (ще й так глузливо й люто! ) докинув: – Сонс е'со тсе-на'. – Після чого сплюнув на землю, як міг би вчинити Попе. Врешті-решт Бернардові довелося ганебно повертатися у свої покої й повідомляти нетерплячій аудиторії, що Дикун сьогодні сюди не прийде. Цю новину присутні гості сприйняли з обуренням. Чоловіки були розлючені тим, що розсипалися бісером перед таким нікчемним чолов’ягою, чия репутація була підмочена, а думки єретичні. Що вища була їхня позиція в загальній ієрархії, то сильнішим виявлялося їхнє роздратування. — Ось так пожартувати зі мною, – не втомлювався повторювати архіспівець, – зі мною! Жінки з не меншим обуренням відчували, що їх просто використали обманним шляхом – і це зробив жалюгідний курдупель, у пляшку якому помилково влили алкоголь, істота з гамма-мінусовими фізичними даними. Це виглядало справжньою наругою, і вони дедалі відвертіше обурювалися цим. А найуїдливіше це робила директриса Ітону. Лише Леніна нічого не казала. Бліда, з синіми очима, повитими незвичною для неї меланхолією, вона сиділа в куточку, опанована цілком іншою від усіх присутніх емоцією, яку ніхто з нею не поділяв. Вона прийшла на цю вечірку, відчуваючи якусь дивну екзальтованість. «За декілька хвилин, – думала вона, заходячи в кімнату, – я побачу його, говоритиму з ним, скажу йому (і це вона вже твердо вирішила), що він мені подобається... більше за будь-кого іншого в світі. А він тоді, можливо, скаже... » І що ж він скаже? її щоки розпашіли рум’янцем. «Чому він був такий дивний минулого вечора, після чуттєвок? Такий химерний. І водночас я абсолютно переконана, що я йому таки справді подобаюся. Я переконана... » Саме цієї миті Бернард і зробив своє оголошення; Дикун не прийде на вечірку. Леніна раптом відчула все те, чого зазвичай зазнавала на початку процедури «Замінника дикої пристрасті» – жахливу спустошеність, страх, від якого перехоплює віддих, нудоту. Її серце немовби зупинилося. «Може, це тому, що я йому не сподобалася», – подумала вона. І це ймовірне припущення миттєво обернулося на остаточне й безсумнівне переконання: Джон відмовився прийти, бо вона йому не сподобалася. Вона йому не сподобалася... — Це вже занадто, – сказала директриса Ітону директорові крематоріїв і фосфорної реґенерації. – Подумати тільки, що я навіть... — Так, – пролунав голос Фанні Краун, – це чиста правда щодо алкоголю. Одна моя приятелька мала знайому, яка працювала тоді на складі ембріонів. Вона розповіла про це моїй приятельці, а та переказала мені... — Як прикро, як це прикро, – сказав Генрі Фостер, співчуваючи архігромадському співцеві. – Вам, мабуть, цікаво буде знати, що наш колишній Директор збирався переводити його в Ісландію. Радісна повітряна кулька Бернардової самовпевненості здувалася від тисячі ранок і проколів, завданих цими словами. Поблідлий, розгублений, жалюгідний і збентежений, він плентався поміж гостями, затинаючись і бурмочучи недоречні виправдання, запевняючи всіх, що наступного разу Дикун обов’язково сюди прийде, і благаючи їх пригоститися каротиновим сандвічем, скибочкою паштету з вітаміном «А» або ж келихом сурогатного шампанського. Вони пригощалися, цілком його нехтуючи; піднімали вгору келихи, відверто його не помічаючи, й голосно та зневажливо говорили про нього так, немовби його самого там і не було. — А тепер, любі друзі, – сказав архігромадський співець кентерберійський своїм розкішним лунким голосом, чути який було так звично під час святкувань Дня Форда, – тепер, любі друзі, я гадаю, що вже настав час... – Він підвівся, відставив убік келиха, струсив зі своєї пурпурової віскозної камізельки крихти, що залишилися після чималенької трапези, й рушив до дверей. Бернард кинувся до нього, щоб зупинити. — Куди ви так поспішаєте, шановний архіспівцю?.. Ще ж зовсім рано. Я сподівався, що ви... Так, чого він тільки не сподівався, коли Леніна конфіденційно повідомила йому, що архігромадський співець готовий прийняти його запрошення. «Знаєш, він насправді дуже милий». І вона показала Бернардові маленьку золотисту застібку для блискавки у вигляді символа «Т», яку їй подарував архіспівець на згадку про вихідні, які вона провела в Ламбеті. «Званий вечір за участі архігромадського співця кентерберійського і містера Дикуна». Свідченням Бернардового тріумфу було кожне запрошення, яке він розіслав. Але Дикунові саме цього вечора стрілило в голову запертися в кімнаті, вигукуючи «Га'ні! » і (Бернардові ще пощастило, що він не розумів мову зуні) «Сонс е'со тсе-на'! » Те, що мало вінчати всю Бернардову кар’єру, перетворилося на його найбільше в житті приниження. — Я так сподівався... – знову пробелькотів, затинаючись, він і звів на високоповажного сановника благальний і спантеличений погляд своїх очей. — Мій юний друже, – суворо й урочисто вимовив архігромадський співець; довкола них запала тиша. – Дозволь мені дати тобі невеличку пораду. – Він помахав своїм пальцем перед Бернардовим носом. – Поки не пізно. Добру пораду. (Його голос став похмурим і скорботним. ) Берися за розум, юний друже, берися за розум. – Він осінив його знаком «Т» і відвернувся. – Леніно, люба, – проспівав він зовсім іншим тоном. – Іди зі мною. Слухняно, але без усмішки й без особливої ейфорії (немовби не усвідомлюючи, якої честі вона удостоїлася), Леніна вийшла вслід за ним з кімнати. Решта гостей рушили за ними, дотримуючись шанобливої відстані. Останній з них грюкнув дверима. Бернард залишився сам. Зганьблений, проколотий і цілковито здутий, він упав у крісло і, затуливши лице руками, розридався. Проте за кілька хвилин він себе опанував і проковтнув чотири таблетки соми. У своїй кімнаті нагорі Дикун читав «Ромео і Джульєтту». Леніна й архігромадський співець ступили на дах Ламбетського палацу. — Поквапся, юний друже... тобто Леніно, – нетерпляче погукав архіспівець, стоячи біля дверцят ліфта. Леніна, що затрималася на мить, задивившись на місяць, опустила очі і хутенько подріботала дахом до нього. Мустафа Монд щойно закінчив читати статтю під назвою «Нова теорія біології». Якийсь час він сидів, насупивши брови, а тоді взяв ручку і написав на титульній сторінці: «Авторське математичне трактування концепції призначення новаторське і вкрай винахідливе, але єретичне, а отже загрозливе й потенційно руйнівне щодо існуючого соціального ладу. Не друкувати». Він підкреслив ці слова. «Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба перевести його на Морську біологічну станцію на острові Святої Єлени». Шкода, подумав він, ставлячи підпис. Майстерно зроблена робота. Але варто лише допустити відмінні тлумачення суті призначення або мети... ну, хтозна, чим це може закінчитися. Подібні ідеї можуть легко розбалансувати найбільш неврівноважені уми серед представників вищих каст... від чого ті можуть втратити віру в щастя як Найвище Благо й почати натомість вірити, що справжні мета і призначення містяться десь там, поза сферою теперішнього людського існування; що мета життя полягає не в забезпеченні добробуту, а в якійсь там інтенсифікації і вдосконаленні стану свідомості, в набутті і побільшенні знань. Цілком можливо, міркував Контролер, що так воно і є. Але в сучасних обставинах це неприпустиме. Він знову взяв ручку і під словами «Не друкувати» провів ще одну лінію, цього разу ще товстішу й чорнішу за попередню; а тоді зітхнув: «От було б весело, – подумав він, – якби взагалі не треба було б думати про щастя! » Заплющивши очі, Джон, чиє лице захоплено світилося, неголосно декламував у порожнечу: Померкли смолоскипи перед нею! І світить вродою вона своєю На щоках ночі – діамант ясний У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія^[15]. Золотистий символ «Т» вилискував на Леніниних грудях. Архігромадський співець грайливо схопив цю застібку і потягнув додолу, нижче й нижче. — Я думаю, – мовила раптом Леніна, порушивши тишу, – що мені варто зажити кілька грамульок соми. Бернард тим часом уже міцно спав і усміхався, перебуваючи в райських садах своїх сновидінь. Всміхався собі й усміхався. Але що тридцять секунд хвилинна стрілка електричного годинника над його ліжком невблаганно стрибала вперед з майже невловимим на слух цоканням. Цок, цок, цок, цок... Це вже настав ранок. Бернард знову опинився серед жахіть простору й часу. В найжалюгіднішому настрої він упіймав таксі й рушив на роботу в зумовлювальний центр. Сп’яніння від успіху випарувалося; він протверезів і став таким, як і був раніше; і, на відміну від повітрянокулькової невагомості останніх тижнів, стара його сутність видавалася надмірно, безпрецедентно важчою за повітря, що його оточувало. Дикун неочікувано поставився до цього «здутого» Бернарда значно прихильніше, ніж досі. — Ти тепер подібніший на того, ким був у Малпаїсі, – сказав він, коли Бернард переповів йому свою сумну пригоду. – Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли вперше? Біля тієї малої халупи. Ти тепер такий, як і тоді. — Бо я знову нещасний; ось чому. — Ну, я б радше волів бути нещасним, ніж задовольнятися цим фальшивим і облудним щастям, яким ти тут упивався. — Мені це подобається, – гірко зронив Бернард. – Бо це ж усе через тебе. Ти відмовився прийти на мою вечірку і налаштував усіх проти мене! – Він знав, що його слова були несправедливі до абсурду; він визнав спочатку мовчки, а тоді навіть вголос усю слушність того, що сказав Дикун про нікудишність друзів, які внаслідок такої дріб’язкової провокації обертаються в лютих ворогів. Але попри всі ці визнання, попри те, що підтримка і прихильність приятеля була тепер його єдиною розрадою, Бернард усупереч цьому плекав, разом із цілком щирою симпатією, приховану образу на Дикуна, замислюючи проти нього цілу кампанію дрібної помсти. Плекати образу на архігромадського співця було марно; не існувало жодної можливості помститися головному пляшкувальникові або помічникові визначальника. Як жертва Дикун володів у Бернардових очах величезною перевагою над усіма іншими: він був доступний. А одним із головних призначень друга є його здатність зазнавати страждань (хоч і в значно м’якшій і символічній формі) від кари, яку ми воліли б, але нездатні завдати ворогам. Ще одним таким жертовним приятелем Бернарда був Гельмгольц. Коли після своєї ганьби Бернард прийшов до нього, благаючи відновити дружбу, яку він цілком занедбав, засліплений своїм успіхом, Гельмгольц погодився на це без жодних докорів і коментарів, немовби зовсім і забув про їхню сварку. Зворушений Бернард відчув себе одночасно приниженим такою великодушністю – великодушністю, що здавалася ще дивовижнішою і відповідно ще принизливішою через те, що була спричинена аж ніяк не сомою, а рисами характеру Гельмгольца. Забував і вибачав звичайний, буденний Гельмгольц, а не Гельмгольц напівграмулькових вакацій. Бернард був відповідно вдячний (адже так приємно було знову спілкуватися зі своїм другом) і ображений (було б не менш приємно помститися Гельмгольцові за його шляхетність). Під час їхньої першої після розриву зустрічі Бернард поділився своїми негараздами і прийняв співчуття. І лише за декілька днів на свій подив він довідався, відчувши певні докори сумління, що не тільки він потрапив у халепу. Гельмгольц також опинився в конфліктній ситуації з начальством. — Це сталося через рими, – пояснив він. – Я читав, як звично, лекції з прогресивної емоційної інженерії для студентів-третьокурсників. Дванадцять лекцій, у сьомій з яких ішлося про рими. Вона мала назву «Використання рим у моральній пропаганді і рекламах». Я завжди ілюструю свої лекції низкою технічних зразків. Цього разу я вирішив подати їм один такий приклад, який написав сам. Чисте божевілля, звісно; але я не зміг себе втримати. – Він усміхнувся. – Мені було цікаво побачити їхню реакцію. Крім того, – додав він серйознішим тоном, – я хотів скористатися цим з пропагандистським наміром; я зробив спробу методом інженерії викликати в них емоції, які я відчував, творячи ці рими. О, Форде! – Він знову засміявся. – Який здійнявся галас! Мене викликав ректор з погрозами негайно звільнити з посади. Тепер я мічений, парія. — А що то були за рими? – поцікавився Бернард. — Про самотність. Бернард здивовано вигнув брови. — Та я тобі їх продекламую, якщо хочеш. – І Гельмгольц почав читати: Старі вчорашні вісті, Продертий барабан, У опівнічнім місті Мовчазних флейт канкан, Сонні вуста і очі, Завмерли всі машини, Лиш порох серед ночі, І жодної людини... Мовчазне тиші свято, Хоч плач, а хоч волай, Цей голос небагато Людей почує – знай. Відсутність уст Сюзаниних, Брак рук палких і лиць, Грудей нема Вірляниних І Фанніних сідниць. А що ж тоді? Що ти відчув? Присутність тут чию? Який абсурдний часу зсув Збентежив суть твою? Чому цей незбагненний стан І пустка цеї ночі Солодші, ніж злягань обман І чари всі дівочі? — Ну, отже, я навів це як приклад, а на мене донесли ректорові. — Мене це не дивує, – знизав плечима Бернард. – Це ж явно заперечує всі їхні вчення-ві-сні. Пам’ятаєш, що існує принаймні чверть мільйона застережень проти самотності. — Я знаю. Мені просто хотілося побачити, який це викличе ефект. — Ну, от ти й побачив. Гельмгольц засміявся. — Я відчуваю, – сказав він, помовчавши, – ніби тільки тепер я знаю, про що мені писати. Ніби тільки тепер я стаю здатним використовувати ту силу, яку я відчуваю в собі... ту додаткову, приховану енергію. Мене починає щось переповнювати. – Попри всі його біди він виглядав, на думку Бернарда, цілком щасливий. Гельмгольц і Дикун відразу відчули взаємну прихильність. Вона була така щира, що Бернард відчув гострий напад ревнощів. За всі ці тижні він так і не зміг досягти такої інтимної близькості з Дикуном, яка миттєво встановилася між ним і Гельмгольцом. Дивлячись на них, слухаючи їхні розмови, він іноді гірко жалкував, що взагалі їх познайомив. Він соромився цих своїх ревнощів і намагався притлумити ці почуття або самостійно, або заживаючи сому. Але ці його спроби були безуспішні; а в проміжках між сома-вакаціями неминуче наставали понурі будні. Ненависні йому почуття знову поверталися. Під час третьої своєї зустрічі з Дикуном Гельмгольц продекламував йому свої рими про самотність. — Що ти про це думаєш? – запитав він, закінчивши читати. Дикун похитав головою. — Послухай-но оце, – сказав він замість відповіді; а тоді відімкнув шухляду, в якій тримав свою поточену мишами книжку, розгорнув її і прочитав: Над простором аравійським Злине птаха голосна - Мов гучна сурма сумна... ^[16] Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. На словах «простором аравійським» він здригнувся; почувши «ти, крикливий передвіснику біди», він несподівано втішено усміхнувся; коли прозвучало «тінь хижацького крила», його щоки налилися кров’ю, але після слів «померла музика» він зблід і затремтів від неочікуваної емоції. Дикун читав далі: Щось цілком незрозуміле, Як дволике божество: Двох створінь одне єство - І не пара, і не ціле. Розум, сам недосконалий, Збіг розбіжностей лиш бачив. — Оргія-поргія! – вигукнув Бернард, перериваючи читання своїм гучним і неприємним реготом. – Та це ж просто гімн Солідарної служби. – Він мстив своїм приятелям за те, що вони ставилися один до одного прихильніше, ніж до нього самого. Впродовж наступних їхніх кількох зустрічей він постійно насолоджувався цим актом дріб’язкової помсти. Це була проста і надзвичайно ефективна дія, адже і Гельмгольц, і Дикун страшенно болісно сприймали сам факт осквернення і нищення такої дорогої для них поетичної кришталевої чаші. Врешті-решт Гельмгольц пригрозив виштовхати його геть з кімнати, якщо він посміє ще раз їх обірвати. Але, як не дивно, наступного разу це зробив сам Гельмгольц, причому найганебнішим чином. Дикун декламував уголос «Ромео і Джульєтту», декламував пристрасно і тремко (адже весь час він уявляв самого себе Ромео, а Леніну – Джульєттою). Гельмгольц зацікавлено і дещо здивовано слухав сцену про першу зустріч закоханих. Сцена в саду захопила його своєю поетичністю; але почуття, про які там ішлося, змусили його всміхнутися. Дійти до такого стану заради того, щоб мати дівчину, – та це ж доволі безглуздо. Але якщо розглядати мовні деталі, що то за чудовий взірець емоційної інженерії! — На тлі цього старого майстра всі наші найкращі техніки-пропагандисти здаються просто йолопами. Дикун переможно всміхнувся й читав собі далі. І все йшло доволі гладко, аж поки в останній сцені третьої дії Капулетті і синьйора Капулетті не почали примушувати Джульєтту одружитися з Парісом. Гельмгольцові не сиділося на місці впродовж цілої сцени; та коли Дикун, патетично імітуючи голос Джульстти, вигукнув: Невже немає співчуття у неба, Щоб глянути в журбу мою до дна?... О мамо люба, не женіть мене! Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом. Як ні – мені готуйте шлюбне ложе У тому ж склепі, де лежить Тибальт... ^[17] На цих Джульєттиних словах Гельмгольц не витримав і вибухнув нестримним реготом. Мати й батько (ґротескна непристойність) примушують доньку мати того, кого вона не хоче! А ця ідіотка-дівчина навіть не каже їм, що вона вже мала того, кому віддала перевагу (принаймні на ту мить)! Ця непристойна абсурдність ситуації робила її просто комічною. Гельмгольц доклав героїчних зусиль, щоб бодай трохи вгамувати свою нестримну веселість; але слова «мамо люба» (які Дикун вимовив тремтячим і сповненим муки голосом) і згадка про мертвого Тибальта, який, очевидно, лежав там некремований, марнуючи свій фосфор задля якогось тьмяного склепу, – це для нього було вже занадто. Він реготав і реготав, аж поки в нього з очей бризнули сльози, реготав неугавно, а тим часом поблідлий від наруги Дикун люто на нього зиркнув і, не чекаючи, поки вщухне регіт, обурено згорнув книжку, підвівся і з виглядом людини, що збирає перли, які він метав перед свинями, запхав її глибоко в шухляду. — А все ж таки, – мовив Гельмгольц, коли нарешті спромігся перевести подих і вибачитися, достатньо цим догодивши Дикунові, щоб той погодився вислухати його пояснення, – я дуже добре знаю, що такі ось сміховинні й божевільні ситуації потрібні; бо просто неможливо написати по-справжньому добре про якісь інші речі. Чому цей старий майстер так чудово володів технікою пропаганди? Бо він розповідав про такі несамовиті й болісні речі, які всіх хвилювали. Треба відчути сум і біль; інакше вам ніколи не вигадати по-справжньому добрих, пронизливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але батьки й матері! – Він похитав головою. – Ти не можеш від мене очікувати серйозного виразу обличчя, коли я чую про батьків і матерів. І кого може схвилювати те, чи матиме хлопець дівчину, чи ні? (Дикун здригнувся; але Гельмгольц, який замислено втупився в підлогу, цього не помітив. ) Ні, – завершив він, зітхнувши, – це не спрацює. Нам потрібен якийсь інший різновид шаленства і насилля. Але ж який? Який? Де нам його знайти? – Він замовк; а тоді помахав головою і сказав: – Я цього не знаю. Не знаю. РОЗДІЛ 13

Генрі Фостер виник примарою в сутінках складу ембріонів. — Хочеш піти нині вечором на чуттєвки? Леніна мовчки похитала головою. — Ідеш з кимось іншим? – Йому було цікаво знати, хто з його друзів кого має. – З Беніто? – запитав він. Вона знову похитала головою. Генрі зауважив утому в цих пурпурових очах, ледь помітну блідість під вовчаковою Глазур’ю, печаль у кутиках червоних неусміхнених уст. — Ти часом не захворіла? – дещо стурбовано поцікавився він, побоюючись, чи не підхопила вона раптом одну з небагатьох, які ще залишилися, інфекційних недуг. І знову Леніна тільки похитала головою. — В будь-якому разі тобі варто піти до лікаря, – порадив Генрі. – Якщо ходиш у лікарню, не потрапиш у трупарню, – сердечно додав він, акцентуючи на цій гіпнопедичній приказці. – Можливо, тобі потрібен замінник вагітності, – припустив він. – Або посилена процедура З. Д. П. Бо інколи, знаєш, стандартний замінник пристрасті не зовсім... — Ой, заради Форда, – урвала нарешті свою вперту мовчанку Леніна, – заткайся! – і вона знову зосередилася на своїх занедбаних ембріонах. Процедура З. Д. П., якраз! Вона б, мабуть, розреготалася, якби не була готова ось-ось розплакатися. Немовби їй бракувало власної Д. П.! Вона тяжко зітхнула, наповнюючи шприц. — Джоне, – пробурмотіла вона собі під ніс, – Джоне... – А тоді забідкалася: – Мій Форде, дала я сюди ін’єкцію від сонної хвороби чи не дала? – Вона ніяк не могла цього пригадати. Врешті-решт вирішила не ризикувати з подвійною дозою і рушила далі вздовж конвеєра до наступної пляшки. За двадцять два роки, вісім місяців і чотири дні від цієї миті перспективний молодий альфа-мінусовий адміністратор у Мванза-Мванзі помре від трипаносомозу – першого випадку сонної хвороби за понад півсторіччя. Зітхнувши, Леніна продовжила свою роботу. Годиною пізніше в роздягальні Фанні почала завзято протестувати. — Але ж це абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, – повторила вона. – І заради чого? Заради якогось чоловіка – одного-єдиного. — Але ж він той, кого я хочу. — Немовби в світі немає мільйонів інших чоловіків. — Але я їх не хочу. — Звідки тобі знати, якщо ти не пробувала? — Я пробувала. — Але скількох? – зневажливо знизала плечима Фанні. – Одного, двох? — Десятки. Але, – вона похитала головою й додала: – нічого доброго там не було. — Ну, то маєш бути наполегливішою, – почала її повчати Фанні. Хоч явно було видно, що її впевненість у власних приписах похитнулася. – Без наполегливості нічого не досягти. — Але тим часом... — Не думай про нього. — Я не можу. — Зажий тоді сому. — Я заживаю. — Ну, то й продовжуй. — Але в проміжках він і далі мені подобається. І так буде завжди. — Ну, якщо вже на те пішло, – рішуче заявила Фанні, – піди тоді й заволодій ним. Хоче він того чи ні. — Якби ж ти знала, який він жахливо дивний! — Тим паче треба діяти рішуче. — Легко тобі таке казати. — Не слухай його дурниць. Дій. – Фаннин голос бринів, наче сурма; таке враження, що вона була лекторкою Ф. А. Ю., яка виступала з вечірніми настановами перед бета-мінусовими підлітками. – Так, дій... і негайно. Прямо зараз. — Мені страшно, – пробелькотіла Леніна. — Ну, то спочатку зажий півграмульки соми. А я мушу йти скупатися. – І вона рушила геть, тягнучи за собою рушник. Задзеленчав дзвінок, і Дикун, який нетерпляче очікував Гельмгольца, сподіваючись, що той нині прийде (бо вирішивши нарешті розповісти Гельмгольцові про Леніну, він ледве міг дочекатися тієї миті, коли зможе йому висповідатися), зірвався на ноги й побіг до дверей. — Я передчував, що ти прийдеш, Гельмгольце, – вигукнув він, відчиняючи двері. На порозі стояла в білій ацетатно-сатиновій матросці і з білою кругленькою шапочкою, недбало зсунутою набакир на ліве вухо, Леніна. — Ой! – зойкнув Дикун, немовби хтось щосили вдарив його в живіт. Півграмульки було достатньо, щоб Леніна забула про свої побоювання й сором. — Привіт, Джоне, – мовила вона, усміхаючись, і зайшла повз нього в кімнату. Він автоматично зачинив за нею двері і рушив услід. Леніна вмостилася у кріслі. Запала довга мовчанка. — Здається, ти не дуже радий мене бачити, Джоне, – сказала вона врешті-решт. — Не радий? – Дикун докірливо на неї глянув, а тоді раптово впав перед нею на коліна й побожно поцілував Леніні руку. – Не радий? О, якби ж ви тільки знали, – прошепотів він і, ризикнувши підвести до неї очі, мовив: – Леніна, значить це – чудесна. Справді достойні ви вершини чудування, дорожчі від усіх багатств земних. – (Вона солодкаво-ніжно йому всміхнулася). – Ви досконала (вона нахилилася до нього, розтуливши вуста), досконала й незрівнянна (дедалі ближче й ближче), як жодна жінка в світі^[18] (ще ближче). – Дикун раптово зірвався на ноги. – Ось чому, – мовив він, відвернувши лице, – я хотів би спочатку щось зробити... Тобто показати, що я вас достойний. Хоч я ніколи й не досягну цього насправді. Але принаймні я хотів би довести, що я не зовсім не-достойний. Я хотів би зробити бодай щось. — Чому ти думаєш, що це потрібно... – почала було Леніна, але так і не закінчила це речення. В її голосі звучала нотка роздратування. Коли хтось нахиляється до когось, дедалі ближче і ближче, розтуливши вуста, а той телепень раптово зривається на ноги, і ви опиняєтеся зі своїми розтуленими вустами перед пусткою, ну, тоді, попри те, що у вашій кровоносній системі циркулює півграмульки соми, ви маєте серйозні підстави для роздратування. — У Малпаїсі, – почав незв’язно бурмотіти Дикун, – треба було принести шкуру гірського лева... тобто якщо ви мали намір з кимось одружитися. Або принаймні вовка. — В Англії немає левів, – майже огризнулася Леніна. — А навіть якби й були, – неочікувано презирливо й обурено зронив Дикун, – то їх би вбивали, мабуть, з гелікоптерів, якимось отруйним газом абощо. Я цього не робитиму, Леніно. – Він розпрямив плечі, наважившись подивитися на неї, і зіткнувся з поглядом, у якому світилося роздратування й цілковите нерозуміння. – Я зроблю все, що завгодно, – вів далі він розгублено й дедалі незв’язніше. – Все, що ви скажете. Розвага часом тягарем буває... розумієте. Але труд стає відрадою^[19]. Ось що я відчуваю. Тобто я міг би підмітати підлогу, якби ви цього забажали. — Але в нас тут є пилососи, – цілком розгубилася Леніна. – Це непотрібно. — Звичайно, що непотрібно. Але шляхетність міцніє в скруті^[20]. А я б хотів зміцнити щось шляхетно. Невже ви не розумієте? — Але ж якщо тут є пилососи... — Річ не в цьому. — І їх використовують напівдебільні епсилони, – вела вона далі, – чому тоді, справді, чому? — Чому? Але ж заради вас, для вас. Щоб показати, як я... — І що спільного мають ті пилососи з левами... — Показати, як безмежно... — А леви з тим, що ти радий бачити мене... – Вона дратувалася дедалі більше й більше. — Як я вас люблю, Леніно, – вимовив він мало не в розпачі. Кров, ця ознака раптового внутрішнього піднесення, прилинула до Леніниних щічок. — Це правда, Джоне? — Але я не хотів у цьому зізнаватися, – вигукнув Дикун, розпачливо стискаючи руки. – Не раніше, ніж... Послухайте, Леніно; в Малпаїсі люди одружуються. — Що роблять? – В її голосі знову відчулося роздратування. Що він таке несе? — Назавжди. Вони обіцяють одне одному завжди жити разом. — Яке жахіття! – Леніна була просто приголомшена. — Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду^[21]. — Що? — От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий^[22]... » — Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні? На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив: — Я вас люблю понад усе на світі. — Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця. Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе. — Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася. І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками. — Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором. — Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть^[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон. — Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?.. — Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку. — Леніно! – боязко повторив він. Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт. — Леніно, що ви робите? Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця. «Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків^[24]... » Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні²³... » Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря. Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього. — Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки. Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба! » – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною. — Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай... Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад. — Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона. Немовби отямившись від цього крику, він схопив її за плечі і струсонув. — Блудниця! – вигукнув він. – Шльондра! Повія безсоромна^[25]! — Ой, ні, ні-і, – почала вона протестувати голосом, що гротескно тремтів від його струшувань. — Повія! — Про-ошу тебе. — Окаянна повія! — Гра-амулька у стро-ок... – почала вона. Дикун з такою силою її штовхнув, що вона заточилася і впала. — Геть, – гаркнув він, загрозливо нависнувши над нею, – геть з моїх очей, або я тебе прикінчу. – Він стиснув кулаки. Леніна затулила рукою обличчя. — Ні, Джоне, прошу тебе, ні... — Геть звідси. Швидше! Далі затуляючи себе рукою й нажахано стежачи за кожним його рухом, вона звелася на ноги і, припадаючи до землі, кинулася у ванну кімнату. Її відхід був прискорений жахливим ляпасом по сідницях, що пролунав, неначе пістолетний постріл. — Ой! – застрибнула у ванну Леніна. Безпечно там зачинившись, вона змогла спокійно оцінити свої ушкодження. Стоячи спиною до дзеркала, вона глянула через плече. Побачила на своєму тілі чіткий і червоний відбиток розчепіреної долоні. Обережно його помацала. Дикун тим часом крокував кімнатою, маршируючи взад і вперед під бій барабанів і музику магічних слів: «І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять. – Слова нестямно гупали йому у вухах. – Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса – це божі сотворіння, а що нижче – те від диявола. Там – пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву^[26]». — Джоне! – улесливо й боязко пролунав голос з ванної кімнати. – Джоне! «О ти, отруйне зілля чарівне, таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться. Невже для цього створено оцю чудову книгу, щоб тільки написати там «повія»? Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа^[27]... » Але аромат її парфумів ще й далі його огортав, його куртка була біла від пудри, що пахла її оксамитовим тілом. «Повія безсоромна, повія безсоромна, повія безсоромна. – Цей невблаганний ритм відлунював у його голові. – Повія... » — Джоне, чи могла б я забрати свій одяг? Він підняв з підлоги розкльошені штани, блузку і панталончики. — Відчини! – звелів він, гупнувши ногою у двері. — Ні, не відчиню. – Її голос звучав налякано й недовірливо. — А як я тоді віддам це все тобі? — Пропхай крізь вентиляційний отвір над дверима. Він так і зробив, а тоді знову почав неспокійно міряти кроками кімнату. «Повія безсоромна, повія безсоромна. Крижаний демон любострастя своїми пальцями-щипальцями^[28]... » — Джоне. Він не відповідав. «Своїми пальцями-щипальцями». — Джоне. — Що тобі? – хрипко зронив він. — Чи не міг би ти подати мій Мальтузіанський пояс? Леніна сиділа, прислухаючись до його кроків у кімнаті, і намагалася вгадати, скільки часу він ще так тупотітиме. Вона не знала, чекати їй, аж поки він вийде з кімнати геть, чи, може, коли мине достатньо часу, щоб його шаленство вщухло, їй буде безпечно відчинити двері ванної і швидко вибігти на волю. Ці її тривожні роздуми перервав дзвінок телефона в кімнаті. Кроки раптово стихли. Вона почула голос Дикуна впереміжку з тишею. — Алло. .... — Так. .... — Коли я не забагато беру на себе, то я^[29]. .... — Так, ви що, недочуваєте? Це містер Дикун. .... — Що? Хто захворів? Звичайно, це мене цікавить. .... — Це щось серйозне? Їй так погано? Я вже біжу... .... — Вона не у своїх кімнатах? А куди її забрали? .... — О, Господи! Яка адреса? .... — Парк Лейн, 3... правильно? Номер 3? Дякую. Леніна почула, як клацнула слухавка, коли її поклали на місце, а тоді пролунали квапливі кроки. Грюкнули двері. Усе стихло. Чи він насправді пішов? Вкрай обережно вона відчинила на кілька міліметрів двері; зазирнула у шпарку; збадьорилась, побачивши пустку; ще трохи відчинила двері; вистромила цілу свою голову; зайшла навшпиньках у кімнату; кілька секунд стояла, прислухаючись і чуючи, як гупає у грудях серце; тоді метнулася до вхідних дверей, відчинила їх, вислизнула назовні, грюкнула дверима і побігла. Лише коли вона вже опинилася в ліфті і почала спускатися додолу, Леніна нарешті відчула себе в безпеці. РОЗДІЛ 14

Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі. Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат. — Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте. — Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення. Медсестру це образило. — Ви надто квапитеся, – зронила вона. — Чи є якась надія? — На те, щоб вона не померла? Він кивнув. — Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити? ) – Ви, може, занедужали, га? Він похитав головою. — Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він. Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь. — Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном. Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них. Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу. Лінда дивилася з невиразною і незбагненною усмішкою на вустах. Її бліде, набрезкле обличчя світилося ідіотською радістю. Вона вряди-годи заплющувала повіки, і тоді здавалося, ніби вона дрімає. І враз, легенько здригнувшись, вона знову пробуджувалася – пробуджувалася, щоб бачити акваріумне гасання тенісистів, чути, як виспівує Супер-Вокс-Вурлітцеріана «Стискай мене, котику, й не відпускай», вдихати теплі запахи вербени, що проникали сюди крізь вентилятор над її головою, – прокидалася до цього всього або радше поринала в новий сон, складовою частиною якого й були ці речі, трансформовані й просякнуті сомою в її крові, а тоді знову всміхалася своєю розгубленою й безбарвною посмішкою дитинячої втіхи. — Ну, я мушу йти, – сказала медсестра. – Зараз до мене прибуває ціла партія дітей. А ще й ота палата №3. – Вона показала на стелю. – Пацієнт може відійти з хвилини на хвилину. Ну, будьте як удома. – І вона квапливо рушила геть. Дикун присів біля ліжка. — Ліндо, – прошепотів він, узявши її за руку. Почувши своє ім’я, вона озирнулася. Її імлисті очі прояснилися, коли вона його впізнала. Стиснула йому руку, всміхнулася, її вуста заворушилися, а тоді цілком неочікувано її голова впала на груди. Вона заснула. Він сидів і дивився на неї, намагаючись знайти під складками її обвислої шкіри молоде і світле обличчя, що нахилялося над ним у дитинстві в Малпаїсі, пригадати (і він заплющив очі) її голос, її рухи, усі події їхнього спільного життя. «Треба добре ручки мити... » Який чарівний був її спів! А ці наївні дитячі віршики, такі дивовижні й загадкові! У здорової дитини На сніданок вітаміни. Він відчував, як його повіки стають вологими від сліз, коли він почав пригадувати ці слова і Ліндин голос, який постійно їх повторював. А тоді ще урок читання: Іде кіт через лід, а те кача дрібно скаче; й елементарні інструкції для бета-працівників на складі ембріонів. І ще довгі вечори біля вогню або, якщо влітку, на даху їхньої хижі, коли вона розповідала йому про Інше Місце, за межами Резервації: про це прекрасне пречудове Інше Місце, пам’ять про яке, про цей небесний, райський сад добра і благодаті, він і далі зберігав у чистоті й недоторканності, не забруднивши її зіткненням з реальністю цього справжнього Лондона, з цими реальними цивілізованими чоловіками й жінками. Раптовий вереск пронизливих голосів примусив його розплющити очі й озирнутися, квапливо витираючи сльози. У кімнату нескінченним потоком заходили ідентичні восьмирічні хлопчики-близнята. Вони заходили пара за парою, пара за парою: немовби в якомусь кошмарному сновидінні. Їхні обличчя, або ж їхнє безліч разів відтворене мопсоподібне обличчя – адже воно було однаковісіньке у всіх них – дивилося прямо перед собою, вибалушивши очі й роздуваючи ніздрі. Всі вони були вбрані в одяг кольору хакі. Всі мали широко роззявлені роти. Заходили в палату, про щось поміж собою базікаючи й попискуючи. На якусь мить здалося, що в палаті аж кишіло від них. Вони заповнили всі проходи поміж ліжками, видиралися на них, лазили попід ними, зазирали в телевізори, кривлялися до пацієнтів. Лінда їх здивувала і навіть збентежила. Вони скупчилися біля її ліжка, дивлячись перелякано й дурнувато, мов якісь тваринки, що зіштовхнулися з чимось неочікуваним. — Ой, гляньте, гляньте! – боязко й не надто голосно вигукували вони. – Що з нею таке? Чому вона така товста? Вони ще ніколи в житті не бачили такого обличчя, як у неї, не бачили такого старого обличчя, з обвислою шкірою, не бачили такого тіла, що вже не було струнким і худорлявим. Усі ті шістдесятирічні жіночки, що готувалися помирати, мали зовнішність юних дівчаток. А Лінда, у свої сорок чотири роки, на противагу їм здавалася монстром набрезклої і спотвореної дряхлості. — Яка вона огидна! – зашепотіли вони. – Гляньте на її зуби! Раптом якийсь мопсоподібний близнюк вистромив свою мордочку з-попід ліжка поміж Джоновим стільцем і стіною, а тоді вирячився на спляче Ліндине обличчя. — Я вам кажу... – почав було він; але не закінчив речення, а раптом завищав. Дикун схопив його за шкірку, підняв над стільцем, а тоді, боляче ляснувши по вухах, пожбурив його з вереском геть. Почувши його крики, на поміч прибігла головна медсестра. — Що ви йому зробили? – сердито запитала вона. – Як ви смієте бити дітей! — Ну, то заберіть їх геть від цього ліжка. – Голос Дикунів тремтів від обурення. – Чого сюди приперлися ці смердячі малі негідники? Це просто ганебно! — Ганебно? Про що ви говорите? їх зумовлюють на позитивне сприйняття смерті. І ось що я вам скажу, – суворо попередила його вона, – якщо ви знову втрутитесь у процес їхнього зумовлення, я покличу прибиральників, і вони викинуть вас звідси геть. Дикун зірвався на ноги і підступив на кілька кроків до неї. Його рухи і вираз обличчя були такі загрозливі, що медсестра нажахано відсахнулася від нього. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб опанувати себе, а тоді він мовчки відвернувся від неї і знову сів біля ліжка. Заспокоївшись і з почуттям власної гідності, медсестра вимовила дещо писклявим і невпевненим голосом: — Я вас попередила, тож начувайтеся. – Та все ж таки вона забрала геть занадто допитливих близнят, заохотивши їх долучитися до гри в розстібування блискавок, яку організувала одна з її колеґ в іншому кінці палати. — А тепер біжи й випий своє горнятко кофеїнового розчину, – звеліла вона тій другій медсестрі. Відчувши знову свою зверхність, вона стала значно впевненішою, і її настрій поліпшився. – Анумо, діти! – вигукнула вона. Лінда почала крутитися на ліжку, на якусь мить розплющила очі, роззирнулася довкола помутнілим поглядом, а тоді знову поринула в сон. Сидячи біля неї, Дикун щосили намагався відновити той настрій, який його опанував усього лише декілька хвилин тому. — У здорової дитини, – почав він повторювати ці слова, немовби якесь заклинання, що могло б оживити померле назавжди минуле. Але заклинання не спрацьовувало. Прекрасні спогади вперто не бажали з’являтися; воскрешалися тільки осоружні спомини про заздрощі, гидоту і злидні. Попе, на чиї плечі з порізу скрапує кров; Лінда, що спить, якось потворно скрутившись, і мухи, що позліталися до розлитого на підлозі біля ліжка мескалю; і хлопчаки, що й далі обзивають її гидкими словами, коли вона проходить повз них... Ох, таж ні, ні! Він заплющив очі і струсив головою, намагаючись позбутися цих спогадів. «У здорової дитини... » Він почав думати про ті часи, коли сидів у неї на колінах, а вона співала, пригорнувши його до себе, знову і знову, гойдаючи його, заколисуючи до сну. «У здорової дитини, дитини, дитини... » Супер-Вокс-Вурлітцеріана сягнула вже свого крещендо, немовби аж захлинаючись; і раптом система циркуляції запахів замінила пахощі вербени інтенсивним ароматом пачулі. Лінда ворухнулася й розплющила очі, кілька секунд збентежено дивилася на півфіналістів, а тоді піднесла голову, втягнула ніздрями насичене новими запахами повітря і раптом усміхнулася – усмішкою, сповненою дитинячого захоплення. — Попе, – пробурмотіла вона, знову заплющуючи очі. – Ох, як це мені подобається, як це подобається... – Вона зітхнула і знову занурилася в подушки. — Але ж, Ліндо! – почав мало не благати її Дикун, – невже ти мене не впізнаєш? – Він зробив усе, що міг, витратив стільки зусиль, чому ж вона не дозволяє йому це все забути? Він майже люто стиснув її розм’яклу руку, немовби хотів силою змусити її повернутися з цього сну, сповненого мерзенних утіх, з цих нікчемних і огидних спогадів... назад у теперішній час, назад у реальність; жахливу, страхітливу реальність... і все ж таки величну, істинну, неймовірно цінну саме завдяки неминучості того, чого вони так жахалися. – Невже ти мене не впізнаєш, Ліндо? Він відчув, як у відповідь легенько стиснулася її рука. Його очі наповнилися слізьми. Він нахилився над нею й поцілував. Її вуста ворухнулися. — Попе'! – прошепотіла вона знову, немовби жбурнула йому в обличчя ціле відро екскрементів. У ньому раптом закипіла злість. Пристрасть його скорботи, вдруге зневажена, знайшла собі інший вихід, трансформувавшись у пристрасть люті, що агонізує. — Але ж я Джон! – заволав він. – Я Джон! – І він, сповнений лютого розпачу, схопив її за плече і струсонув. Лінда затріпотіла віями й розплющила очі; вона його побачила і впізнала – «Джоне! » – але перенесла його реальне обличчя, його реальні й несамовиті руки у свій уявний світ, помістивши їх десь там, серед запахів пачулі і співів Супер-Вурлітцера, серед видозмінених спогадів і химерно викривлених почуттів, з яких і складався всесвіт її сновидінь. Вона знала, що це Джон, її син, але уявила його зазіхачем на той ідилічний Малпаїс, де вона якраз проводила свої сома-вакації разом із Попе. Джон був сердитий, бо їй подобався Попе, він трусив нею, бо Попе лежав з нею в ліжку... немовби це було погано, немовби всі цивілізовані люди такого не робили. – «Всі ми належимо одне од... » – Зненацька її голос перетворився на ледь чутне хрипіння. Вона роззявила рота; робила відчайдушні спроби наповнити легені повітрям. Але робила це так, ніби зовсім забула, як треба дихати. Спробувала закричати... але не змогла видобути жодного звуку; і тільки жах, яким наповнилися її вирячені очі, свідчив про її страждання. Вона схопилася руками за горло, а тоді почала хапати ними повітря... повітря, яке вона вже не годна була вдихнути, повітря, яке перестало для неї існувати. Дикун зірвався на ноги й нахилився над нею. — Що сталося, Ліндо? Що сталося? – Його голос був сповнений благання; так, ніби він просив її заспокоїти його. Погляд, звернений до нього, був сповнений невимовного жаху... жаху і, як йому здалося, докору. Вона спробувала підвестися на ліжку, але знову впала на подушки. Її обличчя потворно викривилося, а губи посиніли. Дикун кинувся бігти палатою. — Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше! Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом. — Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала. — Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив. Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва. Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав. Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище! ), то на близнят (бідолашні діти! ), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином. Вона підступила до нього й поторсала за плече. — Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою. — Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро. — Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули. — О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже... — Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера. Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі. Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду. — Вона померла? – запитав він. Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей. — Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним. Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся. РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків. О шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми. Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу. — Чого штовхаєшся? Куди ти прешся? З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу! » Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей... ^[30]» — Роздача соми! – пролунав гучний голос. – Прошу всіх по черзі. І покваптеся. Прочинилися двері, і у вестибюль занесли стіл і стілець. Голос належав молодому жвавому альфі, котрий зайшов сюди, тримаючи в руках великий металевий ящик, подібний на касу для грошей. Близнята втішено забурмотіли в очікуванні свого пайка. Всі забули про Дикуна. Їхня увага була прикута до чорного ящика-каси, який молодик поставив на стіл і почав відмикати. Ось він підняв покришку. — О-о-о! – вигукнули одночасно всі сто шістдесят два присутні близнюки, немовби побачили святковий салют. Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок. — А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися. Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді... Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ... » Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару. Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей! » Міранда сповіщала про можливість дива, про можливість перетворення навіть маячні на щось вишукане і шляхетне. «Який чудесний світ новий! » Це був виклик, наказ. — Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся. Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття! — Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу. Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу. — Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника. До нього підступила жінка з черги в хакі. — Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп! Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього. — О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк. — Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю^[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута. — Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені... — Отрута як для душі, так і для тіла. — Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте... — Ніколи! – заволав Дикун. — Але ж послухайте, колеґо... — Викиньте її геть, цю жахливу отруту. Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла. — Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов... Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі. — Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися? Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю. — Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми... Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку. — Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду. — Хто це дзвонив? – здивувався Бернард. — Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною? Вони побігли вдвох до ліфтів. — Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують^[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми. Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження. — Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд. — Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп. — Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні! Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад. Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку. — Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду! ) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах. Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав: — На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ! Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців. — Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю. Зненацька з апарата синтетичної музики залунав Голос. Голос Розуму, Голос Доброго Самопочуття. Звучала звукова доріжка «Синтетичної промови для боротьби з заворушеннями номер два (середньої сили)». — Друзі, мої любі друзі! – так проникливо мовив з глибин неіснуючого серця цей Голос, з ноткою такого безконечно турботливого докору, що навіть у поліцаїв очі за їхніми протигазами миттєво наповнилися слізьми. – Який у всьому цьому сенс? Хіба ж ви всі не були щасливі й радісні разом? Щасливі й радісні, – повторив Голос. – У мирі і спокої. – Він затремтів, стишився до шепоту і на якусь мить затих. – А я ж так хочу, щоб ви були щасливі, – знову заговорив він душевно і проникливо. – Я так хочу, щоб ви були радісні! Прошу вас, прошу бути радісними і... Не минуло й двох хвилин, як Голос і пари соми почали справляти потрібний ефект. Зі сльозами на очах дельти цілували і пригортали одне одного... це були вельми масштабні обійми, що залучали водночас до півдесятка близнюків. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не ридали. Зі скарбниці доставили нову партію коробочок з піґулками; їх поспіхом роздали, а тоді, заколисувані зворушливою прощальною промовою Голоса, виголошуваною його лагідним і насиченим баритоном, близнята розійшлися, схлипуючи, немовби їхні серця готові були ось-ось розірватися. — Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі... Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк. — Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета. — О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу. Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою. Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей. — Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка. Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би. — Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю. — Ви приятель затриманих, так? — Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання. — Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто. РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера. — Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті. Гельмгольц голосно розреготався. — Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил. Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи. Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна. — Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він. Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи. — Ні. – Він похитав головою. Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття. — Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика. — Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі... — Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос^[33]. Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою. — Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома. — Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено. Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію. — Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше. Контролер знизав плечима. — Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей. — Навіть якщо вони прекрасні? — Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі. Ми хочемо, щоб їм подобалося все нове. — Але ж ці нові речі жахливі й примітивні. Всі ці вистави, де нічого немає, тільки літають гелікоптери, і ви відчуваєте, як цілуються люди. – Він скривив міну. – О, цапи і мавпи! ^[34] – Тільки Отелловими словами він міг адекватно виразити свою зневагу й огиду. — До речі, гарні приручені тварини, – мимохідь зронив Котролер. — Чому не дати людям натомість подивитися «Отелло»? — Я ж казав; бо це старе. Крім того, вони б там нічого не зрозуміли. Так, це була правда. Джон пригадав, як Гельмгольц реготав з «Ромео і Джульєтти». — Ну, а тоді, – сказав він після паузи, – чому б не написати щось нове на рівні «Отелло», щоб усі це могли зрозуміти. — Ми всі хотіли б написати щось таке, – порушив довгу мовчанку Гельмгольц. — І ви ніколи такого не напишете, – сказав Контролер. – Адже, якби це і справді виявилося на рівні «Отелло», ніхто б цього не зрозумів, хоч яким би новим воно було. А якби це було справді щось нове, воно б ніколи не могло бути подібне на «Отелло». — Чому ні? — Так, чому ні? – луною вігукнувся Гельмгольц. Він також зовсім забув про не надто приємні реалії цієї ситуації. Лише позеленілий від тривоги й побоювання Бернард ні на мить цього не забував; але всі решта не звертали на нього уваги. – Чому ні? — Бо наш світ інакший, аніж світ Отелло. Не можна виготовити драндулет без сталі... а трагедію не можна написати без соціальної нестабільності. Ми живемо у стабільному світі. Люди щасливі; вони отримують усе, що забажали, і ніколи не бажають того, чого не можуть отримати. Вони заможні; вони благополучні; вони ніколи не хворіють; не бояться смерті; перебувають у блаженному невіданні про пристрасті і старість; їх не мучать жодні батьки й матері; вони не мають дружин, дітей або коханок, за якими могли б гірко тужити; вони зумовлені так, що просто не здатні поводитися якось інакше, ніж вони поводяться. А на той випадок, якщо щось піде не так, існує сома. Яку ви взяли й викинули з вікна заради свободи, містере Дикун. Свободи! – Він засміявся. – Сподівалися, що дельти знатимуть бодай щось про свободу! А тепер очікуєте, що вони зрозуміють «Отелло»! Мій любий хлопче! Дикун якийсь час мовчав. — І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки. — Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів. — Але ж вони безглузді і нічого не означають. — Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка. — Але ж це... це дурня казка^[35], ідіота. Контролер засміявся. — Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії... — Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати... — Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості. Дикун похитав головою. — Це все мені здається просто жахіттям. — Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає. — Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо! — Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів. — Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло? Мустафа Монд розреготався. — Бо ми не бажаємо, щоб нам перерізали горлянки, – пояснив він. – Ми віримо в щастя і стабільність. А суспільство альф просто змушене було б стати нестабільним і нещасним. Уявіть тільки собі фабрику, весь персонал якої складається з альф... тобто з окремих і непов’язаних між собою індивідуумів доброї спадковості, що зумовлені мати здатність (у певних межах) робити вільний вибір і брати на себе відповідальність. Уявіть собі! – повторив він. Дикун спробував це уявити, хоч і не надто успішно. — Це справжній абсурд. Декантований і зумовлений бути альфою чоловік просто збожеволіє, якщо йому доведеться виконувати роботу напівдебільних епсилонів... збожеволіє або почне трощити все довкола себе. Альфи можуть поводитися цілком цивілізовано... але тільки за умови, що вони виконують роботу, призначену для альф. Тільки від епсилона можна очікувати жертв, які властиві епсилону, з тієї причини, що це для нього аж ніяк не жертви; це просто шлях найменшого опору. Він зумовлений триматися колії, яку для нього проклали. Він тут нічим не ладен собі зарадити; він приречений. Навіть після декантування він і далі залишається в пляшці... в невидимій пляшці зародкових і дитинячих фіксацій. Звичайно, що кожен із нас, – замислено додав Контролер, – проходить свій життєвий шлях у пляшці. Але якщо ми стали альфами, наші пляшки, так би мовити, великі і просторі. Ми б зазнали неймовірних страждань, обмежені тіснішим простором. Не можна наливати замінник шампанського вищих каст у нижчокастові пляшки. Це очевидно в теорії. Але й на практиці це було чітко доведено. Результати кіпрського експерименту були цілком переконливі. — А що це було? – здивувався Дикун. — Мустафа усміхнувся. – Ну, при бажанні це можна назвати експериментом з перепляшкування. Розпочався він року Фордового 473-го. Контролери очистили острів Кіпр від усіх його тогочасних мешканців, заселивши спеціально приготовленою партією з двадцяти двох тисяч колоністів-альф. Їм було надано всі потрібні сільськогосподарські і промислові знаряддя, і їх там залишили самостійно влаштовувати своє життя. Результати чітко підтвердили всі теоретичні передбачення. Землю ніхто не обробляв належним чином; на фабриках постійно страйкували; закони зневажали, накази не виконували; всі, кому було призначено виконувати роботу нижчої категорії, постійно інтригували, прагнучи здобути роботу вищого розряду, а ті, хто займав вищу посаду, також плели інтриґи, роблячи все можливе, щоб не втратити цю посаду. Не минуло й шести років, як там спалахнула справжня громадянська війна. Коли було вбито дев’ятнадцять з двадцяти двох тисяч мешканців, ті, що залишилися живі, одноголосно підтримали петицію до Світових контролерів з проханням знову взяти на себе правління островом. Що ті і зробили. Такий був кінець єдиного суспільства альф, яке існувало на світі. Дикун важко зітхнув. — Оптимальне співвідношення популяції, – вів далі Контролер, – вираховується за моделлю айсберґа: вісім дев’ятих його частин під водою, а одна дев’ята зверху. — І вони там, під водою, щасливі? — Щасливіші, ніж над нею. Щасливіші, скажімо, ніж оцей твій приятель. – Він показав пальцем на Гельмгольца. — Попри всю свою жахливу працю? — Жахливу? Вони так не вважають. Зовсім навпаки, вона їм подобається. Вона легенька і проста, на дитячому рівні. Жодного напруження м’язів і мізків. Сім з половиною годин помірної і невиснажливої роботи, а тоді пайка соми, забави, вільне й необмежене злягання і чуттєвки. Чого їм ще бажати? Звичайно, – додав він, – вони можуть забажати коротший робочий день. І ми, безперечно, могли б піти на такі поступки. В принципі не існує жодних перешкод для того, щоб усі працівники нижчих каст мали три- або чотиригодинний робочий день. Але ж чи стануть вони від цього щасливішими? Ні, не стануть. Такий експеримент також було проведено понад півтора сторіччя тому. В цілій Ірландії було запроваджено чотиригодинний робочий день. І який наслідок? Неспокій, заворушення і значний ріст споживання соми; ось і все. Ці додаткові три з половиною години вільного часу не тільки не стали джерелом щастя, але й спонукали людей заповнювати цей час сома-вакаціями. Бюро винаходів завалене раціоналізаторськими пропозиціями щодо економії робочого часу. Їх там є тисячі. – Мустафа Монд зробив широкий жест рукою. – Ну, і чому ми їх не втілюємо? Заради самих робітників; було б занадто жорстоко обтяжувати їх надмірним дозвіллям. Те ж саме стосується й сільського господарства. Якби ми захотіли, ми могли б синтезувати всю їжу, до щонайменшого шматочка. Але ми цього не робимо. Ми воліємо, щоб третина населення була прив’язана до землі. Заради самих селян, адже для того, щоб видобути їжу з землі, потрібно більше часу, ніж для її синтезування на фабриці. Крім того, ми ще мусимо думати і про стабільність. Нам не потрібні зміни. Кожна зміна – це загроза стабільності. Це ще одна причина, чому ми не поспішаємо впроваджувати нові винаходи. Кожне наукове відкриття несе в собі руйнівний потенціал; навіть до чистої науки треба інколи ставитися як до можливого ворога. Так, навіть до науки. Науки? Дикун насупив брови. Він знав це слово. Але не міг би пояснити, що воно означає. Шекспір і старі люди з пуебло ніколи не згадували про науку, а від Лінди йому дісталися хіба що дуже невиразні натяки: наука допомагає робити вертольоти, змушує тебе глузувати з танців на честь кукурудзи, оберігає від зморщок і втрати зубів. Він відчайдушно намагався вловити суть слів Контролера. — Так, – додав Мустафа Монд, – це ще одна галузь, якою треба пожертвувати заради стабільності. Зі щастям несумісне не лише мистецтво, але й наука теж. Наука небезпечна; її треба тримати в наморднику й надійно прикутою ланцюгами. — Що? – ошелешено вигукнув Гельмгольц. – Але ж ми завжди стверджуємо, що наука понад усе. Це ж гіпнопедичне кліше, аксіома. — Повторюване тричі на тиждень від тринадцяти до сімнадцяти років, – вставив свої п’ять копійок Бернард. — А ще ж ми пропагуємо науку в коледжі... — Так; але яку саме науку? – саркастично запитав Мустафа Монд. – Ви не маєте жодної наукової освіти, тож не вам про це судити. А от я свого часу був дуже добрим фізиком. Занадто добрим... достатньо фаховим для розуміння того, що вся наша наука – це просто кулінарна книга з ортодоксальною теорією кухарства, яку ніхто не має права піддавати сумнівам, і списком рецептів, який не можна поповнювати без спеціального дозволу від шеф-кухаря. Тепер таким шеф-кухарем став я. Але колись я був допитливим юним кухарчуком. Я став експериментувати з рецептами власного виготовлення. Нетрадиційними рецептами, нелегальними. Фактично це й були справжні наукові досліди. – Він замовк. — І що сталося? – запитав Гельмгольц Ватсон. Контролер зітхнув. — Майже те, що має статися і з вами, молоді люди. Мене мали вислати на острів. Згадка про острів викликала в Бернарда бурхливу й неадекватну реакцію. — Вислати мене на острів? – Він аж підстрибнув, тоді перетнув кімнату і став перед Контролером, розмахуючи руками. – Ви не можете вислати мене. Я нічого не зробив. Це були вони. Клянуся, що це були вони. – Він звинувачувально показав на Гельмгольца й Дикуна. – Прошу вас, не відправляйте мене в Ісландію. Я обіцяю робити все, чого від мене вимагатимуть. Дайте мені ще один шанс. Будь ласка, дайте мені шанс. – У нього з очей бризнули сльози. – Я ж кажу вам, це їхня вина, – заридав він. – Тільки не в Ісландію. – Прошу вас, ваша фордичність, благаю... – Охоплений пароксизмом ницості, він упав навколішки перед Контролером. Мустафа Монд спробував поставити його на ноги; але Бернард і далі лежав перед ним ниць; з його вуст виливався неконтрольований потік слів. Урешті-решт Контролер був змушений викликати свого четвертого секретаря. — Приведіть трьох чоловіків, – звелів він, – і занесіть містера Маркса в його спальню. Дайте йому добру дозу пароподібної соми, а тоді покладіть його в ліжко й залиште там. Четвертий секретар пішов і повернувся з трьома близнюками-прислужниками в зелених комбінезонах. Бернарда, який і далі лементував і рюмсав, забрали геть. — Хтось міг би подумати, що йому ріжуть горло, – зронив Контролер, коли зачинилися двері. – А якби він мав бодай дрібку розуму, то збагнув би, що насправді це для нього не покарання, а винагорода. Його посилають на острів. Тобто в таке місце, де він зустріне найцікавіших у цілому світі чоловіків і жінок. Тих людей, які з тієї або іншої причини занадто яскраво виявляли свою індивідуальність, щоб пристосуватися до життя в громаді. Людей, яких не задовольняють ортодоксальні догми, які мислять незалежно й самостійно. Людей, одне слово, які є особистостями. Я майже заздрю вам, містере Ватсон. Гельмгольц засміявся. — Чому ж ви самі тоді не на острові? — Тому що, врешті-решт, я надав перевагу ось цьому, – відповів Контролер. – Переді мною був вибір: бути висланим на острів, де я міг би й далі займатися чистою наукою, або почати співпрацю з Радою Контролерів з перспективою в майбутньому стати одним із них. Я вибрав цей варіант і забув про науку. – Трохи помовчавши, він додав: – Інколи я трохи тужу за наукою. Щастю служити важко... особливо щастю інших людей. Набагато важче, ніж істині, якщо вас не зумовили приймати його беззаперечно. – Він зітхнув, знову на якийсь час замовк, а тоді повів далі жвавішим тоном: – Ну, але обов’язок є обов’язок. Не можна довіряти власним уподобанням. Мене цікавлять пошуки істини, мені подобається займатися наукою. Але істина несе загрозу, а наука небезпечна для суспільства. Небезпечна, хоча й благотворна. Завдяки їй ми досягли найстабільнішої рівноваги в історії людства. Китай порівняно з нами страшенно ненадійний; навіть примітивні матріархати не були такі тривкі, як ми. Завдяки, я повторюю, науці. Але ми не можемо дозволити науці зруйнувати власні досягнення. Ось чому ми так ретельно обмежуємо масштаби її досліджень... і ось чому мене мало не зіслали на острів. Ми не даємо їй можливостей розв’язувати будь-які проблеми, крім найнагальніших. Усі інші наміри ми уважно відстежуємо і знеохочуємо. Цікаво, – додав він після невеличкої паузи, – перечитувати, що писали люди в епоху Нашого Форда з приводу наукового проґресу. Їм, судячи з усього, уявлялося, що цей проґрес триватиме вічно, незважаючи ні на що інше. Знання були найвищим благом, істина становила верховну цінність; усе решта вважалося другорядним і підпорядкованим. Це правда, що навіть тоді ці ідеї починали вже зазнавати змін. Наш Форд доклав чималих зусиль до того, щоб змістити акцент з пошуків істини і краси на досягнення комфорту і щастя. Масова продукція вимагала такої зміни акцентів. Завдяки всенародному щастю колеса невпинно і стабільно крутяться; істина і краса на таке не здатні. Ну, і, звичайно, коли маси дісталися до політичної влади, щастя набрало значно більшої ваги, ніж істина й краса. Але, попри це все, ще й далі не існувало жодних заборон і обмежень для наукових дослідів. Люди й далі вважали істину і красу верховним благом. Аж поки не вибухла Дев’ятирічна війна. А це вже змусило їх заспівати зовсім іншу пісню. Який сенс в істині, красі або знаннях, коли довкола вас розриваються бомби зі спорами сибірки? Саме тоді науку почали вперше контролювати... після Дев’ятирічної війни. Люди буди згодні на те, щоб контролювалися навіть їхні бажання. Все заради спокою. Відтоді ми й почали все контролювати. Істина від цього, звісно, постраждала. Але зате виграло щастя. Ніщо нам не дістається безкоштовно. За щастя треба платити. Ось і ви за нього платите, містере Ватсон... платите, бо вас, як видається, занадто цікавить краса. Мене занадто цікавила істина; я теж за це заплатив. — Але ж ви не відправилися на острів, – зронив Дикун, порушивши довгу мовчанку. Контролер усміхнувся. — Саме так я й заплатив. Обравши служіння щастю. Щастю для інших людей... не для себе. Нам пощастило, – додав він після паузи, – що на світі є стільки островів. Не знаю, що б ми без них робили. Мабуть, садовили б вас усіх у камеру для смертників. До речі, містере Ватсон, чи вам подобається тропічний клімат? Маркізькі острови, скажімо; або Самоа? Чи волієте щось прохолодніше? Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла. — Я б волів якомога гірший клімат, – відповів він. – Коли клімат поганий, то краще пишеться. Скажімо, якщо завиває вітер і бушують шторми... Контролер схвально кивнув. — Мені подобається ваша сила духу, містере Ватсон. Дуже подобається, справді. Хоч офіційно я це і не схвалюю. – Він усміхнувся. – Що ви скажете про Фолклендські острови? — Так, це мені підходить, – відповів Гельмгольц. – А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би піти й подивитися, як там справи у бідолахи Бернарда. РОЗДІЛ 17

— Мистецтво, наука... здається, ви заплатили доволі високу ціну за ваше щастя, – сказав Дикун, коли вони залишилися самі. – Ще щось? — Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте. — Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра. Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав: — Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали. Дикун узяв книгу. — Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки. — І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки. — «Наслідування Христа». — І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том. — «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс. — Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками. — Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога? — З тієї ж причини, що ми не даємо їм «Отелло»: це все застаріле; це все про Бога, який був сотні літ тому. Не про сучасного Бога. — Але ж Бог не міняється. — Міняються люди. — Яка різниця? — Велика різниця, – сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й попрямував до сейфа. – Був колись чоловік, якого звали кардинал Ньюмен, – мовив він. – Кардинал, – заявив він мимохідь, – це щось на подобу архігромадського співця. — «Міланський кардинал – Пандольфом звуся^[36]». Читав про них у Шекспіра. — Звичайно. Отже, як я й казав, був чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. Ага, а ось і книжка. – Він видобув її з сейфа. – А заодно візьму ще й цю. Її написав такий собі Мен де Біран. Він був філософом, якщо ти знаєш, про що йдеться. — Це чоловік, якому й не снилося, скільки є тайн на світі, – миттєво озвався Дикун. — Щось такого. Я зараз прочитаю вам дещо з того, про що йому мріялося і снилося. Але спочатку послухайте, що казав той старий архігромадський співець. – Він розгорнув книжку на позначеній паперовою закладкою сторінці і почав читати: – «Ми належимо самим собі не більше, ніж речі, якими ми володіємо і вважаємо своїми. Ми не створили самих себе і не можемо бути своїми верховними володарями. Ми не владарюємо над собою. Ми власність Бога. І хіба не щастя це усвідомлювати? Хіба нам принесе надто велике щастя або розраду усвідомлення того, що ми належимо тільки собі? Такими думками можуть тішитися юні й заможні. Вони можуть вважати чудовим робити все, як їм забажається... ні від кого не залежати... не перейматися нічим невидимим, обходитися без надокучливих постійних подяк, постійних молитов, постійних звірянь своїх учинків з волею іншого. Та з плином часу вони, як і ми всі, виявлять, що незалежність не призначена для людей... це неприродний стан... він може протривати якийсь час, але ціле своє життя до самої смерті ви так не зможете прожити в мирі й безпеці... » – Мустафа витримав паузу, відклав убік першу книжку, а тоді взяв другу і погортав сторінки. – А тепер, приміром, ось це, – сказав він і знову почав читати своїм глибоким низьким голосом: – «Людина старішає; вона відчуває в собі неминучу слабкість, млявість, дискомфорт, що супроводжують наближення похилого віку; і відчуваючи це все, вона уявляє, що її просто спіткала якась недуга, заколисує свої страхи думкою про те, що ці прикрощі спричинені якоюсь певною обставиною, від якої, як і від будь-якої хвороби, вона сподівається видужати. Марні надії! Ця хвороба називається старістю; і яка ж це жахлива недуга. Кажуть, що звертатися до релігії в старшому віці людей спонукає страх смерті і того, що станеться після неї. Але я на власному досвіді переконався, що незалежно від цих уявних жахів з віком у нас прокидаються релігійні почуття; вони стають дедалі потужнішими, адже коли наші пристрасті вщухають, а наші фантазії й емоції стають поміркованішими і вже не так легко збуджуються, наш розум може уникати зайвих хвилювань, його вже не відволікають зайві видіння, спокуси й розваги, які його так поглинали; натомість з’являється Бог, мов сонце з-за хмари; наша душа відчуває, бачить і звертається до цього джерела безмежного світла; звертається природно й неминуче; адже тепер, коли все, що наповнювало чуттєвий світ життєвою енергією і чарами, починає вислизати від нас, коли це чуттєве буття не підживлюється більше внутрішніми й зовнішніми враженнями, ми відчуваємо потребу спертися на щось тривке і стале, на щось таке, що нас ніколи не ошукає... на щось реальне, вічне й істинне. Так, ми неминуче звертаємося до Бога; адже це релігійне почуття таке чисте за своєю природою і дає таку насолоду душі, яка його переживає, що цим компенсуються всі інші наші втрати». – Мустафа Монд згорнув книжку і відхилився на спинку крісла. – Однією з численних тайн на світі, які навіть не снилися^[37] отим філософам, було ось це, – він змахнув рукою, – тобто ми, сучасний світ. «Незалежним від Бога можна бути тільки тоді, коли ви юні й заможні; незалежність не допоможе вам прожити до самої смерті в мирі й безпеці». Ну, але тепер ми залишаємося юними й заможними до самої смерті. І який з цього висновок? Очевидно, що ми можемо бути незалежними від Бога. «Це релігійне почуття компенсує нам усі інші втрати». Але ми не маємо жодних утрат, які треба компенсувати; релігійне почуття для нас зайве. І для чого нам шукати якісь замінники наших юнацьких жадань, коли ці жадання нас ніколи не зраджують? Навіщо нам замінники розваг, коли ми можемо клеїти дурня й задовольняти всі свої забаганки до самого кінця? Навіщо нам якийсь перепочинок і спокій, якщо наші мізки й тіла тішаться активним життям? Навіщо нам розрада, якщо в нас є сома? Навіщо щось тривке і стале, коли ми маємо стабільність і порядок? — То ви думаєте, що Бога немає? — Ні, я вважаю цілком імовірним, що він є. — Тоді чому?.. Мустафа Монд не дав йому договорити. — Але він проявляє себе різним людям по-різному. У домодерні часи він проявляв себе сутністю, описаною в цих книжках. Тепер... — І як він проявляє себе тепер? – допитувався Дикун. — Ну, він проявляє себе своєю відсутністю; так, немовби його взагалі ніколи не було. — Це ваша провина. — Назвімо це провиною цивілізації. Бог несумісний з машинерією, науковою медициною і загальним щастям. Потрібно робити вибір. Наша цивілізація обрала машинерію, медицину і щастя. Тому я й мушу замикати ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Люди були б приголомшені, якби... Дикун його перервав. — Але ж хіба не природно відчувати присутність Бога? — З таким самим успіхом можна запитати, чи не природно застібати блискавку на штанах, – саркастично зронив Контролер. – Ви нагадуєте мені ще одного з тих старих мудрагелів, якого звали Бредлі. За його визначенням філософія займається пошуками хибних аргументів для пояснення інстинктивної віри. Немовби можна вірити у щось, керуючись інстинктами! Людина в щось вірить, тому що її так зумовили. Пошуки хибних аргументів для пояснення чиєїсь віри в інші хибні аргументи... така ось філософія. Таж люди вірять у Бога, тому що їх зумовили вірити в Бога. — Та все одно, – наполягав на своєму Дикун, – цілком природно повірити в Бога, коли ви на самоті... цілком самотні, вночі, в роздумах про смерть... — Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті. Дикун понуро кивнув головою. У Малпаїсі він страждав через те, що його відсторонили від спільних дій громади пуебло, а в цивілізованому Лондоні йому завдавала страждань неможливість уникнути цих спільних громадських дій, побути хоч трохи самому. — Ви пам’ятаєте оцей уривок з «Короля Ліра»? – запитав нарешті Дикун. – «За грішні втіхи праві небеса турботами тяжкими нас карають. Тебе зачавши в темряві пороку, став темним батько наш», а Едмунд відповідає... пам’ятаєте, він поранений і помирає: «Ти правду кажеш. Так. Обернулось колесо – і я подоланий^[38]». Що ви на це скажете? Хіба ж це не Бог і далі керує всім, карає й винагороджує? — Ну, а хіба це так? – відповів питанням на питання Контролер. – Ви можете скільки завгодно займатися грішними втіхами з якоюсь яловицею, анітрохи не ризикуючи тим, що вам виколе очі коханка вашого сина. «Обернулось колесо – і я подоланий». А де був би Едмунд у наш час? Сидів би собі у пневматичному кріслі, пригорнувши за талію якусь дівчину, смоктав би жуйку зі статевими гормонами і дивився б чуттєвки. Небеса, звичайно, праві. Немає сумніву. Але ж, якщо вже на це пішло, божий звід законів диктують люди, які впорядковують суспільство. Провидіння керується людськими підказками. — Ви впевнені? – засумнівався Дикун. – Ви справді впевнені, що Едмунда в його пневматичному кріслі також не було тяжко покарано, як і того смертельно пораненого, що стікав кров’ю, Едмунда? Небеса завжди праві. Хіба ж не скористалися вони його грішними втіхами як засобом його деградації? — Деґрадації з чого, з якого стану? Він ідеальний громадянин: щасливий і працьовитий споживач товарів. Звичайно, якщо за основу брати якісь відмінні від наших стандарти, можна тоді казати, що він деградував. Але потрібно дотримуватися єдиних постулатів. Не можна грати в електромагнетичний ґольф за правилами центрифужного ґольфика. — Але ж поцінування – річ не самовільна, – процитував Дикун. – Тут важить внутрішня ціна предмета не менш, ніж гідність поцінувача^[39]. — Та годі вже, годі, – запротестував Мустафа Монд, – це вже ви трохи перебільшуєте. — Якщо не забувати про Бога, ви не дозволите собі деградувати завдяки грішним утіхам. Ви матимете підставу для того, щоб терпляче і стійко все зносити, діяти мужньо й відважно. Я бачив це в індіанців. — Я цього не заперечую, – погодився Мустафа Монд. – Але ж ми не індіанці. Для цивілізованої людини не існує жодних потреб терпляче зносити якісь по-справжньому неприємні речі. А щодо відважних дій... борони Форде, щоб будь-якій людини стрілила в голову подібна ідея. Якби люди почали діяти відважно й самостійно, настав би крах усьому нашому суспільному ладу. — А як тоді із самозреченням? Маючи Бога, ви мали б підстави для самозречення. — Але ж промислова цивілізація можлива тільки за відсутності самозречень. Потурання всім своїм бажанням обмежене хіба що вимогами гігієни й економіки. Інакше перестане обертатися колесо. — Ви б мали тоді підстави для доброчесності, стриманості! – вигукнув Дикун, трохи розчервонівшись від цих слів. — Але стриманість породжує пристрасть, доброчесність закінчується неврастенією. А пристрасть і неврастенія ведуть до нестабільності. А це вже кінець всієї цивілізації. Не може існувати міцна цивілізація без потурання грішним утіхам. — Але ж Бог дає підстави для всього шляхетного, високого й героїчного. Якщо мати Бога... — Мій любий юний друже, – сказав Мустафа Монд, – цивілізація не відчуває жодної потреби в шляхетності чи героїзмі. Ці речі є симптомами політичної неефективності. У належно організованому суспільстві, такому, як наше, ніхто навіть не має шансів проявляти свою шляхетність або героїзм. Для того, щоб з’явилася така нагода, мали б виникнути вкрай нестабільні умови. Там, де вибухають війни, де ставлять під сумнів лояльність, де треба опиратися спокусам і здобувати або боронити чиюсь любов... там, очевидно, є певний сенс у шляхетності й героїзмі. Але в наш час немає жодних воєн. Усе робиться для того, щоб ніхто ні в кого забагато не закохувався. Нікому й на думку не спадає ставити під сумнів свою лояльність; усі зумовлені так, що просто не можуть не робити те, до чого зобов’язані. А всі ці ваші обов’язки такі приємні, всі ваші природні імпульси отримують такі широкі можливості для втілення, що для вас просто не існує спокус, яким би ви хотіли опиратися. А якщо будь-коли, через якийсь несприятливий збіг обставин, станеться раптом щось неприємне, що ж, для цього й існує сома, що допоможе вам забутися, відволіктися від реальних фактів і поринути в солодкі вакації. Сома вгамує ваш гнів, примирить вас із ворогами, зробить вас толерантним і довготерпеливим. У минулому ви могли цього досягти лише після великих зусиль і довгих років важкого морального вишколу. Тепер вам достатньо проковтнути дві-три напівграмулькові піґулки, і все. Кожен тепер може бути доброчесним. Ви можете принаймні половину своєї моральності носити з собою у пляшечці. Християнство без сліз – ось що таке сома. — Але ж без сліз не обійтися. Невже ви не пам’ятаєте, що сказав Отелло? «О, коли б по кожній бурі наставав для нас такий блаженний спокій, – хай вітри ревуть отак, щоб розбудити й смерть^[40]». Один старий індіанець розповідав нам історію про дівчину з Матсакі. Юнаки, які хотіли одружитися з нею, повинні були прополоти зранку її город. Здавалося б, нічого тяжкого; але там були зачаровані мухи й комарі. Більшість юнаків просто не витримували їхніх пекучих укусів. А той, хто це витримав, здобув дівчину. — Дуже мило! Але в цивілізованих країнах, – пояснив Контролер, – не треба полоти грядки, щоб отримати дівчину; і вас не покусають жодні мухи й комарі. Ми їх позбулися ще сотні років тому. Спохмурнівши, Дикун кивнув головою. — Ви їх позбулися. Так, це схоже на вас. Позбуватися всього неприємного, замість того щоб пробувати до цього пристосуватися. У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть – і тим спинити їх? ^[41].. Та ви не робите ні того, ні другого. Не коритесь і не стрічаєте опором. Ви просто знищуєте стріли. Занадто легкий вихід. Він раптом замовк, згадавши про матір. У своїй палаті на тридцять сьомому поверсі Лінда вільно линула серед моря співучого світла й пахучих пестощів... відпливала кудись поза час і простір, геть з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, свого зношеного і набрезклого тіла. А Томакін, колишній Директор інкубаційно-зумовлювального центру, Томакін і далі був на вакаціях... очунював від ганьби і приниження там, де не міг чути цих слів, цього глузливого реготу, де не міг бачити цього потворного обличчя, не міг відчувати ці слизькі й розпухлі руки довкола своєї шиї, в чудесному світі... — Але вам потрібно, – наполягав Дикун, – мати для зміни бодай щось зі сльозами. Бо все тут нічого не варте, все надто дешеве. (— Дванадцять з половиною мільйонів доларів, – заперечив Дикунові Генрі Фостер, коли той йому це сказав. – Дванадцять з половиною мільйонів – ось скільки коштує новий зумовлювальний центр. Жодного центика менше. ) — Готовий наражатися на втрати, на примхи долі, на непевність битви, і все за шкаралупу від яйця! ^[42] Хіба це не привабливе? – запитав Дикун, дивлячись на Мустафу Монда. – Навіть не кажучи про Бога... хоч Бог, звичайно, був би тут першопричиною. Хіба не варто ризикувати, жити відчайдушно? — Звичайно, варто, – погодився Контролер. – Чоловіки й жінки повинні вряди-годи стимулювати свої надниркові залози. — Що? – не зрозумів його Дикун. — Це одна з передумов міцного здоров’я. Саме тому ми і впровадили обов’язкові процедури З. Д. П. — З. Д. П.? — Замінника дикої пристрасті. Щомісяця, регулярно. Ми насичуємо організм адреналіном. Це абсолютний фізіологічний еквівалент страху й лютощів. Усі тонізувальні ефекти, що виникають внаслідок вбивства Дездемони або загибелі від рук Отелло, але без жодних незручностей. — Але мені подобаються ці незручності. — А нам ні, – відрізав Контролер. – Ми воліємо, щоб усе відбувалося комфортно. — Але я не хочу цього комфорту. Нехай буде Бог, поезія, небезпека, свобода, доброчесність. І гріх нехай буде. — Тобто, – зронив Мустафа Монд, – ви хочете мати право бути нещасним. — Ну й нехай, – зухвало вигукнув Дикун, – нехай я хочу мати це право. — Вже не кажучи про право ставати старим, потворним і безпомічним; про право хворіти сифілісом і раком; про право помирати з голоду; про право бути вошивим; про право жити в постійному страсі перед тим, що може статися завтра; про право заразитися черевним тифом; про право страждати від нестерпного болю. Запала довга мовчанка. — Я згоден на все це, – сказав нарешті Дикун. Мустафа Монд тільки знизав плечима. — Це теж ваше право, – додав він. РОЗДІЛ 18

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 23 242526 27 Следующая ⇒