Annotation 5 страница

Подорож минула без особливих пригод. Ракета «Блю Пасифік» прибула на дві з половиною хвилини раніше в Новий Орлеан, тоді затрималася на чотири хвилини через торнадо над Техасом, але піймала сприятливий повітряний потік на 95-му меридіані західної довготи і приземлилися в Санта-Фе лише на сорок секунд пізніше від розкладу. — Сорок секунд затримки впродовж шести з половиною годин перельоту. Непогано, – визнала Леніна. Цієї ночі вони спали в Санта-Фе. Готель був чудовий – незрівнянно кращий, скажімо, за той огидний «Аврора-Бора-Палац», в якому Леніна так намучилася минулого літа. У кожній спальні тут було рідке повітря, телевізор, киплячий розчин кофеїну, гарячі контрацептиви й вісім різновидів пахощів. Коли вони ввійшли в залу, там працював автомат синтетичної музики – що ще можна було бажати! Оголошення в ліфті повідомляло про те, що в готелі є шістдесят кортів з ракетками для ескалаторного сквошу, а в парку можна грати одночасно в Гольф із перешкодами й електромагнетичний ґольф. — Та тут просто чудово, – вигукнула Леніна. – Я вже б нікуди звідси й не їхала. Шістдесят кортів для ескалаторного сквошу.... — У резервації не буде жодного, – попередив її Бернард. – Ні пахощів, ні телевізора, навіть гарячої води не буде. Якщо побоюєшся, що цього не витримаєш, можеш залишатися тут, поки я повернуся. Леніна відчула себе ображеною: — Звичайно, я все витримаю. Я тільки сказала, що тут чудово, бо... ну, бо проґрес – це чудова річ! — П’ятсот повторень щотижня від тринадцяти до шістнадцяти років, – втомлено пробурмотів Бернард, немовби сам до себе. — Що ти сказав? — Сказав, що проґрес – чудова річ. Тому тобі й не треба відвідувати резервацію, хіба що ти насправді цього хочеш. — Але я хочу. — Ну, то й добре, – сказав Бернард, і це прозвучало майже як погроза. Дозвіл мав ще підписати Комендант резервації, тож наступного ранку в належний час вони прийшли до його офісу. Епсилон-плюсовий негритянський портьє взяв Бернардову картку, і їх майже відразу запросили всередину. Комендант був білявим і широколицим альфа-плюсом, низькорослим, червонощоким і кругловидим, з широкими плечима і гучним бубнявим голосом, чудово пристосованим для цитувань гіпнопедичних постулатів. Він був невичерпним джерелом недоречної інформації і непроханих порад. Варто було йому почати щось бубоніти, і його вже ніхто не годен був зупинити. —... п’ятсот шістдесят тисяч квадратних кілометрів Резервації, поділених на чотири окремі дільниці, кожна з яких оточена колючим дротом під високою напругою. Саме цієї миті, без жодної видимої причини, Бернард раптово пригадав, що залишив удома в спальні відчинений кран з одеколоном. —... струм до якого надходить з гідроелектростанції Великого Каньйону. «Влетить мені в серйозну копієчку, заки я повернуся назад. – Бернард уявив собі стрілку ароматометра, що повзе собі довкола циферблата коло за колом, невтомно, мов мураха. – Треба негайно зателефонувати Гельмгольцові Ватсону». —... понад п’ять тисяч кілометрів колючого дроту під напругою в шістдесят тисяч вольт. — Та що ви кажете, – ввічливо озвалася Леніна, не маючи найменшого уявлення, про що говорить Комендант, але припускаючи з того, яку драматичну паузу витримав він, що треба якось відреаґувати. Коли Комендант розпочав свій монолог, вона непомітно проковтнула півграмульки соми, тож тепер могла собі безтурботно сидіти, нічого не слухаючи, ні над чим не замислюючись, а просто втупившись своїми величезними синіми очима в Комендантове обличчя з виразом абсолютного захоплення. — Якщо доторкнутися до огорожі, смерть настає миттєво, – врочисто проголосив Комендант. – Утекти з Дикунської резервації неможливо. Бернард ухопився за слово «втекти». — Можливо, – мовив він, піднімаючись з крісла, – нам також уже варто вирушати звідси. (Маленька чорна стрілочка повзла метушливою комахою, відраховуючи час і пожираючи його гроші). — Неможливо, – повторив Комендант, помахом руки примушуючи Бернарда сісти назад на місце, і той мусив підкоритися, адже на дозволі ще й досі не було Комендантового підпису. – Ті, хто народився в Резервації... а не забувайте, моя люба панночко, – додав він, хтиво поглядаючи на Леніну і стишивши голос до непристойного шепоту, – не забувайте, що в Резервації діти й досі народжуються, так, справді народжуються, хоч як відразливо це може звучати... – (Він сподівався, що, зачепивши таку скандальну тему, змусить Леніну зашарітися; але вона тільки всміхнулася з удаваним розумінням і вимовила: «Та що ви кажете! » Розчарований Комендант продовжив свою оповідь. ) – Отже, тим, хто, повторюю, народився в Резервації, судилося тут і померти. Судилося померти... Щохвилини децилітр одеколону. Шість літрів за годину. — Можливо, – вдався до чергової спроби Бернард, – нам уже... Нахилившись уперед, Комендант постукав по столу вказівним пальцем. — Ви можете запитати, яке населення Резервації. І я вам відповім, – переможно мовив він, – я відповім, що нам це невідомо. Можемо тільки здогадуватися. — Та що ви кажете? — Отож бо я й кажу, люба панночко. Шість помножити на двадцять чотири... ні, фактично шість помножити на тридцять шість. Бернард поблід і аж тремтів від нетерплячки. Але бубнявий монолог невблаганно продовжувався. —... біля шістдесяти тисяч індіанців і метисів... цілковиті дикуни... вряди-годи роблять візити наші інспектори... поза тим жодних контактів з цивілізованим світом... і далі дотримуються своїх осоружних звичаїв і обрядів... одружуються, якщо вам відомо, що це таке, люба панночко; заводять сім’ї... жодного зумовлювання... потворні забобони... християнство, тотемізм, культ предків... вимерлі мови, такі як зуні, іспанська або атабаскська... пуми, дикобрази й інші люті звірі... інфекційні хвороби... священики... отруйні ящірки... — Та що ви кажете? Нарешті вони змогли забратися геть. Бернард кинувся до телефону. Швидше, швидше; але минуло майже три хвилини, поки він зміг додзвонитися до Гельмгольца Ватсона. — Таке враження, що ми вже серед дикунів, – нарікав він. – Що за некомпетентність! — Прийми грамульку, – порадила Леніна. Він відмовився, вважаючи, що краще вилити свою лють назовні. Врешті-решт, дякувати Форду, він додзвонився, і так, слухавку взяв Гельмгольц; Гельмгольц, якому він пояснив, що сталося, і який пообіцяв відразу піти й відразу закрутити кран, так, відразу, але також скористався нагодою, щоб повідомити Бернардові про те, що вчора ввечері сказав привселюдно Директор ІЗЦ... — Що? Він шукає когось мені на заміну? – Бернардів голос затремтів від болю. – То це вже вирішено? І він згадав Ісландію? Справді згадав? О, Форде! Ісландію... – Він повісив слухавку й обернувся до Леніни. Його обличчя зблідло і мало абсолютно спантеличений вираз. — У чому річ? – запитала вона. — У чому? – Він важко опустився в крісло. – Мене збираються заслати в Ісландію. У минулому він нерідко намагався уявити стан людини, яку піддають (без жодної соми і жодної підтримки, коли доводиться розраховувати лише на власні внутрішні резерви) якомусь великому випробуванню, якій завдають нестерпного болю і яку починають переслідувати; він навіть прагнув зазнати цих нещасть. Всього лише тиждень тому, в кабінеті Директора, він, як йому здалося, чинив героїчний опір, коли стоїчно, не зронивши ані словечка, сприйняв усі, що випали на його долю, страждання. Директорові погрози, фактично, його окрилили, він відчув себе мало не на сьомому небі від радості. Але тепер він усвідомив, що все це сталося, бо він навіть не припускав, що ці погрози можуть здійснитися; він просто не вірив, що Директор ІЗЦ насправді забажає втілити їх у життя. І ось тепер, коли це все мало стати реальністю, Бернард був ошелешений. Жодного сліду не залишилося від його уявного стоїцизму, від його надуманої сміливості. Він був розлючений на самого себе... яким він був ідіотом!., на Директора... як несправедливо з його боку не дати Бернардові останнього шансу, того останнього шансу, що його Бернард безсумнівно використав би належним чином. І ось Ісландія, Ісландія... Леніна похитала головою. — Те, що буде і було, лиш біду несе і зло, – зацитувала вона. – Я не хочу тих отрут, грам ковтну і буду тут. Врешті-решт вона переконала його проковтнути чотири таблетки соми. Не минуло й п’яти хвилин, як про коріння й плоди ніхто вже і не згадував; життєрадісно розкривалися лише пелюстки теперішніх квітів. Надійшло повідомлення від портьє, що, згідно з наказом Коменданта, один з охоронців Резервації прилетів уже гелікоптером і очікує на даху готелю. Вони відразу ж піднялися туди. Їх там привітав окторон-гамма в зеленій уніформі, котрий одразу почав оголошувати їм програму на цей ранок. Огляд з висоти пташиного польоту понад десятьох головних поселень-пуебло, а тоді м’яка посадка на обід у долині Малпаїс. Там був доволі зручний притулок, а місцеві дикуни в пуебло мали якраз святкувати свій літній фестиваль. Ідеальне місце для нічлігу. Вони зайняли місця у вертольоті і злетіли вгору. За якихось десять хвилин вони вже перетинали кордон, що відділяв цивілізацію від диких племен. Ця загорожа, що творила бездоганну пряму лінію, цей геометричний символ тріумфу людських намірів, ця межа підносилася до верхів’я пагорбів і опускалася в долини, простиралася вздовж піщаних і соляних пустель, прорізала ліси, занурювалася у фіолетові глибини каньйонів, розколювала скелі, підкоряла гірські вершини і стелилася пласкими, наче стіл, поверхнями столових гір. А біля підніжжя загорожі подекуди була викладена мозаїка з білих кісток або лежав на рудуватій землі ще не розкладений остаточно труп, зазначуючи те місце, де до смертоносних дротів наблизився занадто близько випадковий олень або бичок, пума, дикобраз чи койот, або ж навіть ненажерливий ґриф-індичка, котрого принадив запах падла й котрий був покараний самоспаленням за дивними законами якоїсь вищої справедливості. — Так досі й не навчилися, – сказав пілот у зеленій уніформі, показуючи на скелети, що лежали внизу на землі. – І вже й не навчаться, – додав він і зареготав, немовби засвідчуючи власну перемогу над убитими електрострумом тваринами. Бернард також засміявся; після двох грамульок соми цей жарт йому чомусь видався дуже вдалим. Засміявся, а тоді майже відразу поринув у сон, і так уві сні й пролетів понад Таосом і Тесукі; понад Намбе, Пікерисом і Поаке, понад Зіа і Кочиті, понад Лаґуною, Акомою і Зачарованою Месою, понад Зуні, Сіболою й Охо Кальснте, прокинувшись нарешті, коли вертоліт уже приземлився. Леніна заносила валізи в невеличку квадратної форми хатинку, а вбраний у зелене окторон-гамма розмовляв про щось нерозбірливо з молодим індіанцем. — Малпаїс, – пояснив пілот, коли Бернард ступив на землю. – Це притулок. А по обіді в пуебло будуть танці. Він вас туди заведе. – Він показав на похмурого молодика-дикуна. – Має бути кумедно. – Він вишкірив зуби. – Тут усе, що вони роблять, кумедне. – На цих словах він видряпався в гелікоптер і запустив двигун. – Завтра повернуся. І пам’ятайте, – заспокоїв він Леніну, – що вони всі цілком безпечні; ці дикуни не завдадуть вам жодної шкоди. Їх тут так добре провчили хімічною зброєю, що вони в житті не наважаться на будь-які витівки. – Не перестаючи реготати, він увімкнув Гвинти гелікоптера, натиснув на газ і злетів у повітря. РОЗДІЛ 7

Столова гора-меса нагадувала корабель, що застряг у протоці, засипаній порохом кольору лев’ячої гриви. Протока звивалася поміж прямовисних берегів, а навскоси від однієї з цих стрімких круч до другої пролягала зелена смуга: річка й довколишні луки. На носі цього кам’яного корабля, виглядаючи неподільною його часткою, таким собі геометрично вивіреним виходом на поверхню гірських закам’янілих порід, стояло пуебло Малпаїс. Височенькі будівлі, кожен горішній поверх яких був менший за долішній, здіймалися в синяву неба ступінчастими й обрізаними пірамідами. Біля підніжжя цих пірамід були розкидані низенькі будиночки, стіни яких перехрещувалися поміж собою, а з трьох боків це все закінчувалося прямовисним проваллям, що стрімко обривалося аж до рівнини. Декілька стовпів диму піднімалося перпендикулярними струменями в безвітряне повітря й там розчинялося. — Дивно, – буркнула Леніна. – Дуже дивно. – Цим словом вона зазвичай висловлювала осуд. – Мені це не подобається. І той чоловік мені не подобається. – Вона показала на індіанця, котрого призначили бути їхнім провідником у пуебло. Відчувалося, що він відповідав їй взаємністю; навіть спина цього чоловіка, що йшов попереду, випромінювала ворожість, похмуру і презирливу. — Крім того, – додала вона майже пошепки, – від нього смердить. Бернард навіть не пробував це заперечити. Вони крокували далі. Зненацька здалося, ніби все повітря ожило й завібрувало, немовби в його невидимих жилах невтомно стала пульсувати кров. Там нагорі, в Малпаїсі, пролунав бій барабанів. Їхні ноги самі почали рухатися в ритмі цього незбагненного серця; вони пришвидшили свої кроки. Так вони підійшли до підніжжя прямовисного стрімчака. Височенний корабель-меса нависав над ними, і до фальшборту його палуби було десь із сотню метрів. — Краще б ми взяли сюди гелікоптер, – сказала Леніна, з ображеним виглядом дивлячись на голу стрімку кручу, що нависла над ними. – Ненавиджу ходити пішки. І коли стоїш на землі під скелею, стаєш таким маленьким. Вони якийсь час просувалися в тіні меси, обійшли якийсь виступ, і там, у продовбаній водою ущелині, була драбина-трап, що вела вгору. Вони почали дряпатися нею. Це були дуже стрімкі сходи, що зиґзаґоподібно підіймалися поміж схилами яру. Іноді барабанний дріб ставав ледь чутним, а тоді раптом здавалося, ніби барабани гупають прямо за рогом. Коли вже вони здолали майже половину шляху вгору, повз них пролетів орел, причому так близько, що вони відчули на обличчях прохолоду від помахів його крил. В одній з розколин лежала ціла купа кісток. Це все створювало гнітюче й химерне враження, а сморід від індіанця ставав дедалі огидніший. Урешті-решт вони видобулися з ущелини й опинилися під яскравим сонячним світлом. Верхівка меси нагадувала пласку камінну палубу. — Це ніби вежа Чаринґ-Т, – утішено прокоментувала Леніна. Але їй не довелося надто довго радіти цій заспокійливій подібності. Почувши м’яке тупотіння ніг, вони озирнулися. Стежиною бігло двоє оголених до пояса індіанців, чиї темно-коричневі тіла були розмальовані білими смугами («наче заасфальтовані тенісні корти», пояснювала пізніше Леніна), а обличчя зовсім не по-людськи подзьобані яскраво-червоною, чорною й жовтою фарбою. В їхнє чорне волосся були вплетені лисяче хутро й червоні фланелеві стрічки. На плечах у них тріпотіли мантії з пір’я індиків; величезні пір’яні діадеми виклично майоріли понад їхніми головами. Кожен їхній крок відлунював брязканням і торохтінням срібних браслетів, важкого кістяного намиста й бірюзових коралів. Вони мовчазно бігли у своїх мокасинах з оленячої шкіри. Один із них тримав якийсь пір’яний віник; інші мали в руках щось подібне здалеку на три-чотири кільця товстої мотузки. Одна з мотузок почала якось химерно звиватися, і Леніна раптом побачила, що це були змії. Чоловіки підбігали дедалі ближче; їхні чорні очі дивилися прямо на неї, але немовби не бачили, немовби не усвідомлювали її присутності. Змія, що почала було звиватися, знову обвисла, не подаючи, як і решта гадюк, жодних ознак життя. Чоловіки пробігли повз них далі. — Мені це не подобається, — мовила Леніна. — Зовсім не подобається. Ще менше їй сподобалося те, що побачила вона біля входу в пуебло, де їх залишив провідник, пішовши туди за інструкцією. Страшенний бруд, купи сміття, курява, собаки, мухи. Її обличчя викривилося від огиди. Вона затулила носа хустинкою. — Як вони так можуть жити? – обурено й недовірливо вигукнула вона. (Це ж просто неможливо. ) Бернард по-філософськи знизав плечима. — Ну, але ж вони, – пояснив він, – живуть ось так уже впродовж п'яти або шести тисяч років. Мабуть, за цей час уже звикли до цього. — Але ж охайному жити – це Фордові служити, – наполягала вона. — Так, а цивілізація – це стерилізація, – іронічним тоном виголосив Бернард друге гіпнопедичне гасло з елементарної гігієни. – Але ці люди ніколи не чули про господа нашого Форда, і вони не цивілізовані. Тому немає жодного сенсу в тому, щоб... — Ой! – Вона схопила його за руку. – Дивися. Якийсь напівголий індіанець страшенно повільно спускався драбиною з тераси сусіднього будинку – сходинка за сходинкою, з непевною обережністю старезної як світ людини. Його обличчя було чорне й пооране глибокими зморшками, нагадуючи обсидіанову маску. Беззубий рот запав усередину. Біля кутиків губ і на підборідді вилискували довгі волосинки щетини, що здавалася майже білою на тлі його чорнющої шкіри. Довжелезне патлате волосся звисало сивими пасмами довкола його обличчя. Його згорблене тіло було неймовірно виснажене й худе, шкіра й кості. Він спускався неймовірно повільно, зупиняючись на кожному щаблі, перш ніж наважитися на черговий крок. — Що з ним таке? – прошепотіла Леніна. Її очі були широко розплющені від жаху й подиву. — Він просто старий, ось і все, – відповів якомога недбаліше Бернард. Це його також доволі вразило, але він намагався не подати виду. — Старий? – перепитала вона. – Але ж і наш Директор старий; є багато старих людей; проте вони не такі. — Це тому, що ми не дозволяємо їм такими ставати. Ми захищаємо їх від хвороб. Ми штучно збалансовуємо їхні внутрішні секреції, втримуючи юнацьку рівновагу. Не даємо співвідношенню магнію й кальцію опускатися нижче від того рівня, що буває у тридцятирічної людини. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо їхній метаболізм. Тому вони й не виглядають ось такими. А ще, – додав він, – тому, що більшість з них помирає, не доживаючи до віку цього старого. Майже незмінна молодість до шістдесятки, а тоді клац! – і кінець. Але Леніна його не слухала. Вона не відводила очей від старого. Той страшенно поволі спускався вниз. Доторкнувся ногами землі. Обернувся. Його запалі очі були ще й досі надзвичайно ясні. Вони досить довго оглядали її без жодного виразу або здивування, так, ніби її там узагалі не було. А тоді цей згорблений стариган поволі прошкутильгав повз них і щез. — Але ж це жахіття, – прошепотіла Леніна. – Як гидко. Краще б ми сюди не приходили. – Вона обмацала кишені в пошуках соми, але виявила, що цілком необачно залишила флакончик у притулку. Бернардові кишені також були порожні. Леніні нічого не залишалося, як беззахисно споглядати всі ці малпаїсівські жахи. А їх накопичувалося дедалі більше. Видовище двох молодих жінок, які годували грудьми немовлят, примусило її почервоніти й відвернути вбік обличчя. Їй ще в житті не доводилося бачити таких непристойностей. Та ще й Бернард, замість того щоб тактовно знехтувати цю огидну живородну сцену, почав її відверто обговорювати. Тепер, коли вже вивітрився ефект соми, йому стало соромно за виявлену зранку в готелі слабкість, тож він аж зі шкіри пнувся, щоб продемонструвати свою силу й неортодоксальність. — Які дивовижно інтимні стосунки, – нарочито зухвалим тоном мовив він. – А які внаслідок цього виникають інтенсивні почуття! Я часто думаю про те, скільки ми втрачаємо без матері. І ти, Леніно, можеш стільки втратити, так і не ставши матір’ю. Уяви, якби це ти сама сиділа тут із власним дитятком... — Бернарде! Як ти можеш? – Її обуренню не було меж, але тут її увагу відволікла якась стара жінка з запаленими очима і хворобливою шкірою, що проходила повз них. — Ходімо звідси, – почала вона благати. – Мені це не подобається. Але тут з’явився їхній провідник, який підкликав їх кивком голови, а тоді повів за собою вузенькою вуличкою поміж будинками. Вони завернули за ріг. На купі сміття лежав здохлий пес; жінка з розпухлою від зоба шиєю шукала вошей у волоссі маленької дівчинки. Провідник зупинився біля драбини, підніс руку спочатку вгору, а тоді витягнув її горизонтально перед собою. Вони виконали його німу команду: видряпалися драбиною вгору, а тоді зайшли через дверний отвір, до якого вела драбина, у довгу і вузьку кімнату, доволі темну і просмерджену димом, смальцем і давно непраним одягом. В дальньому кінці кімнати був ще один дверний отвір, крізь який пробивався сонячний промінь і лунало дуже гучне і близьке гупання барабанів. Вони переступили поріг і опинилися на широкій терасі. Внизу під ними був оточений високими будинками і заповнений індіанцями сільський майдан. Яскраві попони, пір’я в чорному волоссі, блиск бірюзи і темна шкіра, яка лоснилася від спеки. Леніна знову затулила носа хустинкою. У центрі майдану були дві округлі платформи, викладені з каміння і глини. Це, очевидно, були дахи якихось підземних приміщень, бо всередині кожної такої платформи був відкритий люк із драбиною, що вела кудись вниз, у пітьму. Звідти долинули звуки якоїсь підземної флейти, яку майже заглушив нещадний і невпинний бій барабанів. Леніні сподобався цей барабанний дріб. Заплющивши очі, вона віддалася на поталу цим безперервним і м’яким грозовим розкатам, дозволила їм поступово оволодіти власного свідомістю, аж поки довкола неї вже не існувало нічого, крім цієї глибокої звукової пульсації. Це подіяло на неї заспокійливо, нагадуючи синтетичні музичні шуми під час Солідарних служб і святкувань Дня Форда. «Оргія-поргія», – прошепотіла вона сама собі. Ці барабани вибивали такі ж самі ритми. Зненацька вибухнув спів. Сотні чоловічих голосів люто заволали жорстким металевим унісоном. Декілька протяжних нот і – тиша, громоподібна барабанна тиша; тоді пронизлива, мов іржання, жіноча відповідь дискантами. І знову барабани; а тоді чергове чоловіче підтвердження своєї глибинної дикунської змужнілості. Дивно – це так. Це місце було дивним, як і ця музика, як і цей одяг, розпухлі від зоба шиї, шкірні хвороби і всі ці старі люди. А ось виконання – тут якраз нічого особливо дивного і не було. — Це мені нагадує Громадські співи нижчих каст, – сказала вона Бернардові. Та невдовзі це все почало значно менше нагадувати їй оті невинні заняття. Бо раптово з цих округлих підземель виповзла ціла купа якихось примарних чудовиськ. В огидних масках або розмальовані до цілковитої втрати будь-якої людської подоби, вони почали виконувати якийсь химерний кульгавий танець довкола майдану; коло за колом, виспівуючи і пританцьовуючи, коло за колом, щоразу дедалі швидше; барабани теж пришвидшили свій ритм, творячи гарячкову пульсацію у вухах глядачів; юрба почала підспівувати танцюристам, чимраз голосніше; заверещала якась жінка, за нею ще одна і ще, немовби їх різали; аж раптом головний танцюрист вистрибнув з кола, підбіг до великої дерев’яної скрині, що стояла скраю майдану, підняв покришку і видобув звідти двійко чорних змій. Юрба зарепетувала, а решта танцюристів побігли до нього, простягаючи руки. Він кинув змій тим, хто прибіг перший, а тоді дістав зі скрині інших гадюк. Він витягав звідти нових і нових зміюк – чорних, рудих і строкатих. А тоді вже танець набув зовсім іншого ритму. Вони всі рушили колом зі своїми зміями, роблячи м’які змієподібні рухи колінами і стегнами. Коло за колом. Тоді ватажок дав сиґнал, і всіх гадюк поскидали на землю посеред майдану; з підземелля виліз якийсь стариган і посипав їх кукурудзяним борошном, а з іншого люка виповзла жінка, що покропила їх водою з чорного глечика. Тоді той стариган підніс угору руку, і враз запала абсолютна і страхітлива тиша. Барабани припинили гупати, й саме життя немовби зупинилося назавжди. Старий показав на двійко люків, що слугували входами до підземного світу. І ось поволі, піштовхуваний невидимими руками знизу, з одного люка видобувся розмальований образ орла, а з другого – зображення оголеного чоловіка, прибитого цвяхами до хреста. Вони застигли в повітрі, немовби самі по собі, спостерігаючи за всіма довкола. Стариган плеснув у долоні. З натовпу вийшов ціком голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, хлопець років вісімнадцяти на вигляд, який зупинився перед старим чоловіком, схиливши голову і склавши руки на грудях. Старий осінив його хрестом і відвернувся. Хлопець почав поволі обходити довкола звивистого зміїного кубла. Він зробив одне коло, а тоді ще півкола, аж тут до нього з гурту танцюристів вийшов високий чоловік у масці койота, тримаючи в руках плетений шкіряний батіг. Хлопець ішов собі далі, немовби не усвідомлюючи присутності того чоловіка. Чоловік-койот підніс угору батіг; настала довга мить очікування, а тоді стрімкий рух, свист батога і його гучний ляскіт від зіткнення з плоттю. Тіло хлопцеве здригнулося; але він мовчки йшов далі, поволі й рівномірно. Койот уперіщив його знову і знову; з кожним ударом з натовпу виривався зойк, а тоді низький стогін. Хлопець не зупинявся. Він обійшов довкола вдруге, втретє, вчетверте. Струмувала кров. Шосте коло, сьоме. Леніна раптом затулила лице руками й почала ридати. — Годі вже, годі! – благала вона. Але батіг невблаганно шмагав і шмагав. Минуло сьоме коло. Аж раптом хлопець захитався й, так і не зронивши жодного звуку, впав долілиць. Нахилившись над ним, старий доторкнувся його спини довгим білим пір’ям, підняв закривавлене пір’я вгору, щоб усі побачили, а тоді тричі потрусив його над зміями. Впало кілька краплин, і барабани зненацька видали цілу серію панічних звуків, що наздоганяли один одного; всі зарепетували. Танцюристи метнулися до змій, схопили їх і вибігли з майдану. Чоловіки, жінки, діти, весь цей натовп кинувся за ними вслід. За якусь хвилину майдан уже спорожнів, і тільки хлопець лежав там нерухомо й долілиць. З однієї хатини вийшли три підстаркуваті жінки, які піднесли його з землі, доклавши певних зусиль, а тоді занесли в будинок. Орел і розп’ятий на хресті чоловік якийсь час сторожили спорожніле пуебло; а тоді, немовби надивившись удосталь на все це, поволі занурились у свої люки і щезли в глибинах підземного пекла. Леніна й далі не стримувала сліз. — Яке жахіття, – повторювала вона, і всі Бернардові спроби її заспокоїти були намарні. – Яке жахіття! І ця кров! – Вона здригнулася. – Ой, ну чому ж я не маю соми! З кімнати, що була всередині, долинуло тупотіння ніг. Леніна навіть не поворухнулася, а просто сіла, затуливши лице долонями й нічого не бачучи. Лише Бернард озирнувся на тупіт. Юнак, який вибіг на терасу, мав на собі індіанське вбрання; але його заплетене волосся було солом’яного кольору, очі він мав ясно-сині, а шкіру білу, хоч і засмаглу. — Моє шанування, добродії, – привітався незнайомець бездоганною, хоча й трохи старомодною мовою. – Ви ж, мабуть, цивілізовані? Прибули з Іншого Місця, з-поза Резервації? — Хто такий?.. – почав було здивовано Бернард. Юнак зітхнув і похитав головою. — Найнещасніший синьйор^[1]. – А тоді, показавши на криваві плями посеред майдану, додав тремтячим від емоцій голосом: – Ви бачите прокляту пляму^[2]? — Грамулька соми краща за прокльони, – пробурмотіла Леніна, не розтуляючи долонь. – Чому я не маю соми! — Це я мав би там бути, – вів далі юнак. – Чому мені не дозволили пожертвувати собою? Я пройшов би десять кіл... дванадцять, п’ятнадцять. А Палоугтіва витримав лише сім. Я міг би їм віддати вдвічі більше крові. Морська глибінь почервоніла б^[3]. – Він широко розкинув руки, а тоді знов у відчаї опустив їх додолу. – Але мені відмовили. Їм не сподобався колір моєї шкіри й обличчя. І це так завжди. Завжди. – На очах юнака виступили сльози; він присоромлено відвернувся вбік. Від здивування Леніна навіть забула про відсутність соми. Вона розтулила обличчя і вперше глянула на незнайомця. — Тобто ти хотів би, щоб тебе відшмагали тим батогом? Усе ще відвертаючись від неї, юнак ствердно кивнув. — Заради пуебло... щоб пішов дощ і зросла кукурудза. І щоб догодити Пуконґу й Ісусові. А ще й довести, що я можу витримати біль без крику. Так, – його голос раптово зазвучав цілком інакше, він гордо розправив плечі й виклично задер угору підборіддя, – щоб показати всім свою мужність... Ой! – Він зойкнув і замовк, хапаючи ротом повітря. Вперше у своєму житті він побачив обличчя дівчини, чиї щоки не були кольору шоколаду або собачої шкіри, чиє волосся з хімічною завивкою було золотисто-каштанове, і котра дивилася на нього (яка дивовижна новина! ) з доброзичливою зацікавленістю. Леніна всміхалася йому; який гарний хлопчина, думала вона, з таким насправді прекрасним тілом. Юнак зашарівся, опустив очі, тоді знову підніс їх на мить, побачив, що вона й далі йому всміхається, і це його так приголомшило, що він був змушений відвернутися вбік, удаючи, що пильно придивляється до чогось на протилежному кінці майдану. Його відволікли настирні Бернардові запитання. Хто? Як? Коли? Звідки? Не відводячи очей від Бернардового обличчя (адже він так пристрасно жадав побачити Ленінину усмішку, що просто не наважувався на неї глянути), юнак спробував усе пояснити. Лінда і він... Лінда була його матір’ю (Леніну аж перекрутило, коли вона почула це слово)... були чужинцями у Резервації. Лінда прибула сюди з Іншого Місця дуже давно, перш ніж він народився, разом із чоловіком, який був його батьком. (Бернард нашорошив вуха). Вона пішла сама прогулятися в тих горах на півночі, впала зі стрімкого виступу й пошкодила собі голову. («Далі, далі», – схвильовано наполягав Бернард). Якісь мисливці з Малпаїсу знайшли її й занесли в пуебло. А того чоловіка, що був його батьком, Лінда більше ніколи не бачила. Його звали Томакін. (Так, Томас – це було ім’я Директора ІЗЦ. ) Він, мабуть, полетів собі назад до Іншого Місця, залишивши її тут... поганий, недобрий, несправжній чоловік. — Ось так я й народився в Малпаїсі, – завершив він розповідь. – У Малпаїсі. – І він похитав головою. Яка ж була вбога ця хижа на краю пуебло! Від решти села її відділяли купи мотлоху і трухи. Двійко зголоднілих псів безсоромно порпалося біля самих дверей у смітті. Коли вони зайшли всередину, їх заполонили сутінки, сморід і голосне дзижчання мух. — Ліндо! – покликав юнак. З іншої кімнатки долинув хрипкий жіночий голос: — Іду. Вони зачекали. У мисках на підлозі були залишки вечері, можливо, кількох вечер. Відчинилися двері. Поріг переступила опецькувата білява індіанка, котра зупинилася, роззявивши рота і здивовано дивлячись на незнайомців. Леніна з огидою відзначила, що жінці бракувало двох передніх зубів. А решта були такого кольору, що... Леніна здригнулася. Це було ще гірше, ніж той стариган. Така товстуха. І всі ці зморшки на обличчі, ця набрезкла шкіра. Ці обвислі щоки, вкриті фіолетовими плямами. Ці червоні прожилки на носі, налиті кров’ю очі. А її шия... ця шия; це пончо, яким вона покрила собі голову... подерте і брудне. А під коричневою мішкуватою накидкою ці величезні груди, випнуте пузо, огрядні стегна. Ох, це набагато гірше того старигана, набагато! І раптом ця істота вибухла цілою зливою слів, а тоді кинулася до неї з розпростертими обіймами і... о, Форде! Форде! це було так огидно, що Леніна мало не зблювала... притисла її до свого пуза, до цицьок і почала її обціловувати. О, Форде! цілувати, слинявити, і від неї так жахливо тхнуло, вона явно ніколи не милася і вся смерділа тією гидотою, що її додавали в пляшки дельт і епсилонів (ні, це все неправда про Бернарда), а ще від неї явно відгонило алкоголем. Леніна спритно вивільнилася з її обіймів. Навпроти неї було спотворене плачем обличчя; істота ридала. — Ой, лишенько, лишенько. – Ридання переривалося потоком слів. – Якби ти знала, яка я рада... після стількох років! Цивілізоване лице. Так, і цивілізований одяг. Бо я вже думала, що ніколи не побачу знову справжній ацетатний шовк. – Вона помацала пальцями рукав Леніниної блузки. Її нігті були чорнющі. – А ці чудові віскозні вельветові шорти! Ти знаєш, дорогенька, я й досі зберігаю мій старий одяг, в якому я прийшла, ховаю його в коробці. Я потім покажу його тобі. Хоч з того ацетату, звісно, нічого, крім дірок, і не залишилося. Але то був такий розкішний білий патронташ... хоч мушу зізнатися, що твоя зелена кулішниця ще краща. Проте не можу сказати, що той пантронташ дуже мені допоміг. – На її очах знову виступили сльози. – Джон, мабуть, тобі вже розповів. Яких я зазнала страждань... і то без жодної грамульки соми. Лише вряди-годи ковточок мескалю, коли його приносив Попе. Попе – це мій знайомий хлопець. Але після того мескалю так зле почуваєшся, а від пейотля тебе починає нудити; до того ж наступного дня ти набагато більше відчуваєш той жахливий сором. А мені було так соромно. Тільки подумай: я, бета, народжую дитину: постав-но себе на моє місце. (Леніна аж здригнулася від такої пропозиції. ) Хоч це й не була моя провина, клянуся; бо я й досі не знаю, як це сталося, якщо я виконувала всі Мальтузіанські вправи... ну, знаєш, за номерами, один, два, три, чотири... завжди, присягаюся; та все одно це сталося; ну, а тут, звичайно ж, не було жодних клінік для аборту. До речі, чи є така клініка й досі в Челсі? – поцікавилася вона. Леніна кивнула. – І її досі освітлюють прожекторами по вівторках і п’ятницях? (Леніна знову кивнула. ) Яка ж це чудова вежа з рожевого скла! – Бідолашна Лінда піднесла вгору обличчя і захоплено уявила з заплющеними очима цей яскравий образ. – І та річка вночі, – прошепотіла вона. З-під її міцно заплющених повік поволі почали текти сльози. – І вечірні перельоти зі Сток-Поджеса. А тоді гарячі ванни і вібровакуумний масаж... Але там. – Вона важко зітхнула, похитала головою, знову розплющила очі, шморгнула носом, тоді висякалася прямо в пальці й обтерла їх об край своєї накидки. – Ой, вибач мені, – сказала вона, побачивши, як Леніна мимоволі гидливо скривилася. – Я не мала б цього робити. Вибач. Але що має чинити людина, коли тут немає жодних носових хустинок? Я пригадую, як це мене засмучувало, весь цей бруд, нічого стерильного. Коли мене сюди вперше принесли, в мене була жахлива рана на голові. Ти просто не уявляєш, що вони до неї прикладали. Бруд, звичайний бруд. «Цивілізація – це стерилізація», – казала я їм. І «Треба добре ручки мити, часто в туалет ходити», – немовби малим дітям. Але ж вони, звичайно, цього не розуміли. Та й як вони могли? І я врешті-решт просто звикла до цього. Бо ж як можна тримати речі в чистоті, коли навіть гарячої води немає? А подивись на цей одяг. Ця клята вовна зовсім не подібна на ацетат. Її все носиш і носиш. А якщо вона подреться, її треба латати. Але ж я бета; я працювала в запліднювальній кімнаті; ніхто мене такого не вчив. Мене це не обходило. Крім того, було просто непристойно латати одяг. Викидай його, якщо з’явилися дірки, й купуй собі новий. «Що більше латок, то менший достаток». Хіба не так? Латання – це антисуспільна дія. Але тут усе не так. Живеш немов у божевільні. Вони тут усі скажені. – Вона роззирнулася; побачила, що Джон із Бернардом залишили їх і прогулювалися надворі серед усього того пороху і сміття; та все одно вона конфіденційно притишила свій голос і підсунулася так близько до Леніни, котра напружилася й заціпеніла, що від її гидкого віддиху, насиченого ембріональною отрутою, аж затріпотіло волосся понад Леніниними щоками. – Скажімо, – хрипко прошепотіла Лінда, – як вони тут мають одне одного. Маразм, я тобі кажу, суцільний маразм. Ми ж усі належимо одне одному... правда ж? правда? – наполегливо перепитала вона, смикаючи Леніну за рукав. Леніна кивнула відвернутою вбік головою, зробила довго стримуваний віддих, а тоді спромоглася на відносно незагиджений вдих. – Ну, а тут, – вела далі Лінда, – ніхто не має належати більш ніж одній особі. А якщо ти маєш нормальні стосунки з різними людьми, тебе вважають порочною й аморальною. Тебе тоді всі ненавидять і зневажають. Одного разу ціла зграя жінок прийшла і влаштувала мені сцену тільки тому, що мене відвідували їхні чоловіки. Ну, а що ж тут такого? А тоді вони всі накинулися на мене... Ох, це було жахіття. Навіть не хочу тобі про це говорити. – Лінда затулила обличчя долонями і здригнулася. – Ці тутешні жінки такі знавіснілі. Скажені, шалені й жорстокі. І їм, звичайно, нічого не відомо про Мальтузіанські вправи, пляшки, декантування й таке інше. Тому вони постійно народжують дітей... як сучки. Це так огидно. А тоді уявити, що я... О, Форде, Форде, Форде! Але мені так допомагав Джон. Не знаю, що б я робила без нього. Хоч його так засмутило, коли один чоловік... Ще коли він був маленьким хлопчиком. Одного разу (хоч він тоді вже був доросліший) він намагався вбити бідолашного Вайгусіву... чи то був Попе?... лише тому, що я інколи мала з ними стосунки. Бо мені ніколи не вдавалося переконати його в тому, що так і мають робити всі цивілізовані люди. Божевілля заразне, ось що я думаю. А Джон, здається, підхопив цю заразу від індіанців. Бо ж він постійно перебував серед них. Хоч вони і ставилися до нього по-свинськи й не дозволяли йому робити те, що роблять інші хлопці. Що було й непогано, бо я могла тоді його хоч трошки зумовлювати належним чином. Хоч ти навіть уявити собі не можеш, як це було важко. Ми стільки всього не знаємо; хоч мені й не потрібно було це знати. Тобто якщо дитина запитує, як працює гелікоптер або хто створив цей світ... ну, що ж ти можеш відповісти, якщо ти бета, яка працює в запліднювальній кімнаті? Що ти можеш відповісти? РОЗДІЛ 8

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒