Annotation 2 страница

Містер Фостер залишився в декантувальній кімнаті. Директор ІЗЦ разом зі студентами зайшов у ліфт, який підняв їх на шостий поверх. «Дитячі ясла. Новопавловські зумовлювальні кімнати» було написано на дошці оголошень. Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій просторій кімнаті, дуже світлій і сонячній, адже вся її південна стіна являла собою суцільне вікно. З півдесятка нянь, одягнених у регламентовані формені штани й жакети з білого віскозного волокна, і з волоссям, стерильно захованим під білими шапочками, були зайняті тим, що розставляли на підлозі довгими рядами вази з трояндами. Великі вази, щільно заповнені квітами. Тисячі пелюсток, що заклично розкривалися, гладеньких і шовковистих, мов щічки незліченних херувимчиків, але в цьому яскравому світлі вони ставали не тільки рожевими арійськими херувимчиками, але й осяйно китайськими і мексиканськими, а ще й розпашілими від надто завзятого дмухання в небесні сурми, а тоді ще й блідими, як смерть, блідими, мов потойбічна білизна мармуру. Коли ввійшов Директор ІЗЦ, няні насторожено принишкли. — Розкладіть книжки, – коротко кинув він. Няні мовчки виконали його команду. Поміж вазами з трояндами були розкладені книжки – дитячі розгортки, звабливо розкриті на сторінках із кольоровими малюнками звірів, риб або птахів. — А тепер привезіть дітей. Няні квапливо вибігли з кімнати і повернулися за хвилину-дві, штовхаючи кожна перед собою якісь височенькі шафки з плетеними дротяними поличками, на яких лежали восьмимісячні немовлята, подібні між собою як дві краплі води (явно з групи Бокановського) і вбрані всі (а вони належали до касти дельт) в одяг захисного кольору – хакі. — Покладіть їх на підлогу. Немовлят вивантажили. — А тепер оберніть їх так, щоб вони бачили квіти і книжки. Малюки, коли їх обернули, миттєво затихли, а тоді почали повзти до цього нагромадження яскравих кольорів, цих строкатих і звабливих форм на білих сторінках. Раптом після свого короткочасного затемнення з-за хмари вигулькнуло сонце. Троянди спалахнули, немовби охоплені затамованою досі пристрастю; лискучі сторінки книжок набули, здавалося, якогось нового глибинного значення. Немовлята, що й далі рачкували, почали схвильовано вищати, муркотіти й попискувати від захоплення. Директор потирав руки. — Чудово! – вигукнув він. – Все сталося мов на замовлення. Найшвидші з малюків уже майже доповзли до своєї мети. Вони невпевнено простягали свої маленькі рученята, торкалися ними, хапали й обривали пелюстки преображенних троянд, зіжмакували осяйні сторінки книжок. Директор зачекав, аж поки всі дітлахи стали радісні й заклопотані. А тоді сказав: — Уважно дивіться. – І, піднісши руку, дав сиґнал. Старша няня, що стояла біля щита управління в глибині кімнати, натисла маленький важіль. Зненацька стався вибух. Завила дедалі пронизливіше сирена. Шалено задзеленчала аварійна сиґналізація. Діти здригнулися й заверещали; їхні личка викривилися від жаху. — А тепер, – заволав Директор (адже стояв оглушливий галас), – тепер ми закріпимо цей урок легеньким електрошоком. Він знову змахнув рукою, і старша няня натисла інший важіль. Дитячий вереск раптово змінив свій характер. Було щось розпачливе, майже божевільне в тих різких спазматичних скрикуваннях, що видобувалися тепер з їхніх уст. Їхні малесенькі тіла пересмикувалися й ціпеніли; їхні кінцівки сіпалися, немовби припасовані до якихось невидимих дротів. — Ми можемо пропустити електрострум через усю цю ділянку підлоги, – проревів, пояснюючи, Директор. – Але цього досить, – просигналізував він няні. Вибухи припинилися, сиґналізація перестала дзвеніти, виск сирени почав поступово вщухати й затих. Заціпенілі тіла розм’якли й перестали смикатися, а маніакальні ридання і крики збожеволілих малят перетворилися знову на звичайний переляканий плач. — Покажіть їм ще раз квіти і книжки. Няні виконали розпорядження; але один тільки вид троянд і веселеньких барвистих зображень котиків-мурчиків, півників-братиків і овечок, що бекають, примусив малюків нажахано відсахнутися, а їхній плач одразу став гучніший. — Бачите, – переможно вигукнув Директор, – бачите. Книжки й оглушливий шум, квіти й електрошок – у дитячій свідомості ці пари були вже певного мірою пов’язані; а після двох сотень ідентичних або подібних уроків вони вже нерозривно поєднаються. Що з’єднала людина, того природа вже не зможе розлучити. — Вони виростуть з тим, що психологи звикли називати «інстинктивною» огидою до книжок і квітів. Незмінно зумовлені рефлекси. На все їхнє життя їм Гарантовано відразу до книжок і ботаніки. – Директор повернувся до нянь: – Заберіть їх звідси. Немовлят у вбранні захисного кольору, що й далі верещали, повантажили на їхні шафки з поличками й відвезли геть. Після них залишився запах прокислого молока й настала довгоочікувана тиша. Один зі студентів підніс руку. Хоч він чудово розумів, що люди з нижчої касти не повинні марнувати суспільний час заради книжок, і знав про існування певного ризику, що вони б могли там прочитати всілякі небажані речі, які негативно вплинули б на вже набуті рефлекси, але ж... він просто ніяк не міг збагнути ситуації з квітами. Навіщо завдавати зайвого клопоту для створення дельтам цього психологічного бар’єра, спрямованого на те, щоб їм ніколи не подобалися квіти? Директор ІЗЦ терпляче все пояснив. Примушування дітей верещати від вигляду троянди пояснюється серйозними економічними розрахунками. Порівняно недавно (якесь, може, сторіччя тому) гамм, дельт і навіть епсилонів привчали любити квіти... і не тільки квіти, але й узагалі всю дику природу. Задум полягав у тому, щоб за будь-якої сприятливої нагоди в них виникало бажання поїхати кудись за місто, і це змушувало б їх вживати і споживати транспорт. — А що, хіба вони його не споживали? – поцікавився студент. — Ще й як, – відповів Директор ІЗЦ. – Але тільки й того. Примули і пейзажі, зазначив він, мають один серйозний дефект: вони дармові. Замилування природою не сприяє роботі фабрик. Було вирішено скасувати це замилування, принаймні для нижчих каст; скасувати любов до природи, але не скасовувати бажання споживати транспорт. Адже суттєвим було те, щоб вони і далі їздили на лоно природи, навіть ненавидячи її. Потрібно було тільки знайти економічно раціональнішу підставу для споживання транспорту, ніж просто захоплення квіточками і краєвидами. І її було знайдено. — Ми створюємо для мас такі кондиції, щоб вони зненавиділи природу, – додав Директор. – Та водночас ми зумовлюємо їх любити всі види спорту на відкритому повітрі. У той же час ми стежимо за тим, щоб усі ці види спорту потребували споживання специфічних споряджень. Тож вони споживають не тільки транспорт, але й різноманітні промислові товари. Ось як ми прийшли до електрошоків. — Зрозуміло, – мовив студент, поринувши в захоплене розмірковування. Всі теж принишкли, а Директор прокашлявся і почав: — Колись давно, коли ще по землі ходив господь наш Форд, жив собі маленький хлопчик, якого звали Рувимом Рабиновичем. Рувим був дитиною польськомовних батьків. – Директор перервав розповідь і запитав: – Я припускаю, вам відомо, що таке польська мова? — Це мертва мова. — Так само, як французька і німецька, – додав інший студент, явно хизуючись своїми пізнаннями. — А «батьки»? – поцікавився Директор ІЗЦ. Запала ніякова мовчанка. Деякі хлопці почервоніли. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але дуже тонку межу між непристойностями й науковими термінами. Нарешті один із них наважився піднести руку. — Людські істоти колись були... – він завагався; кров прилинула йому до щік. – Ну, вони були живородні. — Цілком правильно, – схвально кивнув головою Директор. — І коли діти декантувалися... — Народжувалися, – прозвучало уточнення. — Ну, то вони й були батьками... тобто не діти, звичайно, а ті, другі. – Бідний хлопчина цілком розгубився. — Коротше кажучи, – підсумував Директор, – батьками називалися тато й мама. – Ці непристойні слова, що були фактично науковими термінами, змусили принишклих хлопців ніяково відводити очі. – Мама, – голосно повторив він, утовмкачуючи їм цей термін, а тоді, відхилившись у кріслі, похмуро додав: – Я розумію, що це доволі неприємні факти. Але якщо вже на те пішло, більшість історичних фактів малоприємні. Він повернувся до розповіді про малого Рувима, в чиїй кімнаті одного вечора його тато й мама (ой-ой! ) через недогляд залишили ввімкненим радіо. (— Бо не забувайте, що в ті часи вульґарної живородної репродукції вихованням дітей займалися їхні батьки, а не державні зумовлювальні центри. ) Коли дитина заснула, раптово розпочалася трансляція програми з Лондона, а наступного ранку, на превеликий подив його «ой-ой-ів» (найвідважніші з хлопців наважилися навіть обмінятися посмішками), малий Рувим прокинувся й почав повторювати слово в слово довжелезну лекцію того чудернацького старого письменника (одного з небагатьох, чиї слова нам дозволяли чути), Джорджа-Бернарда Шоу, який традиційно говорив про власну геніальність. Для батьків малого Рувима ця лекція була, звичайно, цілком незбагненна, тому, перелякавшись, що їхня дитина збожеволіла, вони викликали лікаря. На щастя, той розумів англійську, впізнав лекцію, з якою минулого вечора виступав по радіо Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, і написав про це листа в медичний часопис. — Було винайдено принцип навчання уві сні, або гіпнопедію. – Директор ІЗЦ витримав багатозначну паузу. Принцип було винайдено, але минуло ще багато-багато років, аж поки його було з користю застосовано. — Випадок з малим Рувимом трапився всього лише за двадцять три роки після того, як на ринку з’явилася перша «Модель Т» господа нашого Форда. – Тут Директор перехрестив собі живіт знаком «Т», і всі студенти благоговійно повторили це за ним. – І все ж таки... Студенти строчили як навіжені. «Гіпнопедія, вперше офіційно застосована року Фордового двісті чотирнадцятого. Чому не раніше? Дві причини, (а)... » — Ці перші експериментатори, – вів далі Директор ІЗЦ, – йшли хибним шляхом. Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти... (Маленький хлопчик спить на правому боці, вистромивши свою руку, що звисає з ліжка додолу. З ящика з круглою бічною решіточкою лунає м’який голос. — Ніл – це найдовша річка в Африці і друга за довжиною з усіх річок земної кулі. Хоч він і поступається за своєю загальною довжиною річкам Міссісіпі – Міссурі, Ніл випереджає всі інші річки за протяжністю басейну, що розкинувся на 35 градусів широти... Наступного ранку за сніданком хтось запитує: — Томмі, а ти знаєш, яка найдовша річка у Африці? – Заперечне похитування голови. – Невже ти не пам’ятаєш речення, що починається так: «Ніл – це... » — Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга... за... довжиною... з... усіх... річок... земної... кулі... – Слова ніби самі випорскують назовні. – Хоч... він... і... поступається... — Ну, то яка найдовша річка у Африці? Його очі порожні. — Я не знаю. — Таж Ніл, Томмі. — Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга... — То яка річка найдовша, Томмі? Томмі вибухає плачем. — Я не знаю, – ридає він. ) Ці ридання, пояснив Директор, знеохотили перших дослідників. Від експериментів відмовилися. Ніхто більше не робив спроб давати дітям під час сну лекції про довжину Нілу. І це було правильно. Не можна збагнути будь-яку науку, не маючи уявлення, про що там ідеться. — А от якби вони розпочали з моральної просвіти, – сказав Директор, прямуючи до дверей. Студенти рушили слідом за ним, відчайдушно намагаючись усе занотувати дорогою, поки сідали в ліфт і піднімалися вгору. – З моральної просвіти, що ніколи, за будь-яких обставин, не може мати раціонального пояснення. «Тиша, тиша», – пролунало напівпошепки з динаміка, коли вони вийшли на п’ятнадцятому поверсі, і ці слова («Тиша-тиша») повторювалися з гучномовців знову і знову в кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі почали йти навшпиньках. Вони, звичайно, були альфами, але навіть альфова поведінка була належно обумовлена. «Тиша, тиша». Все повітря п’ятнадцятого поверху немовби просякло цим ледь чутним, але категоричним імперативом. Пройшовши навшпиньки якихось п’ятдесят метрів, вони наблизилися до дверей, що їх обережно прочинив Директор. Ступивши через поріг, вони потрапили в напівсутінки опочивальні з прикритими віконницями. Попід стіною розташувалися рядочком вісімдесят ліжечок. Чутно було рівномірне дихання і неугавне бурмотіння, неначе десь удалині щось шепотіли невиразні голоси. Коли вони ввійшли, вихователька, що там була, підвелася і виструнчилася перед Директором. — Який сьогодні урок? – поцікавився він. — Перші сорок хвилин був елементарний секс, – відповіла вона. – А тепер ми переключилися на елементарну класову свідомість. Директор неквапом пройшовся вздовж довжелезного ряду ліжечок. Вісімдесят рожевощоких хлопчиків і дівчаток мирно сопіли вві сні. З-під кожної подушки долинав шепіт. Директор ІЗЦ затримався біля одного з ліжечок і, нахилившись над ним, прислухався. — Кажете, на елементарну класову свідомість? Ану повторімо це трохи голосніше через рупор. На стіні в кінці кімнати висів репродуктор. Директор підійшов до нього й натиснув перемикач. —... носять зелений одяг, – пролунав посеред речення м’який, але дуже виразний голос, – а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють читати й писати. Крім того, вони вбираються в чорне, а це такий огидний колір. Яке щастя, що я бета. Запала пауза, а тоді голос продовжив. — Малі альфи вбираються в сіре. Вони працюють набагато більше від нас, бо вони страшенно розумні. Яке ж то щастя бути бетою, бо мені не доводиться так тяжко працювати. До того ж ми значно кращі за гамм і дельт. Гамми дурнуваті. Вони всі носять зелений одяг, а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють... Директор знову натиснув перемикач. Голос затих. З-під вісімдесяти подушок лише ледь-ледь долинав його примарний відгомін. — Перш ніж вони прокинуться, їм це повторять сорок-п’ятдесят разів, а тоді ще раз у четвер і знову в суботу. Сто двадцять разів тричі на тиждень впродовж тридцяти місяців. Після цього вони перейдуть до серйознішого уроку. Троянди й електрошок, дельтів одяг захисного кольору і легкий сморід асафетиди – все це нерозривно поєднувалося, перш ніж дитина починала говорити. Але таке безсловесне зумовлення спрощене й загальне; воно не розрізняє тонких нюансів, не здатне прищеплювати складніші рівні поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без зайвих роздумів. Одне слово, гіпнопедія. — Найбільша моралізаторсько-соціальна потуга всіх часів. Студенти занотували це у свої блокноти. Прямісінько з перших уст. Директор ще раз торкнувся перемикача. —... страшенно розумні, – заговорив м’який, вкрадливий, невтомний голос. – Яке ж то щастя бути бетою, бо... Не зовсім наче краплини води, хоч вода, кажучи правду, може пробивати отвори в найміцнішому граніті; радше мов краплини рідкого сургучу, краплини, що клеяться, прилипають, сполучаються з тим, на що вони падають, аж поки врешті-решт камінь і сам стає великою червоною грудкою воску. — Аж поки врешті-решт дитяча свідомість стає цими навіюваннями, а сума цих навіювань стає дитячою свідомістю. І не тільки дитячою. Але й дорослою свідомістю – на все життя. Розумом, який робить оцінки, ухвалює рішення, відчуває бажання – і який породжений цими навіюваннями. І це все наші навіювання! – Директор майже перейшов на переможний крик. – Навіювання Держави. – Він гримнув по сусідньому столі. – Тому слід... Якийсь шум змусив його озирнутися. — О, Форде! – мовив він цілком іншим тоном. – Я взяв і розбудив дітей.

РОЗДІЛ 3

Надворі, в саду, був час відпочинку. Обігріті темним червневим сонцем, шість або й сім сотень оголених хлопчиків і дівчаток бігали з вереском галявинами, гралися з м’ячем або сиділи мовчки навпочіпки групками по двоє чи по троє серед квітучих кущів. Розпустилися троянди, двійко соловейків тьохкало самотньо в чагарнику, якась зозуля дещо фальшиво кувала десь поміж липами. Повітря просякло заколисливим гудінням бджіл і гелікоптерів. Директор зі студентами якийсь короткий час спостерігали за грою у центрифужний ґольфик. Двадцятеро дітей оточило колом сталеву хромовану вежу. М’яча підкидували вгору, щоб він потрапляв на платформу, якою завершувалася вежа, тоді він провалювався всередину вежі й падав на диск, що швидко обертався, після чого м’яча жбурляло крізь один із численних отворів, прорізаних у циліндричному корпусі, і його треба було зловити. — Дивно, – почав розмірковувати Директор, коли вони нарешті відвернулися, – просто дивина та й годі, що навіть у часи господа нашого Форда для більшості ігор було достатньо одного-двох м’ячів, кількох патиків і, можливо, якоїсь сітки. Уявіть тільки собі, яка це дурість – дозволяти людям грати у доволі складні гри, що анітрохи не збільшують рівень споживання. Це божевілля. У наші дні контролери ніколи не затвердять будь-яку нову гру, поки не пересвідчаться, що для її впровадження потрібно принаймні не менше спорядження, ніж для найскладніших ігор, що вже існують. – Він раптом змінив тему. – Які гарнюні малюки, – показав він пальцем. На невеличкій трав’янистій галявинці поміж високими зарослями середземноморського вересу двійко дітлахів – хлопчина років семи і дівчина, старша за нього, мабуть, десь на рік – дуже серйозно й зосереджено, мов науковці, що займаються важливим дослідженням, займалися елементарною сексуальною грою. — Гарнюні, гарнюні! – сентиментально повторив Директор ІЗЦ. — Гарнюні, – чемно погодилися з ним хлопці. Але їхні усмішки були доволі поблажливі. Вони щойно недавно самі покінчили з подібними інфантильними розвагами, тож не могли тепер спостерігати за ними без певної зверхності. Гарнюні? Та це ж просто двоє пацанят, які займаються пустощами, ось і все. Двоє пацанят. — Я завжди думаю, – почав було казати Директор таким самим розчуленим тоном, але тут його перервав голосний плач. Із сусідніх чагарників вигулькнула няня, яка волочила за руку маленького хлопчика, що не припиняв рюмсати. Вслід за ними стурбовано дріботіла маленька дівчинка. — Що сталося? – запитав Директор. Няня знизала плечима. — Нічого особливо, – відповіла вона. – Просто цей хлопчик не виявляє бажання долучитися до звичайнісінької еротичної гри. Я вже помічала це за ним і раніше раз або двічі. Ось і сьогодні знову. Підняв оце зараз вереск... — Чесно, – вставила стурбована дівчинка, – я ж не хотіла нічим йому зашкодити. Чесно. — Звичайно ж, ні, дорогенька, – заспокоїла її няня. – Отже, – звернулася вона до Директора, – я відведу його до помічника керівника з психології. Нехай подивиться, чи все з ним нормально. — Правильно, – погодився Директор. – Відведи його. А ти, дівчинко, залишайся тут, – додав він, коли няня потягла далі малого, що й далі голосив. – Як тебе звати? — Поллі Троцька. — Дуже гарне ім’я, – похвалив Директор. – А тепер біжи й пошукай якогось іншого хлопчика для гри. Дівчинка побігла й невдовзі зникла між кущів. — Розкішне створіннячко! – вигукнув Директор, дивлячись їй услід. А тоді, повернувшись до студентів, заявив: – Те, що я вам зараз скажу, може видатися неправдоподібним. Але, зрештою, якщо ви не ознайомлені з історією, вам більшість фактів з минулого здаватимуться просто неймовірними. Він повідомив їм дивовижну річ. Виявляється, що впродовж дуже довгого часу до ери господа нашого Форда і навіть декілька десятиріч після цього еротичні забави між дітьми вважалися ненормальними (всі розреготалися), і не тільки ненормальними, але й навіть аморальними (ні! ), через що їх було суворо заборонено. На обличчях його слухачів з’явився недовірливо-здивований вираз. Бідолашним діткам забороняли розважатися? Вони не могли в це повірити. — Навіть підліткам, – вів далі Директор ІЗЦ, – навіть таким ось, як ви, підліткам... — Це неможливо! — Крім хіба що прихованого аутоеротизму і гомосексуалізму, не дозволялося нічого. — Нічого? — У більшості випадків аж до двадцяти років. — До двадцяти років? – гучною луною озвався хор студентів, які просто не вірили своїм вухам. — До двадцяти, – повторив Директор. – Я ж казав, що це вам видасться неправдоподібним. — Але що сталося? – допитувалися вони. – Які були результати? — Результати були жахливі. – В їхній діалог зненацька втрутився глибокий і лункий голос. Вони озирнулися. Неподалік їхнього невеличкого гурту стояв якийсь незнайомець – чорнявий чоловік середнього зросту, з гачкуватим носом, пухкими червоними губами і дуже пронизливими чорними очима. — Жахливі, – повторив він. Директор ІЗЦ саме присів на одну зі сталево-ґумових лавок, що були зручно розставлені скрізь у саду, але, побачивши незнайомця, він зірвався на ноги й кинувся до нього, простягаючи руку і шкірячись у білозубій усмішці. — Контролере! Що за неочікувана радість! Хлопці, що ви собі думаєте? Це ж сам Контролер, його фордичність Мустафа Монд. У чотирьох тисячах кімнатах Центру одночасно пробили чотири рази чотири тисячі електронних годинників. З репродукторів пролунали безтілесні голоси. — Головна денна зміна здає чергування. Приймає друга денна зміна. Головна денна зміна здає... Піднімаючись у ліфті до роздягалень, Генрі Фостер і помічник директора визначень доволі підкреслено повернулися спинами до Бернарда Маркса з відділу психології, не бажаючи псувати собі репутацію. Червонаве повітря складу ембріонів ще й далі вібрувало від неголосного гудіння й гуркоту машинерії. Зміни приходять і відходять, одні забарвлені вовчаком обличчя змінюються другими, тільки конвеєри невпинно й величаво линуть собі далі, завантажені майбутніми чоловіками і жінками. Леніна Краун швидко покрокувала до дверей. Його фордичність Мустафа Монд! Вибалушені очі студентів мало не вилазили їм на лоба. Мустафа Монд! Контролер-резидент по Західній Європі! Один із десяти Світових контролерів. Один з десяти... і ось він сів на лавку разом з Директором ІЗЦ, він тут залишиться, так, залишиться, і навіть буде з ними говорити... прямісінько з перших уст. Прямісінько з уст самого Форда. Двійко рудих, наче креветки, дітлахів вистрибнуло з сусідніх кущів, якусь мить розглядало їх виряченими від здивування очима, а тоді знову зайнялося своїми розвагами в чагарнику. — Ви всі пам’ятаєте, – мовив своїм потужним низьким голосом Контролер, – пам’ятаєте, я припускаю, цей прекрасний і натхненний вислів господа нашого Форда: «Історія – це нісенітниця». Історія, – поволі повторив він, – це нісенітниця. Він змахнув рукою так, ніби якимсь невидимим пір’яним віничком позмітав геть порох, яким були Хараппа і халдейський Ур, а також павутиння, що оплутало Фіви, Вавилон, Кносс і Мікени. Шурх. Шурх... і де подівся Одіссей, де зник Йов, де щезли Юпітер, Ґаутама та Ісус? Шурх... і всі ці порошинки античного пилу, такі як Афіни й Рим, Єрусалим і Піднебесна, згинули назавжди. Шурх... і там, де була Італія, вже зяяла пустка. Шурх... собори; шурх-шурх... король Лір і «Думки» Паскаля. Шурх... «Страсті»; шурх... «Реквієм»; шурх... симфонія; шурх... — Генрі, йдеш цього вечора на чуттєвки? – запитав помічник визначальника. – Я чув, що нова чуттєвка в Альгамбрі першокласна. Там є любовна сцена на ведмежій шкурі; кажуть, що розкішна. Відчуваєш кожну ведмежу волосинку. Дивовижні тактильні ефекти. — Ось чому ви не вчите історію, – сказав Контролер. – Але настав час... Директор ІЗЦ стурбовано на нього глянув. Ходили химерні чутки про те, що в сейфі кабінету Контролера переховуються старі заборонені книжки. Біблія, поезія... Фордзна-що. Мустафа Монд перехопив його стривожений погляд, і кутики його червоних губ іронічно пересмикнулися. — Усе гаразд, Директоре, – дещо глумливо заспокоїв він його, – я їх не розбещу. Директор ІЗЦ був цілковито збентежений. Ті, хто відчуває себе зневаженим, полюбляють зневажливо поглядати на інших. Посмішка на обличчі Бернарда Маркса була презирлива й зарозуміла. Кожна ведмежа волосинка... якраз! — Обов’язково піду, – сказав Генрі Фостер. Мустафа Монд нахилився й помахав перед ними пальцем. — Спробуйте лише усвідомити, – мовив він голосом, від якого в животі в них щось химерно затремтіло. – Спробуйте збагнути, як це було – мати живородну матір. І знову це непристойне слово. Але цього разу нікому навіть у голову не прийшло усміхнутися. — Спробуйте уявити, як це було «жити зі своєю родиною». Вони спробували, але явно безуспішно. — А знаєте, що означало «вдома»? Вони похитали головами. Зі свого тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася ліфтом на сімнадцять поверхів, завернула, вийшовши з нього, праворуч, покрокувала вздовж довгого коридору і, відчинивши двері з написом «ДІВОЧА РОЗДЯГАЛЬНЯ», занурилася в оглушливий і хаотичний вир грудей, рук і нижньої білизни. Потоки гарячої води бризкали і клекотіли в сотнях ванн. З гуркотом і шипінням відразу вісімдесят вібровакуумних масажних машин одночасно присмоктувалося до пружної й засмаглої плоті вісімдесяти розкішних представниць жіночої статі, старанно їх розтираючи. Всі намагалися перекричати одна одну. З синтетичної музичної машини лунало соло корнета. — Привіт, Фанні, – гукнула Леніна молодій жіночці, чия шафка й вішак були поруч. Фанні працювала в пляшкувальній кімнаті і мала таке саме прізвище – Краун. Але цей збіг не був аж таким незвичним, якщо врахувати, що на два мільярди мешканців планети припадало лише десять тисяч різних імен. Леніна потягла вниз блискавку спочатку на своїй куртці, тоді обидвома руками подвійну блискавку на штанах і врешті ще одну на нижній білизні. Не скидаючи черевиків і панчіх, вона рушила до ванн. Вдома, дім – кілька малесеньких кімнаток, у яких ледве можуть розміститися чоловік, періодично вагітна жінка і ціла зграя хлопців і дівчат різного віку. Жодного повітря, жодного простору; далеко не стерильна тюрма; темрява, хвороби і сморід. (Контролер так яскраво це все змалював, що один із хлопців, чутливіший за решту, страшенно зблід і його мало не знудило. ) Леніна вийшла з ванни, витерлася насухо рушником, схопила довгу еластичну трубку, що стирчала зі стіни, а тоді націлилася нею на свої груди, немовби вирішила покінчити життя самогубством, і натисла спусковий гачок. Струмінь теплого повітря обсипав її шовковистим порошком тальку. На невеличких краниках над умивальником були позначки різних парфумів, і, тримаючи в руці панчохи й черевики, вона рушила на пошуки вільної вібровакуумної машини. А ще вдома панувала як фізична, так і психологічна вбогість. Психологічно це була кроляча нора, гноївка з випарами цього вщерть перенасиченого життя, просмердженого душевними турботами. Які задушливі інтимності, які загрозливі, божевільні, паскудні стосунки поміж членами родинного угруповання! Мати маніакально виношувала своїх дітей (своїх дітей)... опікувалася ними, мов кицька кошенятами; але кицька, що може говорити, що може сказати: «Моя дитинка, моя дитинка», повторюючи це знову і знову. «Моя дитинка, ой-ой, біля моїх грудей, маленькі рученята, голодненька, яка ж це невимовна болюча втіха! А тоді моя дитинка засинає, моя дитинка засинає з бульбашечкою білого молочка в кутику її ротика. Моя дитинка засинає, люлі-люлі... » — Так, – похитав головою Мустафа Монд, – вам є від чого здригнутися. — З ким ти зустрічаєшся сьогодні? – поцікавилася Леніна, повернувшись від віброапарата, наче перлина, що світиться зсередини рожевим сяйвом. — Ні з ким. Леніна здивовано вигнула брови. — Я останнім часом якась сама не своя, – пояснила Фанні. – Доктор Веллс порадив мені скористатися замінником вагітності. — Але ж тобі, золотце, лише дев’ятнадцять. Перші замінники вагітності не обов’язкові до двадцяти одного року. — Я знаю, дорогенька. Але декому краще починати раніше. Доктор Веллс казав мені, що брюнетки з широким тазом, як у мене, можуть користатися замінником вагітності з сімнадцяти років. Отже, я вже, навпаки, запізнилася на два роки. – Вона відчинила дверцята своєї шафки і показала на цілу низку коробочок і флакончиків з етикетками на верхній полиці. — Сироп Жовтого Тіла, – прочитала вголос Леніна одну з етикеток. – Оварин, гарантовано свіжий: не вживати після 1-го серпня р. ф. 632. екстракт молочної залози: приймати тричі на день, перед їдою, запиваючи водою. Плацентин: що три дні вводити інтравенно 5мл... Ой! – здригнулася Леніна. – Як я ненавиджу ті інтравенки, а ти? — Я теж. Але ж коли вони допомагають... – Фанні була вельми розсудлива дівчина. Наш господь Форд... або ж наш господь Фрейд, як він волів сам себе називати з якоїсь незбагненної причини, коли починав говорити на теми психології... наш господь Фрейд був перший, хто відкрив нам очі на страхітливі загрози родинного життя. Світ був переповнений батьками... а отже, потопав у нужді; був переповнений матерями... і, відповідно, всілякими збоченнями, від садизму до цнотливості; переповнений братами, сестрами, дядьками, тітками... світ захлинався в самогубному божевіллі. — А все ж таки серед дикунів Самоа, на деяких островах біля берегів Нової Гвінеї... Тропічне сонце лягало теплим медом на оголені тіла дітей, що безладно стрибали одне на одного серед зарослів квітучого гібіскуса. Рідний дім був у будь-якій з двадцяти вкритих пальмовим листям хатинок. На островах Тробріан зачаття вважалося роботою духів роду; ніхто навіть не чув нічого про батьківство. — Крайнощі, – мовив Контролер, – сходяться. Бо інакше й бути не могло. — Доктор Веллс каже, що тримісячний замінник вагітності поліпшить моє здоров’я на три-чотири роки вперед. — Ну, маю надію, що він правий, – відказала Леніна. – Але ж, Фанні, невже ти справді хочеш сказати, що впродовж наступних трьох місяців ти не будеш... — Ой, та ні, дорогенька. Лише тиждень-два, і це все. А вечір я проведу в клубі, граючи музичний бридж. Ти теж кудись підеш? Леніна кивнула головою. — А з ким? — З Генрі Фостером. — Знову? – На милому округлому личку Фанні з’явився не надто доречний вираз несхвального й обуреного здивування. – То ти ще й досі зустрічаєшся з тим Генрі Фостером? Матері й батьки, брати і сестри. А ще ж були чоловіки, жінки, коханці. Моногамія і романтичне кохання. — Хоч ви, мабуть, і не знаєте, що це таке, – припустив Мустафа Монд. Вони заперечно похитали головами. Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь обмеженість, скерування імпульсів і енергії у вузьке русло. — Але ж усі ми належимо одне одному, – завершив він цитуванням гіпнопедичної приказки. Студенти закивали головами, рішуче погоджуючись із цією констатацією, яку після шістдесяти двох тисяч повторів у темряві вони сприймали вже не просто як щось вірогідне, а як аксіому, таку очевидну, що не піддається жодному сумніву. — Ну, але ж, – почала виправдовуватися Леніна, – я зустрічаюся з Генрі лише чотири місяці. — Лише чотири місяці! Мені це подобається. Ба більше, – не вгавала Фанні, осудливо тикаючи на неї пальцем, – увесь цей час у тебе нікого, крім Генрі, не було. Хіба не так? Леніна густо почервоніла; проте в її очах і в тоні її голосу відчувався виклик. — Так, у мене нікого не було, – кинула вона доволі різко. – І я, до речі, зовсім не розумію, чому ще хтось мав би бути. — Ой, вона зовсім не розуміє, чому ще хтось мав би бути, – передражнила її слова Фанні, немовби звертаючись до якогось невидимого слухача, що стояв за спиною Леніни. А тоді вона раптово сказала цілком іншим тоном: – Але справді, мені таки здається, що тобі варто бути обережною. Адже це така жахлива манера – ходити й ходити весь час з одним чоловіком. У сорок, тридцять п’ять років – це ще півбіди. Але у твоєму віці, Леніно! Ні, це в жодні ворота не лізе. І ти ж сама знаєш, як рішуче заперечує Директор ІЗЦ проти будь-яких інтенсивних або тривалих стосунків. Чотири місяці з Генрі Фостером, не маючи інших чоловіків... якби він довідався, то був би просто розлючений... — Уявіть собі воду в трубі під тиском. – Вони уявили. – Просвердлюю її в одному місці, – сказав Контролер. – Ого, який струмінь! Він просвердлив її в двадцяти місцях. Задзюркотіло двадцять слабеньких фонтанчиків. — Моя дитинко. Моя дитинко!.. — Мамо! – Божевілля заразливе. — Моя люба, єдина в світі, найдорожча, безцінна... Мати, моногамія, романтика. Фонтан шугає високо вгору; люто піниться оскаженілий струмінь. Палке бажання має один-єдиний вихід. Моє золотце, моя дитинка. Нічого дивного, що всі ці доісторичні бідолахи були знавіснілі, нечестиві й жалюгідні. Вони жили у світі, що не дозволяв їм сприймати все з полегкістю, не дозволяв їм бути нормальними, добропорядними, щасливими. З усіма тими матерями й коханцями, з усіма заборонами, коритися яким їх не було зумовлено, з усіма спокусами і муками сумління на самоті, з усіма хворобами і нескінченним усамітненим болем, з усіма тими невизначеностями і нуждою... Їх змушували відчувати все загострено. А відчуваючи все загострено (та ще й на самоті, в безнадійно індивідуалістичній ізоляції), хіба ж могли вони бути стабільні? — Тобі, звичайно, зовсім не потрібно поривати з ним. Просто вряди-годи ходи з кимось іншим, ось і все. У нього ж є інші дівчата, правда? Леніна це підтвердила. — Звичайно, що так. Хто-хто, але Генрі Фостер – це справжній джентльмен, як завжди, бездоганний. А тоді ще ж є й Директор. Ти ж знаєш, який він педант... Леніна кивнула й додала: — Він нині поплескав мене по задку. — Ось бачиш! – переможно вигукнула Фанні. – Це тільки підкреслює його принципи. Суворе дотримання традиції. — Стабільність, – наголосив Контролер, – стабільність. Жодної цивілізації не можна уявити без соціальної стабільності. І жодної соціальної стабільності не може бути без стабільності індивідуальної. – Його голос лунав, наче сурма. Всім його слухачам ставало тепліше і немовби просторіше. Машинерія робить нові й нові оберти, вона постійно має обертатися – вічно. Її зупинка рівнозначна смерті. Мільярд жителів човгав колись ногами по земній корі. Колеса почали обертатися. Минуло сто п’ятдесят років, і їх уже стало два мільярди. Зупиніть усі колеса. За якихось сто п’ятдесят тижнів їх знову залишиться тільки мільярд; половина чоловіків і жінок помре з голоду. Колеса повинні обертатися невпинно, але для цього за ними має бути нагляд. Потрібні наглядачі, збалансовані, мов ті колеса на своїх осях, розважливі, надійні, стабільні у своїх уподобаннях. Ті, що ридають: моя дитинко, моя мамусю, моє єдине в світі коханнячко; або ті, що нарікають: мої гріхи, караюча десниця мого Господа; ті, що стогнуть від болю, гарячково щось бурмочуть, мов у лихоманці, оплакують свою старість і злидні, – як вони можуть наглядати за колесами? А якщо вони на це не здатні... Не буде кому навіть поховати або спалити той мільярд небіжчиків. — Та й зрештою, – мовила улесливим тоном Фанні, – що може бути болісного або неприємного в тому, щоб мати ще одного-двох партнерів, окрім Генрі. Тобі просто потрібно бути трохи розпуснішою... — Стабільність, – наполягав Контролер, – стабільність. Фундаментальна й остаточна потреба. Стабільність. Ось для чого це все. Помахом руки він показав на сад, велетенську будівлю зумовлювального центру й оголених дітей, що ховалися в кущах або бігали галявинами. Леніна похитала головою. — Чомусь, – замислилася вона, – мене останнім часом не дуже тягне на розпусту. Таке іноді трапляється. Хіба з тобою, Фанні, такого не бувало? Фанні співчутливо й доброзичливо кивнула. — Але потрібно докласти зусиль, – повчально мовила вона, – не можна просто так виходити з гри. Всі ми, врешті-решт, належимо одне одному. — Так, усі ми належимо одне одному, – поволі повторила Леніна й, зітхнувши, на якусь мить замовкла; а тоді взяла Фанні за руку й легенько її стиснула. – Ти маєш слушність, Фанні. Як завжди. Я докладу зусиль. Стримуваний імпульс переливається через край, і ця повінь стає жагою, пристрастю, навіть божевіллям: усе залежить від потужності течії, а також від висоти й міцності загати. Тоді як неприборкуваний потік плинно тече визначеними заздалегідь каналами до спокою і благоденства. Зародок потерпає від голоду; насос замінника крові невпинно, день за днем, робить свої вісімсот обертів за хвилину. Щойно декантований малюк репетує; миттєво до нього підбігає няня з пляшкою зовнішних секрецій. У цей проміжок часу емоції, викликані бажаннями, вщухають, коли ці бажання задовольнити. Треба скоротити цей інтервал, зламати ці всі старі, нікому не потрібні бар’єри. — Щасливі хлопчаки! – вигукує Контролер. – Ми зробили все можливе для того, щоб ваше життя було емоційно легким, щоб уберегти вас, наскільки можливо, взагалі від будь-яких емоцій. — Форд у своєму драндулеті, – пробурмотів Директор ІЗЦ. – Зі світом усе добре. — Леніна Краун? – перепитав помічника визначальника Генрі Фостер, застібаючи блискавку на штанах. – О, це розкішна дівчина. Пневматична, мов надувна лялька. Я просто дивуюся, що ти ще й досі її не мав. — Я сам собі дивуюся, – відказав помічник визначальника. – Обов’язково спробую. За першої ж нагоди. Бернард Маркс, який був у другому кінці роздягальні, підслухав їхню розмову і зблід. — І, правду кажучи, – додала Леніна, – мені вже й самій починає трішечки набридати бути щодня лише з Генрі. – Вона почала вбирати ліву панчоху. – Ти знаєш Бернарда Маркса? – запитала вона якомога недбаліше, хоч ця награна недбалість виглядала явно силуваною. Фанні мало не остовпіла. — Ти ж не маєш на увазі...? — А чому б ні? Бернард альфа-плюсовий. Крім того, він запросив мене відвідати з ним одну з тих Дикунських резервацій. — Але ж його репутація? — А що мені до його репутації? — Кажуть, що йому не подобається ґольф із перешкодами. — Кажуть, то й кажуть, – перекривила її Леніна. — А ще він більшість часу буває сам: на самоті. – Фанні вимовила це з непідробним жахом. — Ну, якщо він буде зі мною, то вже не буде на самоті. І взагалі, чого це всі так по-свинському до нього ставляться? Як на мене, то він цілком солоденький. – Вона усміхнулася сама собі; який же він був сором’язливий, просто не віриться! Майже переляканий – немовби це вона була Світовим контролером, а він – якийсь гамма-мінусовий механік. — Ось поміркуйте над власним життям, – сказав Мустафа Монд. – Чи бодай хтось із вас наштовхувався на якусь нездоланну перешкоду? Усі просто промовчали, й ніхто не дав ствердної відповіді. — А чи комусь із вас довелося занадто довго чекати, поки здійсниться ваше усвідомлене бажання? — Ну, – почав був один із хлопців, але завагався. — Кажи вже, – підбадьорив його Директор ІЗЦ. – Не примушуй чекати його фордичність. — Одного разу я мусив чекати майже чотири тижні, поки дівчина, яку я хотів, дозволила мені заволодіти нею. — І внаслідок цього ти пережив сильні емоції? — Жахливі! — Власне; жахливі, – мовив Контролер. – Наші предки були такі тупі й недалекоглядні, що коли перші реформатори запропонували їм позбутися цих жахливих емоцій, вони навіть не захотіли їх слухати. — Говорять про неї, неначе про кавалок м’яса. – Бернард заскрипів зубами. – Мати її тут, мати її там. Ніби шматок баранини. Принижують її до якоїсь баранини. Вона сказала, що подумає над цим, сказала, що дасть мені цього тижня відповідь. О, Форде, Форде, Форде. – Він волів би підійти до них і дати їм по пиці: щосили, знову і знову. — Ага, я справді тобі раджу її спробувати, – сказав тим часом приятелеві Генрі Фостер. — Візьміть, скажімо, ектогенезис. Пфіцнер і Кавагучі розробили цілу технологію цього позатілесного розмноження. Але чи зацікавило це уряд? Ні. Бо існувала така річ, як християнство. Жінок примушували й далі бути живородними. — Він такий потворний! – вигукнула Фанні. — А от мені подобається його вигляд. — А ще такий дрібонький. – Фанні скривила міну, адже низький зріст був типовою й жахливою ознакою низької касти. — А як на мене, то це доволі солоденька якість, – заперечила Леніна. – Його так і хочеться погладити. Знаєш. Наче котика.. Фанні була приголомшена. — Кажуть, коли він ще був у пляшці, хтось помилково додав алкоголь у його замінник крові, думаючи, що він був гаммою. Ось чому він такий низькорослий. — Що за дурниці! – обурилася Леніна. — В Англії фактично було заборонене навчання під час сну. Тоді існував так званий лібералізм. Парламент, якщо ви розумієте, про що йде мова, ухвалив закон про цю заборону. Це збереглося в архівах. Усі ці промови про індивідуальну свободу. Свободу бути ні до чого не здатним і жалюгідним. Бути затичкою округлої форми, що вільно намагається затулити собою квадратний отвір. — Та звісно ж, любий приятелю, тобі і карти в руки, запевняю тебе. Тобі і карти в руки. – Генрі Фостер поплескав помічника визначальника по плечу. – Бо всі ми, врешті-решт, належимо одне одному. Сто нічних повторень тричі на тиждень впродовж чотирьох років, подумав Бернард Маркс, який був фахівцем із гіпнопедії. Шістдесят дві тисячі чотириста повторень творять єдину істину. Ідіоти! — Або візьмімо кастову систему. Її постійно пропонували і постійно відкидали. Тоді існувала так звана демократія. Так, ніби люди являли собою щось більше за звичайні фізико-хімічні тотожності. — Ну, я тільки можу сказати, що прийму цю пропозицію. Бернард їх ненавидів, ненавидів. Але їх було двоє, вони були високі, були міцні. — А тоді року Фордового 141-го розпочалася Дев’ятирічна війна. — Навіть якщо йому і справді додали в замінник крові алкоголь. — Фосген, хлорпікрин, етилйодацетат, дифенілціанарсин, трихлорометил, хлороформат, дихлоретил сульфід. Не кажучи вже про синильну кислоту. — Хоч я в це просто не вірю, – зробила висновок Леніна. — Гул чотирнадцяти тисяч літаків, що насувалися чіткими формаціями. Але на бульварі Курфюрстендамм або у Восьмому муніципальному окрузі Парижа вибухи бомб зі спорами сибірки лунали навряд чи гучніше за ляскіт паперових мішечків. — Бо я справді хочу побачити Дикунську резервацію. — Ch3C6H2(N02)3 + Hg(CNO)2 = ну, і що? Велетенська воронка в землі, купа цегли, шматочки плоті і слизу, нога разом із черевиком летить у повітрі і падає – хляп! – прямо посеред яскраво-червоних квітів герані; яке чудове видовище того літа! — Ти безнадійна, Леніно, роби собі, як знаєш. — А особливо дотепна була російська технологія зараження водопостачання. Повернувшись одна до одної спинами, Фанні й Леніна переодягалися далі мовчки. — Дев’ятирічна війна, тоді потужний економічний крах. Вибирати треба було між Світовим контролем і руїною. Між стабільністю і... — Фанні Краун також симпатична дівчина, – сказав помічник визначальника. В яслах закінчився урок класової свідомості, голоси тепер привчали майбутніх споживачів постійно відчувати потребу в нових промислових товарах. Я так люблю літати, – шепотіли вони, – я так люблю літати, я так люблю новий одяг, я так люблю... — Сибірка, звісно, поховала лібералізм, та все ж таки не можна нічого робити силою. — Навіть близько не така пневматична, як Леніна. Навіть близько. — А старий одяг паскудний, – вів далі невтомний шепіт. – Ми завжди викидаємо геть старий одяг. Краще викидати, ніж латати, краще викидати, ніж латати, краще викидати... — Справа уряду засідати, а не руками махати. Керувати треба за допомогою мізків і сідниць, а не кулаків. Скажімо, існувала обов’язкова повинність споживання. — Ну, я вже готова, – повідомила Леніна, але Фанні й далі мовчала, відвернувшися спиною. – Ну ж бо миритися, дорогенька моя Фанні. — Кожен чоловік, жінка й дитина були зобов’язані споживати щороку визначену їм кількість. Задля розвитку промисловості. А внаслідок цього отримали... — Краще викидати, ніж латати. Що більше латок, то менший достаток; що більше латок... — Ще трохи, – похмуро буркнула Фанні, – і ти накличеш на себе біду. —... свідоме заперечення у величезних масштабах. Відмова від споживання. Назад до природи. — Я так люблю літати. Я так люблю літати. — Назад до культури. Саме так, до культури. Бо ви ж не зможете багато споживати, якщо сидітимете й читатимете книжки. — Чи я нормально виглядаю? – запитала Леніна. Її жакет був пошитий з темно-зеленої ацетатної тканини, а комір і манжети були оздоблені зеленим віскозним хутром. — Вісімсот прихильників простого життя були покошені кулеметним вогнем у дільниці Ґолдерс Ґрін. — Краще викидати, ніж латати, краще викидати, ніж латати. Зелені вельветові шорти і білі ґольфи з віскозної вовни, відгорнуті під колінами. — А тоді відбулася та сумнозвісна масакра у Британському музеї. Дві тисячі шанувальників культури були отруєні дихлоретил сульфідом. Біло-зелений жокейський кашкет затіняв Ленінині очі; її туфельки були яскраво-зелені й начищені до блиску. — Врешті-решт, – сказав Мустафа Монд, – Контролери збагнули, що силою нічого доброго не здобути. Повільніші, але набагато переконливіші методи ектогенезису, неопавловського зумовлювання і гіпнопедії... А довкола талії в неї був оздоблений сріблом зелений патронташ із шкірзамінника, що трохи випинався (адже Леніна не була ялова), переповнений регламентованим запасом контрацептивних засобів. — Нарешті були використані відкриття Пфіцнера і Кавагучі. Потужна пропаганда проти живородного розмноження... — Чудово! – завзято вигукнула Фанні. Вона ніколи не вміла занадто довго опиратися Леніниним чарам. – А який солодесенький цей Мальтузіанський пояс! — Поєднана з кампанією супроти патріархальщини; із закриттям музеїв, підриванням історичних монументів (на щастя, більшість із них було вже зруйновано під час Дев’ятирічної війни); із забороною на всі книжки, опубліковані перед 150-м роком Фордовим. — Я просто мушу дістати собі такий, – додала Фанні. — Існували, скажімо, такі речі, як піраміди. — Моя стара кулішниця, та чорна, лакована... — Або чоловік, якого звали Шекспір. Ви, звісно, нічого про все це не чули. — Це просто ганьба – отой мій патронташ-кулішниця. — Це і є переваги справжньої наукової освіти. — Що більше латок, то менший достаток; що більше латок, то менший... — Поява першої «Моделі Т» господа нашого Форда... — Він був у мене майже три місяці. — Ця дата визначила початок нової ери. — Краще викидати, ніж латати, краще викидати... — Як я вже казав, існувало так зване християнство. — Краще викидати, ніж латати. — Етика й філософія обмеженого споживання... — Я люблю новий одяг, я люблю новий одяг, я люблю... —... така потрібна в період обмеженого виробництва; але в епоху машин і фіксації азоту – це явний суспільний злочин. — Мені його дав Генрі Фостер. — З усіх хрестів позрізали верхні частини, і вони перетворилися на образ літери «Т». А ще існував так званий Бог. — Це справжній шкірзамінник. — Тепер у нас Світова держава. Святкування Дня Форда, Громадські співи і Солідарні служби. — О, Форде, як я їх ненавиджу! – подумав Бернард Маркс. — Існувало так зване Царство Небесне; та все одно вони поглинали величезні дози алкоголю. — Як м’ясо, як купу м’яса. — Існувала так звана душа і так зване безсмертя. — Запитай у Генрі, де він це дістав. — Вони заживали морфій і кокаїн. — А найгірше, що вона й сама уявляє себе кавалком м’яса. — Року Фордового 178-го виплачували субсидії двом тисячам фармакологів і біохіміків. — Він має такий похмурий вигляд, – показав помічник визначальника на Бернарда Маркса. — Минуло шість років, і його вже почали виробляти для широкого вжитку. Ідеальний наркотичний засіб. — Піймаймо його на гачок. — Ейфоричний, дурманний, привабливий галюциноген. — Похмурий, Марксе, похмурий. – Той аж здригнувся, коли його поплескали по плечу, й підвів очі. Знову та бестія Генрі Фостер. – Тобі справді потрібно грамульку соми. — Всі переваги християнства й алкоголю; жодних їхніх вад. «О, Форде, як би я хотів його вбити! » Але натомість він сказав: — Ні, дякую, – відмовившись від запропонованих йому таблеток. — Влаштуйте собі перепочинок від реальності, коли цього забажаєте, і вас не турбуватиме ні біль голови, ні якась там міфологія. — Та візьми, – наполягав Генрі Фостер, – візьми. — Стабільність була практично забезпечена. — Грамулька соми лікує від утоми, – зацитував помічник визначальника невибагливу гіпнопедичну мудрість. — Залишилося тільки здолати старість. — Цур тобі й пек! – вигукнув Бернард Маркс. — Диви, який гоноровий. — Статеві гормони, переливання юної крові, магнієві солі... — Май на увазі, що краще сому споживати, ніж сваритись і кричати. – Регочучи, вони пішли собі геть. — Були ліквідовані всі фізіологічні недуги похилого віку. А разом із ними, звісно... — Не забудь запитати його про той Мальтузіанський пояс, – попросила Фанні. — Разом із ними всі старечі психічні відхилення. Характер людини залишався незмінним упродовж цілого її життя. —... зіграти два раунди гольфу з перешкодами, поки стемніє. Я мушу летіти. — Робота, гра... в шістдесят років наша енергія і смаки залишаються такими ж самими, що були й у сімнадцять. У старі недобрі часи люди похилого віку мусили від усього відмовлятися, йти на пенсію, вдарятися в релігію, проводити час за читанням, роздумами... роздумами! — Ідіоти, свині! – бурмотів собі під ніс Бернард Маркс, прямуючи коридором до ліфта. — Тепер... завдяки прогресу... старші люди працюють, злягаються, забувають, що таке нудьга, за будь-якої погоди їм не бракне насолоди, у них просто немає часу на те, щоб сісти й замислитися... але навіть якби така часова тріщина за якимось невдалим збігом обставин і розколола б щільну субстанцію розваг, які відволікають їхню увагу, на допомогу завжди приходила б сома, розкішна сома, півграмульки на півдня, грамульку на вихідні, дві грамульки для подорожі на розкішний Схід, три – для затемненої вічності на місяці; а повертаючись з цих мандрів, вони б опинялися на протилежному боці розколини, на безпечному й надійному ґрунті щоденної праці й розваг, де можна стрибати з однієї чуттєвки до другої, від дівчини до пневматичної любаски, від електромагнетичного поля для ґольфу до... — Дівчинко, йди геть, – сердито крикнув Директор ІЗЦ. – І ти, малий, шуруй звідси! Ви що, не бачите, що його фордичність заклопотані? Йдіть і займайтеся своїми еротичними забавами деінде. — Пустіть дітей до мене, – прорік Контролер. Конвеєр і далі собі рухався, неквапливо, велично, ледь чутно гуркочучи своєю машинерією, зі швидкістю у тридцять три сантиметри за годину. У червоній пітьмі виблискували незліченні рубіни. РОЗДІЛ 4

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒