Володимир БІЛІНСЬКИЙ 11 страница

Між іншим, М. М. Карамзін став одним із авторів " російського чуда". У 1803 році він приступив до написання своєї 12-томної " Історії держави Російської" і до 1811 року написав кілька перших томів. Про це заявив він сам на перших сторінках книги, читаючи їх у тому ж 1811 році імператорові Олександру І, особистому вихованцеві Катерини II. Книга стала " лебединою піснею" М. М. Карамзіна, проспіваною " на славу Москві та її князям" за " збирання землі руської".

Однак із М. М. Карамзіним трапилася велика " трагедія" при написанні книги. Почавши писати " Історію", він раптом виявив, що всі " відкриті й придбані" до нього " літописні зводи" не містили інформації про " появу Москви" у добатиїв час. Простежувався неймовірний конфуз. Виходило так, що М. М. Карамзін співав славу місту, котре з’явилося в Золотій Орді в часи хана Менгу-Тимура. Виходило, що саме золотоординські хани прославили своє князювання. Природно, цих страшних думок Карамзін дуже злякався. Він стрімголов кинувся шукати потрібний йому " літописний звід". І – о диво! – знайшов! Саме те, що шукав!

Послухайте:

" У 1809 році... знайшов я два скарби в одній книзі: літопис Київський, відомий єдино Татіщеву, і Волинський.

раніше нікому не відомий... За кілька місяців дістав я інший список їх: як такий, що належав колись Іпатіївському монастирю, був він захований у бібліотеці С. -Петербурзької Академії Наук між Дефектами" [27, т. І, с. 24].

Захотів – і знайшов! І не де-небудь у зубожілому, глухому монастирі, а в самій Академії наук. Виявляється – і там " ховалися" шедеври. А " дістав" Карамзін не просто який-небудь " літописний звід", а саме – Іпатіївський, тому що в Іпатіївському " літописному зводі" й згадується вперше слово " Москва".

Нагадаю читачеві ті слова: " Прийди до мене, брате, в Москву”

Але головне, М. Карамзін знайшов те, що йому було потрібно, – Москва в тім зводі згадана в 1147 році.

" Чудеса" у Московії в ті часи відбувалися на кожному кроці. Не будемо докопуватися, хто " сотворив" Іпатіївське " чудо" – чи сам М. М. Карамзін, чи Катерина II зі своєю " Комісією".

Однак М. М. Карамзін припустився дивовижної помилки, коли повідомив:

" Катерина Велика, палко люблячи нашу історію, перша наказала друкувати літописи. Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів. Яка потреба друкувати одне у двадцяти книгах" [27, т. І, с. 24–25].

І невтямки було цьому великоросові, що він зазіхав на головне катерининське надбання, на таїнство процесу написання так званих " загальноросійських літописних зводів". Хитрою і розумною була Катерина II для свого часу, але дуже багато дурнів і необережних людей продовжували її справу. Куди лише ткнуться – скрізь нашкодять.

До речі, особисто М. М. Карамзін повідомив нам про існування таких катерининських " літописних списків": Лаврентіївського, Троїцького, Іпатіївського, Хлєбніковського, Кенігсберзького, Ростовського, Воскресенського, Львовського, Архівського й інших.

Що характерно: саме з часів Катерини II назавжди зникли всі стародавні першоджерела. Особливо – українські, ті, які були вивезені з веління Петра І і тої ж Катерини II. Не буду вдруге наводити слова зі щоденника О. В. Храповицького, де він нагадує нащадкам, що оригінал великого Нестора " Повість минулих літ" Катерина II тримала у своїх руках. Повторюю – оригінал! І не будемо забувати, що всі видатні раритети старовини імператриця та її нащадки зберігали у Санкт-Петербурзі, який не був спалений, як Москва, 1812 року.

А далі хочу розповісти читачам про ще одну цікаву історію. Десь у 1692 році в Московській державі була написана книга " Скіфська історія", автором якої був Андрій Іванович Лизлов. Освічена людина, мудрий фахівець, він багато років був на високій державній службі й багато поїздив по європейській частині Московії. Книга майже сто років поширювалася в рукописі, тому що московська влада забороняла її друкувати за " вільнодумство та єресь".

Ця праця написана в докатерининські часи, але вперше була надрукована в повному обсязі 1787 року, саме за правління Катерини II. Частково перший розділ вийшов 1776 року. Відтоді до 1990 року книга в Російській імперії не перевидавалася. Навіть виправлена катерининськими помічниками, вона чомусь лякала московських можновладців та їхніх наукових мужів.

І лише в 1990 році, коли імперія розвалювалася, книга вийшла в Москві – накладом 5000 примірників. Не густо. Послухайте, що написав у 1990 році в післямові російський професор:

" Цікаво відзначити характер виправлень (катерининських часів. – Б. Б. ): вони були не лише технічними, але й за змістом.., більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так, замість слів " цар і цариця! ' написані " хані ханша"; замість слова " царство" поставлено " влада! ’; слово " московському государеві" замінено на " російському".., а текст про " чудеса" вимазано із книги

Лизлова... Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр, можливо, у Г. Міллера" [29, с. 347].

Дуже цінні вказівки щодо виправлень. Намагалися відмежуватися від золотоординського минулого, коли в московських церквах славили царів – Батия, Берке, Менгу-Тимура, Тохту, Тохтамиша та інших. Як мовилося в церковних проповідях, то були " послані Богом для московитів Царі". У XVIII столітті цих слів соромились і їх " підчищали". Проголосивши себе " великоросами" і поцупивши в українців-русичів їхню історію, намагалися у всіх стародавніх текстах " Московію" іменувати – " Росією", а царів " московських" – " російськими"! Тепер ми усвідомлюємо, навіщо Катерина II створювала так звані " загальноросійські літописні зводи", де " зводили докупи" нічим не пов’язані волинську і київську землі з ростовською і суздальською.

Про Г. Ф. Міллера не буду повторюватися – читачі вже знають про цього " російського патріота". Слід зазначити: хоча книга А. І. Лизлова була неабияк " підчищена", однак її все-таки повністю переписувати не стали. Це й зберегло для історії найбільшого свідка кінця XVII століття. Тому що " Скіфська історія" містить масу посилань автора на першоджерела, якими він користувався при написанні книги про Московію та її сусідів. Це, по суті, перша історія Московії, хоча дещо попсована цензурою.

Наводжу першоджерела, на які посилався А. І. Лизлов у " Скіфській історії":

1. " Синопсис... – видання Києво-Печерської Лаври", надруковане в її друкарні в 1674, 1678 і двічі в 1680 роках (с. 392).

2. " Хроніка Сарматії Європейської" (Краків, 1611). Під таким заголовком відомий публіцист і перекладач Мартін Пашковський видав польський переклад книги Олександра Гваныні (1538–1614) (с. 433).

3. 'Універсальні реляції Джованні Бутеро (1533–1617), одного із найбільших італійських письменників... ", уперше видані в Римі у 1591–1592 р. Автор " Скіфської історії" спирався на перше видання польського перекладу (Краків, 1609) (с. 434).

4. " Хронограф (Київський)... " – невідомо який", у наш час налічується кілька сотень списків" (с. 398), " Редакція 1512 р. " не ділена на глави", у " Скіфській історії не використана" (с. 399). " Серйозне наукове дослідження редакцій Хронографа з’явилося... через 200 років" (с. 399).

У такий спосіб в імперії фальсифікували стародавні першоджерела.

5. " Засєкин літописець". Російські історики супроводжують цей історичний документ словами: " невідома історична пам’ятка". Незбагненно! А. І. Лизлову наприкінці XVII століття була відома, а після Катерини II – невідома (с. 399– 400).

6. " Історія про великого князя Московського" –А. М. Курбського. " Видана в Литві, ймовірно, у 1573 р. " (с. 400).

7. " Історія про Казанське царство... ". " Написана в другій половині XVI в. ... Є безліч різних списків" (с. 401).

8. " Степенна книга... ". " Один із найбільших руських історичних творів, написаний у 1560–1563 рр... під керівництвом царського духівника Афанасія... До кінця XVII ст. існувала в сотнях списків". До речі, до цієї книги приклав руку особисто Іван IV (Грозний) (с. 397).

9. " Хроніка" Матвія Стрийковського" (1547–1593). " Видний польський політичний діяч, історик... Використано Кенігсберзьке видання 1582 року" (с. 433–434).

10. " Церковні хроніки" Цезаря Баронія (1538–1607). " У 1600–1603 р. відомий польський діяч Петро Скарга завершив переклад з італійської мови на польську... Більш повне друге видання (після 1603 р. – В. Б. ) включало матеріали з 12 томів " Хронік". Його і використав у своїй праці А. І. Лизлов (с. 434).

11. " Хроніка всього світу" Мартіна Бельського, видана в 1551 р., друге видання датоване 1554 р., третє – 1564 р. Книга видана в 10 томах. Сім книг присвячені історії окремих європейських країн, а також Нового світу (с. 434).

12. " Польська хроніка" Мартіна Кромера. Неодноразово видавалася латинською мовою (1555–1589). " У 1611 р. вийшов її польський переклад у ЗО книгах, виконаний Мартіном Блажовським... Він і був використаний Лизло- вим" (с. 434–435).

13. " Історія греко-перських воєн" Геродота.

14. " Історія Олександра Великого" Квінта Курція, використовувалася в польських перекладах, на що є в А. І. Лизлова посилання (с. 443).

15. " Двір Цесаря турецького та проживання його в Константинограді" Симона Старовольского – увійшов до книги А. І. Лизлова " Скіфська історія" повністю як четверта частина в перекладі з польської на російську мову. Про це Андрій Іванович Лизлов повідомив читачам у своїх посиланнях.

Однак А. І. Лизлов у своїй книзі не послався ні на один так званий " загальноросійський літописний звод". Він не знав про їхнє існування. Тому що на початку XVIII століття їх не існувало! І російський професор у супровідній статті до книги " Скіфська історія" змушений був визнати в 1990 році: " Проведене в ході підготовки до видання " Скіфської історії" А. І. Лизлова повне порівняння її тексту із джерелами дозволяє... заявити: весь використаний автором (Лизловим. – В, Б. ) фактичний матеріал походить із творів, названих ним у змісті й відображених у примітках. Никонівський, Воскресенський та інші літописи не використовувалися в " Скіфській історії" [29, с. 432].

Отже, праця А. І. Лизлова спиралася на великі європейські першоджерела. Одночасно автор використав доступні в його час київські і московські джерела. Нам відомо, що А. І. Лизлов працював у бібліотеках багатьох монастирів, але головним чином – у сховищі московської Патріаршої ризниці. Однак навіть у патріаршому сховищі у вісімдесятих – дев’яностих роках XVII століття він не зустрів жодного " загальноросійського літописного зводу".

Цей історичний факт завдав нищівного удару по російській фальсифікації.

Ось чому книга А. І. Лизлова впродовж більш як 200 років була в забутті, її не вивчали й не друкували. Та й сьогодні, у сучасній російській імперії, не шанується.

Хоча книга побувала в руках одного із фальсифікаторів російської історії Г. Ф. Міллера, вона все-таки багато про що повідала.

Звертаю увагу читачів на незаперечні факти книги:

– А. І. Лизлов у своїй книзі жодним словом не згадав про Нестора і його " Повість минулих літ", оскільки про те не знав. Як не відали про це наприкінці XVII століття московська влада і московська патріархія. Можна припустити, що праця Нестора на той час (1692 рік) ще зберігалася в Києві. Скоріше за все, у лаврі.

— А. І. Лизлов жодним словом не обмовився також про існування хоча б якогось так званого " загальноросійського літописного зводу", де б поєднувалася історія Київського князівства з Ростово-Суздальським, особливо їхнє літописання. Таких " літописних зводів" наприкінці XVII століття не було ні в монастирях, де працював автор, ні в Патріаршій ризниці. А в Києві їх, зрозуміло, не писали і зберігати не могли.

— Автор книги дуже чітко відрізняв народ Московії – московитів – від народу Київського князівства – русичів. Він так і писав: " Скіфія... є двояка: єдина європейська, у ній же ми живемо, тобто москва, росіяни, литва, волохи і татари європейські... " [29, с. 8].

Байки про " великоросів" і " малоросів" – це творіння новітніх часів. На початку XVIII століття московит ще був московитом.

– А. І. Лизлов у " Скіфській історії" зовсім не говорить про Московського князя Івана Калиту. Він, як і його сучасники, не знав такого князя в XIV столітті. Саме час згадати про " родовід великих князів, складений Государинею". Як бачите, всерйоз попрацювала Катерина II.

— А. І. Лизлов стверджував, що Московський улус перебував у складі єдиної татарської держави–Орди–269 років: з 1237 до 1506 року. Ось як він описав розмову, що відбулася 6988 (1480) року, при нападі на ставку Великого Хана, двох високопоставлених воїнів московського воїнства: " О царю! Безглуздо є велике це Царство (Велику орду. – В. Б. ) до кінця опустошити, розорити, звідси ж і ти сам вийшов, і ми всі, і це є Вітчизна наша". Краще й не скажеш!

— А. І. Лизлов зафіксував рік повного визволення Великого Київського князівства і його землі від татарських загарбників Золотої Орди. Читаємо: " Літа... від Христа 1333... Литовський князь Ольгерд.., зібравши багато воїнства, іде на поганих... І від того часу всі поля від Путивля до Києва і до устя Дону, по інший бік Дніпра навіть до Очакова від татар звільнилися. І прогнали їх до ріки Волги, інших до Кафи, і до Азова, і в Крим аж за Перекоп" [29, с. 33].

Перенесення року звільнення Київського князівства на 1362 – вимисел московських істориків наступних часів. І ми знаємо, навіщо подібне робилося.

— У " Скіфській історії" зовсім не згадується про антитатарські виступи XIV століття в північних улусах Золотої Орди: Ростові, ТЬері, Нижньому Новгороді, Суздалі, Переяславлі, Костромі. Про це в XVII столітті ніхто не відав. Була суцільна " симфонія" на території Золотої Орди. Адже до цього закликали в першу чергу московська Церква і її владики. Вигадки про народні повстання – творіння пізніших часів. Згадайте, як Катерина II була " цим незадоволена для складання Історії".

— А. І. Лизлов зовсім по-іншому описав так звану Куликовську битву. Про жоден союз Мамая з Литовсько-Руським князівством навіть мови не йшло. То була звичайна міжусобна бійня в єдиній державі, де Москва відстоювала свої привілеї.

Не буду подавати ще з десяток подібних тверджень А. І. Лизлова. Саме його книга стала великим і незаперечним доказом пізнішої фальсифікації російської історії. Вона заперечила основні постулати тієї фальсифікації.

Хочу сказати кілька слів про ще одну книгу з історії Московії, написану десь наприкінці сорокових років XVIII століття. У докатерининські часи Василь Микитович Татіщев написав книгу " Історія Російська з найдавніших часів". Катерина II в ті роки не могла впливати на В. М. Татіщева. Однак і Єлизавета Петрівна вільнодумства в імперії не допускала. Лютували, як звичайно, церковна і державна цензура. Тому В. Татіщеву за життя не вдалося надрукувати свою книгу. Йому прямо заявили, що він проповідує " єресь і вільнодумство", а книга суперечить вказівкам Петра І " про порядок викладу історії держави". Після смерті В. М. Татіщева його рукописи зникли. Російський академік Петро Григорович Бутков у першій половині XIX століття чітко вказав, що " Історія" В. М. Татіщева, частково видана за Катерини II, видрукована не з оригіналу, а сфальсифікована: " Історія Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, аз доволі невдалого, скороченого списку... При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, і зроблено багато пропусків".

До речі, ще за життя Катерини II один із її протеже, історик І. М. Болтін, обвинувачував В. М. Татіщева (уже покійного – помер у 1750 році) у " використанні неіснуючих джерел".

Виявляється, у сорокових роках XVIII століття джерела існували, а у вісімдесятих роках – їх уже не стало. Прошу звернути увагу на послужний список автора " Історії":

" Татіщев Василь Микитович (19. 4. 1686 р. –15. 7. 1750 р. ).., російський державний діяч, історик... Брав участь у Північній війні 1700–21 р., виконував різні військово-дипломатичні доручення царя Петра І. У 1720–22 р. і 1734–37 р. керував казенними заводами на Уралі, заснував Катеринбург; у 1741–45 р. Астраханський губернатор" [16, т. 25, с. 297].

В. Н. Татіщев мав прямий вихід на будь-який архів і працював на Уралі та в Астрахані до вилучення із цих міст архівів і стародавніх золотоординських матеріалів. До речі, Катерина II 1768 року відправила експедицію, яку очолив Петро Симон Паллас, у райони Нижнього Поволжя, Середнього і Південного Уралу, Південного Сибіру (Алтай, Байкал, Забайкалля) для вилучення як архівів, так і стародавніх раритетів. Експедиція була комплексною. Займалася питаннями: географічними, геологічними, етнографічними й т. д. Однак ці питання були прикриттям до головної її роботи: вивчення питання освоєння підкорених земель. А ті землі і народи можна було остаточно підкорити тільки за умови вилучення в народів писемної пам’яті... Згадувана " експедиція" проїхала тисячі кілометрів, працювала з 1768 до 1774 року. Подібних груп, загонів були сотні.

Тепер читачі мають розуміти, який грандіозний задум фальсифікації здійснила російська правляча еліта в другій половині XVIII століття, створивши " Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії" і вилучивши у всіх народів імперії їхню писемну пам’ять із найдавніших часів до XVIII століття включно.

Особливо від цих воістину бандитських дій постраждав український народ, тому що в нього вкрали всі праці давніх літописців, історичні хроніки українсько-литовського періоду, всі синопсиси і хронографи тощо. Усі ці великі святині в наступні часи було перекручено в інтересах московської імперії, частина із них вставками введена у так звані " загальноросійські літописні зводи".

Сумніватися не доводиться. Тому що на нашій пам’яті перший московський президент М. С. Горбачов відкрито брехав перед усім світом, коли заперечував наявність у московських схованках договору і карти про розподіл Європи в 1939 році між Станіном і Гітлером. Однак документи було знайдено, пред’явлено людству. Ніколи не забувайте про російську імперську облуду.

Нам буде важко знайти приховану в " загальноросійських літописних зводах" московську брехню. Однак пропоную цю місію здійснити. Як звичайно, спиратимемося на російські джерела та російських авторів. Вони дуже наслідили у своїх " історичних творах".

Почнемо дослідження, як і годиться, з найдавнішого джерела – " Повісті минулих літ". Поглянемо, який " доважок брехні" запустили в нашу реліквію історики- " великороси". Відстежимо, що принципово не влаштовувало " великоросів" у древньому літописі.

Послухаймо професора Людвіга Шлецера (1735–1800), який у 1761–1767 роках перебував на службі в Російській імперії, мав титул почесного члена Петербурзької Академії наук:

" У 1720 р. Татіщев був відряджений у Сибір... Тут він знайшов в одного розкольника дуже давній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, що той відмінний від попереднього. Він думав, як і я спочатку, що існує тільки один Нестор і один літопис. Татіщев помалу зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий".

Такі свідчення надав німецький професор. Але що цікаво – до нас дійшов один-єдиний варіант " Повісті минулих літ". Чи не дивно? Однак, якщо згадати про так звану роботу Катерини II та її " Комісії зі складання записок про давню історію, переважно Росії", то нічого дивного в цьому явищі немає. У руках Катерини II опинилися всі 11 варіантів. В її руках був і сам оригінал давнього літопису. Загляньте в " Записки" О. В. Храповицького, де під 23 червня 1791 року знайдете це свідчення. Катерина II дуже суворо ставилася не лише до самих текстів " Повісті минулих літ", а й навіть до кожного рядка, написаного

В. М. Таїіщевим. Навіть Г. Ф. Міллеру, якому вона цілком довіряла та який особисто " займався" " Історією" В. М. Татіщева, вона, зрештою, заборонила показувати кому-небудь хоча б один аркуш оригіналу тієї історії. І це ще до створення знаменитої " Комісії".

А. В. Олсуф’єв від її імені 23 лютого 1783 року " зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що був у нього, якнайшвидше". Я не мав можливості ознайомитися з листом А. В. Олсуф’єва, однак читав (частково) відповідь Г. Ф. Міллера на цей лист.

Послухайте та гарненько подумайте: " 2 березня 1783 року, перепроваджуючи манускрипт, він (Міллер. – В. Б. ) пише: " Вашого Превосходительства власноручне писання звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії бути повідомлений будь-кому сторонньому [ЗО, с. 799–801].

Такі вказівки давала імператриця Катерина II з питань, які стосувалися джерел російської історії. Сьогодні немає ні найменшої певності, що саме оригінал тексту " Повісті минулих літ" дозволила донести до нас правителька " великоросів". А в тому, що існував такий текст-оригінал давньої української святині, думаю, ніхто не сумнівається.

Не вдаватимуся до пояснень, яким чином могли опинитися в Сибіру виписки з оригіналу Несторового літопису. Імовірно, були й інші київські, чернігівські, волинські літописи. Але вони були цілковито українськими; вони принципово в IX–XIII століттях не могли стосуватися історії країни Моксель. То була земля чужих племен. А починаючи з 70-х років XVII століття, та земля стала ворожою для русичів-українців. Хоча українських священиків і державних діячів уже засилали на Соловки, в Сибір, у Закам’я.

Згадайте хоч би випускника, а пізніше викладача Києво-Могилянської академії – Максимовича, висвяченого 1712 року на Митрополита Сибірського і Тобольського та засланого в Сибір " зросійщувати", або, по-іншому, – " нести християнську віру" підкореним фінським і татарським народам. Там у глухій, тайговій землі він і помер 1715 року.

Великі українські просвітителі, вирушаючи у глухомань, володіли не лише словом Божим, а й також книгами, які несли ті слова і стародавні знання. Адже Московія, навіть через сотню років, була суцільно безграмотною, неосвіченою країною.

І нехай читачі не думають, що мої слова – звичайна вигадка. Подам свідчення французького дипломата Де ла Невіля, який 1689 року п’ять місяців перебував у Московії. Ось цитата із його книги " Записки про Московію":

" Московити, загалом кажучи, справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, корисливі... Вони настільки грубі й неосвічені, що без допомоги німців, яких у Москві безліч, не могли б нічого путнього зробити" [31, с. 120]

Така картина московського суспільства на початку XVIII століття. Саме тоді російська еліта вирішила обзавестися писемною історією своєї країни. У глибинці стан культури і науки був значно гірший. Тому, справді, все " путнє" у Московії в XVII–XVIII століттях робилося за допомогою німців. У тому числі й написання історії країни. Втім, це відступ.

Подаючи давній київський літопис Нестора в безлічі так званих " загальноросійських літописних зводів", катерининська " Комісія" і наступні " продовжувачі її справи" настільки зіпсували первісний текст, що професор О. О. Шахматов у своїй об’ємній роботі " Розвідки про найдавніші російські літописні зводи", виданій у Санкт-Петербурзі 1908 року, змушений був написати (між іншим, – не засуджуючи):

" Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописне сказання в тому його вигляді, в якому воно дійшло до нас, у складі хоча б Початкового зводу" [32, с. 64].

Учений мовив разючі слова! Однак не думайте, що О. О. Шахматов намагався ними викрити катерининські фальсифікації. Анітрохи! Він ніколи жодним словом не згадав про свідоме переписування російської історії Катериною II та її " Комісією". Він мовчав, як риба, викинута на берег. Хоча, природно, добре знав про запущену в російську історію брехню. Тому, як і кожен російський історик-" патріот", ішов звичайним, торованим шляхом удосконалення цього " доважку". Він не лише не відкидав, а й виправдував і пояснював очевидний обман. Таке собі вдосконалення брехні.

Російські історики середини XIX століття у своїх посиланнях на первісний текст " Повісті минулих літ" цитували той текст по-іншому, ніж історики кінця XIX і початку XX століття. Порівняймо хоча б тексти, що подаються М. І. Костомаровим і тим же О. О. Шахматовим.

19 березня 1860 року в Санкт-Петербурзі відбувся знаменитий диспут між професором-русофілом Михайлом Петровичем Погодіним і молодим професором-істориком Миколою Івановичем Костомаровим. До речі, сам М. П. Погодін назвав диспут " дуеллю". В результаті тієї " дуелі" було викрито багато російських історичних вигадок, які захищав і проповідував М. П. Погодін. М. І. Костомаров " розгромив" його в усіх напрямках диспуту-" дуелі". Не будемо вдаватися в деталі диспуту, хоча сам по собі він цікавий і повчальний.

Диспут засвідчив, що російську історичну облуду можна спростовувати привселюдно в присутності сотень слухачів: професорів, студентів та й просто всіх зацікавлених. Для диспуту професор М. П. Погодін зачитав, як він особисто заявив, " слова Нестора в оригіналі".

Послухаймо:

" У 862 году идоша за море к Варягам Буси: еще бо ся зваху тыи Варяги Русь, яко друзии зовутся Свое, друзии же Урмяне, Англяне, друзии Гете, тако и си. Реша Руси Чудь, Словени, Кривичи и Вся: Земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет, да и пойдете княжить да володети нами. И избрашася 3 братья с роды своими, пояша по себе всю Русь и придоша: старейший Рюрик седе в Новыграде, а другой Синеус на Беле Озере, а третий Изборсте Трувор" [34, с. 284].

Перекладу Несторові слова сучасною мовою, оскільки ми зараз не будемо заглиблюватися в саме поняття слова " Русь". Поняття " Русь" віднесене Нестором до Рюрика і його роду. Як побачимо надалі, таке тлумачення має пояснення.

Подаю текст у скороченні (авторська редакція):

" У 862 році пішли за море до Варяг-Русі... Сказали тим варяго-русам – Чудь, Словени, Кривичі і Весь: земля наша велика й багата, а порядку в ній нема, ідіть до нас княжити і правити нами. І зібралися 3 брати зі своїми родами, оголивши свою землю Русь, і прийшли до тих, що запрошували: старший брат Рюрик сів правити в Новгороді, інший, Синеус, – на Білому Озері, а третій, Трувор, – в Ізборську".

Що впадає в око – це невідповідність між кількістю тих, що запрошували, та тих, що прибули. Племен, які запрошували, було чотири, а посадили на князівські столи тільки трьох. Дивний випадок. Однак чи то кривичам, чи чуді князь не дістався. Цей момент одразу насторожує. Варто не забувати, що російські історики зі словом " чудь" проробляли циркові номери. На очах у цивілізованого світу. Уточнимо цей момент.

У знаменитій суперечці М. І. Костомарова з М. П. Погодіним ще в ті часи було розтлумачено розуміння слова " чудь". Зверніть увагу, вся російська історична наукова думка шістдесятих років XIX сторіччя знала й фіксувала поняття слова " чудь" цілком конкретно. Не існувало ніяких різночитань. Слухаємо професора М. І. Костомарова:

" Чуддю звалися фінські народи, які жили біля Чудського озера, і навіть у Лівонії, була ще інша чудь заволодська, названа так, напевне, через схожість, як вважали слов’яни, між нею й чуддю лівонською; але коли за старих часів мовилося про інші народи того ж племені: ні корела, ні водь, ні весь, ні мордва, ніде не називаються чуддю... Під чуддю, яка закликала разом зі слов’янами Русів (Рюрика і його плем’я. – В. Б. ).., розуміється лівонська чудська

країна і, власне, тільки частина її, що прилягала до Чудського озера і Пскова... Ізборськ був її головним містом" [33, с. 22].

Отже, ми маємо повне тлумачення слова " чудь". І, доповнюючи професора, додамо: ніхто за старих часів не називав " чуддю" ні мерю, ні мурому, ні мещеру, ні марі (черемисів), ні будь-кого іншого.

Одночасно М. І. Костомаров розтлумачив ситуацію щодо Ізборська. Виявилося, то було головне місто чуді. І саме до чуді був спрямований на князювання Трувор. Ми зараз не ведемо мову про те, наскільки достовірні відомості про Синеуса і Трувора. Про це поговоримо наприкінці розділу. Зараз аналізуємо текст із " загаль- норосійського літописного зводу", який був зачитаний професором М. П. Погодіним 1860 року.

Дивно, що саме кривичі не одержали князя Рюриковича. Хоча до весі, розташованої за багато сотень кілометрів, один із Рюриковичів вирушив. Відчуваєте весь комізм і натягнутість подібної ситуації? Але головне інше – якщо кривичі мали споріднену з новгородськими словенами мову, то весь була фінським племенем і розмовляла чужою слов’янам мовою. А як могли існувати в " єдиній державі", у ті часи, дві далекі одна від одної мови і два народи, ніхто із імперських істориків пояснень не дає.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 9 101112 Следующая ⇒