Володимир БІЛІНСЬКИЙ 5 страница

Маємо точну картину переходу народу мері від стану язичницького до християнства. Головне в тому, що саме така картина переходу засвідчена могильними курганними розкопками, зробленими графом О. С. Уваровим. І зверніть увагу: фінський етнос у наступні століття не зникав з мерянської землі, нікуди ніким не " витіснявся", а під тиском двох факторів, які діяли одночасно, став поступово, з дуже великим опором, переймати ті звичаї і ту релігію, які з’явилися в його землі в середині XII століття. Не зважимося заперечувати, що окремі представники як християнської, так і мусульманської релігії могли з’являтися в землі мері й раніше. Але, як засвідчили розкопки, то були одиничні випадки. Зміна віри відбувалася протягом сотень років. Навіть у XVI–XVII століттях багато фінських селищ протистояли примусовому " охристиянюванню", інакше – зросійщенню, і тікали з рідних місць у Заволжя. То були найбільш стійкі, і вони, здебільшого, уже прийняли іслам.

Саме прихід князя династії Рюриковичів став початком докорінних змін у житті мерянського народу. Прийшовши з невеликою дружиною в мерянську землю в 1137 році, Юрій Довгорукий, природно, приніс у середовище мері зовсім чужі їй звичаї, правила поведінки та релігійні вірування. Не властиві фінському етносу. Це зовсім інший стан: одне, коли в землі мері з’являлися купці й, провівши торговельні операції, протягом місяця-двох ішли собі геть, і зовсім інше – поява сотні озброєних людей, що прибули в ту землю на поселення.

Не забувайте: одночасно подібний тиск проводився на родинну мері мордву з боку мусульманської Волзької Булгарії.

Зверніть увагу на окремі моменти того, що відбулося. Князь зі своїми дружинниками не став селитися в старих городищах мерян. Він, як правило, розташовувався в новоспоруджених власних селищах-стійбшцах. Ми ще побачимо підтвердження цьому. Природно, кожен із прибулих чоловіків одразу ж брав собі за дружину мерянку. Протягом кількох років прибульці повністю родичалися-своячилися з мерянським населенням. їх об’єднали дружини, діти, нові родинні зв’язки. І хоча по закінченні 18 років (у 1155 році) Юрій Довгорукий повернувся в Київське князівство, у мерянській землі він залишив своїх дітей, а серед них – Андрія Боголюбського – " першого великороса". Так заявив професор В. О. Юпочевський. Дружинники ж князя стали батьками сотень дітлахів, які вже скоро склали ядро " нових отроків" і " нової молодшої дружини".

Історії невідомо, як меряни сприйняли прихід Рюриковича у свої землі. Можна лише припустити, що зустріли не " хлібом-сіллю". Скоріше за все, він наштовхнувся на їхній опір, і меряни повелися агресивно. Недарма-бо писали арабські історики: " Ніхто не їздить для торгівлі далі Булгара, ніхто не досягає до Ерзі (Мордви), тому що тубільці вбивають іноземців" [4, с. 75].

Ворожість мері до прибульців мала й інші причини. Князівські побори та посягання на кращі мисливські угіддя, на кращі місця рибного лову не могли не викликати о^ір. Та й саме північне середовище, жорстоке й суворе, виховувало людей певним чином. Згадайте слова професора С. М. Соловйова.

Сам факт, що Юрій Довгорукий все-таки покинув мерянську землю та повернувся в Київське князівство, є прямим свідченням неприйняття ним як мерянських умов життя, так і самого мерянського середовища. До речі, всі великі російські історики із задоволенням нагадують читачам, що Андрій Боголюбський незабаром, услід батькові, " погнав зі своєї землі всіх батькових дружинників старшої дружини".

Невідомо взагалі, чи був сам Андрій Боголюбський сином Юрія Довгорукого, бо знаємо: Катерина II власноручно склала " Родословник російських князів". Йому не можна довіряти. Андрій Боголюбський міг бути ким завгодно: і сином проводиря мерянського племені, і сином звичайного дружинника, і навіть сином булгарського шейха. Тож зовсім не істотно – був Андрій Боголюбський Рюриковичем чи ні. Цілком очевидно: був він малоосвіченим і геть здичавілим представником мерянської землі. Засвідчений же факт вигнання мерянами зі своєї землі всіх прибульців зайвий раз підтверджує: мерянська земля та її народ і далі залишалися в повній самоізоляції. Проте тут у XII столітті з’явилося християнське начало і перші ознаки централізованої влади.

Так вплинув перший, зовнішній фактор на мерю. Однак ми пам’ятаємо: існував і другий фактор – релігійний. Разом із князівською дружиною в мерянську землю прийшло християнство. Цілком очевидно: релігійний фактор згодом відіграв вирішальну роль у зміні звичаїв і стану народу. Однак релігія серед мері приживалася повільно й дуже оригінально. Власне кажучи, щоб прижитися серед фінського етносу, християнська релігія пішла на так зване " двовірство". Ось слова професора В. О. Ключевського:

" Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче, в безодні, руські вище, на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одні одним, навіть уміючи цінувати одні одних. Фінські боги безодні зведені були в християнське звання бісів і під покровом цього звання одержали місце в русько-християнському культі, обрусіли, втратили... свій іноплемінний фінський характер... " [8, с. 51].

Те ж саме відбулося і з фінським племенем меря. Прийнявши християнську релігію, вони автоматично " втратили... свій іноплемінний фінський характер" і перетворилися, на думку російських істориків, у великоросів.

Та повернімося до курганів другого мерянського періоду. Вони починаються одразу ж біля Переяславського озера і межують із язичницькими цвинтарями в усій мерянській землі.

Послухаймо великого О. С. Уварова:

" На захід від міста Переславля, за п’ять верст, ми знаходимо село Веськово, за яким – гора, досі відома в народі за назвою Грем’яч, схили якої спускаються з північного боку до Плещеєвого озера... На вершині цієї гори тепер споруджено пам’ятник Петрові Великому, і тут зберігається знаменитий його ботик. Уся ця гора покрита курганами... Зі свого боку, розкопки довели, що на вершині гори були розташовані найдавніші могили язичницьких Мерян із паленими кістками й вугіллям у курганах. Більш нові гробниці з предметами християнськими, і навіть почасти із залишками трун, розташовані були по схилах аж до озера. Навколо найдавніших гробниць, на вершині гори, по схилах і навіть біля підошви її, по дорозі до села Селомідіна, розташовані були могили менш давні. Такий загальний характер розташування курганів у мерянських цвинтарях, і цей характер зберігся, як бачимо, у всіх інших місцевостях, ними заселених. Чудовий приклад поваги й прихильності до могил предків" [4, с. 23].

Мудрі, високі слова! Розриті мерянські кургани XII, ХІІІ і наступних століть повсюдно засвідчили як релігійний різнобій, так і неабияку повагу мерян до могил предків. Однак є в Росії люди, які з тупою завзятістю й нині намагаються вести мову про " слов’янське минуле Ростовсько-Суздальської землі". Скільки років московська офіційна історія відверто замовчувала ці великі й чудові свідчення! І зверніть увагу, меря ніколи не залишала свою територію, свою обжиту землю. Вона опікувала й оберігала могили предків багато сотень років. Тут навіть заперечити нічого неможливо. Прийнявши християнську релігію, меряни не пішли від своїх давніх поховань, а продовжували залишатися прив’язаними до могил і навіть своїх християнських родичів ховали поруч, на одному схилі, на одній горі.

Неможливо припустити, щоб якийсь сторонній слов’янський етнос із такою повагою й прихильністю ставився до чужих мерянських могил. Навіть прийняв ці могили за свої рідні.

Символічний факт установлення в наступні століття на вершині гори Грем’яч, усуціль вкритої мерянськими могильними курганами, пам’ятника Петру І. Це стало своєрідним знаком єднання мерянського етносу на його древній землі. Саме рід мерянина Кобили (згадайте, конячка – улюблена підвіска мері) навіки підтвердив єднання з предками. Яка символічна єдність!

Але ж є люди, котрі стверджують, що не існує сили Всевишнього. Існує!

Однак повернімося в землю мерянську. Раніше автор обіцяв розповісти про розкопки Олександрової гори, проведені упродовж двох років (1853–1854) соратником О. С. Уварова – П. С. Савельєвим. Отже, послухаємо:

" Якщо старожитності, знайдені в курганах, відновлюють для нас язичницький період історії Мерянськаго народу, то розкопки на Олександровій горі слугують поясненням подальшої історії суздальського краю. Гора ця була зрізана на п’ять саженів углиб до піщаного... ґрунту; все це був насип, і розріз його оголив кілька шарів... різних епох. На самому материку на піску m знайдено куфічні монети

Аббасидів і Саманідів (859 і 900 років) разом із шаром паленого вугілля, в якому збереглися черепки від розбитих горщиків, невеликі ножі, ключ і залізні пряжки такої ж самої форми, як у курганах... На місці спаленого капища виникла православна церква... сліди її існування позначилися смугою щебеню g і кістками похованих навколо неї християн, а вказівка на знищення її бусурманами збереглася в знайдених у тому ж шарі татарських монетах (Джанібек-хана близько 1350 року), стрілах і кинджалі. Тут же знайдено срібний злиток... вагою 42 золотники... Православ’я знову спорудило храм на тій же горі, і сліди нової будівлі позначені були шаром f кістяків з натільними хрестами, з плитами і з грошиками Іоанна III. Храм цей у свою чергу (був зруйнований. – В. Б. )... і над ним спорудили монастир із дерев’яною огорожею і з п’ятьма круглими вежами, від яких збереглися підмурки d (навіть залишилися сліди печі з горщиками)... На час існування цього монастиря вказують... відкопані в його руїнах монети царя Іоанна IV і плита з написом 1512 року, знайдена в шарі b. Гроші Іоанна IV, кількістю понад 1000, лежали в купі, але, імовірно, випали із глиняного горшка, на якому був напис: " кубушка" [4, с. 25–26].

Розкопавши Олександрову гору, П. С. Савельєв прочитав історію мерянського етносу, починаючи з далеких IX– X століть до часів Івана IV (Грозного). До речі, як видно, монастир зруйнував саме Іван Грозний під час свого знаменитого походу на Новгород у 1569–1570 роках. Коли війська Івана IV " ішли з оголеними кривавими мечами". Природно, і О. С. Уваров, і П. С. Савельєв сповістити про це посоромилися. Як посоромилися повідомити про те, що навіть за Івана III татари Великої Орди господарювали в своєму Московському улусі, через що й спалили церкву (дивися шар і ). Однак засвідчено: впродовж довгих 700 років народ, що проживав на тій землі, навіть змінюючи релігійні вірування, не залишав своїх теренів і своїх святих місць, будь то древні капища чи давні церкви. Неможливо уявити, щоб якийсь сторонній у мерянській землі народ почав зводити свої святині на місцях мерянських язичницьких капищ. Це – нереально. Бо ж навіть церква в ті далекі часи забороняла влаштовувати цвинтарі й церковні споруди не те що на місцях, а й навіть поблизу язичницьких поховань і культових споруд.

Граф О. С. Уваров змушений був про цю заборону згадати:

" Така терпимість була не в дусі християнства... і навряд чи знайдеться країна, де можна достовірно вказати на приклад такої невідповідності корінним звичаям християн.... Таке ж суворе розмежування повторювалося на всіх цвинтарях як на заході, так і на сході, і ніякі кургани у всій Галлії або Німеччині не містили прикладів суміжного поховання язичника із християнином на одному й тому ж цвинтарі" [4, с. 64].

Вкотре розвіявся міф про " перетікання слов’ян до Московії". Ніколи б сторонні в мерянській землі християни не стали зводити свої храми на місцях язичницьких культових споруд. А своїх покійників ніколи б не стали ховати поруч із могилами язичницьких мерян. Для будь-якої розсудливої людини подібна істина зрозуміла без доказів. Можливо, християнська релігія подібного не допустила б і серед мері. Однак слід пам’ятати, що християнство в мерянській землі насаджувалося дуже повільно; язичницькі боги мерян переходили в християнську релігію і займали в ній почесне місце. Через що, навіть приймаючи деякі християнські обряди, меряни залишалися вірні багатьом своїм старим віруванням і, природно, наступне покоління покійних ховали поруч із попереднім. Не могли діти відмовитися від батьків.

" Переходячи потім до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що й із припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується... на великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що складається зі 123 курганів з самими лише погребельними тілами, знайшли тільки дві могили із християнськими предметами... " [4, с. 65].

Ми вже писали: саме в цей перехідний період церква змушена була піти на " двовірство". Ось як це виглядало: "... християнство і язичництво – не протилежні, взаємозаперечуючі релігії, а лише частини однієї й тієї ж віри, що доповнюють одна одну і належать до різних порядків життя, до двох світів, одна – до світу вишнього, небесного, інша – до нижнього, до " безодні" [8, с. 52].

Завдяки такому методу, коли стара язичницька віра не відкидалася повністю, а пов’язувалася з вищою, небесною, і стало можливим, крок за кроком, привести мерян до християнства. А в такому випадку цілком зрозуміло, що церква не могла заборонити мерянам, навіть тим, які стали відвідувати храми, зберігати любов до предків і до місць їхнього поховання. Ось чому на всіх мерянських цвинтарях ми бачимо спадковість поколінь. Лише один народ, який проживав багато сотень років на одній і тій же місцевості, міг зберегти цю любов та спадковість. Тут московська байка про " зайшлих слов’ян" – недоречна.

Характерно також те, що меряни зберігали свою прихильність до древніх цвинтарів не лише в перехідний період, але і в наступні, уже християнські, часи. Послухаймо:

" Село Малютіно. – Ще далі на схід за течією Нерлі, на лівому її березі, біля села Малютіно, є древнє городище в урочищі, відоме в народі як " Красне". Цікаво, – і це довели розкопки, – що древнє це городище слугувало місцем поховання аж до XVI століття" [4, с. 37].

Тут пояснювати читачам нічого не треба: читай і запам’ятовуй! Навіть прийнявши християнську релігію, меряни продовжували поклонятися своїм " язичницьким богам". Історія свідчить: у фінських народів існував звичай поклонятися поодиноким каменям, примітним скельним виступам, окремим пагорбам і т. д. Цей культ зберігся серед мерян і після прийняття християнства.

Послухаймо О. С. Уварова:

" До боготворіння скель і каменів, розповсюдженого між всіма древніми Фінами, слід... віднести багато інших предметів, відкритих у мерянських курганах... І взагалі, з кожним примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.

Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами... Розповідають, що коли Авраамій Ростовський оселився на березі Ростовського озера, місцеві жителі поклонялися кам’яному богу... Цікаво, що... обожнювалася не назва, а, як кажуть, звичайний камінь, що лежав у байраку за тамтешнім Борисоглібським монастирем. Переславці до XVII століття продовжували боготворити цей камінь і щорічно збиралися до нього на поклоніння 29 червня. Ірінарх, відправляючись у Москву до царя Василя Івановича Шуйського, скинув цей камінь у річку Трубіж, і з тієї пори в Переславлі зникло пошановування каменя.

Подібний же камінь, як відомо з житія преподобного Арсенія, засновника Коневського монастиря, наприкінці XIV століття був на Ладозькому озері на Коневському острові й називався камінь-кінь; він також слугував предметом боготворіння для місцевих жителів" [4, с. 71–72].

Схожих прикладів єднання мерянського народу зі своїм середовищем, зі своїми цвинтарями, зі своїми ріками, озерами, урочищами та навіть окремими каменями можна навести сотні. Тут слов’янського минулого днем з вогнем не знайдеш.

Закінчуючи опис " другого періоду Мерянського народу", хочу подати виписку, яка потрясла навіть мене своїм глибоким смислом, своєю пам’яттю про спадковість. Ось вона:

" Село Добре ділиться на Нове село, що тягнеться по лінії Московсько-Нижньогородського шосе, і на Старе, розташоване на нагірній стороні річки Клязьма. Тут за яром є урочище " Бабка деревенька", де розташовувався 71 курган, розкопаний К. М. Тихонравовим 1859 року. В курганах були поховані кістяки, а речі, знайдені при них, складалися зі срібних, бронзових і мідних кілець, ґудзиків, залишків позументів, шовкової матерії та двох глиняних посудин особливої, донині вживаної в народі форми! " [4, с. 45].

Ось і кінець розповіді про другий мерянський період. Як же треба московським правителям не любити своїх предків, щоб запустити в історичну науку стільки облуди і відмовитися від свого національного мерянського коріння! Збагнути таке неможливо!

Аби закінчити аналіз книги О. С. Уварова та його чудових досліджень, ми повинні наостанок разом з археологом звернути увагу на характерні ознаки самої мері як частини фінського етносу. Це серйозне, принципове питання. Бо ж, як побачимо надалі, російські історики наступних часів (після О. С. Уварова) на цей фактор зовсім не звертали уваги, а найчастіше його замовчували або відверто спотворювали саму суть матеріалу.

Отже, поглянемо: у чому полягала самобутність мері? Чим меря принципово відрізнялася від слов’ян? Що абсолютно достовірно засвідчили археологічні розкопки

О. С. Уварова? Звернемо увагу на чимало інших " принагідних" питань, які великороси замовчують.

Перш ніж відповісти на ці запитання, необхідно більш чітко усвідомити спорідненість фінського племені мері VII–XIII століть зі своїми навколишніми сусідами: мордвою, муромою, мещерою, марі, весю та іншими.

А усвідомивши це, визначимо й істотну відмінність мері від слов’ян. Тоді й зрозуміємо: не важливо, хто в якому селищі ростовсько-суздальської землі проживав – меря, марі чи мордва. То були родинні фінські племена: однієї культури, одних вірувань, однієї мови (або спорідненої), однакових умов проживання.

1. Фінське (мерянське) коріння народу

У царській і більшовицькій Росії на вивчення питання про спадковість по лінії: меря – мордва – московити – великороси (або об’єднано – моксель) була накладена сувора заборона. Вникати у вивчення цього питання заборонялося. Переглянувши сотні робіт російських учених, я не знайшов ні однієї, яка б серйозно поставилася до вивчення цієї проблеми. Злодійкувато приписавши собі впродовж XVIII століття історію Великого Київського князівства та брехливо пойменувавши себе " слов’янами", Московія будь-яку спробу з’ясувати це питання припиняла напрочуд жорстко. Лютували однаково і влада, і Російська православна церква. Та й сама великоросійська шовіністична думка пильно охороняла " своє велике київське минуле", не допускаючи проростання найменших паростків вільнодумства. Лише натяками велася мова про фінське минуле Московії. Послухаймо професора Казанського університету Дмитра Олександровича Корсакова, який дивувався з цієї безглуздості ще в 1872 році:

" Дотепер, незважаючи на багато чого, що вже зроблено вченими-фінологами, якийсь непроникний туман лежить на всьому фінському питанні, густа імла приховує від допитливого погляду дослідника справжнє значення Фінів в історії нашого народу... За браком позитивних даних, незаперечних фактів, ми проти волі повинні задовольнятися гіпотезами, припущеннями; за відсутністю прямих відповідей на вкрай важливі питання, які постають перед нами, ми повинні задовольнятися гаданнями" [9, с. 2].

Продовжують " гадати" і понині.

Думаєте, Д. О. Корсаков дав пряму відповідь на це питання? Аж ніяк! Він також " пішов по колу", додавши безліч своїх " доважків брехні".

Однак дуже багато серйозних фактів повідав нам.

Усі " великоросійські" професори працювали на брехливу катерининську концепцію! Хоча кожен по-своєму намагався частково відійти від шовіністичної догми.

Послухаймо Д. О. Корсакова: " Фінське плем’я, представники якого тепер розкидані по широкому простору (зверніть увагу: мова йде про XIX століття! – В. Б. ) від Балтійського моря до Єнісею і від Північної Двіни до Оки і Сури, – розпадаються на дві головні гілки: західну і східну, відмінні за зовнішнім виглядом, вдачею і звичаями, але схожі за мовою... До західної гілки зараховують звичайно Фінів... і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської,

Петербурзької та почасти Олонецької і Тверської. Східна гілка містить народи, що живуть по Волзі і Камі та за Уралом, по притоках Обі" [9, с. 3].

Прошу звернути особливу увагу на факт належності до фінських племен різних за типажем людей, тобто різної будови тіла, голови, очей тощо. Це істотний фактор, тому що надалі російська антропологія дуже часто вносила в згадане питання елементи спекуляції. Ми на цьому акцентуємо нижче.

Професор-фінолог Матіас Олександр Кастрен у середині XIX століття за завданням Петербурзької Академії наук багато років працював у Фінляндії (входила в Російську імперію. – В. Б. ), Карелії, Архангельській губернії, на Обі, Єнісеї, у Саянах і в Забайкаллі, внаслідок чого встановив розподіл східних фінів на три додаткові групи, споріднені за мовою: волзьку, камську й уральську.

" До першої він відніс велике, майже зовсім обрусіле плем’я Мордви і Черемисів, до другої – Зирян, Перм’яків і Вотяків, а до третьої – Вогулів і так званих Уральських Остяків" [9, с. З–4].

У межах так званої ростовсько-суздальської землі навіть у XIX столітті проживали представники фінських племен – як західної, так і східної гілок.

Фінами були всі, хто не прийняв на той час християнство, тобто – " не обрусів" і сповідував свою давню релігію. Об’єднавчим елементом фінських племен завжди були мова і язичницька релігія, по-іншому – вірування.

Пропоную ознайомитися з тлумаченням слова фін і об’єднавчими елементами самоназв фінських племен, які жили в IX–XIII століттях (і в наступних) у самій серцевині майбутньої " Великоросії":

" Самі Фіни не називають себе цим ім’ям. Вони звуть себе Суомалайнен, тобто житель болотної низинної місцевості. " Фін" є переклад цієї назви й походить від старонімецького слова: Ропп – болото... Учені також бачать скрізь присутність кореня, що означає болото, воду, вологе місце (суо, ва, вад, вена у західних Фінських діалектах, і нер, нюр у діалектах східних).

У звуках: Мор, Мар, Мер, Мур, які чуються у багатьох самоназвах східних народів, учені вбачають значення " людина", виводячи це значення із черемиського Мара – людина. Так пояснюють вони походження назв: Мордва, Мурома, Марі (так звуть себе Черемиси), Морт-Комі (самоназва Зирян), Уд-Морт (самоназва Вотяків)" [9, с. 4].

Це вже Російська імперія самовільно пройшлася по іменах древніх народів, учинивши " своє бачення" їхніх імен, по методу – " розділяй і владарюй"; " висмоктала з пальця" – малоросів, черемисів, волзьких татар, зирян, вотяків та інших. Все це – російська шовіністична брехня! Адже всі самоназви древніх фінських племен, які жили від Балтики до Волги, були тотожні й споріднені.

Переконайтеся самі:

— Мер(я) – людина (об’єднавча фінська назва людей, що живуть у лісі, серед боліт, у низинних місцях, на суші й на воді);

— Мар(і) (черемиси) – людина (те ж, що й меря):

— Мур-о-ма – людина на землі (мур – людина, ма – земля. Тобто – люди, що живуть на землі);

— Мор-д-ва–людина на воді (мор–людина, ва–вода. Тобто – люди на воді);

— Ме-ще-ра – видозмінене меря (мається на увазі: мордва– мокша– мещера– меря).

Ми вже писали, що черемиси називають себе марі – люди. При цьому професор М. О. Кастрен писав: "... назва Меря – є слов’янська видозміна слова " Марі" і вважав, унаслідок цього, можливим " зробити висновок по справедливості, що Меря або складалася із Черемисів, або була напрочуд споріднена з ними" [9, с. 29–ЗО].

Нехай читач не думає, що це мої особисті міркування, які доводять єдність і спорідненість як племен, так і їхніх самоназв, якось: меря, марі (черемиси), мурома, мещера, мордва, морт-комі (зиряни), уд-морт (вотяки). Всі дослідження виконані давним-давно російськими професорами-філологами й істориками, такими як М. Кастрен,

В. Ключевський, Д. Корсаков, О. Уваров, Г. Іловайський, П. Мельников, Г. Ауновський і багато інших.

Можна що завгодно говорити, але заперечувати сам факт наявності багатьох тисяч фінських назв сіл, селищ, рік, озер, урочищ в обителі " великоросійської землі" – безглуздо. Як безглуздо заперечувати, що лише корінний, а не сторонній народ міг зберегти свої рідні самоназви впродовж тисячі років.

Не будемо знову повертатися до тисяч цих фінських назв. Нагадаємо лише головне, що витікає з матеріалу та установлене російськими істориками: "... Зі свідчень письмових джерел (літописів. –В. Б. ), з розглядом особливостей теперішнього населення тієї місцевості, де жила у свій час Меря, з аналітичних висновків про Мерю з теперішнього побуту й релігії Мордви і Черемисів, ... з результатів курганних розкопок і археологічних знахідок у губерніях Ярославській, Костромській, Володимирській, Московській:

По-перше, ми маємо... район поширення Мері.. По-друге, ми можемо стверджувати, що сліди мови Мері, дуже близької до мови Мордви і Черемисів, збереглися в говорі теперішнього населення губерній Ярославської, Костромської і Володимирської, у місцевих назвах... урочищ і поселень (від себе додамо – рік і озер. – В. Б. ) і в так званих " таємних мовах" цих губерній. По-третє, ми маємо... можливість уловити релігію Мері.. Бо ж навряд чи могли бути в Мері ідоли, яких немає ні в Мордви, ні в Черемисів. У Мері набували священного значення камені... У лісистій країні, в якій жила Меря, ліс, без сумніву, також шанувався, як шанується він досі в Мордви і Черемисів. У Мері були жерці... Сліди цих жерців збереглися у волхвах... Релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнства в Ростовсько-Суздальській області... По-четверте, побут Мері не будучи особливо відмінним від стану взагалі дикого племені – може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості, Меря займалася полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків... Помалу... Меря... зникає, або, краще сказати, перетворюється... на особливий тип– Великоросійський' [9, с. 43–44].

Це самовизначення племені, його побут, звичаї, тисячі самоназв місцевості є однією з головних відмінностей Мері та її землі від слов’ян і їхньої батьківщини. Корінна відмінність. Тут плутанини бути не може.

Ми не будемо описувати становище слов’ян у IX–XII століттях – це відомо й школярам.

2. Язичницькі вірування мері й мордви

Знаменитий князь Курбський, один із керівників завоювання Казані 1552 року, засвідчив: " У землі Мещерській була мова Мордовська! '.

Самі російські історики переконують нас у тому, що всі давні фінські племена, котрі жили в так званій ростовсько-суздальській землі (і не тільки в ній), мали родинні, тотожні самоназви й говорили однією мовою. Але головне – всі ці фінські племена в IX–XIII століттях поєднували єдині язичницькі вірування. Хоча зрозуміло: у кожній місцевості, у кожного племені згодом з’явилися як свої особливості, так і свої звичаї і обряди. Однак принцип язичницької віри був єдиний. Усі фінські племена поклонялися рікам, озерам, скелям, але особливо – деяким окремим каменям: "... з кожним чим-небудь примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.

Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами" [4, с. 71].

Ми вже говорили про те, як у великому Московському улусі Золотої Орди, а пізніше – у Московській державі впродовж XIV–XVII століть місцеве населення, – яке, до речі, вже прийняло християнство, – масово поклонялося поодиноким, каменям. Не будемо подавати нові приклади подібного поклоніння.

Сподіваюся, кожна розсудлива людина розуміє: сторонні в мерянській землі слов’яни, будь вони язичниками чи християнами, ніколи не стали б молитися язичницьким фінським богам, а тим паче – каменям.

До речі, в історичних джерелах збереглися відомості про язичницькі вірування мерян. У літописі Нестора є повідомлення, як 1071 року в мерянську землю прибув з невеликою дружиною Ян Вишатич збирати данину для Новгородського князя Святослава. Зверніть увагу: ніякого князя у фінському мерянському середовищі в 1071 році не було. У них примусово збирали дсінину. І як бачите – навіть не в Київ. Ми, виходячи з літописів, повинні пам’ятати: подібну данину у свій час у них збирали готи, хазари і варяги. Приходили та грабували. Ото й уся данина!

" Залешанська земля" не входила до складу Великого Київського князівства, і князя династії Рюриковичів у ній не було. Нагадаю: навіть так звані " літописні зводи" ані єдиним словом не згадують про " Залешанську землю" впродовж X століття. Читаємо:

" З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську. Ігор, зайнятий винятково справами півдня... Ольга була в Новгородських володіннях, " встанови погости і дані" по Мсті та " дані й оброки" по Лузі, – а

Святослав " на лізе Вятичі"... У Ростові ж із них ніхто не був. Унаслідок цього можна припустити, що Ростовська область (звичайна хитрість російського історика: коли не вигідно, годі не народ, а – лише місцевість. – В. Б. ) у той час була незалежною.... " [9, с. 68].

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒