Володимир БІЛІНСЬКИЙ 10 страница

Моя курганна колекція містить чимало речей, що дають досить повне уявлення про предмети, які були у вжитку в курганного племені" [19, с. 14].

Не будемо докладно описувати речі, особливо прикраси, знайдені А. П. Богдановим у розкопаних курганах. Вони повністю тотожні речам, знайденим під час розкопок археологом О. С. Уваровим. Обидва вчені розкопували кургани одного племені.

Ми повинні розуміти, що, проводячи свої антропологічні дослідження, професор А. П. Богданов не міг не додати й своєї лепти, тобто " доважку брехні". Він же повинен був залишати своє " антропологічне вікно" для " ослов’янювання" фінського етносу. Що він і вчинив – таки оригінально. Послухаємо професора:

" Аналіз числових величин і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа. Відомо, що професор А. Ретціус розділив черепи дихотомічно на доліхоцефальні (довгоголові) і брахіцефальні (круглоголові)" [19, с. 15].

При цьому А. Ретціус спирався на багато показників черепа, ключовим із яких був – " головний покажчик", тобто відношення поперечного діаметра голови до поздовжнього діаметра, помножене на 100.

Для брахіцефального черепа головний покажчик повинен бути більшим від 81.

Щоб якось скрасити дані таблиці вимірів мерянських черепів, професор А. П. Богданов увів свій особистий розподіл, розділивши людські черепи на 5 груп:

доліхоцефалія (головний покажчик) дорівнює 65–71,

суб-доліхоцефалія – (72–73),

ортоцефалія – (75–76),

суб-брахіцефалія – (77–80),

брахіцефалія – (81–85).

Своїм діям він дав таке пояснення:

" Мені здається, що ці п’ять груп значно різкіше визначають форму черепа й набагато органічніше розмежовують ряд черепів" [19, с. 16].

Природно, і в науці є можливість опиратися на виверти й махінації. Ми вже не раз бачили, як до подібних дій вдавалися московські вчені мужі. Застосувавши звичайні відсебеньки, професор А. П. Богданов збільшив кількість брахіцефальних черепів за рахунок зниження головного покажчика до 77. Однак навіть подібні відсебеньки професора не рятували загальну картину мерянських досліджень. Тому що в науці подібного розподілу не сприймали ні в XIX, ні у XX століттях.

Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених професорами А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного покажчика, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Звернімо увагу, що Ф. К. Вовк своїми вимірами охопив всю історичну територію проживання українського народу.

Доводжу до відома читачів, що краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.

Не будемо втомлювати читачів поданням усіх характерних показників черепів московського курганного племені. У цьому немає необхідності, тому що вони відповідають головному покажчикові.

Отже, ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним " доважку брехні".

Таблиця наведена в скороченому варіанті. (Складена автором)

1. Доліхоцефалія: 108 черепів – 77, 2%;

у т. ч. (чоловіків – 61),

(жінок – 47).

2. Мезоцефалія: 28 черепів – 20, 0%;

у т. ч. (чоловіків – 10),

(жінок – 18).

3. Брсоацефалія: 4 черепи – 2, 8%;

у т. ч. (чоловіків – 3),

(жінок – 1).

Разом: 140 черепів.

Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено. Тому що погрішність досліджень коливається в межах 3–5%, з огляду на випадкові елементи.

Середній антропологічний головний покажчик, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, по окремих повітах Московської губернії був такий:

Московський повіт – 74, 7 (доліхоцефалія);

Верейський повіт – 72, 8 (доліхоцефалія);

Звенигородський повіт – 73, 4 (доліхоцефалія);

Подольський повіт – 73, 3 (доліхоцефалія);

Коломенський повіт – 75, 0 (доліхоцефалія);

Рузський повіт – 73, 4 (доліхоцефалія);

Бронницький повіт – 72, 1 (доліхоцефалія);

Богородський повіт – 74, 8 (доліхоцефалія) [19, с. 139; 158–165].

Ми упустили головний покажчик по Можайському повіту, бо із двох досліджених останків один був 1610 року поховання – періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно: навіть у цьому випадку середній головний покажчик не виходить за межі доліхоцефалії.

Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися або не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, однак проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не вдієш.

Не будемо повністю наводити матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашен- ка, Шульгіна, Руденка, Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропо логічний головний покажчик українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання:

Воронезькі українці – 83, 0 (брахіцефалія);

Харківські українці – 83, 4

Полтавські українці – 83, 5

Київські українці – 84, 4

Волинські українці – 82, 1

Кубанські українці – 82, 6

Таврійські українці – 84, 5

Катеринославські українці – 83, 5

Херсонські українці – 83, 7

Подільські українці – 85, 2

Галицькі українці – 84, 4

Буковинські українці – 85, 1

Закарпатські українці – 85, 0

[23, с. 22–25].

Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. У той час як московити належать до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!

Хотілось би душі в рай, та гріхи не пускають.

Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок у брехливу ідею про московське слов’янство.

* * *

Наприкінці першої частини книги спробуємо зробити короткі підсумки. Отже, в результаті вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:

І. Усі стародавні історики, що писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V–VI століттях мерян, мордви, весі й інших. Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.

Про це ж у 922 році писав більш стисло посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.

Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI–XII століттях практично всіх фінських племен, " країн північних". Він написав: " А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині озері – Меря також”. Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.

Що цікаво: розбіжностей між показаннями давніх істориків не спостерігається.

І нарешті, посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) – Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву " країни", яка лежала в глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Липецька і Воронежа). То була – " країна Моксель". Її жителі до 1237 року мали " государя" і розводили свиней.

Принагідно засвідчимо: згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, Вільгельм де Рубрук), як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання русичів (скіфів), жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому Вільгельм де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Тана'ід – сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно засвідчила місця проживання фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V–XIII сторіч.

ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й не зрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості, у першу чергу, мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва – гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.

Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм топонімами й^ гідронімами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: " Етнічні назви... одразу зникають, як тільки місцевість займається суцільним, однорідним іншим плем’ям... " [11, с. 164–165].

Тобто збереження впродовж тисячоріч фінських топонімів і гідронімів на теренах ростовсько-суздальської землі є, в першу чергу, свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу, носія багатьох тисяч фінських топонімів і гідронімів. Іншого пояснення цьому явищу не існує.

ІІІ. У ХІХ столітті, в роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів, так званій ростовсько-суздальської землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології – археолог Олексій Сергійович Уваров. Упродовж 1851–1854 років його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII–XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт і так далі.

Археолог О. С. Уваров констатував: " Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: " а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також... ", звідки згодом Меряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім" [4, с. 2].

Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання. Навіть єдиної київської монети X–XII століть не виявлено. Тобто ці факти, уже вкотре, свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII–XVI століть на територію ростовсько-суздальської землі археологія не зафіксувала.

IV. Однак найбільш вагомого удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII–XVI століть на території ростовсько-суздальської землі, цієї колиски московитів, цілком відмінного від київських слов’ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні – брахіцефали, інші – доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, не слов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найціннішим стало свідчення московського антрополога професора А. П. Богданова:

" Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії – це місцевості з Мерянським населенням... Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий... Мерянському населенню (доліхоцефалія. – В. Б. ) триває на Південь і Південний Захід набагато далі – до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії" [20, с. 7].

Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX – ХІІІ століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було просто неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.

Настав час відкинути російську брехню про " слов’янське походження Московії". Бо московити походження фінського.

Рис. 4. Розселення слов'ян на початку середньовіччя

(V – VII ст. )

Частина друга

" КАТЕРИНИНСЬКІ НАПРАЦЮВАННЯ"

Для аналізу російської історії та осмислення її ідейної спрямованості необхідно знати, хто й коли її писав, з якою метою. Цілком зрозуміло, що саму історію створив народ Московії та його поводирі. А ось хто повідав людству – залишається загадкою дотепер. Написано сотні томів, ведуться розмови про стародавніх літописців, найчастіше вигаданих, але немає жодної праці, де б ґрунтовно, поелементно досліджувалися факти масового видання сотень і тисяч так званих " літописних зводів" та появи їх в російському науковому середовищі. Хто це проробляв, яким чином, на підставі яких матеріалів і документів, навіщо – цілковите мовчання. Не люблять московити з цього приводу просторікувати. Це цілком зрозуміло, тому що саме в другій половині XVIII – початку XIX століття прихований великий секрет появи та засади викладання історії московської держави та її народу.

Пропоную читачам спільно заглянути в московські схованки. Вони зберігають багато свідомо замаскованих таємниць.

Отже, укріпившись в імператорському кріслі, Катерина II згодом стала ґрунтовно цікавитися історією своєї держави. Природно невигаданою. Вочевидь, те, про що вона довідалася, її дуже вразило і не сподобалося. Бо ж якби в тому історичному минулому все влаштовувало імператрицю, вона б ніколи не приділила " творенню російської історії" стільки років свого життя, з 1783 до 1792 року. Саме 4 грудня 1783 року Катерина II видала указ, яким створила " Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії" під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова" [8, с. 564].

Ми, можливо, ніколи й не довідалися б про цю титанічну працю Катерини II та її " Комісії". Але так сталося, що залишилися сліди тієї діяльності. Статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький залишив свої щоденники, де описував діяльність государині. І хоча ті щоденники, видані 1862 року, були піддані жорстокій цензурі, все-таки вони багато про що розповіли.

Перш ніж перейдемо до аналізу щоденників статс-секретаря імператриці, хочу стисло подати сам указ Катерини II. Точніше, виклад указу: " Призначити... до 10 людей, які спільними зусиллями склали б корисні записки про давню історію, що переважно стосуються Росії, роблячи короткі виписки із давніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. – В. Б. )... своєрідним планом. Ці вчені становлять " зібрання", але їх добирає Шувалов... і представляє імператриці. Між членами цього зібрання має бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або досить вільних, щоб працювати з цією дорученою їм справою, одержуючи за цю працю особливу винагороду. Зібрання перебуватиме під найвищим заступництвом. Старший над ним... представляє імператриці праці зібрання, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні" [8, с. 564–568].

У такий спосіб були написані так звані загальноруські літописні зводи, які в наш час видаються за стародавні шедеври.

Що ж наштовхнуло російську політичну еліту другої половини XVIII й початку XIX століття на те, щоб виконати цю брудну фальсифікацію?

Мотив був надзвичайно серйозний. Відомо: ще на початку XVIII століття не існувало письмового викладу цілісної історії Московської держави. А після того як Петро І повелів з 1721 року іменувати Московське царство Російською імперією, виникло додаткове завдання: обґрунтувати спадковість назви " російська" від давнього Київського князівства.

Петро І неодноразово звертався до справжніх русичів, тобто українців, які закінчили Києво-Могилянську академію, і просив їх написати історію, тепер уже – Російської імперії. Нагадаю читачам: у Московії в ті часи була поголовна неграмотність. Людина, яка вміла читати, зводилася до рашу мало не вченого.

Не буду втомлювати читачів сотнями історичних доказів, які підтверджують цю істину. Скажу лише: коли Петро І хотів призначити Патріархом Московським русича-українця, до нього прийшли кілька знатних московських людей і архієреїв, благаючи не робити цього. Серед причин головною була: " Не ганьби нас, государю. Малороси – книжники. У них навіть жінки читають". Така глибина відсталості була в Московії на початку XVIII століття.

Московитам нині не подобаються ці істини. Однак слів із пісні не викинеш.

Здійснити намір і написати цілісну історію своєї держави Петру І не вдалося. А після нього, до Катерини II, цим питанням ніхто не займався. Слід зазначити, що Петро І зробив дві винятково корисні справи для написання історії Московської держави.

Перше: він 1720 року видав указ, яким велів вилучити з України всі давні першоджерела та архіви й доставити їх у Москву і Санкт-Петербург. Цим самим він відтинав від українського народу його старовину, його писемну історію. Цар крав минуле України.

Друге: саме він запросив до своєї імперії німецького історика Герарда Фрідріха Міллера, який з’явився в ній 1725 року. Це саме той Міллер, який найбільше зробив для формування ідеологічної основи московської історичної науки, той Міллер, що упродовж 1733–1743 років їздив по Сибіру і вилучав усі стародавні золотоординські архіви й раритети. Саме Г. Ф. Міллер заповів Московії думку, щоб "... застерегти співгромадян наших від читання іноземних книг, про Росію написаних". Ця думка була законом Російської держави майже дві сотні років – до розвалу імперії.

Міллер свого часу неодноразово звертався до імператриці Єлизавети Петрівни з пропозицією щодо " написання російської історії за допомогою спеціального державного органу", але імператриця не зрозуміла витонченої думки академіка. І лише Катерина II оцінила і реалізувала блискучу пропозицію Міллера.

Ця государиня не одразу прийняла пропозицію Міллера. Спочатку вона взялася вивчати московську старовину та наявні письмові джерела. І що далі імператриця заглиблювалася у вивчення історичного минулого своєї держави, тим більше її охоплював звичайний людський жах. Вона побачила, що Олександр, так званий Невський, абсолютно не схожий на святого. Ще більш моторошна правда супроводжувала так званого Дмитра Донського. А початок Московської держави, з великими натяжками, можна віднести лише до 1505 року. Адже до того року московські князі були звичайними ординськими підданими, бо ще дід Івана Грозного – Іван III – " злизував кобиляче молоко з грив татарських коней". Навіть Іван IV (Грозний) був звичайним данником кримських ханів і на їхню вимогу відрікся від титулу Царя Московського, передавши титул справжньому Чингісиду – татаринові, й таке інше.

Будучи освіченою людиною, Катерина II розуміла: історики Європи наступних часів висміють московську облуду про походження Московії від Київського князівства. Тому що те твердження базоване на звичайному московському бажанні та на фальшивій родинній династичній лінії. У ті катерининські часи Європа вже багато років, приміром, висміювала подібне англійське зазіхання на Францію. У Франції навіть ходили із цього приводу анекдоти.

Цілком обґрунтовано написав історик: " Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем " всея Русі", але право на цей титул у них було таким же, як і право їхніх сучасників – англійських королів, за яким вони приписували собі герб і корону Франції до своєї вітчизни" [24, с. 10].

Зверніть увагу, історик говорить ці слова через 100 років після катерининських " вправ з російською історією". Як бачимо, титанічна праця Катерини II та " Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії" не допомогла.

Подивимося, чим же займалася Катерина II з 1783 до 1792 року разом зі своєю знаменитою " Комісією".

Хоча О. В. Храповицький почав вести щоденник із 18 січня 1782 року, перші записи майже повністю вилучені з книги, яка вийшла в 1862 році. Навіть важко уявити, про що писав у щоденнику автор, бо той " зачищений" цензурою до одного-двох речень на день. А багато дат " зачищено" вщент, тобто не подано жодного слова. Причому варто мати на увазі, що йдеться про щоденник більш ніж надійної людини, відданої Катерині II і Російській імперії. Але, як побачимо далі, і цензура в багатьох місцях схибила. Відтак перший запис про роботу " Комісії" з’являється в щоденнику О. В. Храповицького лише 31 липня 1786 року:

" Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про старожитності Слов’ян з вишукуванням первісного народу; тут є записки (графа) Андрія Петровича Шувалова... ". Мабуть, цей запис цензура пропустила помилково, тому що внизу сторінки зроблена примітка, де написано, що мова йде про фельдмаршала Шувалова. Але питання в тому, що останнього звали Петром Івановичем. Помер фельдмаршал 1762 року. І, звичайно ж, писати записки імператриці Катерині II не міг.

Можна подати десятки записів Храповицького про те, як імператриця " вправлялися в продовженні писання Історії Російської". Однак у першій книзі ми вже про це вели мову, тому згадаємо лише ті щоденникові записи, які знадобляться надалі.

Отже, 1 грудня 1789 року. " Вправлялися в Законодавстві і в Історії. – " Тепер за закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію" [25, с. 213].

" 27 липня 1791 року... Показував я ріку Сіть, в Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога – у Волгу. На Сіті вбитий Татарами Князь Володимир Юрійович Рязанський. Думали, що він перейшов Волгу набагато нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Т& ері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії" [25, с. 245].

" 25 вересня 1791 року. Покликано, і якийсь час читали мені Російську історію. " Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію; життя св(ятого) Олександра Невського, без чудес" [25, с. 251].

Велике свідчення! Ми бачимо – існувало інше життя Олександра, так званого Невського. І Катерина II разом із О. В. Храповицьким знала правду про те життя. Однак нам повідали " чудеса". До речі, у своїй роботі: " Міркування про проект історії Росії XVIII століття", написаній власноручно і збереженій в чорновому оригіналі (1785), Катерина II чітко записала: " Святий Олександр Невський (в 1237 році. – Б. Б. ) тоді тільки народився, йому було не більше 5–6 років" [26, с. 133].

Великі й незаперечні свідчення залишила імператриця!

Повернімося все-таки до щоденника О. В. Храповицького, подамо ще дві виписки з нього: " Увійшов з поштою після Пушкіна (мова йде про О. І. Мусіна-Пушкіна. – В. Б. ). Казали, що Єлагін дивується, звідки зібраний родовід давніх князів Російських, і багато чого у себе в Історії поправив". А внизу йде примітка: " Тут мовиться про родовід великих князів, складений Государинею" [25, с. 286].

Тепер ви, очевидно, зрозуміли, від кого дісталися нам відомості про всіх великих князів, як київських, так і московських. Сумнівів ні в кого не повинно бути, в тому, хто є остаточним автором династичного списку великих князів. Катерина II в питанні про російську історію жартів не допускала.

І остання виписка із щоденника О. В. Храповицького:

" 29 грудня 1791 року. Виходили... (Катерина II. – В. Б. ), бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого покликали лише Митрополита, його частували; до інших не виходили" [25, с. 258].

На цьому " заняття російською історією" імператриці закінчились. Як відрізало! І " славлення" було проведено неспроста. Катерина II разом із " Комісією" здійснила розпочату справу. Склали й написали історію Московії. І не просто написали, а саме " з’єднали її воєдино" з історією Київської держави. У тому й полягало головне завдання.

А далі в Російській імперії сталося кілька цікавих чудес. Мов із-під землі, почали з’являтися так звані " літописні зводи". Сотнями, навіть тисячами! Однак, що цікаво, перший із них – Львовський – з’явився саме 1792 року. Надрукований у Санкт-Петербурзі. Точнісінько, як в анекдоті. Слухайте:

" Львовський (звод), виданий у С. -Петербурзі 1792 р. в V томах під ім’ям Літописця Руського" [27, т. І, с. 24].

То був лише початок. Далі " літописні зводи” посипалися, як горох із відра. Читаємо:

" Лаврентіївський літопис... у 1792 (році) його придбав О. І. Мусін-Пушкін" [16, т. 14, с. 90].

І нікому невтямки, що в 1792 році вже не існувало " Літописця Руського", і треба більш чітко визначатися з автором; а " Лаврентіївський літопис" – не хлібина, щоб її " купувати" чи то в торговця, чи у звичайній крамниці саме 1792 року. До речі, О. І. Мусін-Пушкін, про якого згадувалося в щоденнику статс-секретаря імператриці, був одним із членів знаменитої катерининської " Комісії". Послухаймо професора В. О. Ключевського: " Складаючи свої записки щодо російської історії, імператриця Катерина користувалася матеріалами... " любителів вітчизняної історії" графа Мусіна-Пушкіна і генерал-майора Болтіна" [8, с. 566].

Тепер стає зрозуміло, чому саме Мусіну-Пушкіну було доручено " знайти і придбати" так званий " Лаврентіївський літописний звод". Він був своєю людиною в середовищі великих фальсифікаторів. Йому можна було довіряти.

Ми надалі будемо детально досліджувати чимало із " літописних зводів", але про так званий " Лаврентіївський" необхідно сказати дещо заздалегідь. Це був один із найголовніших зводів. Тому що він дуже хитро, власне, в катерининському дусі, " з’єднав" мерянську країну Моксель (Московію) зі слов’янським етносом Київської землі. Читаємо: " Лаврентіївський Л(ітопис) слідом за " Повістю минулих літ" містить опис подай південноруських, а потім – Володимиро-Суздальської Русі... у його основі лежить звод 1177 р. ... Цей звод увійшов до складу більш пізнього Володимирського зводу 1193 р. Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських...

Із 1285 р. у Лаврентіївскому... Л(ітописі) починається низка точно датованих тверських звісток... Простежується в Лаврентіївському Л(ітопису) і Тверський звід 1305 р., що з’єднує матеріал різних областей і тяжіє до того, щоб бути загальноруським" [28, с. 80].

Усе врахувала імператриця: і літописці в неї – київські й волинські, суздальські й ростовські, володимирські й тверські тільки й думали про " загальноросійську ідею". І думали цю тяжку думу протягом сторіч: і в 1070, і 1177, і 1193, і 1285, і 1305, і навіть у 1377 роках, коли, згідно з московською версією, цей звод переписувався востаннє. Саме для подібного " єднання" працювала десять років Катерина II.

Високоосвічена людина свого часу, що читала старі історичні оригінали й бачила поверхневе мислення російської еліти, вона розуміла, що рано чи пізно європейські історики торкнуться московської історичної тематики і геть-чисто спростують московські билини про " велике минуле". Адже всі вони базувалися на елементарних вимислах і бажаннях. Вона знала: навіть Стефан Баторій висміював вигадки і брехню Івана Грозного про його " кесареве походження" від візантійської імператорської родини.

Саме " поєднанням" Московії із давнім Київським князівством, за допомогою " літописних зводів" мріяла імператриця " незаперечно" здійснити зв’язок минулого із сучасністю (XVIII століттям). А вилучивши з імперії та запроторивши в глибокі схованки першоджерела – раритети, Катерина II намагалася назавжди замести сліди вчиненого.

Не повторюватимусь, які давні історичні оригінали мала у своїх руках і була знайома з ними Катерина II. Вона все робила із власне німецькою хитрістю і пунктуальністю. Однак забула, в якій країні жила і ким правила. Адже і в ті часи довкола було безліч дурнів, вони і в тій брудній справі захотіли прославити імператрицю. Почали говорити зайве. Особливо цим грішив М. М. Карамзін.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 91011 12 Следующая ⇒