Володимир БІЛІНСЬКИЙ 3 страница

У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку – в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг танув, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.

Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.

Часто один круглий курган насипали над кількома покійниками. Про розміри курганів я почасти писав. Цілком зрозуміло, що вони могли бути більшими чи меншими – тільки над одним померлим. Однак завжди були – круглими. Зустрічалися кургани, обкладені по периметру, або, частково, каменем. Часто два насипаних поруч кургани різнилися: один був обкладений по периметру каменем, а інший – ні. На мою думку, це також було спричинене умовами життя, насамперед – погодними. Уявіть собі багатоденні московські або костромські весняні та осінні затяжні дощі – і ось у такий час насипають курган на схилі гори. Земля розповзається, мов кисіль по мисці. Природно, набираючись досвіду, меряни попередньо обкладали місце каменем, конопатили травою щілини, а вже потім носили землю та насипали курган. І зрозуміло, що зовсім не потрібно обкладати курган каменем у сухий літній час. Ось такі наші думки, якщо не шукати складних пояснень простим людським діям і вчинкам.

Саме поховання з насипом зверху кургану є прямим підтвердженням наявності звірини в тих місцях і бажанням родичів відгородити померлого від зустрічі зі звіром, тобто зберегти від розтерзання. Бо в такому випадку людині, згідно з віруваннями, не судилося загробне життя.

Є ще одне дуже цінне свідчення графа О. С. Уварова, на яке хочу звернути увагу. Археолог пише, що при розкритті поховань ніде не було виявлено залишків шуб, кожухів, овчин, тобто – виробів із хутра й звірячих шкір, що зайвий раз підтверджує подібність мерянських могил з могилами споріднених з ними фінських племен. Послухаймо: " Точно така ж відсутність усяких слідів хутряного одягу (повсюдно, в усіх курганах. – В. Б. ) була зафіксована професором Краузе й під час обстеження могил курляндських і ліфляндських, хоча використання шуб і овчин настільки ж поширене між жителями прибалтійських губерній, як і між всіма іншими мешканцями Росії" [4, с. 99].

Ми не можемо прийняти пояснення археолога – мовляв, шуби були дорогими предметами, через що їх і не клали в могили разом із небіжчиками. У цьому твердженні відсутня звичайна логіка. Тому що в могили клали значно дорожчі речі, предмети та навіть коней. Цьому є найпростіше пояснення. До речі, пояснення, яке виходить із розбіжності методів поховань влітку та взимку. Воно його обґрунтовує. Природно, при похованні останків влітку шуба зайва. А взимку труп спалювали, тобто він постійно перебував у теплі, через що шуба теж не потрібна. А загробне життя, очевидно, уявлялося мерянам як вічне перебування в теплі й комфорті.

Ось прості й зрозумілі пояснення окремих вчинків і логіки дій мерян. Саме середовище й умови життя визначали свідомість цих людей. Цілком зрозуміло, що згодом усі ці звичайні життєві вчинки й людські знахідки оточили певними міфами, легендами й віруваннями. Однак це тема іншої розмови.

Дивно, що російські історики, розглядаючи природні, життєві вчинки мерян, доводили свої міркування й висновки до абсурду. Вони у всьому шукали слов’янський слід і можливість звеличення минулого своїх предків.

А далі пропоную перейти до ознайомлення з умовами життя мерян, їхнім побутом. Подивимося, в яких житлах вони мешкали, де розміщалися ці житла, які меряни носили одяг та прикраси, як господарювали і якими ремеслами володіли. Тобто подивимося на життя мерянського племені, мовби занурившись у той далекий час. Це необхідно не стільки для пізнання самої суті племені фінського етносу, скільки для спростування подальшої московської облуди. Бо через 40–50 років московити страшенно сполошилися: вони, врешті-решт, помітили, що археолог О. С. Уваров повністю зруйнував їхню брехливу ідею про слов’янське минуле Московії. Тож терміново почали переписувати дослідження археолога. Ось чому ми повинні торкнутися побутових деталей мері IX–XIII століть. Це дозволить зрозуміти й оцінити московські діяння, вчинені, як кажуть, мудрими по шкоді.

Отже, О. С. Уваров пише:

" Спершу нас вражає присутність кам’яних знарядь разом із предметами, які незаперечно належать залізному віку, і навіть другій його половині. Таке поєднання речей різночасових у тих самих могилах може пояснюватися раннім заселенням цих місцевостей Мерянами в другій половині кам’яного періоду, коли вже уживалися знаряддя обтесані та навіть поліровані...

На всьому просторі, зайнятому Мерянським народом, трапляються предмети кам’яного віку... " [4, с. 92].

Дуже цінне свідчення вченого. Ми бачимо: ще в IV–VI століттях племена фінського етносу заселяли лісисті місцевості Калузької, Московської, Володимирської, Тверської, Ярославської та інших областей сучасної Росії. Я не торкаюся більш східних, південних і північних земель, де проживання фінського етносу в VI–XIII століттях не заперечує офіційна російська історія.

Природно, проживаючи багато сотень років на корінній землі, меряни не могли не залишити по собі виразних слідів. І якби в пізніші часи, скажімо, в X–XII століттях, відбулося витиснення мері зі своєї древньої обителі, то цілком зрозуміло, що наступний етнос (як товкмачать московити) – слов’яни – залишив би на тій землі абсолютно нові, більш пізні й більш сучасні, сліди. Все це мусило було б виявитися при розкопках тисяч давніх курганів і поховань. Це азбучна істина навіть для непосвячених в археологію. Однак археолог О. С. Уваров нічого подібного не знайшов. Він виявив на тій землі лише мерянський етнос.

Саме в цьому полягає вся цінність роботи О. С. Уварова. Вона не сфальшована, її неможливо спростувати, а лише – спотворити, перебрехати або повністю замовчувати. Що й проробляли російські історики. Ми ще поговоримо про ці злочинні діяння радянської археології. Дуже вже московитам хотілося бути слов’янами.

Не буду наводити всіх прикладів кам’яних знарядь праці, знайдених при розкопках. Нагадаю лише, що подібні предмети були виявлені на всій мерянських землі:

— у Костромській губернії знайдено кремнієві ножі, стріли " і навіть знаряддя, які слугували для полірування кості або дерева";

— у Рязанській губернії знайдено в курганах кам’яні леза від сокир, бойовий молот і багато інших предметів;

— у Московській губернії була знайдена кам’яна сокира, кам’яний молот, наконечники стріл та інше;

— " на правому високому березі річки Нерль, за селом Петраїха, знайдено молот чи сокиру із зеленуватого каменю, начебто змійовика";

— " базальтова сокира, чи молот, відритий був у Городку на Сарі... біля того місця, де він знайдений, лежало кілька десятків туркестанських монет, карбованих у Бухарі в першій половині XI століття";

— " кремінний бурав, або клин, знайдений К. М. Тихонравовим під час розкопок городища " Курмиш", біля села Доброго на Клязьмі" [4, с. 93].

Як бачимо, всі зазначені кам’яні знаряддя праці вживалися мерянами нарівні з подібними залізними ще в Х столітті. Вірогідно, кам’яні знаряддя праці меряни виготовляли самі, а залізні – купували. Не думаю, що в XI столітті меряни вміли обробляти метал. Одночасно цей факт свідчить про два важливі явища: перше – меряни під ту пору були значно слабше розвинуті за своїх сусідів – волзьких булгар і київських слов’ян, і, друге: вони за рівнем життя були значно бідніші за сусідів. І неважливо, чи самі меряни виготовляли в ті часи залізні знаряддя праці, чи купували в сусідів. Обидва варіанти не свідчать на користь цього народу.

Бо навіть у ті часи перевага залізного знаряддя праці була очевидною.

Мушу відзначити: О. С. Уваров заперечував, що наявність кам’яних знарядь праці в X–XII століттях у мерян свідчила про низький щабель їхнього розвитку. Що цілком зрозуміло. О. С. Уваров не допускав навіть думки, що предки московитів у X–XII століттях стояли значно нижче у своєму розвитку порівняно з булгарами і слов’янами. Подібна точка зору нехай буде на совісті вченого.

Дуже важко судити про житла мерян того часу. І граф Уваров чесно зізнається: " Хоча ми достовірно знаємо, судячи зі цвинтарів, біля яких рік або яких озер селилися Меряни, яким чином вони обирали височини для поселень, де розташовували городища; але все-таки ми не знайшли при розкопці цих місцевостей, ніяких слідів їхніх жител, а тому повинні задовольнятися самими лише здогадами й тими скупими вказівками, які почасти зустрічаються в деяких письменників і почасти пояснюються знахідками, зробленими в курганах... У стародавні часи городища були населені й становили первісний центр осілості для майбутніх міст... Із усього цього можна зробити висновок, що внутрішня частина городищ була зайнята житлами; але якого вони були роду, чи були це землянки, чи дерев’яні будівлі, – ми нічого сутнього не знаємо. Розкопуючи самі городища, ми знаходимо лише купи вугілля, безліч розбитих черепків і деякі сліди прогнилого дерева... " [4, с. 94].

А далі О. С. Уваров посилається на " русів". Мовляв, у ті часи волзькі булгари знали київських русів, а ті для житла зводили дерев’яні будинки, отож і меряни мали такі ж. Я не буду пояснювати, чому подібні твердження некоректні. Адже ті ж волзькі булгари чудово знали й мерян. І цілком зрозуміло, знали, в яких помешканнях проживали меряни.

Хочу тільки нагадати: навіть значно пізніше, у 1253 році, Вільгельм де Рубрук стверджував, що в країні Моксель, у її народу, не існувало великих міст, а проживали вони в лісових хатинах. Тобто житло було найпростішим. Швидше за все, меряни в IX–XIII століттях жили у звичайних примітивних землянках, закопуючись на зиму глибоко в землю, ховаючись від зимової холоднечі. А свої городища-стійбшца обсипали земляним валом, щоб захиститися від звірини. Тому й залишилося дуже мало слідів від мерянських жител IX–XII століть.

До речі, цю думку надалі підтвердив сам О. С. Уваров:

" Ібн-Даста розповідає, що " холод у їхній країні буває настільки сильний, що кожен із них викопує собі в землі щось на кшталт льоху, до якого прилаштовує дерев’яний гострий дах, на подобу... християнської церкви, і на дах накладає землю. У такі льохи переселяються з усім сімейством і, взявши трохи дров та каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні... У такому житлі залишаються до весни" [4, с. 94–95].

Тобто меряни в ті часи не користувалися печами, не знали, як їх будувати і як відводити дим з жител. Користувалися звичайними багаттями. Однак уже в IX–XII століттях у своїх житлах улаштовували двері й закривали їх на ключ. І це природно – побоювалися крупного звіра. Середовище підказувало умови життя.

Про наявність у мерян дверей, замків і ключів підтвердили курганні розкопки. Послухаємо археолога:

" Ключі трапляються майже у всіх могилах, як жіночих, так і чоловічих... Очевидно, Меряни мали звичай постійно носити ключ при собі, може, від головних дверей, а тому з померлим хазяїном або хазяйкою клали в могилу й ключ, який вони при собі носили. Цікаво, що ключ клали не лише в могилу з похованим тілом, але також і біля горщика, що містив попіл спаленого трупа... " [4, с. 97].

Однак повернімося до слова " городище". Усі виявлені городища мерян, тобто їхні давні поселення, завжди були поруч із курганами – місцями поховання покійників. Це підтверджено археологічними розкопками. Ось що пише з цього приводу О. С. Уваров:

" Перелічуючи найдавніші поселення Мерянського народу, ми згадували також про городища.., вважаючи Мерян найдавнішими осілими мешканцями цих країв... Зауважимо, що городища майже завжди розташовані поблизу мерянських курганів найдавнішої епохи. Ми думаємо, що можна причислити ці городища до пам’яток того ж народу. Навіть більше, знайдені в городищах залізні предмети незаперечно відносять ці насипи до епохи залізного віку, отже, уже до того часу, коли ці місцевості зайняті були Мерянським плем’ям" [4, с. 47].

Інакше кажучи, сама назва селища Городище, Городок, Городець, Городилово є прямим свідченням проживання там мерянського етносу.

" Городища, як ми вказали вище, розташовані здебільшого біля селищ або урочищ, що досі зберегли назви: городище, городок, городини або городець, так що сама назва " городище" перейшла в назву селищ і зберегла пам’ять про колишній насип" [4, с. 47].

А далі О. С. Уваров подає назви сотні сучасних селищ, де слово " городище" є назвоутворюючим. Десятки цих Городищ і Городців понині зберегли пам’ять про мерю в Московській, Ярославській, Володимирській та іншій областях Росії. Зайвий раз засвідчивши, кому та земля належала за старик часів.

Описані картини дають повне уявлення про те, у яких городищах і в яких " хатинах" проживав мерянський народ у IX–XIII століттях. Це дозволяє порівняти їх з життям і побутом слов’ян, скажімо, Києва, Чернігова або Новгорода. У слов’янських містах у ті часи існували величні кам’яні храми й князівські палаци. Слов’яни мали знання про димоходи й, природно, користувалися ними при будівництві житла. Маємо цінне порівняння, котре підтверджує та схиляє до висновку, що слов’янської присутності в мерянській землі в ті часи (судячи з тисяч курганних розкопок) абсолютно не відчувається.

Перший князь Рюрикович – Юрій Довгорукий – з’явився зі своєю невеликою дружиною в мерянській землі лише 1137 року. І, природно, ніякого перетікання слов’янських племен у ХІІ столітті в мерянську землю не відбулося. Позаяк ніяких слідів слов’янського етносу ні археолог О. С. Уваров, ні його колеги першої половини XIX століття не виявили ні серед розкопок X–XII століть, ні серед розкопок наступних часів. До речі, провівши розкопки на місці так званих " Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років, граф О. С. Уваров знайшов мерянські останки, " звалені в купу", і " три труни", що лежали поруч. Тобто навіть наприкінці XII століття меряни ще були нехрещеними і їх, як язичників, " звалили" після загибелі у звичайну " купу", тоді як трьох загиблих дружинників-християн поховали за християнським звичаєм – " в окремих трунах, обернених на схід, і зі складеними на грудях руками" [5, с. 4].

Ось такі відкриття виявляються повсюдно в мерянській землі аж до приходу в ту землю хана Батия. Тут " доважок брехні" марний. До речі, трьох загиблих дружинників зуміли вичислити за 4-м Новгородським літописом. Ось їхні імена: Добриня Довгий, Іванко Степанович, Матвій Шибутович. І хоча всі три князівських дружинники були християнами, але за національним походженню вони могли бути ким завгодно. Я сподіваюся – читач пам’ятає:

" Дружина, як і раніше, мала змішаний племінний склад... У XII ст. в її склад входять... поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній людей з іногородців східних і західних... торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь" [6, с. 73].

Тобто з приходом у мерянську землю князя Юрія Довгорукого ніякого слов’янського начала в тій землі не з’явилося. Залишився фінський етнос на своїй споконвічній землі.

Потрібно також відзначити, що навіть із приходом у мерянську землю князя Рюриковича побут мерян ще довгі роки не мінявся. Тому що він був адекватний жорстокому середовищу. Крім того, князі з дружинниками стали споруджувати свої відособлені городища, куди, як правило, запрошували тих мерян, які приймали християнство й входили до складу нової мерянської дружини, так званих " нових молодих отроків", і, природно, жінок-мерянок. Лише в цих нових городищах стали з’являтися курні хати, до речі, незаперечний винахід фінських племен.

Курна дерев’яна хата була звичайним житлом московитів до кінця XVIII століття. Мерянський етнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.

Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянського побуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, влітку і восени від страшного гнусу та комарів.

Фінські племена були пристосовані до життя в заболоченому лісі. У зв’язку з цим навіть сторонній князь повинен був переймати життєві звичаї мерян Хоча цілком зрозуміло, що з появою серед мері князя й дружини стали насаджуватися нові звичаї та нові ознаки побуту. А якщо врахувати, що разом із Рюриковичем у середовищі мерян з’явилися й проповідники християнства, то стане очевидним, коли і як християнська релігія " прийшла" в країну Моксель, або, по-іншому – мерянську землю. Тут винаходити новий московський велосипед не варто. Про слов’янський етнос, слов’янський побут і слов’янські звичаї в мерянській землі IX–XIII століть говорити не випадає.

Тепер, коли ми більш-менш упоралися з поняттями: городище, льохи-землянки, курні хати тощо, – у нас є можливість придивитися до іншого мерянського побуту.

Отож подивимося, у що одягалися і які характерні прикраси носили меряни. Як і всі жителі північних лісів, вони, поза сумнівом, користувалися всім тим, чим було багате середовище проживання. Природно, у ті далекі часи північні ліси були повні диких звірів та лісових птахів, а ріки – риби та водного птаства.

" За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянської одежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами" [4, с. 99].

Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів меряни використовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш розвинутою Волзькою Булгарією, меряни мали змогу купувати в сусідів не лише спідній тканий одяг, а й верхній літній одяг. Що, до речі, й засвідчили курганні розкопки. Можна припустити, що вже в ті часи меряни вміли обробляти вовну й виготовляти грубі вовняні вироби. Між іншим, при розкопках курганів було виявлено багато типів усіляких ножиць, голок і шил.

О. С. Уваров навіть припускав, що меряни розводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у ХІІ–XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По-друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській землі ще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку; так і влітку.

Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. Гадаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянам за старих часів джерелом постачання шерсті.

Цікаво подивитися на спідній одяг мерян ІХ–XII століть:

" Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної... До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці... " [4, с. 99–100].

Як бачимо, меряни полюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг мері практично не мав властивих лише їй особливостей. а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони набули з часом цілковито мерянської самобутності.

Уже згадувалося, що "... у Мерян був спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями... У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту... на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше.., прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянам носити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів" [4, с. 102–103].

Ще дужче меряни любили носити серги: "... тому що кількість їх значно перевищує кількість скроневих кілець,... і та й інша прикраси носилися нарівні і жінками, і чоловіками. Імовірно, цей спільний звичай у Мерян прийшов до них зі Сходу... і самі зразки мерянських серг однакові з тими, які відкопуються в руїнах Болгар або попадаються разом зі східними монетами... Звичай прикрашати, від дуже ранніх літ, дітей сергами, зап’ястями та іншими прикрасами – не притаманний винятково Мерянам, а взагалі всім фінським племенам" [4, с. 104].

Маємо ще одне незаперечне свідчення належності розкопаних могил мерянської землі до фінського етносу.

І жодних слідів слов’янської присутності.

Дуже часто меряни надівали " не лише по одній, а й навіть по дві серги в кожне вухо". Полюбляли меряни носити й нашийні обручі, намиста, буси тощо. Цікаво, що намиста й буси траплялися винятково в жіночих могилах. Однак дивно: якщо слов’янки (русичі), за свідченням Ібн-Фадлана, полюбляли носити винятково зелені намиста, то серед мерянських розкопок практично відсутні намиста зелених кольорів.

Ще одне цікаве свідчення про фінську належність мерянської землі.

У давніх мерянських городищах було виявлено безліч всіляких підвісок – шийних, поясних, наплічних тощо.

Потрібно звернути особливу увагу на підвіски на зразок конячок. Це цілковито мерянські підвіски. Вони притаманні переважно мері й зустрічаються в їхній землі повсюдно.

Любили меряни носити й зап’ястя.

" Ми бачили, що всі Меряни, як чоловіки, так і жінки, носили зап’ястя не лише на кисті руки, а й також і вище ліктя. В одному з курганів біля села Осипова Пустинь знайшли цікаву могилу чоловіка. Скелет був геть зотлілий, при ньому на грудях знайшли, у вигляді підвіски, монету Генріха IV німецького (1056–1106); на правій руці браслет з товстого жовтого бронзового дроту; біля пальців – перстень спіральної форми із залишками вовняного шнурка, що слугував замість підвіски; біля лівого боку – ножик, наконечник дротика або стріли й сокиру; на правій нозі, біля коліна, два бронзових браслети, один плоский, інший жолобком, просунуті один в один, у ногах – глиняний горщик.

Щоб пояснити пристрасть Мерян до браслетів, треба пригадати, що фінські племена уявляли своїх богинь, прикрашених браслетами. Дружина лісового бога Тапіо, Мієлліка, уявлялася у вигляді красивої жінки; коли мисливцеві пощастило на полюванні, тоді Мієлліка, як добра, тиха богиня, являлася йому в дивовижній красі, із золотими зап’ястями на руках, золотими перстнями на пальцях, золотим вінком на голові, золотими пов’язками у волоссі, золотими сергами у вухах, з перлами на віях, у синіх панчохах та червоних підв’язках біля черевиків. Але якщо полювання не вдавалося, то красива жінка перетворювалася на потворну й огидну істоту; замість золотих прикрас на ній були зап’ястя, кільця, вінки, намиста тощо, зроблені із хмизу, взуття з осоки, а все інше одіяння в лахміттях" [4, с. 109].

Навіть вірування мерян свідчать про їхню належність до давнього фінського етносу. Саме стародавні фінські перекази та вірування наклали відбиток на мерянські прикраси, їхнє поняття краси, їхній духовний світ.

Однак у читачів не повинна скластися думка, що кожен покійний мерянин був так яскраво й багато прикрашений, як у могилі біля села Осипова Пустинь. Аж ніяк! Прикраси залежали від статків людини: що багатшою була людина за життя – то багатшими були прикраси в її могилі. І навпаки: бідний мерянин таким залишався і в могилі.

Хочу звернути увагу на ще один факт – монета, знайдена при багатому мерянині біля села Осипова Пустинь, указує на мерянську могилу XII століття. Не слід вважати, що монета з’явилася в мерянській землі в рік випуску. Бо чеканилися ці монети Генріхом IV лише після одержання ним титулу імператора в 1084 році. Тобто вона могла з’явитися в мерянській землі й через 20–40 років. Це зайвий раз доводить: і в XII столітті в мерянській землі, або інакше – в країні Моксель, повсюдно проживав фінський етнос. Про що не варто забувати. Хоча граф О. С. Уваров це замовчує.

І друге, не менш важливе: навіть у XII столітті серед фінського етносу мерянської землі всуціль панували фінська язичницька релігія і фінські язичницькі обряди. Про це також не варто забувати.

Чесно викладений матеріал одразу ж відшарував хитромудрі великоросійські вимисли, і назовні виплила московська історична облуда.

Не стану далі описувати, які кільця, перстні, браслети, пояси, ремінні пряжки, ножі носили меряни. Найчастіше то були речі привізні – або з Волзької Булгарії, або зі Скандинавії та країн Балтійського регіону. Поза всяким сумнівом, чимало прикрас виготовляли меряни самі. Більша частина домашнього начиння також виготовлялася мерянами. Серед них: відра дерев’яні різних розмірів; дерев’яні скрині, ящики, різноманітні лавки; великий і малий глиняний посуд; кам’яні бруски, кремнієві кресала тощо. Про це свідчить сам О. С. Уваров:

" Ми вже бачили, що символічні зображення рук, лап і кілець ліпилися з глини, але не обпалювалися, тоді як глиняний ідол був обпалений. Отже, Меряни... вміли обпалювати глину, імовірно, свідомо не обпалювали деяких предметів... Та ж розбіжність в обробці глини існує і щодо посуду, знайденого в могилах; один виготовлено від руки, грубо і геть неправильно, тоді як інший обпалено, навіть прикрашено візерунками" [4, с. 111].

Скоріше за все, у IX–X століттях меряни ще не вміли обпалювати глину. Маленький ідол і якісні посудини були привізними. Позаяк статуетка ідола була знайдена в одному екземплярі, притім – у розритому скарбі, а не в могильних розкопках. Що дуже характерно.

Важливо відзначити повсюдне носіння мерянами ножів різного типу. І це також зрозуміло: навколишні ліси постійно становили небезпеку для людини.

" Розкопка курганів довела, що ножі постійно носили не лише чоловіки і жінки, але навіть і діти... Ножі належать до числа таких знарядь, які слугують не тільки для домашнього вживання... " [4, с. 114].

Меряни вільно користувалися вогнем, висікаючи його із кремнієвого каменю. " Огнива були зі сталевої смужки, більш-менш товстої, із загнутими кінцями... для привішування до пояса".

У мері були розвинені такі види людської діяльності, як полювання й рибальство. Слід гадати, що саме ці два види занять у IX–XIII століттях були головними джерелами існування цього народу.

" Полювання поставляло Мерянам хутра для одягу і для торгівлі та м’ясо для їжі... Для полювання слугували ті ж знаряддя: сокири, списи і стріли, що й для війни.

Розташування мерянських поселень на березі рік і озер з раннього часу мусило звернути увагу місцевих мешканців на рибний промисел. За свідченням арабських письменників, знаємо, що... предметами торгівлі східних народів з Мерею були гарпуни й багри; крім відкриття таких гарпунів і багрів у курганах, також інші предмети довели існування рибного промислу в Мерян.

а) Гарпуни і багри..; б) Гачки..; в) Голки для плетіння сіток" [4, с. 117–118].

Ми вивчили коротко питання про мерянське житло, ознайомилися з одягом і прикрасами мері, поглянули на побут і звичаї давнього народу. Перед нами не стояло завдання вивчити все це досконало. У кого є таке бажання, той може звернутися до воістину великої праці графа О. С. Уварова " Меряни та їхній побут за курганними розкопками".

Закінчуючи розділ, хочу ще раз нагадати слова археолога:

" Подібно до багатьох язичницьких народів, Меряни мали звичай класти в могилу улюблені речі покійника... Чимало таких різнорідних речей розкривають нам тепер у всіх подробицях не лише всі частини вбрання, а й навіть всі речі домашнього побуту Мерян[4, с. 3].

Завдяки цьому стародавньому звичаю, археологові О. С. Уварову вдалося відновити правду про проживання мері на древній " Залешанській землі" протягом VII– XVI століть. Проживає мерянський народ на своїй споконвічній землі й нині.

Лише зі злої вигадки своїх правителів меряни протягом століть міняли своє древнє ім’я, сіючи смуту серед людей. Однак це завжди був той самий давній народ: меря – моксель – московити – великороси.

Не варто гадати, що граф О. С. Уваров ставив перед собою завдання очистити російську історичну науку від згубного " доважку брехні". Звичайно, ні! Граф був відданим сином матері-імперії. Він служив імперії вірою і правдою, тож навіть гадки не мав що-небудь відкидати.

Однак необхідно пам’ятати: ще з петровських часів у Росії існували дві взаємовиключні теорії походження Московської держави. Перша, так звана норманська (варязька) теорія, і друга – слов’янська. Я не буду в нашій книзі глибоко вникати в це питання. Можна написати не один том про те, як безкомпромісно " схрещували шпаги" російські історики. І одні, й другі в значній частині своїх міркувань спиралися на брехню та вигадки. Перші стверджували, що так звану " російську державність" принесли й поширили на Київ і Москву варяги. Вони, мовляв, очолили державу і створили правлячий клас. Оскільки сторонніх норманів було багато, згодом, осівши в Московії, дружинники-нормани створили еліту держави – боярство, яке перетворилося на російське дворянство. Другі, слов’янофіли, подібну теорію начисто відкидали. Вони стверджували, що саме слов’яни, вчинивши " перетік" у Московію " трьома шляхами", повністю витіснили з тих земель фінські племена й створили Московську державу. Ця історична гризня була тривалою і тяглася з XVIII до початку XX століття. Лише " пани-більшовики", прийшовши до влади, поставили в цій суперечці остаточну крапку. Вони підтримали слов’янофільську теорію та почали її " подальше вдосконалення", запустивши міф про " три братні народи". Хоча ця, уже нова, " теорія", ніяк не заважала " російському братові" протягом XX століття переполовинити двох інших " молодших братів" – українців і білорусів.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒