Володимир БІЛІНСЬКИЙ 7 страница

б) форма мерянських курганів

На цю тему будемо вести більш детальну мову в одному із наступних розділів. Однак відзначимо, іцо всі розкопані археологом О. С. Уваровим та його сучасниками кургани мали винятково круглу форму й були невисокі. На території давньої ростовсько-суздальської землі ніколи не знаходили і не розкривали курганів іншої форми, належних до VIII-XV століть.

Багато віддала б московська історична наука за відкриття на своїй материнській землі видовжених курганів. Позаяк такі кургани характерні для слов’янських поховань. Однак навіть натяку на що-небудь подібне в російській археології не існує. Хоча російські вчені мали в XIX столітті масу можливостей " знайти" що душі завгодно. Прорахувалися! Понадіялися на катерининську брехню. 7729 уваровських курганних поховань і кілька тисяч інших (приблизно стільки ж, як уваровських) курганних поховань, розкопаних у XIX столітті російськими археологами, мали винятково круглу форму. Переважно від 1 до 3, 5 аршина у висоту і від 10 до 40 аршинів по нижній окружності. У той час, коли слов’янські поховання VIII-XV століть мали чітко виражену видовжену форму.

Ми ще послухаємо з цього приводу російського академіка О. А. Спіцина. Це був великий археолог-махінатор уже радянських часів.

в) примітивність мерянських жител і знарядь праці [VIII–ХП століття)

Навіть у 1253 році посол короля Франції Людовика IX до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук, відвідавши " країну Сартаха", написав: " Моксель... чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах" [10, с. 88]. Тому й не дивно, що, розкопавши могильні кургани, О. С. Уваров так і не знайшов поблизу них великих мерянських міст і городищ, що належать до першого періоду мерянських поховань (VIII–XII століття). їх не існувало. Археологічні розкопки О. С. Уварова повністю відповідають свідченню Вільгельма де Рубрука. Правдиві свідчення історії, у нашому випадку – Вільгельма де Рубрука, відповідають правді археологічних досліджень, маємо на увазі – археологічні розкопки О. С. Уварова.

Природно, способові життя фінських племен VIII–XII століть відповідали й знаряддя праці. Це аксіома. Ось чому археологи, які працювали на недоторканому археологічному полі ростовсько-суздальської землі, повсюдно знаходили безліч кам’яних знарядь праці. Тобто – ознаку первісного стану суспільства. Тут ремствувати на яку-небудь упередженість нема рації. Маємо історично достовірну картину стану московита IX–XII століть, до появи в тій землі Юрія Довгорукого. До речі, у цьому нічого принизливого нема, тому що кожен народ проходив подібну стадію свого розвитку.

Однак нагадаємо читачам, на якому щаблі розвитку перебували київські слов’яни в X–XII століттях. Уже 1037 року в Києві князем Ярославом Мудрим був закладений величний собор Святої Софії. Можна уявити, яким рівнем інженерної думки та якими ремеслами необхідно було володіти будівельникам собору, щоб звести 13-главий храм із тристоронніми двоярусними галереями.

А тема шедеврів стародавньої мозаїки та малюнків, навіть у нашому контексті, вимагає особливої розмови...

То був період розквіту культури і писемності давньої Київської держави. Природно, та культура й писемність, та київська інженерна думка й майстерність ремісників були затребувані слов’янським народом давнього Києва, його жителями. Русичі-українці в IX–XII століттях, без сумніву, були серед найперших у рядах європейських народів, куди притягли і московитів через 500–600 років. Утім, це вже інша тема.

г) мерянські прикраси: підвіски, браслети, намиста тощо

Раніше ми говорили про фінські прикраси й, зокрема, про мерянські. Тому поведемо мову про прикраси в контексті порівняння мерянських і слов’янських. Подивимося на них, порівнюючи одні з одними, особливо звертаючи увагу на відмінності та причини, які спонукали до відмінностей.

Меряни, як і всі фінські племена, полюбляли прикрашати себе, свій одяг, пояси, свою голову підвісками різної форми. Археолог О. С. Уваров звернув увагу на повсюдне носіння мерянами підвісок у вигляді: бубонців, різних блях, коників, кілець, обручів, ведмежих зубів, металевих качок, звіриних лап із пазурами, круглих пластинок, кульок тощо. Природно, носіння подібних підвісок у першу чергу пов’язане з релігійними поглядами фінських племен. Однак мало воно й практичне значення: людина, перебуваючи в тайговому лісі, при потребі могла зчиняти неймовірний галас, відлякуючи всіляких звірів. То була людина лісових нетрів, і вона чудово знала, як поводитися в лісі.

Як засвідчив професор Петербурзького університету Федір Кіндратович Вовк, нічого подібного не спостерігалося серед племен київської землі. Що характеризує не лише різницю в побуті етносів, а й відмінність середовища перебування. У своїй книзі " Лекції з української етнографії та антропології" він написав: " Нарешті, поясні прикраси, яких зовсім немає по всій Україні (за винятком гуцулів)".

Одночасно меряни носили на руках і ногах усілякі зап’ястя та браслети. О. С. Уваров, зокрема, указав: " На Табл. XXVIII помістили ми, як скандинавські вироби, п’ять браслетів (мал. 38–42) із крученого дроту через їхню подібність із браслетами, знайденими в скандинавських країнах" [4, с. 109].

Водночас професор Ф. К. Вовк писав: " Цілком певною рисою сучасних українських прикрас... є цілковита відсутність браслетів... із древніх часів браслети були прикрасами лише привізними й навіть тоді не були поширені по цілій території сучасної України ” [4, с. 34].

Ще більша відмінність спостерігається в намистах (бісері). Про це писав особисто О. С. Уваров:

".. . У всіх курганах лише одне зелене намисто,... хоча про нього і згадує Ібн-Фадман. Дивно, що, перелічуючи головні предмети торгівлі з русичами, він... вказує на намиста, які в курганах трапляються як рідкісні винятки" [4, с. 76].

О. С. Уварову це здавалося дивним. Однак у цьому немає ніякої дивини, бо меряни ніколи не належали до " русичів".

І нарешті, скажу кілька слів про мечі.

Розкопавши 7729 курганів, О. С. Уваров знайшов лише три залишки мечів (із них – одна шабля). І це в часи (IX–XII століття), коли кожен русич навіть " спав з мечем".

" Ібн-Фадлан... намалював нам повне озброєння Русів: кожен із них... носив сокиру, ножик і меч, без яких їх ніколи не зустрічали...

Незважаючи на ясність слів арабського письменника, мечі були в могилах (Мерян. – В. Б. ) як рідкісні винятки" [4, с. 123–124].

Через що й виникає резонне запитання: чи варто росіянам базувати свою історичну науку на суцільних винятках?

Ми ж бачимо: етноси слов’ян Подніпров’я та фінських племен країни Моксель відрізнялися істотно. Практично у всьому.

Цілком імовірно, читачі вже неодноразово задавали собі запитання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров. І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.

Зверніть увагу: всі найбільш разючі удари по московській історичній брехні про слов’янське походження московитів були завдані в другій половині XIX століття. Головними напрямками цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували словесні байки " великоросів". Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова російської історичної науки відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.

Треба відзначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула було на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманіси) на російському престолі знімала питання з порядку денного. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію " переважно Росії", поставила " остаточні крапки" в історії Московської держави. Так до початку XIX століття був установлений якийсь консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була дана можливість, у межах дозволеного " загальноросійськими літописними зводами", вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному і т. д. напрямках. Головною умовою подібних досліджень було збереження " статусу-кво" катерининської концепції побудови російської держави, походження правлячої династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили " єдину русь", було багато. Тут і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними, і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які зсуви в напрямку слов’ян. Вони могли лише бути " витиснуті слов’янами" зі своєї обителі. Подалі, на схід і на північ. Усе до банальності просто, надійно. І якщо читачі зазирнуть у будь-яку працю О. С. Ува-рова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, вони переконаються: видатні вчені, в принципі, ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про " перетікання слов’ян", " перевагу слов’ян", " слов’янське минуле" тощо. Однак, крім " словесного лушпиння", подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібне " лушпиння".

Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, побачимо: навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала праці О. С. Уварова.

Читаємо: " Уваров Олексій Сергійович (1828–1884) – відомий археолог... Першою ж працею своєю гр. Уваров виборов собі видатне місце серед наших дослідників...

У 1851 р. він... відправляється на розкопки в древнє князівство Суздальське... На підставі цих розкопок він написав " Меряни та їхній побут за курганними розкопками... ". У 1864 р. у Москві відкривається московське археологічне товариство, граф Уваров... займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом московським археологічним товариством під його керівництвом... З його ініціативи було створено керівництво для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії... " [З, с. 418–419].

Висновок єдиний: на початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень " колиски Великоросії – Мерського стану" залишався безперечний і непохитний. Однак уже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між " загальноросійськими літописними зводами", які утверджували " слов’янське минуле" Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.

Першим із " великоросів", хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став такий собі О. А. Спіцин, який ще донедавна особисто поклонявся видатному археологові. У своїй праці " Володимирські кургани", опублікованій у збірнику " Вісті Імператорської Археологічної комісії", випуск 15-й за 1905 рік, він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: " Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти" [11, с. 89].

Як пам’ятаємо, багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. Але ось такий собі О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби хоч подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого побачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова став звичайний російський клерк.

До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про якогось Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вже починає вивищувати О. А. Спіцина та повністю заперечувати О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до іншого – усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцин уже подається як " видатний археолог". Ось такі метаморфози відбувалися в російській науці!

Візьмімо ВРЕ (друге видання): " Спіцин Олександр Андрійович (1858–1931) – радянський археолог (визнали своїм! – В. Б. ). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова " загальноросійським літописним зводам". – В. Б. )... Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став " видатним радянським археологом". – В. Б. )... З 1929 р. – член-кореспондент Академії наук СРСР... Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії" [12, т. 40, с. 313].

Саме почавши " поєднання археології та історії, О. А. Спіцин ніяк не зміг " поєднати" роботи О. С. Уварова із " загальноросійськими літописними зводами". А так як йому ніколи не дозволили б зазіхати на " загальноросійські" літописні байки, він і написав, що, мовляв, " нас не можуть задовольнити" роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З’явився такий собі російський археологічний " чистильник", який сам " мало займався розкопками", однак вільно маніпулював роботами інших.

Нехай читачі не думають, що це мої домисли. Ні! Аби переконатися у справедливості моїх слів, ми вивчимо роботу О. А. Спіцина " Володимирські кургани", як то кажуть, уздовж і впоперек. Читачі побачать самі, до якої елементарної брехні опускався " радянський археолог", щоб приписати Московії " слов’янське походження". І цьому дивуватися не варто. З першої книги ми вже бачили, до якої ницості опускався лауреат Нобелівської премії А І. Солженіцин, аби " обґрунтувати" свої домагання на українські та казахські землі. Це звичайна " мораль" російського шовініста. Йому завжди не вистачало чужої землі.

Відкриємо роботу О. А. Спіцина " Володимирські кургани" – звичайний спрощений переказ книги О. С. Уварова " Меряни та їхній побут за курганними розкопками". Стаття займає 88 сторінок і 8 рядків. На перших 23 сторінках " Володимирських курганів" подані наступні матеріали: одержання О. С. Уваровим дозволу на проведення археологічних робіт; перелік місць, де проводилися розкопки; повідомлення, ким і коли велися роботи; опис переліку розкопок, які провадили інші археологи, і матеріали, які використав у своїй книзі Уваров; повторне, самовільне сортування археологічного матеріалу за часом: " речі VIII–IX ст., кургани X століття, кургани XI–ХІІ століть; " речі пізні й невідомі", як пише О. А. Спіцин.

Дуже важливо відзначити: подаючи чужий матеріал, О. А. Спіцин усвідомлено вносив власні критичні натяки і недомовки на адресу О. С. Уварова й П. С. Савєльєва, які особисто керували розкопками; робив безліч домислів типу: " Розкопки проводилися з помічниками, безсумнівно, недосвідченими, які навряд чи розуміли всю відповідальність роботи". Начебто О. А. Спіцину було відомо, як велися роботи, начебто він був більш значимим фахівцем в археології. Робив він і напівнатяки на некомпетентність О. С. Уварова: " Потрібні ретельне перевидання та переоцінка матеріалу, добутого розкопками Володимирських курганів" [11, с. 90]. І нарешті, він робить самовільні висновки, що повністю розходяться з висновками К. М. Тихонравова, який провадив розкопки біля села Васильки і ні єдиним словом не згадує про це. Послухайте: " У 1852 р. К. М. Тихонравов розкопав 291 курган біля села Васильки Суздальського повіту, мабуть, з доручення гр. Уварова... Є покурганний опис цієї розкопки... Разом із Гніздиловим ці місця, мабуть, древні суздальські російські поселення" [11, с. 91].

І багато чого подібного. Хоча К. М. Тихонравов, П. С. Савельєв, О. С. Уваров та інші чітко зафіксували належність розкопок у с. Васильки фінському етносу (мері). При цьому, якщо О. А. Спіцин робив свої висновки абсолютно голослівно, то археолог О. С. Уваров свої висновки повністю обґрунтував.

Він зазначав: " Починаючи із самого берега Переславського, де головне первісне поселення називається Веськово, потім уздовж Нерлі й інших вод зустрічаються назви: Весь, Веська, Веслево, Вексіци; навіть сама назва Васильки (Весильки) є безперечно обрусіла форма такого ж кореня, від слова vesi, фінською – вода. Древні Фіни поклонялися воді, vesi, яку навіть персоніфікували у вигляді особливого божества, оспіваного в древніх рунах. Цікаво, що археологічні матеріали цілком підтвердили стародавність цих назв, які походять від фінського кореня vesi" [4, с. 13].

Я не стану описувати знахідок з курганів біля с. Васильки та с. Гніздилово. Нагадаю лише, що там було знайдено східні монети X століття, які свідчили про поховання кінця X–початку XI століття. Така відверта облуда " радянського археолога" про " суздальські російські поселення".

Підемо далі за статею О. А. Спіцина. На наступних 22 сторінках подані нумерація до наведених нижче малюнків і довільний текст до цієї нумерації типу: " № 43. У Рум'янцевському Музеї немає. Кустеря. Аналогія в Гyіздовському могильнику" і тому подібні. Всі ці вільні примітки О. А. Спіцина не мають нічого спільного з описовою частиною розкопок і щоденниковими записами археологів, крім місця виявлення.

На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельєвим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.

Весь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і, звісно, ніякого стосунку до " наукової творчості" О. А. Спіцина не має. Він (матеріал) поданий винятково для надання більшої ваги роботі самого О. Спіцина. Звертаю увагу читачів: посилання О. Спіцина на " аналогію в ГМз- довському" потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської. Тому що мова йде про розкопки в Гніздово (Смоленську). Прошу не плутати з розкопками біля с. Гніздилово, виконаними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.

Отже, особиста робота " радянського археолога" щодо характеристики курганних розкопок у ростовсько-суздальської землі та висновки помістилася на 8 сторінках і 8 рядках, проте це дозволило авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки: приписати всі кургани – слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки забрехався, що так ніколи й не зумів виборсатися зі своєї брехні.

Прочитаємо думки та доводи О. Спіцина з його статті " Володимирські кургани". З тих знаменитих 8-ми сторінок і 8 рядків: " До цього часу (VIII–X століття. – В. Б. ) до російських старожитностей можна відносити подовжені й довгі кургани... У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає ні найменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини... Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра" [11, с. 95].

Повинні-то повинні – та ж не просунулися. Жоден із археологів, які працювали в другій половині XIX століття в ростовсько-суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш ніж 10 тисяч розкопаних могильних курганів не існувало курганів, які хоча б за зовнішніми ознаками належали " росіянам". Хоча мова йде зовсім не про " росіян", а лише про слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті " радянського археолога".

Що цікаво, граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (я не кажу про щоденникові записи) докладно описав розміри декількох сотень саме круглих курганів. У його книзі XVII розділ має назву: " Окружність і висота курганів” (с. 175–178). Притім усі кургани ростовсько-суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від 1 до 3-х аршинів (71, 12 см – 213, 36 см).

Тут доречне російське прислів’я: " нєчєво на зєркало пєнять, коль рожа кріва".

Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: " Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці (скоріше – лженауці! – В. Б. ), розшукавши тут безсумнівні сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів" [11. с. 96].

І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не " російським", а фінським племенам. Так що навіть О. Спіцин змушений був визнати: " належність їх до типу смоленських (гніздовських. – В. Б. ) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський... " [11, с. 96].

Що, однак, не перешкодило " радянському археологові" все-таки зробити висновок про всі круглі кургани ростовсько-суздальської землі: " Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояву в них фінського елементу вважаємо незначною". [11, с. 166].

Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг що заманеться. Однак доказів для його " вважань" не було. Як пам’ятають читачі, археолог О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, рік і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних " російських слів", як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері,

Вязьма, Клязьма, Г& а, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.

А оскільки російському члену-кореспондентові з цього " фінського приводу" було " нічим крити", то він про це просто промовчав. Так би мовити, " не помітив". Звичайний прийом " великоросів".

Однак О. Спіцин дуже докладно, як для восьми сторінок, " розтлумачив" саме слово – меря. Отут він породив " шедеври" своєї логіки. Послухайте: " Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, крім посилання на Нестора і Карту...

Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть в землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями... Слова літопису тут не факт, а лише домисел" [11, с. 164].

Мене завжди вражав нахабний цинізм російських учених мужів. Не міг же член-кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: " черемиси" ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою – марі. Що тотожно – меря Саме " великороси" завжди маніпулювали прізвиськами для цілих народів. Згадайте: татари – волзькі болгари, малороси – русичі, українці; киргизи – казахи; зиряни – морт-комі; вотяки – уд-морт тощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. Спіцина виразно вказав та те, що корінь слів: мор, мар, мер, мур єдиного походження – від фінського слова " марі" – людина. Той же А. Кастрен чітко пояснив, що саме великороси, ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцина на вигадане слово – черемиси – елементарний блуд. Для члена-кореспондента – ще й ознака неуцтва. З таким ось " науковим діячем" Московії маємо справу.

Заява О. А. Спіцина про " домисел" легендарного Нестора – навіть не дурість. Це звичайна словесна " проституція" російського наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. Спіцина знав, де на початку ХІІ століття жила меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували " вставками" московські " мужі від науки", на що вказував О. О. Шахматов, однак геніальність її від цього не зменшилася.

А ось як далі маніпулював зі словом меря " радянський археолог":

" Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим племенем; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським" [11, с. 164–165].

Подібні докази настільки безглузді, що їх нема рації коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що " Володимирський край колись заселений був фінами", а пізніше їх " витіснили росіяни", то, за логікою того ж О. Спіцина, " назви... негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим плем’ям". Що ж відбулося з цими " росіянами", які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово меря але й десятки тисяч інших, чужих їм фінських слів? Приміром, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук?

Найімовірніше, вчинилося за методом: " язык мой – враг мой", або ж: язик – мов помело. Такий він, " радянський археолог". Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: " Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують древню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може відбутися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні! –В. Б. ) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюване без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває всіляку можливість звичайного співпадіння" [4, с. 10].

" Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в найбільш віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження" [4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. Археолог О. С. Уваров писав про назви меря й інші, проявні не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величенному просторі мерянської землі. Для того й була складена карта, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Члену-кореспондентові Академії наук не личило так відверто брехати. Щодо " незручності" слова " черемиси", " радянському археологові" потрібно було нарікати на московських шовіністів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під " російським народом"? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX–XII століттях у мерянську землю? І він, нарешті, ледь-ледь відхилив завісу таємниці:

" Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, для нас особисто давно вирішене, а про те, якому зокрема російському племені вони можуть бути приписані" [11, с. 166].

У цих словах – весь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були ніякі докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили), що фінське плем’я меря не могло стати утворюючим ядром " великоросійської нації". Тому великі археологічні відкриття його просто " не влаштовували". Для нього, і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, злегка перекручена фінськими співвітчизниками члена-кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло лише одне завдання: визначити, " якому... російському племені вони можуть бути приписані".

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь. Облудою тхнуло від найменшого дотику до його писанини.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої " пошуки" лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була " скроєна" і коли, як казав великий русич-українець М. Грушевський, " кожен російський демократ закінчувався на українському питанні". Тобто О. А. Спі- цину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що " великороси" постали від " слов’ян малоросійських". Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль " родичів" і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV–XVI сторіччях. Не годилися в предки " великоросам" і " сумнівні в’ятичі", скоріше за все й не існуючі в історичному минулому. Адже в’ятичі не залишили після себе ні єдиного відомого селища, не кажучи вже про " міста". А про культурні досягнення в’ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не годилося " великоросам" у предки. Поколесивши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на " смоленських кривичах". По-перше: свої, " великороси", а по-друге: не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒