Annotation 4 страница

Велична валіде Хафіза замислено розглядала хитромудру вишивку «хрестиком» на розкішній батистовій сорочці, відібраній в однієї з присланих ханом Гіреєм рабинь і піднесеній матері султана в подарунок. – До чого винахідливі ці слов’янки! – гарчала вона собі під ніс. – Це ж треба придумати таке – сховати християнський символ навіть у настільки необразливому мистецтві, як рукоділля… Ну так, справді, виглядає така сорочка надзвичайно красивою, але як поставиться Великий Аллах до того, якщо мусульманка носитиме оце?! Й відразу згадала, що невеликий лист, виконаний вітіюватою арабською в’яззю, ромеї^[19] незмінно сприймали як маленький квітчастий килимок, не розуміючи, що в танку гнучких стебел сховане важливе повідомлення. Валіде настільки переймалася своїми думками, що не побачила служницю, яка вже досить довго стояла перед нею. – Чого тобі? – запитала нарешті Хафіза, відволікшись від роздумів. – О велика пані, хадім-агасі просить вас вислухати його! Серце затріпотіло в грудях валіде: нарешті її син-султан вирішив відвідати свою стару матір!!! Якою владною й могутньою не була правителька, однак вийти самостійно за межі гарему не могла навіть вона. Такі вже правила: валіде могла лише написати синові й передати через головного євнуха записку, а потім чекати й сподіватися, що послання дійшло за призначенням, а не загубилося в купі інших повідомлень. Жодна мешканка гарему не могла самостійно вийти навіть на базар, щоб купити собі прикраси або солодощі! Цим займалися знов-таки євнухи, які забезпечували всім необхідним численних одалісок – зрозуміло, якщо ті мали гроші! – Запроси його сюди негайно, – скомандувала валіде. Менш ніж за хвилину перед нею постав кізляр-ага. Правителька завмерла, чекаючи приємної звістки… – О велика пані, о велична правителько! Ібрагім-ефенді просить витратити ваш дорогоцінний час на невеличку бесіду з ним, – мовив хитрий євнух і додав від себе: – Великий ефенді чимсь явно пригнічений і стурбований, тому що виявляв неприховане нетерпіння. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі матері султана, вона лише потупила прекрасні очі й позбавленим емоцій голосом мовила: – Добре, передай Ібрагіму, що я, можливо, прийму його завтра після ранкової молитви. Потім простягнула євнухові кілька монет. Низько кланяючись, хадім-агасі позадкував до дверей. «Чекала звісток від сина, а зустрінуся всього лише з Ібрагімом», – подумала засмучена Хафіза. На різке плескання її долонь прибігли служниці. Валіде наказала підготувати одну з відведених їй кімнат для завтрашньої бесіди з греком. Цікаво, що діється на чоловічій половині палацу, чого цей пройдисвіт отак завзято рветься до неї? У грека начебто все має бути добре, він же одержав і владу, і становище при дворі, і грошове утримання… Чого ж не вистачає мазунчикові її сина? Що турбує могутнього Ібрагіма-ефенді?.. Наступного дня великий сокольник у супроводі євнухів, пройшовши четверті ворота, опинився на жіночій половині палацу. Серце скажено калатало, Ібрагім подумки уявляв собі можливий перебіг майбутньої розмови. Ось і територія валіде: кімната вкрита килимами з довгим шовковистим ворсом, у якому ноги потопають, немовби у м’якій траві. Мати султана сиділа на високому п’єдесталі зі строкатих твердих подушок гордовито й величаво. Її маленька фігурка немовби ширяла високо в повітрі, валіде була вбрана у довгу світлу безформну сукню і блискучу чадру. Велична господарка гарему приймала його, як велів палацовий етикет: тримаючи в одній руці витончену скриньку з коштовностями, в іншій – люстерко. У віддаленій частині вкритої килимами кімнати поміж ледь помітними нішами, де зберігалися флакони із запашною водою, різні прикраси й милі серцю дрібнички, стояв мармуровий столик з розкидистим канделябром, мерехтливе світло якого освітлювало пагорб із подушок позаду, довершуючи ілюзію польоту у повітрі «жінки-статуї». Так, найбільше Хафіза нагадувала саме довершену мармурову статую, лише величезні живі очі, обрамлені чорними густими віями, підказували відвідувачеві, що перед ним людина, а не мертва бездушна лялька. Ібрагім побажав правительці здоров’я й довгих щасливих років, після чого переломився в низькому довгому поклоні. Валіде відповіла на вітання після значної паузи, таким чином, відповідно до вимоги палацового етикету, підкреслюючи свій високий статус. Ледь помітно поворухнула рукою, дозволяючи Ібрагімові присісти на величезну подушку й почати розмову. – О велика правителько… – мовив грек і спробував перехопити погляд Хафізи, але валіде миттєво опустила очі й уп’ялася в люстерко. Він зрозумів, що мати султана не надто благоволить до нього, і знову почав: – О велика правителько! Я ризикнув постати перед поглядом вашим і витратити ваш дорогоцінний час, оскільки дуже стурбований настроєм вашого царюючого сина. Багато з того, що робить наш благословенний султан – нехай продовжить Великий Аллах дні його! – відверто непокоїть мене. Велика правителька мовчала, тому Ібрагім повів далі: – Ваш син більше не запрошує мене до себе, не радиться перед вирішенням державних справ, майже не розмовляє зі мною… Валіде подумки пораділа змінам: нарешті її син позбувся впливу цього властолюбного грека! А власне кажучи, хто взагалі такий цей Ібрагім-ефенді?! Щоб високошляхетний спадкоємець слави Османів вислуховував поради колишнього раба… Що він оце собі надумав: невже великий султан повинен танцювати під дудку заповзятливого вискочки й колишнього невільника?.. Хафіза тягнула паузу, тому Ібрагім був змушений продовжувати: – Необхідно зазначити, що наш високоповажний султан надзвичайно багато зробив навіть за настільки малий період правління. Він ухвалив прекрасні рішення, що забезпечили процвітання нашої держави… – Тоді що ж тебе непокоїть? – поцікавилася валіде з іронією і зловтіхою. – Мене турбує настрій султана. Після сходження на престол Османської імперії він дуже перемінився. Мені здається, високоповажний володар правовірних перебуває в якійсь безвиході. Він розриває старі зв’язки, але при цьому не налагоджує нові! Султан безперервно шукає щось незрозуміле йому самому, але через гостру нестачу вражень і відчуттів замикається в собі… Тому я вважаю своїм священним обов’язком уберегти нашого султана від можливих помилок… Що ж, подумала валіде, а грек таки має рацію: Сулейман дійсно змінився… причому не зовсім у кращий бік! Син майже не навідується до рідної матері, не ділиться з нею своїми планами. Зрозуміло, він іноді заглядає, щоб коротко побажати їй здоров’я й вислухати найбільш нагальні прохання, проте… Іноді валіде дуже-дуже кортіло позбутися всієї цієї церемоніальної пихи, кинутися слідом за сином, обійняти й пригорнутися до нього, по-жіночому поплакати на його мужньому плечі, розповісти, як же їй сумно й самотньо в цьому блюзнірському світі суцільного крижаного нерозуміння… Але Хафіза знала: вона – велика валіде, а тому не може дозволити собі настільки явних емоційних сплесків. Тепер син не приходить до матері настільки ж часто, як колись. У гарем навідується регулярно – однак для того лише, щоб відвідати цю ненависну пустоголову Гюльбехар^[20]! Тому ця проклятуща розжиріла корова ходить по гарему повною господаркою, ігноруючи накази самої валіде. Вона роздула штат служниць до небачених розмірів. Мерзотниця розбудовує свою власну, практично незалежну від валіде «жіночу» державу – причому на території, підвладній матері султана… Поки велика правителька подумки кляла невістку, Ібрагім повідав наступне: – До речі, учора я побував на базарі. Ряди ломляться від надлишку товарів – хіба ж при Селімі Явузі таке бувало?! А ясир!!! Очі просто розбігаються від його надлишку… Які раби, які рабині!!! Прекрасні слов’янки… До чого вони розумні й прекрасні!.. Один лише придбаний мною коваль чого коштує: то й не коваль зовсім, а справжній ювелір своєї справи! Я хотів би подарувати парочку рабинь і рабів нашому високоповажному султанові. Може, це відволіче правителя й підніме йому настрій? – Купувати рабинь у гарем – це привілей євнухів, а не придворних, – справедливо зауважила валіде. – Я хотів саме подарувати рабів султанові… Все ж таки нові враження, – підкреслив грек. – Ти мудра людина, Ібрагіме, я згодна з тобою. А сама подумала: адже пройдисвіт має рацію! Треба, мабуть, перемінити декорації – придбати для султана побільше нових цікавих служників, поповнити гареми одалісками. Сьогодні ж відібрати нових наложниць для гарему – бажано слов’яночок… Постачальники «живого товару» присягаються: саме слов’янки настільки кмітливі й витончені, що можуть захопити увагу будь-якого чоловіка! А раптом нові рабині, прислані ханом Гіреєм, справді відволічуть Сулеймана від Гюльбехар, повернуть владу (а отже і спокій в імперії) самій Хафізі?.. Ібрагім тим часом вів своє: – Особисто вам, о велика валіде, я подарую дуже цікаву служницю-русинку, придбану мною днями. Рабиня обійшлася мені надзвичайно дорого, але запевняю вас – вона коштує заплачених за неї грошей! Щоправда, не така вона гарна, як жінки султанського гарему, але надзвичайно мила, розумна й начитана, розмовляє кількома мовами й навіть латиною, вміє шити, вишивати й багато чого іншого. Молода й енергійна. А головне – не сумує, як решта, навпаки, весь час сміється… А як співає!.. Голос надзвичайно високий, немовби дзвіночок, бадьорить і тішить вухо. Просто живий скарб, а не рабиня, – от що я вам скажу!.. У пропозиції Ібрагіма валіде запідозрила якийсь підступ, тому замість цілком очікуваної подяки уїдливо поцікавилася: – Якщо твоя рабиня настільки гарна й досконала, навіщо ж дарувати її, немов непотрібну… або навіть обридлу річ? Тоді ефенді перейшов до заздалегідь заготовленої захопленої пишної промови: – О благословенна правителько, ви настільки багато для мене зробили й так багато означаєте в моєму житті!.. У порівнянні із благодіяннями, які я одержую, спілкуючись із вами, навіть найкраща й найдорожча рабиня нічого не вартує! А тому я, скромний раб, благаю прийняти від мене цей невимірно малий, скромний дарунок на знак моєї глибокої поваги до вас! Можете на ділі переконатися, наскільки я відданий вам і нашому султанові: я навіть готовий пожертвувати власним задоволенням! Я не стану насолоджуватися купленою для себе, але не використаною мною рабинею-служницею… Після таких слів валіде припинила спротив і прихильно мовила: – Гаразд, високоповажний Ібрагіме, я прийму твій дарунок. Низько кланяючись, царедворець вийшов геть. Він лишився задоволений розмовою, інтуїтивно відчувши, що зміни, які відбулися з Сулейманом, торкнулися не тільки його самого, але навіть величної валіде! Ібрагім також зрозумів, що нарешті придбав впливового союзника в особі матері повелителя правовірних. Але головне – досить вишукано позбувся нестерпної некерованої рабині, яку придбав за шалені гроші, піддавшись її непоясненному впливу… і яка всього лише за два дні перебування в нього в будинку встигла перелаятися з усім гаремом!!! До того ж своїм демонічним реготом і незвично потужним голосом зводила з розуму і слуг, і самого господаря будинку. Тим часом валіде, перебуваючи під враженням ідеї, підкинутої заповзятливим греком, викликала до себе кізляр-агу. Поприсідавши й повклонявшись досхочу, євнух застиг перед матір’ю султана, очікуючи наказів. – Бажаю оглянути невільниць, надісланих ханом Гіреєм. Також запроси служниць і уста-ханум^[21] для відбору одалісок: потрібно терміново поповнити султанський гарем. – Добре, пані, зараз же виконаємо! – І головний євнух щодуху кинувся геть. Активність валіде не на жарт стурбувала Гюльбехар: клята розжиріла корова намагалася ледве не штурмом пропхатися на територію валіде, однак темношкірі євнухи не пропустили її, а послані нишпорити служниці не змогли роздобути жодних мало-мальськи цінних відомостей – за що були жорстоко покарані. Шукати жінок у власний гарем Сулейман не міг… та й не вмів. Утім, султани ніколи і не шукають дружин – замість них це роблять інші. Дуже часто все вирішує простий випадок. Однак покладатися на провидіння тепер Хафіза ніяк не могла. Одного разу вона вже вибрала цю мерзенну черкеску Гюльбехар, і рабиня була доставлена її синові для втіх… Всупереч очікуванням, горянка не зламалася, а незабаром перетворилася з незначущої наложниці на справжню володарку, перетворилася на султаншу перш, ніж Сулейман – на султана. У черкески було для цього все: царствена хода, горда вдача, вимогливий голос. Навіть тіло, розжиріле після пологів, не могло зіпсувати справи! Недарма Сулейман дедалі частіше відвідував Гюльбехар, цікавився народженими саме нею дітьми. Таке спілкування приносило володареві правовірних масу задоволення й упевненість у собі. Із султаном черкеска була милою, скромною й не просила для себе нічого, за винятком дріб’язків: нефритових гребенів, перлових ниток, відрізів оксамиту або шовку. Зрозуміло, Сулейман щедро обдаровував скромницю понад це, вона ж лише мило закочувала вологі виразні очі, а її коров’ячі вії починали заклично тріпотіти. Валіде ледь стримувала тремтіння, щоразу зустрічаючи черкеску. Зарозуміла дочка гір, темпераментна і свавільна, розгулювала по гарему в широких шовкових шароварах і в довгих прозорих сорочках із просторими рукавами, демонструючи крізь тонку тканину розжиріле, але як і раніше міцне тіло. Нахабниця роздавала служницям найнесподіваніші завдання й накази, тим самим демонструючи, що володарка в гаремі не валіде Хафіза, а вона – неповторна Махідевран. ^[22] І тут раптом – отака прикра осічка!.. Відбір одалісок для гарему володаря тривав недовго: в основному з новою партією прибули темношкірі рабині-служниці, слов’янок же надіслали всього лише трьох. З-поміж них виділялася одна русинка з дивним ім’ям Марися: стрункий дівочий стан, пишні розвинені груди, каштанове волосся, що струменилося на плечі великими локонами, доволі світла оксамитова шкіра, величезні блакитні очі, пухкі червоні губи, рум’янець у всю щоку, легка дівоча хода – ну просто красуня! До того ж веселої вдачі… Валіде мимоволі замилувалася нею й охрестила рабиню новим – гаремним ім’ям: Нейше. ^[23] Роки в татарському полоні не минули даремно: дівчину навчили запально танцювати, грати на лютні й багатьох інших премудростей. Природна доброта й легкий характер рабині викликали в Хафізи непідробний захват. Пані правителька була впевнена, що русинка легко завоює серце її сина й одночасно не вислизне з-під її особистого контролю – на відміну від мерзенної черкески. Задоволена валіде передала майбутню одаліску в руки уста-ханум для подальшого навчання всяких необхідних дріб’язків і гаремного етикету. Оселили Нейше-Марисю при покоях валіде, а не в загальному гаремі: адже тут Гюльбехар не могла її побачити… Раннім ранком Хафіза викликала головного євнуха й передала з ним записку для сина. У посланні скаржилася на здоров’я й самотність, після чого просила володаря правовірних відвідати свою стару матінку наступного дня. Бажано якнайраніше – наприклад, одразу після вранішньої молитви. * * *