Annotation 8 страница

Ми залишили замок барона, й днів за два перед нами розгорнувся степ. Я ніколи раніше не бачив степу, тому ці рівнинні простори, вкриті твердою, випаленою сонцем травою, справили на мене складне враження. Села тут рідко траплялися, і ми тепер часто ночували біля вогнища під відкритим небом. Цілий тиждень я болісно звикав до своєї ролі наживки на гачку, та потім якось заспокоївся, навіть відчув дивне полегшення. У всякому разі, ще гірше нічого не знати. А винагородою за страхи, що мене інколи все-таки навідували, стали наші стосунки з Лартом, які значно потеплішали. Вдень ми по черзі правили каретою, а вечорами розкладали багаття, вечеряли й вели тривалі бесіди. Про Третю Силу, за негласною угодою, — анічичирк. Я, розчулений, згадував дитинство, а Легіар розповідав кумедні й страшні магічні байки, головним героєм яких була завжди одна й та сама людина — я незабаром здогадався про це, хоча Ларт називав її весь час по-різному. Напевне, вони були друзями з тим чоловіком — у Ларта дивно світилися очі, коли він говорив про нього: — У кого завгодно може виникнути дурнувате бажання. Якось улітку я скучив за зимою, взяв та й засипав своє подвір’я снігом… Ну то й що? А один дружок мій знайшов вулкан на узбережжі та взявся розігрівати виверження. Не клей дурня, кажу йому… Знаєш, що він мені відповів? «Я хочу перетворитися на лаву, щоб відчути, як це — бути лавою, що вивергається з вулкана». Ларт дивився у вогонь, полум’я грало в його очах, і мені здалося — тільки на мить! — що вони відбивають світло багаття нерівно, ніби зволожені. — Знаєш, кожен маг ризикує, коли перетворюється на щось… Що могутніша та сильніша твоя нова подоба, то більший ризик, що не зможеш повернутися до колишньої. Бути магом не значить бути всемогутнім, кожне серйозне магічне діяння вимагає зусиль, а зусилля ці скорочують життя навіть великих… Отже, я сказав йому — не божеволій. Навіщо тобі ця гра з вулканом? І знаєш, що він мені відповів? Я повинен відчути, що це таке. Він замовк. У полум'ї багаття я побачив раптом ліс, потім будинок, далі постать людини в чомусь, що нагадувало човен. — І він став лавою? — спитав я пошепки. Ларт кивнув: — Він завжди робив, що хотів. Він вліз у вулкан і розтікся по схилу, спалюючи траву й кущі. Я стояв і дивився, як дурень… А потім він повернувся у свою подобу. І знаєш, що сказав? Він знову замовк, і я змушений був запитати: — Що ж він сказав? Ларт відірвав погляд від вогню й подивився на мене: — Він сказав: НІЧОГО ОСОБЛИВОГО. І пішов у якусь портову таверну пити кепське вино й купатися голяка при світлі смолоскипів, а портові дівки верещали, й він перетворював їхнє волосся на струмки… У кожної дівки на голові — водограй. Я сказав: «Ходімо додому». А він: «Відчепися»… Якби хто-небудь на світі посмів мені сказати «Відчепися»! Вогонь згасав, я підкинув гілок. Ларт не бачив уже ні мене, ні багаття — він весь перебував там, де бешкетував той його приятель… — Ну, тепер ти розповідай, — сказав Легіар після паузи. Я знизав плечима: — Та про що ж? — Про що хочеш… — Ну, в мене брат є двоюрідний… Коли ми були малі, уся родина якось за столом сиділа, й на вечерю була риба — тріска… Знаєте, є така дрібна, смачна риба… Він вибирав на тарілці тих рибинок, які випадково позбулися голови, й робив це непомітно. Я замовк. — А навіщо він це робив? — спитав Ларт. — Щоб голови не залишалися на тарілці… Мати дивилася, хто скільки з’їв, по риб’ячих головах. А в нього на тарілці не було голів, і йому давали добавки. Знову зависла пауза. — А чому ви не з’їдали цю рибу з головами? — поцікавився Ларт. — А-а! — протяг я радісно. — Так у тріски голови гіркі! Пирхали в темряві наші коні. Догоряло багаття. Ще днів за два перед нами заманячіли гори, а вже за три дні по тому ми підійшли до них упритул. Тут, у передгір’ї, притулилося стародавнє й досить велике селище, в якому, за твердженням Ларта, мешкав старий і могутній маг. Легіар дуже сподівався, що старий знає про Третю Силу більше, ніж ми. Готелю в селищі не було — й не дивно, ми були тут першими гістьми за півроку. Зустрічали нас радо, й селищний староста, багатій, люб’язно надав у наше користування один із трьох своїх будинків. Приготоване для нас житло містилося на околиці, біля самого підніжжя гір, у досить мальовничому, як на мене, місці. Поки Ларт, уже звиклий до становища слуги, порядкував, клопотався нашим розташуванням, чищенням карети й годівлею коней, я стояв біля хвіртки й видивлявся на гори. Могутні, масивні злами хребтів викликали в пам’яті то образи казкових звірів, то спогади про торт, а хирляві деревця, що подекуди причепилися до них, захоплювали своєю відвагою. Потім я перевів погляд на трохи нижчий пагорб, який підошвою впирався в дорогу, й побачив, як звідкілясь згори майже стрімким схилом струмочками стікають пісок і дрібне каміння, та подумав що насувається обвал. Але, коли я підвів голову, то переконався, що камінці летять з-під ніг людини, що спокійно спускалася стежкою, в існування якої мені важко було повірити — таким неприступним здавався схил. Я задер голову ще вище й побачив будинок — справжній будинок, що приліпився до гори, як ластів’яче гніздечко. Коли я перестав нарешті дивуватися та розглядати того, хто спускався, він уже зістрибнув зі своєї стежинки на рівну дорогу. Це був худорлявий хлопчисько років тринадцяти у колись чорному, а тепер вигорілому одязі, з порожнім кошиком під пахвою. Він ішов легко, хоч і неквапно, обличчя його здавалося змарнілим, похмурим і стомленим. Мені стало цікаво; коли він, не дивлячись, обминав мене, я зробив крок уперед і ляснув його по плечі: — Ти чого ж не вітаєшся? Він важко підвів на мене очі. Помовчав, потім повільно озвався: — А хто ти такий, щоб вітатися? — Я? — я розпростав плечі. — Я великий маг на ім’я Дамир! Він, очевидно, не зрозумів мене. Мабуть, цей затурканий сільський хлопчина взагалі не знав, хто такі маги. — Ну, чарівник! — пояснив я поблажливо. — Дива творю! — Ти? — перепитав він з дивним виразом на обличчі. — До магів слід звертатися на «ви», — сказав я поважно. Він раптом примружився: — Дурень… Мавпа ти, а не… — він зробив дивний рух бровою, і я раптом побачив під самим своїм носом зелено-бурий кущик якоїсь колючої трави. Я не відразу зміркував, що лежу, ввіткнувшись носом у землю. Головне, я ніяк не міг зрозуміти, як опинився в такому незручному становищі. Я важко звівся — в голові крутилося — й побачив, як хлопчина спокійно простує далі дорогою, що веде в селище. Я ще дивився йому вслід, коли з дому вийшов заклопотаний Ларт, а з ним рожевощокий чоловічок, один із людей старости. Чоловічок неквапно, з повагою вказав на будинок, що приліпився до скелі: — Там він жив… Гарна людина була, допомагав, коли що. Шкода… — Справи кепські, — сказав мені Ларт. — Той старий, виявляється, помер. — Помер, помер, — охоче підтвердив чоловічок. — А начебто непоганий був чарівник, — він невпевнено глянув на мене, — так наче й ви… Я підвів голову й глянув на будинок. — І що ж, ніхто там не живе? — спитав Ларт. — Чого ж ні… Живе. Хлопчисько, учень його. Мене пересмикнуло.
Сходити на гору було страшно й дуже незручно — пісок сипався з-під черевиків Легіара, який ішов попереду, круто здіймалася догори стежка, лоскотав ніздрі дрібненький білий пил, пальці металися по гладкому камені й не знаходили опори. Дивно, як цей хлопчина ходив отут мало не щодня. — Ну ж бо! — підганяв мене Ларт. Я здуру глянув униз, охнув і заціпенів, притулився до скелі в безглуздій скорченій позі. Ларт, немов кліщами, схопив мене за зап’ястя, витяг на рівний майданчик і добряче подряпав при цьому об кам’яний гребінь. Лише коли я зачув під ногами твердий ґрунт, насмілився підвестись. Ми стояли на круглому кам’яному п’ятачку, звідкіля відкривався вражаючий краєвид передгір’я та розкиданого по ньому селища. Дахи, вулички, двори — все було як на долоні, і коли б старий маг мав підзорну трубу, він міг би збирати місцеві таємниці і, як метеликів, наколювати їх на шпильки. А з іншого боку плаского майданчика стояв будинок — невеликий, міцний, оточений крихітним двориком і садочком, у якому щось зеленіло. Над вхідними дверима прибито було викуване з заліза пташине крило. Хвіртки не було, ми ввійшли на подвір’я без дозволу. Втім, і запитувати не було в кого — хлопчик пішов у селище з порожнім кошиком. Подвір’я було чисто виметене, в кутку лежало на землі кілька полін, поруч мучилося в твердому глинистому ґрунті недавно полите деревце — та й по всьому. У садочку доцвітали трійко хирлявих ромашок. — Цікаво, — сказав Ларт у мене за спиною. — Поглянь. Я підійшов до нього й подивився в той бік, куди він вказував. У стрімкій стіні, що прилягала до п’ятачка, було видовбане щось подібне до могили. Її отвір наглухо закривав чотирикутний важкий камінь, на якому вгадувалися обриси того самого крила. — Світла тобі, — сказав Ларт, звертаючись до могили. — Ти мене повинен був пам’ятати… Орлане. Я Легіар. Я до тебе йшов, але спізнився. Сухо шарудів вітер по камені. Ларт відвернувся. — Подивимося в будинку, — сказав він і зітхнув. Я переборов свій острах і ступнув услід за ним в темний отвір дверей. Коли проходив під залізним крилом, мимоволі нагнувся. Дім старого мага був напівтемний — вікна прикривалися важкими завісами. В кімнатах стояла гнітюча тиша, і в цій тиші кроки здавалися оглушливими. Вітальня слугувала одночасно й за бібліотеку, важкі томи незворушно поблискували позолотою, ніби очікували повернення господаря. Так само, як у Ларта, стояв на столі скляний глобус з недогарком свічки всередині, й курний бік його спотворив до невпізнанності моє відображення. Меблі, прості, як у звичайному сільському будинку, вкривала блискуча чорна парча — у всіх кімнатах, крім однієї, маленької, з дерев’яним ліжком і грубо збитим столом. Дім був у жалобі, й носив цю жалобу зі стриманою гідністю. У кімнаті, що була, очевидно, кабінетом старого чарівника, Ларт підняв край важкої тканини, що затуляла вікно, й у світлі вечірнього сонця, що проникало крізь щілину, заходився вивчати вміст масивного письмового столу. Я, приголомшений темрявою і тишею, задихався в густому повітрі цього будинку, тому рушив до виходу — й зіткнувся на порозі з хлопчиськом. Він притискав до грудей кошик з буханцем хліба й загорненим у вологу ганчірочку шматком сиру. Коли він побачив мене — перемінився лицем, сахнувся й прошипів крізь зуби: — Знову ти… Гаразд… Напевне, я скрикнув, тому що за спиною в мене миттю виріс Ларт. Я прочитав його присутність у очах хлопчика — ладний уже поквитатися зі мною, він раптом подався назад, зіщулився і підніс руку, ніби захищаючись. — Відійди, Дамире, — сказав Ларт із-за моєї спини, відсунув мене рукою і пішов просто на хлопчиська. Той, задкуючи, відступив на подвір’я, спіткнувся на порозі. Ларт став у дверях — під пташиним крилом. — Це мій дім, — хрипко сказав. — Все, що в домі, належить мені, й тут могила мого Вчителя. Чого вам треба? — Опусти руку, — сказав Ларт холодно. — Чого вам треба? — вигукнув хлопчик і підняв руку, що здригнулася, ще вище. — Опусти руку на знак того, що ти здаєшся на милість сильнішого. Хіба твій учитель не навчав тебе законів і правил пристойності? — Ви вдерлися до мого дому й говорите про закони?! — хлопчисько весь підібгався, немов звірятко, готове до стрибка. — Я рахую до трьох, — Ларт говорив, не підвищуючи голосу. — У двобої в тебе нема шансів. Раз. Я спостерігав за тим, що відбувалося, через Лартове плече, і, незважаючи на ставлення хлопчика до мене, співчував йому. Хлопчина тим часом відступив далі, впустив кошик і щосили стримував тремтіння в занесеній руці. — Два, — сказав Ларт. — Подумай. Твій учитель повинен був тобі дещо розповісти про подібні ситуації. Два з половиною. Занесена брудна рука востаннє здригнулася, потім ослабла й повільно опустилася. — Добре, — кивнув Ларт і відразу, без переходу, нахилився й підняв кошик, хліб і згорток із сиром. — Давай увійдемо в дім. Хлопчик не зрушив з місця, пригнічений, похнюплений. Легіар узяв його за плече і вштовхнув у двері. Налягали сутінки. Я розвів вогонь у холодному курному каміні, й кабінет старого чарівника став хоч трохи нагадувати людське житло. Ларт сидів, заклавши ногу на ногу, у дерев’яному кріслі з підлокіттями. Хлопчика він всадовив у таке саме крісло навпроти. Мені дістався табурет перед каміном. — Ну поглянь, що ти робиш, — казав Ларт півголосом. — Незнайомий маг, суперник не по твоїх зубах, прямого нападу нема — що ти робиш? Підносиш руку для заклинання, що означає — «Я готовий до двобою і зумію з тобою впоратися». Так чи ні? — Так, — ледь чутно відгукнувся хлопчисько. — Що роблю я, чи що робить хто завгодно на моєму місці? Нападає. Вивертає тебе навиворіт, здивовано знизує плечима та й іде собі. Правильно? Хлопчина мовчав. — Я тобі не докоряю, — зітхнув Ларт. — Я знав колись твого вчителя. Орлан був тонким і розумним магом, він не міг не пояснити тобі таких речей… Це могло б коштувати тобі життя. — Він пояснив, — прошепотів хлопчисько. — А ти? Забув? — Ні… Я побачив, що він, — тут хлопчисько кивнув на мене, — що він у моєму домі… Й розлютився. А потім побачив вас… І злякався. — І не подумав, тому що злякався? — Не те щоб… Просто не зміг опанувати себе, хотів бути сильніший. Ларт свиснув: — Овва! Я знав тільки одного хлопця, котрий у твоєму віці хотів бути сильнішим. Але він таки був сильніший за багатьох — це по-перше, й ніколи не втрачав самовладання — по-друге… І потім все одно йому було непереливки. Легіар замовк, і мовчав довго. Хлопчисько сидів, згорблений, і розгладжував пальцем шов на своєму рукаві. Їхні тіні ожили в світлі палаючого каміна й танцювали по темних стінах. — До справи, — сказав Ларт, ніби приходячи до тями. — Мене звуть Лартом Легіаром. Хлопчисько здригнувся і здивовано втупився в нього. Потім щось пригадав і пробурмотів: — Мене звуть Луаяном… Або просто Ланом, якщо вам важко вимовляти. — Мені не важко вимовляти, — зауважив Ларт. Хлопець опустив голову: — Вибачте… — Ось що, Луаяне, — серйозно провадив Ларт, — я нині заклопотаний справою, котру вважаю дуже важливою. Тому ми з’явилися до твого дому без дозволу, що, звичайно, саме по собі кепсько й негідно. Я приношу тобі свої вибачення. Ти їх приймаєш? Хлопчисько перевірив, чи не знущаються з нього, кивнув і знову потупився. Ларт вів далі: — Я сподівався на зустріч із твоїм учителем, але зустріч не відбудеться… Або відбудеться пізніше. Тепер я змушений покладатися на тебе… Розумієш? Хлопчик кивнув, не підводячи голови. — Як давно ти в нього? — спитав Ларт. — Три роки. Три роки виповнилося за день до того, як… — Луаян опустив голову ще нижче. — Розумію, — пробурмотів Ларт. — Як це сталося, Луаяне? Хлопчисько схлипнув. Вперше його побачивши, я не сказав би, що він взагалі здатен плакати. А Ларт, мабуть, міг би й пожаліти хлопця — відразу видно, що він обожнював старого й тепер дуже побивається. — Орлан був маг із магів, — замислено промовив Легіар. — Влада ніколи не цікавила його, він шукав істину… А це шляхетне, але невдячне заняття. Йому ніколи не подобалися стосунки «сеньйор-васал», він цурався мене через моє марнославство… У тебе був гідний учитель, Луаяне. Тепер розкажи мені, як він умер. Хлопчик переривчасто зітхнув і підвів голову: — Він дивився в Дзеркало Вод… І вмер, коли чаклував. Стукнуло дерев’яне крісло — Ларт підвівся. Хлопчик теж хотів звестися, та Легіар поклав руку йому на плече й знову всадовив: — А що він ХОТІВ побачити в Дзеркалі Вод, Луаяне? Хлопчина зіщулився під його рукою: — Він не казав мені… Легіар присів раптом так, що його обличчя опинилося на рівні обличчя Луаяна: — Пригадай. Що він робив за два дні чи тижні до смерті, про що говорив? Може, щось його непокоїло? Не кліпаючи, дивився хлопчик у вічі Лартові: — Так. Він був сам не свій. Він говорив… Щось про Заповіт. — Першого Віщуна? — Так. — У нього була ця книга? — Так. Але з нею сталося нещастя. Вона впала в камін і згоріла. Я зайорзав на своєму табуреті. — Що він про неї казав? — і далі допитував Ларт. — Що вона не бреше. — А точніше? — Він так і сказав — Заповіт не бреше. Вогонь… — Що вогонь? — Не пам’ятаю. Він іноді згадував про вогонь. — Гаразд. А того дня, коли він дивився в Дзеркало Вод? — Він був веселий. Сміявся і жартував. — Ти дивився разом із ним? — Спершу — так. Потім він мене відіслав. — Розкажи, як усе було. Не пропускай нічого. — Був вечір. Він сказав — саме час розпочати чаклування. Він завжди казав так, якщо був у доброму гуморі. Взяв чашу — вона розбилася потім, але ж була срібна! — взяв чашу, наповнив водою з п’яти джерел, отут саме п’ять джерел у селищі, і заговорив її… Я йому допомагав. Дзеркало вийшло — як кришталеве. Легіар узяв хлопчика за зап’ястя: — Далі? — Далі ми запалили три свічки й почали дивитися… Але видно було не дуже добре. Якась людина йшла… Обличчя не видно, начебто молодий. Потім… Стало страшно. Знаєте, як буває, коли бачиш у дзеркалі звичайне життя, тільки… по-справжньому. Бачиш те, чого люди не помічають, хоча воно є. Розумієте? — він запитливо глянув у вічі Лартові. Той кивнув, і хлопчик провадив: — Цей чоловік ішов, сміявся, говорив із іншими… А ВОНО йшло по п’ятах. Дивилося на нього, говорило з ним, але він не розумів, хто з ним говорить… І тоді Вчитель мене відіслав. — А потім? Ти ліг спати? — Ні… Мені було цікаво. Я винен… Я підкрався і дивився через дірку в портьєрі. І бачив, як Учитель нахилився над Дзеркалом, як схопився за горло, захрипів… Чаша впала і розбилася. Срібна чаша! Вчитель лежав на підлозі… Я намагався допомогти йому. Але в нього, напевне, розірвалося серце. Запала тиша. Нестерпна тиша, я боявся поворухнутися на своєму табуреті. — Він умер… Від переляку? — пошепки спитав Ларт. Хлопчисько похитав головою: — Він нічого не боявся… Я ж кажу, в нього серце розірвалося. Ларт помовчав, потім обережно спитав: — Ти пам’ятаєш, як він виглядав? Той чоловік, у Дзеркалі? Ти б його впізнав? — Ні, — зітхнув хлопчина. — Він був сам? — То сам, а то ще з кимось… Із різними людьми. — А ВОНО? На що це було схоже? — Очі… ВОНО дивилося. Я не витримав і голосно, зі свистом, зітхнув. Обоє швидко на меня глянули. Потім Ларт важко підвівся і спитав Луаяна: — До речі, чому ти не злюбив мого слугу? — Він брехун… — протяг хлопчисько. — Навіщо він брехав, що він маг? — А ти відразу зрозумів, що це не так? Хлопчисько знизав плечима: — За версту.
Цілу ніч вони півголосом розмовляли, схиляючись над письмовим столом. Я іноді важко підіймав повіки й бачив, як Ларт водить пальцем по жовтих від старості сувоях, розгладжує їх долонями, щось серйозно пояснює, в той час як хлопчисько довірливо торкається його плеча, запитуючи про незрозуміле для мене. Вони розмовляли, як рівні, і я з гіркотою усвідомлював, що мені ніколи не викликати в Ларта такої щирої зацікавленості, яка світиться зараз у глибині його зазвичай холодних очей. Два маги говорили спільною мовою, а один бовдур слухав і не розумів ані слова. Потім ненадовго стало тихо, й хлопчик спитав пошепки: — А правда, що ви колись зупинили чуму? Я відразу виринув із дрімоти. — Мені вчитель розповідав, — ніби ніяково пробурмотів хлопчик. Ларт не відповів — у всякому разі, вголос нічого не сказав. Я знову заплющив очі. Чуму. Я був ще зовсім малий, коли вікна завішували рогожею, а нас, дітей, не випускали на вулицю, тому дні злилися в одне довге марення… А потім чума зникла раптово й незрозуміло, і в нашій родині вмерли тільки дядько з дружиною, враз осиротили мого двоюрідного брата, аматора риболовлі… — Слухай, Марране, — почав був Ларт, і мої спогади миттєво обірвалися. — Що? — здивувався хлопчик. Зависла пауза. У мене сон мов рукою зняло. — Тобто Луаяне, — промовив Ларт глухо. — Я хотів сказати — Луаяне. Знову стало тихо — й дуже надовго. Далеко, в селищі, гавкали собаки. Потім я нарешті, в черговий раз провалився у важкий сон, а коли прочумався, застав уже зовсім іншу розмову: — …У неї часто зуби болять, я їй зубний біль заговорюю, а вона мене підгодовує… — неквапливо розповідав хлопчик. — Вони всі добре до мене ставляться, тільки от не сприймають серйозно… Це й зрозуміло. Я ще шмаркачем був, коли сюди потрапив… — Він додав щось зовсім тихо, я не розібрав. — А далі? — сумно спитав Ларт. — Що ти робитимеш далі? — Почекаю, поки вони звикнуть, що я тепер тут господар… Підучуся, зберуся з силами, вийду на площу й викличу грім. — Хочеш, щоб тебе боялися? — Ні… Просто нехай вони знають, що я вже не дитина, — у голосі хлопчиська почулася впертість. — А, — всміхнувся Ларт, — хочеш бути сильнішим? Хлопець помовчав. Потім спитав пошепки: — А хіба це погано? Знову стало тихо; вони сиділи біля столу, тепер уже без світла. Ларт нарешті повільно промовив: — Їдьмо зі мною. Тобі надто важко тут буде. Хлопчик зітхнув, скрипнув кріслом і відповів не відразу: — Не можу… Не можу залишити Вчителя самого. * * *

Наближалася осінь, і вода в озері лежала шарами — у ніжне тепле молоко раптом вливався пронизливий осінній струмінь, від якого Ільмарранен здригався, пирхав і плив швидше. Кругле, мов тарілка, озеро суцільно обступав ліс — зараз стовбури корабельних сосен підсвічувалися заходовим сонцем і горіли червоним, як воскові свічі. Руал заплив аж на середину й прислухався до того, як блаженствує у воді його натруджене за день тіло. Сьогодні він нарубав півповітки дров, накопав три мішки великої жовтуватої картоплі, допомагав носити кошики з яблуками й багато ще важких і почесних справ узяв на свої плечі. Його ніхто не змушував — сам напросився. Не даремно ж, однієї ночі постукавши, він жив у хатинці над озером другий тиждень. Хатинку обступала колонада стовбурів. Усю її, до останньої тріски, склав своїми руками господар на ймення Обрі. Він же розчистив місце для городу, викорчував пні та перебрався сюди з села разом із молодою дружиною. Зараз при бережку гасав по коліна у воді їхній п’ятилітній первісток. — Агов! — час від часу гукав хлопчисько й махав Ільмарранену рукою. — Обережно! Не пливи далеко, бо водяник затягне! Руал нарешті повернувся й поплив до берега. Тьмяніли потроху барви призахідного неба, сині сосни віддзеркалювались у озері, й Ільмарранен розбивав їхні відображення ударами рук. Біля протилежного берега несміливо кавкнула перша жаба. Малий уже був не сам на березі — його мати, дружина Обрі на ім’я Ітка, витягла хлопчиська з води й тепер узувала, витираючи маленькі змерзлі ноги полотняним рушником. Вона відвернулася, щоб не дивитися, як Руал виходитиме з води. Ільмарранен відійшов убік, аби вдягтися. Жаби на тому березі по черзі видавали рулади, ніби прочищаючи горлянки перед відповідальним концертом. — Стомився? — спитала Ітка, посміхаючись Руалові. — Дров тепер на півроку вистачить… Малий танцював навколо матері на ще теплому вологому піску. Руал посміхнувся у відповідь. — Зараз Обрі повернеться, — сказала Ітка. — Я вже попоралася, вечеря готова, хліб ще залишився, а завтра новий спечу… Обрі був щасливим мисливцем і неабияким рибалкою. Город, доглянутий маленькими Ітчиними руками, три яблуні, корова, кури — а борошно доводилося купувати в селищі. — Ми з Руалом сьогодні молодці, — сказала Ітка синові. — А ти, Гаю? Той завзято закивав і, не в змозі стримати незрозумілих радощів, помчав берегом, високо підстрибуючи і від повноти почуттів видаючи голосне скавуління. Ітка присіла на стовбур старого поваленого дерева, кора з якого давно облізла. Стомлено випростала ноги, подивилася на той берег — жаби гриміли злагодженим хором — і раптом тихо засміялася: — Знаєш, у Обрі шість братів… І всі женилися з волі батька. Плакали, лікті кусали, а жоден не сперечався… — тут вона посміхнулася так гордовито й вагомо, що Руал здогадався — з Обрі було інакше. — Його батько знаєш який? — провадила з тією самою посмішкою Ітка. — Ось такий, — і вона стисла міцний кулачок, показуючи, який у Обрі батько. — У нього ферма, три будинки в селищі, череда, прядильня, фарбувальня і персиковий сад. Сім синів, Обрі молодший. Одних працівників сотня… І жодна душа, уявляєш, жоден собака ніколи не смів йому суперечити. Ну слова мовити впоперек не сміли! Вона розхвилювалася, навіть у сутінках Руал бачив, як палають її щоки й блищать очі. Помовчала, посміхаючись якимось своїм думкам, і з ледь стримуваною похвальбою вела далі: — А Обрі сказав, що на мені ожениться. Жах, що було! Тільки Обрі й не подумав здаватися. Він молодший… Старий на стіни дерся. І вперше в житті вийшло проти його волі… Вигнав він Обрі з дому, вигнав і прокляв нас. Баби старі каркали — не буде вам щастя. А тільки ось! Із темряви, що напливала, з якоюсь пісенькою вилетів Гай, безцеремонно видерся на Руала верхи: — О, поїхали додому! Обрі, що спускався вже від хатинки, засміявся і гукнув з удаваною суворістю: — Хазяїн прийшов, де ж вечеря? Гай звалився з Руала й кинувся на шию батькові: — Тату, зайця пйиніс? Ведучи хлопчика в будинок, Обрі почав довгу історію про зайця, що завдяки хитрості уник гіркої долі стати печенею. Ідучи слідом, Ітка дивилася на їхні спини з ніжністю, близькою до побожності.
Далеко звідси темнокоса, втомлена жінка сиділа перед клаптиком із краплями крові й дивувалася тому, як яскраво, як рівно вони світяться. А в її душі шкрябалося щось, схоже на образу — невже зараз йому може бути так хороше? З ким же? Не може бути…
Вранці Обрі не пішов на полювання. Усі разом поснідали за літнім, винесеним на ґаночок столом. Гай страшенно любив сироп, приготований батьком із меду диких бджіл, і раз у раз простягав спорожнілий кухоль до глечика. Обрі мазав хліб сметаною, посипав зверху сіллю й ніс до рота, потім закушував цибулиною. Ітка накришила хліба в кухоль з молоком і час від часу примудрялася ввіпхнути ложечку синові, відгонячи ос, які підкрадалися до медвяного сиропу. Облите молоком підборіддя Гая нагадувало кремовий пиріг. Ітка спритно підхоплювала на льоту падучі краплі, малий кумедно кривився, Обрі докірливо хитав головою. Руал дивився на них, жував хрумку шкоринку й неуважно посміхався в осіннє густо-синє небо. Йому ще жодного разу в житті не доводилося бувати героєм пасторалі. — Ще! — зажадав Гай, підставляючи кухоль. Обрі хлюпнув йому медвяного сиропу, малий схопив кухоль обома руками. Цієї миті Ітка збила осу, що кружляла над обличчям хлопчика, оса кинулася вбік і, падаючи, втрапила просто в кухоль. — Гаю! — скрикнула Ітка злякано, але малий уже пив, жадібно, великими ковтками, і перш ніж мати встигла вихопити в нього кухоль, сталося страшне. Гай раптом широко розплющив очі, глибоко вдихнув і закричав, роззявивши рота. Оса вкусила його за горло, там, зсередини. Упав на стіл і покотився кухоль із медвяним сиропом. Відлетів убік табурет, на якому сидів Обрі, схопила дитину Ітка, заходилася дмухати в рот хлопчикові, аби хоч якось зменшити біль. Руал, намагаючись допомогти, кинувся наливати воду в кухоль: — Може, води… Можливо, допоможе вода… Але Гай не міг ковтати, не міг уже кричати — тільки його оченята розплющувалися дедалі ширше і з них котилися великі сльози. А тим часом у горлі дитини, там, де вкусила оса, стрімко росла пухлина. Хлопчик почав задихатися. — Обрі! — скрикнула Ітка. — Коня, мерщій у селище, лікаря, та швидше-бо! Жоден лікар не встиг би врятувати Гая. Обличчя його вже вкривалося синявою, очі закочувались — дитина вмирала, вмирала тут, зараз, у муках задухи, на руках у матері. — Синку! — ридала Ітка, намагаючись вдихнути йому повітря в рот. Обрі кинувся по коня — божевілля, до селища півгодини скаженим галопом. Хлопчик умре вже за кілька хвилин. Гай хрипів, Ітка побивалася над ним, не в змозі допомогти, а Руалові раптом з’явилося видіння. Він побачив кімнату під склепінням, де поблискують на полицях корінці фоліантів, стіл, завалений стосами книг, самовпевненого підлітка за столом і ще когось — Ларта Легіара! — він кидає на стіл перед підлітком масивний том. — Ну навіщо мені це? — закопилює губу хлопчисько. — Ти з мене лікаря хочеш зробити? Та я двійко заклинань бовкну, і який лікар зі мною зрівняється? — Ти що, читати не вмієш, Марране? Кому буде гірше, якщо ти хоч трішки порозумнішаєш? — допитувався Легіар. На першій сторінці була намальована гола рожева людина, поцяткована кружальцями й написами, далі той самий чоловік ніби зсередини, потім серце, коричнева печінка… Не те. Було ж іще щось, бо навіщо тоді це згадалося? Надірвана сторінка… Пологи… О Небо, до чого тут пологи? Вони молоді, в них ще будуть діти… «Баби старі каркали — не буде вам щастя»… Що там було ще, в тій книзі, чого я не хотів читати?! — Син-ку, син-ку… — голосила Ітка. Блукаючий погляд Руала вперся в ніж на столі. Столовий ніж. Ось що там було — дитина, хвора на дифтерію. Вона не могла дихати, й тоді скальпелем… Руал простяг руку і взяв ніж зі столу. Ручка його зручно лягла в долоню. О Небо, я не зумію. Я ніколи не робив нічого подібного. Я боюся крові. Я буду просто вбивцею. — Дай мені його, Ітко, — сказав Руал чужим голосом. Вона не почула чи не зрозуміла. Тоді він сказав голосніше: — Я знаю, що робити. Дай мені дитину. Він відібрав у неї хлопчика і поклав на траву. Гай лежав без тями. Ні, не тут. У домі. Тільки в домі. Він підняв непорушне тільце й бігцем кинувся в дім. Ітка перепинила йому шлях: — Куди ти його несеш?! — Я врятую його, зрозуміло? — закричав він у відповідь, відкинув Ітчині руки і ввійшов. На ліжко? Ні, на стіл… Ніж стрибав у його змоклій руці. Здається, тут, на шиї… — Ні-і! — закричала Ітка й схопила його за руку, вчепилась у обличчя. — Не ріж, не чіпай, негіднику, ти, різник! Руал стис зуби й відкинув її до стіни. — Обрі! — щосили закричала вона. Руал підхопив хлопчика й кинувся сходами нагору, на горище. Його схопили за ногу, він відбився, вдерся в горищну комірчину й зачинив за собою засув. Небо, а чи жива ще дитина? — Обрі, Обрі! — лементувала Ітка. Тут, на шиї. І малюнок був у книзі. Але він може захлинутися кров’ю. А якщо не спробувати, він умре напевно! Можливо, хлопчик уже вмер! І Руал провів ножем по горлі малого. Ще. Ще. О Небо, скільки крові! Ще. Вбивця! Ну ж бо! Не гепнутися б і самому без тями. Ще… Важкі удари гупали в двері. Обрі трощив їх мовчки, осатаніло, запекло. — Людожер! — кричала Ітка. — Вбий його, Обрі! Тремтячими пальцями Руал розсунув розріз на шийці дитини. Озирнувся, пошукав очима… Полиці на стінах, банки, лопати й граблі в кутку, мітла, олійна лампа… Бляшана лійка. Швидше. Він ще розсунув розріз і вузьким кінцем ввів у нього лійку. Так. Так. — Людожері — рикав за дверима Обрі. Двері тріщали, потроху піддавалися. Невже Лартова книга брехала?! І тут хлопчик захрипів. Зітхнув. Він дихав через діру в горлі, діру, що сходила кров’ю, і через лійку, що відкрила доступ повітрю. Вдих. Хрипіння. Він може захлинутися. Видихнув. Дихає. Упали двері. Влетів Обрі з божевільними, білими очима. Побачив закривавлену дитину з лійкою в горлі й захитався. — Він дихає!! — закричав Руал. — Подивися, він же дихає! Він дихає! Обрі важко ступнув уперед, відкинув Руала, нахилився над хлопчиком. Дитина оживала, страшна синява сповзала з його обличчя. — Ітко! — хрипко покликав Обрі. Вони вдвох схилилися над своїм первістком, дивлячись, як підводяться й опускаються його залиті кров’ю груди. Ільмарранен сидів у кутку, ковтав сльози і, не тямлячись, повторював: — Дихає… Він дихає. Він живий. Обличчя його було посмуговане Ітчиними нігтями. — Я не забуду, — сказав Обрі. — Присягаюся, що ти відтепер мій брат і все, що я маю, належить тобі. До старості, до смерті ти можеш жити в моєму домі. Все, що не попросиш, я виконаю, хоча б і ціною життя. Галявиною перед будинком ходила Ітка, погойдуючи на руках сина з перев’язаною шийкою. — Дякую, — мовив Руал, стежачи за нею очима. — Я теж не забуду. Але мені треба йти. Все одно я мушу йти. Вони помовчали. — Де б ти не був, — сказав Обрі, — пам’ятай, що тут на тебе чекають. Руал підійшов до Ітки з хлопчиком. Гай широко йому, всміхнувся, а Ітка раптом передала дитину чоловікові й упала перед Ільмарраненом на коліна. Йому ледве вдалося її підвести. Він вийшов на дорогу, і коли будинок сховався за колонадою сосен, хтось раптом виразно сказав йому, чи то на вухо, чи зсередини голови: «Ай-яй-яй! Ти мені подобаєшся, щасливий Марране! » Він здригнувся. Він боявся цього. Йому знову здалося, що за ним спостерігають. * * *

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒