Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 12 страница



 Засув, гарячий засув піддавався повільно, з натугою. За дверима очікували. Хлопчисько з площі трусився, чавив у кулаці гнилий помідор і надривно вигукував: — Горе подорожньому на зеленій рівнині! Земля присмокчеться до підошов твоїх і втягне в черево своє… Вода загустіє, як чорна кров! З неба здерли шкіру! О, воно було таке красиве, небо. Мідне і золоте, тверде й оксамитове… У ньому, як у подушці, втопали сузір’я, його прикривали від вологи ватяні хмари, а на світанку воно затягалося мереживом крил і відлунювало їхнім звуком… ВОНО СОЧИТЬСЯ СУКРОВИЦЕЮ. Нічого. Трусися, маленький нездаро, метальнику гнилизни. Я дістануся, ні, не до тебе — до цілої низки поколінь, які тебе породили й вигодували. Я дістануся до площ, які ревуть у захваті, до юрмищ, які тупотять — і до сумирних, тихих, тих, що підглядають крізь шпарку в паркані. Гра того варта. Він раптом побачив давно забуту ним удову — ту, що дала притулок на ніч і просила залишитися. Вдову жалили її бджоли; розпухлими губами вона з останніх сил вигукувала: — Ліси простягають корені до рваної діри, де було сонце! Петля туману на мертвій шиї! Він жовчно посміхнувся. Тут уже нічого не вдієш — усе нове приходить з муками. За все доводиться платити, одноплемінники. Звичайно, море відразу вихлюпнуло медузу назад. Він пустив її у воду і сказав «Іди додому», але хвиля, розважаючись, пожбурила її на інший камінь — ще твердіший і сухіший… Сьогодні я — океан. Я розмажу об камені стільки медуз, скільки мені забажається. Навіщо рятувати дитину, коли вона все одно помре? Зараз чи пізніше… Їй краще вмерти зараз, бо інакше одного чудового дня вона неодмінно схоче помилуватися стратою. Не заперечуй, обов’язково схоче. Для них, для цих, нема цікавішого видовища… Як важко рухається засув! Він ненадовго зупинився, щоб перепочити. А можливо… Щось змінилося. Смолоскип, як і раніше, чадів у стіні, й тишу порушував тільки важкий із присвистом подих… Чи ж зовсім тихо? «Руале… Руале…» Знову ти. Срібна луска. Гнучкий зелений хвіст. Чорний вогонь у грубці. Колиска за дверима. Але зачекай на мене… Ти знову грітимешся на пласкому камені, і я підійду обережно, щоб не наполохати тебе тінню… «Руале! Руале! » Ні, не проси. Я знаю, як треба. Чекай. Я зроблю свою справу і прийду по тебе. Голос захлинувся. Він знову взявся за гарячий метал — і відчув м’який натиск із того боку дверей. Начебто пориви вітру накидалися ззовні, так що важкий засув, наполовину вже відсунутий, ковзав у сталевих петлях. А, в тебе нетерплячка… Не терпиться з’явитися в цей тупий, тьмяний, сліпенький світ. Як це буде? Відразу? Потроху? Мені бажається всього відразу, негайно, зараз. Я зберу їх на площу… А в центрі будеш ти, малий з подряпаним носом. Білявенький, доглянутий… Не Ларт і не Ест, це потім, це моя справа. Я їм завинив, що й казати, завинив… Спір із мірошником, адже це було! А ти… Ну що я зробив тобі, скажи? Чому тобі так приємно топтати й глумитися? Засув здригався. Натиск із того боку наростав. Та зачекай-бо ти, куди поспішаєш… Він раптом відчув нестерпну втому, яка просто давила, й зіперся на двері, аби встояти на ногах. І відчув, як вони вигинаються. Засув уже ледь тримався. Я зберу вас на площі… Я хочу, щоб ви зрозуміли. Не співчуття ваше мене цікавить, ніколи у вас не було такої здатності — співчувати. У вас є здатність боятися… Ви отримаєте все, що вам слід отримати. І вода загусне, як чорна кров… Але спочатку — ти, метальнику гнилизни. Спочатку — ти. Він заплющив повіки й побачив, як мчить назустріч земля, стелиться, хилиться в скаженій гонці. Десь голосять, десь хрипко волають від жаху. Гарячий вітер з різким незнайомим запахом. Дивне світло — не сонячне і не від вогню, а каламутне, зеленаве, неприродне. І гул, який наростає звіддаля. Від нього волосся стає сторч… А той, що влучно кидає перший, біжить попереду. Хлопчисько мчить наосліп, зриває голос у немислимому крикові… Змокла світла сорочка на лопатках, які ходором ходять, пристали до потилиці біляві пасма… Він біжить, як бігають останній раз у житті, і йому не доведеться більше ні сміятися, ні вечеряти, ані шпурляти камінням у голубів. Заплітаються ноги, слабшають, відмовляються служити йому, як і раніше доглянутому, вгодованому. Його накриває тінь — тінь ТОГО, що женеться. Темна, густа тінь, яка паралізує жахом. Він кричить. Як він кричить! Спотикається, падає, повертає залите слізьми обличчя… Тріщать кістки. Жахливий, нелюдський звук. Усе скінчено. Він перевів подих. Невже — все? Звичайно, можна розтягти цю процедуру. Стривай. Я не про те. Я бачу своє відображення у світлих очах, які вискакують із орбіт. Я маю дивний вигляд. Але річ все-таки й не в цьому. …Його вкриває тінь — тінь ТОГО, що наступає на п’яти. Він кричить. Як він кричить! Спотикається… Випадають із кишені ножик і загорнутий у ганчірку льодяник. Тремтяча маленька рука намагається заслонити обличчя. Липне до скроні мокре пасмо тонкого волосся. Охайна, майже непомітна латочка, любовно поставлена матір’ю. Крапельки поту на носі. Рубець від опіку на правій долоні — допомагав бабці по господарству, схопився за гарячу коцюбу. Бракує зуба у верхньому ряду — бився з сусідськими хлопчиками. Дерев’яна каблучка на мізинці — саморобка, дідів подарунок… Поглянь на нього. Подивися на них усіх. Отямся і подивись. Вони нещасливі. Ти найбільш винний серед них. Тепер його лють підім’яли під себе втома й роздуми. Я більш винний за них? Перед ким? Свою провину, якщо вона була, я спокутував багато разів. Отже? Тиша. Двері напружилися, прогинаючись усередину, як гумові. Одна велика сита пика, що глумиться з нього. Довше подихай на обмерзле вікно — тоді крізь відтале вічко ти побачиш, як іде сніг. Тонкі пальці швидко мерзнуть… Скніє квітка в горщику на підвіконні. Подивіться на наречену — рожеве на білому… Рожеві щоки, білі водоспади шовку… Наш хлопчик ходить, він зробив перший крок! Він уже тупотить, поки невпевнено, але за кілька днів… Мамо, я приніс тобі льодяник з базару. Я загорнув його в ганчірку, щоб не з’їсти завчасно. Ось, візьми! Дякую, любий… Каламутне людське море, повінь нечистот. Земля тобі пухом. Опускайте. Ти дуже вдарився? Де болить? Яблука падають у траву. Спину ломить — нахилятися. Приходь швидше. Я розігрію вечерю. Люлі-люлі, вогонь горить, діточкам спатоньки велить… Відмикай, Ільмарранене, відмикай! Деренчить у петлях засув. Та зупиніть же мене, зрадника! Я проклятий. Я проклятий на всі часи. Зупиніть! Петля туману на мертвій шиї. І дерева спіймають у липке павутиння галузок усіх, хто має крила. І земля присмокчеться, ніби кліщ… Зупиніть. Йому здавалося, що він засовує засув назад — а руки вийшли з покори і вчепилися в метал, прагнучи відімкнути. Він щосили закричав, і ввіткнувся головою в полум’я смолоскипа. Обпалив волосся, але повернув владу над власними руками. Назад засув не бажав рухатися. Двері здригалися від ударів дивовижної сили, прогиналися, як картонні. Обпалюючи руки, переборюючи скажений опір, він просував залізний штир на волосинку, на півволосинки. Звідти, ззовні, зненацька долинув сухий звук мішковини, що рветься, і відразу — глухе ревіння. Засув дійшов до краю. Один день… Одна година… Одна людина — Брамник… Він відступив, задихаючись. Йому здалося, що Двері готові зірватися з завісів. — Не треба, — прошепотів він. — Не ламай, благаю. Не ламай же, сволото! — раптом люто закричав він. — Забирайся, звідкіля прийшла! Це кажу тобі я, Ільмарранен! Смолоскип спалахнув шаленим білим полум’ям. * * *

 Крізь щілини між важкими портьєрами пробився нарешті кволий світанок. Гобелен, який постраждав від шпаги Еста, за ніч затяг свої рани й був тепер укритий шрамами. Вони сиділи мовчки навколо низького круглого столу, у центрі якого, просто на вирізаних у стільниці знаках і символах, лежав Амулет Віщуна. І ось, коли кімната наповнилася каламутним світлом, коли виразно стало видно й іржавий ланцюг, і складний отвір на золотій колись пластинці, Кастелла підвелася. Слідом за нею підвівся Ест, а далі й Ларт устав, похитнувся і вчепився гачкуватими пальцями в оксамитову обшивку крісла. — Я волію боротися на своїй землі… Нехай ЦЕ застане мене вдома, — сказав Ест, ні на кого не дивлячись. — Ти, Кастелло? — спитав Ларт. — Дитина, — відгукнулася вона байдуже. — Гаразд, — сказав Ларт. — Тоді прощавайте. Дякую, Кастелло, що переборола ворожість до мене і прийшла. Дякую, Аль, що мовчиш зараз, хоча вважаєш винним у всіх лихах — мене. Прощавайте. Я не пішов їх проводити — вони, здається, просто розчинилися в півмороку передпокою. Ларт важко підійшов до вікна і розсунув портьєри, впустив у кімнату сірий, важкий ранок. — Ти теж іди, — сказав він мені, не повертаючи голови. Я не повірив власним вухам. Першою моєю думкою було, що я серйозно в чомусь провинився. — Господарю… — пролепетів я безпорадно. Він озирнувся, і я побачив, як сильно він постарів за минулу ніч. — Ти не зрозумів, — сказав він зі слабкою посмішкою. — Справа не в тобі, а в мені. Я зараз не найкращий хазяїн, і навряд чи мені ще знадобиться слуга… Пам’ятаєш, «але стократ гірше тим, хто має магічний дар»? ВОНО, звичайно, з’явиться по мене. Це МОЯ ДОЛЯ, Я готовий до неї, і легко ВОНО, звісно не впорається. Але тебе… — він затнувся. Він страшенно не любив зізнаватися в слабкості чи неспроможності, мій хазяїн. Помовчав. Далі провадив хрипко: — Я зараз не в змозі тебе захистити. Іди, тобі нічого тут робити. Сам ти, можливо, вцілієш. Я хотів сказати, що не залишу його нізащо, що я вірний йому до скону й ладен поділити його долю, я вже розтулив був рота, але тут відчув бридке зрадливе тремтіння в колінах, а перед моїм внутрішнім зором постала раптом Третя Сила, що зазирає знадвору в дім — одне кругле око у вікно кабінету, а інше — до спальні… Світле Небо! — Поквапся, — сказав Ларт. — Мало часу. Йди в селище. Мої ноги, здавалось, приклеїлися до підлоги. Я стовбичив, як дурень, і ловив повітря роззявленим ротом. — Іди, — голос Ларта лунав дедалі більш напружено. Я дивився на нього й не міг зрушити з місця. Тоді він витяг перед собою руку долонею догори, начебто наміряючись здмухнути порошину, а другу долоню поклав зверху й тихенько ковзнув нею вперед, ніби відштовхуючи мене… Я отямився біля підніжжя пагорба. Лартів дім виявився за спиною, а просто переді мною — лісочок, за лісочком — селище, де м’яко струменів димок із димарів, і стояв на порозі сонний корчмар, де ніхто ні сном ні духом не відав ні про яку Третю Силу… Колись у дитинстві я мав дві пари рукавиць. Одну невдовзі подарував сестрі — ненавидів щодня вибирати, яку ж пару надягти… Найдурніше заняття — вибирати. Хто я йому, син? Навіть не учень… Ніколи мені не дочекатися й десятої частки того тепла, що призначалося цьому… Маррану. Зустрічний хлопчисько Луаян — і той йому був ближчий і дорожчий… А червоний роздвоєний язик, що залишив борозну на моїй щоці?! Я стояв, кусаючи губи. Пішов дощ, перестав, поновився й перестав знову. Поривами налітав майже зимовий вітер. …Тихо зарипіли вхідні двері. Сходинки… Двері кабінету. Він сидів за келихом вина, сидів, поклавши ноги на круглий стіл, поцяцькований заклинаннями. Відсьорбував і бурмотів собі під ніс: — Немає удачі… Втратив її… Довго. Забагато сили… Писнули мостини в мене під ногами. Він замовк, поставив келих і озирнувся. Якусь мить ми дивилися один на одного, і мені дуже хотілося, щоб він знову мене вигнав. Але замість цього він клацнув пальцями, і на столі став ще один келих — високий, тонкий, повний по вінця. — Вип’ємо, — сказав він із посмішкою. — Вип’ємо за воротарів. За чесних воротарів із добрими намірами. Приєднуйся… Келих був уже в моїй нетвердій руці. — Чесні воротарі, — провадив Ларт, і далі посміхаючись. — Вірні. Догідливі. Усі двері світу, які розчиняються. Вони… Він захлинувся. Завмер. У нього неприродно розширилися зіниці, і відразу очі знайомо спалахнули червоним. Я впустив свій келих — віялом хлюпнуло червоне вино. — Руале… — прошепотів Ларт, ніби звертаючись до невидимого співрозмовника. — Іду… Руале, я вже йду. * * *

 ЧОМУ ТИ ПОВЕРНУВСЯ? ЯК ТИ ПОСМІВ, ВОРОТАРЮ? Засув заіржавів. Якщо хочеш — іди й перевір. ДУРЕНЬ. Здригнулися каскади тканин, дихнув із чорного провалу густий, липкий вітер, Марран закашлявся. ДУРЕНЬ. НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ. — Усім трапляється програвати, — сказав Марран уголос. — Умій мужньо пережити свою поразку. ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА, ХРОБАЧЕ! Він відсахнувся — темрява почала рухатися. Щирилась безодня — чорний провал. Затягалися, розгортаючись, тканини; рухалися дошки під ногами, і цвяхи розповзалися зі своїх дір, як огидні комахи. ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА. ТИ НЕ ГІДНИЙ МОГУТНОСТІ. ТИ ЗАПЛАТИШ. Його ніби вдарили по голові — він втратив владу над тілом і, безпорадний, простягся на танцюючій підлозі. ЗАРАЗ Я ПОКАЖУ ТОБІ ТВОЮ СУТНІСТЬ, І ДОЛЯ ТВОЯ БУДЕ ГІДНА ТЕБЕ. Жах, сліпий безформний жах заволодів ним раптово, без останку. ДИВИСЯ, РУАЛЕ ІЛЬМАРРАНЕН! ДИВИСЯ, ОСЬ ТИ! Руала піднесло над землею — і він опинився раптом у оточенні вирослих із підлоги дзеркал. Дзеркала нескінченно повторювали відображення завислої в повітрі людини, яка чіплялася за порожнечу. Різке біле світло вдарило згори. ВЛАДАР СВІТУ… МОКРИЦЯ, МЕРЗЕННА МОКРИЦЯ! Страшні корчі скрутили Маррана. Його тіло перестало бути людським. Дзеркала байдуже оглядали його зусібіч — і в деталях відбивали все, що відбувалося. Напівпрозоре сіре черево, щітка тонких тремтячих ніжок — і божевільні людські очі. ТИ, БЕЗФОРМНА ГРУДКА ПЛОТІ! У дзеркалах — ближче, далі, збоку, позаду — відбилася біляста маса, що пузирилась. Руал бачив її і був нею — кричати не мав чим, і тільки очі, тільки людські очі залишалися йому, очі, позбавлені повік, щоб не можна було замружитися. ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ! Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись. НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ? У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів. АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ. Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні. ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА? Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля. КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ. Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі: — Ларте! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО! Ридали чудовиська в дзеркалах: — Ларте! Ларте!! ГУКАЙ, ГУКАЙ! КЛИЧ, ЗО… Біле світло раптом втратило силу, закліпало, спалахнуло знов. Кат на мить умовк, і цієї миті одне з дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися в трубки, а в отворі постав хтось — темна постать із довгим білим лезом у руці. НАЗАД, ЧАКЛУНЕ! ЩЕ КРОК — І ТВОЯ СИЛА НЕ ВРЯТУЄ ТЕБЕ! Той, що стояв у отворі, підняв своє лезо — і дзеркала вибухнули зсередини, розлетілись міріадами жалюгідних скалок. Біле світло перемінилося на жовте. Руал відчув, що лежить на підлозі — побитий, скалічений, але — людина. ТИ ПРОГРАЄШ, ЧАКЛУНЕ! Легіар стояв, неймовірно величезний, довгий, з незмінною жовчною усмішкою на вузькому обличчі. По лезу в його руці бігала блискавка. Схоже, він бачив щось, недоступне Руалові — бачив, і очі його наливалися червоним. ТИ ПРОГРАЄШ! Руал погано розумів, що відбувається. Сторчма стала дощана підлога; завило, обертаючись, довге біле лезо. Повітря стало подібне до сухого піску, набилося в горлянку, перехоплюючи подих. Звивалися над головою Маррана жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, з неголосним тріском рвалися, й від того хотілось оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, скажено обертова, і пішла втягати в себе скалки дзеркал, клапті тканини, Руала, Ларта з його лезом… Обсипалися круті, попелом вкриті схили, Марран пручався, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася і вивернулась навпаки, стала горою, конусом, і Легіар відрубав лезом, яке вже пригасало, чорну присоску на його вершині… Останнім, що побачив Ільмарранен, був Ларт із темним лезом у руці, до пліч вкритий чорною, густою, мускулястою масою. Маса стискалася кільцями, як безформний удав, маса давила, пригинала до землі, і потемніле лезо із дзенькотом випало з ослаблої руки… Тут Руал Ільмарранен знепритомнів. * * *

 Підлогу великої зали вкривав складний малюнок, центром якого було коло з палаючих свічок. У цьому вогненному колі горілиць лежав чоловік. Над ним стояла жінка в сріблястій мантії і монотонно читала нескінченне заклинання. Крейдяні риски на підлозі спалахували і гасли. Я не знаходив собі місця — то стояв у дверях зали, не зважуючись увійти, то підіймався до Ларта — але двері кабінету були замкнені, і всередині панувала мертва тиша. На сходинках, на підлозі під дверима темніли плями крові, і кров висихала на ручці дверей. Дім тихо постогнував від жаху. Жінка нарешті скінчила своє заклинання і тепер німо завмерла. Я зважився її покликати: — Пані! Вона повільно озирнулася. — Мій хазяїн поранений, — сказав я, мало не плачучи. — Допоможіть йому! — Як я можу? — тихо відповіла вона. — Якщо зрушу з місця, Ільмарранен умре! — А якщо ви не допоможете, умре Ларт, — вимовив я пошепки. Вона сумно похитала головою: — Легіар — великий маг… Якщо він сам собі не допоможе, будь-яка допомога неспроможна… Я залишив її, кинувся в бібліотеку. Тьмяно поблискували золоті палітурки. Я схопив найбільшу книгу з тих, що стояли внизу, драбина обурено засичала — я відштовхнув її ногою і розгорнув чорний з позолотою том. У очах зарябіло — я, виявляється, вмів читати заклинання тільки великими друкованими літерами, і книга була мені така сама корисна, як кротові підзорна труба. Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман. Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені… У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі. Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло. А потім я зважився наблизитись. Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер. Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта. Я стукав у двері, схлипував і кричав: — Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка! Відповіді не було. Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток. Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав: — Що… Чим я можу… Кастелла? Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини. Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі. — Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої. Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе. — Що тут… сталося? — спитав він невпевнено. Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон. — Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.
 Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу. Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої. — Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось. Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей: — Що це? Медальйон Орвіна? Чому? — Орвін загинув, — сказав я. Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо. — Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі… — Вгамуйся, — сказали в мене за спиною. Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову. — Ларте… — прошепотів Марран. Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас. — Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно. Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна. У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем: — Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах… Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було. — О Небо, — сказав Легіар. Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест! Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу. Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом: — Так, значить… — і знову: — Виходить, так… Потім звернувся до Ларта: — Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник? Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей: — Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право. Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль. — Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди. Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути. — Аль, — сказав Марран. Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав. — Не було закладу, Аль. Був дурний жарт. Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив: — Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас… Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно. Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.
 …Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу. Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою: — Треба вивести… Ти тільки поглянь… Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості: — Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося… Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець. — Орвін загинув, — тихо сказав Легіар. Марран здригнувся: — Через мене? — Ні, — відгукнувся Легіар після паузи. Помовчали. — Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі. Легіар з зусиллям підвів зламану брову: — Що? — Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що… — Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся. Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло. — Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран. Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну. — А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає. І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила. Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол. Плач стих — зачинилися вхідні двері. — Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її… Вузол затягався, стискаючись. — Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати. Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя: — Звичайно, повинен. Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март. Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег. Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку. — Ти врятувала мені життя. — Ми квити. — Ідеш? Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами. — Руале… А пам’ятаєш мурах? …До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку. — А-а-а! Припини! Мурахи сходили по голих засмаглих литках… Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи з себе збожеволілих комах. Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не завершувалася звичайно жодна з його витівок… — Ну й цілуйся з мурахами своїми! — кричала вона ображено. — Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою… І йому довелося чимало наїстися піску, поки ловив її губи, які сміялися і вислизали, та намагався втримати вертке, мов у ящірки, тіло, зупинити бодай на мить, відчути, як з того боку тоненьких напівдитячих ребер б’ється серце, б’ється і з головою виказує всю її радість, хвилювання, замішання… Перелічити піщинки, які пристали до стегон і колін, заплуталися в скуйовдженому волоссі… Кружляв осінній вітер. Віддалік чекав Март, її чоловік, чекав, не помічаючи, як зсудомило його пальці. Дитина слинила ганчір’яну ляльку. — Мурахи? Ні, здається, не пам’ятаю. Хмари раз у раз затуляли сонце, і тоді здавалося, що хтось накинув темну хустку на величезну лампу. — А… Як ти дражнив мене, пам’ятаєш? …Смарагдова ящірка на пласкому камені. Жовтогарячі метелики над зеленою травою… Вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, і тільки на ящірку, а хлопчисько сміявся: — А на бабку можеш? А на саламандру? А на дракона? — Ну, годі, Марране! Можеш більше не приходити! Він спіймав її, відірвав теплий хвостик, який здригався, почепив на ланцюжок і носив на шиї, щомиті відчуваючи, як він лоскоче груди під сорочкою… Вона розлючувалася до сліз. Це було раніше, давно-давно, ще в дитинстві… — Ні, не пам’ятаю, Ящірко. Не пам’ятаю. Від гаю тягло вогкістю; Ільмарранену здавалося, що він вріс у пагорбок, вріс, завалений листям по коліна. — А ріка, форелі? Згадай, Марране! …Ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв у потоці попереду срібну форель. Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду. Вона виривалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пропливав повз неї, на мить відчувши дотик ясної, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб на мить побачити зірки і здійняти цілий сніп бризок, які виблискували у місячному світлі. Потім вони ходили колами, і кола ці дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої смаглявої шкіри, і цілий світ здригався в обіймах щасливого Маррана… А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах… Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол. — Форелі? Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки. Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі: — Стель, ходімо… Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках: — Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім… Інша рука відсторонила його. — Облиш… — тихо мовив Легіар. Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку. — Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав? Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна. Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити. Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки. Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови. Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина. Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті: — Дивись, яка цяця… Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці. — Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен. Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька. — Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його. Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків. Прощавай. Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві. Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.
 Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком. Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце. Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна. Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя. Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу. Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом. Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.