Annotation 4 страница

 Падав холодний, майже осінній дощ. Дорога розмокла; змучений жеребець зі стайні герцога насилу переступав важким, обліпленим брудом копитами. Кінь, очевидно, знав кращі часи — втім, його вершник також. Коли Руал полишив замок, він спершу петляв, аби збити зі сліду погоню в нічному лісі, а далі мчав світ за очі цілу ніч і половину наступного дня. Затримувався тільки, щоб напитися з колодязя при дорозі та напоїти коня. Потім довелося ненадовго зупинитися — обоє були вкрай знесилені. Руал квапився скоріше опинитися на безпечній відстані від скаженого кабана, якого так нагадував зганьблений герцог. Переночував абияк у мокрій копиці й дав коневі перепочити, а далі продовжив свій шлях, який вірніше було б назвати втечею. Дощ почався на світанку й до вечора не вщухав. Жеребець послизнувся на вибоїні та почав кульгати. Дотепер Руал намагався уникати людських поселень, побоюючись, що їхні жителі можуть передати його в руки герцога. Нині ж, очевидно, подітися було нікуди — кінь шкутильгав дедалі сильніше, а вершник два дні й ріски в роті не мав. До того ж, замок залишився далеко позаду — Руал сподівався, що погоня втратила його слід, та й володіння герцога, зрештою, не безмежні. Тому, коли зі стіни дощу виступив раптом затишний хутірець, обнесений частоколом, Руал не став звертати з дороги, як досі. Кінь пожвавішав, зачув житло; Руал підбадьорливо поплескав його по шиї і рушив просто до масивних воріт. Ворота були замкнені зсередини на засув. Руал відбив собі руки, перш ніж у відповідь на його стукіт відчинилося оглядове віконце й у ньому закліпало заспане блакитне око: — Чого треба? — Пустіть переночувати чесного й доброго мандрівника, — сказав Руал, намагаючись здаватися якомога чеснішим і добрішим. Око оглянуло його з голови до ніг, презирливо примружилося, а його власник невдоволено спитав: — Скільки даси? У Руала не було ні шеляга, якщо не рахувати золотої статуетки, ретельно захованої за пазуху. Тому він запобігливо посміхнувся і запропонував: — Я відробити можу. Око кліпнуло, і оглядове віконце безцеремонно зачинилося. — Зажди! — закричав зляканий Руал. — Зажди, вторгуємося! Віконце відчинилося знову, і блакитноокий крізь зуби повідомив: — На базарі торгуються, ти, голодранцю! А в нас хазяїн бурлак усяких не тримає! — Поклич хазяїна, — сказав Руал швидко. — Зараз, — похмуро пообіцяв непривітний воротар. — Тільки розженуся… А ну, забирайся звідси! Руал спробував притримати віконце, — його боляче вдарили по пальцях. Жеребець позад нього переступав з ноги на ногу. — Справи кепські, — стомлено сказав йому Руал. Дощ посилився. Потроху смеркало. Руал прихилився щокою до віконця, намагаючись вгадати — тут нечема з блакитними очима, чи вже пішов. Дощ глушив усі звуки, а щілин у воротях не було. Верхній край високого частоколу на додачу був утиканий шпичаками. Руал знову застукав у ворота — просто так, без надії. На його подив, незабаром почулися голоси, серед яких виділявся вже знайомий. Віконце розчинилося, й інше око, пронизливе, каре, втупилося в обличчя Руалові. — А ось я собак спущу, — неголосно пообіцяв хрипкий бас. Цієї миті Руалів жеребець не витримав, ступив уперед і жалібно заіржав. Каре око перевело пронизливий погляд з Руала на обліпленого мокрою гривою скульгавілого красеня-коня, примружилося: — Твій кінь? Руал кивнув. — Де вкрав? — поцікавилися через ворота. — Я не… — почав похололий Руал, але власник карого ока перебив його: — Віддай коня — і ночуй, дідько з тобою. Розгублений Руал тільки похитав головою — ні, мовляв, не піде. — Тоді забирайся геть, — відрізали через ворота і віконце наполовину причинилося. Жеребець і Руал подивились один на одного. — Заждіть, — хрипко сказав Ільмарранен. — Хай буде по-вашому, згода… Віконце охоче розчинилося, слідом завищав залізний засув на воротях: — От і добре… Кінь-бо все одно крадений і кульгавий, чого шкодувати… Руал промовчав.
 Блакитне око належало худорлявому веснянкуватому хлопцеві-наймиту, який вкривався від дощу клаптем рогожі. Власником карих очей був сам хазяїн ферми — невисокий кремезний чоловік невизначеного віку. На його поклик з’явився ще один наймит — хлопчисько років п’ятнадцяти; він скоса здивовано глянув на Руала, взяв із його рук вуздечку й повів коня вглиб двору, де темніли численні прибудови. Господарство, очевидно, було чимале й не бідувало. Хазяїн ще раз оглянув Руала, гмикнув у відповідь якимось своїм думкам і звелів веснянкуватому: — Відведи… Скажи, нехай його нагодують, чого вже… — Й додав іншим тоном: — Про жеребця ні слова, шкуру спущу… Хлопець здригнувся, а хазяїн додав, ніби нічого й не сталося: — Та наглядай за цим, щоб не поцупив чого… — Я не злодій, — сказав Ільмарранен. Хазяїн знову гмикнув: — Гаразд, іди вже… І Руал пішов через широкий двір за непривітним хлопцем, який похмуро щось бурмотів і натягав на голову свою рогожку. Нарешті дісталися до місця, Руалів проводир потяг важкі двері, з яких вибився клуб пари, і невдоволено вказав на них Ільмарранену. Руал ступив через поріг — і опинився в солодкому царстві житла, сухому й теплому. У грубці бушував вогонь, поруч вовтузилася літня вже, але міцна й охайна молодиця. Вона озирнулася на рипіння дверей, взялася руками в боки й питально глянула на веснянкуватого. Той буркнув: — Прибився ось на нічліг… Хазяїн звелів нагодувати… — Чого ж не нагодувати, — привітно відгукнулася молодиця, — тільки ноги нехай обітре, бо заляпаний по вуха, — і вказала Руалу на ослін біля стіни. Молодий наймит вийшов, як і раніше сердито бурмочучи. Руал витер ноги об ганчірку біля входу, пройшов через кухню і сів, де було вказано. Коліна його насилу згиналися, спину нестерпно ломило, шлунок мучили голодні корчі — а він був щасливий. Щасливий, що можна сидіти непорушно, прихилившись до теплої стіни, і просто дивитися на вогонь. — Звідкіля будеш? — запитала куховарка, з цікавістю за ним спостерігаючи. Руал розліпив обвітрені губи й відгукнувся: — Із Мурра. Куховарка зойкнула: — Із Мурра?! Та ти знаєш, де Мурр, а де ми! Руал із зусиллям посміхнувся: — Я ладен бігти на край світу… І втечу… Товстуха відставила вбік кошик із овочами, які чистила: — Женуться за тобою, чи що? — Женуться, — Руал глибоко зітхнув. — На п’яти мені наступає нещасливе кохання! Куховарка, вкрай зацікавлена, обійшла широкий стіл і присіла на краєчок ослона, співчутливо повторюючи: — Он як… Он як воно буває… Руал похитав головою, аби вона зрозуміла, що подорожній поки що не має наміру розкривати свою таємницю. Тоді куховарка спохопилася: — Та ж ти змок до нитки… Чекай-но… Вона повернулася за кілька хвилин із купою сухого одягу в одній руці та парою чобіт у другій: — Ha-бо, приміряй… Повинні тобі підійти… Одяг був не новий, але чистий і майстерно полагоджений. Жінка відвернулася, щоб не дивитись, як вдягається Руал, і це було дуже до речі: йому вдалося непомітно переховати статуетку. — Я тут за господарку, — розповідала тим часом жінка, — й пошити, і випрати, й прибрати… На все, бува, й рук не вистачає… Ти сідай до вогника, погрійся… І вечері чекати не будемо — тут з обіду юшка залишилася. Хазяїн не любить, щоб пропадало… Руал натяг чоботи — вони були завеликі. — От, — вела далі жінка, — чоловік мій ширший був у кості… На зріст такий само, а ножиська здоровенні… — Нічого, — вдячно озвався Руал. — Спасибі.
 Вечеряли в просторій, невибагливо вмебльованій їдальні; робітники й слуги сіли за стіл разом із хазяйською родиною. Хазяїн посідав чільне місце; під його пронизливим поглядом щулилися домашні, розміщені за рангом: хлопчик років дванадцяти — хазяйський син, дочка хазяїна, гарненька дівчина з гладко зачесаним білявим волоссям, далі куховарка й десяток робітників — усі молоді міцні хлопці. У самім кінці столу на приставленому табуреті сидів Руал — у добротному селянському одязі, сам зараз схожий на кожного з них. Ніхто не смів доторкнутися до ложки, доки хазяїн не поклав до рота першу порцію кукурудзяної каші. Тоді почувся поквапливий стукіт — робітники поспішали виловити кращий шматок сала зі спільних тарілок, поставлених посеред столу. Руал утамував перший голод на кухні, тому неуважно жував хліб і спостерігав за їдцями. Куховарка раз у раз задерикувато на нього поглядала — якби їх не розділяв довгий стіл, вона, можливо, підсунула б йому зайвий шматочок. Веснянкуватий блакитноокий хлопець, який так негостинно повівся з Руалом біля воріт, старанно його не помічав, інші іноді косували з прихованою цікавістю — більш за всіх цікавився хлопчисько, який повів на стайню жеребця. Хлопчик, хазяйський син, вочевидь кепсько почувався в батьковій присутності — горбився і знехотя колупав ложкою в тарілці. Хазяйська ж дочка за час вечері разів п’ять обмінялася швидким поглядом із круглолицим чорнявим юнаком навпроти, який двічі вдавився кашею. Аж ось хазяїн крекнув і відсунув тарілку. Усі поквапно встали; ті, що спізнилися, на ходу запихали в рот недоїдені шматки хліба. Руал підвівся й собі. Хазяйська дочка востаннє глянула на чорнявого, її брат голосно гикнув, а куховарка змовницьки підморгнула Руалу.
 Робітники ночували в довгій низькій повітці, просто на посиланій сіном підлозі, загортаючись у ковдри. Руалові вказали місце біля виходу, де сіно було ріденьке і з-під дверей тягло вогкістю. Незабаром повітка наповнилася густим хропінням здорових і дужих людей, утомлених після важкої роботи. Руал лежав, дивлячись у темну стелю; уявлявся йому герцог, який вилітає зі спальні голяка, зате в собачому нашийнику, а вся його челядь зустрічає свого пана німим запитанням, яке має змінитися зворушливим співчуттям. Руал недобре всміхнувся: вельможа засудив себе на це, погрожуючи Марранові та прив’язуючи його до сідла. Відплата була солодка й від цього не менш справедлива. Він ковзнув рукою за пазуху — золота ящірка зустріла його долоню дружнім, як йому здалося, дотиком. Ти свідок, подумав Руал. Я ніколи нікого не щадитиму й сам не попрошу пощади. Думки його перекинулися до сьогоднішнього — він згадав про втраченого коня. Звичайно, зашкодивши ногу, жеребець не зміг би вирушати в дорогу негайно, як цього хотілося Руалу, і все-таки кінь — це капітал. Не слід пробачати хазяїну цієї грабіжницької угоди… Він повернувся на бік і подумав про хазяйську дочку. Ліниво стукотів дощ по дощаному даху. Руал сів. Робітники спали, потрясаючи повітря хропінням. Руал безгучно підвівся і вийшов під дощ, який почав слабшати. Ферма була занурена у пітьму, тільки на кухні світилося тьмяне віконце та не спали нагорі, в кімнатах хазяїна. Руал навмання ступив кілька кроків — і завмер, тому що зовсім поруч, у копиці, манячіла чиясь біла сорочка. Незабаром виявилося, що власник сорочки був не один — не міг же він шепотітися сам із собою. Руал, чиї очі давно звикли до темряви, розгледів біляве, гладко зачесане волосся і радісний блиск очей. Закохані прощалися — незабаром насторожене вухо Руала розрізнило звук боязкого поцілунка, і вслід за цим дівчина нечутно заквапилася до будинку, а чорнявий — це був саме він — прокрався до дверей повітки, озирнувся й пірнув у темряву. Руал помірковано пригнувся за копицею. Дівчина тим часом перетнула двір і спершу подалася до парадних дверей — але потім, завагалася й повернула в бік кухні. Ільмарранен, охоплений веселим завзяттям, пішов за нею. Двері кухні обережно зачинилася — Руал порахував до двадцяти й увійшов слідом. У грубці мінився жар, на широкому столі горіла олійна лампа. Куховарка перетирала рушником купу вимитого посуду, а хазяйська дочка, присівши на ослоні під стіною, щось гаряче їй пояснювала. Обидві злякано озирнулися на Ільмарранена. — Ху, це ти… — з полегшенням видихнула дівчина. — А я думала, батько… Куховарка широко посміхнулася: — Ну, заходь, птахо зальотна… Дочка хазяїна посунулася — Ільмарранен присів поруч. Йому здалося, що дівчина пахне молоком. Куховарка хитро посміхнулася і прорекла, з розумінням кивнувши Руалові: — Не спиться, хлопче? Від любові не втечеш… Дівчина переривчасто зітхнула. І тоді Руал Ільмарранен заговорив. Він говорив просто й водночас натхненно, і в цій розповіді про минуле була велика любов, таємні заручини й жорстокий батько, що віддав наречену за іншого. Обидві слухачки подалися вперед, куховарка терла й терла давно суху тарілку, а дівчина від хвилювання бгала поділ своєї простенької сукні. Ледве Руал дійшов до моменту, коли танцювало весілля, стогнав покинутий наречений і намагалася вбити себе молода — на очах у обох виступили сльози, які до кінця історії мали пролитися. — Напевне, батько її думав, що вона вам не рівня? — схлипуючи, запитала дівчина. Руал сумно посміхнувся: — Я гадаю, він просто боявся… Я вже тоді мав славу провидця… — Як?! — перепитали його слухачки в один голос. Руал посміхнувся ще сумніше, сміливо взяв руку дівчини в свої і перевернув її долонею догори. — Оце так-так! — вигукнув він, водночас рішуче придушуючи її слабку спробу визволити руку. — Та й ви страждаєте від кохання! Куховарка зойкнула одночасно з запитанням дівчини: — А ви звідкіля знаєте? Руал посміхнувся так сумно, як тільки міг: — Я бачу багато чого, недоступного іншим… Бачу, ваш коханий поруч, але ви не можете бути разом… Бачу — між вами перешкоди… Бачу поцілунок… Зовсім недавно, так! О, який ніжний поцілунок! Дівчина зашарілася і висмикнула руку. Куховарка широко роззявила рота. Невідомо, чим скінчилась би сцена, та раптом розчинилися двері й на порозі став темний, як хмара, хазяїн: — Якого дідька! А ну, марш у ліжко! — гримнув він на дочку. Та підхопилася, пригнулась і вибігла геть. — А ти що тут робиш? — провадив хазяїн, звертаючись до Руала. — Геть! Руал не сперечався і вчинив за прикладом дівчини. Здаля ще чув, як хазяїн вичитує куховарці.
 Наймити встали вдосвіта — сонні, похмурі, вони виходили з повітки, дивилися на сіре небо та перекидалися в’ялою лайкою. Руал перебрався на тепле місце, що звільнилося, і проспав ще години зо дві. Збудило його сонце, яке розігнало нарешті хмари й проникло в повітку через безліч широких щілин. Руал вдоволено посміхнувся, потягся, струшуючи солому, й вибрався назовні. Його здивувало, чому робітники, замість того, щоб займатися справами, юрмляться біля ґанку й щось голосно з’ясовують. Потім він перевів погляд і побачив на ґанку хазяїна. Хазяїн теж помітив Руала — і недобре посміхнувся: — Ну-бо, ходи сюди, ти… Руал підійшов. Робітники розступилися перед ним, як перед зачумленим. — Ти що ж, — тихо, з погрозою промовив хазяїн, — ти що ж, закон забув? Не красти, де ночуєш? — У чому річ? — теж тихо спитав Руал, у якого серце впало. Хазяїн ступив з ґанку і раптовим чіпким рухом схопив Руала за комір: — Не знаєш, погань? А дві монети на полиці лежали! Він дихав Руалу в обличчя важким, нечистим подихом. Маленькі очиці буравили жертву наскрізь. — Це помилка, — сказав Руал, намагаючись говорити спокійно. — Я не бачив ніяких двох монет! Хазяїн сильно відіпхнув його, так що він мало не впав на хлопців, які стояли позаду: — Ах ти, злодюго! Та я зараз тебе повішу на першому суку, мені тільки спасибі скажуть! Руала схопили за плечі, брутально струснули і штовхнули вперед; він спіткнувся об ґанок і впав обличчям униз. Боляче вдавилася в груди золота ящірка. — Обшукайте його! — наказав хазяїн. Смертельна небезпека нависла над золотою ящіркою. Чиїсь моторні руки заходилися гуляти по Руаловому одягу. Полізли за пазуху… Руал рвучко скочив, відіпхнув двох, рвонувся наосліп, ненадовго звільнився — і знову впав, придавлений до землі. На шию йому накинули мотузку. — Ой, паночку! Та що ж ви робите! — надсадно заверещав раптом жіночий голос. — Не злодій він, не злодій! Робітники зупинилися, однак не розтискали рук, якими тримали Руала. — Ясновидець він… — голосила куховарка. — А ви, хазяїне, зі своїх спитайте когось… Хтось зі своїх поцупив, а на нього вказують… Здивовані робітники дозволили Руалові підвестися. — У мене й кишень нема, — сказав він неслухняними губами. Хазяїн на ґанку презирливо зсунув брови, відмахуючись від дочки, яка щось гаряче йому шепотіла. Поруч трималася за серце куховарка: — Атож, немає в нього кишень… На ньому чоловіковий одяг, а той кишень не любив… Руалове серце скажено билося об ящірку, що причаїлася за пазухою. — Ясновидець… — роздратовано проворкотів хазяїн. — А грошики самі втекли, чи що? Ноги в них виросли, га? Ясновидець, дідько б тебе забрав… А от вкажи, ясновидцю, хто гроші поцупив! Радісно закивала куховарка. Загомоніли наймити, а Руал потер забиту руку й кинув убік: — Тільки й усього… Дванадцять повних склянок стояли на широкому столі. Уздовж стіни вишикувалися збуджені, незвично гомінкі робітники. Веснянкуватий Руалів знайомець тонко хихотів; чорнявий красень раз у раз витирав об штани зопрілі долоні. Він надто нервувався — з протилежного боку столу на нього дивилася, не відриваючись, хазяйська дочка. Хазяїн стояв скраю, поклавши важку долоню на худе плече блідого хлопчика — сина. Куховарка взяла руки в боки й заохочувала Руала посмішкою. — Тут дванадцять склянок, — бадьоро сказав Руал. — Вода в них заговорена. По команді всі беруть склянки в руки — і я теж, щоб не було сумніву… — І я візьму, хай уже так… — щиросердно пробасила куховарка. — Я читаю заклинання, — провадив Руал, і в руках злодія склянка тріскається. У кого склянка трісне — той украв дві монети, й це доведено, тому що заклинання не брешуть. Ясно? Веснянкуватий від напруги захихотів так голосно, що сусіди по черзі відважили йому по стусану. Чорнявий був блідий, як молоко, і гарячково м’яв тремтячі руки. — Н-ну… — процідив хазяїн. — Почали! — сказав Руал і перший узяв зі столу склянку. Другу взяла куховарка. Наймити м’ялися, перезиралися, по черзі підходили до столу. Незабаром він спорожнів. Хазяйська дочка не зводила пильного погляду з чорнявого. Той ховав очі й ледь стримував тремтіння в руках. Запала напружена тиша. У тиші Руал почав: — Темінь і сонце, землі та води! Приховане хай на світло виходить! Він говорив тихо, зловісно, розтягуючи слова. — Таємне на світло нехай виходить, У цю єдину… Голос його знизився до бурмотіння. Руки зі склянками напружено тремтіли. — У цю єдину МИТЬ! Слово хльоснуло, мов удар бича. Хазяйська дочка скрикнула, і потім знову стало тихо. Всі дивилися на чорнявого. У нього з рук капала вода — кап, кап… Склянка вродливого юнака дала тріщину до самого дна. — Ой, паночку… — прошепотіла куховарка. — Ось як… — тихо, майже лагідно промЬвив хазяїн. — Ось воно як, друже Варте… — Я не брав! — розпачливо скрикнув чорнявий. Його відтирали до дверей. Розридалася вголос хазяйська дочка, вибігла, мало не збивши з ніг брата, який трусився, мов у лихоманці. — Ма-атінко рідна… — куховарка кинулася слідом за нею. Руал прихилився спиною до стіни, сьорбнув зі своєї склянки. Захлинувся. Чорнявого оточили колом, потім, не звертаючи уваги на сльози й виправдання, поволокли на подвір’я. Руал бездумно, мов заведений, вийшов і собі. Юнака вже роздягали, хтось клацав батогом. Схвально погукував хазяїн, утримуючи біля себе сина, який виривався: — Чого там… Подивися, тобі теж наука… Чорнявого простягли на траві четверо, тримаючи за руки й ноги. Дужий здоровань розлючено заходився працювати батогом. Руал хотів піти геть — і не міг, ноги не слухалися. Хазяїн бадьоро порядкував: — По заслузі злодюзі, по заслузі! Ну ж бо! Ще! — Пустіть! Не треба! — рвонулася з ґанку хазяйська дочка. Її схопила в обійми підоспіла куховарка, скрутила, заштовхуючи в дім. Дівчина зайшлася лементом: — Ні, він не міг! Озирнувся, насупився хазяїн. Куховарка втягла дівчину в будинок, умовляючи й сама обливаючись слізьми. Крізь зачинені двері долетіло запекле: — Звірі! Руалові стало зовсім зле. Він стояв біля стіни й гриз руку, відчуваючи язиком присмак крові. Шаленів, розсікав, звивався батіг. Чотирьом, які тримали Варта на землі, майже не доводилося вже докладати зусиль до цього. Інші наймити з застиглими, блідими обличчями збилися купкою. — Тату-у! — закричав раптом хлопчисько, хазяйський син голосом підстреленого звіряти. — Тату, пробач! Відпусти Варта! Не треба! Він упав перед батьком навколішки, з його руки випали дві мідні монетки й закотилися в траву. Стало тихо — не свистів батіг і вже не стогнав Варт, тільки ревно плакав хлопчина: — Він не брав… Це я… Пробач… Хазяїн тупо дивився на нього й безгучно жував губами. Потім усі, крім юнака, який непорушно лежав на траві, подивилися на скорченого під стіною, стиснутого в грудку Ільмарранена.
 …Руала били всі. Спершу його несамовито хльоскали батогом, потім куховарка в сльозах лупила по спині ціпком: — На! Маєш! Ясновидець нікчемний, підлий змій! Потім хазяїн тицяв його в живіт чобітьми: — Ось тобі, приблудо! Отримуй своє, пес! Потім наймити всі разом накинулися і били, толочили, тягали за волосся, плювали в обличчя, поки Руал не знепритомнів. Напівживого, його викинули в рівчак, повний крижаної води, яка й привела до тями. Він чув голоси: — Не здох часом? — Та начебто здох… Ясновидець… — А ти притопи його про всяк випадок… — Охота бруднити руки… Голоси віддалилися. Руал ворухнув рукою — і намацав за пазухою дивом уцілілий серед залишків одягу згорток. Марран лежав у рівчаку на узбіччі широкого шляху, перед очима в нього звивався в мокрій глині причавлений каменем дощовий хробак — смикалося захльостувалось петлями слизьке кільчасте тіло, крізь рожеву шкіру проглядали темно-фіолетові нутрощі. Захлинаючись у каламутній калюжі, Руал відчував себе таким само нікчемним, мерзенним розчавленим хробаком, що корчиться в очікуванні своєї жалюгідної смерті. * * *