Annotation 9 страница

Ми виїхали з селища, коли сонце стояло вже високо. Луаян не пішов нас проводити, й у мене мороз пробігав по шкірі, коли я думав про самотнього хлопчиська в темному домі з могилою на подвір’ї. Мої очі злипалися, однак Ларт, який не зімкнув повік ані на мить, був зібраний і зосереджений. Відразу взявся правити кіньми, мою мляву спробу розмови припинив і звелів мені лізти в карету. Під стукіт коліс я скорчився на оббитих витертим оксамитом подушках і заснув. Сон був неспокійний і задушливий, я довго хотів прокинутись і не міг. Нарешті вдалося розліпити повіки, і я побачив, як розмірено погойдується наді мною парчева фіранка на вікні карети. Я з натугою розігнувся і сів, поклав ноги на протилежне сидіння. Боліла голова, вся подорож здавалася безглуздям, і не було бажання жити. Я відчинив вікно й вистромив голову в потік свіжого вітру. Це мене трохи збадьорило, і я вирішив перебратися до хазяїна на облучок. Гукнув — відповіді не було, тоді я поставив ногу на підніжку, звісився з дверей і подивився вперед, на візника. На передку впівоберта до мене сиділо ВОНО. Я бачив тільки жовті, зизуваті очі. Пальці мої так вчепилися в поруччя, що їх зсудомило, а ВОНО посміхнулося й мовило сухим, скрипучим голосом: — Ну ось. Я насилу спромігся закричати. Я репетував і репетував, нічого вже не бачив перед собою, відбивався руками й ногами, так що зірвав навислу над головою парчеву фіранку. У вікно вдарило сонце, і я, нарешті прокинувся. Карета вповільнила хід і зупинилася. Дверцята рвучко розчахнулися, на порозі стояв Ларт: — Що таке? Я дивився на нього безтямними очима. Він узяв мене за комір і струснув: — Чого репетуєш? — Клюнула… — прошепотів я з жахом. — Вона на мене клюнула! Він насупився: — Хто? — Т… т…ретя Сила, — насилу вичавив я. Він здригнувся, насупився ще більше: — Що ти верзеш? Заникуючись і плутаючи слова, я переповів йому свій сон. У ході моєї розповіді напруга й заклопотаність сходили з його обличчя, і, коли я скінчив, він полегшено зітхнув: — Ні… Це не те. Просто ти перелякався. Я досі дивився на нього зацьковано. Він посміхнувся, витяг мене з карети на сонце й посадив поруч із собою, на облучку. Ми їхали степом, тремтіло над землею розігріте повітря, жваво бігла шістка вороних. — Третя Сила тобою не цікавиться, — сказав Ларт. — Справді? — спитав я з надією. — Невже справді? — Справді-справді, — стомлено відгукнувся Легіар. — Вона стежить за іншою людиною, за тим, кого бачили в дзеркалі вод Луаян і його вчитель. Я вже не чув — мене по вінця переповнили степові запахи, лавина сонця й сліпуча небесна синь. Відчуття полегкості, якого я раніше не знав, на кілька хвилин витіснило з моєї голови Луаяна, його вчителя й самого Ларта. Мені здавалося, що я нічого в житті більше не злякаюся, що я заново народився і вийшов сухим із води. Однак солодке почуття звільнення від небезпеки тривало не так довго, як мені хотілось би. — Що-що? — перепитав я, приходячи до тями. — А кого вони бачили в дзеркалі? Ларт ударив по конях: — Я думаю, це був воротар. Щастя моє відлетіло так само миттєво, як і накотилося. — А хто він, воротар? — спитав я, завмираючи. Ларт похмуро на мене глянув і не відповів.
За кілька днів по тому ми ненадовго зупинилися на постоялому дворі. Першої ж ночі я прокинувся від пронизливого, крижаного жаху. Я лежав на пуховій перині в найкращій кімнаті готелю, порожній і темній. І щось безформне, важке й холодне сиділо в мене на грудях. Я спробував прокинутись — і не зміг. Я почав переконувати себе, що це знову сон — і не вірив собі, надто виразне було відчуття слизького дотику й огидного, гнилого запаху. Те, що на мені сиділо, глянуло мені в очі своїми каламутними баньками й неквапно, глухо чвякаючи, перевальцем рушило до мого горла. Я тріпався, ніби спійманий кролик, і хапав повітря, з останніх сил намагаючись покликати Ларта. Та крик не бажав вилітати з моєї горлянки, я не міг навіть писнути. Цієї миті двері, зачинені на засув зсередини, відлетіли до стіни. На порозі стояв хтось із вузьким блискучим лезом у опущеній руці. Те, що сиділо в мене на грудях раптом роздулося, як міхур, і луснуло з неголосним ляскотом, схожим на звук, із яким розкривається висхла коробочка бавовни. Всередині воно виявилося несподівано порожнім — оболонка впала на підлогу. Усе це я бачив, як у тумані. Ларт підчепив те, що лежало на килимі, на кінчик шпаги. Оболонка, схожа на жаб’ячу шкіру, невиразно ворушилася. Ларт прошепотів слово — і шкіра спалахнула, зайнялася зеленавим полум’ям. Легіар пожбурив її в порожній, холодний камін. Двома широкими кроками хазяїн підійшов до мене. Я скімлив, як щеня. Він хлюпнув у кухоль води з глечика й дав мені напитися. — Господарю, — промовив я з тремтінням, — це не сон. Це вже не сон. Очі його світилися в темряві, і світло те потроху вгасало. — Це не те, що ти думаєш, — сказав він терпляче. — Це — не те, що бачили в дзеркалі Орлан і Луаян. Це — мерзенна, страшна, але загалом не надто небезпечна істота з тих, що завжди були й будуть на землі. Їх повно. Звичайно вони ховаються від людей. Це породження ночі… Але Третя Сила тут до чого? — він говорив, здається, сам із собою. Він хотів підвестися, але я з несподіваною силою і сміливістю схопив його за руку: — Господарю, не йдіть… Він сів поруч зі мною. Помовчав. Замислено мовив: — Напевне, вони відчувають її наближення. Вони тривожаться, ворохобляться і нахабніють. Вони лізуть зі своїх шпарин… Чи не так? — він запитливо глянув на мене. Я сказав якомога переконливіше: — Господарю, я кепська принада. На мене клює не те, що треба. Лише погань усіляка. Будь ласка, зніміть мене з гачка. Я більше не можу. Він зітхнув і раптом поклав мені руку на плече. Я завмер — це було вдруге в житті. — Дамире, — сказав він, — невже ти думаєш, що я можу тебе віддати? Я схлипнув і ввіткнувся в його руку. — Заспокойся, — бурмотів Ларт у темряві, — вважай, що я знімаю тебе з гачка. Частина четверта
ЗАКЛИК

Літо скінчилося. Ночувати під відкритим небом було вже незатишно, зате дні стояли спокійні, теплі, найкращі для Свята збору врожаю. Села, хутори й містечка святкували, святкували до забуття. Врожай видався небувалий, рікою лилося молоде вино за накритими уздовж вулиць столами, скрізь влаштовувалися складні, барвисті обряди, покликані віддячити землі за благополучне звільнення від тягаря. Гарною прикметою вважалося, якщо в цих обрядах братиме участь стороння людина, мандрівник. Руал розкошував — господарі щедро дякували йому за ту особливу значущість, із якою він вимовляв освячені звичаєм слова. Кружляли танки на площах, хтось дерся на гладкий стовп по цукрову підківку, хтось під регіт юрби гарцював верхи на ситій свині; хтось, убраний пшеничним снопом, з величальною піснею ходив від двору до двору й отримував за кожне добре побажання по склянці, поки не падав де-небудь під тином на радість курям, які відразу оточували його колом, викльовуючи з колосся зерно. Діти тонко й зворушливо співали хором, молодь червоніла та переморгувалася — наближалась пора весіль. Руал ішов від селища до селища, й скрізь його привітно зустрічали столи вздовж вулиць, пахучий димок від коптилень, музиканти-умільці зі своїми дзвінкими гребінцями, сопілочками та бубнами, рожевощокі лискучі обличчя, схожі на стиглі плоди, й плоди, схожі на задоволені лискучі обличчя. І там, і тут Руала просили залишитися — але він чемно відмовлявся і йшов далі. Потім і час весіль приспів — тут уже Ільмарранен усякого набачився. Плакали наречені, яких віддавали заміж проти їхнього бажання, грізно диктували свою волю владні батьки, поруч воркотіли пари, яким вдалось поєднатися по любові. І знову — рікою молоде вино, яке заважало відрізнити сльози розпачу від щасливих сліз. Відгуляли весілля, прибрали столи з вулиць, дедалі пізніше вставало сонце, холоднішали ночі. Руал тиждень працював підмайстром у кушніра й заслужив старі, але ще міцні чоботи замість розвалених черевиків. Наступною великою радістю стала міцна куртка пастуха, придбана випадково за кілька монет. Зима зовсім не лякала — він був дужий, упевнений у собі й цілком задоволений життям. Він прийняв його, це життя — прийняв цілком, разом із нескінченною дорогою і стомленими ногами, разом із тяжкою працею, за яку завжди давали скибку хліба, разом із вітром, що забирався під куртку, й курткою, що захищала від того вітру. Та гіркота втрати, що отруювала спогади й заступала сонце, біль, який зводить зі світу, який штовхнув його колись у петлю, зяюча порожнеча в душі, котру, здавалося, нічим не можна було заповнити — полишали його. Все те виходило з нього по краплі, не відразу, але безповоротно. Він ні від кого не втікав і ні до чого не прагнув — просто йшов, насвистував і поглядав у небо. Спокій і впевненість супроводжували Руала доти, поки дорога одного разу його не зрадила. Це було підло й невдячно з її боку. Ільмарранен не відразу зрозумів, що відбувається. А відбувалося дивне — дорога виривалася в нього з-під ніг, виказуючи кепський і впертий норов. На роздоріжжі він хотів повернути вліво — але дорога тягла, штовхала, морочила голову, і він повертав направо; траплялося, йшов цілий день, від світанку до заходу сонця — й незбагненним чином повертався на місце попередньої ночівлі. Кружляв, як заєць по лісі, хоча рвався вперед, навпростець, і жодного разу не звертав. Дорога, яка його зрадила, з нього ж і знущалася. Розлючений, він почав противитися, намічав собі орієнтири попереду і йшов, не зводячи з них очей. Цей виверт лише почасти допомагав — невдовзі Руал відчув, що йому трапляються ті позначки, що вигідні підступній дорозі. І він гірко ображався на неї, поки раптом не зрозумів, що не з її провини знущається дещо, пов’язане з ним, Ільмарраненом, з марами-голосами, із усією нісенітницею, котра давно вже його переслідує. Він був пригнічений таким усвідомленням і на певний час перестав противитися чужій волі — аби зібратися з силою і знову повстати проти невидимого й невідомого поводиря. Хтозна, чим скінчилося б те єдиноборство, якби одного разу серед білого дня на порожньому шляху Руала не наздогнав лемент. Кричала жінка — розпачливо й благально. Щось діловито пробубонів чоловічий голос, і лемент повторився — зі сльозами в голосі: — Пробі! Рятуйте! Люди! Облиш мене, ти! Руал обережно обігнув густий кущ, мальовничо вкритий червоним і жовтим листям. З того боку листя обсипалося, збите на землю запеклою боротьбою: у густій збляклій траві миготіли, як шпиці в колесі, босі тонкі ноги. Вони належали жінці, що кричала; над нею, могутніми спинами до Руала навколішки стояли двоє. Вони зосереджено вовтузилися з чимось у траві. Один щось примирливо буркотів, другий намагався притиснути до землі ноги, які затято відбивалися. — А-а-а! — з новою силою заволала жінка, і один зі здорованів затис їй рота долонею. Руал тихенько відійшов, потупцював, помацав свій відбитий колись бік, вилаявся, вкусив себе за руку й повернувся до місця, де тривала боротьба. Могутні спини майже здолали опір нещасної — босі ноги були надійно підім’яті масивним коліном, рота щільно затиснули, так що тільки мукання долинало з потолоченої трави — «М-м-м… усти-и, м-м-м…» — Це що таке? — спитав Ільмарранен голосом господаря, що застав наймита на гарячому. Очевидно, молодики з дужими спинами чували такі голоси раніше — вони відразу покинули своє заняття й озирнулися. Вигляд Руала їх здивував, але анітрохи не злякав. Їхня жертва, замурзане дівчисько, скористалося хвилинним замішанням, рвонулось і вислизнуло б, та один із хлопців устиг схопити її за довге, розпатлане в боротьбі смолисто-чорне волосся. — Це що таке, я питаю? — підвищив голос Руал. Він повернувся в бік дороги й покликав уявних попутників: — Лобоше, Вобло! Ходіть-но сюди! Він розраховував, що здоровані розгубляться бодай на хвилину й випустять жертву. Та ба — один із них накрутив волосся дівчини на маслакуватий кулак, а інший неквапно підвівся, підтяг штани й визирнув з-за чагарника на дорогу, яка, звичайно, була порожня. — Ой лишенько, — глузливо протяг він, плюнув і кинув крізь зуби: — Забирайся, поки цілий. Тобі не дістанеться… Вобла! І повернувся до своєї справи. Забилося, заплакало дівча. Руал підняв з узбіччя важкий камінь з гострими краями, підскочив до ґвалтівників, поспіхом розмахнувся і вдарив каменем по найближчій бичачій шиї. Власник шиї заревів, його товариш не відразу второпав, що сталося, а коли второпав-таки, отримав уже коліном у щелепу. І тоді Руалові довелося непереливки. Камінь він упустив, а тим часом на нього насіли з двох боків, він відступав, увивався, поціляв твердими носами недавно придбаних чобіт по гомілках незграбних нападників, і ті охкали та присідали, хапаючись за ноги. Спершу безладно миготіли в повітрі важкі кулаки, й кілька разів навіть влучили Ільмарранену в обличчя, та щоразу він відлітав так далеко, що, на щастя, встигав підвестися перш ніж чоботи супротивників діставали до його ребер. Але головним бійцем виявилася дівчинка — вона раз у раз безстрашно відволікала хлопців на себе, била їх десь роздобутим ціпком, накидалася ззаду, запекло верещала й час від часу кликала на допомогу. Хлопці важко дихали, їхні налиті кров’ю очі вже недобре бачили, тому обоє сипали направо й наліво ударами, кожен із яких міг би вбити дівчисько, якби влучив у ціль. Потім Руалові не поталанило — черговий удар оглушив його, й він не зміг підвестися вчасно. Двоє налягли на нього зверху, важко дихаючи й відпихаючи один одного; Ільмарранен уже подумав, що тут йому й кінець, але цієї миті один із парубків раптом ослаб і впав на Руала безладною купою — над ним стояла дівчинка з тим самим важким каменем у руках. Другий нападник здивовано підвів голову, й Руал напружив останні сили та вдарив його знизу — в підборіддя. Той зойкнув і прикусив язика. Далі було просто — той, що отримав каменем по потилиці, лише вовтузився та стогнав, а другий затуляв долонею закривавленого рота і здивовано задкував, задкував, поки бочком задріботів геть, раз у раз озираючись. Дівчинка, розпашіла, розпатлана, широко посміхнулася Руалові, який витирав кров: — Відразу треба було по голові цілити… Бо такі й убити можуть… Її круглі вишневі очі поблискували захоплено й трішечки глузливо. Звали її Тіллі, мала шістнадцять літ і десь там батька, мачуху та молодшого брата, але родина, за її словами, надто набридала за зиму, тож літо вона звикла проводити в мандрах. Мандрувала з того часу, як навчилася ходити. Влітку добре, знайдеш, де переночувати та що зжувати, але ось уже холоди не за горами, а повертатися до своїх ой як не хочеться, тому що батько, звичайно, відшмагає свою непутящу дочку за неналежну поведінку. Вони сиділи біля вогнища, Тіллі куталася в Руалову куртку й довірливо розповідала, як без галасу можна спіймати курку, як наколоти рибу на саморобну острогу, а потім спекти в попелі, та про те, як страшенно вона любить глядіти дітей і часто цим заробляє, і як її брат спіймав у лісі тхора та навчив його стрибати через обруч, і як мачуха народила мертвих двійнят, і як у животі в спійманої рибини виявилася мідна монетка. Вона розмахувала руками, показуючи, який веселий у неї батько, коли п’яний, і який лютий на тверезу голову. Її гострих ліктів і недоладних рухів не могла приховати навіть вівчарська куртка, у якій Тіллі втопала по самий кінчик носа. Вишневі очі сяяли в світлі багаття, і в них відбивався Руал — непереможний, неперевершений чоловік і герой. Дівчисько кліпало чорними пухнастими віями, заливчасто реготало без видимої причини й кидало на Ільмарранена терпкі, довгі й знов-таки трішечки глузливі погляди. Вони спекли картоплі й повечеряли, закушуючи кукурудзяними коржами забруднені в попелі скибочки, що апетитно парували. Тіллі, яка досі торохтіла без угаву, потроху втихла й підсунулася майже впритул до Ільмарранена. — Ру… — вона відразу ж після знайомства нагородила його цим прізвиськом, — а тебе начебто мила покинула, того ти дивний такий, того дорогами й тиняєшся? Так? Руал посміхнувся — таким серйозним і співчутливим було це загалом кумедне личко. Вона побачила його посмішку й знітилася, витлумачила її по-своєму: — Та ні, я розумію, такого хлопця, як ти, навіть зміюка остання не покине… Тоді що ж? Руал погладив її по волоссю. Вона ще більше зніяковіла: — Ну гаразд, дурепа я, то й дурепа… Йому стало шкода її, він обійняв худенькі плечі й притяг дівчисько до себе. Вона завмерла, боячись поворухнутися. Вдалині заухкала сова; в темряві за теплим, світлим колом багаття вовтузилося, розгорталося, кишіло нічне життя. — Ру… — тихо, боязко спитала Тіллі, втискаючись носом йому просто в вухо. — А ти… чаклуна коли-небудь бачив? Він здригнувся, й дівчина, яка вже пригорнулася до його боку, не могла цього не відчути. Вона заспокійливо пробурмотіла: — Та ні, не бійся, в околицях такі не водяться… Я сама їх страшенно боюся, тільки от цікаво… Я, знаєш, цього літа бачила одного. Молодий хлопчак, а поважний — страх! Весь у оксамиті та в сріблі, в мереживах і в перах, карета — шестіркою запряжена! Слуга при ньому, здоровенна така жердина… Я б нізащо не пішла до чаклуна служити, ні за які гроші! Приїхали вони в селище, та на заїжджий двір, хазяїн вискочив, кланяється… Народ збігся дивитися, паркан завалили… А маг цей у кімнаті замкнувся і не виходив, слуга сказав — чаклує… — Знаєш що, — позіхнув Ільмарранен, — давай-но спати, Тіллі.
Його сон був безладний і неглибокий. Випливала з каламуті заколена острогою рибина, перетворювалася на золоту ящірку, докірливо дивилася смарагдовими очима… Кліпала розчаровано, але вже не ящірка, а Тіллі, чорні пухнасті вії, терпкий вологий погляд… Навчає Руала стрибати через обруч, а він вузенький, і ще стискається, важко дихати… Потім він повернувся на інший бік і побачив море. І не просте море, а довге, пласке узбережжя. І людина бродить по коліна в прибої, але хвилі, облизуючи пісок, не зважуються доторкнутися до високих чобіт — обминають, звиваються довкола, та навіть бризки не падають на м’які халяви… Уздовж берега, назустріч йому, йдуть високий худорлявий чоловік і хлопчисько-підліток. Здається, подув вітер, здається, було весело й страшнувато, і Легіар говорив юному Марранові: — Зараз я тебе відрекомендую. Від того, як він до тебе поставиться, багато чого залежить зараз. Я йому ворог, але ти — ти не здумай із ним посваритися. Чи ти, як і раніше, вважаєш себе непереможним? Марран пританцьовував, здіймав піщані вихори, підстрибував і реготав: — Що ти кажеш, Ларте! Адже бачиш, я й сорочку білу надяг, і черевики наглянцював для такої нагоди… Пан Бальтазарр Ест буде мною, зразковим хлопчиком, дуже задоволений! Легіар супився: — Шмаркачу, щеня, ти ще недоук, чого смієшся?! Єдиний раз тебе попереджаю: жодних заклинань, перетворень, цирку й штукарства! Жодних магічних дій, зроби мені такий подарунок! Ест і так забагато знає про тебе… Хлопчисько зробив налякані очі: — Ларте, я буду скромний, як наречена. Я навіть почервоніти можу. Ну, хочеш, я почервонію?! Легіар підводив очі до неба, немов його закликав у свідки. А людина бродила собі в прибої, нахилялася, підбирала круглі камінці, деякі відкидала вбік, інші ховала в кишеню, а ще інші шпурляла в море. І лише коли вони впритул наблизилися, той чоловік полишив своє заняття і звернув на них погляд, важкий, ніби крижана брила. Легіар витяг ліву руку в бік — знак перемир’я. Ест забарився, однак зробив те саме. Марран безтурботно посміхнувся. — Вітаю тебе, Аль, — сказав Легіар недбало. — Ти, звичайно, знаєш, що це за хлопчик. Тепер я хочу тобі його офіційно відрекомендувати — Руал Ільмарранен. Руал хотів кокетливо присісти, але стримався — під поглядом Еста справді було незатишно. Він обмежився скромним кивком. — Вітання й тобі, Ларте, — сказав нарешті Ест. Голос його був зірваний і лунав, неначе скреготіння. — Виходить, це і є Марран. Перекинулася на берег чергова хвиля, обігнула чоботи Еста й ботфорти Легіара, а на черевиках Маррана відігралася — змочила їх дощенту. Ест гмикнув, Ларт перезирнувся з ним, клацнув пальцями — прибій разом влігся, море стало спокійне й гладеньке, ніби охололий суп у глибокій тарілці. — Я бачу, ти ввічливий хлопчик, — презирливо мовив Ест. Марран знову кивнув. Ест відвернувся, згріб з піску жменю камінців, по черзі пустив їх стрибати по дзеркально гладенькій воді. Останній підстрибнув дванадцять разів, Ест кивнув Лартові й повернувся, щоб піти. Марран тим часом нагнувся, підібрав один камінь, чорний, плаский, несильно розмахнувся й пустив його по воді. Ест озирнувся — камінчик потонув після шістнадцяти стрибків, довгих, красивих. Щось невиразно промурмотів Легіар. Ест забарився, дістав з кишені ще пригорщу камінців і плавним, упевненим рухом кинув перший, що підстрибнув на воді двадцять один раз. Уголос рахували всі, навіть Ларт, стемнілий обличчям. Ест дозволив собі щось на кшталт поблажливої посмішки в бік Маррана. Той оглянув пісок навколо, підняв один камінь, розглянув, упустив, підняв інший і впустив теж. Нарешті, вибрав невеликий, строкатий, обкачаний морем у тонкий корж. Примружив око, замірився… Ест посміхався, тепер уже по-справжньому посміхався, й поглядав на Легіара глузливо. Марран кинув камінь. Тридцять дев’ять. Зависла пауза, Ест подивився на Маррана впритул, і той здивувався, як широко можуть розкриватися ці вузькі примружені очі. Потім Ест клацнув пальцями — море ожило, прибій з новою силою взявся вилизувати піщаний пляж. Важка Естова рука опустилася Руалові на плече: — Щеня, — проскреготів він з якоюсь подобою ніжності. — Нахабне щеня.
Багаття догорало, мерехтіли останні червонуваті спалахи, а під боком у Руала вовтузилося щось м’яке, тепле, навіть гаряче, вовтузилося і дихало, притискаючись дедалі міцніше. Руал обережно доторкнувся рукою — істота, що сусідила з ним, виявилася круглою, гладкою і голою, місцями вкритою невпевненим пушком. — Застудишся, — пробурмотів Ільмарранен розгублено. — Холодно ж… Тіллі не відповіла, тільки частіше задихала й щосили пригорнулася до Руалового боку. Ільмарранен лежав непорушно, відчуваючи, як здригаються два теплі пружні клубочки, які так затишно прилаштувалися в нього на грудях, як лоскоче обличчя поплутане з осінньою травою волосся, як ніжно торкається чола маленька волога долонька: — Ру, я про такого хлопця з колиски мріяла… — Холодно… Одягнися… — повторював Руал, намагаючись боротися з солодкою хвилею, що здіймалася всередині. — Не проганяй мене… — Її рука розстебнула Руалів комір і погладила шию. — Ти добрий… Усі вони тварюки, а ти людина… Ру, ну чого ж ти! Його долоні лягли на її оголену шкіру. Наче коротка блискавка вдарила — р-раз! — Я кохаю тебе, Ру… — бурмотіла Тіллі дедалі швидше й швидше. — Я про такого хлопця… — Її губи, невмілі, як у теляти, тицьнулися в губи Руала. Гірко запахло димом багаття, що догоряло. Від пориву холодного вітру шкіра дівчини вкрилася пухирцями; щоб зігріти, Ільмарранен обійняв її міцно, по-справжньому. Його самого вже трусило зсередини; напливали тугі, гарячі, пульсуючі видіння. Тіллі й далі щось бурмотіла та воркотіла й лащилася, пальці її боролися з застібкою на його сорочці, а він безтямно посміхався в темряві й жадібно гладив її боки з випнутими ребрами, несподівано круті стегна й плаский мускулястий живіт. Не було сили опиратися тому гарячому, задушливому, що розпирало його. Тріумфувала ніч, темна, осіння, нестямно кричали сови, шелестів вітер у сухій траві. Переморгувалися жаринки в перегорілому багатті. Тіллі впоралася з ґудзиками, маленька волога долонька залізла під Руалову сорочку… і зустрілася там зі згортком, який ховав золоту спинку й смарагдові очі. — Ой, — промурмотіла вона здивовано, — це що? Ільмарранен здригнувся, як від удару. Рвонувся і сів, притискаючи згорток до грудей. Відштовхнув дівочі руки: — Не чіпай. Годі. Спи. Серце гучно билося у нього в горлі, а Тіллі сиділа перед ним гола, тремтяча, начебто громом уражена. З круглих вишневих очей двома струмочками лилися сльози гіркої образи. За цілий ранок вона жодного разу не глянула в його бік. Вони йшли дорогою, Руал дивився на ображено відвернуту кошлату потилицю й лаяв себе, Тіллі, долю, зітхав і дивувався тому, як дурнувато влаштований світ. Дорога тим часом оживала, подорожніх подеколи обгонили рипучі вози — запряжені в них коні кидали на пішоходів погляди, сповнені гідності. У тому самому напрямку тяглися повільні волячі упряжки, шкутильгали якісь жебраки в лахмітті, ланцюжком тупотіли сліпі з поводирем, розмашисто крокували майстри з інструментом на плечах. Ільмарранен з дівчинкою виявилися затертими якщо не в юрбі, то в дуже строкатому товаристві. І перед усією цією різношерсною братією на дорозі поставало місто. Спочатку завиднілися верхівки веж, потім самі вежі й стіна з червонуватої цегли, а над цією зубцюватою стіною — найвищі флюгери. Вони крутилися, ловили бляшаними боками сонячні промені, й від цього здавалось, що над містом серед білого дня палає феєрверк. Тіллі, вражена видовищем, забула про свою образу і полагіднішала, заговорила з Руалом: — Ти тільки поглянь! Юрба навколо захоплено гула. Руал приклав долоню до очей: звідний міст був опущений, довкола нього походжали офіцери сторожі у пістрявих строях, а рядові стражники, озброєні піками, оглядали всіх, хто входив у ворота, й брали мито. Ільмарранен заплатив дві монети — за себе й за Тіллі, яка нічого не мала. Селяни навсібіч вертіли головами, розглядаючи арку воріт, масивну, мистецьки оздоблену. Вона вражала міццю та пишнотою. Виходячи з-під неї на площу перед ворітьми, вони почувалися розгубленими, нерішуче тупцювали на місці й відразу ставали жертвами вуличних хлопчаків, які з улюлюканням кидали грудки землі, водночас намагаючись поцупити з возів те, що погано лежало. Руал узяв Тіллі за лікоть і потяг у одну з бічних вуличок — кривий завулок-щілину. Тут було відносно тихо; голосне відлуння відбивало від стіни до стіни кроки Руала й ляпання підошов Тіллі — будинки тут стояли тісно, впритул. Дівчинка задерла голову й здивовано бурмотіла: — Ну, як у колодязі… Небо над вуличкою було таке саме вузьке й зламане, а кам’яні стіни, здавалося, кутом сходились над головою. Із віконця під самим дахом визирнула голова в чіпці, сховалася, водоспадом хлюпнули помиї, лунко розбилися об бруківку, оббризкали Ільмарранена та його супутницю. Тіллі підвела голову й вибухнула соковитою, колоритною лайкою. Нагорі ляснуло вікно. Вуличка незабаром повернула, раптом круто пішла вгору й вивела подорожніх на маленький круглий майдан, посеред якого красувалася кам’яна статуя на невисокому постаменті. На її голові, вкритій таким само кам’яним каптуром, тупцювався понурий голуб. Руал провів пальцем по вибитих на постаменті літерах: — «СвященнаПримара Лаш». — Ти вмієш читати? — здивувалася Тіллі. Площу неквапом перетнули двоє статечних старих і з такими, як у священної примари, каптурами на головах. Дівчинка провела їх очима й у задумі почухала ніс. Вони трохи поблукали темними кривими завулками, помилувалися гарною мідною бородою — вивіскою перукаря, бляшаною булкою над входом до пекарні та дерев’яною милицею, прибитою до дверей костоправа. Потім їм довелося притулитися до стіни, аби пропустити розкішний паланкін, який несли четверо поважних ліврейних лакеїв. З натуги вони голосно сопли. Тіллі знову здивовано роззявила рота. Ільмарранен і його супутниця проминули прикрашену мідними закрутками арку й опинилися на вулиці, ширшій та багатшій за попередні. Перехожі презирливо сахалися вбік, недовірливо косували на високого худого бурлаку та босе дівчисько в лахмітті. Руал і Тіллі наближалися, очевидно, до центру міста. Пройшли тісною купкою півдесятка юнаків у строгому чорному вбранні та трикутних шапочках, прикрашених короткими срібними китицями. Їм навздогін поспішав ще один, із в’язкою книжок під пахвою. Компанія чомусь розвеселилася, того, що запізнювався, ляскали по плечах, причому так радо, що зрештою збили з нього шапочку й вона впала на брук. Хлопці віддалялися, а Руала вабила якась неусвідомлена цікавість, тому він рушив слідом. Заінтригована Тіллі хвостиком тяглася за ним. Хлопці, котрі, звичайно, були студентами, завели тим часом жваву суперечку, і вчені слівця, які вони вживали, мимоволі викликали повагу в перехожих. Той, що був із в’язкою книг, говорив найголосніше і був найбільш збуджений. Шапочка його раз у раз зіслизала з маківки. Руал прискорив крок, Тіллі тупотіла слідом. Вулиця вилилася на широку бруковану площу, оточену гарними будинками з червоної цегли. Над дахами з черепиці височіла вежа — гостроверха, зі з’їденими часом товстими стінами, з частими ґратами на вузьких вікнах. Біля входу постукувала алебардами поважного вигляду сторожа. Навпроти вежі красувалася ще примітніша будівля — університет. Обабіч широких мармурових сходів у величних позах завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа, що символізували мудрість і прагнення до знань. Вікна чотирьох високих поверхів були розмальовані мудрими символами та географічними контурами, а на круглому, обгородженому сталевою лозою балконі старий служник орудував ганчіркою, змахуючи пилюку з людського кістяка. — Оце так! — вигукнула Тіллі. Будівля міського суду теж виходила фасадом на площу, але дивитися на неї було неприємно — похмура й присадкувата, вона мала перед входом круглу чорну тумбу з маленькою символічною шибеницею, на якій теліпався ганчір’яний страчений. «Бійся закону! » — великими літерами було викарбувано на залізних дверях суду. Руал і Тіллі, не змовляючись, обійшли ці двері по великій дузі. Площа дедалі оживала, жваво йшла торгівля з лотків, гомоніла юрба, раз у раз проїжджали розкішні екіпажі. Тіллі задивилася на чорного сажотруса, який зі справжньою грацією перебирався з одного схилу даху на інший, і мало не наскочила на дозорців, які тут неквапом походжали. Офіцер у червоному мундирі з білими смугами насупив підстрижені брови, але, на щастя, його увагу відвернув гамір, який раптово зчинився на площі. Студенти — їх стало вдвічі більше — зграйкою стояли біля широких сходів університету й натхненно дражнилися з двох вертких дівок у яскравому вбранні. З того, як незлостиво й навіть прихильно огризалися дівчата, можна було зробити висновок, що вчені юнаки знайомі з ними досить давно й доволі близько. Офіцер варти, а з ним і вояки з цікавістю спостерігали за напівжартівливою сваркою. Тим часом на університетський ґанок вийшов старий у пишній перуці, в чорній хламиді та з масивним ланцюгом на шиї. Студенти принишкли, як миші, дівки похихотіли ще трохи й замішалися в юрбу. Старий, сповнений обурення, щось суворо вичитував шанобливо завмерлим юнакам, голос його нагадував звуки, які міг би видавати вчений шпак. Старий дочитав повчання, з хвильку постояв мовчки — для більшої значущості — й віддалився у храм науки. За ним, посміюючись у рукави, ланцюжком потяглися студенти. Останній, із в’язкою книг, проходячи між змією та мавпою, по-дружньому ляснув мавпу нижче дерев’яної спинки. — Поглянь! — дівчинка смикнула Ільмарранена за рукав. Площею так само статечно й неквапно ішли четверо в каптурах, яких неможливо було відрізнити від зустрінутих Руалом і Тіллі біля пам’ятника священній примарі. Дівчинка набралося хоробрості й запитала в добросердної квіткарки: — А хто це, тітонько? Тітонька виявилася дуже говіркою, вона сплеснула руками так, що її хризантеми згідно закивали голівками: — Як ти можеш не знати, дівчинко? Це воїни Священної Примари Лаша! Вони стежать за тим, щоб усі, хто живе на світі, виявляли свій трепет перед примарою і шанували її. Вони творять певні таємні обряди у вежі, а потім передають усім священну волю Лаша, і цю волю враховують і мер, і суддя, й начальник варти! Тут квіткарку відволік рожеволиций чепурун, який зацікавився її товаром. Руал і Тіллі перезирнулися й рушили далі. Ільмарранен трохи забарився біля входу в університет і не втримався, щоб не підійти до дерев’яної мавпи. Її тулуб ззаду був відполірований до блиску поколіннями студентів-шибеників, і Руалові раптом до болю схотілося носити трикутну шапочку з китицями й завмирати під поглядом суворого професора. Він зробив крок до дверей, але ввійти не зважився, тільки згадав на мить пряний запах книжкового пилу та візерунки прожилків на дерев’яній стільниці, згадав, як німіє щока, коли засинаєш над фоліантом… Тіллі нетерпляче тягла його за полу, він стримав зітхання й пішов геть. Крутився людський вир, закликали торговці; Тіллі, над міру збуджена, крутилася в усіх під ногами і якось особливо віддано заглядала в очі Руалові. Він посміхнувся тому, як дивує дівчинку велике місто і як воно їй подобається. Його штовхнув дуже пристойний з вигляду пан у довгополому каптані. Він мимохідь вибачився, Руал відповів тим само. Між ними шаснула Тіллі, підморгнула Ільмарранену круглим веселим оком. Повз них протупав патруль. — Варто! — гнівно погукали в Руала за спиною. Він озирнувся. Пан у довгополому каптані тримався рукою за груди, й Ільмарранен спершу подумав, що в нього серцевий напад. — Варто! — знову загукав пан. — Гаманець! Щойно був тут, украли! Тримай злодія! Стражники! Промайнуло серед цієї колотнечі до смерті перелякане личко Тіллі, а офіцер у червоному зі смугами мундирі та його солдати вже стояли поруч, суворо озираючись і з підозрою вдивляючись у обличчя. У юрбі зчинилося сум’яття. — Тримай злодія! — знову загукав довгополий пан, а офіцер гримнув: — Усім стояти на місці! Солдати нишпорили очима в юрбі. Чесні городяни й собі щосили вертіли головами, видивляючись злодія, котрий, звичайно, не встиг далеко втекти. Тіллі опинилася поруч з Ільмарраненом, бліда, з гарячково блискучими очима, вона міцно вчепилася в його куртку. Руал здивувався: — Ти чого? Тіллі мовчки замотала головою, а офіцер і солдати тим часом наближалися. Якогось підозрілого хлопця з юрби ретельно обшукували під голосіння потерпілого. — Злодій! Злодій! Тримай злодія! — продзвенів раптом напружений, майже дитячий голосок. Руал озирнувся — дівчиська поруч уже не було. Тіллі, невдоволено подумав Руал. Цього ще бракувало, ну куди вона лізе, дурепа?! Він пошукав дівчисько очима. Тим часом офіцера сторожі смикнули за мундир, він нахилився, підставив комусь вухо, потім випростався і рушив крізь юрбу: — Відступіть! Геть з дороги! Руал став навшпиньки й побачив Тіллі. Вона теж побачила Ільмарранена, і очі її радісно засяяли: — Он, пане офіцер! Ондечки він! — Постороніться! — гримнув офіцер на тих, що заступали прохід, проштовхався до Руала й міцно схопив його за лікоть. Приспіли й солдати, колом оточили їх. — У чому справа? — спитав Руал, холодіючи, але намагаючись говорити спокійно. Замість відповіді офіцер запитливо глянув на Тіллі. Та радісно закивала: — Він, він! Ви обшукайте його, пане офіцер, гаманець при ньому! Руала ніби вдарили в обличчя. Він похитнувся і, ще не вірячи, самими губами спитав у дівчиська: — Ти що, здуріла?! Цієї миті його лікті завели назад, спритні руки пройшлися по його боках і витягли з широкої кишені вівчарської куртки товстий шкіряний гаманець: — Це що таке, га? Руал дивився на гаманець, і перед очима в нього спускалася завіса. Здригнулись коліна… Тіллі? Навіщо? Божевілля… — Я запитую, чий це гаманець? — підвищив голос офіцер. Руал підвів голову — як же вони кумедно виголюють брови, ці стражники. Його уже в’язали. Підоспілий пан у довгополому каптані впізнав гаманець і був щасливий. Десь там, на краєчку Руалової свідомості, скрекотіла Тіллі: «А я побачила, як він гаманець витяг — і в кишеню… Я з колиски оката, ось! » Син запитував батька: «Тату, це злодій? А що йому буде? » Батько відповідав статечно: «Руку відрубають і вуха… Щоб знав». — Постривай-но, — офіцер поліз Ільмарранену за пазуху. Руал смикнувся, та руки його були заломлені за лікті. Офіцер тим часом витяг невеликий брудний згорток. — Це моє! — скрикнув Руал. Офіцер ощирився: — Ти ба… Упала на бруківку ганчірочка. Золота спинка, смарагдові очі. Зойкнули цікаві глядачі: — Золото… Ти тільки поглянь! У Тіллі вирвався голосний стогін досади. Начальник варти недобре всміхнувся: — Та ти, бачу, вже попрацював, і на славу… І звелів солдатам: — Ведіть! Його волокли крізь юрбу, й над головами лунало: злодій, злодій… Люди розступалися, тицяли пальцями, хтось кинув каменем, а небо й дахи з черепиці крутилися над його головою, крутилися дедалі швидше, і з кожним кроком він забував смак трави, і колір вина, і пряний книжковий запах. * * *

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒