Annotation 3 страница

 Руал пішов затемна, крадькома, аби не прощатися ні з ким. Він крокував геть від селища, а день займався ясний, як і вчора, і, як учора, вставало сонце. Корови та кози на пасовиськах, пси, які стерегли їх, — усі повалилися на росяну траву й ловили боками перші сонячні промені, поспішаючи зігрітися, тому не звертали на чужинця анінайменшої уваги. Попереду темнів ліс. Руалові невідомо чому хотілося сховатись. Він ішов дедалі швидше, а перед очима настирливо повторювалися картини вчорашнього дня, повторювалися повільно, ніби учасники їх загрузли у товщі багнюки. Біжить гінець із хутора, рот роззявляє, а лементу не чути. У блідої Ліни виступили краплинки поту над верхньою губою. Капає соус із ополоника… Насуваються широкі груди вороного отаманового коня, закривають небо… Величезне копито мало не наступає на коротку полуденну тінь беззбройної, безпорадної людини… Краще здохнути, ніж прилюдно зізнатися в своїй безпорадності. Я маг і здохну магом. Руал уповільнив крок і витяг із кишені скляну кульку. Покачав по долоні, примружився на сонячні відблиски, що грали в ній. Ні, цілковите безглуздя. Банда розбишак сахнулася від затятого нахабства й дитячої іграшки. Ільмарранен сховав кульку й лише тепер помітив, що йде вже лісом, іде, судячи з усього, не першу годину, тому що ліс густий, неторканий. Стовпи сонячного світла наскрізь пронизували хащу. Десь глибоко всередині Руал раптом відчув спалах божевільної надії. Він знову сподівався на диво: те, що сталося вчора, — не дурість і не випадковість. Не може бути інакше! І всією силою цієї надії Ільмарранен закликав до себе колишню могутність. Спершу він хотів розворушити завмерлі крони над головою, запустити в них вітер. У відповідь — тиша й цілковитий спокій. Він покликав пташину, що стрибала по стовбуру, — та не звернула на його заклик жодної уваги, просто зникла в поплутаному гіллі. Руал зупинився. Він був покалічений, назавжди позбавлений частини самого себе, і чорна ядуча туга, яку так довго відгонив, раптом упала на нього всією вагою. Підкосилися ноги, він сів просто в траву. …Старий звіздар, мешканець башти з грубими стінами і стрілчастими вікнами, все життя збирав чарівні книги. Жодного разу жодне заклинання не підкорилося йому. Старий мав бібліотеку, що цілком складалася з древніх фоліантів нечуваної вартості, військо реторт для приготування протиотрути й підзорну трубу, щоб споглядати зірки. Єдиного не мав старий — чарівничого дару. — Неймовірно! — він дивився на Руала з побожною заздрістю. А Руал недбало перегортав сторінки, нечутно ворушив губами — і хирлява рослинка в дерев’яній діжці раптом дивовижно розквітала, приносила плоди, схожі на дикі яблука, що несподівано перетворювалися на золоті монети і з дзенькотом розкочувались кам’яною підлогою, влягалися візерунком, подібним до карти зоряного неба. Старий вражено хитав головою: — Очам своїм не вірю… Марранові подобалося відвідувати звіздаря в його башті. Старий із усіма своїми книгами, підзорною трубою і квіткою в діжці викликав у нього симпатію. Звіздар же блаженствував, приймаючи Руала, і вважав його візити за велику честь. — Скажіть, Ільмарранен, — збентежено запитав він одного разу, — коли ви вперше усвідомили себе магом? Марран замислився. Не міг пригадати моменту, коли саме відчув у собі дар. Просто був день, коли Руал-дитина зрозумів, що інші цього дару позбавлені. Йому було років шість; холодної дощової весни завантажений над міру віз застряг у розкислій глині. Власник воза, вугляр, літня вже людина, надсаджувався разом зі своїм худим конем, марно силкуючись вивільнити колеса з чіпкої багнюки. — Що ти робиш? — здивовано спитав його маленький Руал. Той похмуро глянув на дурного хлопчиська й не відповів. Руал обійшов навколо воза, спинився перед конем — той неспокійно косував на нього — став навшпиньки й дотягся до повода: — Ходи-бо… Кінь рушив уперед і відразу, без зусиль, витяг воза на тверду дорогу. Марран на все життя запам’ятав погляд, яким його винагородив вугляр. Старий звіздар просто не в змозі був цього зрозуміти.
 …Лісові кінця-краю не було, здавалося, він навіть ставав дедалі густіший і темніший. Руал ішов уже багато годин. Спочатку над головою в нього радісно щебетали птахи, потім їхній вереск змінився тишею, яку порушували іноді рипіння сосен та стукіт дятла, а ось тепер ліс озвався співом мисливських рогів, що наближався. Марран крокував розмірено, бездумно, не підводячи погляду, зі стиснутими зубами. Байдуже. Ріг хрипко гаркнув зовсім поруч, і, ламаючи гілки, на стежку вилетіли вершники. Руал зупинився, очікуючи, що мисливці рушать своєю дорогою. Однак ті несподівано повернули, й за мить він опинився в оточенні списів. — Хто такий? — Мандрівник, — обережно відповів Руал. — Бурлака, — визначив один із єгерів. — Браконьєр! — не погодився інший. Неквапом під’їхав ще один вершник — очевидно, вельможа. — Знову нахабний голоштанник! — він гидливо скривився. — Знаєш, негіднику, що буває за потраву моїх лісових угідь? Руал відчув бридкий присмак у роті: Світле Небо, цього ще тільки й бракувало! Шість гострих списів націлилися йому в груди. Єгері вискаляли зуби. — Володіння пана священні, — сказав він навмання і стиснувся, очікуючи удару. Вельможа насупився: — Ти знаєш, мерзотнику, хто я? Руал жалібно всміхнувся й перевів подих: — Ви — могутній володар, ваша світлість… А я… я — скромний… провісник долі. Чи міг би я не впізнати… пана? Списи невпевнено відсунулися, щоб через мить знову погрозливо зімкнутися: — Ти мені голови не мороч! Який ще провісник? «Небо, допоможи мені! » — благав Руал. Раптом він заговорив швидко й переконливо: — Ворожбит, знахар, заклинач духів, що зазирає у майбутнє. Прибув у володіння пана, коли почув про його… труднощі… І Руал затнувся, нажаханий власними словами. А вельможа раптом напружено подався вперед, запитливо вдивляючись у обличчя своєї жертви; далі заговорив повільно, підозріливо: — ПРО ЯКІ труднощі міг ти почути, бурлако? У його насторожених круглих очах Руал прочитав раптом, що випадково влучив просто в ціль. Цієї миті він шкірою відчув можливий порятунок і кинувся сторчголов у несподівано відкриту лазівку: — Панові краще знати, — промовив багатозначно і вказав очима на єгерів. Вельможа завагався. Ільмарранен чекав, переступаючи ослаблими ногами. — Поїдеш із нами, — кинув вельможа і розвернув коня.
 Кабінет герцога у його великому помпезному замку поєднував у собі щось на зразок мисливського музею і парфумерної крамниці. З обвішаних зброєю стін оскляніло вирячалися з півдюжини оленячих голів: поміж них рябіли дешеві лубки: над головами чарівних пастушок солодко цілувалися голуби. Маленький стіл біля каміна вкривала безліч скляночок, від яких різко пахло, і Руалові час від часу робилося зле від того густого запаху. Він подолав чималий шлях, прив’язаний за пояс до сідла — то кроком, то бігцем; потім нескінченно довго чекав на прийом у смердючій кімнаті для слуг, звідки неможливо було втекти, а ось тепер до заніміння рук тасував і перетасовував важку колоду карт, гарячково намагаючись відшукати спосіб порятунку. Він не відшукувався ніяк. Герцог сидів у кріслі навпроти; над його головою люто щирилися ікла трофейного кабана, який теж знайшов свій останній притулок на стіні кабінету. Кабан і вельможа були схожі, як брати. У Руала змокли долоні, а рятівна думка й досі не приходила. У розпачі він пожбурив карти на стіл: — Ця колода не підходить, ваша світлосте… На неї падало світло повного місяця. Герцог засопів, але заперечувати не став. По його знаку лакей приніс іншу колоду. У Руала перед очима злилися в одну пляму обличчя вельможі й кабаняча морда. Далі зволікати було нікуди, і він почав нерівним голосом: — Безліч труднощів і небезпек оточує вашу шляхетну світлість… Герцог насупився ще більше. — Войовничі сусіди зазіхають на землі й угіддя вашої шляхетної світлості… Герцог скам’янів обличчям. «Не те, » — розпачливо подумав Руал. Карти лягали на стіл як попало; пікова дама нахабно мружилася, а чирвовий валет, здавалося, глузливо посміхався. — Гаманець вашої шляхетної світлості останнім часом спорожнів… Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі. Руал судомно ковтнув і, змахуючи піт з чола, зацьковано озирнувся. І тоді він побачив її. Маленька золота фігурка — дрібничка, прикраса туалетного столика. Золота ящірка зі смарагдовими очима. Руалові навіть здалося, що він відчув на собі зелений погляд. Він спохопився й поквапливо продовжив: — Головні ж труднощі, головне лихо полягає в іншому… Воно, це лихо, заволоділо всіма помислами вашої шляхетної… І тут йому здалося, що в маленьких лютих очицях герцога промайнуло щось нове, й воно було схоже на зацікавлення. Руал сповнився натхнення і заходився тягти слова, сподіваючись-таки на те єдине, що доведе його право називатися ворожбитом і порятує від шибениці: — Воно, це лихо, не дає вам спокою ні вдень, ані вночі… Так, герцог закліпав очима. Швидко і ніби злодійкувато, що зовсім не в’язалося з його манерами. Закліпав і весь подався вперед, наче бажаючи перехопити слова співрозмовника раніше, ніж вони злетять із його вуст. — Ні вдень… — повторив Руал з притиском, бо ніяк не міг намацати вірного шляху, ні… вночі… І вельможа почервонів! Раптово, болісно, як наречена на порозі спальні; почервонів і відсахнувся, суплячись і щосили намагаючись опанувати себе. Руал зрозумів. Ця розгадка обіцяла порятунок. Карти замиготіли в його руках, як шпиці колеса, що скажено крутиться. — Знаю! — проголосив він якомога голосніше. — Знаю, як тяжко вашій світлості в ту мить, коли після тяжкої праці й марних зусиль палкий любовний порив вашої шляхетної світлості закінчується гірким розчаруванням! Знаю, яка герцогиня невдоволена і якими образливими словами вона засмучує вашу світлість! Знаю, що сам вигляд подружнього ложа… — Тс-с-с! — засичав герцог, бризкаючи слиною. Тремтячими руками він згріб зі столу карти, побоюючись, очевидно, що вони ще й не те можуть розповісти. Руал знесилено відкинувся на спинку стільця і вимучив слабку подобу тієї особливої переможної посмішки, якою сяяв колись чудовий маг Ільмарранен. Герцог скочив так рвучко, що мало не зніс зі стіни кабанячу голову, й наліг черевом на стіл, дихаючи Руалові в обличчя: — Це жахлива таємниця, ворожбите! Я замкнув дружину… Їй прислуговує глухоніма баба… Але дружина ненавидить мене, ворожбите! Вона знущається з мене, коли я… я збираюся… Хочу… Я намагаюся… Прокляття! І від надміру почуттів вельможа заметався по кабінету. Руал спостерігав за ним, почухуючи перенісся. Знесилений герцог знову звалився в крісло, втілюючи безмежний розпач. Кабан над його головою втратив значну частку своєї лютості і, очевидно, впав у зневіру. — Отже, я з’явився вчасно, — вагомо сказав Руал по достатній паузі. Герцог, приголомшений своєю ганьбою, підвів на нього каламутні очі: — Проси, чого хочеш, ти, віщуне… Будь-які гроші… Якщо вже карти розповіли тобі про моє горе, то, напевне, вони знають, як зарадити йому! — Карти знають, — тонко всміхнувся Ільмарранен. Зараз цей небезпечний тиран був під його владою — ненадовго, зате цілком надійно. — Картам багато чого відомо, — Руал звівся, не збираючись марнувати відведеного йому часу. — Про платню домовимося наперед. Герцог закивав, а Ільмарранен швидко глянув на туалетний столик: раптом він злякався, що ящірка виявиться лише оманою. Але ні — на нього так само уважно дивилися смарагдові очі. Він хотів провести пальцем по її граційно вигнутій спинці — але не посмів. Обережно визволив ящірку з безладної юрми флаконів з кепським запахом, посадив собі на долоню… Вона вмостилася просто й зручно. — Ось моя платня, — сказав Руал. Вельможа крекнув.
 …Ранком наступного дня замок лихоманило. Лакеї та пралі, конюхи й кучери, кухарі з кухарчуками й сам управитель на чолі дюжини покоївок забули про щоденні справи й метушилися, ніби мурахи з поруйнованого мурашника. Знахар, який прибув казна-звідки й невідомо чим завоював довіру герцога, був у центрі цієї метушні й віддавав розпорядження, від яких кидало в жар навіть матрону-інтендантшу, яка чимало встигла побачити на своїм віку. — Пацюків знадобиться дюжина або й дві… — серйозно і зосереджено пояснював знахар. — Мізинець на правій щурячій лапці має силу, про яку відомо не всім, о, далебі не всім! Руал переможно оглянув з’юрмлену челядь і вів далі: — Тепер — яйце зозулі. Шукайте, ледарі, це наказ пана герцога! — гримнув він, помічаючи деяке замішання. — Нашийник найкращого собаки… — він один за одним загинав пальці, — іржа з криничного ворота… Люди перешіптувалися, знизували плечима — вони не підозрювали, очевидно, про нещастя свого пана й не могли навіть припустити, що задумав самозваний знахар. А в Руала вже не вистачало пальців для загинання: — Цвях із підкови здохлої кобили… Ні, жеребець не підходить. Кобила, що вмерла власною смертю. Шукайте! Ах, торік? Але цвях же цілий? Чудово, дістаньте! — тут Руал відшукав серед юрби єгеря, до сідла якого був учора прив’язаний, тицьнув пальцем йому в груди й лагідно мовив: — Ти й дістанеш! Підкову можна брати будь-яку, але кобилу — мусиш відкопати… Доставиш особисто панові герцогу, друже, тільки ж гляди, не здумай вдаватися до хитрощів… Єгер сполотнів і пішов, похитуючись. Руал провів його батьківською посмішкою, а далі правив своєї: — Локони дванадцяти незайманок… Мотузка від похоронного дзвона… До речі, — Ільмарранен повернувся до управителя, — пошліть кого-небудь на цвинтар, мені потрібен будяк з могили утопленика. Управитель щось прошепотів йому на вухо, Руал презирливо підвів брови: — Не може не бути такої могили. У крайньому разі доведеться кого-небудь утопити… Краще знайдіть відразу, друже, — і Руал з довірою зазирнув у вічі управителю. — Зілля мусить бути зібране перш ніж сонце торкнеться обрію… — заклопотано повторював він потім наляканому герцогові. — До моменту, поки диск його не сховається цілком, слід провести обряд освячення любовного напою. Все повинно бути виконане з точністю до миті, але потім, ваша шляхетна світлосте, ви будете винагороджені… Руал, до слова, теж розраховував на деяку винагороду. Він був не з тих, хто просто так пробачає приниження та переляк. — Зберіть кал бурої курки, добудьте паленого пір’я і личинок… — диктував він управителеві, приховуючи мстиве задоволення. Герцог нервово щулився та по мірі з’ясування складу любовного зілля дедалі більше похмурнів. Коли вони зі знахарем залишилися наодинці, бідолаха спробував несміливо заперечувати, але Руал лагідно відповів: — О, як ви будете винагороджені, ваша шляхетна світлосте! Перед заходом сонця запах парфумів у кабінеті герцога був остаточно переможений іншим запахом, могутнім, пронизливим, як вереск поросяти, що вмирає під ножем. Вельможа, наділений тонким нюхом, затискав собі носа. — Час надходить! — оголосив Марран. — Напій готовий. На вашу світлість чекає обряд — і відразу по тому ніч чудових утіх! Герцог болісно закашлявся. Двір замку був повен збуджених, заінтригованих людей. На вежі чатував кухарчук, зобов’язаний повідомляти про положення сонця стосовно обрію. Згасли печі на кухні, спорожніли кімнати для слуг, навіть стражники від звідного мосту залишили свої пости й разом із усіма витріщалися на герцогські вікна. На високому балконі в покоях герцогині виднілася постать самітниці. А чоловік і володар готувався до ночі дивовижних утіх. У вбранні, що складалося з самої тільки мотузки від похоронного дзвона, прикрашеної пучечком волосся з локонів дванадцяти незайманок, у нашийнику найкращого собаки на червоній м’ясистій шиї герцог переступав босими ножиськами просто по кам’яній підлозі. В одній руці нещасливий чоловік тримав чашу з напоєм, на поверхні якого плавали палені пера, а іншою міцно стискав почервонілі ніздрі. — Де божу більше… — по-страдницьки шепотів він. — Уже-і! — заверещав з вежі кухарчук-спостерігач. — Сонце сідає! — Час! — прошепотів гарячково збуджений Руал. — Починаємо обряд! Повторюйте за мною, тільки голосно! Чим голосніше ви промовите заклинання, тим сильніше буде… Ну, ви розумієте… Починаємо! І люди, що зібралися на подвір’ї, від подиву й ляку присіли всі як один, коли з герцогських покоїв раптом долинув пронизливий крик: — Ба-ра-ха-ра-а! Мнлиа-у-у! Заойкали жінки, зашепотіли чоловіки. Не посвячені в ретельно збережену герцогом таємницю, вони робили зараз найфантастичніші припущення. А герцог то могутньо ревів, то верещав, зриваючи голос: — Ха-за-вздра-а! Хо-зо-вздро-о! У короткий проміжок між його завиваннями таки зумів пробитися кухарчук, який волав з вершечка вежі: — Край! Сонце сіло! Крики обірвалися. — Пийте! — вигукнув Руал і спритно кинув у чашу з напоєм цвях із підкови здохлої кобили. — Пийте залпом і йдіть до неї! Від першого ковтка очі герцога вилізли з орбіт, тому він не побачив мстивої посмішки знахаря. У чаші залишився тільки цвях. Герцог кашляв, зігнутий у три погибелі. Коли він підвів очі, обличчя Руала знову було уважне й співчутливе: — Ідіть… Але пам’ятайте — з кожним кроком слід висмикувати по волосині незайманки з цього пучка… Не можна помилитися, не можна пропустити кроку, або висмикнути відразу дві волосинки… Ідіть же, ваша світлосте! Герцог, хилитаючись, рушив до сходів. Руал чув, як ляпали його підошви та як зосереджено він бурмотів — відраховував волосинки. Руал почекав, поки кроки віддалилися, і прожогом кинувся до вікна. Юрба зустріла його появу збудженим гулом, але Марран дивився не вниз, на подвір’я, а на рожеве призахідне небо. До нього він і звернувся з красномовною промовою: — О, Небо! Поверни його шляхетній світлості здатність любити пані герцогиню і будь-яку жінку, котрої він забажає! Поверни йому цю можливість, якої він давно вже позбавлений! Зроби це, о Небо! Ти знаєш, як важко здоровому чоловікові бути схожим на євнуха! Юрба змовкла при перших словах, ошелешено вислухала всю промову і нарешті вибухнула враженими вигуками. Руал до половини вистромився з вікна й простяг руку, вказуючи на балкон герцогині: — А тепер до пана герцога повернеться його сила! Це здійсниться! Захоплені вигуки були йому відповіддю. Люди, скупчені під вікнами, лізли один одному на плечі, задирали голови й тицяли пальцями в бік високого балкону. Руал перевів подих і тихенько відійшов від вікна. Вдень він намагався запам’ятати розташування сходів і коридорів і все одно мало не заблукав, поспішаючи до виходу. Десь у глибині замку чалапав герцог, позначаючи свій шлях волосинками дванадцяти незайманок. Коні, залишені в стайні без догляду, переступали з ноги на ногу. Марран поспіхом вивів сяк-так осідланого вороного жеребця. Міст було піднято. Руал узявся за держак іржавого ворота — він повертався неймовірно важко, ривками. Міст повільно опускався; ось між його темним краєм і стіною почало швидко розгортатися небо, а щілина щохвилі розширювалася. Руал, надсаджуючись, крутив далі. Міст нарешті ліг упоперек рову, відкриваючи дорогу до порятунку. Герцог, імовірно, вже взяв дружину в свої обійми. Руал скочив у сідло. Втікаючи щодуху, він не міг почути прокльонів герцога, який так осоромився, здавленого реготу його челяді та знущань герцогині. Він не бачив, як споряджали погоню, які страшні віддавалися накази — він мчав стрімголов крізь темний ліс і стискав рукою сховану в кишені золоту ящірку, винагороду за працю. * * *