Annotation 11 страница

Оксамитова пітьма. Він лежав на гладких дошках, які здавалися м’якими, ніби перина. Неба не було, але й стелі також не було. Коли сокира торкнулася шиї довгим, холодним, як змія, лезом… Невже правду казала одноока баба, що гляділа його в ранньому дитинстві, невже після смерті справді настає нове життя? Гладкі дошки… Зажди-но, хіба не казала одноока нянька, що тіло залишається на землі, аби його поховали? А хіба здатна моя душа відчувати ці затишні дошки, це турботливе тепло, що йде зусібіч? А ось потягло протягом… О Небо, та де ж це я? Лагідно потріскують поліна у вогнищі. ВІТАЮ ТЕБЕ, МАРРАНЕ. Хто сказав — вітаю? Хіба можу я вітатися сам із собою? Тихий сміх. Я чув уже цей сміх, але тоді я чомусь боявся його, а тепер… Руал поворухнувся — тіло слухалося, і ні болю, ані страху. Світло… Звідкіля світло? Ось, від вогнища, і ще збоку, нізвідки, два широкі промені, що лягають колами на дошки. Опукло проступають дрібні нерівності, квадратні голівки цвяхів… Він поволі підвівся. Озирнувся, намагаючись звикнути до півмороку. Клітка, паяци, град гнилих овочів, колода — коли це було? Рік тому, хвилину тому? Він обережно рушив уперед, розсовуючи прозорі тканини, що каскадами звисали згори. Шукав, виглядав, чомусь упевнений, що неодмінно знайде того, хто… НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ. Він здригнувся і зупинився. НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ. Я ТУТ. Я В ТОБІ. Я ВЖЕ ПОЧАСТИ — ТИ. Хто ти? ТВОЯ СУТНІСЬ. ТИ ОБРАНИЙ. Ким? ДОЛЕЮ. СИЛОЮ. НЕ РОБИ ЗДИВОВАНИХ ОЧЕЙ — ТИ ЗНАВ ПРО ЦЕ РАНІШЕ. ПРО ЩО ТИ ДУМАВ, КОЛИ БУВ МЕБЛЯМИ В ДОМІ ТОГО, ХТО ТВОГО НІГТЯ НЕ ВАРТИЙ? Вражений, Руал торкнувся долонями твердих мережив, які віялом спадали з темряви. Хтось говорив з ним зсередини — зовсім так само, як тоді, на дорозі, коли здавалося, що божеволієш… О Небо, та я ж втратив розум! Тільки божевільна фантазія здатна створити, витягти з небуття це місце — голі дошки, збоку — стіни, каскади, віяла тканин, а там он — посеред рівного майданчика тріскотить полінами звичайне домашнє вогнище… Я марю. Я пропащий. Тихий сміх. ТИ ДОВГО БУВ ПРОПАЩИЙ. ТИ СУМУВАВ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ МАГІЧНОГО ДАРУ, А ТОБІ ВГОТОВАНА БУЛА МОГУТНІСТЬ, У ПОРІВНЯННІ З ЯКОЮ СИЛА ЧАКЛУНА — КУМЕДНА Й БЕЗГЛУЗДА ІГРАШКА. А ТЕПЕР ТИ СУМНІВАЄШСЯ? ТИ НАСТІЛЬКИ ЗВИК ДО РОЛІ ЖЕРТВИ? ЗАЗИРНИ СОБІ В ДУШУ, МАРРАНЕ! ТИ ПОБАЧИШ ТАМ — МЕНЕ. Ільмарранену стало страшно. НІ, НЕ БІЙСЯ. БОЯТИМУТЬСЯ ТЕБЕ. ТЕБЕ, ОБРАНЦЯ. А ТИ ОБРАНЕЦЬ, І ТИ ЦЕ ЗНАВ. Але ж я справді знав! Знав, коли мене прив’язали до сідла й тягли за конем багато верст, підхльоскуючи мисливським батогом. Знав, коли мене шмагали, і знав, коли розчавленим хробаком корчився у гнилій канаві. І коли обшарпаний блукав дорогами, й коли вмирав із голоду, якщо хто-небудь через жалощі не давав мені шматка хліба! Я товаришував із цими нікчемними, мерзенними тваринами, якими вдосталь заселено землю. І я зробив їм стільки добра, а вони віддячили мені підлістю, зрадництвом, гниллям у обличчя, жадібним виттям юрби, що забавляється, ешафотом. Одна величезна, сита, глузлива пика. О Небо, чого ж ви варті?! ЩО ТИ З ЦИХ ВІЗЬМЕШ? ЗГАДАЙ ІНШИХ. Судома пройшла по тілу Маррана. І цілком виразно він побачив передпокій із двома потворними рогатими вішаками — праворуч і ліворуч від дверей. І вони сукають руками-гаками, роззявляють роти — круглі дірочки від сучків на полірованих підставках, і молять, молять про пощаду! Легіар. Ест. Легіар. Мене здолали. Мене розтоптали. Мене викинули, не вдостоївши погляду. Мене вважали смиренним і безпомічним. Скинули з рахунку. Вилучили з колоди. У яму. У лайно. У безвість. В усвідомлення, що від смерті моєї нічого, ні-чо-го не зміниться. Розчавили мимохідь, як комашину на дорозі, розмазали по землі й забули. Залишилася грудочка слизу, що жалібно скиглить, всотується в землю! ТИ ЗГАДАВ, МАРРАНЕ. ТЕПЕР ТИ ЗГАДАВ. АЛЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ ДО МАГІВ НЕ ВІЧНІ. ЯК НЕ СТАРАЛИСЯ, ВОНИ НЕ ЗМОГЛИ ПЕРЕТВОРИТИ ТЕБЕ НА НІЩО. ВОНИ — ТІЛЬКИ КРАПЛІ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО МОРЯ, В ТОЙ ЧАС ЯК ТИ ПОРОДЖЕНИЙ, АБИ НАКАЗУВАТИ, ВЕРШИТИ, ПІДКОРЯТИ. ВОНИ ПОПЛАТЯТЬСЯ. Чого ж ти хочеш? НЕ ВІДРАЗУ. ПОСЛУХАЙ. СВІТ ЗМІНЮЄТЬСЯ, ЗМІНИ ЦІ ДОБРОЧИННІ. ТИ ДОПОМОЖЕШ СВІТОВІ, Й ТИ ДОПОМОЖЕШ СОБІ. ТВОЯ МОГУТНІСТЬ НА ПОРОЗІ, АЛЕ ВОНА НЕ ВВІЙДЕ БЕЗ ТВОЄЇ ДОПОМОГИ. ВІДЧИНИ ДВЕРІ. Двері? ВІДЧИНИ ДВЕРІ В КІНЦІ КОРИДОРУ. Я ВВІЙДУ. То хто ж ти? ТВОЯ СУТНІСТЬ. СПРАВЖНІЙ ТИ. ВІДЧИНИ, І Я ВВІЙДУ У СВІТ. Марран відчував, як охоплюють його з голови до ніг гарячі й крижані хвилі. Калатало серце, калатало не в грудях, а ніби в горлянці. Танцювало перед очима вогнище. Навіщо тобі у світ? Чому я маю тебе впустити? ОБРАНЦЮ, Я НЕСУ ТОБІ ВЛАДУ. СВІТ ВІДЧУЄ ТЯГАР ЦІЄЇ ВЛАДИ. ВІН ЗАПЛАЧЕ СПОЧАТКУ, АЛЕ Й ПЛАЧУЧИ ПРОСЛАВИТЬ ТЕБЕ. ВІДЧИНИ Ж БО ДВЕРІ! Та ти хочеш… Хочеш, щоб я впустив у свій світ чужинця? Сміх. А ТИ ХІБА НЕ ЧУЖИЙ У ЦЬОМУ СВІТІ? О, ЦЕЙ НЕЗДАРНИЙ, СЛІПЕНЬКИЙ СВІТ, ЯКИЙ УБИВАЄ НАЙКРАЩИХ! ЧОМУ ТИ ВИРІШИВ, ЩО ВІН ТВІЙ? Цей світ? …НЕ ВАРТИЙ ТЕБЕ. ЩО ТАКЕ ВІН? ЯКІ ЗАКОНИ КЕРУЮТЬ ЧЕРЕДАМИ ДРІБ’ЯЗКОВИХ, ПІДЛЕНЬКИХ, НЕДОЛУГИХ ЛЮДЦІВ? МАГИ — ТІ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ПАНАМИ Й ВОЛОДАРЯМИ, АЛЕ ВДУМАЙСЯ — ЧИМ ВОНИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД ІНШИХ? Маги… «Отут він доречний, як ніде»… І повісив важкого кожуха на мої скорчені пальці! ТИ, МОЖЛИВО, ВВАЖАЄШ ЦЕЙ ПОРЯДОК ІДЕАЛЬНИМ? МОЖЕ, ЦЕ ЄДИНО МОЖЛИВИЙ СПОСІБ ВЛАШТУВАННЯ СВІТУ? А хіба можна вибирати? ПІДІЙДИ ДО ВОГНИЩА. Він виплутався з мережив і мішковини, зробив крок до вогнища — надійного й затишного. Вогнище було дбайливо обкладене великими світлими каменями, закіптюжений кутень над ним був порожній. Але вогню, виявляється, й не було, тільки зім’ятий червоний папір та мерехтливе світло. Руал торкнувся каменя ногою — той піддався, легкий і порожній зсередини. Ільмарранен обійшов навкруги і з жахом переконався, що таке справжнє й просте вогнище з вивороту виглядало жалюгідно й неприродно. РЕЧІ МАЮТЬ ДРУГИЙ БІК. БАЧИШ? І кам’яне кільце вогнища, й саме вогнище розсипалися порохом, перетворилися на купу сміття. ТЕ САМЕ БУДЕ ЗІ СВІТОМ, ОСКІЛЬКИ СВІТ НЕДОСКОНАЛИЙ. Світло ж, яке випромінювало вогнище, не зникло, посилилося, і в цьому світлі Руал розгледів зовсім поруч, за кілька кроків, край бездонного провалу, а збоку, там, де не було тканини — голу стіну й вузький коридор. БАЧИШ? У КІНЦІ КОРИДОРУ ДВЕРІ, А ЗА ДВЕРИМА — ЖИТТЯ, ВЛАДА, НОВИЙ ЧАС. Чия влада? ТВОЯ. А ти? Чого хочеш ти, яка твоя частка в цій владі? ДУРНИКУ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, КОЛИ ТИ ВІДЧИНИШ ДВЕРІ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, ТОМУ ЩО Я СТАНУ ТОБОЮ. ТИ Ж СТАНЕШ МНОЮ. Ані звуку, ані віяння вітру не долинало з разверзнутої за два кроки безодні. Не рухалися косі промені світла, що колами лягали на дошки. Ким я тільки не був! Вішаком. Був знахарем і ворожбитом. Був хробаком. Бурлакою. Але й лавою з вулкана теж був, пам’ятаєш? Тепер ти хочеш, щоб я приміряв нову личину? НЕ ЛИЧИНУ. СУТНІСТЬ. Сутність… Руал струснув головою. Темрява, тиша, той, хто говорив з ним ізсередини, — все це знову здавалося маною, маренням. Я не хочу бути тобою. Я не хочу бути ніким, крім себе, зрозуміло? А зараз дай мені піти. Я стомився. Сміх. ІДИ, БУДЬ ЛАСКА. СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ТА ЩО ТАМ! ІЗ МИТІ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ, З ПЕРШОГО СЛАБКОГО КРИКУ ВСІ СОКИРИ В РУКАХ УСІХ КАТІВ ЦЬОГО СВІТУ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ. ІДИ Ж БО! Руал ступнув убік, і миттю лезо велетенської сокири впало згори, з оксамитового небуття, впало і встромилося в дошки. Він відсахнувся; лезо здригалося, відбиваючи світло тьмяними, заплямованими чорним боками. ЦЕЙ СВІТ ПОВНИЙ КАТІВ. УСІ КАТИ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ, МАРРАНЕ. Руал стиснув зуби й кинувся в пітьму гігантських портьєр. Під ногами в нього розкривалися квадратні отвори, він ледве встигав відсахнутися і, сахаючись, бачив на їхньому дні дивовижні зубцюваті механізми, які здригалися, мов живі. Петлі мереживних гірлянд захльостували його, збивали з ніг. Задихаючись, він вирвався із задушливого полону ганчір’я — і знову опинився там само, на дощаному голому п’ятачку, на краю безодні. МАРРАНЕ, ТИ НЕ ЗРОЗУМІВ. ВОНИ УБ’ЮТЬ ТЕБЕ, МАРРАНЕ. ТАКІ, ЯК ТИ, НАРОДЖУЮТЬСЯ РАЗ НА ТИСЯЧОЛІТТЯ. Він потер підборіддя, де було садно від удару об розмальовану, як барабан, колоду. ТИ ОДИН МОЖЕШ СТВОРИТИ ГРЕБЛЮ ДЛЯ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО ПОТОКУ. ТОБІ ДАНО ПРИБОРКАТИ ЦЕЙ ПАВОДОК НЕЧИСТОТ, ЯКИЙ ПЛЯМУЄ ЗЕМЛЮ. І ТИ ЗДАСИСЯ? Я зроду не здавався. Я Ільмарранен. ТИ НЕ ЗДАВАВСЯ. АЛЕ ВОНИ — ВОНИ ВІДДАДУТЬ ТЕБЕ КАТАМ. Потворна кругла річ підстрибнула, викотилася з темряви. У Руала волосся стало сторч — то була голова, людська голова з ще живими, безтямно виряченими очима, які досі кліпали; трепетні артерії судомно стискалися, і з них, пінячись, цебеніла густа кров. Голова нарешті завмерла, очі востаннє смикнулись і зупинилися. І в цьому страдницькому, мертвому, знівеченому обличчі Руал упізнав — себе. ЦЕ ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО, МАРРАНЕ. ТЕБЕ ЗАБРАНО З ЕШАФОТУ, АБИ ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ. КОЛИ СТОЇШ НА ПОРОЗІ СКАРБНИЦІ, НЕ ЧАС ПЛАКАТИ ЗА ГАНЧІР’ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ. ІДИ. ДОЛЯ. ВЛАДА. МОГУТНІСТЬ. ПОМСТА. ЩО ХОЧЕШ. Руал насилу відірвав погляд від страшної голови. А чого я хочу? Що значить — влада, по-твоєму? ТИ ЗАПИТУЄШ? ТИ, ЩО БУВ ЛАВОЮ? Гойднулася підлога під ногами. Усі вулкани світу вивергали його. Він котився немислимими, колосальними просторами, щось спалював і щось щадив. Усі хмари гриміли ним, як громом. Потоками дощу він топив або рятував. Він був тайфуном у морі, він був самумом у пустелі, він був усіма буревіями на світі. Він виривав із землі вікові дерева і, граючись, трусив гори, які теж були ним. Він був кожним суворим учителем у кожній сільській школі, учителем з пучком різок і довгою дерев’яною лінійкою. Він був чумою, і його ім’я вселяло жах. Із тисячі жертв одну, на вибір, він залишав жити. Усі трясовини на поверхні землі, смертоносні коловерті й вир, який затягує неслухняних і ледачих дітей. Помисли смертних, зрозумілі для нього, мов дитячий віршик, викликали посмішку. Їхня боротьба з щоденним вмиранням заслуговувала хіба що на поблажливе зітхання. Всевідання. Всемогутність. І раптом — багаття в чистім полі. Біля багаття… Спалахнуло обличчя, спійманим звірям забилося серце. Поплутане темне волосся, оголені плечі, несміливо простягнені до нього руки… Ящірка! Небо, що зі мною?! Всі вулкани світу вивергали їх, злитих у одному потоці лави. У гуркоті блискавок вони одним дощем падали на землю. Потураючи їхнім примхам, чергувалися припливи й відпливи. Два вихори звивалися кільцями, зносили дахи й трусили гори, що… Ніби м’ячиком, вони перекидалися сонцем — світанок, захід… Ящірко, це я, Марран, ти чуєш?! Тиха ріка. Дві форелі в місячному світлі. Вогонь у грубці. Сплять, посопуючи, їхні діти. Переривчастий подих на його обличчі, волога тепла шкіра, підступають солодкі корчі. Він — ніжність до кінчиків волосся, вона — суцільна, всеобіймаюча ніжність… КОРОЛЬ І КОРОЛЕВА НА ОДНОМУ ТРОНІ. ВЛАДАР І ВЛАДАРКА. ТИ ХОЧЕШ ЦЬОГО, МАРРАНЕ? Але в неї дитина… Як же можна… Пауза. МАРРАНЕ, ТИ ПРИ СВОЄМУ РОЗУМІ? ТИ ТЯМИШ, ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ? Не розумію. А ЩО ти хочеш зробити з цим світом? Він не подобається тобі. Мені теж не дуже подобається. То що ж, спалити його, витруїти? ЩО ти з ним вчиниш? ТИ ВЧИНИШ. ЦЕ БУДЕ ТВІЙ ВЧИНОК, МАРРАНЕ. Гаразд. Що я з ним вчиню? А ЩО РОБИТЬ САДІВНИК ІЗ ДИКИМ, ЗАНЕДБАНИМ САДОМ? ТОБІ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ І НІЖ, І СОКИРА. БЕЗЛІЧ ГІЛОК ДОВЕДЕТЬСЯ ВІДСІКТИ, АЛЕ САД ВІДРОДИТЬСЯ І САДІВНИК БУДЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. Він вагався. Що ж має рости в цьому… відродженому саду? ВИРІШУЄ САДІВНИК. САДІВНИК МУДРИЙ І СПРАВЕДЛИВИЙ. Вирішує садівник… Але хіба можна виправити непоправне? НОВЕ ПІДІЙМАЄТЬСЯ НА ПОПЕЛИЩІ. З ХАОСУ НАРОДЯТЬСЯ ПОРЯДОК І ГАРМОНІЯ. ЗРОБИ ЦЕ, МАРРАНЕ. На попелищі? Як пересохли губи, як макітриться в голові. Так. Я згоден. Кажи, що робити. Безодня відгукнулася шерехом, схожим на віддалені оплески. * * *

У скорботному мовчанні ми повернулися до забутого Лартового дому. Дім чекав на господаря; здавалося, ми полишили його вчора, і тільки в передпокої, там, де я звичайно підстригав вовну на килимі, височіла буйна парость. Ларт скоса глянув на місце, де раніше стояв потворний вішак, і зітхнув: — Вино. Обід. Усе інше. І, кивком запрошуючи за собою Орвіна, пішов нагору, до свого кабінету. Я не знав, за що перше хапатися. Розсовуючи всі штори й відчиняючи вікна на своєму шляху, я кинувся в кухню. Будинок оживав — зітхали каміни, здіймаючи заметіллю старий, давно охололий попіл; на різні голоси рипіли під ногами мостини — по-моєму, вони невміло намагалися відтворити улюблену мелодію Ларта. Самі собою спалахували недогарки свічок, хоча був ясний сонячний день. Люстри дивилися мені вслід кришталевими підвісками. Величезна кухонна піч роззявляла заслонку, як пташеня роззявляє жовтий дзьоб — вимагала дров. Вони лежали поряд і ніби намагалися відтиснути одне одного — хто перший потрапить мені в руки. Поки я бігав у льох, верткі щипці встигли общипати, а грубка — обсмалити спеціально для цього загиблу курку. Робота спорилася; я нагримав на таргана, що виставив вуса із широкої щілини в підлозі, й поспішив у вітальню — накривати. Вийшло так, що першим на нього наткнувся саме я. Він сидів у Лартовому кріслі на чільному місці за величезним столом і похмуро вивчав галерею фамільних портретів. Побачивши мене, він здивувався так, начебто перед ним устало з таці смажене порося з листочком хрону в зубах. Я присів. — Кгм, — озвався він. — Цілком схоже на пана Легіара — змушувати чекати на себе. — Вітаю тебе, Бальтазарре, — сказали за моєю спиною. Ларт підійшов і кинув на стіл рукавички так, наче відбувалося щось зовсім звичне й буденне. Бальтазарр Ест звівся — гойднувся величезний стіл. Його вузький рот скривився так, що кінчики губів ніби мали от-от зійтися на підборідді. — Я вкрай розчарований, Легіаре, — сказав він голосом зголоднілої змії. — Безмеж-но розчарований! Хіба в нашій угоді йшлося про можливість звільнення Маррана? Хіба в іншій угоді ми не обумовлювали порядок дій на випадок загрози ззовні? Хіба протягом останніх трьох місяців ви не порушили всіх мислимих і немислимих домовленостей? Мої ноги ніби приросли до підлоги. Охнув і завмер у дверях Орвін. — Аль, — у вустах хазяїна це скорочене ім’я пролунало особливо зворушливо. — Я не спав багато ночей. Я за три доби подолав немислиму відстань. Я смертельно стомлений. Заради Неба, не починаймо ВСЕ СПОЧАТКУ! — наостанок його спокійний голос раптом зірвався на крик. Блідий Орвін узяв мене за плече і виволік із кімнати. За нами зачинилися двері. — Це їхня розмова, — сказав Орвін з удаваною байдужістю. — Давай-но, що він там говорив — вино, обід… З вітальні долинали притишені голоси — маги сварилися. Ларт щось ніби каркав, Ест сичав, як залите водою багаття. Орвін витяг із кишені мідну монетку, вона сама собою крутнулась у нього на долоні, підстрибнула й зависла в повітрі. — Шкода Ящірки, — сказав він наче сам до себе. Голоси раптом стихли. Монетка з дзенькотом упала на підлогу. Двері розчинилися — на порозі став Ест. Я відсахнувся, думаючи про долю Легіара. — Те-екс, — вимовив Ест якось невиразно, і тут, на щастя, за його спиною опинився Ларт. Глянув на мене, і уривчасто спитав: — Обід? — Уже, — відповів я не надто в лад. — Подавай, — розпорядився хазяїн і повернувся у вітальню. Ест стояв нерухомо, свердлив Орвіна поглядом, поки глухо озвався: — Покажи. Орвін закусив губу й витяг з-під сорочки коричневу від іржі пластинку з отвором. Ест кинув на неї погляд і відвернувся. Довге, неприємне обличчя його ще більше витяглося і потемніло. Обідали у вітальні. Я прислуговував за столом. Орвін їв багато й пожадливо, Ларт похмуро дряпав тарілку двозубою виделкою, Ест здебільшого пив, і я не міг позбутися нав’язливої думки, що, наливаючи йому вино, неодмінно накапаю на широкий гофрований комір. Усі мовчали, і тільки механічний годинник, що зрадів поверненню господаря, раз у раз починав награвати мелодії та показувати в різьблених ворітцях облуплені фігурки людей, звірів і пташок. Нарешті Ларт підняв руку, й годинник замовк, не скінчивши такту. — Отже, — сказав Легіар, ні до кого конкретно не звертаючись. — Отже, що це було? Знову зависла пауза. — Кров Маррана на серветці, — сказав Орвін. — Ящірка весь цей час стежила за ним, кров давала їй знати, що він живий і здоровий. — І щасливий… — пробурмотів Ларт крізь зуби. — Не думаю, щоб він був такий уже щасливий, — жовчно зауважив Ест. — Для всіх було б краще, якби він стояв там, де ми його поставили. Ларт кинув на нього тужливий погляд. Ест із демонстративною байдужістю знизав плечима. — До сьогодні Марран був живий, — сказав Орвін. — чи означає те, що сталося з краплями його крові, чи означає… — Його смерть? — закінчив Ларт, ніби розмірковуючи. — Не сподівайтеся, — криво посміхнувся Ест. — У разі смерті краплі зробилися б чорними, як смола. Просто почорніли б… А судячи з того, що ви розповідаєте, там був цілий феєрверк… — Цей феєрверк мені дещо нагадує, — зронив Ларт. Мені теж, подумав я. Щось недавнє і неприємне. Так! Від такого ось вогника згорів будинок однієї чванливої купчихи, згорів, як свічка. А все через те, що вдова мала потяг до чаклунських книг, і одна з них спалахнула сама собою, просто в руках мого хазяїна… — Виходить, Марран живий? — звернувся Ларт у простір. — Чи живий… — зітхнув Орвін. — Ящірка, тобто Кастелла, вважає його мерцем. — До чого тут Кастелла? — роздратовано поцікавився Ест. — Вона… — почав Орвін і затнувся. — Вона повинна б відчувати, що він живий, розумієш? А вона не відчуває. — Справді живий, — відрізав Ест. — Справді живий, але нам його не дістати. Його нема на земній поверхні, а ви хочете, щоб якась баба це відчула? Цього разу тиша тривала навіть довше, ніж звичайно. — Заповіт Першого Віщуна, — сказав нарешті Ест. — Що там сказано про Брамника? Орвін завагався: — Ну, Аль, адже це можна всіляко трактувати… Прямим текстом нічого, але якщо читати між рядків… Очевидно, воротар стане чимось на кшталт засобу для Третьої Сили, якій він відчинить двері. Третя Сила знайде його, він же отримає можливість наказувати… Пан і раб — це, по суті, те саме. Зовсім те саме, подумав я, прибираючи заляпані соусом тарілки. — Гаразд, — протяг Ест із лиховісною благодушністю. — Виходить, наш хлопчик, який подавав надії, сповнений найпалкіших почуттів до своїх друзів і вчителів, незабаром з’явиться сюди на чолі якоїсь дивовижної сили? Він усім корпусом повернувся до Легіара: — Ларте, може, ти поясниш, як виправити наслідки твоєї… як би його сказати м’якше… доброти? Як би нам запхати його в яку-небудь річ, перш ніж він перетворить нас у помийні цебра? — Він позбавився магічного дару, — повільно промовив Легіар. — Про це говориться в проріканні, — пожвавішав Орвін. — «Він маг і не маг. Він зрадив і залишився відданим. Він позбавлений дару, він був могутній і став безпорадний»… Орвін урвав свою промову, оскільки його цитата виявилася не зовсім доречною. Легіар похилив голову. — Так, — сказав він глухо. — У лиху годину я його звільнив. Ест дивився на нього похмуро й без жодних жалощів: — Думай, Ларте. Думай, як його зупинити. Твого годованця. Твого улюбленця. — Твого теж, — слабко огризнувся Ларт. — Ви не розумієте головного! — втрутився Орвін. — Не Марран головний і не його помста вам… Третя Сила виверне цілий світ навпаки… — він важко переводив подих. Ест крізь зуби спитав: — А навіщо, Орві? Навіщо це Третій Силі? Чого вона, власне, хоче? Орвін провів пальцем по краєчку келиха. Келих писнув. — Ніхто не знає… І не може припустити. Це ж не людська логіка, розумієш? Може, вона хоче покарати нас за щось… Чи, скажімо, завоювати… А може, вона колекціонує сонця, розважається? Він посміхнувся — над силу й зовсім невесело. Ест теж раптом ощирився: — А якщо ніхто не знає, то чого ж ми скиглимо завчасно? «Виверне світ навпаки», так, Орві? А що, коли це благодіяння для світу, якщо його вже вивернуто, якщо ця ваша Третя — не різник, а костоправ? У Орвіна, як мені здалося, навіть губи затрусилися: — Як ти можеш… Згадай прорікання, Аль, «земля присмокчеться до твоїх підошов і втягне в черево своє… Паростки спіймають у липке павутиння всіх, що мають крила»… Він говорив дедалі тихіше, поки нарешті вмовк. Ест холодно знизав плечима, взяв зі столу ніж і заходився зосереджено дряпати стільницю: — Ти маг, і не мені тобі пояснювати. Вже що, здавалося б, страшніше: взяти та й розпороти людині живота. А якщо розпорює хірург? Зовні все виглядає, як бійня: потоки крові, біль, страх… Однак пацієнт, замість неминучої могили, вирушає, скажімо, на вечірку… Не відразу, звичайно. Через деякий час. Але на все потрібен час. І все має свою ціну. Він устав з-за столу й замислено провів ножем по своїй щоці. — І не треба так дивитися, Орвіне. Це, по суті, балаканина. Може, так, а може, й інакше. Але на світі іноді відбуваються страшенно цинічні речі, друже мій. — «Але стократ гірше тим, хто має магічний дар…» — тихо й докірливо проказав Орвін. Ест знову знизав плечима: — Ну то й що… Але маги на те й маги, щоб не заплющувати очей тоді, коли так і хочеться замружитися. Але тут Ларт, який весь час думав про щось своє, підвівся і стис кулаки. Обвів усіх важким поглядом, а далі півголосом зронив: — Годі. Тоді обоє глянули на мого хазяїна. Він тихо продовжив: — «Тільки Брамник відчинить двері, тільки Воротар… Воротар відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніш! » Він перевів дух: — Ти сказав, Аль, його нема на земній поверхні? Де ж він? Там, біля Дверей. Біля Дверей, розумієте? Він пішов відчиняти. Але ми… Він не повинен встигнути. Я, Легіар, ладен віддати життя за це. — Я теж, — нервово озвався Орвін. Ест лише презирливо гмикнув. * * *

Він ішов довгим берегом, по кісточки грузнучи в теплому шовковому піску. Ні, не зараз. Зараз він ішов темним задушливим коридором… І стерті сходи вели його вниз, хоча він, здається, сходив нагору. Волога трава… Не зараз. Кругляки колись дзвінкої бруківки… Лискуче листя, блакитні шматочки, зелені латочки… Жовтогаряче над смарагдовим. Бабка відбивається в гладіні… Не зараз. Небо низьке, таке, що, здається, лежить у тебе на плечах. Небо давить і не дає розігнутися. Скинути! Тісна коробка, фанерний балаган. Не плач, якщо випадково проломиться стіна. Коридор. Поворот. Смолоскип у руці чадить. Де вона? Де ДВЕРІ? Я відчиню, і ти ввійдеш. Вірніше, Я ввійду. Я відчиню і я ж увійду. Незабаром. Зараз. А коли потривожені чайки здійнялися над берегом… Вітрило було ще далеко, ясно-синє вітрило в темно-синьому морі. М’яко ворушилися водорості при березі, сплескували кошлатими гілочками, наче розгублені. Вмирала медуза на бурому камені. А я взяв її голими руками й пустив у воду: «Іди додому». Іди додому. Де твій дім, Марране? Знову поворот. Якщо смолоскип у руці згасне… Ні, це непотрібна думка. Холодно. Широка ополонка, у глибині — темні риб’ячі спини… Не те. Туман, густий, як сметана… Не те. Парк. Сад. Водограй. Діти під доглядом одноокої няньки. Сад обнесений ошатною огорожею, яскравою, мереживною, з гладких дерев’яних паличок… Що — за огорожею? Що буває, коли не буває водограїв? Зазирнути за огорожу… Притулитися обличчям до дерев’яного… Ні, це пруття клітки. Це клітка, величезна, іржава, і я в ній один. Інші — зовні. Ось хлопчик, доглянутий, тугенько збитий. Хіба в нього не було няньки? Білявий, на носі подряпина. Зустрівся поглядом… Чого ж я став? Іти… Смолоскип тремтить у руці. Навіщо було дивитися мені в очі? Що за сила, що за дивовижні порухи живуть у вас, мої одноплемінники? Істоти, подібні до мене? І обличчя всіх живих на землі злилися в одну пику, що глумиться, роззявляє в реготі слинявого рота… Маленька дівчинка на плечах батька. Батько скалиться, подає маляті гнилий томат… Не намагайся заслонитися — впустиш смолоскип. Не заслонятися. Випалити. Хто я їм? Ким я доводжуся цим маснооким, у чиїх жилах тече замість крові каламутний слиз? Випалити. Годі. Танцює полум’я. Вперед. Там, за поворотом коридору, на мене чекають ДВЕРІ. Ноги не слухаються. Стали, як укопані. Згадують, скільки порогів я переступив… А зі скількох мене викинули. Ні, не роздумувати. Взявся, то мушу йти… Поворот. Ось і я. Мертва, порожня тиша. Тільки хрипкий подих однієї людини. Двері. Важкі, куті, не нові, але вони вражають своєю міццю. Замкнені на величезний сталевий засув. Він зупинився, підняв смолоскип. Свист його подиху на хвилину перервався. У тиші, яка настала… ТУК. ТУК. ТУК. Це ззовні. Хтось чи щось тихенько просить про люб’язність — прихистити. Скільки разів я сам так стукав? Тихо, чемно, вкрадливо. ТУК-ТУК-ТУК-ТУК. Впоратися з заціпенінням. Заспокоїти тремтячі пальці. Смолоскип — у кільце на кам’яній стіні. Руки мусять бути вільні, ось так. Годі, жодних спогадів. Нема й ніколи не було ящірки на пласкому камені. Не було форелі в місячній ріці. Не було лісу, залитого сонцем. Маленький хлопчик на ім’я Гай давно забув, як його вкусила оса. Він виросте і з’явиться на площі з кошиком тухлих томатів. А врятована дівчинка Гарра шукає, кого б зрадити. Кого б передати в жовті руки судді… Ось вони всі, стоять рядком, і в кожного в руках тріснута склянка. І сочиться з тріщин не вода, а… Годі. Ось засув. Берися до справи. І він узявся — і відчув, як замість крижаного холоду іржаве залізо відгукнулося гарячковим теплом. * * *

Вони втрьох сиділи за круглим столом у кабінеті — за тим самим, де стільниця поцяцькована вибагливим плетивом магічних символів. Руки їхні лежали долонями вниз, і стіл дрібно трясся, й здригалася підлога під ногами. У буфеті дзенькав посуд, важко розгойдувалася люстра під стелею. — Аль? — високим пташиним голосом скрикнув Орвін. — Не бачу, — глухо, напружено відгукнувся Ест. — Разом, — видихнув Ларт. — Ще, разом! Шукайте його, ну! — Стривай, — Орвін страшно сполотнів і перекинувся назад разом зі своїм кріслом. Легіар і Ест підхопилися: — Що?! — Нічого, — насилу вимовив Орвін, лежачи на підлозі. — Я між вами… Задихаюся. Ви мене зчавили, мов у лещатах… — Як Маррана, — сказав Ларт тихенько. Орвін смикнувся: — Не жартуй так, будь ласка… Ларт подав йому руку і ривком втяг у коло: — Час… Час іде. Він біля Дверей. Ще спроба. У передпокої почулися чиїсь швидкі кроки. Я похолов, але Ларт швидко глянув на мене, і я, вкриваючись холодним потом, побрів назустріч тому, хто прийшов. Це була всього-на-всього вона, жінка на ім’я Кастелла, зблідла, змарніла, з болючим запитанням у гарячково блискучих очах. За нею тяглася по підлозі довга жалобна шаль. Побачивши мене, жінка на мить зупинилася і хотіла щось запитати, але я випередив її, відскочив назад, усім своїм виглядом запрошуючи, ні, благаючи її увійти. Вона так нічого й не сказала, однак нерішуче рушила за мною. — Ящірка! — вигукнув Орвін. Ест скривив губи, Ларт, що сидів спиною до дверей, повільно повернувся й зустрівся з нею поглядом. — Я прийшла, — сказала вона голосом, який здригнувся, — тому що Марран не вмер. Я відчуваю. З ним лихо. Послухайте, з ним страшне лихо! — У всіх нас страшне лихо, Кастелло, — холодно сказав Ларт. — Єдине, чим ти можеш допомогти Марранові й собі — знайти його. Ми втрьох намагалися, можливо, ти нам допоможеш? Знову гмикнув Ест, але вона не глянула в його бік, підійшла до столу й сіла на підсунутий мною стілець. — А як же твоє рішення залишити магію? — спитав Ест із посмішкою і, не чекаючи на відповідь, через стіл кинув Легіару: — Це все одно, що впрягати разом двох буйволів і муху… Ящірка сиділа прямо, дуже прямо. Почувши останні слова Еста, запитливо напівобернулася до Легіара. — Сиди, — сказав їй Ларт. Ест знизав плечима. Орвін знову простяг руки, поклав їх долонями на стіл. Усі зробили те саме, коло замкнулося. Очі Ларта, які до того поблискували жовтавим, налилися раптом рівним червоним світлом. Дивитися на нього було страшно; я затрусився, присів і прихилився до вкритої гобеленами стіни. Обличчя Еста було перекошене лютим презирством, Орвін кусав губи, а Кастелла сиділа до мене спиною. Повітря в кімнаті тремтіло, як струна за мить до розриву. — Бачу! — лунко вигукнула Кастелла. Ларт підхопився, перекинув стілець, одночасно скочили Ест і Орвін. Жінка раптом опинилася в центрі нового кола. — Що? — уривчасто спитав Ест. — Двері… Ось двері… На засуві… — Маррана бачиш? — скрикнув Ларт. — Ні… Зала… Темрява… Невиразно… Допоможіть. — Слабка дівчинка, — прошепотів Ест. У нього раптом страшно спотворилося обличчя, Орвін зойкнув, але тут Кастелла підвелася, і очі її палали двома зеленими вогнями: — Ба…чу… Руал… Руал… Голос її зробився слабким-слабким, якимось ляльковим, порцеляновим, і ніби почав віддалятися: — Ру…червоний… Ларт схопив її за плечі, зашепотів заворожуюче, майже жагуче: — Клич. Клич його. Швидше. Кастелла повернулася — і я побачив її обличчя — сіре, невпізнанне, залите густими слізьми. Губи швидко ворушилися. — Він не… — знову голос порцелянової ляльки. — Не чує… Він не чує… Ру-ал… — Клич!! — закричав Ларт, але вона тільки схлипнула й знепритомніла. — Мабуть, це все, — рівно сказав Ларт. Він сидів на ручці крісла, закинувши ногу на ногу. У кріслі напівлежала Кастелла — обличчя її не було видно в півмороку. Ест замислено псував кінчиком шпаги гобелен на стіні; Орвін грався скляним глобусом: водив пальцем по його матовому боці. Тьмяно поблискували корінці непотрібних книжок, і, німий, пригнічений, зітхав у кутку клавесин. — Все? — перепитав Орвін, дряпаючи нігтем якийсь архіпелаг. — Все? — Все, що ми могли зробити. Тепер нам залишається сидіти й чекати, поки з’явиться Марран… Чи те, що стало Марраном. Те, що він впустив… — Що ж, нехай приходить, — сказав Ест із недоброю усмішкою. — Нам є що згадати, так, Легіаре? — Він був гарним хлопчиськом, — сказав той, зітхаючи. — Але якщо зрадиш одного разу… Він зрадив тебе, мене, тепер зраджує цілий світ. Не можна зупинитися, це так. — Ніколи він не був зрадником, — тихо й безбарвно промовила Кастелла. Ніхто їй не відповів. Сутінки зовсім згустилися. — Що ти зробив з гобеленом, Аль? — запитав Ларт, який чудово бачив у темряві. Ест зі скреготом вкинув шпагу в піхви. — Камін… — попросила Кастелла. Я кинувся був розпалювати камін, але Ларт тільки скоса на нього глянув — і поліна дружно зайнялися. Шкода, що раніше хазяїн ніколи не допомагав мені у хатніх справах. Всі помовчали. — Мені час, — так само тихо й безбарвно сказала Кастелла. — Дитина. Вона підвелася, і тоді Орвін раптом залишив свій глобус і теж підвівся. — Зажди… Стривайте всі… Мій медальйон іржавий, як цвях… Як цвях у цвинтарній огорожі. Але є спосіб… Є останній спосіб. Я можу спробувати… Пройти крізь отвір. Я пройду туди, де Марран. Мій медальйон проведе мене. Давайте. — Не треба, Орві, — неголосно мовив Ест. А Ларт хмуро додав: — Ми не знаємо, де Марран… Те, що поруч із ним, здатне тебе вбити… А медальйон іржавий і не вбереже свого Віщуна. Чи варто так ризикувати? Але Орвін уже вкрився нерівними червоними плямами: — А якщо… Якщо ні… Ми всі приречені. Згадайте — «але стократ гірше тому, хто має магічний дар»? Вони пам’ятали. Їх пересмикнуло. — Я спробую… — продовжив Орвін, і голос його зміцнів. — Це все, на що ми можемо сподіватися… Я зупиню його. Тільки допоможіть мені. Легіар і Ест подивилися один на одного довгим поглядом. — Не треба, Орві, — сказав цього разу Ларт. Орвін не слухав. Медальйон стрибав у його руках: — Як я раніше не здогадався спробувати… Віщуни робили це й до мене. Щілина на медальйоні проводила їх у інші світи й інші сторіччя… — А вони поверталися? — тихо спитала Кастелла. Орвін зняв медальйон, огледівся, ніби шукаючи підтримки: — Ну, Аль, Ларте! Не стовбичте марно… Ест і Легіар знову перезирнулися. Потім Ларт трохи повернув голову й побачив мене. — Вийди! — сказав він неголосно, але так, що я за якусь частку секунди опинився за дверима. Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. У коридорі було темно; через двері кабінету долинуло кілька уривчастих фраз, чогось попрохала Кастелла, гримнув стіл, який відсовували — і все стихло, тільки мої зуби цокотіли, та порипувала мостина під ногами. Як він пройде в вузьку щілину в медальйоні? Стане маленьким, як мураха? Чи медальйон виросте, й щілина в ньому виявиться воротами? Ну, потрапить він до Маррана, а далі що? Уява послужливо підсовувала мені наймоторошніші картини. Крізь двері вирвалося полум’я, і вони самі собою розчахнулися — ніби від розриву бочки з порохом. Там, у глибині кабінету, металися тіні, хтось крикнув: — Назад! І я відскочив, хоча кричали зовсім не мені: — Назад, Орві! Назад, мерщій! І заклинання, заклинання, та які страшні! Двері в кабінет билися, ніби вітрило, шматоване буревієм. Знову спалахнуло — жодна гроза не зрівнялась би з цим синюватим спалахом. Мені в обличчя дихнув порив пекучого вітру, і я впав. Спалах потонув у пітьмі. Довго, протяжно зарипіли ослаблі двері; Кастелла схлипнула гірко й жалібно, і стало так тихо, як не було ще жодного разу в моєму житті. Потім у темряві спалахнули відразу дві мерехтливі плями — Ларт і Ест запалили по вогнику. Кімната потроху освітилася. Я підповз до порога кабінету й побачив Орвіна. Він напівлежав, прихилившись спиною до книжкової полиці. Закинуте обличчя його майже торкалося позолочених палітурок, і матові відблиски грали на цьому змарнілому, сумному, майже царственному обличчі. Ларт підніс до його очей вогник, але очі Орвіна не здригнулися, він, як і раніше, скорботно дивився просто перед собою, крізь Ларта, крізь похмурого Еста, крізь Кастеллу, яка глухо ридала. — Все, — сказав Ест. І гримнув на жінку: — Припини! Усім би нам так умерти… Вона забилася в темний кут і схлипувала там, затискаючи рота чорною шаллю. Ларт постояв, перекидаючи вогник з долоні на долоню. Потім здригнувся, наче від поштовху, і відкинув портьєру з високого стінного дзеркала. Дзеркало було темне, воно не відбивало ні Ларта, ні Еста, ні мене, скорченого під дверима. Ні книги, ні глобус, ні гобелени не відбивалися теж. Зате відбивався Орвін. Він стояв обличчям до нас, смутний і начебто винуватий. Спробував посміхнутися, невпевнено знизав плечима, кивнув усім по черзі, ніби прощався. Ест зробив крок до дзеркала, але Орвін похитав головою, відступаючи. Підняв руку, знову гірко всміхнувся, зітхнув і рушив углиб, у темряву, в небуття, і йшов, і віддалявся, поки не зник зовсім. Поверхня дзеркала здригнулася, і в ній відбилися Ларт, Ест, Кастелла, що бгала шаль, і моє обличчя над спинкою крісла. Щось неголосно дзвякнуло — біля книжкової полиці, де за мить до того лежало тіло Орвіна, тепер упав на підлогу іржавий амулет Віщуна. * * *

Засув, гарячий засув піддавався повільно, з натугою. За дверима очікували. Хлопчисько з площі трусився, чавив у кулаці гнилий помідор і надривно вигукував: — Горе подорожньому на зеленій рівнині! Земля присмокчеться до підошов твоїх і втягне в черево своє… Вода загустіє, як чорна кров! З неба здерли шкіру! О, воно було таке красиве, небо. Мідне і золоте, тверде й оксамитове… У ньому, як у подушці, втопали сузір’я, його прикривали від вологи ватяні хмари, а на світанку воно затягалося мереживом крил і відлунювало їхнім звуком… ВОНО СОЧИТЬСЯ СУКРОВИЦЕЮ. Нічого. Трусися, маленький нездаро, метальнику гнилизни. Я дістануся, ні, не до тебе — до цілої низки поколінь, які тебе породили й вигодували. Я дістануся до площ, які ревуть у захваті, до юрмищ, які тупотять — і до сумирних, тихих, тих, що підглядають крізь шпарку в паркані. Гра того варта. Він раптом побачив давно забуту ним удову — ту, що дала притулок на ніч і просила залишитися. Вдову жалили її бджоли; розпухлими губами вона з останніх сил вигукувала: — Ліси простягають корені до рваної діри, де було сонце! Петля туману на мертвій шиї! Він жовчно посміхнувся. Тут уже нічого не вдієш — усе нове приходить з муками. За все доводиться платити, одноплемінники. Звичайно, море відразу вихлюпнуло медузу назад. Він пустив її у воду і сказав «Іди додому», але хвиля, розважаючись, пожбурила її на інший камінь — ще твердіший і сухіший… Сьогодні я — океан. Я розмажу об камені стільки медуз, скільки мені забажається. Навіщо рятувати дитину, коли вона все одно помре? Зараз чи пізніше… Їй краще вмерти зараз, бо інакше одного чудового дня вона неодмінно схоче помилуватися стратою. Не заперечуй, обов’язково схоче. Для них, для цих, нема цікавішого видовища… Як важко рухається засув! Він ненадовго зупинився, щоб перепочити. А можливо… Щось змінилося. Смолоскип, як і раніше, чадів у стіні, й тишу порушував тільки важкий із присвистом подих… Чи ж зовсім тихо? «Руале… Руале…» Знову ти. Срібна луска. Гнучкий зелений хвіст. Чорний вогонь у грубці. Колиска за дверима. Але зачекай на мене… Ти знову грітимешся на пласкому камені, і я підійду обережно, щоб не наполохати тебе тінню… «Руале! Руале! » Ні, не проси. Я знаю, як треба. Чекай. Я зроблю свою справу і прийду по тебе. Голос захлинувся. Він знову взявся за гарячий метал — і відчув м’який натиск із того боку дверей. Начебто пориви вітру накидалися ззовні, так що важкий засув, наполовину вже відсунутий, ковзав у сталевих петлях. А, в тебе нетерплячка… Не терпиться з’явитися в цей тупий, тьмяний, сліпенький світ. Як це буде? Відразу? Потроху? Мені бажається всього відразу, негайно, зараз. Я зберу їх на площу… А в центрі будеш ти, малий з подряпаним носом. Білявенький, доглянутий… Не Ларт і не Ест, це потім, це моя справа. Я їм завинив, що й казати, завинив… Спір із мірошником, адже це було! А ти… Ну що я зробив тобі, скажи? Чому тобі так приємно топтати й глумитися? Засув здригався. Натиск із того боку наростав. Та зачекай-бо ти, куди поспішаєш… Він раптом відчув нестерпну втому, яка просто давила, й зіперся на двері, аби встояти на ногах. І відчув, як вони вигинаються. Засув уже ледь тримався. Я зберу вас на площі… Я хочу, щоб ви зрозуміли. Не співчуття ваше мене цікавить, ніколи у вас не було такої здатності — співчувати. У вас є здатність боятися… Ви отримаєте все, що вам слід отримати. І вода загусне, як чорна кров… Але спочатку — ти, метальнику гнилизни. Спочатку — ти. Він заплющив повіки й побачив, як мчить назустріч земля, стелиться, хилиться в скаженій гонці. Десь голосять, десь хрипко волають від жаху. Гарячий вітер з різким незнайомим запахом. Дивне світло — не сонячне і не від вогню, а каламутне, зеленаве, неприродне. І гул, який наростає звіддаля. Від нього волосся стає сторч… А той, що влучно кидає перший, біжить попереду. Хлопчисько мчить наосліп, зриває голос у немислимому крикові… Змокла світла сорочка на лопатках, які ходором ходять, пристали до потилиці біляві пасма… Він біжить, як бігають останній раз у житті, і йому не доведеться більше ні сміятися, ні вечеряти, ані шпурляти камінням у голубів. Заплітаються ноги, слабшають, відмовляються служити йому, як і раніше доглянутому, вгодованому. Його накриває тінь — тінь ТОГО, що женеться. Темна, густа тінь, яка паралізує жахом. Він кричить. Як він кричить! Спотикається, падає, повертає залите слізьми обличчя… Тріщать кістки. Жахливий, нелюдський звук. Усе скінчено. Він перевів подих. Невже — все? Звичайно, можна розтягти цю процедуру. Стривай. Я не про те. Я бачу своє відображення у світлих очах, які вискакують із орбіт. Я маю дивний вигляд. Але річ все-таки й не в цьому. …Його вкриває тінь — тінь ТОГО, що наступає на п’яти. Він кричить. Як він кричить! Спотикається… Випадають із кишені ножик і загорнутий у ганчірку льодяник. Тремтяча маленька рука намагається заслонити обличчя. Липне до скроні мокре пасмо тонкого волосся. Охайна, майже непомітна латочка, любовно поставлена матір’ю. Крапельки поту на носі. Рубець від опіку на правій долоні — допомагав бабці по господарству, схопився за гарячу коцюбу. Бракує зуба у верхньому ряду — бився з сусідськими хлопчиками. Дерев’яна каблучка на мізинці — саморобка, дідів подарунок… Поглянь на нього. Подивися на них усіх. Отямся і подивись. Вони нещасливі. Ти найбільш винний серед них. Тепер його лють підім’яли під себе втома й роздуми. Я більш винний за них? Перед ким? Свою провину, якщо вона була, я спокутував багато разів. Отже? Тиша. Двері напружилися, прогинаючись усередину, як гумові. Одна велика сита пика, що глумиться з нього. Довше подихай на обмерзле вікно — тоді крізь відтале вічко ти побачиш, як іде сніг. Тонкі пальці швидко мерзнуть… Скніє квітка в горщику на підвіконні. Подивіться на наречену — рожеве на білому… Рожеві щоки, білі водоспади шовку… Наш хлопчик ходить, він зробив перший крок! Він уже тупотить, поки невпевнено, але за кілька днів… Мамо, я приніс тобі льодяник з базару. Я загорнув його в ганчірку, щоб не з’їсти завчасно. Ось, візьми! Дякую, любий… Каламутне людське море, повінь нечистот. Земля тобі пухом. Опускайте. Ти дуже вдарився? Де болить? Яблука падають у траву. Спину ломить — нахилятися. Приходь швидше. Я розігрію вечерю. Люлі-люлі, вогонь горить, діточкам спатоньки велить… Відмикай, Ільмарранене, відмикай! Деренчить у петлях засув. Та зупиніть же мене, зрадника! Я проклятий. Я проклятий на всі часи. Зупиніть! Петля туману на мертвій шиї. І дерева спіймають у липке павутиння галузок усіх, хто має крила. І земля присмокчеться, ніби кліщ… Зупиніть. Йому здавалося, що він засовує засув назад — а руки вийшли з покори і вчепилися в метал, прагнучи відімкнути. Він щосили закричав, і ввіткнувся головою в полум’я смолоскипа. Обпалив волосся, але повернув владу над власними руками. Назад засув не бажав рухатися. Двері здригалися від ударів дивовижної сили, прогиналися, як картонні. Обпалюючи руки, переборюючи скажений опір, він просував залізний штир на волосинку, на півволосинки. Звідти, ззовні, зненацька долинув сухий звук мішковини, що рветься, і відразу — глухе ревіння. Засув дійшов до краю. Один день… Одна година… Одна людина — Брамник… Він відступив, задихаючись. Йому здалося, що Двері готові зірватися з завісів. — Не треба, — прошепотів він. — Не ламай, благаю. Не ламай же, сволото! — раптом люто закричав він. — Забирайся, звідкіля прийшла! Це кажу тобі я, Ільмарранен! Смолоскип спалахнув шаленим білим полум’ям. * * *

Крізь щілини між важкими портьєрами пробився нарешті кволий світанок. Гобелен, який постраждав від шпаги Еста, за ніч затяг свої рани й був тепер укритий шрамами. Вони сиділи мовчки навколо низького круглого столу, у центрі якого, просто на вирізаних у стільниці знаках і символах, лежав Амулет Віщуна. І ось, коли кімната наповнилася каламутним світлом, коли виразно стало видно й іржавий ланцюг, і складний отвір на золотій колись пластинці, Кастелла підвелася. Слідом за нею підвівся Ест, а далі й Ларт устав, похитнувся і вчепився гачкуватими пальцями в оксамитову обшивку крісла. — Я волію боротися на своїй землі… Нехай ЦЕ застане мене вдома, — сказав Ест, ні на кого не дивлячись. — Ти, Кастелло? — спитав Ларт. — Дитина, — відгукнулася вона байдуже. — Гаразд, — сказав Ларт. — Тоді прощавайте. Дякую, Кастелло, що переборола ворожість до мене і прийшла. Дякую, Аль, що мовчиш зараз, хоча вважаєш винним у всіх лихах — мене. Прощавайте. Я не пішов їх проводити — вони, здається, просто розчинилися в півмороку передпокою. Ларт важко підійшов до вікна і розсунув портьєри, впустив у кімнату сірий, важкий ранок. — Ти теж іди, — сказав він мені, не повертаючи голови. Я не повірив власним вухам. Першою моєю думкою було, що я серйозно в чомусь провинився. — Господарю… — пролепетів я безпорадно. Він озирнувся, і я побачив, як сильно він постарів за минулу ніч. — Ти не зрозумів, — сказав він зі слабкою посмішкою. — Справа не в тобі, а в мені. Я зараз не найкращий хазяїн, і навряд чи мені ще знадобиться слуга… Пам’ятаєш, «але стократ гірше тим, хто має магічний дар»? ВОНО, звичайно, з’явиться по мене. Це МОЯ ДОЛЯ, Я готовий до неї, і легко ВОНО, звісно не впорається. Але тебе… — він затнувся. Він страшенно не любив зізнаватися в слабкості чи неспроможності, мій хазяїн. Помовчав. Далі провадив хрипко: — Я зараз не в змозі тебе захистити. Іди, тобі нічого тут робити. Сам ти, можливо, вцілієш. Я хотів сказати, що не залишу його нізащо, що я вірний йому до скону й ладен поділити його долю, я вже розтулив був рота, але тут відчув бридке зрадливе тремтіння в колінах, а перед моїм внутрішнім зором постала раптом Третя Сила, що зазирає знадвору в дім — одне кругле око у вікно кабінету, а інше — до спальні… Світле Небо! — Поквапся, — сказав Ларт. — Мало часу. Йди в селище. Мої ноги, здавалось, приклеїлися до підлоги. Я стовбичив, як дурень, і ловив повітря роззявленим ротом. — Іди, — голос Ларта лунав дедалі більш напружено. Я дивився на нього й не міг зрушити з місця. Тоді він витяг перед собою руку долонею догори, начебто наміряючись здмухнути порошину, а другу долоню поклав зверху й тихенько ковзнув нею вперед, ніби відштовхуючи мене… Я отямився біля підніжжя пагорба. Лартів дім виявився за спиною, а просто переді мною — лісочок, за лісочком — селище, де м’яко струменів димок із димарів, і стояв на порозі сонний корчмар, де ніхто ні сном ні духом не відав ні про яку Третю Силу… Колись у дитинстві я мав дві пари рукавиць. Одну невдовзі подарував сестрі — ненавидів щодня вибирати, яку ж пару надягти… Найдурніше заняття — вибирати. Хто я йому, син? Навіть не учень… Ніколи мені не дочекатися й десятої частки того тепла, що призначалося цьому… Маррану. Зустрічний хлопчисько Луаян — і той йому був ближчий і дорожчий… А червоний роздвоєний язик, що залишив борозну на моїй щоці?! Я стояв, кусаючи губи. Пішов дощ, перестав, поновився й перестав знову. Поривами налітав майже зимовий вітер. …Тихо зарипіли вхідні двері. Сходинки… Двері кабінету. Він сидів за келихом вина, сидів, поклавши ноги на круглий стіл, поцяцькований заклинаннями. Відсьорбував і бурмотів собі під ніс: — Немає удачі… Втратив її… Довго. Забагато сили… Писнули мостини в мене під ногами. Він замовк, поставив келих і озирнувся. Якусь мить ми дивилися один на одного, і мені дуже хотілося, щоб він знову мене вигнав. Але замість цього він клацнув пальцями, і на столі став ще один келих — високий, тонкий, повний по вінця. — Вип’ємо, — сказав він із посмішкою. — Вип’ємо за воротарів. За чесних воротарів із добрими намірами. Приєднуйся… Келих був уже в моїй нетвердій руці. — Чесні воротарі, — провадив Ларт, і далі посміхаючись. — Вірні. Догідливі. Усі двері світу, які розчиняються. Вони… Він захлинувся. Завмер. У нього неприродно розширилися зіниці, і відразу очі знайомо спалахнули червоним. Я впустив свій келих — віялом хлюпнуло червоне вино. — Руале… — прошепотів Ларт, ніби звертаючись до невидимого співрозмовника. — Іду… Руале, я вже йду. * * *

ЧОМУ ТИ ПОВЕРНУВСЯ? ЯК ТИ ПОСМІВ, ВОРОТАРЮ? Засув заіржавів. Якщо хочеш — іди й перевір. ДУРЕНЬ. Здригнулися каскади тканин, дихнув із чорного провалу густий, липкий вітер, Марран закашлявся. ДУРЕНЬ. НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ. — Усім трапляється програвати, — сказав Марран уголос. — Умій мужньо пережити свою поразку. ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА, ХРОБАЧЕ! Він відсахнувся — темрява почала рухатися. Щирилась безодня — чорний провал. Затягалися, розгортаючись, тканини; рухалися дошки під ногами, і цвяхи розповзалися зі своїх дір, як огидні комахи. ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА. ТИ НЕ ГІДНИЙ МОГУТНОСТІ. ТИ ЗАПЛАТИШ. Його ніби вдарили по голові — він втратив владу над тілом і, безпорадний, простягся на танцюючій підлозі. ЗАРАЗ Я ПОКАЖУ ТОБІ ТВОЮ СУТНІСТЬ, І ДОЛЯ ТВОЯ БУДЕ ГІДНА ТЕБЕ. Жах, сліпий безформний жах заволодів ним раптово, без останку. ДИВИСЯ, РУАЛЕ ІЛЬМАРРАНЕН! ДИВИСЯ, ОСЬ ТИ! Руала піднесло над землею — і він опинився раптом у оточенні вирослих із підлоги дзеркал. Дзеркала нескінченно повторювали відображення завислої в повітрі людини, яка чіплялася за порожнечу. Різке біле світло вдарило згори. ВЛАДАР СВІТУ… МОКРИЦЯ, МЕРЗЕННА МОКРИЦЯ! Страшні корчі скрутили Маррана. Його тіло перестало бути людським. Дзеркала байдуже оглядали його зусібіч — і в деталях відбивали все, що відбувалося. Напівпрозоре сіре черево, щітка тонких тремтячих ніжок — і божевільні людські очі. ТИ, БЕЗФОРМНА ГРУДКА ПЛОТІ! У дзеркалах — ближче, далі, збоку, позаду — відбилася біляста маса, що пузирилась. Руал бачив її і був нею — кричати не мав чим, і тільки очі, тільки людські очі залишалися йому, очі, позбавлені повік, щоб не можна було замружитися. ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ! Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись. НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ? У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів. АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ. Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні. ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА? Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля. КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ. Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі: — Ларте! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО! Ридали чудовиська в дзеркалах: — Ларте! Ларте!! ГУКАЙ, ГУКАЙ! КЛИЧ, ЗО… Біле світло раптом втратило силу, закліпало, спалахнуло знов. Кат на мить умовк, і цієї миті одне з дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися в трубки, а в отворі постав хтось — темна постать із довгим білим лезом у руці. НАЗАД, ЧАКЛУНЕ! ЩЕ КРОК — І ТВОЯ СИЛА НЕ ВРЯТУЄ ТЕБЕ! Той, що стояв у отворі, підняв своє лезо — і дзеркала вибухнули зсередини, розлетілись міріадами жалюгідних скалок. Біле світло перемінилося на жовте. Руал відчув, що лежить на підлозі — побитий, скалічений, але — людина. ТИ ПРОГРАЄШ, ЧАКЛУНЕ! Легіар стояв, неймовірно величезний, довгий, з незмінною жовчною усмішкою на вузькому обличчі. По лезу в його руці бігала блискавка. Схоже, він бачив щось, недоступне Руалові — бачив, і очі його наливалися червоним. ТИ ПРОГРАЄШ! Руал погано розумів, що відбувається. Сторчма стала дощана підлога; завило, обертаючись, довге біле лезо. Повітря стало подібне до сухого піску, набилося в горлянку, перехоплюючи подих. Звивалися над головою Маррана жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, з неголосним тріском рвалися, й від того хотілось оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, скажено обертова, і пішла втягати в себе скалки дзеркал, клапті тканини, Руала, Ларта з його лезом… Обсипалися круті, попелом вкриті схили, Марран пручався, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася і вивернулась навпаки, стала горою, конусом, і Легіар відрубав лезом, яке вже пригасало, чорну присоску на його вершині… Останнім, що побачив Ільмарранен, був Ларт із темним лезом у руці, до пліч вкритий чорною, густою, мускулястою масою. Маса стискалася кільцями, як безформний удав, маса давила, пригинала до землі, і потемніле лезо із дзенькотом випало з ослаблої руки… Тут Руал Ільмарранен знепритомнів. * * *

Підлогу великої зали вкривав складний малюнок, центром якого було коло з палаючих свічок. У цьому вогненному колі горілиць лежав чоловік. Над ним стояла жінка в сріблястій мантії і монотонно читала нескінченне заклинання. Крейдяні риски на підлозі спалахували і гасли. Я не знаходив собі місця — то стояв у дверях зали, не зважуючись увійти, то підіймався до Ларта — але двері кабінету були замкнені, і всередині панувала мертва тиша. На сходинках, на підлозі під дверима темніли плями крові, і кров висихала на ручці дверей. Дім тихо постогнував від жаху. Жінка нарешті скінчила своє заклинання і тепер німо завмерла. Я зважився її покликати: — Пані! Вона повільно озирнулася. — Мій хазяїн поранений, — сказав я, мало не плачучи. — Допоможіть йому! — Як я можу? — тихо відповіла вона. — Якщо зрушу з місця, Ільмарранен умре! — А якщо ви не допоможете, умре Ларт, — вимовив я пошепки. Вона сумно похитала головою: — Легіар — великий маг… Якщо він сам собі не допоможе, будь-яка допомога неспроможна… Я залишив її, кинувся в бібліотеку. Тьмяно поблискували золоті палітурки. Я схопив найбільшу книгу з тих, що стояли внизу, драбина обурено засичала — я відштовхнув її ногою і розгорнув чорний з позолотою том. У очах зарябіло — я, виявляється, вмів читати заклинання тільки великими друкованими літерами, і книга була мені така сама корисна, як кротові підзорна труба. Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман. Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені… У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі. Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло. А потім я зважився наблизитись. Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер. Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта. Я стукав у двері, схлипував і кричав: — Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка! Відповіді не було. Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток. Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав: — Що… Чим я можу… Кастелла? Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини. Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі. — Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої. Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе. — Що тут… сталося? — спитав він невпевнено. Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон. — Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.
Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу. Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої. — Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось. Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей: — Що це? Медальйон Орвіна? Чому? — Орвін загинув, — сказав я. Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо. — Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі… — Вгамуйся, — сказали в мене за спиною. Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову. — Ларте… — прошепотів Марран. Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас. — Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно. Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна. У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем: — Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах… Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було. — О Небо, — сказав Легіар. Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест! Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу. Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом: — Так, значить… — і знову: — Виходить, так… Потім звернувся до Ларта: — Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник? Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей: — Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право. Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль. — Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди. Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути. — Аль, — сказав Марран. Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав. — Не було закладу, Аль. Був дурний жарт. Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив: — Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас… Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно. Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.
…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу. Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою: — Треба вивести… Ти тільки поглянь… Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості: — Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося… Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець. — Орвін загинув, — тихо сказав Легіар. Марран здригнувся: — Через мене? — Ні, — відгукнувся Легіар після паузи. Помовчали. — Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі. Легіар з зусиллям підвів зламану брову: — Що? — Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що… — Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся. Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло. — Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран. Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну. — А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає. І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила. Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол. Плач стих — зачинилися вхідні двері. — Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її… Вузол затягався, стискаючись. — Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати. Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя: — Звичайно, повинен. Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март. Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег. Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку. — Ти врятувала мені життя. — Ми квити. — Ідеш? Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами. — Руале… А пам’ятаєш мурах? …До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку. — А-а-а! Припини! Мурахи сходили по голих засмаглих литках… Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи з себе збожеволілих комах. Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не завершувалася звичайно жодна з його витівок… — Ну й цілуйся з мурахами своїми! — кричала вона ображено. — Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою… І йому довелося чимало наїстися піску, поки ловив її губи, які сміялися і вислизали, та намагався втримати вертке, мов у ящірки, тіло, зупинити бодай на мить, відчути, як з того боку тоненьких напівдитячих ребер б’ється серце, б’ється і з головою виказує всю її радість, хвилювання, замішання… Перелічити піщинки, які пристали до стегон і колін, заплуталися в скуйовдженому волоссі… Кружляв осінній вітер. Віддалік чекав Март, її чоловік, чекав, не помічаючи, як зсудомило його пальці. Дитина слинила ганчір’яну ляльку. — Мурахи? Ні, здається, не пам’ятаю. Хмари раз у раз затуляли сонце, і тоді здавалося, що хтось накинув темну хустку на величезну лампу. — А… Як ти дражнив мене, пам’ятаєш? …Смарагдова ящірка на пласкому камені. Жовтогарячі метелики над зеленою травою… Вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, і тільки на ящірку, а хлопчисько сміявся: — А на бабку можеш? А на саламандру? А на дракона? — Ну, годі, Марране! Можеш більше не приходити! Він спіймав її, відірвав теплий хвостик, який здригався, почепив на ланцюжок і носив на шиї, щомиті відчуваючи, як він лоскоче груди під сорочкою… Вона розлючувалася до сліз. Це було раніше, давно-давно, ще в дитинстві… — Ні, не пам’ятаю, Ящірко. Не пам’ятаю. Від гаю тягло вогкістю; Ільмарранену здавалося, що він вріс у пагорбок, вріс, завалений листям по коліна. — А ріка, форелі? Згадай, Марране! …Ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв у потоці попереду срібну форель. Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду. Вона виривалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пропливав повз неї, на мить відчувши дотик ясної, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб на мить побачити зірки і здійняти цілий сніп бризок, які виблискували у місячному світлі. Потім вони ходили колами, і кола ці дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої смаглявої шкіри, і цілий світ здригався в обіймах щасливого Маррана… А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах… Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол. — Форелі? Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки. Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі: — Стель, ходімо… Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках: — Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім… Інша рука відсторонила його. — Облиш… — тихо мовив Легіар. Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку. — Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав? Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна. Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити. Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки. Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови. Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина. Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті: — Дивись, яка цяця… Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці. — Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен. Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька. — Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його. Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків. Прощавай. Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві. Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.
Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком. Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце. Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна. Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя. Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу. Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом. Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 9 10 111213 14 Следующая ⇒