Annotation 10 страница

 Зала суду була прохідною — в одні двері кати виволікали засудженого, який благав про пощаду, в інші варта вводила наступного лиходія для нового розгляду справи. Суддя ледве встигав підписувати папери, що їх підсовував секретар-переписувач, котрий примостився на низькому ослоні. Ляпалася кругла печатка в сургучеву калюжку, зростав стосик вироків поруч із символом правосуддя, що лякав приречених, розміщений поруч на столі — іграшковою шибеницею та страченою на ній лялькою. Ільмарранена ввели в залу відразу після шахрая-торговця, засудженого до публічного побиття. Похмурий стражник поставив Руала перед суддею, вірніше, перед його тьмяною лисиною, тому що вершитель правосуддя саме схилився над якимись паперами. — Ім’я? — байдуже спитав маленький сірий переписувач. Руал розліпив запечені губи: — Моє ім’я не для твоїх вух, холопе. Той, що сидів за столом, гмикнув і підвів голову. Руал здригнувся — у судді було приємне, пещене обличчя з двома холодними дірами замість очей. — Руал Ільмарранен, — сказав суддя тихим, безбарвним голосом. І сухо засміявся: хе-хе… Руал судомно вдихнув. Він не називав Тіллі свого повного імені. — Руал Ільмарранен, — провадив суддя, — спійманий на гарячому на дрібній крадіжці. До того ж… — він застромив руку кудись під стіл і витяг звідтіля золоту ящірку. Руал мимоволі зробив крок уперед. Стражник притримав його за лікті. — Це ваша річ, Ільмарранен? — спитав суддя недбало, в той час як його очі-діри прошивали Руала до кісток. — Моя, — хрипко підтвердив Руал. — Хе-хе, — знову смішок, від якого мороз пробігав по шкірі. — Ця річ належить одному герцогу, невдасі-герцогу, якого одного разу лікував своїм знахарським зіллям самозваний ворожбит-віщун… Як його звали, Ільмарранен, ви не пригадуєте? Руал похитнувся. — Хе-хе, — суддя уважно за ним спостерігав, — я давно чекаю, Ільмарранен, чекаю, коли ви попадетеся… Друже, — звернувся він до переписувача, — облиш цю мазанину, тут особливий випадок… Скажи на вході, нехай не турбують поки що… І поклич панів обвинувачів. Переписувач зарипів ослоном і задріботів до дверей. Руал уже встиг опанувати себе й тужливо дивився просто в очі судді, які буравили бідолаху, поки суддя не гойднув ганчір’яного вішальника в петлі: — То на чому ми зупинилися… Ага, — він порпався в паперах, — вдавав із себе знахаря… До цього повернемося пізніше. Украв золоту статуетку… — суддя поплескав ящірку пухкою рукою. Руала пересмикнуло. — Далі, — рівно правив своєї суддя, розбираючи папери. Його м’які, рожеві пальці погладжували шпигунські повідомлення, погладжували ніжно, наче то були зворушливі любовні листи: — Цікава закономірність… Панові Ільмарранену подобається приписувати собі владу над людьми та явищами… Ось він вдає з себе провидця, але — на жаль! — йому менше таланить, ніж у випадку з герцогом. А ось, заждіть-бо… Так, знову ворожіння, знамення, пан Ільмарранен із задоволенням пророкує перед юрбою… Перетворює вовкулаку на пса… До чого ж усе-таки дурна ця селючка! Ось іще, зброя погнулася начебто сама собою, і якийсь кістяк, упряжений у віз… Винахідливість, гідна подиву! Однак усе це, взяте разом, якось жалюгідно виглядає, чи не так? Суддя, здавалося, розквітав з кожним словом. Він загонив слова Руалові під нігті, здирав словами шкіру і словами ж утоптував його в брудну кам’яну підлогу. Руал здригався під ударами, намагався згадати обличчя вдови з селища із бджолами й мальованими глечиками, і пса, що тицявся носом у його коліно, шукаючи захисту й заступництва… Замість цього наповзали одна на іншу пики та морди, корчився на траві безневинно катований юнак, на якого він, Руал, звів наклеп. Склянки… У нього в руках тріснула склянка. — Хе-хе… — знов озвався суддя. Іграшковий повішений гойдався дедалі повільніше. — Ви… підіслали до мене дівчисько? — Руалові важко далося це запитання. Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла: — А, мала волоцюжка, яка віддала вас у руки правосуддя? Вам було б легше почути, що все влаштовано заздалегідь, що ця шмаркачка виявилася шпигункою? Суддя, здавалося, був у захваті, він хитав головою і потирав руки. Помучив Руала поглядом, який вивернув його навиворіт, і нарешті м’яко мовив: — Ні, Ільмарранен. Це не наше дівчисько. Ви СПРАВДІ врятували її там, на дорозі. Вона СПРАВДІ до вас чіплялася. Однак це не завадило їй мерзенно зрадити вас за першої ж зручної нагоди. Погодьтеся, що мерзенно, Ільмарранен? Розчинилися вхідні двері за Руаловою спиною, суддя насупився був, але, мабуть, увійшли ті, кого він очікував. — Вітаю, добродії обвинувачі! — він навіть підвівся назустріч. Зовсім близько від Руала прошелестіла груба тканина плащів, і двоє з воїнства Священної Примари Лаша, обоє вкриті каптурами, обоє похмурі й сповнені значущості, підступили з двох боків до суддівського столу. — Ось Руал Ільмарранен, — сказав суддя, вказуючи їм на Руала. — Ви ознайомилися з документами в його справі. Чи хочете сказати що-небудь щодо його встановлених і занесених до протоколу діянь? Чи Священна Примара байдужа до таких провин? Той зі служителів Примари, що був нижчий і молодший, підвів голову так, що каптур цілком відкрив його обличчя. Він був, мабуть, тяжко хворий — шкіра його здавалася сірою і в’ялою, під очима набрякли важкі міхурі. — Священна Примара чує мене, — сказав він несподівано низьким голосом. — Свідчу й обвинувачую. Чоловік на ім’я Ільмарранен неодноразово вдавав із себе мага, або провидця, або знахаря, хоча не був таким насправді. Несправедливе присвоєння магічного звання визнається Священною Примарою провиною тяжкою і образливою для Лаша. Священна Примара вимагає публічного зречення вищезазначеного Ільмарранена права називатися коли-небудь, і до смерті включно, магом, а також провидцем, а також знахарем, — зречення з наступним ув’язненням у темниці. У разі незречення Примара наполягає на страті через усікання голови. Слава Священній Примарі! Він підвів очі до стелі, а далі опустив голову на груди, й каптур знову закрив його обличчя. У залі суду на кілька хвилин стало тихо, як на уроці суворого вчителя. — Хе-хе, — чи то всміхнувся, чи кашлянув суддя. — Відрікатися будемо завтра, у День Великої Радості, відразу після параду й перед народними гуляннями. Це буде значне та повчальне видовище. Прилетіла звідкись сита муха, сіла на іграшкову шибеницю. Спритним жестом природженого мисливця суддя спіймав муху і стратив її через задушення в кулаці. — Ні, — сказав Руал стомлено. — Повчального видовища не буде. Перед вами, — він відштовхнув стражника й не без натуги випростався, — перед вами стоїть великий маг, можливо, найбільший із усіх живих. Те, що ви не здатні цього зрозуміти — ваш клопіт. Відрікатися? — і він засміявся. Спершу було важко, сміх виходив жалюгідний, але потім наче пробку висмикнули з його горлянки, й він розреготався по-справжньому, лунко, заливчасто, як ніхто ніколи не сміявся в цій курній і страшній залі. Суддя дивився на нього без посмішки, насторожено поводячи холодними дірами-очима. Двоє з воїнства Примари стояли байдуже — каптури ховали їхні обличчя. Руал пересміявся, і йому полегшало. Стало зовсім легко, він навіть пожалів цього старого з його іграшковою шибеницею. — Я засмутив вас? Вибачте, — сказав він, посміхаючись. — Хе-хе, — відповів суддя. Двоє в каптурах, як по команді, повернули до нього голови. — Видовище буде, — сказав суддя. — Виняткове видовище… Приємне видовище… Ах! — Він солодко замружився і поцілував від задоволення кінчики пальців. — Відразу ж після параду й перед народними гулянками призначимо замість зречення страту. Вельмож страчують через укус отруйної змії, бурлак вішають. З тобою вчинять згідно з волею Примари: усічення голови. Отже, у пана великого мага буде привід продемонструвати свою могутність, чи не так? — Хе-хе! — відповів йому Руал. Ніч напередодні «приємного видовища» він провів у ямі, в затхлому кам’яному мішку. Струменіла вода по липких цвілих стінах, збиралася в калюжу на підлозі. Руал сидів, скорчившись, і потихеньку марив. Бачилася йому трава, що висихає під сонцем, і круглі камінчики в припливі, й мураха в западинці, маленькій западинці на дівочій шиї. — Ти… Ти… — бурмотів він невиразно, і озивалося відлуння, голосне відлуння тюремного колодязя. Пригадувався тугий гарячий вітер у обличчя і незвичне відчуття пір’я на своїй людській шкірі, і земля внизу, затягнута туманом, і небо, як гігантський перекинутий келих… І просто потріскування каміна взимку, й просто гаряче вино біля каміна. Не вбивайте мене. Хіба не все одно — маг я чи не маг? Багатій розтринькує гроші з бездонного мішка, пташка на гілці гадає, що літо нескінченне. А потім рука наштовхується раптом на останню монету, падає сніг на зелене листя — це несправедливо й неминуче. Ось моє життя — лакована іграшка, яскрава дорога іграшка, і ось її зламали, я сам її розтрощив, так хотілося поглянути — що всередині? З чого зроблено любов? Хрясь — і нема любові… Я так і не зрозумів, як її влаштовано… Нова гра, знову — хрясь… Тахто він мені, Ларт? Ким він був для мене? Ким був я сам? Кому я потрібен? О Небо, навіщо? Потім він, здається, навіть задрімав, і в півсні побачив обох. Вони тоді взяли його в кліщі — розлючений, скорчений від ненависті Ест і ощирений в лютій гримасі Легіар: — Ти що ж це, щеня? Ти про що з Хантом закладався? Тоді він зрозумів, що цього разу втрапив у справжню халепу, що не впорається відразу з двома. Спробував жартувати — посмішка сповзала з його обличчя, не трималася, не клеїлася. — На два боки дивишся? — страшно примружив очі Ест. — У два гнізда хробачків носиш? Двома ляльками крутиш, фігляре, і з мірошником об заставу б’єшся? — Марране… — сказав тоді Легіар, і туга в його голосі була страшніша за Естову ненависть, — навіщо ж ти так поквапився? Продавати, то відразу обох? — Я не продавав! — заходився Ільмарранен, але віри йому, звичайно, не було, тому що брехав він і раніше, брехав обом, і радів своїй винахідливості, спритності, хитрості… — Будь проклятий, — стомлено мовив Легіар. — Будь проклятий! — повторив Ест. І тоді вдвох вони паралізували його волю, позбавили можливості виправдовуватися чи пручатися. Вдарили іскри з їхніх простягнених пальців, обплутали його тенетами, він заметався в цьому плетиві, яке ставало дедалі густіше й міцніше. І скорчилися його руки, і зсудомило ноги, і він чув крізь биття крові у вухах, чув, перестаючи бути людиною: — Проклятий зраднику! Меблі, річ! Той же, хто довго пробуде річчю, назавжди позбавляється магічного дару! І два роки, два роки ти, Ларте, ходив повз мене, і вішав плащ на мої онімілі пальці, і знав, чудово знав, що з кожною секундою, з кожною миттю я втрачаю по краплі, як кров, щастя бути магом, втрачаю безповоротно, тому що ніхто в цьому світі не в змозі повернути мені мою сутність, мій зміст, мій магічний дар… Не ти давав мені його, чи ж тобі віднімати?! А ти, Есте? Я пам’ятаю твого кожуха… І очі твої пам’ятаю, вони випробовували, тягли з мене… Ти сказав тоді: «Тут він доречний, як ніде»… І стер долонею пилюку з мого дерев’яного плеча! Від одного цього спогаду Ільмарранена обдало жаром. Він звивався на слизьких кам’яних плитах, кусав до крові губи, пальці, руки… О Небо, єдине, для чого варто було б вижити, — це повернути вам борг, маги. Повернути борг тією ж дзвінкою монетою. Парад нарешті скінчився, казали, що то був найкращий парад за останні п’ять років. На кожному розі продавали льодяники на паличках і тістечка у вигляді кремових грозових хмар із мармеладними блискавками, які з них звисали. Діти сиділи на плечах батьків, подружки несміливо стискали вологими пальчиками онімілі від ніяковості долоні дружків. Гуляння ніяк не починалося — всі очікували призначеного на цей час особливого видовища. І ось нарешті юрбою прокотилося пожвавлення, а потім хвиля захоплених вигуків і реготу. На вулиці виїхав великий відкритий візок із встановленою на нім вузькою мавпячою кліткою. У клітці, прикручений за руки до пруття, стояв чоловік у безглуздому квітчастому балахоні; на голову йому надягли ковпак блазня, що водночас нагадував гостру шапочку чарівника. Навколо клітки водили танок ярмаркові актори; ось візок виїхав на площу і зупинився. З високого балкону спостерігав за виставою суддя. — Шановна публіко! — звернувся до людей закликач. — Перед вами великий маг Ільмарранен. Хто хоче переконатися в його могутності? Невідь звідки в юрбі замиготіли чіпці перекупок овочів. У їхніх кошиках лежали зумисне для цього випадку приготовані гнилі яблука та перетрухлі томати. Люди здивовано перезиралися. — Ну ж бо! — підбивав закликач. — Хто зважиться першим викликати жахливу магічну помсту? Може, він вразить вас блискавкою? Чи вдарить громом? Перевірте, що буде з великим магом, якщо в нього чим-небудь поцілити? По юрбі пробіг смішок, але першим пожбурити яблуко ніхто не зважувався. — О, як страшно! — закотив очі закликач. — Невже ніхто не насмілиться спробувати? Руал оглядав юрбу — радісні, цікаві, збуджені глядачі. І зграйкою проштовхувалися геть кілька похмурих, набурмошених студентів. Один озирнувся — Руал упізнав хлопця, який поплескав нижче спини дерев’яну мавпу — і гірко, співчутливо глянув у бік людини в клітці. До візка тим часом проштовхався хлопчисько років десяти з тухлим томатом у руці, широко посміхнувся. — Юний сміливець починає! — зрадів закликач. — Підійди ближче, друже, і кидай сильніше! Хтось із акторів поставив хлопчиська на візок, той підійшов до клітки майже впритул — юрба завмерла — замірився, цілячись Ільмарранену в око. Руал дивився на нього крізь грати — хлопчик як хлопчик. Міцний, білявий, на носі подряпина. Зустрівся з Руалом поглядом, збуджено гикнув, націлився і кинув. Р-раз! Зойкнула юрба. Ільмарранен підвів обличчя, залите смердючою юшкою. Руки його були прив’язані, він навіть не міг обтертися. — Де ж спопеляюча магічна блискавка?! — комічно вжахнувся закликач. Голосно зареготав хлопчисько й зіскочив з візка, тому що зусібіч у нього відразу полетіли гнилі овочі. Руал зіщулився, здригаючись від ударів; грати не захищали його, а ухилитися він не міг. Закликача не було чути — так свистіла й улюлюкала площа. Світле Небо. Смерть — зрозуміло. Нехай страта, нехай найстрашніша. Тільки не… не… Заляпаний брудом, він намагався відвернути обличчя, але глядачі кидали влучно. Ляп! Ляп! Ну до чого ж кумедно він смикається, погляньте лишень! Нарешті, кошики зеленярок спорожніли, галас трохи втих, і закликач оголосив наступний номер — «Фарс про Великого Ільмарранена». Один із паяців натяг на голову такий, як у Руала, ковпак дурня, намазав щоки соком гнилого томата й заходився зображати Великого мага Ільмарранена, що творить дива. Надсадним фальцетом «маг» вигукував: — Я Ільмарранен, я всемогутній! Я так спритно перетворив пса на вовкулаку, пацюка — на молочне порося під соусом, а решту — на повних ідіотів! Інші актори, слухаючи «мага», перебільшено роззявляли роти, викочували очі та здіймали руки, з фальшивою побожністю вигукуючи: «О диво, диво! » Варто було блазневі, однак, спробувати вимовити заклинання, як його куці штани раптом падали до колін, і юрба вибухала радісним сміхом, а актори заводили веселу пісню, що закінчувалася словами «Ой, який страшний, який могутній великий маг гнойових куп! » Руал важко дихав, вчепившись у пруття, до якого були надійно прив’язані його руки, дивився на дно візка, все в щілинах, у темних патьоках, і намагався плечем витерти заліплене гниллям обличчя. Паяц, убраний «магом», помітив це, перервав виставу, підскочив до клітки, підморгнув публіці, взявся руками за уявні грати перед собою і скопіював Ільмарранена, скопіював віртуозно, точно — і вираз його брудного обличчя, й позу, й рухи. Площа вибухнула реготом. Руал здригнувся — паяц спіймав і це, спіймав і повторив, кумедно кривлячись. Людям аж рвалися животи. Актори знову затягли пісню про Великого мага, і візок рушив. Його возили по місту, зупиняючись ненадовго на головних вулицях і площах. Блазень у ковпаку розповідав усім про «подвиги» Ільмарранена, не втрачаючи жодної нагоди, аби передражнити його випадковий рух. Час від часу хтось з публіки жбурляв у Ільмарранена тухле яйце, і коли по щоках його стікали жовті патьоки, закликач співчутливо запитував: — Ну ж бо, чи не помстишся ти магічним ударом? Смерчем, землетрусом? Ми ж із тобою всемогутні, чи не так? «Ой, який він страшний, який могутній, великий маг гнойових куп! » — на все горло виспівували актори. Маленька дівчинка, що сиділа в батька на плечах, розмахнулася й кинула в Руала чимось, що боляче вдарило його по носі. Ільмарранен розридався. Він ридав і бився об грати клітки, а блазень передражнював його схлипи й корчі, і юрба радісно горлала, й стікали по Руаловому обличчю не сльози, а брудні смердючі патьоки. У єдину огидну пику злилися всі обличчя на площі, і обличчя всіх, хто живе на світі, злиплися в одну морду, що глузливо роззявляла в реготі слинявий рот, і чорна ненависть, ні, щось густіше і тяжче за ненависть заповнило його цілком, по вінця, до кінчиків пальців, до коренів волосся. Випалити все, випалити, так, як випалює кущі й траву навколо лава, вивергаючись із вулкана… Він був лавою. Він уже був. Випалити! Дійство тим часом добігало кінця. Западали сутінки, чадили двадцять чотири смолоскипи навколо свіжозбитого помосту. Колода була кругла й розмальована, як барабан. Стражники, демонстративно затикаючи носи, витягли Руала з клітки й виштовхнули на поміст. Слідом за ним, крекчучи, зійшов суддя в супроводі двох, укритих каптурами. Розгорнув прикрашений сувій, оглянув юрбу, що коливалася хвилями, віддав сувій маленькому сірому переписувачу. Все це Руал бачив крізь каламутну червону завісу. Переписувач читав погано, невиразно, деякі слова важко було розібрати: — Несправедливе ення магічного ання карає… — Ну швидше, швидше, швидше! — хвилювалася юрба. На іншому кінці майдану спалахнув феєрверк. У темряві, яка дедалі густішала, з порожнечі виникали вогненні палаци, били сині водограї, осипалися іскрами в кам’яний басейн, крутилися колеса, ще й із коліщатами, а в них оберталися маленькі кольорові дзиги. З тріскотінням злетіло в осіннє небо ґроно зелених вогнів. Суддя оглянув Ільмарранена очима-дірами, гмикнув, запитав із батьківською турботою в голосі: — Ну, може, відречемося все-таки? Покаємося? Руал судомно зітхнув, і його знудило. У публіці свиснули. Суддя гидливо відступив. Кат, стрункий молодий чоловік у червоному запиналі, взяв Ільмарранена ззаду за шию і нагнув, опустив його підборіддя в заглибину на колоді. Далі замірився сокирою — Руал шиєю відчув дотик крижаного, мов гадюка, леза. — Ну, Ільмарранен? — десь далеко прошелестів суддя. — Останнє диво, чи не так? Втім, ще маєш нагоду виправитися… На помості задзвонили в дзвіночок — увага, мовляв, публіко. Випалити… Він був потоком лави, вогненним, темно-червоним, він обминав валуни, що німо волали від жаху, рослини вмирали від його дотику, величезна гора викинула його з розпеченого нутра, викинула під небо, під зорі… Він підвів над колодою обличчя, обліплене підсохлою шкоринкою нечистот. Вимовив сухим, наче обвугленим, язиком: — Ви… отримаєте… своє диво. Хтось натис на його потилицю й знову тицьнув підборіддям у заглибину. Від удару Руал прикусив язика. — Ну, Ільмарранен?! — востаннє запитав суддя. — Ма-аг… — прохрипів Руал. Опустилася сокира. Він падав довго, гарно й могутньо, аж поки на палець не ввійшов у дерево. Зойкнула юрба. Відскочив суддя. Здригнулися смолоскипи в руках стражників. Колода була порожня. Сокира стирчала з порожньої колоди, чистої, без єдиної краплі крові. — А-а-а! — заверещав хтось із передніх рядів. Задні звелися навшпиньки. Блідий суддя схопився за серце. Ще мить — і сокира розсипалася вогнями феєрверка. * * *